Текст книги "Чорні дияволи"

Автор книги: Михаил Пархомов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

– Добре, – Нечай кивнув.

Зайшовши в майстерню, він зупинився біля шевця і кашлянув. Гой підняв голову. У нього в роті було повно цвяхів, він виплюнув їх на долоню

– Век!.. – різко сказав Нечай, вказавши рукою на хлопчину.

Швець повернувся до хлопчика і щось сказав йому по-болгарському, після чого хлопчина кулею вискочив на вулицю. Очі шевця і Нечая зустрілися.

– Де твоєто моміче? – хрипко спитав Нечай.

Запитання як запитання. Німецький солдат цікавиться, де дівчина. До такого запитання не причепишся.

– Лєгна сп вече, аго, – спокійно відповів швець. Він анітрохи не здивувався.

– Іван Вазов, – сказав Нечай.

– Под ігото. Роман в три часті, – повільно промовив швець і підвівся з низенького стільця.

Нечай полегшено зітхнув.

– Признатися, не ждав… – повільно мовив швець російською мовою. – З прибуттям. Так, здається, у вас кажуть?..

Нечай потиснув його міцну руку.

– Сторожа не було, – сказав він. – Там усе шкереберть. От і довелося… А це що у вас?..

– Молоток. Приготував на всяк випадок… – збентежено пояснив швець і кинув молоток, який ховав за спиною, на стілець. – А сторожа забрали. Учора ввечері. Я знаю…

– Хто, німці?

– Наші, жандарми, – відповів швець. – Обережніше, там хтось ходить…

– То мій товариш, – сказав Нечай, виглянувши на вулицю.

– Другар? Нехай зайде…

Нечай помахав Сені-Сенечці рукою. На вулиці, крім нього, не було ні лялечки. Тим часом швець опустив жалюзі. Потім, коли Шкляр зайшов у майстерню, він замкнув двері зсередини і засвітив лампу.

З майстерні вони пройшли в темну підсобку, яка нагадувала захаращену комірчину. Обережно прочинивши двері, що вели з підсобки в тісний дворик, обнесений кам'яною стіною, швець знову зачинив їх. Двері скрипнули, прищикнувши смужку денного світла.

– Усе спокійно, – сказав швець і, простягнувши Сені-Сенечці шершаву долоню, назвався – Генчо. Сідай, другар, у ногах немає правди. Так, здається, у вас кажуть?

– Ми…

– Не треба… – швець похитав сивіючою головою. – Нічого розповідати не треба. Тепер чим менше знаєш, тим краще.

Нечай згадав про хлопчину, якого швець кудись послав. Шевчук може повернутися.

– Це мій син, – мовив швець. – Славко. Він – як це по-вашому? – мовчатиме як риба. Я його послав додому.

– А ти, батю, здорово розмовляєш по-нашому, – сказав Сеня-Сенечка, і з його голосу Нечай зрозумів, що він ще й досі не довіряє шевцеві. – Звідки?

– Раніше я зовсім добре розмовляв. Давно, давно… Встиг уже забути.

– Ти що, бував у нас?

– У тисяча дев'ятсот… вісімнадцятому. Ми тоді всю зиму простояли в Севастополі.

Сені-Сенечки тоді ще й на світі не було. Він перепитав:

– Коли?

– Рік тисяча дев'ятсот вісімнадцятий… Я тоді молодий був, як ви, і служив на крейсері «Надежда». Ми, звичайно, відмовилися воювати проти російських братів. А нас за це… Як би вам пояснити? – він замислився, потім провів долонею по горлу. – Портупея Спаса Спасова засудили до смертної кари. А мені довелося чотири роки… У тюрмі сидів, так… Нас уже тут засудили, у Варні, коли ми додому повернулися.

Швець зняв шкіряного фартуха і повісив його на цвях.

У Нечая підломлювалися ноги. Він сів на залізне ліжко і прихилився до стіни. Хотілося заплющити очі й ні про що не думати.

Ще вчора о цій порі вони були в кают-компанії на своєму човні. Учора!.. Але відтоді, здавалося, минула половина життя. Було таке відчуття, ніби його життя розкололося навпіл. За останні двадцять годин він пережив не менше, ніж за попередні двадцять років.

– Нам доведеться тут сидіти довго. До вечора, – сказав швець. – Так треба.

Нечай подивився на Сеню-Сенечку.

– Ми, батю, під твоєю владою, – відповів Сеня-Сенечка, і Нечай зрозумів, що він уже перейнявся довір'ям до шевця. – Роби як краще…

Сівши поруч Нечая (ліжко увігнулося, задеренчало), він простягнув ноги. До вечора, то й до вечора… йому поспішати нікуди, однак чекати ще понад три Доби. Нечай бачив перед собою не того Сеню-Сенечку, який глухо сказав йому, щоб він не поспішав ховати Гришку Трояна, а Сеню-Сенечку часів Гасовського і Костя Арабаджі – сором'язливого, тихого хлопчину, який, здавалося, і мухи не зобидить. Та, подумавши про це і згадавши Гришку Трояна, він аж затремтів. Запитати чи ні?.. Нечай усе ще сподівався чуда і боявся почути правду, що могла покласти край усім його надіям. Але не спитати він теж не міг.

– Нас було четверо, – сказав він, – намагаючись не дивитися на шевця. – Ви, часом, не знаєте…

Здавалось, Генчо, не дочув. Тоді Нечай спитав прямо. Кажи, батю, не муч…

– Їх уже немає…

– Як?

– Їх знайшли тільки вранці. Водолази. Все дно в бухті обшарили, – швець говорив повільно, старанно добираючи слова і ніби намагаючись притерти їх одне до одного. – Комендант порту бігав, хапався за голову, обіцяв нагороду… Обов'язково хотіли знайти.

– Не вірю, – вперто мовив Сеня-Сенечка. – Не вірю, щоб Гришка Троян…

– Потім, коли їх знайшли, німці оголосили, що це болгари, партизани… Вони взяли заложників, сорок чоловік. Хапали просто на вулицях. Чоловіків.

– А «Дельфін»? – спитав занепокоєно Нечай.

– Який дельфін? Не розумію… – Генчо провів рукою по неголеному підборіддю, потім розстебнув комір сорочки, наче йому не було чим дихати.

– Торпеда… – відповів Нечай. – Торпеду теж підняли?

– Не знаю… Знайшли тільки якісь куски заліза. Німці їх одразу повезли на грузовику. Під охороною. Наш чоловік у порту працює, він бачив… Там таке творилося! До ранку палахкотіло. Один танкер і один великий пароплав отак, – Генчо переламав на коліні якусь щепку. – І ще один потонув, тільки вже менший. Тепер у порт нікого не пускають. Ферботен ^[9] _{9
   Ферботен– заборонено (нім.).}


[Закрыть]… І Оточили увесь порт.

Він замовк, підшукуючи нові слова.

– Загинули ваші другарі, – сказав після паузи. – Наш чоловік переказав. Один білявий, великий. А поряд з ним чорнявенький, маленький лежав… У великого на руді була така, з хвостом… Не знаю, як сказати по-вашому…

– Русалка, – підказав Нечай.

Ех, не це він хотів почути!.. Троян, Троян… Йому здалося, ніби з темряви сумно всміхається Троян мертвими очима. Мовляв, винен, що загинув, винен, що покинув вас у такий час, коли ще воювати та й воювати…

Витягши цигарку, Нечай запалив її від гасової лампи і похлинувся. Говорити не хотілося. Він бачив, як Генчо ставить на ящик горщик із свіжою капустою, ріже хліб… Генчо орудував кривим шевським ножем спритно і безшумно.

Потім, коли Генчо прибрав горщик і змів хлібні крихти в долоню, у двері тихо постукали. Так тихо, що Нечай навіть не одразу почув. Ніби хтось знадвору шкрябнув по дереву.

– Це мій Славко, – сказав швець. Він устав і підійшов до дверей, потім прислухався.

Знадвору знову почувся умовний стук.

Через вузьку щілину в комірчину проник трикутник теплого денного світла. Швець не впустив хлопчину, він тільки сказав йому щось і одразу ж накинув на двері защіпку. Потім пояснив, що послав сина по речі. Не-чаєві і Сені-Сенечці треба переодягтися. На форму, особливо на німецьку, всі звертають увагу, вона впадає у вічі. Інша річ простий піджак чи сорочка. Хіба мало ходить різних людей по місту? Усіх не перевіриш. Так безпечніше.

– А це куди, у грубу? – спитав Нечай, якому давно хотілося скинути з себе чужий мундир.

– Навіщо? Він ще може знадобитись, – відповів Генчо.

Смеркало. Барви осені були ще чисті, свіжі, і зелені дерева шуміли весело. Вони стояли шпалерами вподовж вузьких тротуарчиків, виглядали із-за кам'яних огорож.

Будинки були маленькі, одно– і двоповерхові. Вони дивилися на вулицю заґратованими вузькими вікнами. Подекуди на підвіконнях стояли в череп'яних горщиках яскраві квіти. Нечаєві запам'яталося, що залізні балкончики пофарбовані в жовтий колір.

Небезпека підстерігала на кожному кроці.

Тільки-но вийшли на вулицю, Генчо обняв Нечая і Шкляра, і вони почали трохи похитуватися, як майстрові, що напідпитку повертаються додому. Через те перехожі давали їм дорогу, поспішали зійти на бруківку.

Нечай відчував, як кожен крок відлунює в серці.

Пройшовши повз торгову гімназію, вони звернули в тісний провулок. «Тут», – тихо шепнув Генчо, уповільнивши крок.

Хвіртка скрипнула. Дворик як дворик. Мабуть, він нічим не відрізнявся од інших у цьому тихому провулку. На вузьку довгу галерею, що оперізувала увесь другий поверх кам'яного будинку, вели круті сходи. Таких двориків в Одесі було безліч.

Вони піднялися сходами. Відчинила їм дружина шевця. Генчовиця. Це була висока, ширококоста жінка років тридцяти п'яти з чорними, як смола, косами і бистрими очима.

– Руснаки… – сказав їй швець. – Свої…

З цієї хвилини Нечай і Шкляр потрапили під її турботливу опіку. Чим тільки вона не частувала їх! Тут були й вогненна чарба (суп), і кебаб-чета, приправлена червоним перцем з дрібно посіченою цибулею, і незмінна квасоля, і чорнослив, і пастила, і мариновані дині… А коли приходив Генчо, який десь пропадав цілими днями, на стіл ставилася дамаджанка – обплетена лозою сулія, наповнена золотистою тракією, яку швець, за його словами, настоював мало не на сорока травах. Піднімаючи чарку, Генчо мружився від задоволення і казав:

– Ха да є честито – за ваше здоров'я. – І додавав: – Наздраве!..

Потім він починав згадувати Севастополь, маленький будиночок, де жив робітник Родіон Петрович, якого він полюбив, як брата, мітинги на кораблі і німців, що походжали по Севастополю в гостроверхих шоломах. Тоді Генчо вперше зіткнувся з німцями. Чи міг він думати, що через двадцять три роки побачить їх знову? І де, на своїй рідній землі!

– Знайшов що згадувати, – Генчовиця перебила чоловіка. – Щодня те саме розповідаєш. Не набридло тобі?

– Так це ж моя молодість, – відповідав Генчо. – Тоді, в Севастополі, я став людиною.

Він вважав за краще говорити про минуле. Йому не хотілося говорити про те, що робиться зараз. Адже він нічим не міг порадувати своїх гостей. Газети трубили про перемоги німецької зброї на Східному фронті, про те, що росіяни вже розгромлені і безладно відступають, трубили про трофеї… Генчо знав, що вірити газетам не слід, але порадувати Нечая і Сеню-Сенечку йому було теж нічим.

Жив він із жінкою і сином у двох суміжних кімнатках, що виходили вікнами на галерею, через те і в спеку там було прохолодно й напівтемно. Кімнати були невеличкі і бідно умебльовані. В їдальні про людське око висіли портрети Гітлера і болгарського царя Бориса, про яких швець, перехопивши здивований погляд Сені-Сенечки, сказав посміхаючись: «Обоє рябоє», а в спальні, що нею господарі поступилися гостям, стояли комод і дерев'яні ліжка, над якими висіли фотографії самого Генчо і його дружини.

В обох кімнатках приємно пахло ваніллю. Війна? Ніщо не нагадувало про неї. Війна, здавалося, проходила десь за тридев'ять земель. То чи варто думати про неї? Спи, відпочивай… Не кожному випадає таке щастя. А воювати… Що ж, це ти ще встигнеш, це від тебе нікуди не втече.

Генчо і Славко йшли з дому рано-вранці. Куди?.. Нечай і Шкляр не питали. Поснідавши, вони тинялися по кімнатках, не знаходячи собі місця. Лічили години і хвилини. Сита бездіяльність пригнічувала їх. Про те, що в цей тихий будиночок першої-ліпшої хвилини можуть нагрянути німці або жандарми, вони якось не думали.

Розмовляти не хотілося. Нечай то сідав до столу, то починав ходити з кутка в куток, прислухаючись до тихого скрипіння мостин. Думки його були далеко, там, де лишилася Ганнуся, де воювали Гасовський і Бєлкін, де височіла над морем кругла башта Ковалевського… І він ніби йшов по своєму минулому, а не по вологих мостинах (Генчовиця мила підлогу, щоб було не так жарко), знову й знову вертаючись на те місце, яке позначене на карті маленьким кружальцем… Ніяк не міг звикнути до думки, що він у Варні. Було таке відчуття, ніби він у рідній Одесі і от-от до кімнати увірветься Кость Арабаджі.

Та Кость був далеко. Де?.. Цього Нечай не міг знати. Кость зі своїм напарником теж міг дістати бойове завдання і, як і Нечай, у цю хвилину міг бути десь на чужому березі. Нечай починав думати про море, бачити довгі хвилі, з яких вітер зриває піну, сплюснуті силуети кораблів на горизонті. Адже море було зовсім близько, за кілька кварталів від цього гостинного дому. А за морем…

За морем була рідна Одеса. Коли він знову побачить її? І чи побачить?.. Але про це він намагався не думати.

Так минули майже три доби.

Генчо повернувся з роботи раніше ніж звичайно. Генчовиця накрила на стіл. Обідали мовчки. Цього разу Генчо навіть не пригубив дамаджанки.

Нарешті, коли Генчовиця, прибравши посуд, вийшла з кімнати, швець сказав, що час збиратися в дорогу. На них чекає підвода. Години за три будуть на місці. Човен? Буде й човен, його приведуть в умовлене місце рибалки.

– Спасибі тобі, – мовив Нечай. – За все.

Генчо здивовано підняв кущуваті брови.

– Це вам спасибі, – сказав він. – Без вашої допомоги ми їх не позбудемося, – Генчо кивнув у бік портретів, що висіли на стіні. – Ми, болгари, знаємо історію. Тільки російські брати визволяли нас від чужоземного ярма.

Він промовив це так урочисто-голосно, що Генчовиця, котра поралась, як завжди, на кухні, почула і прочинила двері. Подивившись на чоловіка і на постояльців, жінка зрозуміла все. Тоді вона увійшла і, повільно витерши руки, наблизилася до Нечая, торкнувшись губами його лоба. Потім поцілувала в лоб Шкляра, якого називала не Семеном, а Симеоном. І перехрестила обох на дорогу.

– Ти мій джан аркадаш, – сказав Генчо, і собі обнімаючи Нечая. Хтозна, чи вдасться їм обнятися в останню мить, там, на березі?..

Нечай уже знав, що «джан аркадаш» – це найкращий друг.

У кімнату зазирнув Славко.

Підвода стояла в дворі. Генчо узяв віжки, Нечай і Сеня-Сенечка сіли ззаду на мішки, і підвода повільно виїхала з двору. За хвилину її колеса вже торохтіли по бруківці.

За місто вибралися без пригод. Дорога не охоронялася. По ній гуркотіли й інші підводи, отже на Генчо і Нечая з Шклярем ніхто не звертав уваги. Так вони дісталися до тої корчми, в якій Нечай і Шкляр провели кілька приємних хвилин, і Генчо, на здивування Нечая, викликав корчмаря, а той і взнаки не дав, що знає Нечая і Шкляра. А може, він і справді не впізнав їх?.. Зіскочивши з підводи, Генчо прив'язав коня, і вони зайшли в корчму, щоб діждатися, поки смеркне. Підвода їм уже була непотрібна.

Коли смерк то, вони вийшли на дорогу і спустилися до моря. Човен ждав на них.

Це був великий рибальський човен, густо, добряче просмолений і проконопачений. Він зливався з темрявою.

У човні сидів якийсь чоловік у м'якому фетровому капелюсі. Генчо гукнув його, і чоловік підвів човна до берега.

Вдалині, висвітлена місяцем, височіла у морі скеля Вітрило.

Коли Генчо сів за кермо, чоловік у капелюсі наліг на весла. Вони злітали і падали, ніби довгі вузькі крила. З них безшумно стікали у воду місячні краплини.

За кормою човна тягся довгий світлий слід.

Було вітряно. Коли човен наблизився до скелі і тінь від неї накрила його, Нечай і Шкляр почали роздягатися.

Несподівано з правого боку долинув поквапливий перестук мотора… Сторожовий катер! Від думки, що з катера їх можуть помітити, Нечай похолов. Тільки-но промінь прожектора ліг на воду, Нечай інстинктивно пригнувся.

Було близько півночі.

– Стрибай!..

Це був голос Сені-Сенечки. Пролунав сплеск. Роздумувати було ніколи. Прощай, Генчо! Прощай, друже!.. Нечай стрибнув у воду і поплив, нё озираючись. Лише хвилин через двадцять він дозволив собі оглянутися. Катер уже підходив до човна. Промінь прожектора був короткий і товстий.

Та це вже було далеко позаду. Берег, човен, Генчо, сторожовик… Хвиля відсікла їх від Нечая назавжди.

Перед ним було відкрите море.

«На ознаменування Дня Перемоги над фашистською Німеччиною наказую:

Сьогодні, 9 травня, о 21 годині за місцевим часом салютувати у столиці нашої Батьківщини Москві, у столицях союзних республік, у містах-героях Ленінграді, Сталінграді, Севастополі, Одесі, у фортеці-герої Бресті, а також у містах Мурманську, Свердловську, Новосибірську, Хабаровську, Владивостоку тридцятьма артилерійськими залпами.

… Вічна слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини!»

(З наказу Міністра оборони СРСР)

Епілог
ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ

Вони щороку зустрічаються в цей день, відклавши всі свої справи, щоб хоч кілька годин знову побути разом. Це непорушний закон фронтового братерства. Хто приїжджає з Сибіру, хто з Середньої Азії. Відстані не лякають їх.

У Москві в цей день ви можете побачити їх у скверику біля Великого театру, у Києві – у Першотравневому парку, в Одесі – на Приморському бульварі. Багато з них при орденах, хоча їх не важко впізнати й так. Одразу видно: фронтовики, однополчани…

З сумом переконуються вони в тому, що постаріли. Але, як і раніше, міцно ляскають один одного по плечу.

Буяє весна. Каштани на бульварах викидають у небо гострі ніжно-кремові свічки, і море, вихолоджене зимовими вітрами, вже починає наливатися чистою голубінню. І весняний вітер надимає білі вітрила хмар.

У цей день завжди тісно у знайомих нам двох кімнатках на вулиці Пастера.

Тут майже нічого не змінилося. Картина «Синопський бій» у важкій рамі, потемнілий від часу буфет з бронзовими ручками і мармуровою дошкою, порожня клітка, в якій колись сидів папуга, матрьошка…

– Як гадаєш, Сеня-Сенечка приїде? – питає Костянтин Миколайович Арабаджі. Лацкан піджака ледь прикриває колодки багатьох орденів і медалей.

– Повинен приїхати, – відповідає Нечай. – Він надіслав мені телеграму.

– Звідки?

– Ще з Гавани. Там його нову машину випробовували. Якийсь комбайн. Здається, для збирання цукрової тростини.

– Конструктор… Сеня-Сенечка і раптом конструктор. Хто б міг подумати, – каже Арабаджі.

– А хто б міг подумати, що ти станеш доктором географічних наук?

– Я – інша річ, – сміється Арабаджі. – Я завжди любив географію. Пам'ятаєте путівник по Одесі, яким я колись хвастав? Він у мене й досі зберігається. Хочете, скажу, скільки приступок у знаменитих Потьомкінських сходах… Ну, як знаєте. Петре, кого ми ждемо?

Вони, як і колись у дні своєї молодості, називають один одного на ім'я.

– Ай справді, кого ми ждемо? – питає Леонід Гасовський.

Він сидить у кріслі-качалці. І тепер він почуває себе командиром. Адже він старший не тільки за віком, а й званням. Як же, капітан першого рангу… Після війни Гасовський закінчив військову академію і досі служить на флоті. Артистом стати йому так і не довелося. Такий талант пропав! А втім, що поробиш, коли країні потрібні не тільки вчені, конструктори, але й капітани першого рангу?

– Сеню-Сенечку, я вже казав…

– Раз, – Гасовський загинає палець. – А ще кого?

– І Якова Бєлкіна, – відповідає Нечай, не випускаючи з рота погаслої люльки.

Це та сама браєрівська люлька, яку він проніс через усю війну.

– Ясно, – добре поставленим командирським голосом каже Гасовський і повертається до Костя Арабаджі. – Будуть іще запитання?

Виструнчившись, Костянтин Миколайович Арабаджі, професор Ленінградського університету, відповідає, як належить за статутом:

– Ні, товаришу капітан першого рангу…

– Отож, – каже Гасовський і дивиться на стіл, чи все гаразд.

Стіл накритий з любов'ю, по-чоловічому, так, як це робилося на війні. На газеті рожевіють шматочки сала, лежить жменя темної солі. Дві паляниці і банка свинячої тушонки, яку Костянтин Миколайович Арабаджі на правах колишнього ординарця особисто відкрив ножем. І, звичайно, кілька пляшок.

Хліб, сіль, тушонка… Чого ще треба? Адже це не званий обід. Вдома на кожного чекає святковий стіл. Удома!.. Та сьогодні дружини не дочекаються їх. Вони краятимуть хліб, їстимуть свинячу тушонку з ножів (на фронті не було виделок). Сьогодні – їхній, чоловічий, солдатський день… І заходити стороннім заборонено.

– Затримується товариш конструктор, примушує себе ждати, – знову каже Гасовський. Він скидає піджак і вішає його на спинку крісла. В цьому штатському піджаку йому явно незручно. За тридцять років устиг одвикнути від такого тісного одягу. От коли він був артистом і грав самого датського принца Гамлета…

– Побійтеся бога, товаришу капітан першого рангу, – перебиває його Арабаджі. – Ми цю історію рівно сорок сім разів чули.

– Бога я не боюсь, я переконаний атеїст, – відповідає Гасовський. – Але якщо ви не бажаєте…

Він замовкає. Думає про товаришів. Вони йому дуже дорогі. В одного за плечима медсанбати і госпіталі, в іншого табори для військовополонених. Кожному довелося не солодко. А багатьох уже немає в живих. Хто загинув у окопах, а хто вже потім, від старих ран.

Гасовському стає сумно. Він дивиться на друзів. Офіцери, рядові… Та їх усіх зрівняла війна. Через те й зараз вони теж рівні.

– Пам'ятаєте, у сорок другому…

Тоді Нечаєві було двадцять один. Він і Кость знову зустрілися в Севастополі. За прикладом Гасовського почали відпускати гвардійські вусики. Їхній батальйон тримав оборону на Італійському кладовищі. Зустрілися, обнялися… Та про своє перебування на дачі Федорова і про те, що вони робили увесь цей час, обидва, наче змовившись, не зронили й слова.

– Пам'ятаєш Юрку Максимова?

– Славний був хлопець.

– Інакше не можна було, – глухо каже Гасовський. – Хтось повинен був це зробити. Кулемет не давав нам життя.

Він ніби виправдується. Не перед іншими – перед собою, перед своєю совістю. Не так просто посилати людей на смерть. Навіть якщо тобі дано це право і сам ти не боягуз.

– Ти коли востаннє був у Севастополі? – питає Нечай.

– Торік.

– Когось із наших зустрічав?

Гасовський не встигає відповісти. Лунає стук. Так і є, це Сеня-Сенечка. Таки прийшов, дотримав слова.

– Аякже? – каже Шкляр. – Я тільки сьогодні вранці прилетів.

Він обнімається з усіма по черзі, потім, обернувшись до Нечая, питає:

– А де Ганнуся?

– Пішла до своїх розвідників, – відповідає Нечай. – Сам Грант з Єревана приїхав. Сідай.

Останній приходить Яків Бєлкін. Раніше він ніяк не міг – була робота. Сьогодні, в День Перемоги, вони спустили на воду судно.

– Ти все ще бригадиром? – питає Шкляр.

– Звичайно. – Яків стенає плечима.

Дивне запитання! Де ж йому працювати, як не на рідному судноремонтному?

– Так, тепер, усі в зборі, – каже Арабаджі і сідає на валик дивана поруч з Нечаєм. – Що ж, почнемо.

Вони мовчки піднімають склянки. П'ють за тих, хто не вернувся з війни. За тих, хто лежить під Смоленськом і Сталінградом, за «сонною Віслою» і голубим Дунаєм. За тих, хто не долюбив, не дорадів і не достраждав на планеті Земля. За тих, хто назавжди лишився молодим у серцях матерів і в серцях товаришів. Адже мертві не старіють. Як небо. Як зорі.

Потім вони п'ють за Перемогу. Нечай зустрів її в Берліні. Кость Арабаджі у столиці Австрії. А от Якова Бєлкіна комісували під чисту ще в сорок четвертому.

За вікном злітають ракети. Гарматні постріли стрясають іншу, розгойдують весняне небо. Салют!.. І вони знову піднімають склянки, з'єднують їх над столом..

Потім згадують друзів тепер уже далекої юності. Вони знову молоді, як тоді, в далеких уже сорокових… І так само радіють, що живі, як і чверть віку тому. Хто сказав, що вони стали іншими? Неправда. Солдати завжди лишаються солдатами.

Підперши голову рукою, Сеня-Сенечка тихо заспівує:

 
Темная ночь..
Только пули свистят…
Только ветер…
 

Коли він замовкає, Гасовський дістає портсигар. Потім показує Костеві фотографії своїх онучат. Їх у нього двоє. Гасовський надіється, що хоч вони стануть артистами…

– Цілком можливо, – каже Кость Арабаджі. – Вони в діда.

Нечай встає і підходить до вікна. Посмоктує порожню люлечку. Уже пізно, та ліхтарі ще не горять. За вікном зеленіє листя старих акацій.

Нечай дивиться на вулицю, але серцем він з друзями, які сидять за столом. Він чує, як Гасовський докоряє Бєлкіну за те, що торік його з ними не було.

– Дивись, Якове, відриваєшся од мас, – каже Гасовський.

– Торік ніяк не міг, – виправдується Бєлкін. – Був у Болгарії, в Бургасі. Ми там новий док монтували.

Болгарія!.. Нечай здригається. Корчма на курній дорозі, тихі вулички Варни, шорстка долоня Генчо… Усе це було, було! Там, біля далеких берегів Болгарії, загинули Ігорок і Гришка Троян… Нечай дивиться у вікно і думає про те, що хоч минуло вже стільки років, а ще не все розказано про минулу війну. І не тільки тому, що людям властиво забувати погане, важке. І не тому, що не настав іще час усе розповісти… Він думає мовчки, зосереджено, а потім одвертається од вікна і йде до столу, за яким сидять його друзі.