Текст книги "Чорні дияволи"

Автор книги: Михаил Пархомов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

– А в тебе, Нечай, виходить… Художня картинка, – сказав Гасовський і випростався. – Хлопці, я забув попередити. Наведіть глянець. Батя просив, щоб ми всі з'явилися. Приведи, каже, своїх чортів…

«Батею» і «хазяїном» Гасовський називав командира полка. «Батею», коли був у доброму гуморі, а «хазяїном», коли полковник був чимось невдоволений або сердитий.

– Усіх? – здивовано спитав Кость Арабаджі.

– Атож. Він, мабуть, нагородити вас хоче, – відповів Гасовський.

– А що, все може бути… – озвався Кость Арабаджі. – Я нещодавно чув по радіо Указ. І

– Тобі орден чи медаль? – запитав Гасовський підступно.

– Краще орден, – зітхнув Кость Арабаджі і зажмурився, ніби засліплений променями Червоної Зірки, що з'явилася перед очима, йому б хоч одну зірочку!.. Червону, щоб носити її на малиновій суконці. Він би її ніколи не знімав, Кость уявив, як він гуляє з орденом на фланелівці по Примбулю, як на нього «з інтересом» поглядають дівчата, і знову зітхнув, розуміючи, що цій мрії навряд чи судилося збутись. Він, Кость, був не такий наївний, щоб думати, ніби сам Михайло Іванович Калінін у Кремлі знає про його подвиги. Та й що то за подвиги? Інші воюють не гірше. Але він був не від тою, щоб і йому привалило щастя.

– Даю десять хвилин, – мовив Гасовський. – Стрижка, гоління. Ейн, цвей, дрей…

Сам він був чисто поголений, аж сизий. Черевики сяяли, а ґудзики на кітелі були так надраєні, що від них, здавалося, із дзвоном відскакувало сонячне проміння.

Біла від пилюки полуторка з розхитаними бортами стояла у вибалочку. Сівши поруч із шофером, Гасовський клацнув кришкою портсигара і, не дивлячись, кинув цигарку до рота. Він одверто пишався своїм бравим виглядом, своєю везучістю. Планшетку поклав на коліна. Що ж, він мав право задоволено усміхатися. І цього разу з'явиться до полковника не з порожніми руками.

Мотор полуторки фуркотів і чхав. У радіаторі булькала вода. Машина вибралась на битий шлях, шофер дав газ, і рівний степ ніби закрутився під колесами.

Спочатку дорога була пуста. Та ось з'явився один грузовик, другий, третій… Вони йшли назустріч. «Прибуло поповнення, – сказав шофер. – Із Севастополя».

На грузовиках сиділи моряки в касках. Але Гасовський дивився не на них, а на дівчат – у кожній кабіні поруч з водієм можна було побачити кирпате личко в синьому береті. У дівчат були санітарні сумки.

Гасовський розправив плечі, прибрав молодецького вигляду. За ті дні, які він провів на передовій, з його пам'яті якось вигубилося, що на світі є дівчата.

Він і думати про них забув. Та досить йому було побачити перше кирпате личко, як його знову «повело».

– Привіт, сестричко! – висовуючись із кабіни, гукнув він якійсь чорноокій дівчині. – На чому прибули?

– Здоров, братику. На «Ташкенті», – почулося у відповідь, і, перш ніж Гасовський знайшов, що ще сказати, зустрічна машина з чорноокою дівчиною зникла у хмарі білої куряви.

Дорога знову опустіла і м'яко стелилася під колеса полуторки.

– Везе ж людям, – легенько зітхнувши, сказав шофер Гасовському. – Приємно, коли поруч сидить така… Жінки якось облагороджують. При них і лаятися не хочеться. Не те, що в чоловічій компанії.

– Це ти правильно зауважив, – мовив Гасовський і, закотивши очі, продекламував, наче зі сцени: – О жінки, жінки…

Та й замовк. Йому знову захотілося побачити ту, чорнооку, і він тут же дав собі слово, що неодмінно розшукає її, хоч би де вона була. Від цієї думки він став чомусь серйозний і до самого штабу вже не зронив і слова.

Тільки коли полуторка зупинилася біля ґанку, Гасовський скочив на землю і підморгнув молоденькому вістовому, щоб той доповів баті про його прибуття Було рівно дванадцять годин.

Вістовий підкрутив світлі вусики, що, здавалося, були наклеєні, і, нахилившись до Гасовського, довірливо повідомив, що батя в доброму гуморі. Хлопчина доброзичливо ставився до лейтенанта.

Вислухавши таку цінну інформацію, Гасовський кивнув.

– За мною не пропаде, – сказав він, знаючи, що вістовий мріє про трофейний парабелум.

За хвилину вістовий знову появився на ганку і кивнув Гасовському. Потім розчинив перед ним двері,

Полковник сидів не за столом, а на ліжку, застеленому смугастим рядном. Обличчя в нього було добре, заспане.

– Що нового, лейтенанте? – спитав він потягуючись. – Усі живі-здорові?

– Усі, – відповів Гасовський. – З'явилися за вашим наказом.

– Так, так… – полковник устав, застебнув кітель на всі ґудзики і сказав: – Сідайте, розвідники, у ногах правди немає. Мабуть, стомилися?

Вздовж стіни стояла довга дерев'яна лавка. Нечай, Бєлкін, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка всілися рядком. Тільки Гасовський усе ще стояв.

– Доповідай, лейтенанте.

– Є дещо новеньке, – Гасовський відкрив планшет.

Доповівши про результати нічної розвідки, він ступив до столу і поклав гцрред полковником якийсь папір.

– Ось… – сказав він. – Останній наказ Антонеску. Вимагає взяти Одесу протягом п'яти діб.

– Ти ба… – промовив полковник.

Начепивши на носа цивільні окуляри у простій оправі, він якусь мить роздивлявся папір, далі позіхнув і, взявши олівець, розгонисто написав на наказі румунського головнокомандуючого: «Спробуй!..»

І одразу став серйозний, суворий. Розгладивши долонею добрі зморшки біля очей, він ніби зібрав їх коло великого рота. Досить було цього жесту, щоб Гасовський зрозумів: справжня розмова тільки починається. Недарма ж полковник наказав йому привести всіх розвідників.

– У мене до вас прохання, – почав полковник, встаючи з-за столу. – Виручайте, друзі.

Цього разу він не наказував, а просив. І через те, що він по-батьківському просив виручити його, признаючись, що йому теж нелегко, Нечай устав і виструнчився. Він – готовий. Хоч зараз – в огонь і в воду.

Полковник підійшов до карти, що висіла в простінку між вікнами.

– Буду відвертий, – сказав він. – Становище на фронті за останні дні погіршало. В районі Гільдендорфа противник рветься до станції Сортувальна. На інших дільницях атакує навіть уночі. Літаки… Ось уже котрий день вони скидають на місто сотні запалювальних бомб. Почалися пожежі. В Романівці, на Молдаванці…

Коли полковник назвав Молдаванку, Нечай підвів очі на Бєлкіна. У Якова побіліли вилиці.

Досі Нечай знав тільки те, що робиться на їхній дільниці фронту. Що він бачив перед собою? Кілька кілометрів курного степу, помережаного окопами і ходами сполучень, та й усе. Здавалося, ніби на цих кілометрах і відбувається головна битва. І тільки тепер він зрозумів, яка велетенська війна.

– Ми, як ви знаєте, змушені були відійти на кілька кілометрів, – вів далі полковник. – Отут… – він окреслив рукою півколо. – Між Великим Аджаликським і Аджаликським лиманами. Румуни скористалися з цього і десь тут встановили важку батарею, – він ткнув пальцем у карту. – Тепер вони можуть обстрілювати не тільки місто, але й порт. А в порту… Не мені вам казати. Самі розумієте, скільки там зараз кораблів. Порт має для нас життєво важливе значення. Підкріплення йде з моря. Уся наша надія – на кораблі. А румуни гатять по кораблях. Пробували ставити димові завіси – не допомагає. Фок і грот щогли все одно стирчать. А ворогові кращих орієнтирів і не треба.

Стало чути, як цокає годинник на столі.

– Батарея, як я вже сказав, десь тут… – повторив полковник. – Більше, на жаль, ми нічого про неї не знаємо. А мені отак, – він провів по горлу рукою, – треба знати її розташування. Тому я дуже прошу вас… Знаю, що це не просто. Але мені потрібні ці дані, розумієте?

Годинник цокав так само повільно.

– Зрозуміло, – відповів за всіх Гасовський і оглянувся на хлопців, що стояли тепер у нього за спиною.

– На вас уся надія, – полковник підійшов до Гасовського майже впритул. – Коли ми одержимо ці дані, ми примусимо батарею замовкнути. Назавжди. А тепер ідіть, відпочивайте.

Він махнув рукою, даючи зрозуміти, що сказав усе. Гасовський повернувся до дверей. Двері відчинилися, і з'явився вістовий. Швидко оцінивши обстановку, вістовий докірливо глянув на Гасовського: навіщо розхвилювали батю?

– Що там іще?

– Письменники приїхали, – виструнчившись, доповів вістовий.

– Гаразд, зараз вийду, – кивнув полковник і надів картуза. – Ходімо, розвідники…

Біля ґанку товпилися якісь незнайомі люди із «шпалами» в петлицях. Намагаючись вдавати веселого, полковник усміхнувся їм і, мружачись від яскравого сонця, сказав:

– Що, трамваєм приїхали? Ласкаво прошу до нашого берега. Але змушений попередити – у вашому розпорядженні рівно десять хвилин. Отже, що вас цікавить?..

«Священний обов'язок кожного громадянина віддати всі свої сили, а якщо треба, то й життя за Батьківщину, за наше рідне місто. Одеса була, є і буде незламною фортецею більшовизму на Чорному морі!..»

(З листівки, видрукованої в дні оборони м. Одеси)

Розділ четвертий
СОЛОНІ ЛИМАНИ

Вода була тепла, з якимось металевим присмаком. Цього разу старшина-скнара розщедрився: «Пийте від пуза, наказано напоїти». І вони пили просто з відра, передаючи його один одному, а старшина стояв поряд і вдавав, що не помічає, як дорогоцінна волога тече по їхніх щоках, ллється за коміри… Коли відро спорожніло, старшина, важко зітхнувши, знову наповнив його по вінця і передав Костеві Арабаджі з таким виглядом, ніби той збирається випити його кров. В очах уже немолодого старшини, з обличчям, поораним довгими вертикальними зморшками, були туга і приреченість.

Проте, коли й друге відро спорожніло, а Кость Арабаджі втерся рукавом фланелівки, старшина просто з бочки налив йому повну флягу і закоркував її. Так само він наповнив й інші фляги, які йому підставили. Беріть, знайте його добрість.

Закінчивши з цією справою, старшина видав кожному цукор за нормою, галети і повний боєкомплект. Кожну грудочку цукру, кожну галету, він, здавалося, відривав од власного серця.

– Давай, не скупись, – казав йому Кость Арабаджі. – Не своє ж віддаєш, а казенне.

– Казенне теж не падає з неба. Казенне – значить, народне, – буркнув старшина.

– Ти, батю, часом не політрук? – спитав Гасовський.

– Ні… А що? – старшина насторожився.

– Тоді бути тобі політруком, – відповів Гасовський. – Правильно міркуєш.

Патронами напакували кишені. Гранати і ножі причепили до широких флотських ременів. Гасовський відстебнув кобуру, що теліпалася в нього майже біля коліна, і ткнув пістолет за пазуху – так надійніше. Потім глянув на годинника. Куди поділася його насмішкуватість? Її наче рукою зняло. Зараз Гасовський був зосереджений і похмурий.

Передусім треба було пройти мінні поля, своє і чуже. Та якщо у своєму в'юнилися знайомі стежинки-проходи, то на чужому хоч і стояли таблички, які попереджали про небезпеку, міни, проте були понатикані так густо, що, пролазячи між ними, ти щоразу обливався холодним потом. Хто скаже, що це за горбок? На вигляд – кротовище, а зачепи його, так гахне, що й кісточок не зберуть.

Сотні протипіхотних мін дрімали під тонким шаром землі, чекаючи своєї години. Ніч була темна.

Серце повільно відраховувало секунду за секундою, лякаючись кожного шереху і власного стуку.

Гасовський повз попереду – Нечай бачив перед собою підошви його черевиків і підбори із стертими підківками, які раз у раз поблискували. Сам він, підтягуючи гвинтівку, повз на правому боці. Відчував, як терпне нога, наливаючись пудовою вагою, але не міг зупинитися. Була дорога кожна секунда.

Десь опівночі вони нарешті дісталися дальніх чагарників і відчули себе у відносній безпеці. У чагарнику можна було полежати, перепочити.

Поки що все йшло добре. Однак радіти, як сказав Гасовський, було ще рано.

Вони давно звикли до суцільного, що не стихав ні на годину, гуркоту артилерійської канонади, до холодного світла ракет, до електричного тріску кулеметів, і не звертали на все це уваги. Вони навчилися в шарварку війни безпомилково вловлювати незвичні для вуха слабкі звуки, які таїли в собі головну небезпеку. Зараз яке-небудь несподіване шарудіння було страшніше за громову артилерійську пальбу. Найбільше їх турбувало те, щоб ненароком не напоротися на румунських вартових.

За першою лінією ворожих окопів тяглася друга. Між ними все поле було покрите ходами сполучення, і чужі голоси лунали іноді зовсім близько, то праворуч, то ліворуч, то попереду. Хотілося стати невидимим, не дихати, піти на якийсь час у небуття, щоб потім опинитися якомога далі від передової, там, де лимани і плавні, і чистий степ і пусте небо, під яким можна стояти, не ховаючись, на повний зріст, і дихати широко, вільно.

Інших бажань не було.

Прислухаючись до чужих голосів, Нечай уперше подумав, що тут, у розташуванні румунського полка, йде таке ж окопне життя, як і те, що було йому знайоме. Солдати їли, спали, тихо перемовлялися, з когось сміялися, стояли на варті. Он якийсь солдат спросоння виліз з окопа в одному спідньому і примостився в кущах так близько, що Нечай міг полоскотати його своїм плоским багнетом. Другий солдат дрімав на бруствері, спираючись на гвинтівку, ніби то була лопата. Це були стомлені, неохайні солдати, для яких військова служба була тягарем; вони вже очманіли від гуркоту і виття снарядів. На їхніх неголених обличчях була тупа покірність. Здавалось, вони вже примирилися з безвихіддю, з тим, що кожного чекає куля або випадковий осколок і дерев'яний хрест на чужій землі. Про що вони мріяли? Про легке поранення? Про відпустку?..

Нечай лежав, уткнувшись у землю, яка важко зітхала, віддаючи ночі зайвину тепла, і думав про румунського солдата, що був поряд. Хто він? На вигляд – немолодий чоловік, бадя ^[6] _{6
   Бадя– звертання до старшого (рум.).}


[Закрыть], що страждав від безсоння. І все-таки він був тепер його заклятим ворогом. Так сталося… А все через те, що цей хлібороб був зараз не в іцарах ^[7] _{7
   Іцари– штани з грубої домотканої матерії (рум.).}


[Закрыть], а в казенній солдатській білизні. Ще коли Нечай був піонером, їм казали, що колись настане час і люди потоплять в океанах усі гвинтівки, кулемети, гармати. Зараз він подумав, що цього замало. Треба буде скасувати форму і відзнаки, знищити все, що мало відношення до військової служби, аж до проштампованої білизни включно. Інакше не буде миру на землі.

Поринувши в ці думки, Нечай не помітив, як румун устав і пішов до окопа, гукнувши когось із своїх. Потім знову стало тихо, і Гасовський, що лежав поряд, подав знак: «Давай, не затримуйся!..» На відміну від Нечая, Гасовський, либонь, думав тільки про виконання бойового завдання, тільки це було в нього в голові.

Вони відповзли вбік.

Важко долали кожний метр землі. Тільки коли передова лишилася далеко позаду, коли голоси солдатів і гомін війни вщухли, вони наважились підвестися з землі. Короткими перебіжками дісталися до покинутого баштана, обійшли спалену хатину, біля якої стояла гарба з поламаною голоблею, і подалися до дерев, що темніли біля дороги. Тут їх окликнули, і вони зупинились, затамувавши подих, стискаючи пальцями зброю, але Гасовський миттю зорієнтувався, відповів по-румунському якимсь солоним прислів'ям, у відповідь засміялись, і вони, стримуючи дрож у колінах, спокійно, на очах у румунів, що сиділи на армійських хурах з провіантом чи фуражем, звернули з дороги, щоб спробувати перейти її в іншому місці. У темряві румунські їздові прийняли їх за своїх.

Тепер уже пахло не тільки степом – здичавілою черствою землею, пилюкою і чебрецем – дедалі міцніше пахло солоною водою. Відчувалася близькість Великого Аджаликського лиману.

Дорога йшла під гору, і хури, що торохтіли, ніби скотилися з неї в темряву. Крізь листя дерев проглядали рідкі, по-осінньому холодні зорі. Глянувши на годинника, Гасовський занепокоївся. Він зрозумів, що вибору нема. Треба осідлати дорогу.

– Приготувати гранати, – наказав він пошепки. – Про всяк випадок.

Вибравши момент, коли тиша здавалася цілком надійною, Гасовський двома стрибками перемахнув через дорогу і впав у кювет. Нечай, Кость, Бєлкін і Сеня-Сенечка кинулися за ним. І одразу ж почули, як по дорозі торохкотить машина.

Розвідники пригнулися, злилися з темрявою. Тільки коли грузовик проїхав, вони підвели голови й виглянули.

– Відповзти по одному, – наказав Гасовський. – Он до тих дерев, бачите?

Під деревами знову зібралися разом. Пронесло!.. Гасовський настільки подобрів, що дозволив закурити. Двічі глибоко затягнувшись, він передав цигарку Нечаєві,

– Май совість, – прошепотів Кость Арабаджі.

Поквапливо затягнувшись, Нечай передав цигарку Костеві, той Бєлкіну, а Бєлкін – Шкляру. Тьмяний вогник окреслив майже повне коло.

Було пізно. Ніч от-от могла одірватися від землі, порідіти. Вже чути, як десь попереду, під Кубанкою, валують собаки. А до лиману було ще далеко.

– Хай йому дідько, скоро зовсім розвидніється, – сказав Кость Арабаджі, важко відхекуючись. – Що будемо робити, лейтенанте?

– Дістатися б до лиману, – мовив Нечай. – Пересиділи б в очеретах.

– А якщо не встигнемо?

– Тоді капець, – Гасовський сховав гранату, яку все ще тримав у руках. – Треба встигнути.

Із закам'янілої глини подекуди пробивалася цупка травичка. Вона була ніби залізна. Травичка росла по схилу балочки. По дну цієї балочки зміїлася наїжджена колія.

Спустившись у балочку, вони пішли колією, яка вивела їх у степ до покинутої хати, що стояла посеред двору, оточеного горожею. У дворі, як видно, не було нікого – ворота, зірвані з завісів, валялися під дикою грушею. Але в хаті могли бути люди.

Найрозумніше було обминути хату і спробувати вийти до лиману, Але що, як вони не встигнуть сховатися в очеретах? Єдине місце, де вони могли б перебути до настання ночі – це хата. Гасовський замислився. В кожному разі, треба подивитися, що робиться за горожею, і Гасовський, обернувшись, сказав:

– Шкляр, давай! А ти, Нечай, зайдеш зліва. Тільки акуратненько…

Сеня-Сенечка, який уже встиг одвикнути від свого прізвища, не рушив з місця, і Бєлкіну довелося його підштовхнути.

– Тільки без шуму, – повторив Гасовський.

Метнувшись до горожі, Нечай притиснувся до неї і, скрадаючись, пішов до воріт. Сеня-Сенечка рухався з протилежного боку йому назустріч. Вони зустрілися біля воріт, завмерли. Нечай югнув у двір і кинувся до хатини. Але Сеня-Сенечка встиг його випередити.

– Зачекай… – шепнув Сеня-Сенечка.

Він обережно натиснув на клямку, двері прочинилися. Нечай підняв гвинтівку.

Минуло кілька хвилин. Було тихо. У хаті чиркнув сірник. Знову стало темно. Потім почулося шарудіння.

– Ну, що?

– Нікого… – Сеня-Сенечка з'явився в отворі дверей. – Тут хтось побував до нас. Зовсім недавно. Брудні миски залишив на столі.

– Гадаєш, це румуни?

– А то хто ж? – запитав Сеня-Сенечка. – Господарі так не насвинячать у власній хаті.

– Зрозуміло, – сказав Нечай. – Ходімо.

Але Сеня-Сенечка все ще зволікав.

– Не завадило б на дах вилізти, – сказав він. – З нього далеко видно. Я спробую…

– Давай, – погодився Нечай. – Тебе підсадити?

– Я сам… Ти наших поклич.

Для Сені-Сенечки, звичному лазити на щогли і реї, не важко було вилізти на похилий дах. Нечай не встиг і оком змигнути, як Сеня-Сенечка був уже на самому вершечку. Тоді Нечай підбіг до воріт і, визирнувши, тихенько свиснув.

У відповідь почувся такий самісінький тихий свист, і Нечай, випроставшись, махнув рукою.

Гасовський, Бєлкін і Кость Арабаджі виринули з темряви.

– Нікого немає, – сказав Нечай. – Але хтось там уже був. Посуд на столі, недокурки…

– А Шкляр де?

– На дах поліз. Он він… – Нечай показав на Сеню-Сенечку, що сидів на гребені даху, майже зливаючись із ним.

Вони зачекали, поки він злізе на землю.

– До лиману зовсім близько, – повідомив Сеня-Сенечка, обтрушуючись. – Кілометрів чотири, не більше.

Гасовський занепокоєно глянув на нього, вийняв з-за пазухи пістолет. Чотири кілометри!.. Треба поспішати. Незабаром зовсім розвидніється.

– Може, залишимося, лейтенанте? Пересидимо в хаті, – озвався Кость Арабаджі.

– Не можна. Дорога близько, – відповів Гасовський. Він уже не вагався. Відсидітися в хаті? Це було дуже звабливо. Але це могло спасти на думку і румунським їздовим. Чому б не звернути з дороги на годинку-другу, щоб перекусити за столом і відпочити в холодку?.. Гасовський внутрішньо здригнувся, уявивши таку зустріч. Ні, у них особливе завдання, вони не мають права ризикувати. А румуни напевне нагрянуть. Вони, либонь, уже не раз тут бували.

– Що, хочеться посидіти на спині? – запитав Гасовський. – Потім одіспишся, як повернемось.

– Я не про те… – Кость хотів виправдатися.

– Припинити розмови, – обірвав його Гасовський.

Світанок вони зустріли в очеретах, по груди в каламутній теплуватій воді. Над очеретами стелився туман. Тхнуло гниллю. Але потім, коли туман одірвався від води, почало припікати і з'явилися комарі – хмари надокучливих комарів, від яких нікуди не сховаєшся. Гнус і гниль. А ти терпи, терпи…

І вони терпіли. Мовчки, намагаючись не ворушитись. Адже дорога проходила зовсім близько. Та сама дорога, яку вони осідлали вночі. На світанку вона ожила. Було чути, як торохтять по бруку армійські хури, на яких, по-селянськи підібгавши ноги, дрімали розімлілі від спеки їздові. Було видно, як пролітають, здіймаючи хмари куряви, грузовики і мотоцикли. Випередивши обози, що розтягалися на сотні метрів, машини зникали за поворотом, і, коли пилюка осідала, по той бік дороги виднілися понурі соняхи, за якими далеко, до самого обрію, лежав безлюдний степ. Кам'яниста земля була темна, з полиновою сивиною,

А сонце пекло нещадно. Воно, ніби навмисне, рухалося повільно. 1 противно дзижчали комарі. Від води тягнуло затхлою вологою і пріллю. Каламутна і спочатку тепла, вона з кожною годиною дедалі дужче охолоджувала тіло, кидала в дрож.

Убивши чергового комара, що спікірував йому на лоба, Кость Арабаджі чортихнувся і сказав:

– Дев'яносто сьомий…

– Що, не подобається? – спитав Гасовський з усмішкою. – А ти не лічи. Однак зіб'єшся.

Удень він став колишнім Гасовським, самовпевненим і насмішкуватим, який і батька рідного не пожаліє заради красного слівця. Так йому, очевидно, легше було оволодіти собою, подолати свій страх. Нечай уже знав, що страх на війні відчуває кожний, і різниця лише в тому, що одні вміють його приборкати, знаходять у собі сили для цього, інші підкоряються йому. Сам він теж приборкував у собі страх. І не раз.

Тим часом години, здавалось, тяглися ще повільніше, ніж армійські хури, що торохтіли по дорозі.

Після полудня, коли сонце пройшло над головою, Нечая зовсім розморило і почало хилити на сон. У нього підкошувалися ноги. Як довго їм іще терпіти? Але він знав, що не одному йому важко. Якову Бєлкіну в цю мить було ще важче. Стоячи по груди у воді, Яків тримав над нею їхні гвинтівки. Загорнуті в бушлат гвинтівки тримали на голові по черзі. Інакше кожному б довелося тримати свою гвинтівку над головою, стоячи по горло в воді,

– Тебе підмінити? – спитав Гасовський.

Яків уперто захитав головою. Нічого, він витримає.

– Ти що, хочеш установити рекорд? – спитав Гасовський. – Відпочинь. Нехай Кость потримає.

– Гаразд, – Яків неохоче передав Костеві свою ношу. Попередив – Гляди, не впусти.

– Не вчи… – буркнув у відповідь Кость.

Гвинтівки здалися йому легкими, як пір'їнки. Хіба це вага? Спробував би Яків витягти рибацьку сіть, коливній кидається риба. Ото справді робота. Та не минуло й півгодини, як Кость почав благати: «Нечай, підсоби. Не втримаю…»

– Давай! – Нечай простягнув руки. Кость одразу повеселів. Попросив, звертаючись до Сені-Сенечки:

– Заспівай…

Він, здавалося, забув, де вони перебувають.

– Під комарину музику? – спитав Гасовський. – Цього ще не вистачало. Ану припини!

Він прислухався, витягнув шию. Якийсь тупоносий грузовик, накритий брезентом, зупинився на дорозі. З кабіни виліз солдат з дерев'яним відром і риссю побіг до лиману.

Невже помітить? Гасовський повільно підняв руку, сунув її під картуз і витяг пістолет. Невже помітить?

Сонце торкнулося воронованої сталі.

Солдат тим часом уже спустився з насипу. Ішов просто на них, розмахуючи своїм відерцем. Він був молодий і безтурботний. Підійшовши до води, присів навпочіпки. Почувся плескіт. Дерев'яне відро шубовснуло у воду.

До солдата було не більше десяти кроків. Він не поспішав. Витяг повне відро води, поставив його на камінь і скинув суконну куртку. Нечай побачив його волохаті груди. Облившись водою, солдат засміявся й покликав товариша, що залишився в машині.

Нечай занепокоєно поглянув на Гасовського. Обличчя лейтенанта було мармурово-біле. Він тримав солдата на мушці.

А той, нічого не підозрюючи, знову набрав повне відро води.

Нечай і дух затаїв.

Раптом сталося те, чого Нечай ніяк не чекав. Комарі. Він зовсім забув про комарів. Вони налетіли на солдата, обліпили його мокру спину. Лясь, лясь, лясь… Солдат бив себе по грудях, по плечах. Схопивши курточку, він почав розмахувати нею, щоб прогнати нахаб. Де там! Вони продовжували кусати. І солдат не витримав. Схопивши відерце, він побіг, розхлюпуючи воду. Комарі примусили його втекти.

Підбігши до машини, солдат натягнув курточку, залив воду в радіатор і скочив у кабіну. За мить мотор грузовика дужо заревів.

– Оце так комарики! – мовив Гасовський, ховаючи пістолет під картуз. – Наче дресировані.

Самого Гасовського комарі чомусь не чіпали.

– А що? Комарі теж свідомі, – відповів Кость Арабаджі.

Витягши зубами корок, Кость приклався до фляги. Нечай помітив, що Кость робить це не вперше. Ковтне й одразу ж одвернеться, щоб фляга не муляла очі. Але забути про неї, мабуть, йому було несила. Як же про неї не думати, коли вона під рукою, а в роті пересохло? І Кость знову витягав корок, його не бентежило, що вода тхне сукном. Аби тільки прохолодна волога булькала в горлі.

Захопившись, Кость не помітив, як випив свій НЗ – недоторканний запас. «Порожня!..»– пробурмотів він, розгублено кліпаючи білястими віями, а потім спересердя закинув флягу в очерет. На дідька вона йому тепер? Порожня!.. Від цієї думки, йому, напевне, ще більше захотілося пити.

Нечай ополоснув спітніле обличчя. Було жарко. Сонце пропікало до кісток. Миршаві кущики акації, що росли на березі, зовсім розімліли від спеки і кидали на землю кволі тіні. Нечаю теж хотілося пити, він уже було підніс флягу до рота, але в останню мить роздумав. Не можна. Досить хоч раз ковтнути, і тебе знову потягне до фляги. Не можна.

Він бачив, що Кость стежить за ним. Потім, щоб не думати про його повну флягу, Кость одвернувся і почав дивитись на дорогу, що вже спустіла. Нечай теж глянув у той бік. Понад дорогою криво й косо стояли телеграфні стовпи з обірваними дротами. Запилене небо над ними було важке, задушливе.

– Ну, а що далі робитимеш? – спитав Гасовський, звертаючись до Костя Арабаджі. – Ти хоч флягу підбери. Може знадобитися.

– Не знаю, – щиросердно признався Кость і побрів у очерет.

– Ну що, знайшов? – спитав Гасовський.

– Ага…

– Бери мою, пий… – Сеня-Сенечка подав Костеві свою флягу. – У мене ще повна.

Треба було б відмовитися. Кость розумів це, але його рука сама потяглася до чужої фляги.

– Тільки май совість, – застеріг Гасовський.

– Я ковтну… Разок…

Відірвавши флягу від губів, він повернув її Сені-Сенечці, втерся рукавом фланелівки і сказав:

– Одразу полегшало. Цікаво, котра тепер година?

– Третя… – відповів Гасовський. – Бачиш – на дорозі нікого. Румуни, певно, обідають. Можна й нам підживитися.

Він ніяк не міг придумати, чим би відвернути увагу хлопців. Обід?.. На це піде хвилин з п'ять, хіба довго зжувати галету? Треба б щось інше, слід відволікти їх од думок про воду, про румунів, які незабаром знову з'являться на дорозі, про небезпеку. Він, Гасовський, відповідає за всіх.

Нараз у нього сяйнула думка.

– Хочете, я вам розповім, як одного разу виручив датського принца… Що, не вірите? У нашому театрі ставили «Гамлета», ось уже дають третій дзвінок, і помічник режисера, помреж по-нашому, визирає із-за куліс і робить режисерові знаки, що все пропало… Зал переповнений, ніде яблуку впасти, уявляєте? А Гамлета немає… Чи то захворів, чи то загуляв, уявляєте? Офелія – в сльозах, Клавдій, король датський, його сам Небесов грав, схопився обома руками за голову. Скандал. Відмінити спектакль? Пізно… Декорації поставлені, актори загримовані, а Гамлета немає… А тут я. Підійшов до помрежа і кажу: «Можете покластись на мене. Гасовський не підведе. Я цю роль знаю напам'ять». І що ви думаєте? Довелося їм випустити мене. Режисер страшенно зрадів Та в нього, каже, і зовнішність підходить, я давно помітив. Це в мене, значить. І от я з'являюсь у бархаті, при шпазі… «Бути чи не бути?» – питаю при мертвій тиші залу. А сам думаю: «Звичайно, бути…»

Розповідаючи, Гасовський так захопився, що почав жестикулювати. Він зобразив помрежа, що страждав від задишки, потім гордого актора Небесова і зворушливу Офелію… Гасовський то випинав нижню губу, як Небесов, то витріщував очі, як товстий помреж, то соромливо кліпав віями, як Офелія. Йому навіть вдавалося змінити голос.

– Публіка двічі викликала мене на біс, – закінчив Гасовський і скромно потупив очі.

– А що було потім? – спитав Кость Арабаджі.

– Потім? – Гасовський зітхнув. – На другий день одужав наслідний принц…

– У нас у Балаклаві теж був випадок… – почав Кость Арабаджі.

Іншим разом Гасовський, напевне, осадив би його. А зараз він навіть заохочував Костя. Мовляв, давай…

Про що розповідають рибалки? Звичайно, про казкові улови. Кость почав божитися, що якось до них у сіть ускочила о-о-от-та-а-кен-на акула. Що, в Чорному морі не водяться акули? Він сам так думав. А вони зловили акулу. Сіру, з величезними плавниками… Її потім у музей забрали. Якийсь учений з борідкою спеціально приїжджав з Москви.

– Живу?

– Вона вже була мертва. До живої – спробуй підступися. Знаєш, які в неї зуби? – відповів Кость. – Ви що, не вірите?

– Віримо, – заспокоїв його Гасовський.

Дійшла черга і до Нечая. «Ну, а що ти скажеш?..» – подивився на нього усміхнений Гасовський. Нечай прийняв естафету від Костя, вступив у гру. Але про що розповідати? Народився, бігав до школи… Біографія, як і у всіх. Нічого видатного в його житті ще не було.

– Давай про Ганнусю, – підохочував Кость.

О ні!.. Про Ганнусю вони нічого не почують. Цього ще не вистачало! Він, Нечай, краще розповість про свого батька, про те, як він плавав на «купцях»… Але й цим Гасовського і Костя навряд чи здивуєш. Тим більше, що він не звик прибріхувати. Тоді, може, розповісти їм про діда? Дід у нього чудовий. Пасічник. Йому зараз під сімдесят. До речі, він живе зовсім близько. Вони могли б до нього завітати.

– Кажеш, близько? – перегинав Гасовський і чомусь глянув на Якова Бєлкіна, який продовжував чукикати на руках гвинтівки, замотані в бушлат, наче це була сповита дитина.

– А де саме?

Нечай розповів.

– Так, так… – повільно мовив Гасовський. Вони дочекаються ночі. А далі? Бродити безцільно, навмання, не мало рації. Розпитувати місцевих жителів? Коли б не наткнутися на зрадників. А їм за всяку ціну треба виконати завдання, виявити цю кляту батарею. Не цієї ночі, так наступної. І зовсім непогано мати якийсь притулок…