Текст книги "Царський курйоз"

Автор книги: Михаил Зуев-Ордынец

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

6

Вони спустилися з башти в сад і побігли, вибираючи де темніше. Гнилозубий міцно держав Ібрагіма за руку і тяг його за собою. Одного разу, спіткнувшись, Ібрагім упав, і гнилозубий так смикнув його, що хлопчик скрикнув від болю в плечі. Сапонгі зловісно зашипів.

Вони зупинилися біля низенького муру. Гнилозубий легко видерся на нього, потім підтягнув до себе Ібрагіма і опустив його на землю на другому боці.

Тепер вони швидко йшли, майже бігли темними безлюдними заулками повз мовчазні будівлі По запаху Ібрагім узнавав то конюшню, то купальні, то склади продовольства.

Невдовзі знову засірів високий зубчастий мур. У ньому чорніла маленька замкнута хвіртка. Коло хвіртки стояла людина. Ібрагім побачив білу, з високою конусоподібною серединою чалму і рвонувся вбік з тихим, застережливим криком.

– Яничар!

Але гнилозубий боляче стиснув його зап’ястя і майже силою потяг до яничара. Злодійкувато дзвякали монети, що їх відлічував Сапонгі. Потім хвіртка нечутно розчинилася, гнилозубий сміливо ступив у неї, ведучи за собою Ібрагіма, і хлопчик побачив безлюдну, залиту місяцем міську вулицю. Пильне й задушне міське повітря війнуло в лице Ібрагімові. На протилежному тіньовому боці вулиці зацокали кінські копита. До втікачів підскакав вершник, що тягнув за собою на поводі другого осідланого коня. Щось рідне привиділося Ібрагімові в постаті вершника, він радісно рвонувся до нього – і враз розчаровано відсахнувся, побачивши незнайоме обличчя.

– А де ж мій брат? – голосно й сумно вигукнув він.

– Замовкни! А то я розчереплю тобі голову! – люто прошепотів гнилозубий.

Він скочив на другого коня, підняв Ібрагіма, посадовив його перед собою на передню луку, і вони поскакали крупною риссю.

Вулиці були безлюдні. Жодної людини не зустріли вони. Лише зграї бродячих псів злякано шарахались у бокові провулки, почувши тупіт кінських копит. Утікачі сміливо, не ховаючись у тінь, перетнули якийсь майдан, звернули у вузьку вулицю і майже врізалися в загін вершників. Сапонгі побачив волохаті курдські папахи і бурки міських чаушів.

Це був нічний поліцейський роз’їзд.

Сапонгі рвучко повернув коня, огрів його нагаєм і крикнув одчайдушно своєму супутникові:

– У Фуюндукли![13]13
  Глухий квартал Галати.


[Закрыть] Там стрінемося. Приготуй каїк[14]14
  Турецьке вузьке і довге легке весельне або парусне судно.


[Закрыть].

Супутник Сапонгі теж повернув коня, але помчав в інший бік. За якусь мить чауші розбилися на два загони і поскакали в погоню.

Кінь під Сапонгі був не з добрих. Тупіт коней чаушів наближався з кожною хвилиною. Але це його, мабуть, дуже мало непокоїло. Він щось шукав, пильно оглядаючись по сторонах. І, нарешті, знайшов. Міцно натягнувши поводи, Сапонгі звернув у вузький провулок, що круто падав униз, до Босфору. На середині провулка він осадив коня. Притиснувши до себе Ібрагіма, злетів з сідла і став у глибоку нішу якогось тюбе[15]15
  Мавзолей мусульманського святого.


[Закрыть]. Кінь теж зупинився, розгублено мотаючи головою. Сапонгі люто хльоснув його батогом, і він помчав. Стукіт його копит відлунювався десь унизу, в кінці провулка.

Цей кінський тупіт потяг за собою чаушів. Вони промчали повз нішу. Втікачі чули шалене хропіння коней, брязкіт збруї і зброї. Бурки чаушів розвівалися, мов чорні крила химерних птахів. Ібрагім не витримав і закричав злякано. Сапонгі міцно затис йому долонею рота. Та хлопчик, не тямлячи себе від страху, вчепився зубами в його сухі пальці і, коли рука відсмикнулась, знову закричав. Тоді щось важке вдарило його по голові; зоряне небо, повільно перевернувшись, почало боком падати на горизонт, і хлопець знепритомнів.

Ібрагім отямився від свіжого вітерця, що обвівав його лице. Хлопець лежав на чомусь жорсткому, під ним булькотіла і дзюрчала вода. Ібрагім підвів голову і одразу ж почув злий голос гнилозубого:

– Лежи, собако!

Але Ібрагім встиг-таки роздивитися, що вони пливуть на каїку і гребе все той же мовчазний, що не знати як знову з'явився, супутник Сапонгі, а сам гнилозубий сидить за кермом.

Щоб не злити цю страшну людину, Ібрагім лежав нерухомо й дивився у небо. Воно перед світанком зблідло і похолоднішало, зорі померкли. І раптом якась чорна стіна сховала від його очей небо і зорі. Придивившись, хлопчик побачив високий борт корабля, а ще вище, на тлі зблідлого неба, чорне павутиння снастей.

Через кілька хвилин Ібрагім стояв на палубі бригантини, що ледь помітно гойдалася. Якийсь кругловидий, з неосяжно товстим черевом чоловік дружньо плескав його по плечу і швидко щось говорив незнайомою мовою. Потім з’явився Сапонгі, взяв його за руку і повів униз, в тісну задушну каюту. Вказуючи на розстелену циновку, сказав коротко й суворо:

– Лягай!

Ібрагім покірно ліг. Гнилозубий дістав з-за пазухи флакон з якоюсь рідиною і подав його Ібрагімові:

– Пий!

Ібрагім випив гіркувату пахучу рідину. Повертаючи гнилозубому порожній флакон, спитав боязко:

– Коли прийде мій брат?

Але Ібрагім не знає, чи дістав відповідь. Очі його раптом затяглися жовтим туманом, повіки стали важкими, гнилозубий почав відпливати кудись у темну далину і, нарешті, зник. Зник зовсім і назавжди з його життя.

Неприродно тяжкий і міцний сон Ібрагіма обірвали численні гучні й злі голоси людей, які про щось сперечалися. Він насилу розплющив очі і з подивом глянув угору, на товстий вигнутий бімс[16]16
  Бімс (англ.) – поперечна балка, що підтримує палубу і становить частину поперечного набору судна.


[Закрыть]. Запах каюти, сируватий і смолистий, нагадав йому, що він перебуває на кораблі. Ібрагім встав і по вузенькому трапу вибрався на палубу. На недалекому лівому березі сніжно біліли під сонцем будиночки і маяк Кавакі[17]17
  Селище на півночі Босфору, де протока з'єднується з Чорним морем.


[Закрыть]. За кормою «Святого Георгія» голубів Босфор, а носом судно повернулося до темно-синього безкрайого моря.

Кричали матроси бригантини – смагляві напівроздягнені греки. Їм відповідали турки, прикордонні стражники, що сиділи у великому човні, причаленому до якірного каната «Святого Георгія». Матроси вертіли кабестан, а стражники, вчепившись у якірний канат, не дозволяли підняти якір. Голосніше за всіх і більше за всіх горлав капітан Контаракі, червонопикий черевань у повстяному капелюсі, жилетці на голому тілі, з шабельним рубцем через усе обличчя і великою срібною сергою в напіввідрубаному вусі. Схилившись низько за борт, він репетував, шалено розмахуючи руками:

– Чому не дозволяєш якір підняти, собачий сину, свиняче вухо?.. Опустіть канат, дияволові племінники!.. Я вам вуха відрубаю!..

У відповідь йому кричав з човна, погрожуючи пістолетом, юз-баші[18]18
  Начальник сотні, військовий чин.


[Закрыть] прикордонників:

– Жоден корабель не має права вийти з протоки!.. Ви чули три гарматні постріли? Закон знаєте?

– Плював я на ваші гармати і на ваш закон! – лютував шкіпер. – Я Контаракі, розумієш, капітан Контаракі!.. Я причалюю і відчалюю, коли мені подобається. Пусти канат, хабарнику, п’янице, нічний злодію!

Та його владно відсторонив чоловік з довгими вороними вусами і лисячою мордочкою. Він теж стояв коло борту, але досі мовчав. Чоловік витяг з-за пояса великий аркуш паперу і, піднявши його, закричав:

– Гей, у човні, слухайте! Я граф Владиславич-Рагузинський, підданий московського царя. Ось фірман – указ, підписаний султаном. Він дозволяє бригантині «Святий Георгій», котру я найняв, вийти з протоки в будь-який час і в будь-якому напрямі. Хай ваш начальник підніметься на палубу і своїми очима подивиться на султанські підпис та печать.

На човні змовкли, і юз-баші по якірному канату спритно й швидко видерся на палубу. Він узяв у рагузинця фірман, прочитав його і повернув, благоговійно притисши до чола.

– Це печать султана, хай буде священне його ім'я! Все правильно. Пливіть куди завгодно.

– А що я тобі казав, сину сміливця? – дружньо штовхнув ліктем Контаракі у бік юз-баші.

А рагузинець спитав невинно:

– Чому закрито протоку, ефенді?

– Ми самі добре не знаємо, – неохоче відповів юз-баші. – З сералю чи то втік, чи то викрадений якийсь важливий заложник чорний хлопчик.

І раптом він здивовано підвів голову і втупився в одну точку, кудись за спину Контаракі і Сави. Грек і рагузинець хутко обернулися. На капітанському містку, сонно протираючи очі, стояв Ібрагім.

– Боже великий! Він прокинувся якраз вчасно! – простогнав Сава, з відчаєм схопившись за голову. І одразу ж відскочив злякано вбік. Юз-баші вихопив з піхов шаблю і кинувся на Контаракі.

Шабля свиснула над головою товстуна. Але той встиг швидко присісти, а потім схопив юз-баші за широкі шаровари і, легко піднявши, шпурнув за борт. Усе ще розмахуючи шаблею, турок шубовснув у воду.

– Рубай якірний канаті – заревів шкіпер. Став паруси! До керма!

Перерубаний якірний канат упав у воду. Заскрипіли пронизливо блоки, верхні паруси піднялися і слабко наповнились вітром. Бригантина повільно рушила.

Сава і Контаракі кинулися на корму подивитись, що робитимуть стражники. Мокрий юз-баші вліз у човен і, махнувши шаблею, щось гукнув. Десяток довгих тонких весел вдарили по воді. Човен помчав у погоню за бригантиною.

Контаракі зиркнув на човен, що мчав слідом, потім перевів погляд на обвислі паруси бригантини і, нарешті, сказав спокійно:

– Доженуть! Вітру нема.

– Доведеться здатись, – розгублено промовив Сава, дивлячись на човен, що швидко наближався, і нащупуючи секретні амбасадорські листи до царя – встигнути б їх знищити.

– Що-о? Здатись? – заревів товстун. – Контаракі іспанцям не здавався, венеціанцям не здавався, алжірцям не здавався! А цим бабам здатися?

Він метнувся кудись на ют і повернувся, тягнучи за собою на вірьовці бронзовий фальконет на чотириколісному лафеті. Сава кинувся до шкіпера:

– Не смій стріляти! На палю захотів?

– Пусти, боягузе! – відштовхнув його Контаракі.

Він підтяг фальконет до борту, навів його і приклав гніт до запалу. Фальконет рвонув горлато.

Сава закрив обличчя долонями, але не втерпів, крізь пальці подивився, куди влучив Контаракі: недалеко від носа човна злетів фонтан води, спалахнув райдугою і згас.

– Не долетіло, – сказав розчаровано Контаракі. – Доведеться на абордаж зчепитися. А здаватись нам, Саво, не можна. Ти контрабанду везеш, арапченя свое,і у нас контрабанди повний трюм. Так і так на палю сідати доведеться.

Шкіпер склав руки рупором і гучно крикнув комусь:

– Опанасе, роздай хлопцям зброю!

Він хитнувся при цьому, але встояв, звично розставивши ноги, і здивовано оглядівся. Велика хвиля, піднята вітром, наздогнала бригантину, вдарила в корму і обдала її мокрим пилом. Контаракі підстрибнув радісно, з несподіваною легкістю і закричав;

– Наш вітер! Став усі паруси!

Матроси кинулись до талів і горденів. На щоглах злетіли паруси і туго, до дзвону наповнилися вітром. Бригантина, мов підстьобнута батогом, вилетіла з тіснин Босфору на простір Чорного моря. Контаракі зняв капелюха і церемонно розкланявся з човном:

– До приємної зустрічі, ефенді! Передам од вас привіт московському цареві!..

7

Чорне море перетнули непомітно. Весь час дув попутний вітер. Контаракі і Сава розважалися на містку, стукали кісточками доміно і перекидали в рот чарку за чаркою густу тягучу мастику. Обидва босі, напівроздягнені.

Керч з’явилась удень. Але в товстого контрабандиста Контаракі, очевидно, були давні рахунки з керченським губернатором Муртаза-пашею, і «Святий Георгій» знову повернув у відкрите море.

Керченською протокою йшли глибокою ніччю, погасивши всі вогні. Горіла тільки одна нактоузна лампочка, освітлюючи компас і мідні ріжки штурвала, за яким стояв сам Контаракі.

Азовське море пролетіли за один день. У донське гнрло ввійшли з останніми сонячними променями. Хутко темніло, «Святий Георгій» повернув до берега, вже невидимого, але чутного по шурхоту прибою. Вітер упав. Матроси прибрали паруси. На одному лише клівері бригантина підтяглася до берега.

– Це Лагонь? – трепетно спитав Ібрагім рагузинця.

– Це Росія! – відповів безжалісно Сава.

Азовський воєвода Іван Андрійович Толстой, рідний брат стамбульського амбасадора, прийняв Саву дуже привітно, навіть трохи улесливо: хоч на рагузннці чин з семи овчин, все ж як-не-як він депозитор таємниць царевих! Нашепоче цареві на вухо всяких небилиць про азовські діла й порядки – от і розплачуйся тоді своєю шкурою. А цар на розправу швидкий та щедрий.

У домі воєводи Сава як міг пояснив Ібрагімові, що його везуть не додому, а до великого й могутнього російського царя, що про батьківщину треба забути назавжди і що він тепер уже підданий царя, а тому повинен беззаперечно виконувати все, що накаже йому Сава, вірний слуга царя.

– А тих, хто не слухається і сваволить, у Росії б’ють ремінними батогами та дрючками. Буває, що й до смерті! і– закінчив Сава свої напучення.

Ібрагім слухав рагузинця не перериваючи. На його віях заблищали великі сльози. Але він міцно витер очі долонею і відійшов у куток, де мовчки, повернувшись лицем до стіни, просидів кілька годин. Потім встав і вийшов на вулицю.

Коло ганку конюх воєводи, полонений шведський капрал, тримав за вуздечки двох баских татарських огирів Воєвода та його гість збиралися їхати в татарське становище, де Сава хотів купити для перепродажу табун коней. Тут же, спішившись, стояв охоронний конвой – донські козаки у високих вовчих шапках.

Ібрагім підійшов до конюха й сміливо потяг за вуздечку коня. Скупо усміхнувшись, швед відсторонив хлопчика. Тоді, зціпивши зуби, Ібрагім вихопив з піхов блискучу шаблю – батьків подарунок, рубонув конюха по руці і швидко стрибнув назад, як учив колись Малькарафа. Конюх скрикнув і випустив поводи. Ібрагім, вчепившись у гриву, видерся на сідло і вдарив п’ятами в боки коня. Огир з місця взяв диким степовим наметом.

Сава і воєвода, що вибігли з дому на крик конюха, здивовано перезирнулись. Потім рагузинець вилаявся, а Толстой засміявся:

– Нічого, Саво Лукичу, козаки його живо перехоплять. Ану, отамани-молодці, піймайте арапченя! – крикнув він конвою.

Козаки стрибнули в сідла і зникли в клубах тустої куряви…

…Кінь вискочив з фортеці знайомою дорогою. Повз приголомшених вартових пронісся посадом і вилетів у степ. Він мчав, зло заклавши назад одне вухо. Ібрагім майже лежав на його шиї, вчепившись у гриву, і дивився вниз. З-під копит коня сірими смугами стрімко бігла назад земля.

«Якщо скакати так цілий день і цілу ніч, то можна буде добратися до Лагоні, – вирішив Ібрагім, – Тільки б морів по дорозі не стріти».

Його тривожні думки про моря перервав кінський тупіт за спиною. Оглянувшись, він побачив козаків і дуже здивувався, бо й не думав про погоню. А уздрівши її, не злякався, тільки розсердився й кольнув огира шаблею в шию. Той труснув головою й помітно наддав ходу. Але один з козаків пронизливо свиснув, і жеребець ураз зупинився. Ібрагім від поштовху впав на землю. Підскакали козаки, пострибали з сідел і, сміючись, почали в’язати хлопцеві руки.

Коли зв’язаного Ібрагіма привезли назад у фортецю, Сава мовчки взяв у козака Ібрагімову шабельку і, засунувши клинок у щілину між каменями, зламав його навпіл. Ібрагім голосно закричав, залився сльозами і, кинувшись до Сави, плюнув на нього. Оливкове лице рагузинця посиніло від стримуваної люті. Він вдарив Ібрагіма по щоці і мовчки пішов у дім. Толстой розгублено знизав плечима, звелів розв’язати хлопця і теж зник за дверима.

Ібрагім залишився один серед козаків, що його полонили. Високий рудобородий козак підійшов до дитини, що гірко плакала, і, гладячи її по туго завитому смушку чорного жорсткого волосся, сказав з суворою ласкою:

– Ти, брат Ібрагімка, делібаш! Сміливець! А ми, військові люди, один одного розуміємо. Я ж бо знаю, що тобі ніяк не можна без зброї. То ось тобі, на!

Козак витяг з сідельної кобури довгий кавалерійський пістолет з кованим стволом і французьким «батарейним» замком. Курок пістолета мав вигляд крилатого дракона, кресало було зроблено у вигляді звірячої лапи, засувка, що закриває полицю з порохом, нагадувала людське обличчя, а пружини, що відкидають кресало, причаїлися за постаттю воїна в латах. Козак, жартома прицілившись у яструба, що ширяв у небі, вистрілив. Потім подав димучий пістолет Ібрагімові:

– Бери, делібаш! Твій!

Ібрагім, що не вмів поводитися з пістолетом, відсторонив його і простягнув руку до дротика – козацької піки:

– Це дай. Ефіоп народжується із списом.

– Не давай, не давай йому піки, служивий! Йому людину штрикнути все одно, що курку простромити. Зовсім ще дикий! – сказав невдоволено рагузинець, що раптом з’явився на ганку. За спиною його стояв воєвода.

– Завези тебе за тисячу верст від рідних батька-матері, то й ти зовсім диким станеш, – голосно, ні до кого не звертаючись, промовив рудобородий козак і почав старанно підтягати попругу.

– Ну-ну! Поговори в мене! – несуворо прикрикнув на рудобородого воєвода.

8

В Орлі від воєводи Сава узнав, що цар перебуває в Москві і живе в старому Лефортовому домі. Рагузинець одразу зажадав свіжих коней і, не відпочивши, погнав у Москву…

24 серпня 1706 року, надвечір, Сава підкотив до Серпуховської застави столиці. З заставної хати виліз перевірити подорожню сержант у форменому каптані, при шпазі, але в підштаниках і валянках.

– Государ наскочить, він тобі покаже, як у спідніх службу справляти! – суворо кинув рагузинець.

Сержант сунув руку в широкі халяви валянок, довго чухався, тоді поплював на пальці й відповів байдуже:

– Нема государя в Москві. Махнув сьогодні.

– Як махнув? Куди? – захвилювався рагузинець.

– Того не знаємо. Нашу заставу не проїжджав, через Смоленську, кажуть, проїхав, – ліниво пояснив сержант.

Прикро вражений, але ще не втрачаючи надії, Сава наказав їхати на Кукуй. Кибитка потягла брудними гнійними вулицями столиці. Мелькали будиночки. Чорні, продимлені, підперті дошками й палями, вони наче вросли в землю. В багатьох прогнили дахи, покосилися стіни. Вікна затулені ганчірками або просто заткнуті сіряком чи жіночим сарафаном. Тільки церкви нарядні й високі. Але дзвін їх невеселий, журно пливе над вулицями. Ібрагімові після серальських палаців Москва здалася бідною, тоскною і брудною.

Кибитка прогуркотіла по мосту через Яузу і підкотила до старого Лефортового дому, прикрашеного по фасаду колонами, ліпними статуями і великим кам’яним ганком.

– Його царська величність тут? – крикнув Сава офіцерові, що палив на ганку люльку, в преображенському темно-зеленому каптані.

– Поїхав, – показав офіцер на свіжу ще колію, що йшла від ганку.

– Великий боже, а в мене до государя важлива справа! – заохав Сава.

– А яка? – ліниво поцікавився офіцер.

Сава мало не бовкнув про таємні листи амбасадорські, та вчасно схаменувся і кивнув на Ібрагіма.

– Арапченя он йому здати.

Офіцер довго розглядав чорне Ібрагімове лице і, нарешті, сказав діловито:

– Не протухне твоє арапченя, не бійся.

– А куди зволили відбути його величність? – пропустив Сава грубощі повз вуха.

– Та я не спитав, а вони мені доповісти не здогадалися, – засміявся офіцер і, вибивши люльку, пішов у дім.

Сава, крекчучи й пошепки лаючись, виліз із кибитки.

В домі Саві сказали, що цар поїхав у Смоленськ дивитися новобрані драгунські полки. Заночували у Лефортових хоромах. Змучений тяжкою дорогою, Ібрагім міцно заснув під тріскачки нічних сторожів та різноголосий спів московських півнів.

З Москви виїхали другого дня надвечір. Перед від’їздом Ібрагіма переодягли: вечорами він мерз у своїй тонкій шамі. З великим смутком віддав він білий плащ, останню пам’ять про батьківщину, його одягли в голубий кашеміровий бешмет, каптанець з чорного оксамиту і широченні, як спідниця, шаровари. На голову навертіли здоровенну чалму із строкатої персидської шалі.

29 серпня, під’їжджаючи до Смоленська, Сава наздогнав кілька втомлених загнаних тройок. Розговорившись з ямщиками, рагузинець узнав, що вони ходили з царським поїздом, що цар сьогодні виїхав із Смоленська і сидить тепер всього за п’ятдесят верст від міста, у Духовщині.

– Що б тобі, батечку, звернути трохи праворуч від Смоленського тракту? П’яти верст не буде – ось тобі й Духовщина! І наздогнав би його! А тепер шукай вітра в полі! – співчутливо гомоніли ямщики.

Не заїжджаючи в Смоленськ, Сава повернув назад і помчав у Духовщину. Прискакав туди вночі, голодний, зморений, але веселий, радо чекаючи зустрічі з царем. На ямському дворі йому сказали, що цар тут справді був, навіть листи писав і відправляв, але ще завидна виїхав у Нарву на свіжих, добрих конях і що більше свіжих коней нема, всі в царському поїзді пішли.

В Нарву прискакали 7 вересня й дізналися, що цар виїхав з міста вчора, а куди – ніхто до пуття не знає: може, у Дерпт, а може і у Виборг, в табір до військ, які проти шведа помишляють. Сава безпорадно сів на лаву і, обхопивши голову руками, застогнав, як від нестерпного зубного болю:

– Це не цар, це… ямщик якийсь!

У Нарві рагузинець вирішив відпочити і виждати, коли цар застрягне в якомусь одному місці. В листопаді дістав звістку, що цар прибув у місто Санкт-Пітер-Бурх, яке тоді споруджувалося, і збирається там пробути до льодоставу: оглядатиме й навчатиме свій балтійський флот. Сава хутко зібрався і 4 листопада виїхав з Нарви у Санкт-Пітер-Бурх.

І знову задзвеніли бубонці, заспівав журливо, неначе заплакав уголос ямщик, і потяглася сувора російська земля.

Ібрагім, мовчазний і сумний, забився, мов дике звірятко, в задок кибитки. Він з подивом і страхом дивився на цю похмуру країну. Багато днів їдуть вони, і скрізь те саме. В’ються заболочені шляхи, ідуть до обрію і знову повертаються. Не збагнеш, де вони починаються, де кінчаються. Мабуть, нема їм ні початку, ні краю.

Іноді вони забігають у міста чи села, вливаються у вулиці, і тоді Ібрагім думає: «Ось кінець шляху», та вулиці знову перетворюються на дороги, що тягнуться до обрію. А міста й села схожі одне на одне, – скрізь непролазна грязюка, темні схльостані дощами халупи, задушні постоялі двори, буйні шинки, які Ібрагім уже навчився розпізнавати по ялинових гілках на даху, і величезні кладовища.

Мутні, безбарвні далі у цій країні, хмари низькі,дощі холодні і навіть сонце якесь хворе, зовсім не гріє. Край дороги стоять мокрі змерзлі берези, і на їхніх вітах грудками грязі чорніють спустілі грачині гнізда. Іноді дорогу перегородить здохлий кінь, що страшно вишкірив зуби. Вітер куйовдить йому гриву, наче махає чорним прапором, а мокрі круки стрибають по його запалих боках. Яка несхожа ця непривітна країна на рідну сонячну Лагонь з її могутніми гірськими хребтами, квітчастими запашними пасовищами «вейна-дегі», барвистими лісами, сповненими кипучого життя. І на думку, що в цій похмурій країні йому доведеться прожити все життя, Ібрагімові ставало не по собі. Серце його завмирало від туги й страху.

І з новою силою в його серці спалахувала дитяча туга за товаришами, дружбою, дитяча жага пестощів і співчуття.

Сава не міг і не хотів зрозуміти переживань свого маленького чорного супутника. Він дивився на Ібрагіма як на рідкісну річ, як на курйоз, котрий треба в повній цілості доставити цареві. Так само бережно, але й так само байдуже, віз би він якогось звіра чи рідкісний годинник, статую, меблі. Рагузинець, що скрізь почував себе як удома, був весело збуджений від майбутньої зустрічі з царем, від майбутніх вигод та відзнак, і йому незрозумілі були тоскні, сумні очі Ібрагіма. Тільки одного разу він спитав хлопчика:

– Чого ти такий невеселий? Живіт, певно, болить? Це від тутешнього чорного хліба.

… З низького чахлого переліску неждано вискочили перші будинки Санкт-Пітер-Бурха, а потім одразу ж почалася Литейна вулиця.

Всюди стукотіли сокири, вищали пили, диміли вогнища. Теслярі тесали крокви, і з-під сокир падали на землю соковиті й жовті, як скибки ріпи, тріски. Полонені шведи в синіх обірваних мундирах тягали колоди і тес. По гатях вулиць торохтіли обози, навантажені вапном, цеглою. Юрбами йшли зігнані з усіх кінців країни селяни з сокирами за поясами, з пилами на плечах.

Вулицю сповнив пронизливий дренькіт військового барабана. Розміреним кроком, стрункими рядами марширували роти преображенців у темно-зелених і семеновців у лазурових каптанах з мідними високими піками на головах. За гвардійцями потяглися гармати, схожі на горлатих дволапих звірів, за гарматами – обози з ядрами, а за обозами – знову юрби калузьких, псковських, тульських, орловських селян з сокирами, пилами, рубанками, лопатами.

«Коли ще рік-другий так попрацюють, мабуть, у царя Петра на одне місто більше буде», – подумав Сава.

Литейна вулиця скінчилась, упершись в Неву. Кибитка звернула ліворуч по берегу й зупинилася. Тут був переїзд на Койбусаарі, Березовий острів[19]19
  Петроградська сторона.


[Закрыть], де жив цар.

У Великому саду[20]20
  Літній сад.


[Закрыть] було дуже людно. Багато народу чекало тут переїзду. Сава нетерпляче глянув на протилежний бік Неви.

Прямо навпроти переїзду лежав Березовий острів. При шведах на острові стояла лише одна березова миза[21]21
  Хутір, садиба, що стоїть окремо.


[Закрыть] Бієркенгольм, а теперь там багато будинків, церква Тройці і палац государя – низенький одноповерховий будиночок, що ледве виднівся через широку ріку.

Перед Березовим, на Ієні-саарі, на маленькому Заячому острові, важко осіла шестикутна з шістьма бастіонами фортеця, споруджена в ім’я Петра і Павла. Будувалася вона за планами інженерного генерала Ламберта. Над земляними, надзвичайної товщини валами фортеці майорів величезний синьо-червоно білий стяг, його цар Петро у голландців перейняв, тільки кольори по-іншому поставив.

Ліворуч фортеці у бік моря лежав Васильєвський острів. Його звали так тому, що на мисі його стояла батарея капітана від бомбард Василя Корчміна. З Васильєвського неслося через ріку жвакання сотень сокир – то за указом государєвим прорубували в лісах острова просіки – Велику, Малу й Середню, які цар звелів називати проспектами.

Напроти Васильєвського острова на лівім березі Неви жирно диміла смолою царська Адміралтея. Була вона обнесена кріпосним муром, окопана ровами, а з боку ріки її захищали бастіони. Над адміралтейськими стінами височіли ребра – шпангоути споруджуваних кораблів, фрегатів, галер.

За Васильєвським темніли верховини дрімучого лісу на глухому Мишчиному острові[22]22
  Єлагін острів.


[Закрыть], де зозуля всім обіцяє многії літа, де сопе ведмідь, пробираючись вузькою стежкою до дупла – ламати дикий духмяний мед, де кряче на верхівці дуба віщий столітній ворон. Одного разу почули робочі люди на цьому острові тріск суччя, пихтіння й вовтузіння, вирішили, що на острів вдерлися шведи, риють там шанці і споруджують бастіони, і повідомили про це начальників. Послані на острів солдати шведів там не знайшли, скільки не шукали, а напоролися на ведмедя, що люто відбивався од диких бджіл. Солдати вбили його, і відтоді й кличка пішла – Мишчин острів… Далі знову якісь острови й острівці, зарослі ялинами, вільхою, березою, де влітку шапками бери гриби, суниці, брусницю й клюкву. А ще далі лежить Ост-зее, Балтійське море.

Сава ще раз окинув поглядом берег і попрямував до кибитки закусити. Та ледве слуга його розкрив погрібець, по натовпу, що чекав перевозу, пробігло хвилювання, і одне лише слово докотилось до Сави. Ямщик зірвав з голови шапку і видихнув злякано:

– Цар!..

Ібрагім, який знав уже значення цього коротенького слова, швидко визирнув з кибитки. Люди в саду шанобливо розступилися перед високою людиною з мускулистим, тугим лицем. Ібрагіма здивував дуже простий одяг царя: саржевий темно-синій каптан, червона ситцева сорочка з відкладним коміром, голландські пузирями штани. Далеко на потилицю був зсунутий низький повстяний матроський капелюх, що відкривав коротке кучеряве темне волосся. Каблуки величезних царських черевиків були стоптані. Цар ішов, широко ступаючи, розмахуючи довгою підзорною трубою.

Ібрагімові цар не сподобався. Нічим від простих людей не відрізняється. Ні чорної шовкової мантії, ні пурпурових подушок, не тримають над ним нарядні охоронці шитий золотом балдахін, і не оточують його російські раси з золоченими щитами та лев’ячими шкурами на плечах. Видно, у росіян цар бідний, негус куди багатший і нарядніший, пишніший.

– Мерщій, мерщій! Ходімо до царя! – перервав його думки рагузинець і витяг Ібрагіма з кибитки. Вони побігли назустріч високому чоловікові в стоптаних черевиках. Але юрба вже оточила царя, загородила щільною живою стіною. Цар був вищий за всіх, Ібрагім бачив над натовпом його мускулисте обличчя. Цар, примруживши круглі суворі очі, дивився уважно на ріку.

І раптом темні брови царя здивовано смикнулись. Глухо вдарив гарматний постріл. Усі оглянулись на фортецю. Але над валами її не було видно диму. Стріляли десь далеко, мабуть, у морі. Потім забахкали безладно й весело рушниці. Їх бахкання придавив другий гарматний постріл. Юрба загомоніла, заголосила, шарахнулась до ріки, потім відкотилася в сад. У цей час біля переїзду з’явився дідок в однорядці – довгополому каптані, п’яний як ніч. Він зірвав з голови шапку й загорлав:

– Відкривай воєнні дії!.. Рятуйте, хто в бога вірує!

Та одразу ж і впав лицем у багно, його збив міцний потиличник царя. Вмить стало дуже тихо. І в цій тиші суворо прозвучав хриплуватий царський бас:

– Не базікай, дурню! Човен мені, живо!

Цар швидко пішов до ріки. За ним побігли кілька військових. Гарматні постріли лунали частіше, але звучали все глухіше.

– Що це за тривога, добродію? Чому стрілянина? – спитав Сава в худого, як жердина, військового, що стояв на високому пні й дивився в напрямку моря.

– Диверсія шведська, – поважно відповів військовий. – Два їхніх фрегати намагалися прорватись у Невське гирло.

Зацікавлений Сава теж видерся на передок своєї кибитки і став дивитись на море. Йому здалося, що там, у туманному серпанку, на фоні аспідно-сірого обрію, спалахнув сліпучо-білий парус, і він закричав зраділо.

– Бачу, бачу! Ось вони, праворуч Мишчиного острова!

– То не вони, – обізвався військовий. – Певно, це два наші бомбардирні галіоти, вислані відбити диверсію.

– Великий боже, а де ж цар? – спохватився Сава.

Військовий засміявся.

– Овва, кинулись! Він, певно, вже у Кроншлотській фортеці. Як тривога почалася, його величність стрибнули в бот і відпливли.

– Знову відплив! Два місяці за ним ганяюсь, не можу впіймати, – сумно промовив Сава і зліз з передка…

Тільки пізно ввечері почався переїзд через Неву. На парусному човні Сава та Ібрагім перепливли чорну холодну ріку. Висадившись на Березовий острів, вони пішки добралися до маленького будиночка, що стояв майже на березі навпроти великої дерев’яної церкви. Два вікна будиночка були яскраво освітлені. Ібрагім лишився у темних сінях, а Сава кудись пішов і довго не вертався. Потім прийшов хтось невидимий в пітьмі, взяв Ібрагіма за руку, привів у темну кімнату й пішов. Ібрагім довго, терпеливо чекав, але не зміг побороти сну. Ліг на підлогу і міцно заснув. Серед ночі прокинувся. Десь близько, за стіною, чути було голоси. Ібрагім впізнав вкрадливий голосок Сави і хриплий, застуджений бас, той самий, що в саду крикнув: «Човен мені!» Коли гудів цей бас, усі інші голоси замовкали.

«Цар», – подумав Ібрагім, хотів було встати, піти глянути ще раз на царя, і з цим бажанням знову заснув.