Текст книги "Чорні дияволи"

Автор книги: Михаил Пархомов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Він уже опанував себе. До нього повернувся колишній спокій. Обсмикнувши кітель, він виліз на бруствер і сів на ньому, як на пагорбку, спустивши по той бік свої довгі ноги. Потім, театрально клацнувши кришкою портсигара, недбало кинув у рот цигарку і попросив, звертаючись до матроса, котрий, несамовито крикнувши «Та-ан-ки!..», зараз лежав ниць:

– Подай-но сірники, мій юний друже.

Підвівши голову, матрос кілька секунд отетеріло дивився на Гасовського, а потім, здригнувшись, поліз у кишеню по сірники. Діставши коробку, він замахнувся, щоб кинути її лейтенантові, та не встиг. Гасовський випередив його, сказавши насмішкувато:

– А ти їх подай, голубе. Нічого сірниками кидатися. Це тобі не гранати.

І матрос, підкоряючись цьому спокійно-насмішкуватому голосу, покірно поліз на бруствер.

– Сідай біля мене, закуримо. Щоб дома не журилися, як говорять у красуні Одесі, – Гасовський простягнув матросові портсигар, під кришкою якого біліло фото жінки, і спитав: – Подобається?

– Гарна… – промимрив матрос.

– І я так гадаю, – мовив Гасовський, затягуючись «Нашою маркою». – Між іншим, це Любов Орлова, чув про таку? Актриса. Вона знімалася в кінофільмі «Цирк»… Бачив? Вона співає пісеньку «Мері хоче на луна…»

Здавалося, Гасовський не від того, щоб потеревенити про мистецтво. Але він продовжував стежити за танками. Повзуть, кляті. Так просто їх не зупинити.

Потім він побачив, що за танками посунула піхота. Не королівські гвардійці, ні. За танками йшли якісь солдати в рогатих касках і сіро-зелених мундирах, з високо, по лікоть, закачаними рукавами. Ці солдати були в широких, розтрубами догори, чоботях. І автомати вони притискали до животів.

– Гансики завітали, – сказав Гасовський з презирливою посмішкою.

– Хто? – не зрозумів матрос.

– Гансики, – повторив Гасовський. – Німці. Ферштеєн?..

Скочивши назад в окоп, він поклав біля себе дві «лимонки» і довгу РГД. По тому люто виплюнув недокурену цигарку.

– Кінчай перекур!..

У Нечая теж була граната. Досить висмикнути чеку і… Не довго думаючи, Нечай став поруч з Гасовським. За спиною він чув гучне сопіння Бєлкіна.

– Спокійно, хлопчики, спокійно, – остудив Нечая і Бєлкіна Гасовський. – Поспішиш – людей насмішиш.

Танків було багато, штук дванадцять чи п'ятнадцять. Вони розсипалися по полю віялом, випльовуючи довгі струмені кулеметних черг, кашляючи снарядами. Їхні могутні мотори грізно гуркотіли.

Та ось перед одним із танків, ніби з-під землі, виріс матрос у тільнику, і Нечай впізнав у ньому Костя Арабаджі, котрого він чомусь випустив з поля зору. На якусь частку секунди Кость завмер з піднятою рукою. «Розчавить же, чорт смугастий!..» – тоскно подумав Нечай. Але Кость уже відскочив убік і ніби крізь землю провалився, а танк, спіткувшись об щось невидиме, здригнувся й вкутавсь димом. Він трохи піднявся на задніх траках, щоб стрибнути слідом за Костем, але так і застиг. З нього вирвалися язики полум'я.

– Так, один готовий, – спокійно констатував Гасовський. І раптом гукнув: – Дивись, живий!.. – Це стосувалося вже не танка, на якого Гасовському було наплювати. Він угледів безкозирку Костя Арабаджі, що виринула з диму. Кость біг, розмахуючи руками, біг зигзагами, низько пригинаючись до землі, а за ним, хижо гуркочучи, гнався другий танк, що встиг обійти підбиту машину, яка вже перетворилася в купу непотрібного залізяччя. Довгими чергами цей другий танк намагався відрізати Костя від окопів, щоб потім розчавити його своїми гусеницями, порахуватися з ним.

Живий, живий…

У Нечая була тільки одна граната, він шпурнув її під ліву гусеницю танка, що гнався за Костем, і раптом побачив: танк закрутився на місці, намагаючись розвернутись і відшукати ворога. Нечай, холонучи, подумав: «Капець!..» Він був один перед танком, бачив тільки його.

Звідки йому було знати, що не він один вважає цей танк «своїм», що й з інших окопів у нього кидають гранату за гранатою, і що з флангу по оглядових щілинах цього танка уже б'є «дегтяр», встановлений на тринозі, і намагається засліпити його. У бою бувають хвилини, коли людина лишається сама. Так їй принаймні здається.

Та, побачивши поруч Якова Бєлкіна, Нечай зрозумів, що він не одинокий.

А ще за якусь мить відчув себе в безпеці.

Він, Петро Нечай, був живий, тоді як танк, що стояв за десяток кроків від нього, був уже мертвий, горів. Він був живий і зрозумів, що так буде завжди, вічно, доти, доки поруч з ним будуть Гасовський і Бєлкін, Сеня-Сенечка і Кость Арабаджі, пітні, збуджені хлопці в бушлатах, фланелівках і брудних тільниках. Коли він зрозумів це, очі його стали гострими, і він побачив ще один танк, який підминав під себе землю і все, що було на цій землі.

– Утюжить, гад! – вигукнув Кость Арабаджі. – Лягай!..

Штовхнувши Нечая в окоп, Кость упав на нього і придавив до землі. Вмить небо над ними потемніло, стало залізним і чорним, воно пахло бензином і машинним маслом, а потім, коли танк перевалився через окоп, спорожніло, і в цій порожнечі прозвучав голос Гасовського:

– Вперед, морячки! По-лун-дра!..

Танки вже пройшли, і тепер перед окопами були німці. Близько, зовсім близько…

Нечай вискочив з окопа слідом за Костем, замахнувся і опустив приклад на зелену каску, потім знову замахнувсь і знову вдарив. Його теж оглушили чимось важким, вперіщили по спині, та він навіть не відчув болю. Це була робота. Важка воєнна робота. Люди робили своє діло мовчки і люто. Вони робили його без відпочинку доти, доки не зметнувся дикий, тваринний зойк:

– Schwarze Teufeln! Teufeln! ^[3] _{3
  Чорні дияволи! Дияволи!.. (нім.)}


[Закрыть]

Репетував якийсь німець. І його дружки завагалися, а потім побігли, намагаючись догнати танки, щоб сховатися за їхньою бронею, і Нечай відчув, як щось обірвалося в небі, в землі, на якій він стояв, і в ньому самому. Він уже нічого не чув і впав на землю. – Нечай!.. – Кость Арабаджі струсонув його. – Чуєш, Нечай! Це наша, чотириста дванадцята б'є. Чого ти, браток? Кажу ж: наша батарея б'є. Дає гансам жару!..

Голос Костя долинув здалеку, з того життя, яке ще повнилося веселими звуками. Нечай очманіло водив очима. І раптом відчув, як повилітали затички з вух, і він знову почув усе, що здавалося йому беззвучним. Для нього знову зашумів вітер війни, залебеділа трава. Всі ці звуки заглушав один, басовий. З-під Чабанки били важкі 180-міліметрові гармати берегової артилерії. Били по танках, що відходили, по ворожій піхоті, і в степу почали виростати чорні дерева вибухів.

Над цим чорним мертвим гаєм, над усім кукурудзяним полем до самого небокраю кошлатився дим.

– Чому замовкли «дегтярі»? – спитав Гасовський.

– Диск міняють, – відповів Кость Арабаджі.

– А другий?

– Івана вбило.

– Давай туди, хутко! – наказав Гасовський.

В атаках і контратаках минуло ще кілька днів. А потім прийшов наказ відійти. Становище на фронті ускладнилося, боєприпасів було обмаль. Назавжди замовкла 412-а батарея, яку довелося висадити в повітря, щоб не дісталася ворогові. Комендори попрощалися з нею мовчки і пішли на Крижанівку, прихопивши з собою сорокап'ятки.

Один із цих комендорів, чубатий хлопчина з рукою на перев'язі, розповів потім Нечаєві і Костеві Арабаджі:

– Хто я ниньки? Піхота… Хіба ж так було на батареї. Життя!.. Залізобетон, електрика, бібліотека… Подача з льохів велася автоматично, як на лінкорі. Тільки встигав заряджати. І таку красуню довелося висадити в повітря. Ех!.. А ми могли б іще воювати й воювати. Та ви відступили.

– Ми? Ти що, думаєш, це через нас? – з погрозою в голосі спитав Кость Арабаджі.

– А через кого ж? Ех!..

– Гаразд, годі тобі розпускати нюні, – втрутився Гасовський. – А ми, думаєш, даром їмо фронтовий хліб? Пі-хо-та!.. – він перекривив чубатого. – Не вся піхота однакова. Розуміти треба. Тут усі з кораблів. Добровільці…

Матрос одвернувся.

– Ти не відвертайся, – сказав Гасовський. – Не люблю, коли кирпу гнуть. Доведеться тобі тепер разом з нами бити гадів. Ми їх знаєш скільки поклали?.. – він заходився рахувати, загинаючи пальці. – Мисливський полк третьої румунської дивізії на друзки – раз. Шостий гвардійський – два. Стрілецький полк «Михаїл Витязь»– три. От тбі й піхота!..

– Істинно, – підтримав Кость Арабаджі, котрий уже трохи охолонув. – Не дрейф, братк.

– Ти навіть не знаєш, з им маєш справу, – мовив Гасовський, ласкаво поглядаючи на Костя. – Ти «Лістригони» товариша Купріна читав? Так це ж про нього. Кость у нас із Балаклави.

– Так-таки й про нього, – усміхнувся чубатий. – його ще тоді й на світі не було.

– Ну, то й що? – відказав Кость. – Мій батько теж був рибаком. І все це моє. Земля, лимани, море… – він широко повів рукою. – Що про них написано, то, виходить, і про мене. Скумекав, браток? Товариш лейтенант має рацію.

Кость тепер трохи шепелявив – у рукопашній йому вибили переднього зуба – і говорив м'яко, як справжній одесит: «Слюшай, рюка, шьюба…» Він картинно спльовував набік. Оскільки їх відвели на заслужений відпочинок, він, Кость Арабаджі, має законне право робити і говорити все, що заманеться.

– Потерпи, ми тобі після війни золотого вставимо, – пообіцяв Гасовський. – Заслужив.

Нечай згріб руками оберемок сіна і поніс його під повітку. Було жарко. У затишку на лемеші плуга сидів півень. Гасовський голився перед уламком дзеркала, витягуючи свою гусячу шию. Біля повітки диміла польова кухня. Благодать!..

От тільки листів не було. Пошта не працювала, і писати листи не було сенсу.

«… Ганьба армії, яка вчетверо, вп'ятеро переважає ворога чисельністю, переважає його озброєнням, згуртованістю, організованістю, якістю командування, переможністю і разом з тим затримувалася на одному місці невеликими дезорганізованими, імпровізованими радянськими частинами.

Прошу роз'яснити частинам, що, діючи таким чином, вони вкривають себе ганьбою, замість того щоб овіяти себе славою. Через недбалість ми маємо відносно великі втрати…»

(З наказу Антонеску 4-й румунській армії)

Розділ третій
ЧЕРЕЗ ФРОНТ

Тільки на штабних картах, утиканих прапорцями, фронт чітко позначений товстими синіми й червоними лініями. Насправді ж він пунктирний, переривчастий, і то губиться в непролазній хащі лісів, то зникає в драговині, над якою рояться болотяні комарі, то, немовби невід, тоне в глибоких озерах і річках. Через те бувалому солдатові не важко перейти через так звану лінію фронту.

Нечай мав змогу переконатися в цьому.

З легкої руки Гасовського усі вони несподівано для себе стали розвідниками. В мирному житті люди рідко міняють професію. Токар залишається токарем, а тракторист трактористом, звичайно, якщо люблять цю справу. А на війні не так. Там піхотинці стають саперами, а льотчики, що втратили матеріальну частину, піхотинцями. Не байдикувати ж, поки тобі дадуть новий літак. Кожен, хто може тримати в руках гвинтівку, повинен воювати.

Сталося так, що Нечай і його друзі перетворилися в розвідників, і невдовзі ця ризикована справа стала для них звичною, буденною, як усяка інша. Бо скільки б не сперечалися на привалах про те, кому найбільше перепадає на війні – танкістам чи саперам, піхотинцям чи артилеристам, із цих суперечок нікому ще не вдалося вийти переможцем. На війні дістається всім.

Але тому, що вони стали розвідниками, їм тепер доводилося воювати переважно вночі. Удень розвідники звичайно відпочивають, тоді як уночі… «Діло це темне», – сказав якось Кость Арабаджі.

Їхня кар'єра почалася того паркого серпневого вечора, коли зірки були низькі й спілі, як вишні – здавалося, досить простягти руку, щоб їх зірвати, а темінь оксамитно-м'якою. Того вечора, виструнчившись перед командиром полка, який завітав до них у бліндаж на вогник, Гасовський замріяно мовив:

– Якби ще парочку кулеметів!.. Тоді б нам, як то кажуть, і ціни не було.

– Ще чого захотів, – відповів полковник, відсьорбуючи з кухля окріп і вгризаючись зубами в цукор. – І не проси. Нема в мене для тебе кулеметів. Розумієш: нема!..

– А я не прошу, – Гасовський щиро образився. За кого його вважають? Він теж не ликом шитий. – Є кулемети.

– Де?

– У них, – Гасовський кивнув у темряву, що причаїлася за дверима бліндажа.

– Це інша розмова, – одразу пожвавішав полковник. – Я не заперечую. Якщо ти вважаєш, що в них є зайві кулемети, то… – він хитро примружив очі. – Коли я воював у громадянську, у нас це називалося «експропріацією експропріаторів». Але діяти треба з розумом. Спершу треба розвідати. Я чомусь думаю, що добровільно вони свої кулемети тобі не віддадуть.

– Як? – спитав Кость Арабаджі. – Експропріація?.. Язика зламати можна.

– Примусове, насильницьке вилучення лишків, от як це називається, – пояснив полковник.

– Зрозуміло!.. – Гасовський красивим, натренованим рухом підніс руку до лакованого козирка і різко опустив її. – Дозвольте діяти?

– Потім доповіси, – сказав полковник, відсуваючи порожнього кухля. – Ну, спасибі, морячки, догодили старому. Чай був чудовий.

Хто його тягнув за язик? Гасовський провів полковника і повернувся до хлопців. Його обличчя було заклопотане. Він розумів, що відступати нікуди. Сказаного не повернеш. І заходився розробляти наступну операцію в усіх деталях. Пообіцяли, дістали «добро». Залишалися дрібниці – піти по кулемети і притягти їх сюди. Чи не правда, усе дуже просто?

– Ейн, цвей, дрей… – сказав Гасовський і клацнув пальцями. – Хто хоче піти зі мною? На добровільних засадах. Неволити нікого не буду.

– Я… – схопився Кость Арабаджі.

– І я…

– Добре, добре… – Гасовський замахав руками. – Мені стільки людей не треба. Вистачить чотирьох чоловік. Бєлкін, Шкляр, Нечай… І ти, Кость. Решта можуть відпочивати.

Звернуло за північ. Місяця, на щастя, не було. Над румунськими окопами зрідка злітали ракети. Яскраві, святкові, вони, обважнівши, падали в темряву. Осипаючись, сухо шаруділа земля.

Поповзли неквапливо, обережно, тамуючи подих. Кожен шерех примушував здригатися, завмирати на місці.

По прямій до румунських окопів було метрів шістсот, не менше, – за три хвилини добігти можна. Але повзти довелося понад годину. І стільки ж часу пішло на те, щоб уздовж дротяної загорожі дістатися до самотнього дерева, голого й чорного, обчухраного осколками. Воно стояло в чагарнику і, за словами спостерігачів, саме звідти румунські кулемети вели кинджальний вогонь.

Та цього разу їм не пофортунило.

Нічого було й думати про те, щоб без ножиць подолати дротяні загородження попереду ворожих окопів. Нічого було й думати про те, щоб застукати румунів зненацька. Ті не спали, хоч їм уже давно належалося солодко хропти. В одному з окопів грав патефон. Було чути, як ходять по колу солдатські фляги. Румуни, певно, відзначали якесь свято.

Лежачи на холонучій землі, розвідники прислухалися. Хрипкий патефонний голос хвацько, з придихом, вигукував:.»Ех, Марусичка, моя ты куколка», і «Как хорошо с тобой…» Пісня була російська, задушевна. І через те, що це була російська пісня, на яку румуни, здавалося, не звертали уваги – чути було гомін і сміх, – серцю ставало боляче.

Судячи з голосів, у румунському окопі сиділо чоловік з десять. Частуванню не видно було кінця, і Гасовський, підвівшись на лікті, махнув мічманкою: «Давай назад!..»

Нечай, Сеня-Сенечка і Бєлкін підкорилися. Але Кость Арабаджі загаявся. Невже йому захотілося послухати пісню? Гасовський підповз до нього і побачив, що Кость тримає гранату. Тоді Гасовський засичав:

– Всю кашу зіпсуєш… Давай назад!..

З жалем сховавши гранату, Кость поповз слідом. Він був невдоволений. Так спокусливо було розмахнутись і кинути гранату, наробити переполоху!.. Не в його звичці думати про наслідки. Він жив навіть не сьогоднішнім днем – а цією хвилиною. Інакше жити він не вмів і не міг.

Потім, коли вони відповзли метрів на двісті і скотилися в глибоку снарядну воронку, щоб трохи відсапнути. Гасовський сказав йому:

– Щоб це було востаннє. Мені набридли твої вибрики. Тим більше, що я тебе не примушував.

– Домовилися, лейтенанте. Замнемо для ясності… – промимрив Костя, коли зрозумів, що його ніхто не підтримає.

Тоді Гасовський сказав, зітхнувши, що, нічого не вдієш, візит до румунів доведеться повторити. Може, завтра. Це навіть на краще. Тепер вони знають, де кулемети.

– Ти їх бачив? – запитав Сеня-Сенечка.

– Авжеж, я ще не сліпий, – образився Кость Арабаджі. – Їх там два, поряд.

– Точно, – підтвердив Гасовський. – Ну, відсапнули?

– Неохота повертатися з порожніми руками, – знову зітхнув Кость і прошепелявив – Зашміють хлопці.

– Дарма, гарно сміється той, хто вміє сміятися, – повчально сказав Гасовський.

Повезло їм, одначе, тільки через ніч. Нічийну зону вони подолали без пригод. Місцевість знайома, все відрепетирували… Перевернувшись на спину, Нечай підняв ножиці і заклацав ними. У прохід, звиваючись, полізли Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка, який не відставав від Костя й на крок. Позаду сопів Яків Бєлкін.

Патефон уже не грав. Солдати спали. Вартовий сидів на патронному ящику і, намагаючись розігнати сон, щось бурмотів під ніс. Йому дуже хотілося спати, і він раз по раз клював носом, а потім мерзлякувато здригався. Коли Кость Арабаджі, вибравши момент, скочив йому на спину, вартовий тільки скрикнув і одразу ж захрипів.

– Давай! – Гасовський метнувся в темряву. – Мерщій!

Кулемети стирчали над бруствером. Біля них нікого не було. Нечай схопив кулемет і поволік його по землі. Озирнувшись, він побачив, що Сеня-Сенечка вовтузиться з другим кулеметом.

– Важкий…

– Якове, допоможи малому, – пошепки наказав Гасовський.

І хоч як тихо були сказані ці слова, їх усе-таки почули. З окопа висунулася чиясь кудлата голова. І ніби заціпеніла. У Нечая втупилися чиїсь темні очі. Власне, навіть не в нього, а в Гасовського. Нарешті румун отямивсь і рвонув з кобури пістолет. Але вистрелити він не встиг. Перш ніж він підняв руку з пістолетом, Яків Бєлкін обрушив на нього свій пудовий кулак.

Це тривало менше хвилини,

– Цього прихопимо з собою! – Гасовський жарко задихав в обличчя Бєлкіну. – Давай, я прикрию відхід.

Шлях був вільний. Нечай знову потягнув кулемет. Він не оглядавсь і не міг бачити, як Бєлкін, знявши ремінь, стягує румунові ноги, як засовує йому в рот свою безкозирку – хусточки в нього зроду не було, – та поки Нечай вовтузився з кулеметом, той, узявши полоненого на плечі, встиг його обігнати. Для Бєлкіна, що вергав двопудові гирі, цей миршавий румун був легший од пір'їнки.

Назад вони добиралися майже вдвічі швидше. Та коли вже підповзли до своїх окопів, Нечай у знемозі опустив руки. Він виклався повністю. Як на стометрівці. Зараз у нього не було сили навіть зіштовхнути кулемет в окоп.

А Гасовський задоволено потирав руки. «Ви щось хотіли сказати, мій юний друже?..»

Лейтенант ласкаво копнув ногою трофеї і розчулено подивився на полоненого. Два кулемети та ще полонений на додачу. Це вам не фунт ізюму.

Полонений, якого Бєлкін обережно поклав на землю, тільки тепер оговтався від страху. Гасовський нахилився над ним і раптом присвиснув:

– Ого… Братця! – лейтенант випростався. – А ви знаєте, кого приволокли? Та це ж пан офіцер. Негарно, – Гасовський повернувся до Бєлкіна і похитав головою. – Негарно, Якове. Пани не люблять такого поводження. З ними треба чемненько, обережненько… І де тебе виховували?..

– Та я ж нічого… Я зовсім легенько…

– Ти, значить, більше не будеш? – Гасовський розреготався. – Чули, братця? Яків слово дає. Він більше ніколи не буде. Простимо йому цього разу, га?..

Полонений, який лежав біля ніг Гасовського, почав крутитися, мугикати. Здавалося, він щось хоче сказати.

– Гаразд, послухаємо… – мовив Гасовський. – Якове, допоможи своєму хрещеникові.

Яків Бєлкін підійшов до полоненого, схилився над ним і вийняв у нього з рота свою безкозирку.

– Кусається… – сказав він, стріпуючи кистю.

– Дарма, хай кусається… – мовив Гасовський, милуючись здобиччю. – Ах, попалася, пташко, не втечеш із клітки… – майже проспівав він давно забуті і знову згадані слова дитячої пісеньки.

– Що робитимемо з ним, лейтенанте? – запитав Кость Арабаджі, який не поділяв захоплення Гасовського. Кость дивився на полоненого з ненавистю.

– Піду доповім, – відповів Гасовський, – а там… Словом, як начальство скаже. Гадаю, нашому полковникові буде цікаво познайомитися з цим… – він гидливо торкнувся носком черевика чобота румунського офіцера.

Однак він не поспішав доповідати. Провоювавши менше місяця, Гасовський уже знав, що на війні поспішати не слід. Нехай усе йде своїм звичаєм. Справу зроблено. Вони заслужили відпочинок. Що, хіба не так?..

Уже зовсім розвидніло, коли вони доїли кашу. Тепер можна піти й на СП, зв'язатися із штабом полка.

Гасовський устав, придушив носком черевика недокурок, обсмикнув кітель. Він був свіжий, як огірочок. Ні сліду втоми. Перш ніж піти, підкликав пальцем Нечая і, відійшовши з ним убік, звелів розібрати один із трофейних кулеметів.

– І ні пари з уст, – попередив. – Розбери до гвинтика і сховай. Інакше одного в нас відберуть. Скажуть, навіщо вам два? Надто жирно.

– Ну й хай. Нехай забирають. Нащо йому лежати без діла? – сказав Нечай.

– Ти ба, який добренький… – співуче проказав Гасовський. – Я не збираюся витягати каштани з вогню для інших. Отак, мій юний друже. Полковник що сказав? «Дістанете – будуть ваші». Хіба ти не чув?

Нечай промовчав. Він уже звик, що накази не обговорюються. Навіть такі, які тобі не до душі.

– Єсть, розібрать і сховати…

– Так би й давно, – мовив Гасовський. – Цей кулеметик нам ще знадобиться. Чує моє серце.

За годину, коли Нечай розібрав кулемет і, щедро змастивши всі деталі, порозпихав їх у затишні куточки, з батальйонного СП повернувся Гасовський. Мічманка якось особливо хвацько сиділа у нього на голові. І задоволена посмішка блукала на губах.

– Ну, братця, ді-ла, – сказав він, витримавши паузу і таки добре помучивши своїх слухачів. – Щойно я розмовляв з «Кортиком». По-перше, дякує. По-друге, наказав особисто доставити полоненого в штаб. Кость, Нечай… Будете мене супроводжувати. А ви… – він звернувся до Бєлкіна і Сені-Сенечки, – можете відпочивати до нашого повернення. Будуть запитання? Пропозиції? В такому разі, прийнято одноголосно.

– Ще чого… – промимрив Кость Арабаджі, якому зовсім не хотілося зараз плуганитися в штаб степом, йому б завалитися поспати. Він заслужив.

– Машину по нас уже послали, – сказав Гасовський. – Не як-небудь.

– Машину? – Кость стрепенувся, розправив плечі. – Це інша річ.

– Так-то, мій юний друже, – усміхнувся Гасовський. – Якове, а де твій хрещеник?..

– Лежить…

Полонений тримався зухвало, майже нахабно. Од каші відмовився. Від цигарок – теж Лежачи на патронних ящиках, він люто зиркав увсібіч і щось вигукував, очевидно, лаявся, коли до нього наближались. Він усе ще не хотів примиритися з думкою, що попав у полон.

Коли Гасовський підійшов до нього, полонений знову вибухнув нецензурною лайкою, але Гасовський нагримав на нього по-румунськи, і той враз обм'як. У лейтенанта був владний голос, а полонений звик підкорятися старшим.

Він ніби змирився зі своїм новим становищем, дався себе підняти й покласти на полуторку. Для нього Гасовський був великим начальником, офіцером, і полонений, гордовито не помічаючи інших, жадібно ловив кожний його погляд. А коли той наказав Костеві розв'язати румуна, щоб він прочумався, полонений вдячно кивнув.

До штабу полка було не далеко й не близько. Штаб містився в чистій мазанці край села. Вікна мазанки були запнуті солдатськими ковдрами, на столі чаділа лампа, зроблена з гільзи Видно, там не спали цілу ніч і не помітили, що настав ранок

Із-за строкатої ситцевої ширми з'явився стомлений полковник і без особливої цікавості, швидше з необхідності, глянув на полоненого. Що скаже цей губатий офіцерик, який ледь тримається на ногах?

Сівши за стіл, полковник відсунув лампу, щоб не різала очі, і втомленим голосом сказав Гасовському, що зараз прийде перекладач, по якого уже послали.

– Дозвольте… – Гасовський ступив до столу.

– Он як!.. – полковник підвів стомлені очі. – Що ж, давай, давай, лейтенанте. Перекладай. – І вже уривчасто запитав: – Прізвище, звання?..

Гасовський повернувся до полоненого, обіруч якого стояли Нечай і Кость Арабаджі, і, вислухавши його відповідь, швидко переклав, карбуючи кожне слово:

– Нікулеску… Двадцять чотири роки… Сублокотинент ^[4] _{4
   Сублокотинент– молодший лейтенант (рум.).}


[Закрыть]. Кавалер ордена «Румунська корона»…

Як тільки Гасовський вимовив його прізвище і звання, полонений гордо підняв неголене підборіддя.

– Кавалер? Так-так… – сказав полковник і, глянувши на полоненого, раптом скомандував так голосно, що аж хитнулося полум'я лампи. – Струн-ко!..

Полонений здригнувся.

– Нехай розповідає… – вже тихо мовив полковник. – Тільки все, все… Переклади йому, що мені ніколи вислуховувати його біографію. Мене цікавлять відомості… Найточніші… Особовий склад, озброєння. І попередь, якщо він спробує хитрувати…

Гасовський переклав.

Обличчя полоненого залисніло від поту. Він заговорив швидко, похапцем. Зрозумів, очевидно, що з ним не будуть церемонитись. Гасовський ледве встигав перекладати.

– Він каже, що їхній полк бере участь у боях з самого початку війни. На нашу дільницю фронту їх перекинули двадцять п'ятого. Перед виступом на фронт полк переформували. Вони прийняли поповнення. Але поповнити втрати, яких полк зазнав раніше у районі Петерсталя, їм уже не вдалося… Він каже, що зараз також знищені цілі роти… У другому батальйоні залишилося вісімдесят чоловік. Командир батальйону майор Марінеску застрелився. В інших офіцерів теж паскудний настрій. Вони втратили надію…

– На що? – запитав полковник.

– Надію на те, що залишаться живими. Надію на те, що коли-небудь візьмуть Одесу…

– А він у тебе балакучий, – сказав полковник. – Переклади йому, якщо він збреше…

Гасовський переклав.

– Присягається, що говорить правду, святу правду. У нього дружина, дитина… Питає, що його чекає.

– Залишиться живий, можеш його порадувати. Для нього війна вже скінчилася. До речі, запитай, хто в них командує армією?

– Корпусний генерал-ад'ютант Якобич, – Гасовський переклав відповідь полоненого.

– Гаразд, одведи його, – полковник стомлено махнув рукою. – Мені він більше не потрібний.

Кілька діб вони повзали по передовій, засікаючи вогневі точки противника і придивляючись до того, що робиться в румунських окопах. Нечай, правда, нічого не розумів, але Гасовський був насторожі. Підкрадеться в темряві якомога ближче і слухає, вбирає в себе чужі слова, уривки фраз… Про що гомонять солдати в окопах? Про домівку, про врожай, про дітей. Лають поміж себе якогось сержант-мажора, стиха, повсякчас озираючись, паплюжать командира роти, читають один одному листи. Гасовський задоволений: мотає все на вус. Не гребує ні клаптиками паперу, ні обривками румунських газет, що іноді попадаються на очі. У господарстві все знадобиться.

Вночі, як сказано в прислів'ї, усі коти сірі. Особливо в такі ночі, коли темно, хоч в око стрель. Гасовський підповзав до румунських окопів зовсім близько, щоб не пропустити й слова, йому все сходило. Якщо хто-небудь попереджав: «Дивись, дограєшся», лейтенант презирливо стенав плечима. Нема чого вчити його ума-розуму, не маленький. Що, ризиковано? А хто заперечує?.. На війні всі ризикують. Кашовара, який і не нюхав передової, та й то, кажуть, убило під час бомбування… Словом, що має бути, того не минути.

Він особисто віддавав перевагу безмісячним ночам.

Однієї темної ночі, коли вони, донесхочу наслухавшись чужих розмов і пісень, уже збиралися відповзти од ворожих окопів без здобичі, Гасовському потрапила на очі стара поруділа газета, в яку був загорнутий солдатський черевик. Кость Арабаджі копнув її ногою, а лейтенант нагнувся і, витрусивши з газети черевика, склав її вчетверо і сховав у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. Треба ж було такому трапитися, щоб саме в цій газетці був надрукований датований 19 серпня декрет самого Антонеску про встановлення румунської адміністрації на тимчасово окупованій території між Дністром і Бугом.

Уже вранці, розправивши газету, Гасовський прочитав:

«Ми, генерал Іон Антонеску, верховний головнокомандуючий армією, постановляємо…»

Декрет складався із восьми параграфів, які за задумом його автора мали навічно закріпити на окупованих землях новий порядок.

– Чиновники, призначені на роботу в Трансністрію, – повільно переклав Гасовський, – одержуватимуть подвійне жалування леями і марками…

– Трансністрія? Що це за країна? – спитав Кость Арабаджі. Він не дуже знався на географії. – Уперше чую…

– Не ти один, – відповів Гасовський. – Ти, мій юний друже, стоїш на ній обома ногами, хоч і гадки не маєш про це. Скумекав?

– Ну й назву придумали, – сказав Кость Арабаджі. – Трансністрія!..

– Зажерливий, видно, цей генерал, – несподівано мовив Сеня-Сенечка. – І землю, й небо хоче загарбати…

– Сволота!.. – Кость Арабаджі сплюнув крізь щілину в зубах. Цього йому здалося мало, і слідом за першим словом він випустив цілу чергу по всіх далеких і близьких родичах генерала Антонеску. Потім спитав: —А ти, Нечай, чого зуби скалиш? Тобі що, весело?

– Накажеш плакати? – усміхнувся Нечай. – Я на своїй землі стою, зрозумів?

– Тебе не зрозумієш, – Кость насупився. – То лізеш у саме пекло, а то… Невже тебе не зачіпає? А я не хочу, щоб якийсь генерал розпоряджався мною і вказував, де мені жити. Я народився на своїй землі…

– Прибережи заряд, – осадив його Не-чай. – Ще знадобиться. Яка користь кулаками розмахувати? У мене зараз не гвинтівка в руках, а олівець.

На підтвердження цих слів він високо підняв олівець, яким викреслював за завданням Гасовського крокі ^[5] _{5
   Крокі– схематичний план місцевості, предметів.}


[Закрыть]. Цю роботу лейтенант завжди доручав тільки йому. Щоразу, повернувшись із розвідки, Нечай старанно, наче на уроці креслення в школі, наносив на папір вогневі точки противника, а Гасовський, точно ополудні, йдучи на доповідь до командира полка, забирав ці «твори образотворчого мистецтва» з собою. На словах усе не поясниш, правда? А як покладеш полковникові крокі на стіл – порядок, запитань немає. А потім, коли артилерія накриє вогневі точки противника, полковник, гляди, ще й подякує тобі.

Приблизно так міркував Гасовський. Незважаючи на прихильність полковника, який доброзичливо ставився до розвідників, лейтенант однак побоювався його. Таку людину не обдуриш, він бачить тебе наскрізь. А Гасовський був не від того, щоб похизуватися, по-фасонити. Така вже в нього була артистична натура.

Згадавши, що треба «доповідати» полковникові, Гасовський зім'яв принесену газету і поглянув на годинника. Початок дванадцятої, пора вже збиратися. Він витягнув довгу шию і, заглядаючи через плече Нечая, спитав: – У тебе все готове?

– Майже.

Кольорові овали і півкола густо вкривали цупкий креслярський папір. Окопи, вогневі точки, кулеметні гнізда… Нечай приклав до паперу лінійку і провів олівцем жирну лінію.