Текст книги "Срібні ковзани"

Автор книги: Мери Мейп Додж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Розділ XIX
На каналі

Ковзанярський сезон почався незвично рано і, крім наших хлопчиків, на льоду каталося багато людей. День був такий гожий, що чоловіки, жінки та діти вирішили повеселитися на свято і юрбами посходилися на канал із ближніх і віддалених околиць. Святий Ніколаас, мабуть, згадав про улюблену розвагу своєї пастви: усюди виблискували нові ковзани. Цілі родини їхали до Гаарлема, Лейдена або сусідніх сіл. Лід, здавалося, ожив. Бен помітив, як прямо трималися й легко рухалися барвисто одягнені жінки. Модні костюми, тільки-но привезені з Парижа, красувалися поряд зі злинялим, поїденим міллю вбранням, яке послужило не одному поколінню. Капелюхи, схожі на відерця для вугілля, облямовували обличчя в ластовинні, що сяяли святковими усмішками. Бережки накрохмалених серпанкових чепчиків ляскали по рум’яних щічках, що аж пашіли здоров’ям і статком. Хутра огортали білосніжні шийки; скромні сукні майоріли на вітрі, а обличчя їхніх власниць розчервонілися від швидкого бігу… Словом, тут можна було спостерігати найвигадливішу, часом навіть комічну суміш одягів і облич, яку тільки спроможна створити Голландія.

Тут були і лейденські красуні, і рибалки з прибережних сіл, і сироварниці з Гауди, і манірні власниці гарних садиб із берегів Гаарлемського озера. Раз у раз проїжджали сивочолі ковзанярі, зморшкуваті бабці з кошиками на голові й пухкенькі малята, які котилися на ковзанах, вчепившись за материну сукню. Деякі жінки несли на спині немовлят, міцно прив’язаних яскравою шаллю. Приємно було на них дивитися, коли вони граційно мчали або повільно ковзали, то киваючи знайомим, то перемовляючись, то ніжно нашіптуючи щось своїм закутаним крихіткам.

Хлопчики й дівчатка ганялися один за одним, ховаючись за однокінними саньми, високо навантаженими торфом або колодами, й обережно проїжджали відведеною їм смугою льоду, позначеною знаком «безпечно». Спокійні очі величних вродливих жінок виблискували радістю. Час від часу зі швидкістю електричного струму проносилася довга вервечка юнаків, причому кожен тримався за куртку товариша, що біг поперед нього. А часом лід тріскотів під кріслом якоїсь вирядженої старої – знатної вдови або дружини багатого бургомістра. Червононосі, з колючими очима, ці дами здавалися опудалами, яких дідусь-мороз посадовив, аби відлякувати відлигу, що загрожує його ковзанкам. Крісло на блискучих полозах важко ковзало по льоду, навантажене грілками для ніг і подушками, не кажучи вже про саму бабу. Сонний слуга штовхав крісло вперед, не роззираючись, весь заглиблений у свою справу, а його господиня кидала грізні погляди на ватагу галасливих шибеників, які супроводжували її замість охоронців.

Щодо чоловіків, то вони здавалися втіленням безтурботного задоволення. Деякі були одягнені у звичайне міське вбрання, але багато хто мав аж надто своєрідний вигляд: вони були у коротких вовняних куртках із великими срібними пряжками й у неймовірно широких штанях. Бенові вони здавалися маленькими хлопчиками, які з якогось дива виросли і були змушені носити одяг, нашвидкуруч перешитий їхніми матерями. Він помітив також, що майже всі чоловіки, що котились повз нього, тримали в зубах люльки, пихкаючи й димлячи, наче паровози. Люльки були всіляких сортів: від звичайних, глиняних, і до найдорожчих, пінкових, оправлених сріблом і золотом. Деякі мали форму якихось надзвичайних, фантастичних квітів, голів, жуків та інших різноманітних предметів; решта скидалися на квіти «голландської трубки» – повитиці, яка росте в американських лісах. Зрідка траплялися червоні люльки й дуже часто білосніжні. Але найбільше цінувалися люльки, які поступово набували темно-коричневого відтінку. Що густішим і оксамитовішим був цей відтінок, то більше цінувалася сама люлька як доказ того, що хазяїн сумлінно обкурював її, свідомо присвятивши цій праці свої зрілі роки. Яка люлька не запишається, якщо їй приносять таку жертву!

Деякий час Бен ковзав мовчки. Тут стільки всього привертало його увагу, що він майже забув про своїх супутників. Він дивився на буєри (човни на полозах), що мчали по величезному замерзлому Гаарлемському «морю» (точніше – озеру), яке тепер було добре видно з каналу.

У буєрів дуже великі вітрила – більші, ніж у звичайних суден, – а корпус поставлений на трикутну раму зі сталевим полозом на кожному куті. На основу трикутника спирається ніс човна, а протилежна їй вершина видається назад, за корму. Буєром орудують за допомогою керма, а рух сповільнюють гальмами.

Яких тільки буєрів тут не було – від маленьких, грубо збитих човників, якими керували хлопчаки, і до більших гарних суден, наповнених веселими пасажирами, із командою досвідчених матросів, які дуже поважно і точно обходили рифи, лавірували й правили кермом, не випускаючи з рота своїх коротеньких люльок…

Деякі буєри, недоладно розфарбовані й позолочені, хизувалися яскравими вимпелами на верхівках щогл; інші, білі як сніг, з роздутими вітром бездоганно чистими вітрилами, були схожі на лебедів, підхоплених повільною течією. Бенові, який здаля стежив за одним таким «лебедем», навіть видалося, що з того боку долинає жалібний, переляканий крик. Але хлопчик незабаром зрозумів, що звук цей виходить від чогось менш романтичного, розташованого значно ближче: виявилося, що один буєр, що мчав зі швидкістю десь півсотні ярдів, різко загальмував, щоб не зіштовхнутися з саньми, навантаженими торфом.

На каналі буєри, зазвичай, проїздять рідко, і їхня поява викликає чималу тривогу серед ковзанярів, особливо – боязких. Але сьогодні здавалося, начебто всі буєри в країні попливли, або, точніше, поковзали в різних напрямках, і на каналі їх теж було чимало.

Бен захоплено милувався цим видовищем, хоча не раз здригався при стрімкому наближенні гострокрилих нестримних човнів, які могли зненацька сахнутися вправо чи вліво. До того ж йому доводилося напружувати всю свою енергію, щоб не зіштовхнутися з ковзанярами і не дати галасливим малюкам збити його санчатами.

Він навіть зупинився подивитися, як хлопчики пробивають у кризі ополонку, готуючись ловити острогою рибу. І тільки-но він зібрався знову рушити, як несподівано для себе опинився на колінах у якоїсь літньої пані, чиє крісло налетіло на нього ззаду. Бабця верескнула; слуга, який штовхав крісло, злісно засичав. Але за секунду Бен вибачався вже перед порожнім простором: обурена стара була далеко попереду.

Однак це здавалося лише маленьким нещастям порівняно з тим, що загрожувало йому тепер. Величезний буєр мчав каналом на всіх вітрилах, і Бен мало не скам’янів при думці про свою неминучу загибель. Буєр був у нього за спиною! Хлопчик побачив позолочений ніс, почув окрик шкіпера [25]25
  Шкіпер – капітан невеликого судна, човна або буєра. (Прим. автора).


[Закрыть]і довгий бушприт [26]26
  Бушприт – брус, що виступає вперед з носа судна.


[Закрыть]просвистів над його головою. Він на мить осліп, оглух, онімів, але, розплющивши очі, зрозумів, що крутиться на одному місці за кілька ярдів позаду величезного керма, схожого на ковзана. Буєр пронісся, мало не зачепивши його за плече, але Бен таки урятувався! Він урятувався і вже знав, що знову побачить Англію, поцілує милі обличчя батька, матері, Роббі, Дженні, що блискавично промайнули перед ним, – величезний бушприт ніби закарбував ці образи в його душі. Бен зрозумів, як палко він любить своїх рідних. Можливо, це допомогло йому спокійно поставитися до лайки навколишніх. Люди, мабуть, думали: якщо хлопчик не загинув, то, безперечно, він кепський хлопчисько й заслуговує на негайну прочуханку.

Ламберт вилаяв його:

– Я вже думав, що тобі гаплик, роззяво! Що ж ти не дивишся, куди біжиш? Мало, що ти всідаєшся на коліна до бабів, то ти ще й кидаєшся під полози кожного зустрічного буєра, як індуси під колісницю Джаґернаута [27]27
  Колісниця Джаґернаута (точніше: Джаганнатха) – величезна колісниця, на якій в Індії під час релігійних процесій возять статую бога Джаганнатха. Релігійні фанатики часто кидалися під її колеса, вірячи, що той, хто загине під цією колісницею, потрапить до раю.


[Закрыть]. Будеш ловити ґав – доведеться нам віддати тебе аанспреєкерам!

– Будь ласка, не віддавайте! – промовив Бен з жартівливою смиренністю, але помітивши, що в Ламберта побіліли губи, додав стиха: – Мені здається, ван Моунене, що в одну цю мить я встиг передумати більше, ніж за все своє життя.

Ламберт не відповів, і якийсь час хлопчики котилися мовчки. Незабаром вони почули слабкий дзенькіт далеких дзвонів.

– Слухай! – проговорив Бен. – Це що таке?

– Це куранти, – відповів Ламберт. – Он у тій сільській церковці підбирають дзвони. Ох, Бене, аби ти послухав дзвін у Новій церкві в Дельфті! Оце дзвони! Там близько п’ятиста дзвонів із дуже м’яким звуком, а дзвонар – один з найкращих у Голландії. Але, кажуть, це тяжка праця: дзвонар просто знемагає і, віддзвонивши, відразу ж лягає в постіль. Дзвони там з’єднані з чимось на зразок клавіш, схожих на клавіші рояля. А ногами доводиться натискати на цілий ряд педалей. Коли дзвонар дзвонить у швидкому темпі, він увесь смикається – точнісінько як жаба, яку прокололи шпилькою.

– Як тобі не соромно! – обурився Бен.

Пітер на той час вичерпав увесь свій запас анекдотів про Гаарлем і пустився разом зі своїми трьома супутниками наздоганяти Ламберта й Бена.

– Англієць непогано бігає, – сказав Пітер. – Він не поступиться чистокровному голландцеві. Звичайно Джони Булі на ковзанах мають жалюгідний вигляд… Агов! От ви де, ван Моунене! А ми вже й не сподівалися, що нам випаде честь знову зустрітися з вами. Від кого це ви втікали так хутко?

– Від вас, равликів! – відрізав Ламберт. – А вас що затримувало?

– Ми розмовляли… А ще постояли трохи, щоб Поот перепочив.

– Схоже, що він знесилюється, – сказав Ламберт.

У цю хвилину гарний буєр із розпущеними вітрилами неквапливо проковзав повз них. Палуба його кишіла дітьми, закутаними до підборіддя. Було видно тільки їхні всміхнені личка, обрамлені квітчастими вовняними шалями. Вони хором співали пісню на честь святого Ніколааса. Несміливу мелодію підхопили сотні голосів, і вона зазвучала потужно, красиво і струнко.

Розділ XX
Якоб Поот змінює план

Останній звук пісні завмер удалині. Наші хлопці намагалися не відстати від буєра, та марно: їм здавалося, начебто вони котяться назад. Вони перезирнулися.

– Краса! – замилувався ван Моунен.

– Наче сон! – сказав Людвіг.

Якоб підкотив до Бена і, схвально киваючи головою, сказав англійською:

– Це добре. Це найліпший спосіб. Я хочу сказати: краще вирушити до Лейдена на такому човні.

– На буєрі! – вжахнувся Бен. – Та ти що! Адже ми вирішили подорожувати на ковзанах, а не сидіти на буєрі, як малі дітлахи.

–  Тейвельс!(«Дідько!») – вилаявся Якоб. – Це не дрібниця, не для дітлахів… на буєрі!

Хлопці сміялися, але дивилися один на одного ніяково. Ото була б радість, якби їм випала нагода проїхатися на буєрі!.. Але відмовитися від своєї чудової витівки? Ганьба! Хто ж на таке зважиться?..

І тут виникла жвава суперечка.

Капітан Пітер угамував свій загін.

– Хлопці, – сказав він, – як на мене, щодо цього нам варто зважати на Якобові побажання. Адже йому першому спало на думку влаштувати тривалу екскурсію, не забувайте!

– Нісенітниця! – уїдливо посміхнувся Карл, кинувши презирливий погляд на Поота. – А хіба серед нас хтось стомився? Ми всю ніч відпочиватимемо в Лейдені.

У Людвіга й Ламберта обличчя були стривожені й розчаровані. Отакої – відмовитися від слави, на яку заслуговуватимеш, коли пробіжиш на ковзанах від Брука до Гааги й назад. Але обидва погодилися, що вирішувати має Якоб.

Добросердий, хоча й стомлений Якоб одразу вгадав настрій товаришів.

– Ні-ні, – сказав він голландською, – я пожартував. Звісно ж, ми побіжимо на ковзанах.

Хлопці здійняли радісний гамір і знову помчали з оновленими силами.

Всі, крім Якоба. Він усіляко намагався приховати свою втому і мовчав, щоб зберегти дихання й енергію для важкої ковзанярської роботи. Але все марно. Незабаром його гладке тіло стало здаватися йому дедалі важчим, ноги підкошувалися й слабшали. На довершення всього кров Якоба, яка, мабуть, намагалась утекти якнайдалі від льоду, прихлинула до пухких добродушних щік, а обличчя почервоніло аж до самісінького коріння ріденького світлого волосся.

Так недалеко й до запаморочення, про яке пише славний Ганс Андерсен – того самого запаморочення, що скидає з гір відважних молодих мисливців або шпурляє їх із гострих вершин льодовика, або долає їх, коли вони переходять гірський потік.

Непомітно підкралося запаморочення й до Якоба. Спочатку воно помучило його, то обдаючи холодом із голови до ніг, то обпалюючи кожну його жилку вогнем. Потім змусило канал тремтіти і гойдатися під його ногами, а пропливаючи повз білі вітрила – кланятися та вертітися, і нарешті важко жбурнуло його на лід.

– Агов! – крикнув ван Моунен. – Поот гепнувся!

Бен поспішно підскочив до нього:

– Якобе! Якобе, ти не забився?

Пітер і Карл уже піднімали Якоба. Його обличчя зовсім пополотніло. Воно здавалося мертвим; зник навіть його добродушний вираз.

Зібралася юрба. Пітер розстебнув небораці куртку, розв’язав його червоний шарф і подув у напіврозкритого рота.

– Відійдіть убік, друзі! – крикнув він. – Дайте йому подихати повітрям!

– Покладіть його! – крикнула якась жінка з юрби.

– Поставте його на ноги! – крикнула інша.

– Дайте йому вина, – пробурчав гладун, що правив саньми із вантажем.

– Так-так! Дайте йому вина! – підхопили всі.

Людвіг і Ламберт крикнули в один голос:

– Вина! Вина! У кого є вино?

Якийсь голландець у важкій синій куртці й із сонними очима взявся таємниче порпатися у себе за пазухою, примовляючи при цьому:

– Тихше, молоді добродії, тихше! Ну й опецьок цей хлопець, якщо знепритомнів, як дівчисько!

– Вина, хутчіш! – крикнув Пітер, разом із Беном розтираючи Якоба з голови до ніг.

Людвіг благально простягнув руку голландцеві, а той з надзвичайно поважним виглядом усе ще порпався у себе під курткою…

– Та хутчій! Він помре! Чи немає ще в когось вина?

– Він уже помер! – почувся з натовпу глядачів чийсь переляканий голос.

Голландець здригнувся.

– Обережніше! – сказав він, знехотя виймаючи маленьку синю баклажку. – Це шнапс (горілка). Йому достатньо й одного ковтка.

І справді, одного ковтка виявилося достатньо. Бліде обличчя хлопчика ледь порожевіло. Якоб розплющив очі й, чи то розгублений, чи то збентежений, зробив слабку спробу звільнитися від тих, хто його підтримував.

Тепер у нашого загону не було іншого виходу: треба було за будь-яку ціну доправити знесиленого товариша до Лейдена. Мова про те, аби він цього дня далі біг на ковзанах, взагалі не йшла. Правду кажучи, на той час усі хлопці потай уже почали мріяти про буєри, тому вони по-спартанськи вирішили не залишати Якоба. На щастя, подув легкий північний вітер. Тільки б їх наздогнав якийсь покладливий шкіпер, і тоді все непогано влаштується, думали вони. Пітер махнув рукою, тільки-но з’явилося перше вітрило; але люди на кормі навіть не глянули на нього. Проїхало троє ваговозних саней, але вони й так були перевантажені. Потім стрілою пронісся гарний привабливий буєрок. Хлопчики ледь встигли з надією глянути на нього, як він зник.

Зневірившись, вони вирішили підтримувати Якоба і якось допхати його до найближчого села. Але тут з’явився жалюгідний буєр. Пітер, майже не сподіваючись на успіх, зняв шапку й, розмахуючи нею, окликнув його.

Вітрило опустилося, почувся брязкіт гальма, і хтось привітно крикнув з палуби:

– Чого вам, хлопці?

– Підвезіть нас! – крикнув Пітер і разом із супутниками щодуху помчав наздоганяти буєр, що зупинився далеко попереду. – Підвезіть нас!

– Ми заплатимо за проїзд! – закричав Карл.

Чоловік на палубі навіть не глянув на нього, тільки пробурмотів, що його судно – не трексгейт. Дивлячись на Пітера, він запитав:

– Скільки вас усіх?

– Шестеро.

– Ну гаразд… Сьогодні Ніколааса… Залазьте! Юнак хворий? – кивнув він на Якоба.

– Так… Знесилився… Біг на ковзанах від самого Брука, – відповів Пітер. – Ви до Лейдена?

– Подивимось, який буде вітер. Зараз дме в той бік… Лізьте!

Бідолашний Якоб! Якби тієї миті з’явилася його майбутня дружина, самовіддана пані Поот, готова за потреби завдати його собі на спину, її послуги дуже знадобилися б. Хлопчики ледь подужали затягти товстуна в човен. Нарешті всі залізли. Шкіпер, попихкуючи люлькою, поставив вітрило, підняв гальмо і сів на кормі, склавши руки.

– Ой! Ну й летимо ж ми! – вигукнув Бен. – Ото гарно! Тобі краще, Якобе?

– Значно краще, спасибі.

– Ну, хвилин за десять ти взагалі будеш молодцем. Тут почуваєшся птахом.

Якоб кивнув і закліпав очима.

– Не засни, Якобе, зараз дуже холодно. Заснеш, так, мабуть, і не прокинешся. Так люди і замерзають.

– Я не сплю, – сказав Якоб рішуче… і через дві хвилини захропів.

Карл і Людвіг розсміялися.

– Треба його збудити! – крикнув Бен. – Кажу вам, це небезпечно… Якобе! Я-а-акобе…

Отут довелося втрутитися капітанові Пітеру, бо інші троє заради потіхи взялися допомагати Бенові.

– Дурниці! Не трусіть його! Дайте йому спокій, друзі. Люди, які замерзають, так не хропуть. Краще вкрийте його чим-небудь… Та хоч би цим плащем… Можна, шкіпере? – І Пітер кинув оком на корму, очікуючи дозволу взяти плащ.

Шкіпер кивнув.

– Ось так, – сказав Пітер, ласкаво вкриваючи Якоба плащем. – Нехай поспить. Прокинеться бадьорим, як ягня… Як далеко до Лейдена, шкіпере?

– Не більше ніж за дві люльки, – почувся з курної хмари голос – точнісінько мов у джина з чарівних казок, – а мабуть (пих! пих!), не більш як за півтори… (пих! пих!) Якщо вітер не зміниться (пих! пих! пих!).

– Що він говорить, Ламберте? – запитав Бен, приклавши до щік руки в рукавицях, щоб захиститися від різкого вітру.

– Він говорить, що ми за дві люльки від Лейдена. Майже всі човнярі тут на каналі вимірюють відстань часом, що витрачають на паління однієї люльки.

– Яке безглуздя!

– Слухай, Бенджаміне Добс… – відрубав Ламберт, невідомо чому обурений спокійною Беновою усмішкою, – У тебе звичка майже все, що ти бачиш по цей бік Німецького моря, називати «безглуздим». Тобі, можливо, подобається це слово, але воно не подобається мені. Якщо вже говорити про безглуздість, згадай-но один ваш англійський звичай: коли лондонський лорд-мер вступає у повноваження, він рахує цвяхи на кінській підкові, щоб показати свою вченість.

– Хто тобі сказав, що в нас є такий звичай? – вигукнув Бен, і його обличчя одразу ж зробилося серйозним.

– Я це знаю, от і все… Ніхто мені не говорив, тут і говорити нічого: про це написано в багатьох книжках, і це правда. Мене дивує, – продовжував Ламберт із мимовільним сміхом, – що ти перебуваєш у блаженному невіданні про ті нісенітниці, яких так багато на твоїй ділянці географічної карти.

– Гм! – фиркнув Бен, утримуючись від посмішки. – Коли я повернуся додому, я неодмінно розвідаю про цей звичай. Тут, мабуть, щось не так… У-у-у, як швидко ми мчимо! Оце краса!

Це було неймовірне плавання або поїздка – не знаю, як правильно назвати. Мабуть, найліпше сказати «політ»; адже хлопці почували себе так, як Синдбад [28]28
  Синдбад – один із героїв арабських казок «Тисяча й одна ніч», який прославився своїми надзвичайними мандрівками.


[Закрыть], коли він, прив’язаний до сильця птаха Рухх, мчав у хмарах, або як Беллерофон [29]29
  Беллерофон – один із героїв грецької міфології, який знищив чудовисько Химеру.


[Закрыть], коли той пролітав у повітрі на спині свого крилатого коня Пегаса. Та все одно, «пливли» вони, «їхали» чи «летіли», – усе довкола мчало повз них назад, і не встигли вони як слід перевести подих, як сам Лейден з його гостроверхими дахами вже нісся їм назустріч.

Коли попереду постало місто, довелося будити сплюха. Цей нелегкий подвиг друзі все-таки якось здійснили. Пророкування Пітера справдилося: до Якоба повернулись і сила, й чудовий настрій.

Шкіпер слабко чинив опір, коли Пітер спробував сипнути кілька срібняків у його зашкарублу коричневу долоню.

– Бачте, юначе, – сказав він, відсмикнувши руку, – одна справа бути візником, інша – люб’язно зробити послугу.

– Я знаю, – сказав Пітер, – але ваші сини й дочки будуть просити ласощів, коли ви повернетеся додому. Тож купіть їм цукерок в ім’я святого Ніколааса.

Шкіпер усміхнувся:

– Твоя правда: діточок у мене ціла ватага, вистачить на увесь човен. Ти майстер угадувати.

І вузлувата рука простягнулася вперед, начебто мимоволі, але долонею догори. Пітер квапливо поклав у неї монети й відійшов.

Незабаром вітрило обвисло. Заскреготало гальмо, розсипаючи навколо човна цілу хмару крижаного пилу.

– Щасти вам, шкіпере! – кричали хлопчики, забираючи свої ковзани й по одному зіскакуючи з палуби. – Красно вам дякуємо!..

– Щасливо! До по… Стійте! Агов! Стійте! Віддайте мого плаща!

Бен обережно допомагав Якобові перелізти через борт.

– Що він кричить, цей чоловік?.. Ах, розумію, у тебе на плечах його плащ.

– Точно, – відповів Якоб англійською і, зіскакуючи з човна, спіткнувся об раму на полозах. – То ось чому йому так важко.

– Ти хочеш сказати, тобіважко, Пооте?

– Ну так, тобі важко… Правильно, – не зрозумівши, відповів Якоб, виплутуючись із широкого плаща. – От, передай йому і скажи, що я дуже вдячний.

– Уперед! До готелю! – крикнув Пітер, коли вони увійшли до міста. – Поквапмося, друзі!