Текст книги "Срібні ковзани"

Автор книги: Мери Мейп Додж

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Розділ XVI
Гаарлем. Хлопчики чують голоси

Попоївши і відпочивши, хлопчики вийшли з кав’ярні тієї миті, коли великий годинник на майдані, як і багато інших годинників у Голландії, двічі пробив дзвоном, що відлічує півгодини; це означало, що зараз пів на третю. Капітан заглибився в думки – сумна розповідь Ганса Брінкера досіе звучала в його вухах. І тільки коли Людвіг, сміючись, гукнув його: «Прокинься, дідусю!» – він знову взявся до виконання обов’язку доблесного ватажка свого загону.

– Агов, молоді люди, сюди! – крикнув він.

Хлопці йшли міськими вулицями, але не тротуаром – на них рідко натрапиш у Голландії, – а вимощеною із цегли доріжкою, яка прилягає до бруківки на одному з нею рівні.

На честь святого Ніколааса Гаарлем, так само як і Амстердам, набув ошатного вигляду.

Назустріч хлопцям ішов якийсь дивний чоловік. Він був невисокий на зріст, у чорному костюмі й короткому плащі; на голові в нього були перука й трикутний капелюх, з якого звисав довгий креповий шарф.

– Хто це? – вигукнув Бен. – Що за дивна фігура!

– Це аанспреєкер, або оповіщувач, – сказав Ламберт. – Хтось помер.

– Хіба всі у вас так носять жалобу?

– Та ні. Аанспреєкер – розпорядник на похороні; коли хтось помирає, він має обійти всіх друзів та родичів небіжчика і сповістити їх.

– Дивний звичай!

– Ну, – сказав Ламберт, – нам, мабуть, не варто перейматися тією смертю, про яку він зараз сповіщає: я бачу – інша людина щойно прибула на цей світ, щоб зайняти звільнене місце.

Бен здивовано глянув на нього:

– А ти звідки знаєш?

– Бачиш гарненьку червону подушечку для шпильок, що висить он на тих дверях? – у свою чергу запитав Ламберт.

– Так.

– Це означає, що народився хлопчик.

– Хлопчик? А як ти про це дізнався?

– Бачиш, коли тут, у Гаарлемі, народжується хлопчик, його батьки вішають на двері червону подушечку для шпильок. Якби народилася дівчинка, висіла б біла подушечка. У деяких місцях на двері вішають ошатніші речі – суцільно обшиті мереживами, але навіть на найубогіших будинках можна побачити стрічку або хоча б мотузочку, прив’язану до замка на дверях…

– Глянь! – мало не заверещав Бен. – Так воно і є; бачиш білу подушечку на дверях того будинку із прибудовою і з таким чудернацьким дахом?

– Із чудернацьким дахом?

– Так-так, – сказав Бен, – я забув, що ти місцевий; а мені тут усі дахи здаються дивними. Я кажу про будинок, що стоїть поруч із тим зеленим будинком.

– Справді, там народилася дівчинка. От що я тобі скажу, капітане, – крикнув Ламберт, вільно переходячи на голландську, – вшиваймося якомога скоріше з цієї вулиці! Вона аж кишить немовлятами! Ще хвилина – і вони здіймуть жахливий лемент.

Капітан розсміявся.

– Ходімо, я поведу вас слухати значно приємнішу музику, – сказав він. – Ми потрапили сюди саме вчасно, щоб послухати орган святого Бавона. Сьогодні церква відчинена.

– Як?! Величезний Гаарлемський орган? – запитав Бен. – От чудово! Я не раз читав про нього, про його величезні труби і vox humana [22]22
  Vox humana – буквально: «людський голос»; у цьому випадку – органний регістр, що видає звук, подібний до людського голосу. (Прим. автора.)


[Закрыть], що звучить, як голос велетня.

– Так, то саме він і є, – відповів ван Моунен.

Пітер не помилився. Церква була відчинена, однак там не правилося. Але на органі хтось грав. Коли хлопчики увійшли, назустріч їм линув цілий потік звуків. Здавалося, він захоплював їх одного за одним у темну глибину споруди.

Музика звучала дедалі голосніше, поки нарешті не перейшла в шум і ревіння грізного буревію або океану, що ринув на берег. Серед цього сум’яття раптом почувся дзенькіт дзвіночка. За ним другий дзвіночок, потім третій, і буревій стих, немов прислухаючись до них. Дзвіночки набралися сміливості: вони дзеленчали голосно й лунко. Інші дзвоники, нижчого тону, приєдналися до них, і всі зазвучали в урочистому єднанні: дінь-дон! дінь-дон! Аж тут знову здійнявся буревій, із подвоєною люттю закликаючи віддалені громи. Хлопчики мовчки перезирнулися. Відбувалося щось важливе. Що це? Хто це кричить так страшно? Людина, демон або якесь чудовисько, що сидить у полоні за цією кованою мідною рамою, за цими величезними срібними колонами… чудовисько, яке розпачливо благає про волю? Це був vox humana.

Аж ось почулася відповідь, м’яка, ніжна, сповнена любові, як пісня матері. Буревій стих; пташки, що десь причаїлися, випурхнули, й у повітрі забриніла радісна музика, здіймаючись усе вище й вище, поки останній слабкий звук не завмер удалині.

Vox humana змовк; але в тому чудовому гімні подяки, що зазвучав тепер, вчувалися удари людського серця. Пітеру й Бенові ця музика здавалася ангельським співом. Їхні очі затуманилися, дивна радість охопила душу. І от, немов підняті невидимими руками, вони вже линули кудись у потоці звуків, забувши про втому й прагнучи лише одного: слухати цю неймовірну музику вічно… Та раптом хтось нетерпляче смикнув ван Хольпа за рукав, і в нього над вухом пролунав буркотливий голос:

– Ти довго ще тут сидітимеш, капітане? Мружишся на стелю, як хворий кролик! Час у дорогу!

– Тихше! – прошепотів Пітер, ще не оговтавшись.

– Ходімо, друже! Ходімо! – сказав Карл, знову смикнувши Пітера.

Пітер неохоче обернувся. Він не міг затримувати хлопців проти їхньої волі. Всі, крім Бена, дивилися на нього з докором.

– Ну що ж, друзі, – прошепотів він, – ходімо! Тільки тихше!

– Це найнеймовірніше, що я бачив і чув відтоді, як приїхав до Голландії! – у захваті вигукнув Бен, щойно вони вийшли на подвір’я. – Чудово!

Людвіг і Карл лукаво підсміювалися над цією, як вони висловилися, «ваартал»,тобто нісенітницею. Якоб позіхнув. Пітер перезирнувся із Беном – і обидва зразу ж відчули, що вони не такі вже й різні, хоча один народився у Нідерландах, а інший – в Англії.

А перекладач Ламберт поспішив відгукнутися:

– І справді чудово! Наскільки я знаю, тепер є й інші органи, не гірші за цей, але орган святого Бавона протягом багатьох років був найкращим у світі.

– А чи знаєш ти, наскільки він великий? – запитав Бен. – Я помітив, що сама церква неймовірно висока, а орган заповнює увесь кінець великого бічного вівтаря від підлоги і мало не до стелі.

– Це правда, – сказав Ламберт. – А які гарні труби!.. Достоту як чудесні колони зі срібла. Але, знаєш, вони тут тільки для краси: справжні труби позаду них, і деякі такі великі, що в них може влізти людина, а інші менші за дитячого свищика. Так, друже, ця церква вища за Вестмінстерське абатство [23]23
  Вестмінстерське абатство – колишній монастир у Лондоні, де ховають видатних людей Англії.


[Закрыть], і все-таки орган здається просто величезним. Учора ввечері батько говорив мені, що висота цього органа сто вісім футів, ширина – п’ятдесят футів, а труб він має понад п’ять тисяч. У нього шістдесят чотири регістри – якщо ти тільки розумієш, що це таке, я ж ні – і три клавіатури.

– Тобі пощастило, – сказав Бен. – Ти маєш блискучу пам’ять. А моя – справжнє решето: не встигнеш всипати туди якихось чисел, як вони вже висипаються. А от факти, історичні події – ті у ній застрягають… Хоч це тішить!

– Отут ми із тобою не схожі, – сказав ван Моунен. – Я – майстер запам’ятовувати імена й цифри, але історія здається мені непролазними хащами.

Тим часом Карл і Людвіг вели суперечку щодо якихось чотирикутних дерев’яних пам’ятників, які вони бачили у церкві. Людвіг запевняв, що на кожному з них написане ім’я людини, похованої під цим пам’ятником, а Карл наполягав, що ніяких імен там немає, а тільки герби померлих, зображені фарбами на чорному тлі, з датою смерті, виведеною золотими літерами.

– Мені видніше, – сказав Карл. – Я пройшов до східної стіни подивитися на застрягле в ній гарматне ядро, про яке мені говорила мама. У тисяча п’ятсот… не пам’ятаю точно, якому році… Підлі іспанці вистрілили з гармати у церкву, коли там ішла служба. Ядро справді залишилося в стіні. Повертаючи назад, я оглянув пам’ятники. Запевняю тебе, на них немає ніяких написів.

– Запитай у Пітера, – сказав Людвіг, не цілком впевнений у тому, що правда на його боці.

– Карл має рацію, – підтвердив Пітер, який чув суперечку, хоча сам у цей час розмовляв із Якобом. – Отож, Якобе, як я казав, великий композитор Гендель випадково приїхав до Гаарлема і, звичайно, одразу ж почав шукати цей знаменитий орган. Він отримав дозвіл на огляд і заграв на органі з усією майстерністю, як раптом до церкви зайшов місцевий органіст. Увійшов і зупинився, вражений: він і сам чудово грав, але такої музики не чув ніколи. «Хто там? – крикнув він. – Якщо це не янгол і не демон, значить, це Гендель!» Коли ж він довідався, що це й справді великий композитор Гендель, то здивувався ще більше. «Але як вам це вдалося? – сказав він. – Ви зробили неможливе: немає у світі людини, яка могла б зіграти десятьма пальцями ті пасажі, які зіграли ви. Людські руки не мають сили впоратися з усіма цими клавішами й регістрами!» – «Знаю, – спокійно відповів Гендель, – тому мені довелося брати деякі ноти кінчиком носа…» Дідько забирай! Уяви собі, як старий органіст, мабуть, витріщив очі!

– Га? Що? – стрепенувся Якоб, коли жвавий голос Пітера раптово замовк.

– Ти що, не слухав мене, телепню? – обурився Пітер.

– О так… Ні… Річ у тім, що… Спочатку я тебе слухав… Зараз я вже не сплю, але я, мабуть, йшов у півсні, – затинаючись, пробелькотів Якоб, і обличчя в нього було таке оторопіле й збентежене, що Пітер не зміг стримати сміху.

Розділ XVII
Чотириголова людина

Хлопчики вийшли з церкви і зупинилися на базарному майдані неподалік, щоб оглянути бронзову статую Лаурейса Янсзона Костера, якого голландці вважають винахідником друкарства. З ними ведуть суперечку ті, хто приписує цю заслугу Іоаннові Гутенбергу з Майнца. Дехто навіть стверджує, що слуга Костера, Фауст, на Святвечір украв дерев’яні шрифти свого хазяїна, коли той був у церкві, і утік із цим витвором до Майнца. Костер був уродженцем Гаарлема і, звичайно, голландцям хочеться приписати честь цього винаходу своєму уславленому співвітчизникові. В усякому разі, перша книга, надрукована Костером, у місті зберігається в срібній скриньці, загорненій у шовк, і показують її дуже обережно, як коштовну пам’ятку старовини. Місцеві мешканці стверджують, що ідея можливості друкарства спала на думку Костеру, коли він вирізав своє ім’я на корі дерева й притиснув до букв аркуш паперу.

Ламберт і його друг-англієць, звісно, багато про це говорили. Вони навіть завзято посперечалися щодо іншого винаходу. Ламберт заявив, що й мікроскоп, і телескоп – це подарунок світові від двох голландців – Метіуса і Янсзона, а Бен так само завзято стверджував, що один англійський чернець, Роджер Бекон, який жив у XIII столітті, «докладно написав про все це… так, друже, і зробив докладний опис мікроскопів і телескопів задовго до того, як ті двоє голландців з’явилися на цьому світі».

В одному тільки хлопці дійшли спільної думки, а саме в тому, що вперше навчив людей солити оселедця голландець Вільгельм Беклес. Голландія правильно робить, шануючи його як благодійника народу, тому що своїм багатством вона значною мірою завдячує оселедцевому промислу.

– Дивовижно, – сказав Бен, – як багато цієї риби! Не знаю, як тут, але на узбережжях Англії, поблизу Ярмута, косяки оселедця досягають завтовшки шести-семи футів.

– Це справді надзвичайно, – сказав Ламберт. – А ти знаєш, що англійське слово «херрінґ» – оселедець – походить від німецького «хеєр» – військо? Рибу так назвали тому, що вона тримається незліченними полчищами.

Трохи згодом, проходячи повз якусь швацьку майстерню, Бен вигукнув:

– Ламберте, поглянь, над шевцевою яткою написане прізвище одного з твоїх видатних співвітчизників! Бурхаав… Якби тільки шевця звали Герман Бурхаав, а не Ґендрік, вони були б тезками, а не лише мали б спільне прізвище.

Ламберт насупився, пригадуючи.

– Бурхаав… Бурхаав… Це прізвище мені добре знайоме. Пам’ятаю, він народився у 1668 році, але все інше, як завжди, вивітрилось у мене з голови. Знаменитих голландців так багато, що запам’ятати їх просто неможливо. Ким він був? Чи не про нього говорили, що це двоголова людина? Чи він був відомим мандрівником, як Марко Поло?

– Насправді він мав не дві, а чотири голови, – зі сміхом підтвердив Бен, – тому що це був видатний лікар, натураліст, ботанік і хімік. Я зараз дуже захоплююся ним, адже місяць тому прочитав його біографію.

– Ну то розповідай, – сказав Ламберт, – тільки йди швидше, бо ми загубимо слід своїх друзів.

– Так от, – почав Бен, прискорюючи ходу і з величезною цікавістю спостерігаючи за всім, що відбувалося на людній вулиці, – цей лікар, Бурхаав, був видатним анспевкером.

– Видатним – ким? – на всю горлянку крикнув Ламберт.

– Ой, пробач, будь ласка! Я думав про того чоловіка, якого ми зустріли: про перехожого у трикутному капелюсі. Адже він анспевкер, так?

– Так. Точніше, він аанспреєкер – от як слід вимовляти це слово. Але до чого тут твій улюблений чотириголовий герой?

– Так ось, я хотів сказати, що лікар Бурхаав у шістнадцять років залишився сиротою, без грошей, без освіти, без друзів…

– Непогано для початку! – вставив Ламберт.

– Не перебивай. У шістнадцять років він був бідним, самотнім сиротою. Але він був таким наполегливим і працьовитим, так твердо вирішив опанувати науки, що проклав собі шлях і згодом став одним із найосвіченіших людей у Європі. Всі його… А це що таке?

– Де? Про що ти?

– Та он там, на тих дверях, папірець. Бачиш? Його читають двоє-троє чоловіків; я вже помітив тут кілька таких аркушів.

– Та це просто бюлетень про стан здоров’я якоїсь людини. У цьому будинку хтось захворів і, щоб позбавити його від непроханих відвідувачів, родичі пишуть, як почувається хворий, і вішають цей опис, як афішу, на вхідних дверях для всіх, кому небайдуже його здоров’я… Безперечно, дуже розумний звичай. У ньому, на мій погляд, немає нічого дивного. Продовжуй, будь ласка. Ти сказав «усі його…» і не закінчив.

– Я хотів сказати, – знову почав Бен, – що всі нею… Його… Ну й смішно ж тут одягаються, слово честі! Ти тільки поглянь на цих чоловіків і жінок у капелюхах, схожих на цукрові голови, і он на ту жіночку, що йде попереду нас: її солом’яний капелюшок зовсім як совок – на потилиці він звужується й увінчується вістрям. От потіха! А її величезні дерев’яні черевики! Любо глянути!

– Це люди з глухої провінції, – сказав Ламберт досить роздратовано. – Доведеться тобі або облишити старого Бурхаава, або заплющити очі…

– Ха-ха-ха! То що я хотів сказати… Всі його знамениті сучасники шукали з ним зустрічі. Навіть Петро І, коли приїхав із Росії до Голландії вчитися кораблебудуванню, регулярно відвідував лекції цього уславленого професора. На той час Бурхаав був уже професором медицини, хімії й ботаніки у Лейденському університеті. Він дуже розбагатів на лікарській практиці, але завжди говорив, що його найкращі пацієнти – бідняки, тому що за них йому заплатить Бог. Вся Європа любила й шанувала його. Словом, він так прославився, що один китайський мандарин написав йому листа із такою адресою: «Бурхааву, знаменитому в Європі лікареві», і лист дійшов без затримок!

– Неймовірно! Це справжня знаменитість!.. А наші друзі зупинилися. Ну, капітане ван Хольп, куди прямуємо тепер?

– Ми хочемо рушити далі, – сказав Пітер. – О цій порі року не варто оглядати Босх… Це надзвичайно гарний ліс, Бенджаміне, мальовничий гай, де ростуть чудові дерева, що охороняються законом… Розумієш?

– Йа! – кивнув Бен.

А капітан вів далі:

– Можливо, ви хочете відвідати Музей історії природи? А якщо ні, то повернімося на Великий канал. Якби в нас було більше часу, ми повели б Бенджаміна на Блакитні сходи.

– Що це за Блакитні сходи, Ламберте? – запитав Бен.

– Це найвища точка на дюнах. Звідти можна побачити чудовий краєвид на океан і добре роздивитися це чудо природи – дюни. Важко навіть повірити, що вітер зміг намести такі величезні пагорби з піску. Але щоб потрапити туди, нам доведеться пройти через Блумендаль, а це не дуже приємне село; окрім того, воно досить далеко звідси. Що ти на це скажеш?

– Ну, я готовий на все. Я навіть, мабуть, вирушив би прямо до Лейдена; але ми вчинимо так, як скаже капітан… Так, Якобе?

– Йа, це добре, – промовив Якоб, якому, втім, значно більше хотілося ще трохи поспати, аніж підніматися Блакитними сходами.

Капітан наполягав на тому, щоб вирушити до Лейдена.

– Звідси до Лейдена чотири милі з гаком… Цілих шістнадцять англійських миль, Бене. Якщо ми хочемо потрапити туди до опівночі, часу гаяти не можна. Вирішуйте швидше, друзі: Блакитні сходи або Лейден?

– Лейден, – відповіли хлопці й, миттю вилетівши з Гаарлема, побігли по каналу, милуючись високими, як вежі, вітряками й гарними заміськими садибами.

– Якщо хочеш побачити Гаарлем у всій його красі, – сказав Ламберт Бенові, – приїжджай сюди влітку. Ніде у світі немає таких прекрасних квітів. За містом теж дуже красиво – є де погуляти. А Босх – «Ліс» – розтягнувся на багато миль. Його величні в’язи назавжди залишаються в пам’яті. Голландські в’язи – найблагородніші дерева у світі, Бене, крім англійського дуба…

– Так, крім англійського дуба, – гордо промовив Бен і на якусь мить перестав бачити канал, бо в його уяві враз виникли образи Роббі й Дженні.

Розділ XVIII
Друзі в біді

Тим часом інші хлопчики слухали розповідь Пітера про одну давню подію, що сталася в тій частині міста, де височів старовинний замок. Його власник так жорстоко пригноблював городян, що вони збунтувалися і оточили замок. Коли небезпека стала неминучою, зарозумілий власник збагнув, що облоги не витримає, і вже готувався якнайдорожче продати своє життя. Аж раптом його дружина вийшла на вал і запропонувала бунтівникам забрати все, що було в замку, якщо тільки їй самій дозволять узяти й зберегти те з її майна, що вона зможе віднести на своїй спині. Їй пообіцяли це, і ось власниця замку вийшла за ворота: на плечах вона несла свого чоловіка.

Обіцянка, яку дали бунтівники, врятувала його від їхньої люті; однак вони розграбували замок.

– І ти віриш у це, капітане? – запитав Карл недовірливо.

– Звичайно, вірю. Це історичний факт. Чому я маю в ньому сумніватися?

– Та яка жінка змогла б нести на спині дорослого чоловіка? А якщо й могла, то не захотіла б. От моя думка.

– А я вірю, що багато жінок захотіли б. Зрозуміло, якби йшлося про порятунок коханої людини, – сказав Людвіг.

Якоб, попри всю свою вагу і сонний стан, був досить сентиментальним юнаком і слухав із непідробним інтересом.

– Все це правда, друже, – сказав він, схвально кивнувши, – Я вірю кожному слову. І сам я ніколи не візьму за дружину жінку, яка з радістю не вчинила б так само заради мене.

– Нехай небеса їй допоможуть! – вигукнув Карл, озираючись на Якоба. – Отямся, Пооте! Підняти тебе? Так це ж і трьом чоловікам не під силу!

– Може, й ні, – спокійно відповів Якоб, відчуваючи, що, мабуть, надто багато зажадав від майбутньої пані Поот, – але вона має принаймні хотіти цього, от і все.

– Так, – весело вигукнув Пітер, – як то кажуть, «Серце захоче – ноги побіжать»! А може, і руки понесуть, хтозна!

– Пітере, – запитав Людвіг, змінюючи тему розмови, – ти, здається, говорив мені ввечері, що художник Воуверманс народився в Гаарлемі?

– Так, а також Якоб Рьойсдаль і Берґем. Мені подобається Берґем, тому що він був добрий хлопець… Кажуть, під час роботи він завжди співав пісень, і, хоча він помер близько двохсот років тому, у народі досі розповідають, який у нього був запальний сміх. Він був великим художником, а дружина в нього була зла, як Ксантіппа. [24]24
  Ксантіппа – дружина давньогрецького філософа Сократа, яка славилася своєю сварливістю.


[Закрыть]

– Вони чудово доповнювали один одного, – сказав Людвіг: – він був добрий, а вона зла. Так, Пітере, поки я не забув: та картина, на якій зображено святого Губерта з конем, – її написав Воуверманс, чи не так? Пам’ятаєш, батько вчора показував нам гравюру, зроблену з неї.

– Так, пам’ятаю. З цією картиною пов’язана ціла історія.

– Розкажи! – крикнули хлопці, під’їжджаючи ближче до Пітера.

– Воуверманс, – почав капітан тоном оратора, – народився в 1620 році, на чотири роки раніше за Берґема. Він був майстром своєї справи і особливо добре зображував коней. Як не дивно, люди так довго не визнавали його таланту, що навіть після того, як він досяг вершини майстерності, йому доводилося продавати свої картини дуже дешево. Бідний художник зовсім зневірився і, найгірше, по вуха загруз у боргах. Якось він розмовляв про свої клопоти з духівником, а той був одним із тих, хто визнавав його як геніального художника. Священик вирішив підтримати Воуверманса: позичив йому шістсот гульденів і порадив продавати свої картини дорожче. Воуверманс дослухався до поради і поступово розрахувався із боргами. Його справи досить швидко налагодилися. Всі почали цінувати великого художника, що писав такі дорогі картини; він розбагатів. Повернувши священикові шістсот гульденів, Воуверманс послав йому на подяку картину, на якій змалював свого благодійника в образі святого Губерта, що схилив коліна перед своїм конем. Це та сама картина, Людвігу, про яку ми говорили вчора ввечері.

– Так-так! – вигукнув зацікавлений Людвіг. – Треба мені ще разок подивитися на цю гравюру, я це зроблю, щойно ми повернемося додому.

* * *

Саме тієї години, коли Бен у Голландії разом із товаришами бігли на ковзанах уздовж греблі, в Англії Роббі та Дженні сиділи у своєму затишному класі на уроці читання.

– Починайте! Роберте Добс, – сказав учитель, – сторінка двісті сорок друга. Ну, сер, не оминайте увагою жодної крапки.

І Роббі дзвінким дитячим голоском почав читати, голосно, на весь клас:

– «Урок шістдесят другий. «Гаарлемський герой». Багато років тому в одному із головних міст Голландії, Гаарлемі, жив один сумирний білявенький хлопчик. Батько його був шлюзовиком, тобто робітником, що відчиняв і зачиняв шлюзи – великі дубові ворота. Вони стоять на певній відстані один від одного упоперек входу в канали й регулюють рівень води.

Шлюзовик то піднімає, то опускає ці ворота, залежно від того, скільки потрібно води, а ввечері ретельно зачиняє їх, щоб канал не переповнився. Адже якщо це станеться, вода швидко вийде з берегів і затопить усю довколишню місцевість. Більша частина Голландії лежить нижче рівня моря, і вода тільки тому не заливає країну, що її зупиняють потужні греблі, інакше кажучи – загороджувальні споруди. Зупиняють її і шлюзи, які найчастіше ледь витримують натиск течії. У Голландії навіть малі діти знають, що потрібно постійно стримувати річки й океан і не давати їм затопити країну. Навіть хвилинна недбалість шлюзовика може спричинити масові руйнування і загибель…»

– Відмінно, – сказав учитель. – Тепер Сьюзен!

– «Однієї ясної осінньої днини, коли хлопчикові було років вісім, батьки веліли йому віднести печива самотньому сліпому, який жив за містом, по той бік греблі. Хлопчик весело вирушив у дорогу і, посидівши з годину у свого старенького друга, попрощався із ним і попрямував додому.

Бадьоро простуючи берегом каналу, він звернув увагу на те, як після осінніх дощів піднялася вода. Хлопчик безтурботно наспівував дитячу пісеньку і думав про своїх давніх знайомих – славетні батькові шлюзи, радіючи, що вони такі міцні. «Якщо вони підведуть, – думав він, – що тоді буде із мамою і татом? Всі ці прекрасні поля зникнуть під гнівною водою, – тато завжди називає її гнівною: він, напевно, думає, що вона сердиться на нього за те, що він так довго стримує її». От які думки миготіли у хлопчиковій голові, коли він нагинався і зривав дорогою гарні блакитні квіти. Час від часу він зупинявся, щоб здмухнути в повітря пухнасту кульку кульбаби, і дивився, як летять парашутики. Часом він прислухався до глухого шарудіння кролика, який бігав у траві, але найчастіше усміхався, згадуючи, якою радістю світилося втомлене, уважне обличчя його старого сліпого друга…»

– Тепер Генрі, – сказав учитель, кивнувши іншому маленькому читцеві.

– «Та раптом хлопчик тривожно роззирнувся навкруги. Він не помітив, як зайшло сонце, і тільки тепер побачив, що на траві вже немає його власної довгої тіні. Сутеніло. Хлопчик був усе ще досить далеко від будинку, у видолинку, де навіть блакитні квіти здавалися сірими. Він прискорив ходу і з калатанням серця почав згадувати казки про дітей, які заблукали пізно вночі у темному лісі. Він уже хотів пуститися бігцем, але здригнувся, почувши дзюркіт проточної води. «Звідки вона тече?» – подумав він. Він підняв очі й помітив у греблі невеликий отвір, з якого витікала тонка цівочка води. В Голландії кожна дитина здригається при самій лише думці про протікання в греблі! Хлопчик одразу зрозумів, яка небезпека нависла над усіма. Якщо не усунути течу, маленький отвір незабаром зробиться більшим, і почнеться жахлива повінь.

Він одразу ж зметикував, що робити. Кинувши квіти, хлопчик видерся на греблю аж до отвору. Навіть не вагаючись, він заткнув отвір пухким пальчиком. Вода перестала струменіти! «Ну, – подумав він, посміюючись у дитячому захваті, – тепер «гнівна вода» зупиниться! Вона не затопить Гаарлем, поки я тут!»

Спочатку все було добре. Але тепер швидко насувалася ніч; піднявся холодний туман. Наш маленький герой затремтів від холоду й страху. Він голосно кричав, сподіваючись допомоги: «Сюди, сюди!» – але ніхто не приходив. Ставало дедалі холодніше, пальчик у дитини зовсім занімів; потім заніміла рука до плеча, і незабаром усе тіло його занило. Він знову закричав: «Невже ніхто не прийде? Мамо! Мамо!» Але його мати, дбайлива господиня, уже замкнула двері, твердо вирішивши насварити сина завтра вранці за те, що він без її дозволу залишився ночувати в сліпого Янсзона. Хлопчик хотів було свиснути, сподіваючись, що якийсь запізнілий парубійко його почує, але зуби його так стукотіли, що він не міг свистіти. Потім він став просити допомоги в Бога й нарешті сміливо вирішив: «Я залишусь тут до ранку…»

– Тепер Дженні Добс, – сказав учитель.

Очі в Дженні блищали. Вона глибоко зітхнула й почала:

– «Опівнічний місяць освітлював маленьку самотню фігурку, що примостилася на камені посередині схилу греблі. Хлопчик опустив голову, але не спав. Час від часу він судомно тер слабкою рукою другу, витягнуту руку, яка немов приросла до греблі, і не раз його бліде заплакане личко швидко оберталося на будь-який справжній або уявний шум.

Як ми можемо зрозуміти, яких страждань зазнав хлопчик за цю тривалу, страшну вахту?.. Скільки разів він вагався у своєму рішенні! Які дитячі страхіття уявлялися йому, коли він згадував про тепле домашнє ліжечко, про своїх батьків, братів і сестер, коли він вдивлявся у холодну, похмуру ніч! Якщо він витягне пальчика, думав він, «гнівна вода» розгнівається ще більше, кинеться вперед і не зупиниться, поки не заллє всеньке місто. Ні, він пробуде тут до світанку!.. Якщо залишиться живим… Він не був твердо впевнений у тому, що виживе… А що це в нього за дивний шум у вухах? Що це за ножі колють і проштрикують його з голови до ніг? Тепер він підозрював, що не зможе витягти пальця, навіть якщо б і захотів.

На світанку один священик, який навідував хворого парафіянина, повертався греблею додому і почув стогони. Він нахилився й побачив далеко внизу, на схилі греблі, дитину, що корчилась від болю.

«От чудеса! – вигукнув він. – Хлопчику, що ти там робиш?»

«Я стримую воду, – просто відповів маленький герой. – Скоріше кличте сюди людей…»

Годі й говорити, що люди прийшли швидко і що…»

– Дженні Добс, – сказав учитель, трохи дратуючись, – якщо ви не можете опанувати собою й читати виразно, ми почекаємо, поки ви не заспокоїтеся.

– Так, сер, – пролепетала вкрай засмучена Дженні.

Дивно, але тієї самої хвилини Бен далеко за морем говорив Ламберту:

– Молодець хлопчина! Я не раз читав розповіді про цей випадок, але до сьогодні не знав, що це правда.

– Чистісінька правда! – сказав Ламберт із запалом. – Я розповів тобі цю історію так, як її розповідала мені мама кілька років тому. В Голландії про цього хлопчика знає кожна дитина. І от що, Бене, тобі, може, не спало на думку, але в цьому хлопчикові втілився дух усієї країни. Де б не утворилася теча, мільйони пальців будуть готові зупинити її за будь-яку ціну.

– Ну, це все гучні слова! – вигукнув Бен.

– В усякому разі вони правдиві, – відгукнувся Ламберт таким стриманим тоном, що Бен розсудливо вирішив промовчати.