Текст книги "Царський курйоз"
Автор книги: Михаил Зуев-Ордынец
Жанр:
Прочие приключения
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)
Михайло Зуєв-Ординець
ЦАРСЬКИЙ КУРЙОЗ
© 
http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література
Переклад з російського оригіналу Т. К. Дорохов
Художнє оформлення В.Я. Савадов
ЦАРСЬКИЙ КУРЙОЗ
Повість
Фіглярін вирішив удома,
Що Ганнібал – йому я внук —
Був куплений за пляшку ром
І шкіперу попав до рук.
Цей шкіпер був той шкіпер славний,
Хто нашу землю пробудив,
Хто у могутній біг державний
Наш рідний корабель повів.
О. Пушкін. Мій родовід.
1
Пан великий посол узяв перо. Щоб не забруднити чорнилом мереживні манжети каптана, засунув їх глибше в рукави шлафрока і підсунув ближче книгу «Приклады, како пишутся комплименты разные». Заглядаючи в книгу, почав писати:
«Государю мій високоповажний, великомудрий і благочестивий, боярине і графе Федоре Олексійовичу, будь здоровий на довгії літа! Цього бажає тобі од відданого серця писавий слуга твій, у Царяграді перебуваючий. Іншого до вас, мого государя, писати не маю, лише твоєї, мій государю, ласки прошу».
А далі писав уже від себе, забувши про книгу з компліментами:
«Найпаче у вас ласки прошу, згляньтеся на мене, бідолашного, ради любові до сина божого і пресвятої богородиці, заступіться з ласки своєї перед царською величністю, щоб мене, беззаступного, наказав він, великий государ, перемінити і звелів звідсіля, з Царягра-да, виїхати…»
Великий посол погриз борідку пера і подумав гірко: «Шостий рік, мов злочинець до галери прикутий, гребу і гребу, нікуди не причалюючи!»
Але писати цього не став. Чого доброго, дійдуть зухвалі слова до государя, ще більше розлютується.
Великий посол писав Федорові Головіну, близькому бояринові і начальникові Посольського приказу. Писав уже не вперше – а все марно! На слізні свої благання одержав він цидулу від самого государя.
Великий посол відкрив італійську різьблену скриньку з секретним замком, що стояла поряд, завжди під рукою, і дістав царського листа.
Петро писав:
«Пане амбасадор.
Щодо самої вашої персони, аби вас перемінити, то виконано буде згодом. Нині ж, для бога, не поскучте ще якийсь час бути, бо ще нужда там вам побути, котрих ваших трудів ми не забудемо Шхіпер Пітер.
– Ач, баловство яке! Шхіпер! Чи звання це морехідне дорожче йому за титло царське? А може, смисл тут інший, таємний і глибокий? Шхіпер, себто керманич, – той, що кермо державне в руках тримає. Ох, і майстер на вигадки цар наш батечко!
А поряд з розгонистим височайшим підписом на папері – чорнильна пляма, схожа на наконечник стріли. Видно, не в настрої був «шхіпер Пітер», навіть перо кинув.
Ні, не лежить государеве серце до Петра Андрійовича Толстого. Все ще сердиться цар, усе ще не може забути, що у великому спорі його з царівною Софією стольник Толстой тягнув руку за Милославських і Хованського, разом з ними проти царя змову готував. А в достопам’ятному 1682 році, 15 травня, під час стрілецького заколоту, Петро Толстой сам кричав бунтівникам-стрільцям: «Наришкіни царевича Івана задушили!» Де ж таке забути! Недурно царські ближні переказували такі государеві слова: «Петро Толстой – людина вельми спритна, але, справу з ним маючи, тримай у кишені камінь добрий, щоб зуби йому вибити, коли кусатися здумає!..» Он як! Зуби, бач, вибити! Правда, після арешту царівни Софії Петро Андрійович змінив тактику: проти рожна тільки ведмідь пре, але цар Петро не забув першої зради Толстого. Держав його в опалі, далі од себе. Послав за воєводу в глухий Устюг. Від такого воєводства ні прибутку, ні честі!
І чого тільки не робив Петро Андрійович, щоб повернути собі царську милість. Старих кісток своїх не пожалів, за кордон учитись вирушив. Був у Падуї, в Мілані, Неаполі, Венеції, Флоренції. А чи легко отак пурхати, коли тобі за шостий десяток перевалило?
Не допомогли навіть воєнні заслуги Петра Андрійовича в Азовському поході. Цар усе-таки спровадив його далі від свого двору. В 1701 році відправив служити великим послом у Константинополь, у тридесяте бусурманське царство. І за це спасибі! Під час свого перебування в Нідерландських штатах цар послав двох опальних бояр на край світу, за море-кіян, тільки що не на острів Буян: одного в Ост-Індію, другого в Сурінам – подивитись, який скот тамтешні селяни розводять.
За п’ять з лишком років остогидло тут Петрові Андрійовичу. І земля, і небо, і вітер – усе чуже. А проте, великий посол невтомно, бадьорим оком стереже царський інтерес і російську політику пильнує. Та що користі? Мов осел з Езопових фабул чужу поклажу тягне й самі штурхани за це має. А вершки інші знімають.
Великий посол відклав, глибоко зітхнувши, лист і все з тієї ж секретної італійської скриньки дістав зошит, власноручно озаглавлений: «Меморія, себто пам’ятка, про тутешні діла». Ось вонн, усі тут – славні й великотрудні діла амбасадорські!
Розгорнувши зошит, прочитав свої записи:
«Узнати, чи не думають турки Керченську протоку засипати і тим Азовське море від Чорного відділити. І на тому валу фортеці ставити чи не думають, щоб російським кораблям у Чорне море ходу не було?»
Амбасадор скрушно похитав головою. Справа ця велика й важлива. Російський Азов, недавно відвойований у турків, для султана як сіль в оці. З Азова легко на Крим напасти і Чорне море воювати. А султан дивиться на Чорне море, мов на внутрішній покій власного палацу. Цю справу досконально розжувати треба. Проти запису стояла помітка: «Доручено вивідати Саві Владиславовичу Рагузинському». Ну, цей розжує, цей пронозливий!
Великий посол читав далі:
«Про посла турецького Мустафарека Мустафу-агу, котрий у його царської величності портрет випросив, начебто султанові в подарунок. Але потім виявилося, що він, посол, той царський портрет, від’їжджаючи, кинув під лаву на постоялому дворі, закалявши царський лик смородом, так що й вимовити соромно».
Проти запису про Мустафу-агу стояла помітка: «За наполяганням моїм вчинили таке: розоривши його, послали в ув’язнення поблизу Апдріанополя. А ще домагаюся, щоб його позбавили життя, бо недостойний жити на світі за ганебне своє діяння».
Так тобі і треба, бусурмане гололобий! Не користуйся в нужнику царськими портретами.
Прочитавши третій запис, великий посол смачно крякнув і засміявся. В цьому записі значилося: «За особистим царським велінням вивідати про самого султана, в якому стані себе держить і як справи державні вирішує, сам чи по наущению своїх любовних покоїв».
Це була справа дражлива й небезпечна. В такому ділі ходи, наче лин по дну, а води не скаламуть. А то турки не подивляться, що ти великий посол, живо у семибаштовий замок засадять, голодом уморять. Але все через того ж Саву Рагузинського любовні таємниці султанові вивідано без шуму. Ото в Москві сміятимуться, коли узнають, хто іменем султана державні справи вершить!
Проти запису про султана великий посол відмітив: «Зробити негайно донесения секретним листом, тайнописом цифірним».
А четвертий запис вельми неприємний. В ньому було:
Ох, і натерпівся ж пан амбасадор страху з цим ділом! Одержав Петро Андрійович з Русі для підкупу турецьких вельможних людей двісті тисяч червінців і ту велику суму споловинив, сто тисяч у свою бездонну кишеню поклав. Покласти поклав, а підмазати дрібноту, кропив’яне насіння, піддячого Ваську Тимофеева, котрий знав про це, не здогадався. Той погрожувати почав: донесу, мовляв, великому государеві! Тепер не донесе! Запросив його до столу амбасадор: миритись, мовляв, будемо. Випив піддячий всього чарчину вина, захрипів, під стіл покотився – і здох. Зітхнув було Петро Андрійович полегшено – пронесло хмару! Аж ні, перекладач посольський Мусійко Арсеньев щось косо позирати почав. Невже пронюхав про споловинені червінці? А що як донесе цареві?
Великий посол тяжко зітхнув.
– І до чого ж спаскудився народ! Доносами тільки й живе!
Тут погляд його впав на п’ятий запис у меморії, і посол, ляснувши по лобі, вилаяв себе вголос:
– Дурень старий! Чого ж я зіваю! Якщо цим ділом цареві догодити, змилостивиться, певно, дозволить з Туреччини виїхати. Мало того, може й на паскудство Мусійчине, на донос його, коли такий буде, крізь пальці подивиться.
П’ятий запис у меморії був дуже коротенький:
Любить його царська величність всілякі монстри та курйози – карлів. велетнів, арапів, звірів диковинних. І якщо цю справу повернути вміючи – бути Петрові Андрійовичу в рідній Москві. Для цього треба, не зволікаючи, цареві донесення послати про султанові вчинки і про те, що Мустафу-агу за смородливе каляння царського портрета достойно покарано. Хай бачить цар старанність у ділах свого великого посла! А до донесень приєднати арапченя, немовби особистий презент – подарунок цареві від його посла. Не устоїть тоді суворий цар. Та от де тільки арапченя дістати? На невільничому ринку купити? Там добудеш якесь звірятко дике, вайло чорнопике. А для царського подарунка арапченя особливе потрібне, щоб усякі кумедні кунштюки знало, ну, скажімо, на трубі дудіти вміло, танцювати чи смішно кривлятися.
Тут посол ляснув себе по лобі вдруге. Він згадав, що на прийомах у великого візира Алі-паші не раз бачив арапченя підхожого віку, років восьми. Того, либонь, усяких штук навчено. І якщо не поскупитися, можна те арапченя у візира перекупити.
А скупитись Петро Андрійович не буде, ні! Аби з цього полону вибратись. І справді, хіба це не полон? Прихований, але полон! До дому посольського яничарів приставили. Кажуть: почесний караул. А чого ж така шана одному московському послові? І щодня від султана всякі несподіванки та прикрі реприманди[3]3
Реприманд (франц.) – догана.
[Закрыть] дістаєш. Сина рідного султан не дозволяє в Москву відправити. Ну, хіба не бранці?
Посол дзенькнув у дзвоник і звелів запрягати карету: вирішив зараз же поїхати до великого візира на приватний конференц, а по-нашому сказати – на приватну розмову. Доки готували карету, посол, покопавшись у скринях, витяг шовковий, китайського рисунка халат.
Пан амбасадор знав, що з’являтися до великого візира з порожніми руками не заведено.
2
Коні, впряжені в карету цугом, були вкриті попонами з леопардових шкур. На головах коней розвівалися султани з пунцового пір’я. На панові амбасадорі був шовковий жилет, оксамитовий довгополий, на французький манір, каптан і русий, з буклями нижче плечей парик – двадцять дукатів за нього італьянам у Мілані заплачено. А поверх усього цього, незважаючи на пекельну царградську спеку, пан амбасадор накинув лисячу шубу, криту сріблястою парчею. Хай бачать константинопольські людці, що їде не проста людина, а царський стольник і великий посол. Проте кінні яничари, які гарцювали навколо карети, наганяли чорну тугу. В дорозі, в кареті – і то бранець. Гаразд, не довго лишилось терпіти, аби арапченя од візира добути.
Вибравшись з вузьких вулиць Пери, карета загримотіла по камінню Великого Базару. Від завалених харчем базарних крамничок у карету війнуло такою нудотною гниллю, що Петро Андрійович аж сплюнув:
– Душок міцніший за московський! Густіше пахне, ніж у нас на Красній площі від харчевних рядів.
Здавалося, весь сонячний, полум’яний Схід став велишим табором на неосяжній базарній площі. Хазяями почували себе смуглі сухорляві турки. Презирливо щулячи очі з віями, підведеними синьою фарбою, вешталися індуси в білосніжних сорочках. Виблискували зловісно очима, наче потай замишляючи розграбувати базар, араби в коричневих бурнусах і брудних, недбало намотаних чалмах. Пріли на палючому сонці у ватяних халатах киргизи і казахи. Кавказькі горці картинно клали руки па ефесн величезних кинджалів. Червонобороді перси статечно, мовчки сиділи серед своїх яскравих товарів – килимів і шовкових тканин. Верткі вірмени у високих конусоподібних баранячих шапках, навпаки, крутилися біля своїх крамничок, верескливо зазиваючи покупців. А напівголий веселий циган притяг на базар очманілого від спеки ведмедя. На потіху юрбі, що нестримно реготала, Мишка мляво показував те саме, що і в Москві: «як хлоп’ята горох крадуть» та «як п’яна баба під парканом лежить».
Численні ремісники тут же, просто неба, на очах замовників шили халати, виточували мундштуки з бурштину й чубуки з пальмового дерева, лудили посуд, кували шаблі та кинджали. І раптом юрба шарахнулася в різні боки. Утвореним проходом спокійно посунула овеча отара під охороною злих, худих вівчарок. Неймовірний гамір стояв над базарною площею. І в сонячному хисткому мареві весь Великий Базар, здавалося, тріпотів і колихався, немов хотів відчалити од брудної, смердючої площі і попливти до безхмарного густо-синього неба. А панові амбасадору ввижалося холодне червоне сонце над синіми снігами, чулися виск полозів, бурмотіння бубонців; голобельний кінь лебедем вигинає шию і кошенятами стрибають підпряжні…
Він полегшено зітхнув, коли карета підкотила до древніх, ще візантійських, з баштами та зубцями, мурів сералю. Тут треба було вилізти з карети і серальськими дворами йти пішки. Проходячи Баб-Гамаюн, Королівські ворота, прорізані в західному мурі навпроти Софійської мечеті, пан амбасадор думав, що нема чого туркам носа копилити перед московським послом: стародавні серальські мури не раз бачили запорожців, їхні широкі, замазані дьогтем шаровари й чуби оселедцем. Але згадав, що під цими ж мурами садовили на палі запорозьких отаманів, і підупав духом.
Проминувши колишню візантійську церкву святої Ірини, перетворену турками на монетний двір, пан амбасадор підійшов до других воріт – Миру, Баб-ес-Селям, де вартували двірцеві яничари в червоних плащах. Треті ворота – Блаженства, Баб-і-Сеадет, що їх охороняли білі євнухи, вели в похмурий і питний тронний зал. А далі пішли плутані провулки, завулки, безлюдні коридори, і, нарешті, пап амбасадор зупинився перед низенькими дерев’яними дверима. Велетень негр, озброєний ятаганом, узяв у нього капелюха, тростину, шпагу і розчинив навстіж двері. Поклавши в рот ароматичну французьку настилку, щоб пахтіти диханням, посол московський ступив у приймальну великого візира. За ним бочком прошмигнув товкмач Мусій Арсеньєв, вихрест, ябеда і проноза. І його б, як ВаськуТимофєєва, чарчиною романеї[4]4
Романея – солодка настойка на вині.
[Закрыть] треба було б пригостити, та людина він дуже потрібна.
Посередині величезної, лункої і напівтемної кімнати стояло велике позолочене ліжко без ніжок, просто на підлозі, під зеленим шовковим балдахіном. На ліжку напівлежав візир Алі-паша, курив наргіле, меланхолійно пускаючи тонкі струминки диму і похитуючи нудно бісерною пантофлею, надітою на босу ногу. Пан амбасадор помітив у напівтемряві лише чорну, як смола, візиреву бороду, наче приклеєну до молочно-білого, успадкованого від матері-черкешенки обличчя. В головах і ногах стояли два негри і обмахували його опахалами з райдужного пір’я павича і м’якого пуху страуса.
Крім ліжка, ніяких інших меблів у кімнаті не було, і пан великий посол, крекчучи, сів просто на підлогу, на товстий пухнастий килим. Спробуй-но, сидячи отак, зберегти амбасадорську поважність.
Почали із звичайних під час усіх конференцій запитань чи здоровв його султанська величність Ахмет Третій султан Турський, король Меккський та Медінський і захисник святого града Єрусалима; чи здорові його царська величність Петро Олексійович, самодержець всієї Великої, Малої і Білої Русі? Потім обидва високі співбесідники дипломатично помовчали.
А поки вони мовчали, безшумно, мов тіні, з’явилися слуги з важкими підносами, на яких лежали банани, фініки, виноград, цукерки, пастила та інші ласощі. Вони поставили підноси на низенькі восьмигранні столики з червоного й рожевого дерева і просто на підлогу. Посол налічив більше ста підносів і вельми здивувався. Перед ним слуги поставили маленьку чашечку з кавою та кришталевий кальян[5]5
Наргіле, кальян (перс.) – прилади для куріння тютюну, поширені серед народів Сходу.
[Закрыть] у срібній оправі з гнучким, наче змія, шовковим чубуком.
Пан амбасадор вів пусту розмову про споконвічних шахраїв – кримських татар, про їхні наїзди й грабежі під Азовом, ліниво, без злості й пристрасті вимагаючи їх суворого покарання. А сам у цей час думав: чи доповіли вже візирові про китайський халат і чи можна починати розмову про арапченя?
Тим часом арапченя неждано з’явилося за спиною візира. Під арабським білим покривалом, прикріпленим до голови тоненьким ремінцем з верблюжачої шкіри, горіли його очі, великі й круглі, мов у сокола. Лице в арапченяти було сухорляве, чоло високе, губи не такі вже товсті, ніс не сплюснутий, а прямий. Шкіра на обличчі коричнева, з глянцем, руки теж коричневі. Арапченя сіло на ліжко, в ногах візира.
З удаваною байдужістю пан амбасадор спитав, звідки у візира цей хлопчисько. Арсеньєв переклав відповідь. що хлопчиська привезено з країни Хабеш, жителі якої називають себе ефіопами, а це означає – «обпалені сопнем», що хлопчисько цей з тамтешнього знатного дворянства, а в Царград його взяли як аманата, тобто заложника.
– Спитай, Мусійко, у візира, – загорівся пап амбасадор, – чи не продасть він мені цьою хлопчиська? На відкупне не поскуплюся!
– Візир каже, – переклав Арсеньев, – що брат хлопчиська приїздив у Царград не раз, давав за нього багатий викуп. Не відпустили. А продати його не можна тому, що він син тамтешнього раса, за нашими титлами виходить, начебто князя чи принца, його батько в своїй країні під своєю рукою місто Лагонь держить і ще двоє міст і сіл кілька.
– Знову за рибу гроші – князь, принц! – розгнівався пан амбасадор. – Ти втовкмач візирові, що ми і відкупне князівське дамо. Він у нас не в холопах ходитиме, а самому його царській величності служитиме. Втовкмач, брате Мусійко, це візирові в його мідну довбешку!
Відповів візир спокійно. Тихий його голос, як і перше, шурхотів безстрасно, мов пісок, що його пересипає вітер. Збентежений відповіддю, Арсеньєв довго не перекладав його слів. Нарешті, сказав:
– Лаятися почав візир. Каже, ніколи християнські собаки арапченяти не матимуть, бо воно прийняло тут їхню мухоїданську віру, а імення йому дано начебто татарське – Ібрагім. Сердиться, видно, візир, – боязко закінчив Арсеньєв.
І справді. Алі-паша нервово перебирав янтарні чотки. В цю мить арапченя, що уважно слухало відповіді візира, раптом усміхнулося. І на чорному його лиці блиснули зуби такі білі, що серце пана амбасадора тьохнуло від здивування, і він. забувши про все, запально вигукнув:
– Переклади: даю за Ібрагімку коней арапських цуг і соболів оберемок!
Візир відповів коротко й різко. Але Мусійко чомусь барився з перекладом.
– Ну що? – не терпілося панові амбасадору. – Певно, вдвоє ціну заломив гололобий? Що ж, поторгуємось!
– Не те, Петре Андрійовичу, – боязко прошепотів Мусійко. – Візир каже, що коли ти ще хоч слово про чорнопикого хлопчиська вимовиш, то буде з твоєю амбасадорською персоною вельми недобре й ганебно вчинено.
Пан великий посол, що в запалі переговорів звівся на коліна, злякано осів на п’яти. Від такого афронту дуже збентежився і, щоб приховати це, гучно висякався. І одразу ж під високою стелею трубою єрихонською загула луна. Знітившись ще більше, Петро Андрійович розгублено крякнув, і знову в мертвій тиші загуло під стелею. Арапченя не стрималось і тоненько хихикнуло. Амбасадор від цього зовсім підупав духом. Сидів притихлий, ніяково крутячи в пальцях табакерку. Від солодкої липкої нуги[6]6
Нуга (франц.) – кондитерський виріб з горіхів і цукру.
[Закрыть] занили зуби, а від міцної кави й тютюну закружило голову. Зібравшись з силами, незграбно почав відкланюватися і оступився в піднос з бананами. Побачивши це, арапченя дзвінко зареготало. Амбасадор махнув рукою на етикет і поспішно задріботів до дверей.
Вибравшись, нарешті, на подвір’я і згадавши про марно втрачений китайський халат, пан амбасадор почав голосно й недобре лаятись.
3
Лише на Галатському мості, хльобнувши міцного, солоного вітру з Золотого Рога, пан великий посол опам’ятався від нежданого афронту і остаточно впав у відчай. Отаке щастя мимо носа пропливло! От був би подарунок цареві – не просто ефіопський хлопчисько, а князьок тамтешній.
Хіба додати візирові до соболів ще оберемок ленських чорнобурих лисиць? Все одно не віддасть. Видно, це не в його владі. Викрасти, може? Не личить начебто великому послові. Всю політику зіпсувати можна. А коли запідозрять що-небудь турки, суд та справа недовго тягнуться, живо у семибаштовий замок посадять.
У карету знову війнуло падаллю. Але до базару було ще далеко. Пан амбасадор, здивувавшись, глянув у вікно. Карета порівнялася з напівобваленим громаддям старої генуезької башти. В одну з бійниць було просунуто колоду – на ній гойдався повішений. Коло підніжжя башти стояли зіваки і, задравши догори бороди, мовчки роздивлялися дорогі оксамитові шаровари й каптан повішеного. Пан амбасадор висунувся і крикнув Арсеньєву:
– Мусійку, узнай хутко, кого повісили.
Перекладач скочив з козел, підбіг до башти, полопотів з зіваками і, повернувшись, доповів:
– То капітан-паша їхній висить – Містерман. Арсенал тутешній недавно згорів і деякі військові кораблі, за що, на втіху народові, Містерман-пашу повісили.
Пан амбасадор приголомшено відкинувся на каретні подушки.
– Капітан-пашу повісили? Це, коли на європейські чини перевести, генерал-адмірал буде. І не подивилися, що Містерман-паша з німців. Ану його до бога, цього ефіопського хлопця! Боязко з турками зв’язуватись. Вони дуже просто «балик гонта» пошлють: рибу ловити на дно Босфору в мішку з камінням.
Аж тут карета в’їхала в шум, гомін, штовханину Великого Базару, і пан амбасадор несподівано побачив того, хто один лише міг допомогти йому в теперішньому становищі.
По базару пробирався великий караван. Піщано-бурі сумні верблюди, по-зміїному вигнувши шиї, кораблями пливли над людськими головами. Погоничі, стрункі араби-сірійці, вороже, немов чекаючи нападу, поглядали на базарний натовп. Хазяїн каравану, в червоних сукняних шароварах, звужених по-турецьки донизу, у вовняних смугастих панчохах і великих шкіряних бабушах, які трималися на його ногах лише носками, а задниками волочились по землі, їхав попереду на тонконогому ішаку, що розпустив довгі вуха. Хазяїном каравану був не хто інший, як рагузинець Сава Владиславич, купець, шпигун, сербський граф, інтриган і каналія прекомплектна.
У Царграді Сава з’явився в рік укладання Карловицького миру[7]7
Договір про перемир'я, укладений між Росією і Туреччиною в 1699 році на Карловицькому конгресі, що відбувся в містечку Карловуч (Словакія).
[Закрыть] і почав торгувати оливою, кумачем та бавовною. Крім Великого Базару, він частенько заїжджав на Московське подвір’я, до тодішніх російських послів, князя Г'оліцина та дяка Українцева, виконував їхні таємні доручення. Від князя Голіцина Сава перейшов у спадщину до Петра Андрійовича Толстого. Так, виконуючи два діла разом, рагузинець з’явився в Москві з листами Петра Андрійовича до царя та з іншими таємними справами. Верткий, ласкавий Сава вліз у довір’я до царя Петра, виканючив у нього даром будиночок на Покровці, три тисячі пудів ікри та грамоту на право торгувати нарівні з московськими купцями, а також купувати в Сибіру лисиць ленських, що іншим купцям було заборонено. Ті ленські лисиці тільки в государеву казну йшли. Виканючену в царя ікру Сава вигідно продав у Царграді і з тої пори запишався дуже: додав до свого прізвища ще одне, почав іменуватися Сава Владиславич-Рагузинський, бо, мовляв, він родом з міста Рагузи. Мало того, назвався графом, запевнивши всіх, ніби рід свій веде від православних сербських князів. А хто він по правді й звідки родом, ніхто до пуття не знає – цигани з дев’ятого воза впустили. Тепер числиться Сава на російській службі, записаний до Адміралтейського приказу, звідки й платню одержує, а що робить – не розбереш.
А втім, що ж тут розбиратись? Ясно: Сава – таємний шпигун царя Петра. А Петро Андрійович хіба не шпигун? А його святість сам патріарх єрусалимський, блаженний Досифей, – не шпигун? Не так давно у турків план нової фортеці викрав власними святійшими ручками і цареві Петру переслав. Слизький Сава, наче минь: з будь-яких рук випорсне, меткий, мов тарган: в яку хоч щілину пролізе, і вміє першу-ліпшу справу вивернути лицем на виворіт і виворотом на лице. Разом з тим людина він тиха, розсудлива і муж глибокого розуму. Отже, кращого помічника Петрові Андрійовичу не знайти.
Пан амбасадор відчинив дверці карети й гукнув:
– Гей, Саво, іди-но сюди, голубе!
Рагузинець озирнувся, пришпорив п’ятами довговухого скакуна і хвацько підлетів до карети.
– Ти що ж це, як Христос, на осляті їдеш? – засміявся великий посол.
– Полотно на паруси для царської Адміралтеї везу. В Родосі за підхожу ціну купив, кивнув Владиславич на свій караван.
– Лізь у карету, розмова важлива буде, – сказав пан амбасадор.
Рагузинець гукнув щось караванним провідникам і прямо з пітної спини віслюка перебрався в золочену амбасадорську карету.
– Слухай, Саво, – почав Толстой, коли той захлопнув дверці і карета знову покотилась. – Ти все і всіх знаєш. Скажи, ти про ефіопського хлопчиська, що у великого візира, чув? Це правду кажуть, ніби він шляхетського роду?
Рагузинець насторожився. Лисяча його мордочка – ніс шилом, очиці маленькі – повернулась до посла, наче винюхуючи, чи не можна чимсь поживитись.
– Усе правда, Петре Андрійовичу. Арапченя шляхетського роду. Але що з того?
– Саво, голубчику, – почав благати пан амбасадор, – дістань мені оте арапченя. Що хочеш бери!
– Для чого – що хочеш? – здивувався рагузинець. – На невільничому ринку, у морських корсарів, за пляшку рому хіба таке арапченя візьмеш!
– Мені тих навіть даром не треба! – закричав пан амбасадор. – Ти мені візирового дістань, Савочко!
Рагузинець присунувся до посла і сказав тихо й суворо:
– Про це тут не місце говорити. Накажи мерщій додому їхати.
Коли добралися до подвір’я, пан амбасадор провів рагузинця у віддалену кімнатку, де ніхто не міг перешкодити їхній таємній розмові. Петро Андрійович скинув каптан, залишившись в самому шовковому камзолі, а разом з каптаном неначе скинув з себе і звичайну свою обережність: одверто розповів рагузинцю про свою думку подарувати цареві диковинне арапченя.
Владиславич слухав з великою увагою, міцно закручуючи вороні, рудуваті на кінчику вуса. Висловившись, пан амбасадор запалив люльку і забігав по кімнаті, люто розмахуючи чубуком. Чути було тільки шовковий свист його камзола. Рагузинець усе ще крутив вуса й мовчав. Тоді пан амбасадор зірвав з пальця золотий перстень з темним сапфіром, що вигравав райдужними кольорами павиного пера, і подав його Саві:
– Бери! На завдаток!
Рагузинець узяв, не дивлячись, опустив перстень у кишеню і дістав табакерку. Втягнув у ніздрі понюшку табаки, дав щигля по брудному жабо, збиваючи тютюнові крихти, гмукнув.
– Слухай, Саво, – рішуче зупинився перед рагузинцем великий посол, – якщо добудеш арапченя, сам і повезеш його цареві. А коло царської персони, сам знаєш, є чим поживитися. Вимудруєш собі службовий фортель чи по комерції своїй щось облагодиш. Не мені тебе вчити.
– Добути арапченя – справа нехитра, – раптом ліниво сказав рагузинець, – аби гроші. А я на царське полотно геть витратився.
Пан амбасадор кинувся до італійської скриньки, відімкнув таємне відділення, де перемішалися золоті іспанські карлуси, англійські розеноблі, французькі пістолі, італійські допії, папські скудо, турецькі сулейманіє та московські червінці. Зачерпнув щедрою при-горіцею і брязнув на стіл. Рагузинець усе так само, не дивлячись, хутко змахнув монети в жменю, зсипав у кишеню й попрямував до дверей.
– Спи спокійно, Петре Андрійовичу. Буде зроблено, – недбало кинув він на ходу.
– Стій, стій! – зупинив його пан амбасадор. – Починаючи справу, про кінець думай. Щоб усе було тишком-нишком. Затямив? А коли що – моя хата з краю.
– Коли що – наша хата з краю! – значливо поправив його рагузинець. – А робитиме Сапонгі.
Пан амбасадор поморщився.
– Не лежить у мене душа до цього негідника. Рідну матір за гріш продасть. Ну гаразд. Тобі з дзвіниці видніше.
Увечері того ж дня пан амбасадор, сказав своєму синові:
– Ну, Ванюшо, запам’ятай мої слова: скоро в Москві щі сьорбати будемо і квасом запивати!
