Текст книги "Царський курйоз"

Автор книги: Михаил Зуев-Ордынец

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Ібрагім прокинувся не на голих дошках підлоги, а на великій ведмежачій шкурі. Край її був загорнутий і прикривав його, наче ковдра. Він не знав, як попав на цю шкуру. Ібрагім схопився і побіг до вікна: крізь його шибки вливалося дивне світло – біле й холодне. Хлопчик притиснувся лобом до скла і враз перелякано відсахнувся. Все, що він бачив: земля, дахи будинків, суччя дерев, купи сміття і гори колод – було вкрите сліпучо-білим покривалом. Неначе все вдяглося в білу шаму. Тільки ріка була чорна серед білих берегів.

Ібрагім навшпиньках, боячись, щоб його нне затримали, вийшов з кімнати в сіни, потім швидко вибіг на ганок. Ніздрі затріпотіли від свіжого прісного запаху снігу. Хлопчик доторкнувся рукою до цього білого покривала і відсмикнув її, наче вжалений змією: незнайоме відчуття пекучого холоду налякало його. Як все незвичайно у цій країні!

Трохи заспокоївшись, Ібрагім оглядівся. Будиночок, в якому він ночував, йому сподобався. Дім було збудовано з обтесаних з обох боків колод, покрито дощечками й пофарбовано під цеглу, в голландському стилі, його оточував невеликий сад.

Ібрагім вийшов з саду й нерішуче зупинився, не знаючи, куди піти. На великому майдані перед будинком царя стояв дерев’яний Троїцький собор. Ібрагім знав уже, що в таких високих спорудах росіяни моляться своєму богові, але це його зовсім не цікавило. Поряд з собором розкинувся базар. Коло мазанкових крамничок було галасливо й людно. Ібрагім боявся людей і попрямував до річки.

На річковому укріпленому палями березі стояли довгі хлібні амбари. Вантажники вивантажували з причалених до паль барок мішки з житом і носили їх в амбари. Тут же, чекаючи своєї черги на розвантаження, погойдувалися великі човни, від яких тхнуло нудотним смородом. Це пригнали з Ладозького озера солону рибу. В усьому цьому не було нічого цікавого. Ібрагім вирішив уже повернутись у дім, як побачив зграйку дітлахів, що гралися в сніжки. Голоси їх дзвінко й весело лунали в ламкому морозяному повітрі.

Знову спалахнуло в Ібрагімі бажання дружби, ігор, забав. Він рушив до дітей, спочатку нерішуче, потім сміливіше і, нарешті, не стримавши нетерпіння, побіг.

Діти помітили Ібрагіма і перестали вовтузитись. Спочатку вони роздивлялися його незвичайне, багате вбрання. А тоді, глянувши на Ібрагімове обличчя, мимоволі подалися назад. Та цікавість була сильнішою за страх. Діти не втекли.

Ібрагім підійшов до них впритул і зупинився, виблискуючи в усмішці сліпучо-білими зубами. Цією усмішкою він просив, благав про дружбу, товаришування. А діти довго дивились на нього, затамувавши подих. Нарешті, один з них боязко торкнувся пальцем щоки Ібрагіма і одразу ж злякано відскочив.

– Ні, не бруднить, – глянувши на палець, пошепки повідомив він товаришів.

А Ібрагім, не зрозумівши слів, вирішив, що з нього глузують. Лють приниження перехопила йому горло, лишивши в роті гостре й сухе відчуття спраги. Тепер хлопець не думав більше про дружбу, він жадав помсти. Стиснувши кулаки, Ібрагім кинувся на дітлахів.

Дорогу йому заступив кремезний хлопчисько, на цілу голову вищий за Ібрагіма і ширший від нього в плечах. Хлопчисько плюнув у кулак і вигукнув баском, наслідуючи дорослих:

– Ану, дай бою!

Ібрагім зрозумів, що це виклик. Він ударив, але не кулаком, а головою у низ живота противника, водночас оповивши правою ногою ліву ворожу ногу і рвонувши хлопця на себе. Цьому удару, який у негрів сомалі називається «капоейра», Ібрагіма навчив старий Малькарафа. Такий удар рівносильний удару в живіт людини, що стоїть біля стіни.

Хлопець упав, залементував і почав качатись по снігу, схопившись за живіт. Інші діти спершу засміялися з його зойків, а потім переглянулись і дружно, вовчою зграйкою рушили на Ібрагіма. Тепер йому доводилось битися одному проти десятьох. Але хіба ефіоп боїться удесятеро сильнішого ворога? Ібрагім присів навпочіпки, зробив страшну міну на лиці і заревів, майстерно наслідуючи ревіння верблюдів. Діти заверещали від страху й кинулися врозтіч. Ібрагім лишився сам. Він стояв, сумно похиливши голову. Тоскні його думи обірвав гучний регіт, що пролунав за спиною. Ібрагім хутко обернувся.

На ганку будинку стояв цар і весело реготав. З-за спини царя визирав завитий і напудрений Сава, одягнений в парчевий каптан. Лукаві губи рагузинця теж намагалися зобразити веселу й ласкаву усмішку.

– Справжнісінький Ганнібал карфагенський! – реготав цар. – Самим тільки виглядом своїм примусив тікати удесятеро сильнішого ворога.

Цар спустився з ганку і попрямував до Ібрагіма. Сава, нагнувшись уперед, ніби кланяючись, вистрибом рушив за ним. Цар з ходу схопив Ібрагіма під пахви й підняв над головою. Ібрагім злякано скрикнув. Та злякався він тільки висоти. Дуже вже високий був цар.

– О, як високо піднесла ваша величність цього чорного сина Африки! – улесливо зауважив Сава.

– І піднесемо! – сказав Петро. – На чорну морду не подивимось. Аби був достойний.

Ібрагім глянув у близькі й веселі очі Петра і раптом міцно обняв царя за шию. Ось де знайде він ласку, дружбу і співчуття.

ДЗВІН-МОГИЛА
Бувальщина

Пам’ятай старовину, пом’януть і тебе.

Прислів'я.

1

Ранній короткочасний снігопад-передзимок побілив стежку та схили гір, коли ми дісталися, нарешті, до зимівлі. За півгодини край великого яру палахкотіло багаття.

Старий лісник Стратон, покректуючи, чистив шомполом свій ветхий бердан, Я сидів на пні й дивився бездумно на сині верховини далекої Зігальги, на оголені ліси, що шаруділи опалим листям, і на ріку Білу, яка крутила в нас під ногами, у вузькому міжгір’ї, оскаженілими коловоротами.

– Стратоне Єрмолайовичу, як ці місця називаються? – спитав я.

– Які місця? – відізвався лісник. Кинувши в багаття знятий з шомпола, почорнілий від порохового кіптю віхоть, він підвівся. – Тут, дорогий товаришу, місць багато. Ото, бач, Чир’єва гора, – показав він на сідлувату вершину, через яку перекинувся стародавній катерининський тракт. – Ліс, що під Чир’євою, Рябиновим Кілком зветься, падь, он там, лівіше, – та без назви. Падь, та й годі. А про Білу теж казати?

– Говоріть, Стратоне Єрмолайовичу.

– Ну от, приміром, це місце на річці Дзвонним виром звуть.

Я встав і глянув туди, куди показував Стратонів палець. З правого високого берега Чир’єва гора обривалась до ріки вапняною синювато-білою прямовисною стіною, «іконостасом», як звуть їх на Білій. З нашого низького берега в ріку висунулась лудь, кам’яна мілина. Ріка в цьому місці крутила могутнім, злим виром.

– А чому цей вир звуть Дзвонним? – спитав я знову. – Дзвони, чи що, на дні дзвонять? Чув я такі легенди.

– Ні, дзвони у вирі не дзвонять, – похитав головою Стратон. – І ніяка тут не легенда, а істинна старовина-бувальщина. Тутешній народ її розповідає. Хочете, і вам розповім?

Я, звичайно, захотів послухати старовину.

2

На гірничому Дебердєєвському заводі поспішали. Наказано було закінчити до п’ятниці величезний, на триста пудів дзвін для уфімського міського собору. Уфімський провінціальний воєвода прислав на завод гарнізонного капрала з найсуворішим наказом негайно відіслати дзвін у місто. Уфа чекала приїзду якоїсь високовельможної персони, чи то генерал-майора Потьомкіна, начальника таємної комісії в справі народного підбурювача Омеляна Пугачова, чи то головного приборкувача холопського бунту генерал-аншефа Бібікова, і належало достойним дзвоном зустріти цю високу персону.

Крім відливки дзвона, й інша турбота була в хазяїна заводу, купця Дебердєєва: як доставити дзвін в Уфу? По Білій його не сплавити. Від Тірлянського посаду до самого Мелеуза ріка, стиснута горами, крутить ненаситними коловоротами. Поб’є, боронь боже, баржу! А коли й не поб’є, інша небезпека жде внизу. Надійшла звістка, що взяв пугачовський полковник Хлопуша Авзяно-Петровський купця Твердишева завод і ллють бунтівники на купцевому заводі гармати для Пугача. Неодмінно перехопить Хлопуша уфімський дзвін!

Вихід один – відправляти дзвін кіньми. Дорога неблизька – сто п’ятдесят верст і важка: через хребти Ямантау і Зігальгу, через ріки Сім та обидва Інзери. Для трудної цієї подорожі ладнали на заводі візок з плах у долоню завтовшки, з великими суцільними, без спиць, колесами. Візок уже готовий, і вийшов він на славу, хоч слонів запрягай, а от із дзвоном затримка.

Тому й поспішали на ливарному заводі, навіть у неділю працювали. Але вже в середу на обідню пору сплав був готовий. Пожовкло сопло, і металевий прут, опущений у розплавлену масу, що клекотіла, вкривався глазур’ю, «склився», як казали робітники.

– Готове вариво! – мовив ливарник Митько Диков до свого напарника Афоні Первуші. – А ти бачив, Афоню, скільки срібла вбухали у сплав?

– У дзвін їм не шкода срібло гатити, – зітхнув Афоня, – а нам, робітним, не хочуть по алтину до відрядної платні прикинути. Жмикрути!

– Ливарники, гайда на двір! – дзвінко гукнув, пробігаючи, хлопчисько-заслінник. – Майстер кличе! Зараз сплав спускатимуть!

Диков і Первуша слідом за іншими ливарниками вийшли на просторий, мов площа, ливарний двір. Тут, біля форми, встановленої у велетенській, нічим не обгородженій ямі, метушились робітники і майстер. Форма, складена, скріплена й просушена, була готова. Робітники поставили всередині її стержень, по-місцевому ядро, з плитняку, жирно обмазаного випаленою глиною. Ливник – канал, через який метал піде у форму, і випор для виходу розпечених газів були старанно прочищені.

– Почнемо з богом? – звернувся один з установлювачів до ливарного майстра, суворого старика в сивих кучерях. – Усе готове.

– Стривай, – відповів майстер. – Сам не звелів без нього починати. Та ось він іде.

До ливарної ями швидкою ходою, пересікаючи двір, ішов «сам», хазяїн заводу купець Дебердєєв. І як тільки він порівнявся з формою, майстер скинув шапку, перехрестився й крикнув гучно:

– Руш заслінку! Пускай сплав!

Заслінку вибили ломом, і розплавлений метал з хурчанням та гуркотінням побіг жолобом до ливника.

Робітні, витягаючи цікаві шиї, стовпилися навколо ями. Задні натискали, передні мимохіть подалися до форми. Чийсь гострий лікоть уперся в бік Дебердєєва.

– Куди прете, шмаровози? – люто крикнув купець і міцно штовхнув у груди Дикова, що стояв поруч. Митько хитнувся, змахнув руками, судорожно хапаючи повітря, і впав у формувальну яму. Падаючи, він вибив діру внизу форми.

– Боже ж мій! – вчепився пройнятий жахом майстер у сиві свої кучері і, мабуть, не усвідомлюючи, що робить, заніс ногу над ямою, збираючись стрибнути на дно. Його схопили за поділ сорочки й відтягли назад.

А на подвір’ї волали десятки глоток:

– Давай!.. Мерщій!.. Адже згорить!.. Ворушися!..

А що давати, як і навіщо ворушитись, ніхто до ладу не знав. Усі бачили, як Диков силкувався вибратися з ями, але не вдержався і знову сповз на дно, провалившись по пояс у діру, яку, падаючи, вибив у формі. Всі це бачили, але, безпомічно товплячись біля краю ями, не знали, чим допомогти товаришеві. А розплавлений метал наближався, невідворотний і грізний.

– Поганці! Душу хрещену погубити хочете? – закричав відчайдушно Первуша і, розкидавши тих, хто заважав йому, став на коліна край ями. – Митьку, держи!

Він спустив у яму пояс. Диков підстрибнув і схопився за кінець. Первуша з силою потяг, та одразу ж і впав на землю, закривши долонями обпалене лице. Сплав уже ринув через ливник у форму, а з випору вдарили розпечені гази і снопи іскор. Їхньої спеки не витримав засліплений і обпалений Афанасій. А потім страшний зойк людини, що горіла живцем, зметнувся з ями.

Після бурі криків над ливарним двором запала недобра тиша. Тільки гуркотів ливник, ковтаючи розплавлений метал, та ревів випор, викидаючи зловісно-зелені гази й крупні іскри.

Тишу порушив тупіт ніг. Хтось біг живим коридором з робітних, що мовчки розступилися. То тікав від формувальної ями Дебердєєв. Завжди червоне, з масним полиском обличчя купця було тепер біле, мов січневий сніг. А сповнені ненависті погляди робітних примушували хазяїна мерзлякувато запинати поли сибірки.

3

Ливарники, формувальники, засипальники, каталі, вуглярі – словом, весь завод стояв коло ганку хазяйського дому. Навіть хлопчиська-заслінники шастали поміж дорослими. І як тільки відчинилися двері хоромів, юрба подалася вперед, до самого ганку. Швидким допитливим поглядом окинув Дебердєєв робітних і спитав недбало й ліниво:

– В чому справа, хлопці? Чого роботу кинули?

Люди, які збуджено гули, відразу змовкли. Дав себе взнаки одвічний, від предків успадкований страх перед «самим», грізним і всесильним хазяїном. Передні ряди збентежено оглядалися назад, а задні нерішуче тупцювали на місці, втупивши очі в землю.

– Ну? Язики проковтнули? – уже з викликом крикнув Дебердєєв. – Чого ж не відповідаєте?

– Не поспішай, хазяїне, відповімо! – почувся спокійний голос.

З натовпу видерся і підійшов до ганку Афанасій Первуша.

– Ми щодо дзвона, ваше степенство! – твердо й суворо мовив він.

Дебердєєв зразу якось осів, наче підталий замет, і глянув скоса лякливо на ливарний двір. Там червонів на сонці мідними боками піднятий з ями дзвін. Приливок, утворений від пролому, який зробив Митько Диков, обрубали, знявши форму, обруб загладили обдиркою, обпиловкою і протруїли кислотами. Підлу цю роботу виконували «каптанники», хазяйські лакузи: установлювачі, рядники, заводські стражники та конторські писарі. Робітних того дня на завод не пустили. Тепер дзвін можна було відправляти в Уфу, ніякого ганджу в ньому нема.

– Дізналися ми, що хочеш ти відправити дзвін в Уфу, – не дочекавшись відповіді хазяїна, знов заговорив Первуша. – Не годиться, хазяїне. Гріх! В ньому Митька Дикова смерть спіткала. Могила його – дзвін оцей! А тому повинен ти, хазяїне, розколоти його і в землю закопати, як належить.

– І колоду свічок на Митьків сорокоуст жертвуй! А жінку його та дітей забезпеч! – закричали з натовпу.

– Колоду свічок, ладан і кутю на сорокоуст я забезпечу. Жінці його й дітлахам роботу на заводі дам, – набравши поважного вигляду, відказав хазяїн. – А щодо дзвона… Та чи знаєте ви, скільки він коштує? Усіх вас, з жінками і дітлахами, купити можна! Ач розколоти й закопати!

– Ти, купець, прямо відповідай! – хитнув важкою головою Первуша. – Поховаєш дзвін, то ми зараз на роботу станемо, а ні…

Поки Первуша говорив, Дебердєєв, дивлячись на робітних, думав: «Час нині бунтівний. Хиткість у народі почувається. Чого доброго, і мої шмаровози посланців до Пугача відправлять. Отож треба їх одразу ошелешити, взяти в шори! Бо якщо вони мою слабкість відчують, од рук відіб’ються й заводові шкоду заподіють…»

– Цить, онучі смердючі, сіряки вошиві! – ступаючи через кілька східців, скотився хазяїн з ганку. – Бунтувати здумали? Та я вас на порох зітру! Сік з вас потече!

– Дзвін поховай! Чуєш! – загула юрба.

– Не вам мене вчити! – загорлав Дебердєєв. – Укажчики які! Дзвін в Уфу піде! А звідти шкадрон драгунів на завод прискаче!..

– Не лякай, ми вже лякані! – заревла юрба. – Ховай дзвін, бусурмане! Хреста на тобі немає, чорте триклятий!

– Розходь-теся! По місцях! – побагровів з натуги хазяїн. – Ставай до роботи!

– Не будемо працювати!… Шабаш, хлопці!.. А з тобою, купчино, згодом поговоримо! – закричали робітні й побігли до воріт. І з розбігу зупинилися. Ворота зайняли кінні лісові об’їжджчики заводської дачі, похмурі лісовики у високих вовчих шапках.

– Хлопці, гайда через частокіл! – змахнувши шапкою, гукнув Афанасій.

Робітні побігли до заводських валів і за хвилину обліпили високий частокіл. Первуша обернувся до Дебердєєва, що стояв самотньо, і погрозив здаля кулаком:

– Стривай, зустрінемося, купчино! Чекай гостей на завод!

І не поспішаючи, рушив до заводського частоколу…

4

Стратон помовчав, підворушуючи багаття обгорілим суком, і знову, під посвист осіннього вітру, під шелести й скрипи уральських лісів, повів неквапливу розповідь.

Їх троє лежало на лужку, порослому травами, щавлем та калачиками, троє дебердєєвських робітників: ливарник Афанасій Первуша, засипальник Пров Кукуєв та вугляр Непея.

– Не певен я, – сипів застуджено Непея, – чи добре ми вибрали місце для засади?

Первуша стурбовано підвів голову, його лице з обпаленими віями та бровами, потріскане від жару плавильних печей, скидалося на черствий житній корж.

– Нічого, місце підхоже, – відказав він, розсунувши рукою віти ліщини. – Кращого не знайти.

Тракт, перекинувшись через сідловину Чир’євої гори, впритул підійшов до берегових «іконостасів». Коло підніжжя їх клекотіла Біла. В цьому небезпечному місці тракт був перегороджений завалом з товстенних сосон, сушняку та великих каменів.

– Хіба тут вони пройдуть? – посміхнувся Афанасій. – Застрягнуть, голову кладу! А перед завалом я тракт «часничком» посипав. Ото затанцюють їхні коні!

– А хто дзвін охороняє? – спитав Пров Кукуєв. – Певно, наші лісовики-об’їждчики?

– Якби вони, півлиха було б! – стурбовано відповів Первуша. – Купець-падлюка драгунів на завод викликав. Он яка штука, хлопці!

– Їдуть! Їй-бо, їдуть! – загорлав раптом Непея.

Первуша, підвівшись на коліна, глянув поверх кущів на тракт. Із-за найближчого повороту виповзла довга, оповита курявою, змія. Пильні очі Первуші розрізнили жовті мундири трьох драгунів головного дозору, які насторожено оглядали придорожні кущі та скелі. Саженів за сто позаду дозору їхав офіцер, втомлено нахилившись у сідлі. А ще за сотню саженів від офіцера, з гримотінням, схожим на гуркіт далекого грому, рухалося щось величезне, незграбне. То на особливому візку везли дзвін. У візок було впряжено тридцять коней, по троє в ряд. Здаля було чути вигуки погоничів та ляскання батогів. Решта драгунів конвою розсипалися жовтими цятками і по боках, і позаду візка з дзвоном.

– Вони, – сказав Первуша, відводячи од тракту напружені, заслані сльозами очі. – Ходімо вниз, хлопці. Зустрічати будемо!

Під горою, коло завалу, лежали дебердєєвські робітні, озброєні ведмежими рогатинами, саморобними піками, вилами-трійчатками та сокирами вуглярів, важкими, на довгих топорищах. Рушниці мали не більше десятка робітників. Коли з’явився Первуша з двома іншими ватажками, розмови враз ущухли.

– Ідуть! – суворо сказав Афанасій. – Як гукну, вилітайте разом. Навалою! А я піду гостям хліб-сіль підносити.

Він лукаво, по-хлоп’ячому всміхнувся і, спираючись на молодий дубок, окутий в окоренку залізом, подерся на завал. Помітивши його, дозорні драгуни повернули і галопом помчали до офіцера. Той витяг з сідельної кобури довгоствольний пістолет, оглянув кремні і разом з дозорними поскакав до завалу.

– Хто це нагородив тут? – крикнув він, зупинивши коня.

– Ваше благородячко, – прохально почав Первуша, – ми, себто дебердєєвські робітні люди, до вашої милості з просьбою. Віддайте нам дзвін, що в Уфу-місто везете. Товариша нашого, Митька Дикова, у ньому смерть спіткала, в сплаві згорів. Хочемо ми дзвін в землю зарити, поховати покійничка з честю-почестю.

А більше вам нічого не хочеться? – посміхнувся недобре офіцер і почав обережно підводити пістолет. Геть з дороги, холопе! За кайданами скучив?

– Бач, як заспівав! – теж усміхнувся зло Первуша, стежачи за драгунами, що стягувалися до завалу. – Ви, дворяни та заводчики, залізні носи, заклювали нас, чорну кістку! Та вже гаразд, колись поквитаємось!

– Зараз і поквитаємось! – крикнув офіцер, спустивши курок. Куля свиснула, відірвавши Афанасієві мочку вуха.

Постріл офіцера неначе оживив завал. Він наїжився піками, рогатинами, вилами.

– Бий царицине військо! – змахнувши дубком, першим скочив на тракт Первуша. За ним посипались робітні.

Драгуни дали залп з карабінів. їм недружно відповіли рушниці робітних. Та перезарядити карабіни драгуни не встигли. Поки продули димні стволи, поки витягли з гнізд шомполи, схопилися за ладівниці, – робітні вже навалились.

– У шаблі! – гукнув офіцер, піднімаючи на диби свого злого горбоносого киргиза. Але коні драгунів, напоровшись на «часник», брикалися, крутились, не слухаючи шенкелів та поводів, і підставляли вершників під удари ворогів. А робітним, що взулися в поршні – постоли з товстої шкіри, «часник» був не страшний. Збитий у сутичці гурт, оповитий курявою, то підкочувався до берегової кручі, то знову тиснувся до Чир’євої гори.

Офіцер як прив’язався до Первуші, так і не відставав од нього. Важкий офіцерський палаш раз у раз мелькав у повітрі. Але даремно: завдати удару верткому Афанасієві було не так легко. До того ж він захищався дубком. Вибравши момент, Первуша з розмаху ахнув пудовим дубком. Він мітив у ківер офіцера і влучив би, коли б той не підставив палаш. Дубок і палаш зіткнулися, і переміг дубок. У руці офіцера лишився тільки ефес, а дубок замість ківера опустився на шию коня. Витріщивши очі й вискаливши зуби, кінь стрибнув назад. Одну лише мить бачив Афанасій дві пари очей, збожеволілих від жаху, – людини й коня. А потім усе пропало…

Первуша втомлено витер піт з чола і підійшов до краю урвища, але побачив тільки кола, що розходились по хвилях Білої.

Афанасій обернувся. По тракту носилось з десяток драгунів на оскаженілих конях. Робітні ловили їх і, стягаючи за пояси з сідел, кидали через голову на землю. Так жінки під час жнив, хапаючи за перевесло, перекидають за спину готові снопи. І дужі робітні, що граючись «садовили» в піч чотирипудові криці, легко, як жінки з снопами, розправлялися з драгунами.

Бій затихав.