Текст книги "Царський курйоз"

Автор книги: Михаил Зуев-Ордынец

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

4

Темно-синє небо затягалося бузковим вечірнім серпанком. Останні сонячні промені ще ковзали втомлено по дахах будинків, по легких високих мінаретах білосніжно-мереживної Ахмедіе, по сірому куполу Ай-Софії та верхівках садів сералю, а на дні вузьких вулиць уже розливалась густа південна темрява. Але рагузинець впевнено, не роздивляючись по сторонах, розплутував хитромудрі петлі вузьких провулків. Провулки в’юнилися, спускаючись з кручі Пери у смердючі трущоби Галати. Тут, у низині, було вже зовсім темно.

Зупинився Сава лише на околиці Гадати, навпроти високого й вузького будинку з гратчастими вікнами і навислим над вулицею верхнім поверхом. Всупереч східному звичаю двері цього будинку виходили не у внутрішній двір, а просто на вулицю.

Рагузинець штовхнув двері і ввійшов у низьку кімнату, тьмяно освітлену олійною лампою. Кімната була захаращена різним мотлохом – поношеним одягом, битим посудом та іржавою зброєю. Це була крамниця лахмітника. Сава, спритно й безшумно лавіруючи між купами ганчір’я та величезними котлами для варки плову, добрався до других дверей, таких вузьких і низьких, що в них можна було протиснутись лише боком і пригнувшись. Ці двері Сава відчинив, також не стукаючи.

У другій кімнаті, освітленій щедріше, ніж крамниця, кількома свічками, сидів худий, низенький, лисий чоловічок. Він збовтував, роздивляючись на світло, склянку чорної рідини. Від збовтування рідина скипала густою рожевою піною. Це і був Сапонгі, галатський лахмітник, людина незрозумілої національності: єврей чи італієць, грек чи турок, а отже, – чистокровний левантинець.

Почувши кроки, чоловік швидко сховав за спину склянку, його очі з червоними, гнійними від трахоми повіками злякано округлилися. Притиснені до черепа вуха робили чоловіка схожим на кота, що озлився. Впізнавши рагузинця, лахмітник усміхнувся, оголивши чорні корені гнилих зубів, і привітав його з насмішкуватою шанобливістю:

– Салям алейкум, пане граф!

Не відповідаючи на вітання, Сава підійшов до стола, на якому стояли свічки, і коротко розповів, чому він прийшов.

– Ефенді[8]8
  У Туреччині звертання до чоловіка, що відповідає слову «пан».


[Закрыть], графе, ваша мудрість, я не беру на себе цю справу, – рішуче й твердо сказав лахмітник.

– Може, ти ще раз подумаєш, перш ніж відмовишся, – спокійно порадив рагузинець.

– Добре, я думаю ще раз. Ось бачиш? І ще раз відповідаю: ні!

– Чому?

– Ти сам сказав, що цей хлопчисько – султанський заложник.

– Велике діло!

– Це – державний злочин. За це можуть послати «балик гонта» або в петлю.

– Велике діло, – зарядив Сава ніздрю понюшкою табаки. – Хіба не однаково, за що тебе повісять – за крадіжку султанського заложника чи за пожежу в султанському адміралтействі та на військових кораблях.

– Не розумію… – позадкував у темний куток Сапонгі.

– Я теж не розумію, – перебив його рагузинець, – який дурень наказав повісити Містерман-пашу. Висіти має інший. Скільки заплатив тобі емісар його світлості венеціанського дожа Сільвестр Валеріяг? Ну? Може, ти тепер ще раз подумаєш, Сагіонгі?

Лахмітник мовчав, лише дихав важко й часто. Сухі його пальці, обнизані дешевими срібними перснями, судорожно стискали склянку з чорною рідиною. А рагузпнець, не зводячи очей із склянки, стояв спокійний, товстенький, мирний.

У роті Сапонгі зачорніли корені зубів. Він усміхнувся.

– Від тебе нічого не приховаєш, дияволе!.. Гаразд, я подумав ще раз і беруся викрасти цього нікчемного абіссінського принца. Але для цього потрібні дві речі: вільна перепустка в будь-який час у сераль і гроші на витрати. А я, клянуся святим Ейюб-Ансаром, прапороносцем пророка, не маю ні того, ні другого.

– Піди до челебея[9]9
  Вища духовна особа.


[Закрыть] і скажи, що я прошу його виклопотати у бостанджі-баші[10]10
  Начальник двірцевого караулу.


[Закрыть] для тебе вільний прохід у сераль. А гроші…

Рагузинець засунув руку в кишеню, де дзвеніло московське золото, і, вибравши навпомацки найбільш стерті монети, подав їх Сапонгі.

– Ось! Залишиться – візьмеш собі. Не вистачить– додаси. Арапченя доставиш у Ковакі і здаси на «Святого Георгія» шкіперові Контаракі. Буде виконано?

Рагузинець повернувся і, не прощаючись, пішов до дверей. Але, помітивши обережний рух лахмітника, відразу ж різко зупинився:

– Не проводжай! Не люблю, коли позаду незнайома людина плентається!..

5

Ібрагімові захотілося пити. Він підставив жменю під прохолодний струмінь улюбленого Лев’ячого фонтана, і тоді цей гнилозубий чоловік, що не знати звідки взявся в саду, поклав руку на його плече.

– Стривай, не пий!

Незнайомий сховався за деревами і хутко повернувся із срібним келихом. Наповнивши його чистою кришталевою водою фонтана, зрізав з найближчого куща пишну троянду і, опустивши квітку в келих, швидким рухом руки змішав воду.

– Тепер пий, – шанобливо підніс він келих Ібрагімові. – Так п’є рас і син раса.

Ібрагімові дужо сподобалась прохолодна вода, в якій розчинився ніжний аромат троянди. Повертаючи незнайомому келих, він спитав:

– Від кого ти дізнався, що я – син раса?

Незнайомий тривожно глянув навколо, але сад, сповнений цвірчанням цикад і запаморочливим ароматом троянд, був безлюдний. Нахилившись до вуха Ібрагіма, гнилозубий прошепотів:

– Я знаю навіть більше, сину раса. Твій рідний брат знову тут, у Стамбулі…

Ібрагім кинувся тікати, але гнилозубий встиг схопити його за край білої накидки-шами.

– Стривай, голубе! Твій брат прибув у Стамбул таємно. Він хоче викрасти тебе звідси і відвезти до батька. Що передати твоєму братові? Ти хочеш побачити батька?

– Де мій брат? – знову рвонувся Ібрагім, і знову гнилозубий втримав його.

– Будь терпеливий, голубе! Щоб зустрітися з братом, треба спочатку вибратися звідси.

Ібрагім обвів поглядом високі серальські мури, перелічив башти і сумно похилив голову.

– Звідси не можна втекти.

– Аллах великий! – молитовно прикрив незнайомий очі запаленими повіками. – І якщо аллах захоче… Де ти спиш, мій маленький пане?

– Тут, – показав Ібрагім на невеличкий, оточений кущами троянд павільйон.

– Завтра вночі, коли місяць буде он над тією баштою, я прийду і виведу тебе з сералю. Не спи. І нікому, не розповідай про нашу зустріч. Інакше ти все життя проживеш тут бранцем. Жди мене вночі, благородний сину раса!

Гнилозубий поклав руку на серце, потім, закотивши очі під лоба, підніс руку до голови, на знак глибокої поваги до високого сану Ібрагіма, і зник у кущах.

Весь наступний день Ібрагім думав про батьківщину. і з новою силою спалахнула в ньому притихла було в останній час туга за рідною землею, небом, за рідними людьми. Вона підкралась непомітно і тепер томила хлопчика жагучими й нестерпними бажаннями.

Сьогодні Ібрагімові весь день пристрасно хотілося інжеру, плаского й тонкого хліба з соргового борошна, старанно розтертого між двома каменями. Дуже смачний інжер пекли жінки там, у рідній Лагоні.

Ібрагім неспокійно перевертався на плетеній пальмовій рогожці. Місяць давно вже відійшов од вершини башти, а по Ібрагіма ніхто не приходив. Невже гнилозубому не пощастило пробратися в сераль? А що ж робить брат? Він воїн і повинен зі зброєю в руках пробитися крізь потрійні ворота сералю і визволити Ібрагіма.

Ібрагім схопився. Нечутно ступаючи босими ногами, підійшов до дверей. На порозі хропів палацовий сторож. Ібрагім обережно переступив через його ноги і, хоч хотілося плакати від бажання побачити брата, не втерпів, щоб не взяти величезні бабуші яничара. Закинув їх далі в кущі. Хай завтра побігає по саду, пошукає своє взуття.

Сад війнув у лице Ібрагіма духмяними, солодкими пахощами троянд, кипарисів, мирт і солоним запахом моря. В зеленому місячному світлі нерухомо й важко, наче вирізьблені з каменю, стояли присадкуваті пінії з широкими парасольками листя. Кипариси підвели до неба свої велетенські хоботи. Їхні верхівки ледь помітно тріпотіли од вітру з моря, який внизу був майже невідчутний. ПунцовІ троянди в місячному світлі стали оксамитно-чорними. Нічний сад був страшний і таємничий.

Стискаючи держак маленької кривої шаблі – подарунок батька під час розставання – Ібрагім повільно обійшов навколо Гюль-хане. Нікого! Ніхто не прийшов визволити його з полону і відвезти в рідну країну. Ібрагім приклав до очей руки, стиснуті в кулачки, як це роблять діти, коли плачуть. Але не заплакав, стримався. Соромно плакати майбутньому воїнові.

Через увесь сад лягла від місяця величезна густа тінь найближчої башти. Хлопчик підвів голову до вершини башти. Вона впиралася своїми зубцями в зоряне небо. Ібрагім подумав, що з її вершини, напевно, видно Лагонь. А крім того, там найкраще місце для бабушів сторожа. Буркотливий чауш ніколи не знайде їх. Схопивши в кожну руку по важкій пантофлі, розмахуючи ними, Ібрагім помчав до башти.

Східці баштових сходів наполовину обвалилися, а подекуди їх зовсім не було. Ібрагімові доводилося лізти рачки по хистких сповзаючих горах каміння й щебеню. Знесилившись, хлопець сів, але відразу ж схопився і почав уперто видиратись нагору. В башті було ще страшніше, ніж в саду. При слабкому світлі місяця, що ледве проникало у вузькі бійниці, Ібрагім бачив моторошні силуети величезних кажанів, що нечутно викреслювали над його головою переривчасті зигзаги. І раптом, засліплений, заплющив очі – таким яскравим здалося йому місячне сяйво після баштової пітьми. Хлопець вибрався на верхню площадку.

Ібрагім підійшов до краю площадки і сів на уламок зубця. Під ним спало, розкинувшись на горбах, велике місто. Жодної іскри вогню. Темні були і скутарійські вулиці на протилежному березі Босфору, і гора Пери,і низина Галати, і громаддя сералю, що купав у протоці мармурові, блідо-зелені в місячному сяйві сходи своїх палаців. Лише в тихих водах Золотого Рога відбивалися довгими блискучими стрілами топові вогні кораблів, що стояли на якорях.

Ібрагім з недитячою, осмисленою зненавистю дивився на чудове місто. Воно здавалося йому величезною тюрмою, з якої неможливо втекти. Щоб не бачити проклятого міста, хлопець відвернувся і глянув на південь, де була його рідна земля. Там яскравими зеленими цятками спалахували під місяцем хвилі Мармурового моря і чорними плямами лежали Принцеві острови. Гарячі сльози защипали очі Ібрагіма, і крізь текучу їх каламуть він раптом побачив вітчизну – спекотну долину швидкого Магребу і рідну Лагонь, її круглі, з конічними покрівлями хатини-тукули, оточені колючим валом із зрубаних мімоз, що був захистом від ворога та диких звірів. Хлопець побачив свого батька, яким запам’ятав його в останню хвилину прощання, коли той журно прикрив голову білою з зеленою каймою шамою раса, побачив свою улюблену сестричку Гумаре і старого вірного слугу Малькарафа. Крізь пекучі сльози він побачив навіть своє останнє полювання з хитрим досвідченим Малькарафа.

Вони продираються крізь густі зарості мімоз, обвитих ліанами, з яких подекуди витикаються темно-червоні шапочки алое. Над їхніми головами, стрибаючи з дерева на дерево, сповнюючи ліс диким гавкотом, проносяться зграї довгогривих павіанів. Малькарафа кумедно погрожує їм сухеньким чорним кулачком, він боїться, що мавпи сполохають дичину. Та ось у заростях показалося стадо ніжних, граціозних діг-діг – карликових антилоп. Пущена рукою Ібрагіма стріла злетіла, мов птах, і встромилася, тремтячи, у стовбур дерева.

Малькарафа сердито вириває з його рук лук і показує, як треба цілитись:

– Стій прямо, коли натягаєш тятиву, не відкидайся назад. Вистав праву ногу вперед! Це тобі опора.

Малькарафа кричить з удаваною суворістю, павіани кривляються на гілках, передражнюючи старика, а Ібрагім дзвінко регоче, йому безпричинно радісно: Так яскраво світить рідне сонце, такі чудові незаймані ліси і такі смішні гримаси веселих павіанів!

Полювали вони в околицях Лагоні, і частенько Ібрагім вертався додому, сидячи за спиною Малькарафа у спеціальному дитячому мішку. Вхопившись рученятами за плечі слуги, він міцно спав, і голова його похитувалася в такт крокам старика.

Було й інше полювання, справжнє полювання на слонів. На це полювання Ібрагім ходив з батьком. У ті радісні дні до дому раса збиралися загони воїнів і галасливі юрби навколишніх жителів – для облави і оточень. Малькарафа приводив Боршота, веселого лукавого слона. На спині Боршота, в маленькому паланкіні, Ібрагім і робив свої далекі мисливські походи. © http://kompas.co.ua

З прохолодних плоскогір’їв, з вейна-дегі, мисливці йшли на багато днів у задушну нижню кволлу, в савани. Мисливці виганяли стада слонів із заростей на рівнину і цькували їх цілими днями. Убити слона – це все одно, що перемогти сто ворогів, тому той, хто вбив слона, мав право носити у вусі золоте кільце, а хвіст забитої тварини вивішувався перед тукулом мисливця. Один бивень одержував мисливець, другий, той, який першим торкався землі, коли слон падав, віддавали расові. Під час полювання батько не раз знімав Ібрагіма з спини Боршота, садовив на арабського огира і навчав сина метати на скаку спис. Він казав при цьому: «Ефіоп народжується із списом!»

Батько часто брав Ібрагіма і в інші далекі походи.

Військові загони лагоньців перетинали похмуру, випалену до шлаку пустелю Данакіль. Вони йшли по дорогоцінну сіль до асалів – великих соляних озер. Під час таких походів не раз за піщаними барханами з’являлися голови данакільців з високою шапкою волосся, простромленою дерев’яною голкою, і на караван лагоньців сипався дощ стріл та списів. З високої спини Боршота Ібрагім бачив усі подробиці битв, а мудрий Малькарафа учив його в цей час, як вишиковувати списоносців і як ховати в засаду лучників.

По шкіру гіпопотамів, потрібну для щитів, лагоньці ходили в далекі походи до великого озера Тан. Тут Ібрагім на власні очі бачив, як багатоводий Аббай, впадаючи в озеро, широкою сріблястою стрічкою звивається серед голубої озерної води, не змішуючись з нею, і виходить з озера прудким потоком, який дає початок великому Бахр-ель-Азраку – Голубому Нілу.

Батько Ібрагіма рідко бував удома. Він завжди з кимсь воював, йому потрібні були невільники, яких він продавав арабам. У гонитві за цією живою здобиччю рас переправлявся із своїми загонами через Бахр-ель-Азрак і нападав на кочових негрів шанкдййт ходив на морське узбережжя полювати на боязких фалашів або заглиблювався в гори для сутичок з войовничими сомалі. І всі його походи увінчувалися перемогою. Воїни раса пригонили в Лагонь каравани бранців, а потім «дорогою невільників» відправляли на морське узбережжя на продаж арабським купцям. Тільки остання, нещаслива війна скінчилась поразкою і ганьбою.

Почалося з глухих розмов про те, що данина, яку Лагонь виплачує «великому турку», котрий живе за трьома морями, в місті Стамбул, у величезному кам’яному тукулі, надто тяжка. Потім про це стали кричати відкрито на вулицях і на базарній площі Лагоні. Мабуть, незадоволення турками охопило весь Хабеш, бо незабаром негус[11]11
  Негус – правитель великого феодального царства Ефіопії, коли вона ще не була об'єднана в імперію.


[Закрыть] скликав усіх підвладних йому расів на раду, платити чи не платити данину «великому турку». Разом з батьком в Аксум, стародавню столицю Хебешу, вирушив і Ібрагім. Він навіть побував на великому банкеті негуса, що тривав від світанку до заходу сонця. Для цієї царської учти було забито вісімсот биків і відкупорено стільки ж бочок медового вина. Батько Ібрагіма був принцом крові, близьким родичем негуса, що походив з того ж славного, можновладного роду Шоа. Він сидів на банкеті недалеко від негуса, а поруч з батьком – Ібрагім. Який пишний був негус, «побідоносний лев»! У чорній широкій шовковій мантії, з білим платом навколо голови негус велично сидів на червоних подушках. Охоронці в пурпурових і ніжно-зелених, як смарагд, шатах тримали над головою негуса шитий золотом балдахін. По праву і по ліву руку від нього сиділи благородні раси з позолоченими щитами біля ніг і лев’ячими шкурами на плечах. Очі Ібрагіма розбігалися від цієї пишноти, і він завмирав од захвату й пошани, бачачи навколо стільки непереможних воєначальників.

А після банкету почалася нарада в палаці негуса. Вона тривала кілька днів’ Негус і раси радилися доти, поки не надійшла звістка, що «великий турок» рушив проти них свої війська. Тоді і негус, і раси, і батько Ібрагіма також скликали воїнів і пішли на смертну битву з ворогом.

Десять днів притихла Лагонь жила тривожним, тоскним чеканням вістей з поля бою. Вісник примчав на світанку. Він зупинив загнаного верблюда біля тукула раса і, розриваючи на собі одяг, заволав на все місто, що війська негуса – «побідоноеного лева» – і загони расів розбиті, що багато расів попали в полон і що ворог іде сюди, на Лагонь. Перелякані лагоньці, схопивши деякі пожитки і зібравши свої стада, сховалися в околишніх лісах. Лише з тукула раса ніхто не тікав – там чекали свого нещасливого господаря.

Через два дні в Лагонь припленталися юрби змучених, поранених, розгромлених воїнів, а ще через день прийшли загони «великого турка» – араби і величезні негри-суданці. Одразу ж запалала Лагонь, підпалена з усіх чотирьох кінців, і по дорозі, освітленій багровою загравою палаючих тукулів, прибув турецький паша-сераскір[12]12
  Головнокомандуючий.


[Закрыть]. За його конем брели в кайданах і в дерев’яних колодках на шиї полонені раси, серед яких був і рас Лагоні – батько Ібрагіма.

На базарній площі на очах зігнаних ударами списів жителів сараскір плював в обличчя батькові Ібрагіма, смикав його за бороду і бив по шоках. Проте рас від потрясінь, яких зазнав, зовсім не відчував ні ганьби, ні болю, лише облизував сухим язиком чорні потріскані губи і голосно просив пити. Але ніхто з переляканих лагоньців не насмілився напоїти свого вождя.

Турки наклали на Лагонь жахливу данину слоновою кісткою, звірячими шкурами, плитками солі, скотом та людьми. Всіх лагоньських дітей та юнаків віком від шести до вісімнадцяти років погнали «дорогою невільників» на морське узбережжя, де їх чекали кораблі арабських купців. «Дорогою невільників» довелося вирушити і синові раса, Ібрагімові, бо йому йшов уже сьомий рік. Але син раса не потрапив на невільничий корабель. Сераскір послав його заложником в Стамбул, оголосивши перед тим прилюдно, ото коли лагоньці ще раз повстануть проти влади «великого турка», то сина їхнього раса зашиють у мішок з камінням і кинуть у море.

«Дорогу невільників» Ібрагім побачив з високої спини Боршота. Цього жирного хитруна також забрали турки. Але від узбережжя їхні шляхи мали розійтися. Ібрагім попливе в Стамбул, а Боршота вирушить на іншому кораблі в протилежний бік. Через «Ворота сліз» він попливе до берегів Ірану, куди його відправлять у дарунок іранському шаху, другові «великого турка».

У цій останній подорожі по рідній землі Ібрагіма супроводили батько й сестричка Гумаре. Старий Малькарафа мусив пливти разом з Ібрагімом в Стамбул і жити там доти, поки «великий турок» не змилується і не дозволить маленькому расові повернутись на батьківщину.

Всю дорогу до морського берега старий рас був суворий і мовчазний, нічим не виказував свого хвилювання. Та коли Ібрагім ступив на східці турецького корабля, губи раса здригнулись і він квапливо закрив голову шамою. А маленька, дурненька Гумаре зірвала з рук і ніг олов’яні браслети, зняла з шиї грубе камінне намисто і запропонувала ці, на її думку, безцінні скарби турецьким солдатам як викуп за свого любого брата. Коли корабель відчалив, Гумаре кинулася в море і попливла слідом за ним. Побачивши чорне личко сестрички серед пінистих хвиль, Ібрагім закричав і хотів стрибнути за борт. Старий Малькарафа відірвав його руки од бортових канатів і відніс на корму під навіс. Але Ібрагім довго ще плакав, згадуючи дурненьку Гумаре, і трохи заспокоївся тільки після того, як Малькарафа непомітно передав йому прощальний дарунок батька – маленьку криву шаблю в червоних сап’янових піхвах.

Плавання по Червоному морю було тяжким і страшним. З боку Аравії безперервно дув сухий і палючий хамсін – вітер з пустині.

На третій день плавання помер один з лагоньських невільників. Тіло його викинули в море. Наступного дня викинули в море ще двох юнаків-лагоньців. На п’ятий день плавання вмерло п'ятеро невільників. Страшна, невиліковна хвороба оселилася на кораблі. Вона вбивала влучно й швидко, мов удар отруєного списа. Матроси-араби так і називали чуму – «удар списа аллаха».

Вночі під восьмий день, коли Малькарафа спав, його вкусив за руку пацюк, а ввечері наступного дня труп старика викинули в море. Багато ночей після смерті Малькарафа не спав Ібрагім. Він не відчував коло себе сухого, кістлявого тіла вірного слуги і гірко плакав від жаху, самотності й невідомості.

На дванадцятий день плавання на обрії сліпучо заблищали білі будинки Суеца. Але капітан, знаючи, що його зачумлений корабель не пустять у Суецьку гавань, пристав до пустинного піщаного берега і тут висадив невільників та їх конвой. Змученим морською подорожжю лагоньцям не дали і дня відпочинку й відразу ж погнали через перешийок до берегів іншого моря; турки-конвоїри поспішали покинути зачумлені місця.

Але «спис аллаха» наздоганяв їх і на суші. Щодня караван залишав на крупних червоних пісках перешийка кілька чорних трупів. Напівдорозі, коло міста Взмаїлья, помер останній земляк Ібрагіма. До лазурних вод Середземного моря дісталися тільки Ібрагім та частина конвою.

Плавання по другому морю було легким і приємним.

Одного разу вранці, сидячи на носі галіота на згортку каната, Ібрагім побачив, як з води піднялися молочно-сині скелі. Це була Туреччина. Потім він відчув особливий солодкий і сухий аромат її берегів, а далі побачив велике місто Стамбул. Воно захоплювало половину горизонту. Все в ньому перемішалося: будинки, палаци, сади, куполи, мінарети, щогли суден, які стояли в бухті Золотого Рога. І тоді ж з першого погляду зненавидів Ібрагім велике місто, свою тюрму…

Яничари, що стояли на варті коло воріт Миру, здригнулися й схопились за зброю. Звідкись здалека і зверху, наче з неба, упав чийсь слабкий ридаючий заклик. І відразу ж обірвався, немов захлинувся сльозами. І знову пронісся в нічній тиші зойк невимовної туги й благання. Яничари злякано перезирнулись. Там, у небесній тиші, під яскравими зорями, болісно й пристрасно, захлинаючись сльозами, кричала дитина, кричала без сліз, самим лише відчайдушним, болісним звуком:

– А-а-а!..

Хтось грубо смикнув Ібрагіма за шаму і прошепотів злісно:

– Не галасуй, сину шайтана!

Ібрагім обірвав крик і обернувся. За ним стояв гнилозубий. його лице було перелякане і зле. Він боляче вщипнув Ібрагіма за плече.

– Який нечистий заніс тебе на башту?

Ібрагім підняв до нього майже біле при місяці, залите сльозами, але вже радісно усміхнене личко.

Де мій брат? Веди мене до нього хутчіш!

– Ходімо, – ступив до сходів гнилозубий.

Ібрагім рушив було за ним, та зараз же й повернувся.

– Чого ж ти баришся, чорна мавпо? – крикнув гнилозубий.

– Треба краще сховати пантофлі чауша, – щасливо усміхаючись, відповів Ібрагім. – Хай пошукає.

– От чортеня! Ти занапастиш мене! – злісно вигукнув гнилозубий і рвонув дитину в темряву баштових сходів.