Текст книги "Срібні ковзани"

Автор книги: Мери Мейп Додж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ XIV
Ганс

–  Дондер ен бліксем!(«Грім і блискавка!») – сердито закричав Карл, перш ніж загін встиг відбігти на двадцять ярдів від міських воріт. – Гляньте, он біжить на своїх деревинках голодранець у залатаних штанях. Цей волоцюга вештається всюди, щоб він провалився! Нам пощастить, – уїдливо додав він, – якщо наш капітан не накаже нам зупинитися, щоб потиснути йому руку.

– Ваш капітан – жахлива людина, – жартівливо промовив Пітер, – але це помилкова тривога, Карле: я не бачу серед ковзанярів твого опудала… А, он він! Але що з ним таке, з цим хлопцем?

Бідолашний Ганс! Обличчя в нього було бліде, губи міцно стиснуті. Він ковзав по кризі, як у жахливому сні. Коли він порівнявся із хлопчиками, Пітер гукнув його:

– Добридень, Гансе Брінкер!

Гансове обличчя посвітліло:

– А, мейнгеєре, це ви? От добре, що ми зустрілися!

– Ну й нахаба! – засичав Карл Схуммель, із презирством обганяючи супутників, які, здається, були не проти затриматися разом зі своїм капітаном.

– Радий вас бачити, Гансе, – привітно відгукнувся Пітер. – Але ви, здається, чимсь засмучені… Чи не можу я вам допомогти?

– Так, справді засмучений, – відповів Ганс, опустивши очі. Але раптом він знову поглянув на Пітера, і майже радісно додав: – Цього разу Ганс може допомогти мейнгеєрові ван Хольпу.

– Як? – запитав Пітер із властивою голландцям прямотою, не намагаючись приховати здивування.

– Повернувши вам це, – і Ганс простягнув йому загублений гаманець.

– Ура! – закричали хлопці і, вийнявши з кишень захололі руки, радісно замахали ними.

А Пітер тільки сказав: «Дякую вам, Гансе Брінкер», – але таким тоном, що Гансові здалося, начебто сам король став перед ним на коліна. Вигуки радісних хлопців долетіли до закутаних вух того молодого панича, що котив у бік Амстердама і намагався погасити спалах люті. Хлопчик-американець одразу ж повернув би назад і поспішив задовольнити свою цікавість, але Карл тільки зупинився і, стоячи спиною до свого загону, намагався вгадати, що могло статися. Так він нерухомо стояв, поки не здогадався, що тільки можливість поснідати могла викликати таке захоплене «ура». Повернувшись, він повільно покотив назад до своїх збуджених товаришів. Тим часом Пітер відвів Ганса убік.

– Як ви здогадалися, що це мій гаманець? – запитав він.

– Учора ви заплатили мені три гульдени за ланцюжок з тюльпанового дерева й порадили купити ковзани.

– Так, пам’ятаю.

– Тоді я й бачив ваш гаманець: він із жовтої шкіри.

– А де ви знайшли його сьогодні?

– Вранці я вийшов із дому дуже засмучений. Котив, не дивлячись під ноги, та й налетів на якісь колоди. Сів розтирати собі коліно і тут побачив вашого гаманця: він завалився під колоду.

– Так он де! Ну, тепер я все розумію: коли ми пробігали повз ці колоди, я, пам’ятається, витяг з кишені свій шарф, а разом із ним, мабуть, випав і гаманець. Якби не ви, Гансе, він зник би. От що, – і Пітер висипав гроші на долоню, – зробіть нам ласку – дозвольте розділити ці гроші з вами…

– Ні, мейнгеєре, – відповів Ганс.

Він сказав це спокійно, без усякої манірності, але Пітер відчув себе так, немов йому дорікнули і, не мовивши й слова, поклав срібло назад у гаманець.

«Багатий він чи бідний, але мені цей хлопчина подобається», – подумав він, а вголос сказав:

– Чим ви такі засмучені, Гансе?

– Ох, мейнгеєре, сталося нещастя… Але розповідати довго, а я й так затримався. Я поспішаю до знаменитого лікаря Букмана, в Лейден…

– До лікаря Букмана? – здивовано перепитав Пітер.

– Так. І мені не можна втрачати жодної хвилини. До побачення!

– Почекайте, я теж туди прямую… От що, друзі: повертаймося до Гаарлема, гаразд?

– Гаразд! – голосно закричали хлопці й пустилися в дорогу назад.

– Слухайте… – почав Пітер, присуваючись ближче до Ганса, і обидва вони покотили поруч, так легко й вільно ковзаючи по кризі, начебто й не відчували, що рухаються, – У Лейдені ми зупинимося, і якщо ви йдете туди тільки для того, щоб запросити лікаря Букмана, то хочете, я зроблю це за вас? Хлопці, напевно, занадто стомляться сьогодні, щоб бігти так далеко, але я обіцяю вам побачити лікаря завтра рано вранці, якщо тільки він у місті.

– Ну, цим ви справді допомогли б мені! Я не відстані боюся, а залишати матір саму.

– Вона захворіла?

– Ні, не вона – батько. Ви, мабуть, чули про це: він несповна розуму от уже багато років… Відтоді, як побудували великого млина Схолоссен. Але тілом він завжди був дужий і міцний. А вчора увечері мати стала на коліна перед комином, щоб роздмухати вогонь у торфі. А в батька є лише одна радість: сидіти й дивитися, як тліє вугілля, і мати щоразу роздмухує його, щоб зробити приємність хворому. Та не встигла вона поворухнутися, як батько кинувся на неї, немов велетень, і штурхонув її мало не у вогонь, а сам усе сміявся, трясучи головою… Я був на каналі, як раптом почув лемент матері й побіг до неї. Батько не випускав її з рук, і сукня на ній уже диміла. Я спробував загасити вогонь, але батько відштовхнув мене рукою. Була б у будинку вода, мені вдалося б залити полум’я… А батько увесь час сміявся таким страшним сміхом, майже беззвучно, тільки обличчя в нього перекосилося… Тоді – це було жахливо, але хіба міг я допустити, щоб моя мати згоріла?! – я вдарив його… Табуретом. Він відіпхнув мене. Мамина сукня вже зайнялася… Треба було загасити… Я погано пам’ятаю, що було потім. Отямився я на підлозі, а мати молилася… Мені здалося, що всю її охопило полум’ям, і я почув дивний батьків сміх. Моя сестра Гретель крикнула, що він тримає матір зовсім близько до вогню, – сам я нічого не міг втямити!.. І тут Гретель кинулася до комірчини, поклала в миску улюбленої батькової страви і поставила її на підлогу. Тоді він відпустив матір і поповз до миски, як маленька дитина. Мати не обпеклася, тільки сукню пропалила в одному місці… Яка ніжна вона була з батьком усю цю ніч, як доглядала за ним, не склепивши повік!.. Він заснув із сильним жаром, обхопивши руками голову. Мати каже, що останнім часом він часто прикладає руки до голови, немов вона в нього болить… Ой, не хотілося мені вам усе це розповідати! Якби мій батько був при тямі, то не скривдив би й кошеняти.

Хвилину обидва хлопці котили мовчки.

– Жах! – вимовив нарешті Пітер. – А як він почувається сьогодні?

– Погано, мейнгеєре.

– А для чого вам іти по лікаря Букмана, Гансе? В Амстердамі є інші лікарі, і вони, мабуть, допомогли б вашому батькові… Букман – знаменитість, його запрошують тільки найзаможніші люди, та й ті іноді не можуть дочекатися.

– Він мені обіцяв… Він учора обіцяв мені прийти до батька через тиждень… Але тепер, коли батькові так погано, ми не можемо чекати… Нам здається, що він, бідолашний, помирає… Будь ласка, мейнгеєре, попросіть лікаря прийти якнайшвидше… Не буде ж він відкладати свій прихід на цілий тиждень, коли наш батько помирає… Меєстер такий добрий!..

– Добрий? – здивовано повторив Пітер. – Та його вважають чи не найжорстокішою людиною в Голландії!

– Він тільки здається таким, тому що дуже худий і завжди чимсь стурбований, але я знаю – серце в нього добре. Передайте меєстеру те, що я розповів вам, і він прийде.

– Від усього серця сподіваюся на це, Гансе. Але я бачу – ви поспішаєте додому. Обіцяйте мені: якщо вам знадобиться дружня допомога, ви звернетеся до моєї матері в Бруці. Скажіть, що це я послав вас до неї. І от ще що, Гансе Брінкер… Не як нагороду, але як подарунок… Візьміть хоч трохи гульденів!

Ганс рішуче похитав головою:

– Ні-ні, мейнгеєре! Не візьму… От якби мені знайти роботу в Бруці або на Південному млині… Але всюди в один голос відповідають: «Почекайте до весни», – Добре, що ви про це сказали! – палко промовив Пітер. – У мого батька знайдеться для вас робота. Йому дуже сподобався ваш гарний ланцюжок. Він сказав: «Цей хлопчина чисто працює; він буде майстерно різати по дереву». У нашому новому літньому будиночку двері будуть різьблені, і батько добре заплатить за цю роботу.

– Слава Богові! – закричав Ганс, радіючи несподіваній пропозиції. – От було б добре! Я ще жодного разу не брався за таку велику роботу, але певен, що впораюсь.

– Чудово! То скажіть моєму батькові, що ви той самий Ганс Брінкер, про якого я говорив. Він охоче допоможе вам.

Ганс подивився на Пітера з щирим подивом:

– Дякую вам, мейнгеєре.

– Ну, капітане, – крикнув Карл, намагаючись здаватись якомога лагіднішим, щоб згладити свою недавню поведінку, – ми тепер у самому центрі Гаарлема, а від тебе не чули ані звуку!.. Чекаємо твоїх наказів. Ми голодні, як вовки.

Пітер весело відповів йому щось і поспішно обернувся до Ганса:

– Ходіть із нами, поїмо разом, і я не буду вас більше затримувати.

Який сумний погляд кинув на нього Ганс! Пітер і сам не розумів, як це він досі не здогадався, що бідному хлопчикові хочеться їсти.

– Ні, мейнгеєре, може, саме в цю хвилину я потрібен матері… Може, батькові погіршало… Мені не можна гаяти часу. Хай береже вас Бог! – І Ганс, квапливо кивнувши, повернувся у бік Брука й зник.

– Ну, друзі, – зітхаючи, сказав Пітер, – тепер ходімо снідати!

Розділ XV
Рідні будинки

Не думайте, що наші юні голландці вже забули про великі ковзанярські змагання, які мали відбутися двадцятого числа. Навпаки, вони увесь день постійно думали і говорили про це. Навіть Бен, – хоча він більше за інших відчував себе мандрівником, – і той, якими б краєвидами він не милувався, не забував про омріяні срібні ковзани. Ось уже цілий тиждень вони пропливали в нього перед очима, як марево.

Як істинний Джон Буль, за висловом Якоба, він не мав сумніву, що його англійська гарячковість, сила та інші англійські якості допоможуть йому коли завгодно осоромити на кризі всю Голландію, або навіть і весь світ. Бен справді був чудовим ковзанярем. Йому не доводилося тренуватися так часто, як його новим товаришам, і все-таки він значно розвинув свої уміння; до того ж він мав міцну статуру, був гнучкий – словом, був завжди й усюди таким підтягнутим, зібраним, моторним, спритним, що бігати по кризі на ковзанах було для нього так само природно, як верблюдові по пустелі або орлові ширяти в небі.

Тільки бідолашний Ганс, якому було так важко на серці, не мріяв про срібні ковзани ані тієї зоряної зимової ночі, ані того ясного сонячного дня.

Гретель, сидячи поруч із матір’ю тривалими, виснажливими годинами чергування біля ліжка хворого, бачила у мріях срібні ковзани, але бачила не як приз, який можна виграти, а як недоступний скарб.

У Ріхі, Гільди й Катрінки нічого більше на думці й не було, як: «Змагання! Змагання! Вони відбудуться двадцятого!»

Ці три дівчинки дружили між собою. І за віком, і за здібностями, і за суспільним становищем вони майже не відрізнялися, але вдачі мали зовсім різні.

З Гільдою ван Глек ви вже знайомі – це була чотирнадцятирічна дівчинка із добрим, шляхетним серцем. Ріхі Корбес була вродлива – значно яскравіша та гарніша за Гільду, але душу мала не таку ясну і сонячну. Хмари гордості, невдоволення й заздрості скупчувалися в її серці і щодня росли й темнішали. Звичайно, вони, як і будь-які хмари, часто розвіювалися, але, коли здіймався буревій і лилися сльози, хто був їхнім свідком? Тільки служниця Ріхі, її батько, мати і маленький братик – словом, всі ті, хто найбільше її любив. І як небесні хмари, хмари в душі Ріхі нерідко набували дивних форм: усе невартісне, примарний витвір уяви, перетворювалося на дивовижні образи й перешкоди, нездоланні, як гори.

Для Ріхі бідна селянська дівчинка Гретель не була такою ж людиною, як сама Ріхі, – вона була лише нагадуванням про бідність, лахміття і бруд. Такі, як Гретель, вважала Ріхі, не мають права на почуття і сподівання, а головне, вони не мають ставати на заваді тим, хто багатший за них. Вони можуть і повинні працювати на багатих, але на певній відстані, вони мають право навіть захоплюватися ними, але з почуттям глибокої покори, от і все. Якщо вони обурюються, слід придушувати їх; якщо вони страждають, не варто мене цим турбувати – от який таємний девіз мала Ріхі. Але яка ж вона була дотепна, з яким смаком одягалася, як чудово співала! Які ніжні почуття у неї спалахували (до улюблених кошенят і кроликів) і як вона вміла зачаровувати розумних, славних хлопців – Ламберта ван Моунена і Людвіга ван Хольпа!

Карл – той був занадто подібний до неї характером, щоб серйозно захоплюватися дівчиною; а може, він побоювався «хмар». Йому, потайному й похмурому, постійно чимсь невдоволеному, звичайно, більше подобалася жвава Катрінка, яка здавалася створеною із безлічі лунких дзвіночків. Вона була кокеткою ще немовлям, кокеткою в дитинстві, кокеткою тепер, у свої шкільні роки… Без усякого лихого наміру вона кокетувала зі своїми заняттями, своїми обов’язками, навіть із власними маленькими прикростями. (Прикрості її не здолають, ну ніколи!) Вона кокетувала з матір’ю, із улюбленим ягням, із маленьким братиком, навіть зі своїми золотавими кучериками – коли відкидала їх назад із удаваною недбалістю. Усім вона подобалася, але хто міг полюбити її? Вона була байдужою до всього. Миле личко, миле серденько, милі манери – все це зачаровує лише на годинку. Бідолашна щаслива Катрінка! Усі такі, як вона, весело дзеленчать і бринять замолоду! Але життя, у свою чергу, не без того, щоб пококетувати з ними і порушити лад їхніх ніжних дзвіночків або змусити їх змовкнути по одному.

Як відрізнялися будинки цих трьох дівчаток від похиленої, старої халупи Гретель!

Ріхі жила неподалік Амстердама, у гарному будинку, де різьблені буфети були заставлені срібними й золотими сервізами, а зі стелі до підлоги звисали шовкові гобелени.

Батько Гільди володів найбільшим будинком у Бруці. Його блискуча покрівля з полірованої черепиці, оббитий тисом фасад, розфарбований у різноманітні кольори, викликали замилування всієї округи.

Десь за милю від нього стояв будинок Катрінки, і він був найкрасивішим із усіх голландських заміських будинків. Сад при ньому був розбитий так правильно, доріжки так симетрично ділили його на окремі ділянки, що птахам могло б здатися, що це – величезна китайська головоломка, всі складові якої лежать у абсолютному порядку. Але влітку сад був прекрасний: квіти всіляко намагалися прикрасити своє симетричне житло і, якщо садівник не доглядав за ними, вони так чудово палали, нахилялися й обвивали один одного! А яка там була тюльпанова клумба! Навіть сама королева фей не шукала б кращого замку для своїх придворних прийомів! Але Катрінка понад усе подобалися клумби із рожевими й білими гіацинтами. Дівчині подобалися свіжість, аромат і безтурботність цих квітів, із якими їхні дзвіночки погойдувалися на легкому вітерці.

Карл і мав рацію, і не мав, кажучи, що Катрінка й Ріхі казяться лише від однієї думки, що селянка Гретель братиме участь у змаганнях. Він чув, як Ріхі якось заявила, що це «жахливо, ганебно, просто сором!», а ці слова як англійською, так і голландською – найсильніші лайки, які має право вжити обурена дівчинка. Карл бачив також, що Катрінка при цьому кивнула своєю гарненькою голівкою, і чув, як вона ніжно повторила: «Ганебно, сором!» – наслідуючи Ріхі, наскільки дзенькіт дзвіночків здатний наслідувати голос, сповнений непідробного гніву. Карлові цього було досить. Йому й на думку не спадало, що якби не Ріхі, а Гільда першою заговорила з Катрінкою про Гретель, «дзвіночки» так само охоче й лунко наслідували б Гільдині слова. Катрінка тоді, напевно, сказала б: «Звичайно, нехай бере участь разом із нами», – і помчала б геть, одразу ж викинувши все з голови. Але тепер Катрінка з милою гарячковістю заявила: «Ганьба, що через якусь гусятницю, нікчемне дівчисько Гретель, змагання буде зіпсовано».

Ріхі, багата й впливова (у шкільному житті), мала, крім Катрінки, інших прихильників, які поділяли її думку, бо були або занадто безтурботні, або занадто боязкі, щоб думати самостійно.

Бідолашна маленька Гретель! Тепер у її рідному будинку було дуже важко й сумно. Рафф Брінкер стогнав на твердому ліжку, а його вроу, забувши й вибачивши все, змочувала водою його чоло й губи, плачучи й молячись про те, щоб він не помер. Ганс, як ми вже знаємо, у розпачі вирушив до Лейдена шукати лікаря Букмана і, якщо вдасться, умовити його негайно приїхати до батька. Гретель з якимось незбагненним страхом зробила в будинку всю роботу, яку могла: вимела нерівну цегляну підлогу, принесла торфу, розвела нежаркий вогонь і розтопила льоду для матері. Зробивши все це, вона присіла на низенький ослінчик біля ліжка й почала просити матір хоч трохи подрімати.

– Ти так стомилася! – шепотіла вона. – Ти всю ніч не склепила повік із тієї страшної години. Бачиш, я поправила вербове ліжко й поклала на нього все, що тільки було м’якого, щоб моїй мамі зручно спалось. Ось твоя кофтина. Зніми свою гарну сукню; я дуже акуратно складу її і сховаю у великій скрині,– ти й заснути не встигнеш, а я вже все приберу.

Тітонька Брінкер похитала головою, не відриваючи погляду від чоловікового обличчя.

– Я почергую біля батька, мамо, – благала Гретель, – і розбуджу тебе, тільки-но він поворухнеться! Ти така бліда, а очі в тебе геть червоні… Ну мамо, будь ласка, ляж!

Але дівчинка марно просила: тітонька Брінкер відмовилася покинути свій пост.

Засмучена Гретель мовчки дивилася на неї й розмірковувала про те, чи дуже це погано – любити матір більше, ніж батька… Адже, притискаючись до матері з палкою любов’ю, майже з обожнюванням, вона чітко розуміла, що батька вона лише боїться.

«Ганс дуже любить тата, – думала вона, – а чому я не можу так любити його? Однак я не могла стримати сліз того дня, коли місяць тому він схопив ножа й порізався так, що з руки в нього потекла кров… І тепер, коли він стогне, як у мене болить душа! Може, я все-таки люблю його, і я зовсім не таке жахливе, зле дівчисько, яким себе вважаю? Так, я люблю нещасного тата… Майже як Ганс… Не зовсім – адже Ганс сильний і не боїться його. Ох, невже він не перестане стогнати?.. Бідолашна мама, яка вона терпляча! От уже хто ніколи не жалкує, як жалкую я, про гроші, які так загадково зникли! Якби батько міг хоч на хвилинку розплющити очі, подивитися на нас, як дивиться Ганс, і сказати, куди поділися мамині гульдени, я нічого іншого не хотіла б… Ні, хотіла б… Я не хочу, щоб нещасний тато помер, щоб він увесь посинів і застиг, як сестричка Анні Боуман… Я знаю, що не хочу… Я не хочу, щоб тато помер».

Думки її перейшли в молитву. Бідна дівчинка навіть не усвідомлювала, коли ця молитва скінчилася. Незабаром вона вже дивилася на слабкий вогник, який згасав у торфі й миготів ледве-ледве, але завзято – як ознака того, що коли-небудь вогонь може розгорітися в яскраве полум’я.

Великий глиняний горщик із розпаленим торфом стояв біля ліжка; Гретель поставила його туди, щоб «батько більше не тремтів», як вона висловилася. Вона дивилася, як вогонь освітлював її матір, забарвлюючи червоним світлом вилинялу спідницю й надаючи якоїсь свіжості зношеному ліфові. Дівчинці приємно було бачити, як розгладжувалися зморщечки на втомленому маминому обличчі, коли відблиск полум’я ніжно мерехтів на ньому.

Потім Гретель узялася рахувати шибки, розбиті й заклеєні папером і, нарешті, пробігши очима всі щілини й тріщини на стінах, спрямувала погляд на різьблену полицю, виготовлену Гансом. Вона висіла невисоко, і Гретель могла дотягтися до неї. На полиці лежала велика Біблія в шкіряній палітурці з мідними застібками – весільний подарунок тітоньці Брінкер від тієї родини в Гейдельберзі, у якої вона працювала.

«Ой, Гансе, який ти спритний! Якби ти був тут, то перевернув би батька, йому було б зручніше і він перестав би стогнати… Як це сумно! Якщо хвороба затягнеться, ми вже не зможемо кататися на ковзанах. Доведеться мені відіслати свої нові ковзани тій гарній панночці. Ні я, ні Ганс цих змагань навіть не побачимо».

І очі Гретель, до того зовсім сухі, наповнилися слізьми.

– Не плач, дитинко, – втішала її мати. – Може, хвороба в нього не така тяжка, як ми думаємо. Батько й раніше так хворів.

Гретель уже ридала:

– Ой, мамо, не тільки це… Ти не все знаєш… Я така погана, така зла!

– Ти, Гретель? Та ти ж така терпляча й слухняна, доню! – І здивовані очі матері просяяли. – Тихше, моя люба, ти розбудиш його.

Гретель сховала обличчя в колінах матері, намагаючись стримати сльози.

Її рученька, така худенька і смаглява, лежала в шорсткій материнській долоні, загрубілій від важкої роботи, і вони ніжно стискали одна одну. А от Ріхі – та здригнулася б, якби до неї доторкнулася одна з цих рук…

Незабаром Гретель звела очі – тепер у них з’явився той сумний і покірний вираз, який, кажуть, часто буває у погляді бідних дітей, – і пробубніла тремтячим голосом:

– Батько хотів спалити тебе… Хотів, я все бачила! І при цьому він сміявся!

– Тихше, доню!

Мати сказала це так рвучко і різко, що Рафф Брінкер, хоча й лежав без тями, трохи ворухнувся на ліжку.

Гретель замовкла і, зажурена, почала обскубувати нерівні краї дірки в святковій маминій сукні. Тут вона була пропалена… На щастя для тітоньки Брінкер, сукня була вовняною.