Текст книги "Срібні ковзани"

Автор книги: Мери Мейп Додж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ XI
Великі манії і маленькі дивацтва

Раптом хлопці почули гуркіт амстердамського поїзда. – Агов! – крикнув Людвіг, кинувши оком на залізничне полотно. – Хто обжене паровоза? Нужбо, влаштуймо змагання!

Паровоз обурено свиснув через таку зухвалість. Хлопці також свиснули… і щодуху помчали за ним.

Якусь мить хлопці мчали попереду, з гучними криками «ура», – лише мить, але це було щось! Вгамувавшись, вони поїхали далі, не кваплячись і дозволяючи собі розмовляти й пустувати. Іноді вони зупинялися потеревенити зі сторожами, що стояли на певній відстані один від одного вздовж усього каналу. Взимку ці сторожі очищають лід від усього, що заважає руху. Після заметілі вони змітають із криги сніжний пухнастий покрив, перш ніж він затвердне і стане красивим, як мармур, але дуже незручним для ковзанярів.

Часом хлопчики дещо відволікалися і сновигали між суднами, які повмерзали у кригу і стояли десь у затоні. Але пильні сторожі швидко вистежували друзів і, лаючись, наказували їм забиратися геть.

Канал, по якому мчав наш загін, був прямим, як стріла, і так само прямим був довгий ряд голих, обшарпаних верб, що ростуть на березі. По той бік, високо над навколишніми полями, тягнулася колісна дорога, прокладена на величезній греблі, яку звели, щоб Гаарлемське озеро не розливалося. Гладенький, як скло, канал губився вдалині, і лінії його берегів сходилися в одній точці. По кризі котилися безліч ковзанярів, буєрів з коричневими вітрилами, крісел на полозах і вигадливих маленьких санчат, легких, як корки. Бен був у захваті від усього, що бачив.

Людвіг ван Хольп думав про те, як дивно, що Бен, хоча він і англієць, так багато знає про Голландію. Судячи зі слів Ламберта, Бен знав про неї більше, ніж її корінні мешканці. Це не дуже подобалося юному голландцеві, але раптом він згадав таке, що, на його думку, було здатне приголомшити «Шона Куля». Він підкотив до Ламберта і урочисто вигукнув:

– Розкажи-но йому про тюльпани!

Бен уловив слово «тульпен».

– Так-так, – гаряче підхопив він англійською, – тюльпаноманія… Ти це маєш на увазі? Я не раз про неї чув, але знаю про це дуже мало. Найбільше захоплювалися тюльпанами в Амстердамі, чи не так?

Людвіг аж крякнув із досади. До нього важко доходили Бенові слова, однак він утямив, що той знає і про тюльпани. На щастя, Ламберт і не підозрював про розчарування свого юного співвітчизника. Він відповів:

– Так, найбільше тут і ще в Гаарлемі. Але цією пристрастю заразилася вся Голландія, та й Англія теж, якщо вже на те пішло.

– Навряд чи Англія [20]20
  Хоча захоплення тюльпанами не набуло в Англії такого поширення, як у Голландії, ця квітка незабаром стала предметом спекуляції і досить дорого цінувалася. У 1636 році тюльпани продавалися на Лондонській біржі. Ще 1800 року за цибулину зазвичай платили по п’ятнадцять гіней. Бен не знав, що у його час один тюльпан із цибулиною, названий «Фанні Кембл», у Лондоні було продано за сімдесят з гаком гіней. Маккей у своїх «Записках про народні омани» розповідає кумедну історію про одного англійця-ботаніка, що випадково побачив тюльпанову цибулину в теплиці якогось заможного голландця. Не маючи поняття про її цінність, ботанік вийняв складаного ножа і, розрізавши цибулину навпіл, з великим інтересом узявся її досліджувати. Але раптом з’явився власник цибулини і люто накинувся на ботаніка, запитуючи, чи знає він, що робить.
  «Знімаю шкірку з вельми цікавої цибулини», – відповів учений.
  «Хондерт дейзент дейвель! (Сто тисяч чортів!) – закричав голландець. – Адже це «Адмірал ван дер Ейк»!»
  «Дякую вам, – промовив мандрівник, негайно ж записавши цю назву у свого нотатника. – Скажіть, будь ласка, такі тюльпани дуже поширені у вашій країні?»
  «Смерть і диявол! – волав власник цінної цибулини. – Ходімо до старшини нашого стану – там довідаєтеся!».
  Як не опирався бідолашний дослідник, його потягли до судді, і вулицею за ним ішла обурена юрба. Незабаром він, на свій жах, довідався, що знищив цибулину, яка коштувала чотири тисячі флоринів (1 600 доларів, або близько 400 фунтів стерлінгів). Його кинули до в’язниці, і він просидів там, аж доки не прийшли його цінні папери, якими він зміг сплатити цю суму. (Прим. автора.)


[Закрыть], – сказав Бен, – але я не знаю напевно, бо у ті часи мене там не було.

– Ха-ха-ха! Це точно, якщо тільки тобі не стукнуло двохсот років. Отож, друже, ні до, ні після такого божевілля не було. Люди тоді божеволіли через тюльпанові цибулини і цінували їх на вагу золота.

– Як? За цибулини давали стільки золота, скільки важить людина? – перебив його Бен, так широко розкривши очі від подиву, що Людвіг ледве не підстрибнув.

– Та ні! Давали стільки золота, скільки важила цибулина. Перший тюльпан привезли сюди з Константинополя близько 1560 року. Він викликав таке замилування, що амстердамські багатії послали до Туреччини по інші тюльпани. Відтоді й почалося безумство, яке тривало багато років. Тюльпани коштували від тисячі до чотирьох тисяч флоринів за штуку, а одну цибулину, «Семпер Ауґустус», навіть продали за п’ять із половиною тисяч.

– Це понад чотириста гіней нашими грошима, – вставив Бен.

– Так, і я це точно знаю – позавчора вичитав у книзі Бекмана, у перекладі голландською. Так, друже, це неймовірно! Всі спекулювали на тюльпанах – навіть матроси, лахмітниці й сажотруси. Найбагатші купці не соромилися віддаватися цій пристрасті. Люди купували й перепродували цибулини, навіть не бачивши їх, однак наживали приголомшливі статки. Це перетворилося на таку собі азартну гру. Одні багатіли за два-три дні, інші втрачали все, що мали. Землі, будинки, худобу й навіть одяг віддавали за тюльпани, якщо в людей не було готівки. Дами продавали свої коштовності й прикраси, щоб взяти участь у цій грі. Всі тільки про неї і думали. Нарешті втрутилися Генеральні штати. Люди почали розуміти, якими дурницями вони займаються, і ціни на тюльпани різко впали. Не було змоги отримати борги, які залишилися від тюльпанових угод. Кредитори зверталися до суду, а суд відмовляв їм, пояснюючи, що борги, зроблені під час азартної гри, можна не платити. Ну й часи тоді настали! Тисячі багатих спекулянтів умить перетворилися на жебраків. Як висловився старий Бекман: «Нарешті цибулина луснула, як мильна булька».

– Так, булька була чимала, – сказав Бен, який слухав із величезним зацікавленням. – До речі, ти знаєш, що слово «тюльпан» походить від турецького слова «тюрбан»?

– Щось не пам’ятаю, – відповів Ламберт. – Але це дуже цікаво. Уяви собі галявину, а на ній натовп турків, що сидять навпочіпки у пишних головних уборах – тюрбанах… Ну справжнісінька тюльпанова клумба! Ха-ха-ха! Дуже дотепно!

«Ну от, – подумки пробурчав Людвіг, – він розповів Ламберту щось цікаве про тюльпани. Так я і знав!»

– Варто сказати, – вів далі Ламберт, – що тюльпанова клумба дуже схожа на юрбу людей, особливо коли квіти кивають голівками на вітрі. Чи помічав ти це коли-небудь?

– Ні. Але мене дивує, ван Моунене, що ви, голландці, і досі палко любите ці квіти.

– Ще б пак! Без них не можна уявити собі жодного саду. Як на мене, це найкрасивіші у світі квіти. У мого дядька в саду при його літньому будиночку по той бік Амстердама є чудові клумби з тюльпанами найкращих сортів.

– Я думав, твій дядько живе у місті!

– Так, але його літній будиночок, інакше кажучи – павільйон, – за кілька миль від міста. А іншого будиночка він збудував на березі річки. Ми проминули його, коли входили до міста. В Амстердамі кожен десь має такий павільйон, якщо вистачає грошей.

– І вони живуть у цих павільйонах? – запитав Бен.

– Ну що ти! Звісно, ні! Це маленькі будівлі, і годяться вони тільки для того, щоб улітку проводити в них кілька годин після обіду. На південному березі Гаарлемського озера є дуже гарні літні будиночки. Тепер, коли озеро осушують, щоб перетворити його дно на орну землю, вся їхня принадність зникне. До речі, ми сьогодні проминули кілька таких будиночків із червоними дахами. Ти, імовірно, їх помітив. Пам’ятаєш – містки, ставки, садки й написи над вхідними дверима?

Бен кивнув.

– Зараз вони мають не вельми привабливий вигляд, – продовжував Ламберт, – але влітку вони просто чарівні. Щойно на вербах з’являються молоді пагони, дядько щодня після обіду йде до свого літнього будиночка. Там він дрімає й курить; тітка плете, поставивши ноги на грілку за будь якої, навіть спекотної погоди; моя двоюрідна сестра Ріка з іншими дівчатами просто з вікна тягає із озера рибу або теревенить зі своїми друзями, коли ті проїжджають повз на човнах, а малята вовтузяться поблизу або стовбичать на містках через канаву. Потім усі п’ють каву з тістечками, а на столі стоїть величезний букет із латаття. Там чудово! Але, між нами, хоч я тут і народився, я ніколи не звикну до запаху застояної води, а нею тхне чи не у всіх заміських садибах. Майже всі будиночки, які ти бачив, зведені біля канав. Я, мабуть, так гостро відчуваю цей запах, бо тривалий час жив у Англії.

– Мабуть, і я відчую його, – сказав Бен, – коли буде відлига. На щастя для мене, рання зима покрила льодом ці запашні води… І я їй дуже вдячний. Без цього неймовірного катання на ковзанах Голландія сподобалася б мені значно менше, ніж зараз.

– Як же ти відрізняєшся від Поотів! – вигукнув Ламберт, задумливо вслухаючись у Бенові слова. – Але ж ви двоюрідні брати… Мені це невтямки.

– Ми справді кузени або, скоріше, завжди вважали себе двоюрідними братами, але насправді споріднення між нами не дуже близьке. Наші бабусі були зведеними сестрами. У нашій родині всі англійці, а у нього – голландці. Наш прадід Поот був двічі одружений, і я – нащадок його дружини-англійки. Однак я люблю Якоба більше, ніж добру половину своїх родичів-англійців, разом узятих. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик із усіх, кого я знаю. Дивно, але мій батько випадково познайомився з батьком Якоба під час ділової поїздки до Роттердама. Вони завели розмову про свою кревність – французькою, до речі – і відтоді листуються. Дивні речі трапляються в житті! Деякі звички тітки Поот дуже здивували б мою сестру Дженні. Тітка – справжня дама, але вона так не схожа на мою матір… Та й будинок у них, і спосіб життя – все зовсім не таке, як у нас.

– Звичайно, – самовдоволено погодився Ламберт, ніби хотів сказати, що навряд чи можна де-небудь, крім Голландії, зустріти таку досконалість у всьому. – Однак ти знайдеш про що розповісти Дженні, коли повернешся додому.

– Ще б пак! Я скажу, принаймні, якщо охайність, на думку голландців, прирівнюється до побожності, то Бруку вічне спасіння забезпечене. Я в житті не бачив охайнішого місця. Взяти хоча б мою тітку Поот: при всьому своєму багатстві вона безперервно щось чистить, і її будинок має такий вигляд, наче він увесь полакований. Я вчора писав матері, що бачу, як мій двійник невідступно ходить за мною, нога до ноги, у їдальні з натертою підлогою.

– Твій двійник? Ніяк не втямлю цього слова. Що ти хочеш сказати?

– Ну, моє віддзеркалення. Бен Добс номер два.

– А, це? Розумію! – вигукнув ван Моунен. – А чи бував ти коли-небудь у парадній вітальні своєї тітки Поот?

Бен розсміявся:

– Тільки раз – того дня, коли приїхав. Якоб каже, що мені не вдасться увійти до неї знову до весілля його сестри Кеноу, а весілля буде через тиждень після Різдва. Батько дозволив мені погостювати тут до урочистої події. Щосуботи тітка Поот зі своєю товстухою Катьє вирушає до вітальні й ну мести, шкребти та натирати! Потім у кімнаті опускають фіранки й замикають її до наступної суботи. За весь тиждень жодна душа туди не входить, однак там все одно потрібно прибирати – «схоонмакен», – як висловлюється тітка.

– Що ж отут особливого? У Бруці так прибирають усі вітальні, – сказав Ламберт. – А чи подобаються тобі фігури, що рухаються, у саду тітчиних сусідів?

– Вони нічогенькі. Коли влітку лебеді плавають по ставку, вони, напевно, скидаються на живих. А от китайський мандарин під каштанами, який киває головою, просто безглуздий… Він годиться тільки для того, щоб смішити малих дітей. А ще ці прямі садові доріжки й дерева, геть усі підстрижені й розфарбовані! Даруй, ван Моунене, але я ніколи не зможу захоплюватися голландським смаком.

– На це потрібен час, – поблажливо погодився той, – але зрештою ти обов’язково оціниш його. Мене багато чого приваблювало в Англії, – і, сподіваюся, мене відпустять туди разом із тобою навчатися в Оксфорді, – але загалом Голландію я люблю більше.

– Ну звісно! – сказав Бен тоном палкого схвалення. – Не був би ти справжнім голландцем, якби не любив її. Що, крім батьківщини, можна любити так пристрасно? Хоча дивно відчувати теплі почуття до такої холодної країни. Якби ми не рухалися постійно, то зовсім би змерзли.

Ламберт розсміявся:

– У тебе англійська кров, Бенджаміне! А от мені зовсім не холодно. Поглянь на ковзанярів на каналі: всі рум’яні, мов троянди, і задоволені, як лорди… Агов, славний капітане ван Хольп, – крикнув Ламберт голландською, – як гадаєш, чи не завітати нам до тієї ферми, щоб погріти ноги?

– А хто змерз? – запитав Пітер, обертаючись.

– Бенджамін Добс.

– Зараз зігріємо!

І загін зупинився.

Розділ XII
На шляху до Гаарлема

Підійшовши до дверей ферми, хлопчики мимоволі стали свідками жвавої сімейної сцени. Із будинку вибіг огрядний голландець, а за ним гналася його люба вроу, люто гамселячи його грілкою на довгій ручці.

Вираз її обличчя аж ніяк не обіцяв хлопцям привітного прийому, тому вони розсудливо вирішили хутко накивати звідси п’ятами і погріти їх деінде.

Будиночок поруч здавався привітнішим. Його похилий дах, укритий яскраво-червоною черепицею, покривав також бездоганно чистий корівник, прибудований до житлового будинку. Охайна спокійна бабуся сиділа біля вікна і плела. У сусідньому вікні з широкими рамами, блискучим склом та білосніжними гардинами, виднівся профіль товстуна з люлькою в роті. У відповідь на несміливий стукіт Пітера білява рум’яна дівчина в святковому вбранні прочинила верхню половину зелених дверей (посередині двері розділялися на дві частини) і запитала, що їм потрібно.

– Чи можна нам увійти погрітися, юфроу? – шанобливо запитав Пітер.

– Ласкаво просимо! – відповіла дівчина, і нижня половина дверей безшумно відчинилася.

Перш ніж увійти, всі хлопці довго й ретельно витирали ноги об грубий килимок, і кожен із них вишукано відважив ввічливий уклін бабусі й старому, що сидів біля вікна. Бен готовий був подумати, що це не люди, а такі самі машини, що рухаються в брукських садах. Старі, повільно й зовсім однаково кивнувши головами, розмірено й неквапливо, наче заведені, знову взялися кожний до своєї справи. Старий усе попихкував люлькою, а його вроу постукувала спицями, немов усередині в неї вертілися зубчасті коліщатка. Навіть справжній дим, що піднімався з дерев’яної люльки, не здавався переконливим доказом того, що ці старі – живі люди.

Зате як клопоталася рум’яна дівчина!.. Як швидко вона підсунула хлопцям поліровані крісла з високими спинками й запросила гостей присісти! Як спритно роздмухувала вогонь у комині, змусивши його палати так, немов його охопило натхнення! У Якоба Поота мало сльози не бризнули з очей, коли вона подала величезного імбирного пряника і глиняний глечик із кислим вином! Як вона сміялася й кивала, коли хлопчики наминали їжу, немов дикі, хоча й сумирні звірі, та як здивувалася, коли Бен чемно, але твердо відмовився від житнього хліба і кислої капусти! Як дбайливо зняла з Якоба рукавицю, розірвану біля великого пальця і, заштопавши її на очах у хлопчика, відкусила нитку зубами й сказала при цьому: «Тепер буде тепліше», – і, нарешті, як ласкаво вона потисла руку всім хлопчикам по черзі й, кинувши благальний погляд на «автоматичну» бабусю, наповнила пряниками кишені хлопців!

Увесь цей час спиці безупинно постукували, а люлька жодного разу не забула випустити хмарку диму.

Пробігши неабияку частину дороги, хлопці побачили масивний кам’яний фасад і ворота замку Званенбург, по обидва боки яких стояли вежі, увінчані статуями лебедів.

– Халфвег [21]21
  Халфвег (півдороги) – містечко на півдорозі між Амстердамом і Гаарлемом.


[Закрыть]. Ми на півдорозі, друзі, – сказав Пітер. – Знімайте ковзани.

– Бачиш, – пояснював Ламберт своєму супутнику, – у цьому місці Ай зливається із Гаарлемським озером, і тут матимеш купу клопотів. Вода на п’ять футів вища за суходіл, тому і греблі, й щити на шлюзах в нас повинні бути міцні, інакше одразу ж заллє. Кажуть, тутешні шлюзи влаштовані по-особливому. Ми їх пройдемо, і ти побачиш таке, що й очі на лоба вилізуть. Весняна вода в цьому озері, як я чув, краще за всі води на світі білить полотно, і нею користуються всі великі Гаарлемські білильні фабрики. Про це я не можу розповісти тобі докладно… Але розповім дещо із власного досвіду.

– Справді? Що ж?

– В озері водиться безліч вугрів, таких великих, яких ти в житті не бачив. Я часто їх тут ловив… Просто дивовижні! І, знаєш, із ними боротися нелегко: якщо не бути обережним, вивернуть руку з суглоба. Але тебе, я бачу, вугрі не цікавлять. А замок величезний. Правда?

– Так. Але навіщо на ньому лебеді? Вони означають щось особливе? – запитав Бен, дивлячись на кам’яні вежі поблизу воріт.

– Ми, голландці, можна сказати, вшановуємо лебедів. А від цих кам’яних лебедів замок одержав свою назву – Званенбург, тобто «Лебединий». От усе, що я знаю. Це дуже важливе місце: саме тут проводять наради фахівців із усіх питань, що стосуються гребель. Колись у замку жив знаменитий Крістіан Брюнінґс.

– А ким він був? – запитав Бен.

– Пітер відповів би тобі краще за мене, – сказав Ламберт, – якби тільки ви могли розуміти один одного й не чіплялися кожен за свою рідну мову. Втім, я часто чув, як мій дідусь говорив про Брюнінгса. Він ніколи не стомлюється розповідати нам про цього великого інженера: який він був хороший, який учений та як після його смерті вся країна оплакувала його, немов друга. Брюнінґс був членом багатьох наукових товариств і стояв на чолі державного департаменту, що завідує греблями й іншими загороджувальними спорудами, які захищають країну від моря. Не злічити навіть кількості його вдосконалень на греблях, шлюзах, водяних млинах і подібних спорудах. Знаєш, ми, голландці, шануємо наших інженерів більше, ніж усіх інших громадських діячів… Брюнінґс помер багато років тому. Йому поставили пам’ятник у Гаарлемському соборі. Я бачив його портрет, і знаєш, Бене, у нього таке шляхетне обличчя! Не дивно, що й замок такий величний: адже в ньому жила справді видатна людина, а це не дрібниця!

– Саме так, – сказав Бен. – Цікаво знати, ван Моунене, чи пишатиметься коли-небудь якийсь стародавній будинок тобою і мною? Знаєш, друже, у світі ще багато чого треба зробити. Зараз ми ще хлопчики, але коли-небудь нам доведеться до цього узятися… Глянь, у тебе розв’язався шнурок на черевику.

Розділ XIII
Катастрофа

Близько першої години дня капітан ван Хольп і його команда увійшли в чудове стародавнє місто Гаарлем. Зранку вони пробігли на ковзанах близько сімнадцяти миль, але все одно були свіжі, як молоді орли. Починаючи з наймолодшого (Людвіга ван Хольпа, якому щойно минуло чотирнадцять років) і закінчуючи найстаршим, тобто самим капітаном, сімнадцятилітнім «гультіпакою», всі як один вважали, що жодного разу в житті не відчували такого задоволення, як під час цієї подорожі. Правда, коли вони пробігали останні дві-три милі, Якоб Поот зовсім захекався і, мабуть, був не проти десь подрімати ще разок. Але й він був веселий і жвавий, як ніколи. Навіть Карл Схуммель, який за час екскурсії здружився із Людвігом, перестав єхидствувати. Щодо Пітера, то він почувався найщасливішим з-поміж щасливих і, ковзаючи по льоду, співав і висвистував так радісно, що навіть статечні перехожі усміхалися, зачувши його.

– От що, друзі: настав час снідати, – сказав він, коли хлопці підійшли до однієї кав’ярні на головній вулиці. – Нам слід попоїсти чогось ситнішого, ніж пряники тієї гарненької дівчини.

І капітан засунув руки в кишені з таким виглядом, немов хотів сказати: «Грошей вистачить нагодувати цілу армію!»

– Гляньте, – крикнув раптом Ламберт, – що з ним?

Пітер, весь блідий, ляскав себе по грудях і боках… втупившись кудись у простір. Він був схожий на людину, яка раптово збожеволіла.

– Він занедужав! – скрикнув Бен.

– Ні, щось загубив, – сказав Карл.

Пітер ледь вимовив:

– Гаманець… Із усіма нашими грошима… Зник!

На мить усі вражено завмерли, неспроможні вимовити й слова.

А от Карл пробурчав:

– Нерозумно було віддавати всі гроші одному. Я це казав із самого початку… Пошукай гаманець у іншій кишені.

– Шукав… Немає його там.

– Розстебни нижню куртку.

Пітер машинально корився. Він навіть зняв шапку й зазирнув у неї; потім у розпачі знову став нишпорити по всіх своїх кишенях.

– Згубив, хлопці! – нарешті приречено процідив він. – Ні сніданку в нас не буде, ні обіду… Що ж робити?

Ми не можемо йти далі без грошей. Були б ми в Амстердамі, я б дістав грошей скільки потрібно, але в Гаарлемі я не зможу позичити ані стейвера. Може, хтось із вас знає тут людину, яка могла б нам позичити кілька гульденів?

Хлопчики спантеличено перезирнулися. Потім якась подоба усмішки оббігла все коло, але, досягши Карла, перетворилася на похмуру гримасу.

– Це нікуди не годиться, – різко проговорив він. – Я знаю тут кількох людей – усі вони заможні, але батько жорстоко відшмагає мене, якщо я позичу в когось хоча б мідяка. Він звелів написати над воротами нашого літнього будиночка: «Чесна людина не має права позичати».

– Гм! – відгукнувся Пітер, у цю хвилину не дуже захоплюючись таким висловом.

Хлопчики відразу відчули вовчий голод.

– Це моя помилка, – покаянним тоном сказав Бенові Якоб англійською, – я перший сказав: нехай усі хлопці покладуть свій гаманець у гроші ван Хольпа… Тобто свої гроші в…

– Дурниці, Якобе, адже ти хотів як краще!

Бен випалив це з таким запалом, що обидва ван Хольпи і Карл прийшли разом до одного висновку: очевидно, Бен придумав, як негайно врятувати загін.

– Що? Ван Моунене, що він говорить? – закричали вони.

– Він каже: Якоб не винен у тому, що гроші зникли… Він намагався зробити як краще, коли запропонував ван Хольпу взяти наші гроші й покласти їх до свого гаманця.

– І це все? – розчаровано промимрив Людвіг. – Не варто було так гарячкувати, щоб сказати таке. Скільки грошей ми втратили?

– Чи ти забув? – сказав Пітер. – Усі ми внесли рівно по десять гульденів. У гаманці було шістдесят гульденів. Такого дурня, як я, в усьому світі не знайдеш! Малюк Схіммельпеннінк, і той краще за мене зумів би виконати обов’язки капітана! Я готовий сам себе відлупцювати за те, що так вас засмутив!

– Ну то відшмагай себе! – пробурчав Карл. – Фу! – додав він. – Усі ми знаємо, що сталася випадкова прикрість, але користі від цього мало. Нам треба роздобути грошей, ван Хольпе, хоча б тобі довелося продати свого чудового годинника.

– Продати годинника, який матір подарувала мені на день народження? Ніколи! Я продам свою куртку, шапку, тільки не годинника.

– Та годі, годі, чого так хвилюватися? – втрутився Якоб. – Повернімося додому, а через день-два знову рушимо в дорогу.

– Тобі, може, й дадуть іще десять гульденів, – сказав Карл, – Але для нас усіх це не так легко. Якщо вже ми повернемося додому, то там і залишимося, будь певен!

І тут капітан, який ні на хвилину не втрачав доброго гумору, раптово обурився.

– Ти думаєш, я дозволю вам страждати через мою недбалість? – вигукнув він. – Удома в мене у вогнетривкому ящику лежить утричі більше, ніж шістдесят гульденів!

– Ой, дуже перепрошую! – поспішив озватися Карл ще похмурішим тоном. – У такому разі я бачу лише один вихід: повертаймося додому голодними.

– А я бачу кращий вихід, – сказав капітан.

– Який? – закричали хлопчики.

– А от який: стійко перенесемо халепу і, не сумуючи, повернемо назад, як справжні чоловіки, – проговорив Пітер.

І, коли товариші подивилися на його відкрите обличчя і ясні блакитні очі, він здався їм таким сміливим і гарним, що вони перейнялися його бадьорістю.

– Хо! Нехай живе капітан! – закричали вони.

– А тепер, хлопці, переконаймо себе в тому, що немає на світі місця, кращого за наш Брук, і ми ухвалили рішення прибути туди точно за дві години! Згодні?

– Згодні! – дружно крикнули всі і побігли до каналу.

– Ковзани на ноги!.. Готові? Дозволь, я тобі допоможу, Якобе. Ну! Один, два, три… Рушаймо!

І коли за цим сигналом хлопці залишили Гаарлем, обличчя в них були майже так само веселі, як півгодини тому, коли загін входив у місто на чолі з капітаном Пітером.