Текст книги "Срібні ковзани"

Автор книги: Мери Мейп Додж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Заспокойся, мамо, – сказав він. – Забудьмо про ці гроші. Я вже дорослий і сильний. Гретель також спритна й працьовита. Незабаром ми знову будемо заможними. Знаєш, мамо, нам з Гретель значно приємніше бачити тебе веселою і радісною, аніж мати все срібло світу… Чи не так, Гретель?

– Мама це знає, – схлипнула дівчинка.

Розділ VI
Сонячні промені

Хвилювання дітей і вразило, і втішило тітоньку Брінкер, адже воно свідчило про їхню любов і відданість. Буває, вродливі пані в знатних будинках раптом усміхнуться так ласкаво, що їхня усмішка осяє все навколо. Але їй далеко до святої материнської усмішки, якою тітонька Брінкер спробувала розрадити своїх бідно вдягнених дітей у вбогому будиночку. Вона пошкодувала, що так багато говорила з ними про своє горе. Трохи підбадьорившись, вона квапливо витерла очі й подивилася на дітей так, як може дивитися тільки мати:

– Отакої! Хороші ж у нас розмови! Ось-ось настане свято Ніколааса! Не дивно, що пряжа коле мені пальці. Слухай, Гретель, візьми цю монетку й, поки Ганс купуватиме ковзани, купи собі вафлю на базарі.

– Мамо, дозволь мені залишитися із тобою вдома, – сказала Гретель, піднявши очі, які блищали від сліз. – Вафлю мені купить Ганс.

– Як хочеш, доню… І от що, Гансе: почекай хвилинку. Ще три ряди – і я закінчу своє плетиво, а ти одержиш пару найкращих панчіх у світі, хоча пряжа й трохи загруба, і продаси їх панчішникові на вулиці Гейрен-Грахт. Виторгуєш три чверті гульдена, якщо добре поторгуєшся. У такий мороз і справді їсти хочеться: купи чотири вафлі. Що ж, відсвяткуємо святого Ніколааса.

Гретель заплескала в долоні:

– От буде добре! Анні Боуман розповідала мені, як бенкетуватимуть сьогодні в заможних будинках. Але нам теж буде весело! Ганс купить собі новенькі ковзани… І вафель поїмо. Ось воно, щастя! Дивись, не розкриши їх, братику Гансе! Якнайкраще загорни, обережно засунь під куртку й застебнися.

Ганс набундючився від усвідомлення власної значущості і поважно відповів:

– Авжеж.

– Мамусю! – закричала Гретель у захваті. – Незабаром тобі доведеться панькатися з батьком, а зараз ти тільки плетеш. Так розкажи нам усе-усе про святого Ніколааса!

Тітонька Брінкер розсміялася, побачивши, що Ганс повісив на місце шапку й приготувався слухати.

– Ні, діточки, – відказала вона, – я вам тисячу разів про нього розповідала.

– Розкажи знову! Ну, будь ласочка, розкажи! – вигукнула Гретель, сідаючи на красивого дерев’яного ослінчика, якого Ганс змайстрував до дня народження матері. Гансові теж кортіло послухати оповідь, але він не хотів здаватися маленьким, тож стояв біля комина, недбало розмахуючи своїми старими ковзанами.

– Ну що ж, слухайте, діти, але більше ніколи не будемо марнувати часу посеред дня. Підніми свій клубок, Гретель, і плети шкарпетку, поки я розповідатиму. Як кажуть: «Вуха нашорошуй, а без діла не сиди»… Знайте, що святий Ніколаас – чудовий святий! Він піклується про моряків, але найбільше він любить хлопчиків і дівчаток. Отож, якось, коли він ще жив на землі, один азійський купець послав своїх трьох синів учитися до великого міста – Афін.

– А що, Афіни в Голландії, мамо? – запитала Гретель.

– Не знаю, доню. Мабуть, що так.

– Ні, мамо, – делікатно заперечив Ганс. – Ми давно проходили це на уроках географії. Афіни в Греції.

– Нехай, – погодилася мама, – яка різниця? Може, Греція належить нашому королю, хтозна? Так чи так, цей багатий купець послав своїх хлопців до Афін. Дорогою вони зупинилися заночувати в хутірському готелі, щоб уранці знову вирушити в дорогу. Так от, вони були дуже добре одягнені… Можливо, в оксамит і шовк, які носять діти багатих людей, а пояси в них були набиті грішми… Що ж скоїв злий хазяїн готелю? Він задумав убити хлопчиків і забрати собі їхні гроші й гарне вбрання. І вночі, коли всі спали, він повбивав усіх трьох.

Гретель стиснула руки й здригнулася, а Ганс постарався набути такого вигляду, начебто слухати про вбивства й грабіж для нього звична річ.

– Але це було ще не найгірше… – вела далі тітонька Брінкер, повільно працюючи спицями й намагаючись не збитися з ліку петель, – це було ще не найгірше. Хазяїн-лиходій пішов і розрізав тіла хлопчиків на маленькі шматочки, а потім кинув у величезну діжку з розсолом, аби продати їх як солону свинину.

– Ой! – нажахано пискнула Гретель, хоча чула цю історію не вперше.

Ганс зберігав незворушний вигляд і, здавалося, думав, що в таких випадках найкраще, що можна зробити, – це саме засолити вбитих.

– Так, він їх засолив, і можна було сказати, що хлопчикам настав кінець. Але ні! Тієї ночі святий Ніколаас у чудесному видінні побачив, як хазяїн готелю ріже на шматки синів купця. Звичайно, йому можна було не квапитися – адже він був святий, тож лише вранці він прийшов до готелю і звинуватив хазяїна у вбивстві. Тоді злий хазяїн зізнався у всьому й упав на коліна, вимолюючи прощення. Він так каявся, що навіть попросив святого воскресити хлопчиків.

– І святий воскресив їх? – запитала Гретель у радісному хвилюванні, хоча чудово знала відповідь.

– Звичайно. Солоні шматки вмить зрослись, і хлопчики вискочили з діжки з розсолом цілі й неушкоджені. Вони впали до ніг святого Ніколааса, він благословив їх і… Ох! Господи помилуй, Гансе, якщо ти негайно не підеш, то не встигнеш повернутися дотемна!

Тітонька Брінкер перевела подих і зовсім розхвилювалася. Адже ніколи її діти не сиділи аж годину при денному світлі, нічого не роблячи, і думка про марнування часу по-справжньому налякала її. Прагнучи надолужити втрачене, жінка заметушилася по кімнаті. Вона жбурнула брусок торфу у вогонь, здула невидимий пил зі столу і вручила Гансові доплетені панчохи – і все за одну мить.

– Ну ж бо, Гансе, – сказала вона хлопцеві, коли він забарився у дверях, – Що тебе затримує, любий?

Ганс поцілував матір у повну щоку, все ще рум’яну й свіжу, незважаючи на всі негаразди:

– Моя мама найкраща в світі, і я дуже щасливий, що матиму ковзани, але… – застібаючи свою куртку, він кинув схвильований погляд на хворого батька, який скарлючився біля вогнища, – якби я на свої гроші міг привезти з Амстердама меєстера [14]14
  Меєстер – лікар.


[Закрыть], щоб він оглянув батька… Може, він допоміг би?..

– Меєстер не прийде, Гансе, навіть якщо запропонувати йому вдвічі більше. А якщо й прийде – все одно не допоможе. Скільки гульденів я колись витратила на лікування, але ваш добрий батько так і не отямився! Божа воля! Іди, Гансе, і купи ковзани.

Ганс пішов з важким серцем, але ж серце було молодим і билося в юнацьких грудях, тож через п’ять хвилин він уже насвистував. Мати сказала йому: «любий», і цього було досить, аби перетворити похмурий день на сонячний. Голландці, розмовляючи один із одним, зазвичай не вживають пестливих слів, як, наприклад, французи або німці. Але тітонька Брінкер ще дівчиною жила в Гейдельберзі (де робила вишивки для одного сімейства) і почуті там ласкаві слова привезла сюди, у свою стриману родину; їх вона вимовляла тільки в пориві гарячої любові й ніжності.

Тому її фраза: «Що тебе затримує, любий?» – знову й знову звучала, як пісня, у вухах Ганса під акомпанемент його свисту, і хлопчикові здавалося, що на нього чекає велика удача.

Розділ VII
Ганс домагається свого

До Брука – села з тихими, бездоганно чистими вулицями, скутими кригою струмками, жовтими цегляними бруківками й веселими дерев’яними будиночками – було вже рукою подати. Тут буяли пишним цвітом чистота й парадність, а щодо його мешканців, можна було подумати, що вони або сплять, або повмирали.

Жоден слід не оскверняв посипаних піском тротуарів, прикрашених вигадливими візерунками з гальки і мушель. Усі віконниці були позакривані так щільно, немов повітря й сонячне світло вважалися тут отрутою, а масивні парадні двері відчинялися не інакше, як з нагоди весілля, хрестин або похорону.

Хмаринки тютюнового диму спокійно плавали по схованих від сторонніх очей кімнатах, і навіть діти, які могли б пожвавити вулиці, або готували уроки в затишних куточках, або ковзалися на сусідньому каналі. Подекуди в садах стояли павичі й вовки, але вони були не з плоті й крові, – це були підстрижені у подобі тварин буксові дерева, і здавалося, вони охороняли садиби, зеленіючи з люті. Жваві автомати – качки, жінки й спортсмени – лежали заховані в літніх будиночках і чекали весни, коли їх заведуть і вони позмагаються в моторності зі своїми власниками; а блискучі черепичні дахи, вимощені мозаїкою двори й відполіровані оздоби будинків, виблискуючи, посилали мовчазні вітання чистому небу.

Ганс підкидав на долоні свої срібні квартьє і дивився на село, розмірковуючи, чи правда, що деякі мешканці Брука такі багаті, що, як йому не раз доводилося чути, навіть кухонний посуд у них із чистісінького золота. Він бачив на базарі солодкі сирки, які продавала мевроу ван Стооп, і знав, що ця зарозуміла особа наживає на них багато блискучих срібних гульденів. Але невже, думав він, вершки в неї відстоюються в золотих глеках? Невже вона збирає їх золотою шумівкою? Невже в її корів, коли вони стоять у зимових хлівах, хвости і справді підв’язані стрічками?

Такі думки миготіли у його голові, коли він уже стояв обличчям до Амстердама, який лежав за п’ять миль, по той бік замерзлого Аю [15]15
  Ай – рукав Зейдер-Зее. (Прим. автора.)


[Закрыть]. На каналі крига була чудова, але дерев’яні ковзани Ганса, які він незабаром збирався змінити, жалібно скрипіли, немов прощаючись із хазяїном, поки він посувався вперед, то ковзаючи, то шаркаючи ногами.

І тут Ганс, перетинаючи Ай, побачив, що назустріч йому ковзає сам Букман, найвідоміший у Голландії лікар-хірург!

Ганс ніколи не зустрічався із ним, але бачив його гравійовані портрети у вітринах багатьох амстердамських крамниць. Таку особу важко забути. Лікар, худий і довготелесий (хоча був чистокровним голландцем), із суворими блакитними очима, міцно стуленими губами, які немов промовляли: «Усмішки заборонені», – здавався не дуже-то веселим і товариським і взагалі не такою людиною, з якою добре вихований юнак наважився б заговорити без особливо важливої причини.

Але Ганса спонукав до цього голос, якому він не корився лише в крайніх випадках, – його власна совість.

«Ось іде найкращий у світі лікар, – шепотів голос. – Сам Бог послав його. Ти не маєш права купувати ковзани, якщо на ці гроші можеш запросити знаменитого лікаря, щоб він допоміг твоєму батькові!»

Дерев’яні ковзани тріумфально скрипнули. Сотні чудових сталевих лез зблиснули в уяві Ганса й зникли. Йому видалося, що гроші обпікають його пальці.

Старий лікар здавався надзвичайно похмурим і неприступним. У Ганса наче клубок застряг у горлі, але все-таки в нього вистачило голосу, щоб, порівнявшись із лікарем, гукнути:

– Мейнгеєре Букман!

Видатна людина зупинилася, випнула тонку нижню губу і озирнулась, суплячи брови.

Але Ганс уже вирішив домогтися свого.

– Мейнгеєре, – промовив він захекано, під’їжджаючи ближче до грізного лікаря, – я знаю, що ви – прославлений хірург Букман. Я хочу просити вас про велику милість…

– Гм! – фиркнув лікар, готуючись учкурити якнайдалі від настирливого юнака. – Дайте пройти… Немає у мене грошей… Я не подаю милостині.

– Я не жебрак, мейнгеєре! – гордо заперечив Ганс, поважно тицьнувши лікареві майже у вічі жалюгідну купку срібняків. – Я хочу, аби ви щось порадили моєму батькові. Він живий, але більше скидається на мерця. У нього не все гаразд із головою, він не тямить, що верзе. Він не хворий, просто упав із греблі.

– Як?! – вигукнув лікар.

Ганс, затинаючись від хвилювання, розповів йому про батька усе, що знав, пару разів утерши сльозинки, і закінчив серйозним тоном:

– Будь ласка, огляньте його, мейнгеєре. Тіло в нього здорове, а от розум… Я знаю, цих грошей замало, але я зароблю ще. Візьміть їх, мейнгеєре, я обов’язково зароблю… Обіцяю до скону сумлінно працювати на вас, якщо ви тільки вилікуєте мого батька!

Що сталося зі старим лікарем? Щось світле, як сонячний промінь, промайнуло на його обличчі, очі його зволожилися й подобрішали; рука, яка тільки-но стискала ціпок, немов готуючись вдарити, тепер тихенько лягла на Гансове плече.

– Сховай свої гроші, хлопчику, мені вони не потрібні… Я подивлюся, що з твоїм батьком, боюся лишень, що це безнадійно. Скільки часу, кажеш, минуло відтоді?

– Десять років, мейнгеєре! – вигукнув Ганс, сяючи від раптово пробудженої надії.

– Так! Випадок тяжкий, але я огляну твого батька. Зараз скажу коли… Сьогодні я вирушаю до Лейдена. Повернуся за тиждень, тоді й чекай на мене. Де ви живете?

– За милю на південь від Брука, мейнгеєре, біля каналу. Хижка наша бідна, стара. Кожен із тамтешніх хлопців покаже її вашій честі, – додав Ганс, важко зітхаючи. – Всі вони побоюються її, називаючи «будинком ідіота».

– Так, так, – сказав лікар і покрокував далі, ласкаво кивнувши Гансові через плече. – Я прийду.

«Безнадійний випадок, – бурмотів він, – але хлопчина мені подобається. Його очі – майже як у мого нещасного Лоуренса… До біса! Невже я ніколи не забуду цього негідника?!» І, насупившись ще більше, лікар мовчки поїхав геть.

А Ганс знову помчав до Амстердама на скрипучих дерев’яних ковзанах; знову пальці перебирали монети на дні кишені; знову хвацький свист мимоволі злітав із його вуст.

«Може, повернутись додому, – розмірковував він, – щоб повідомити радісну звістку?.. Або спочатку купити вафель і нові ковзани? Ф’ю-ю! Поїду-но я далі…»

Розділ VIII
Якоб Поот і його двоюрідний брат

Вечір напередодні святого Ніколааса Ганс і Гретель провели дуже весело. Яскраво світив місяць, і хоча тітонька Брінкер переконувала сама себе, що її чоловік безнадійний, вона так зраділа майбутньому візиту меєстера, що піддалася на умовляння дітей відпустити їх на годинку покататися перед сном.

Ганс був у захваті від своїх нових ковзанів і, прагнучи похизуватися перед Гретель, виписував такі фігури, що дівчинка стискувала руки в німому замилуванні.

Брат і сестра були тут не самі, але ніхто, здавалося, їх не помічав.

Брати ван Хольп і Карл Схуммель влаштували шалені змагання. З чотирьох пробігів Пітер ван Хольп у трьох здобув перемогу. Тому Карл, і так не вельми люб’язний, був аж ніяк не в доброму гуморі. Однак він намагався надолужити поразку, насміхаючись над маленьким Схіммельпеннінком, а той як наймолодший покірно терпів глузування, і хоч намагався триматися ближче до товаришів, однак не почувався повноправним членом їхньої компанії. І раптом Карлові сяйнула нова думка і пішов у наступ на приятелів.

– Слухайте, друзі! Може, не пустимо на змагання цих злиднів, що живуть у «будинку ідіота»? Гільда з’їхала з глузду, коли затіяла все це. Катрінка Флак та Ріхі Корбес просто скаженіють, варто їм уявити, що вони змагатимуться із тим убогим дівчиськом! Особисто я їх не засуджую. А щодо хлопця… Якщо ми справжні чоловіки, то не допустимо навіть думки про те…

– Авжеж ні! – перебив Карла Пітер ван Хольп, удаючи, що неправильно зрозумів його слова. – Жодна нормальна людина не зніматиме зі змагань вправних ковзанярів лише тому, що вони бідняки!

Карл люто затупцяв на місці:

– Висловлюйся обережніше, шановний, і будь такий люб’язний не підказувати іншим! Навіть не намагайся!

– Ха-ха-ха! – розреготався маленький Воостенвальберт Схіммельпеннінк, передчуваючи бійку. Він не сумнівався: коли дійде до кулаків, його кумир Пітер відгамселить дюжину таких зарозумільців, як Карл.

Але щось в очах Пітера спонукало Карла перенести свій гнів на слабшого, тож він люто налетів на Вооста:

– А ти чого верещиш, тварючко? Кістлявий оселедець, мавпа-коротун із довгим ім’ям замість хвоста!

Кілька хлопчаків, які каталися неподалік, схвальними криками відгукнулися на єхидний дотеп. У Карла, переконаного, що ворогів переможено, трохи покращився настрій. Однак відтепер він вирішив виступати проти Ганса й Гретель лиш тоді, коли поряд не буде Пітера.

У цю хвилину на льоду з’явився друг Пітера – Якоб Поот. Ще не видно було його обличчя, але помилитися було неможливо, бо він був найгладкішим із місцевих хлопчаків.

– А ось і товстун! – вигукнув Карл. – А з ним іще якийсь худорлявий чужинець…

– Ха-ха-ха! Точнісінько як хороша свиняча грудинка, – закричав Людвіг, – прошарок м’яса, прошарок жиру!

– Це двоюрідний брат Якоба, – вставив Воост, радіючи нагоді повідомити новину. – Він англієць. У нього дуже смішне коротеньке ім’я: Бен Добс. Він гостює у них і поїде аж після великих змагань.

Увесь цей час хлопці кружляли, робили оберти, каталися, не припиняючи розмови, спокійно виписуючи на ковзанах хитромудрі фігури. Але тепер вони зупинилися, зіщулившись від морозного вітру, і чекали, поки до них наблизяться Якоб Поот і його супутник.

– Це мій двоюрідний брат, друзі, – сказав Якоб, відсапуючись, – Бенджамін Добс. Він Джон Буль [16]16
  Так жартівливо називають англійців. Прізвисько походить від памфлету Дж. Арбетнета «Історія Джона Буля» (1727) про простакуватого англійського фермера.


[Закрыть]і братиме участь у змаганнях.

Усі обступили новоприбулих, і Бенджамін досить швидко дійшов висновку, що голландці, незважаючи на їхню чудернацьку мову, зовсім непогані.

Правду кажучи, Якоб, представляючи свого двоюрідного брата, вимовив «Пеншамін Допс» і назвав його «Шон Куль». Але я перекладаю всі розмови наших юних друзів і тому вважаю за потрібне відтворювати англійські імена правильно, а не так, як їх вимовляли хлопці.

Спочатку юний Добс почувався ніяково серед приятелів двоюрідного брата. Хоча майже всі вони вивчали англійську і французьку, однак соромилися говорити цими мовами, а Бен, намагаючись говорити голландською, робив багато смішних помилок. Він завчив, що «вроу» значить дружина, а «йа»значить «так», «споорвег» —залізниця, «стоомбот» —пароплав, «опхаальбрюґґен» – розвідні мости, «бейтенплаастен» —дачі, «мейнгеєр» —пан, «твеєґевегт» —двобій, «копер» —мідь, «задель» —сідло, але з цих слів він не міг скласти жодної фрази, так само як не знаходив нагоди скористатися довгим списком фраз, завчених за підручником «Голландські діалоги». Теми цих діалогів були досить цікаві, але хлопчики ніколи їх не зачіпали. Як і той бідолаха, що навчився за підручником Оллендорфа вимовляти бездоганною німецькою: «Чи не бачили ви рудої корови моєї бабусі?» – але, приїхавши до Німеччини, виявив, що йому не випаде нагоди розпитати про цю цікаву тварину, Бен зрозумів, що засвоєна ним книжкова голландська мова, попри всі сподівання, йому не допомагає.

Але спільне катання на ковзанах змітає всі перешкоди, розставлені мовою. Тому незабаром Бен відчув, що він уже близько знайомий з усіма хлопчаками і, коли Якоб (пересипаючи промову французькими й німецькими словами – аби Бенові було зрозуміліше) розповідав про один чудовий проект, який вони розробили, юний англієць уже не соромився час від часу вставляти «йа» або невимушено кивати головою.

Проект був і справді чудовий, до того ж тепер випадала чудова нагода втілити його в життя, адже учнів, як завжди, розпустили на свято аж на чотири дні, щоб зробити генеральне прибирання школи.

Якоб і Бен отримали дозвіл вирушити в тривалу подорож на ковзанах – не куди-небудь, а до самої Гааги, столиці Голландії, а від Брука до неї приблизно п’ятдесят миль. [17]17
  У цій книзі всі відстані подано в англійських милях (1,6 км). Голландська миля у чотири рази довша. (Прим. автора.)


[Закрыть]

– Ну, друзі, – додав Якоб, коли розповів про свій проект, – хто з нами?

– Я! Я! – збуджено закричали всі хлопчики.

– І я теж! – насмілився вигукнути маленький Воостенвальберт.

– Ха-ха-ха! – розреготався Якоб, тримаючись за товсті боки й трясучи пухкими щоками. – І ти теж? Такий малюк? Ох, крихітко, ти ж іще носиш подушечки!

Пояснимо, що в Голландії маленькі діти носять на голові під каркасом із китового вуса й стрічок тонкі подушечки, що вберігають від забиття при падінні. День, коли їх перестають носити, є межею між віком немовляти і дитинством. Воост уже кілька років тому досяг цього високого щабля, тож стерпіти Якобових образ не міг.

– Думай, що говориш! – пискнув він. – Краще сам постарайся коли-небудь скинути свої подушки – вони в тебе на всіх частинах тіла!

– Ха-ха-ха! – голосно зареготали всі хлопчаки, крім Добса, який нічого не второпав.

– Ха-ха-ха! – голосніше за всіх розсміявся сам Якоб. – Це мій жир… Йа… Він говорить, я ношу подушки з жиру! – пояснив Бенові добродушний товстун.

Дотеп Вооста мав такий успіх, що всі одностайно вирішили прийняти малого до компанії, якщо, звісно, його батьки на це погодяться.

– На добраніч! – мало не проспівав ощасливлений малюк, і щодуху помчав додому.

– Добраніч!

– Ми зупинимось у Гаарлемі, Якобе, і покажемо твоєму двоюрідному братові великий орган! – жваво заговорив Пітер ван Хольп. – У Лейдені теж знайдеться багато цікавенького. Добу проведемо в Гаазі – там живе моя заміжня сестра, вона нам дуже зрадіє, – а наступного ранку вертатимемося додому.

– Гаразд! – коротко відповів Якоб. Він був не дуже говірким хлопчиком.

Людвіг захоплено дивився на брата:

– Молодець, Піте! Ну й майстер ти на всякі вигадки! Мама зрадіє не менше за нас, коли довідається, що ми особисто передамо її привіт сестрі ван Генд… Ой, як холодно! – додав він. – Так холодно, що ось-ось голова відпаде. Ходімо краще додому.

– Подумаєш, холодно! Мерзляк! – крикнув Карл, ретельно виписуючи фігуру, яку він називав «подвійним лезом». – Каталися б ми зараз, якби нині було так тепло, як торік у грудні! Невже не зрозуміло, що якби ця зима не була холодною та ще й ранньою – про подорож годі мріяти!

– А я вважаю, сьогодні ввечері аж надто холодно, – сказав Людвіг. – Мороз аж тріщить! Хто куди, а я додому!

Пітер ван Хольп вийняв золотого годинника у формі цибулини і, повернувши його закляклими пальцями до місячного світла, вигукнув:

– Слухайте, вже майже восьма! Зараз з’явиться святий Ніколаас, а я хочу подивитися, як дивуватимуться йому малюки. Добраніч!

– Добраніч! – загукали всі у відповідь, зірвалися з місця й помчали з криками, піснями та реготом.

А де ж були Гретель і Ганс?

Ох і раптово іноді може урватися радість!

Вони покаталися із годинку, тримаючись осторонь від інших, цілком задоволені один одним. І Гретель тільки встигла вигукнути: «О, Гансе, як чудово, як добре! Подумати тільки, тепер у нас обох є ковзани! Кажу тобі, це лелека приніс нам щастя!» – як раптом вони почули щось…

Це був крик, дуже слабкий крик. Ніхто на каналі не звернув на нього уваги. Ганс одразу здогадався, що сталося. Гретель при місячному світлі побачила, як він сполотнів і поспішно зірвав із себе ковзани.

– Батько! – крикнув Ганс. – Він налякав маму!

І Гретель побігла за ним до будинку так швидко, як тільки могла.