Текст книги "Подорож у Дагестан (вид. 1933 р.)"
Автор книги: Майк Йогансен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)
Отже, Гай Сергійович Шайба поважав кулемет. Шрапнель, ударні й рушниці він вважав за театральну стрілянину для слабонервних, але кулемет у компетентних руках – машина ділова. Гай Сергійович Шайба з деякою поспішністю упорядкував штани. Бризнула в кур друга черга з кулемета, і він знову застопорив. Бризнула третя черга уже в порожнє місце – понад кущами вів свого коня Гай Сергійович Шайба і кінь шкутильгав на праву передню. Кожен конів крок крапав кров’ю. «Давай сюди кулемета – інтелігенти, не управляються коло свого – мало каші їли», – і Гай Сергійович Шайба за дві хвилини скосив соняшники, кулемета і добровільних реставраторів Російської імперії.
В цей ясний, теплий день денікінців покотили на південь. З хутора Михайлівського прийшли ешельони латишів. Червоне козацтво доскочило вже до самого Харкова. Гай Сергійович Шайба підійшов до соняшників і знайшов одного живого. Немужній, пропитий, прокурений, авторитетний, переляканий тенорок просив жити. Це був поручник Кронь, виплід естетичних поривань головного інженера. «Візьміть його, – можете позабирати речі, тільки англійський пояс мені, на спомин – але... щоб був живий – він мені ще придасться для вияснення на заводі...» Надвечір стих і теплий вітер, над станцією сіявся дощик і Гай Сергійович Шайба спав, поклавши руки на стіл, а голову на руки.
Незчисленні пережиті села, темні хати, що їх ніколи більше не побачиш, журавлі над криницями, сховані кури співають на горищі. Незчисленні ночі крізь села, нужа без кінця і краю – і от станція. Покотом сплять червоні солдати, аґітпроп лежить на столі і вгруз носом у каламар – з кожним сопом з каламаря фонтаном присне чорнило – воші перебито, розчавлено з тріском, як вистріли – і Гай Сергійович Шайба спав, поклавши голову на руки.
***
Ах, згляньтеся, благатимете ви
І поцілуєте бійцям запилені халяви
І кульбаба гойдатиме в траві
Без голови стебло – укошене в отаві.
Ах, згляньтеся. О, жаль! О, жаль! О, жаль!
Все віддамо – лиш подаруйте волю.
– Ю бет ай шел! – погодиться коваль
І розстріляє вас на гольфовому полі.
З машинами ж управимось сами,
Сами зробили – сами пустимо у хід.
Машини радо нас послухають, і ми
Новий обточимо і вишліфуєм світ.
Гай Сергійович Шайба підвів голову зі схрещених рук і глянув перед собою. Величезне море стола, немов парусами, усіяне було паперами. Це були малі торговельні бриги з замовленнями на залізні штаби, поштові фрегати з негайними наказами, корвети з воєнізаційними намірами, театральні баржі, загружені мандрівними трупами, рибальські шкуни з оселедцями й судаками в маринаді для робітничої кооперації – це була неоглядна фльота паперових парусів, що припливла в порт завкомівського стола, над яким високо маячив Гай Сергійович Шайба.
Ще було півтемно, але вже набилося людей. Майстер другої домни зарізав шихту – в коксі процент попільности – в збірному цеху монтер Іллін пустив англійський стругальний варстат – спеціяльна комісія з спеціялістів дурно два місяці проїдалася коло того варстата – дайте мені довідку, що працював слюсарем другого розряду, – як живеш, Шайбо, приходь сьогодні, буде що й до чого —котись, Гришко, не заважай, а то викину під три чорти за вікно – о третій годині повертається культбриґада з села, щоб була трибуна – оркестра – щоб сповістили по цехах – мітинґ, – там же щоб доповідач про папу римського – як не буде трибуни за чверть на третю... словом, щоб, баста – летучу нараду про культкерівництво в електричному цеху – сідайте, браття, нате вам десять хвилин – вигрібай факти – хто говорить – голова робкоопу? – Шайба, – коли ти будеш годувати робочих шрапнелем і возити хліб на м’ясних підводах, я тобі розкажу в деталях, куди ти завтра поїдеш і яким поїздом – збиральниця Кроніха Олена прохає заплатити за надурочне – виплатити, – твого чоловіка й сина я розстріляв тут на землі – але ти, бабо, робітниця і працюєш чесно.
О! В механічному, в револьверному верстаті знайшли шабер[26]26
Шабер – ручний або механічний слюсарний інструмент для точної обробки поверхонь металевих виробів, нанесення малюнків і написів у гравіруванні і літографії.
[Закрыть] між шестернями – братця, обміркуйте культкерівництво в електричному без мене – та, козацтво, зараз повернуся – на кого думаєте? – ні, це не він – стривай, кого позавчора викинули по розкуркуленню – це той Іуда хотів змолоти револьверний – він сам себе змолов у кашу – нехай хоч зараз вішається – хто перший побачив шабер? – поклич його сюди – стій, це що, як ти ріжеш, чи тобі повилазило – таблиця в тебе є? – про справу з шабером сьогодні вночі о пів до дванадцятої нарада – щоб був директор і громадяни інженери – здоров, Іллін, вітаю тебе з стругальним, ти художник, но про тебе ніхто не знатиме – ніхто не влаштує виставки того, що ти повершив – і тебе не виберуть на академіка – ти помреш| у своїй хаті – але ми тебе не забудемо – компресор скінчили збирати? – браття, нам пишуть, ніхто в Союзі не робить таких компресорів – і хоч би який цуцик гавкнув у газеті – дощик? – але мітинґ одкриваю – товариші, наша культбриґада повернулася з села – повстаньте гнані і голодній пролетарі усіх країн – їздили робочі, культробітники, оркестра, пролетарський поет і так далі – в’їздили в хутори, виїздили з колгоспів – дядьки накидали три підводи ікон – возили бабів автом у зразкові колгоспи – виявили, як живуть люди, чи сплять по сорок душ під однією ковдрою – товаришу, дядько, ваше слово – тільки не розвозьте плужанської лірики – кажіть просто і прямо, що бачили – виявляйте, чи були заскоки – повстаньте гнані і голодні – тепер, товариші, я скажу. Ви пам’ятаєте, як ми робили на бельгійців. Як горіли свічки. Як пропадав газ. Як коксувальним вугіллям топили паровики. Як виганяли на вулицю з вовчим білетом за те, що читав Маркса. Як видавали двадцять п’ять рублів за одрізану дротом руку.
Товариші! Ми збудували новий електричний цех. Ми топимо штибом[27]27
Штиб – дрібне або подрібнене кам’яне вугілля.
[Закрыть], товариші. Із шлаку ми робимо цеглу. Ми збудували нову повітродувку. й вона йде у нас на газу, товариші.
Но, товариші, не електричний цех ми збудували. Не повітродувку ми поставили. Не нову домну ми пускаємо післязавтра, а старе бельгійське барахло розвалюємо. Ми збудували нових людей. Ми поставили нову історію. Ми пускаємо в хід нове життя, товариші. Кому нецікаво, вийди геть. Товариші, ви підняли ваші чорні руки. Не опускайте їх, у ваших чорних руках ніжна доля всіх людей світу. Ви отці нового світу – не упустіть дитя – воно в ваших чорних руках. Товариші, я закриваю мітинг, – ні, ще про римську папу – вилазь з доповіддю, хто там – товариші, – папа римський є головний римсько-католицький зверхпіп, но цікавиться православними церквами і недавнього часу – саме чогось тоді, коли в нас пущено всі шківи, коли ми повертаємо життя, холи ми двигонули вперед – повстаньте гнані і голодні – хто за? – учасникам культбриґади зібратися о дванадцятій годині ночі в клюбі для звіту – не спали шість діб – не поспиш ще й сьогодні – на завтра звільняю на день від роботи – одіспиш за все – диктую, стукай відповідь силікаттрестові – де мій чоловік, поїхав у колгосп, і досі немає, де ви діли мого чоловіка, що я довіку сама спатиму? – все одно не вийду, подай сюди мого чоловіка.
Гай Сергійович Шайба вийшов з-за столу і підійшов до баби. – Листа послали, но людина не янгол і не може весь вік спати з однією бабою – ящо не вернеться, то з міліцією його тягти не будемо. Гай Сергійович Шайба бабу поцілував дружньо, повернув за плечі і вона вже була за дверима – що тобі жінко? – навіщо ти сюди притягла пацана? – чи ти повернешся колись додому, чоловіче, третій день спиш на столі в завкомі – завтра в обід може прийду, наготуй мені цинковий таз помитись – одпливай додому, нема коли – до силікаттресту – у відповідь на вашого листа сповіщаємо – що тобі, пацан, пояса? – на тобі пояс, грайся, но тільки тікай додому – пацан узяв – о! це був добрий англійський пояс.
– Товариші, – сказав незабаром по цьому Гай Сергійович Шайба. – Часу в нас небагато, – і в тижні ми знайшли п’ять день, а в п’ятирічці ми дозволяємо собі лише чотири роки, але все ж таки ви маєте почекати п’ять хвилин, бо насупроти мого вікна в їдальні я нап’юсь чаю.
Як вепер, блукавши на подолах Даґестану і дійшовши горяного струменя, заллявшись потом, як градирня, як звір, він пив чай. Гарячою парою прикро промивався потужний котел його тіла – аж у кінчиках пальців; здригаючись болючою насолодою, він пив чай, шклянку за шклянкою, розплавлюючи згляглі жмути нескінчених думок, розпарюючи затужавілу шкаралупу недозволених питань. На мить він поклав голову на руки і в ту ж мить він став під трансмісією механічного цеху.
Мов океанський пароплав цех плив в Електриду. Кожний атом цегляної підлоги просякав дрібний двигіт невидимих хвиль, що на них гойдався механічний цех. Сичали ремені, з шківа – на шків– і з циркулем добрий шкіпер стояв над покопирсаною мапою земного валу – розміряючи пильно кругосвітну подорож валу – під ногами не було землі, він стояв над трюмом – звідти йшов таємничий двигіт.
Як маятник, міряв час брус на стругальнім варстаті – вперед – назад – вперед – назад, і кучерявою піною завивалась стружка в минуле, у чадну чагар перевойованих воєн,у давненезні доводи старої історії, у липучий літопис князів, королів, кошових, в десятитисячолітню костогризу людей, у смерть полотняних спантеличених смердів, у загибель незнаних, незаписаних героїв, у те, як пилипи і лакузи скакали в гречку і вистрибували з конопель міністрами й великими воєводами.
А навколо сверещали свердла. Серед мила, й без мила, не вмер данило, болячка задавила, вони вдушувались у деталі великого мотора майбутності. Вони готували простір для свіжих лав юних болтів, нових бійців. Для нових нарізані віків у математичному факультеті револьверного верстата, вони увійдуть у товщу сталевої маси – і кожен з них свою стріне гайку, прошиє її, і з нею з’єднається навіки.
Аж от Гай Сергійович Шайба відчув, що він – фрез. Витвір тисячолітніх математичних зусиль темних геніїв підсвіту, він гіперболічний і блискучий вийшов на поверхню і в металевих верствах людства, в сталі, в залізі, в чавуні, в дуплинах, в жуках окалин, у перегартованій плівці, у потяжнім феррумі, в ванадії, молібдені, і мангані прорізає парадоксальну, але ясну й круглу лінію до вселюдського щастя. Фрез фрезів, він сам нарізав фрези, полегшуючи роботу майбутнім вікам. Википілий в тиглі самогарт, він сталеву вів лінію ні на мікрон праворуч, ні на мікрон ліворуч.
Важку, мов болт голову, він звів із схрещених рук. Мов тать, підкрався дощ і заходив по дахові дитячими пальцями. Круглими скляними іскрами дощ цілував вікно – і от дощ утік у кущі – перед Гаєм Сергійовичем Шайбою стояв пацан і плакав круглими літніми краплями. Об добрий англійський пояс, пристібуючи батька до стільця, об застібку він порізав пальця, і палець теж заплакав круглою краплею крови. – Стривай! – сказав Гай Сергійович Шайба і, взявши пацана навколінь, став видушувати з пучки кров, боляче на одну мить, а далі буде краще – він з острахом дивився на пацанове обличчя. Але пацан уже задивився на пучку, як з обріїв, з ярів пальцевої шкурки нове зіходило ще кривавіше сонце. Гай Сергійович Шайба зовсім збентежився, але давив дужче і глянув у вічі. Сльози висихали йому на зацікавлених очах і рот розійшовся осонням сміху.
IX
Сонце встало над степами Докавказзя. Рушниці ніхто не вкрав; я на дозвіллі додумав мисль – про тих, хто не розуміє індустріялізацію.
Коли хто протягом тринадцяти років не вправився розчовпати, в яку епоху він живе, не спромігся глянути на нескінченну історію насильства, експлуатації і убивства, що зветься історією людства на землі, не посмів бачити початок небувалої ери, забув, що в муках народжується нове життя – то той, ясне діло, не бачить і потужної дитини першого віку нової історії – індустріялізацїї Радянського краю.
Утересувавши носа в бутор[28]28
Бутор – хатні, господарські, особисті речі, манатки, крам.
[Закрыть] будови, солодійно нюхаючи кал, покинутий під тином мулярами, ремствуючи на сміття, що десь згори сиплеться йому за комір, він не бачить, що над його головою винісся поверх за поверхом грандіозної конструкції. Як чисто було раніше навколо його ями, яка трава росла на берегах її, як тихо було, плаче він – і не підведе голови. Мир праху його – ніхто не кине в нього камінь – його заб’є цеглина з тринадцятого поверху, упавши на його бідну голову. Раніше від того племени загинуть його герої, що з ям прокопали ходи під конструкцію; їх видушать разом, і коридори їхні завалять бутором і грузом.
Вчора в Донбасі посіяне сонце зійшло сьогодні над Докавказзям. Завтра воно зійде над Даґестаном. Потяг пливе степами Докавказзя. Проходить батько – провідник і інформує мене, що потяг спізнюється на одну годину двадцять хвилин. Мені шкода однієї години і цих двадцять хвилин, і мене живий бере жаль, що мене все ж таки вночі обікрадено на одну годину і двадцять хвилин. За цей час я, можливо, взнав би про Даґестан дуже багато, може саме цього мені не вистачить на те, щоб схопити якийсь останній, остаточний штрих, і подорож моя буде неповна.
Але, поміркувавши трохи, я спостерігаю, що ухилився від громадських інтересів, замкнувся в ідеалістичну шкаралупу і проґавив інтереси своїх сябро-подорожніх. Я спізнююся на одну годину двадцять хвилин. Ясно-блакитна тітка спізнюється на одну годину двадцять хвилин (її не шкода, вона все одно спізнилася на пів десятка років проти нашої епохи), суб’єкт у Максліндерівських штанях спізнився на одну годину двадцять хвилин, суб’єкт з прудкими очима запізнився (попри всі прудкості своїх очей) на одну годину двадцять хвилин, сім командирів запізнилися на сім годин 7×20 хвилин, сто дев’яносто чотири пасажири спізнилися на сто дев’яносто чотири години 194×20 хвилин. Це вже не година, а п’ятиденки й декади пасажиро-годин і пасажиро-двадцять хвилин.
Спізнившися на одну годину і двадцять хвилин, особисто я не маю змоги (при наших темпах) обчисляти всю втрату часу, що її спричинив пасажирам швидкий потяг нумер два. Але я привертаю увагу читача, що без сумніву візьметься вирахувати цю втрату, на той факт, що це не жарт, а справжня втрата.
Февдально-буржуазний математик Малінін і Буренін[29]29
Олександр Малінін і Костянтин Буренін – педагоги, співавтори дореволюційних гімнастичних підручників з арифметики.
[Закрыть], що його твори я вивчав у гімназії, цього, до речі, не розумів. Він був учений порядку індивідуалістичного і поряд із задачами, де пропонувалося змішати п’ять «цибиків» небесно-китайського чаю з п'ятьма гарнцями небесно-попівської манної крупи і продавати цю суміш з явною невигідністю для шлунку і для кишені покупця, по три карбованці п’ятдесят копійок за фунт, Малінін і Буренін висував ще таку мілітаристичну по формі проблему:
– Один солдат проходить одну верству за п’ятнадцять хвилин. За який час одну верству пройдуть сто солдатів?
Рішіть цю проблему, улюблений читачу! Коли ви, приєднуючись до Малініна і Буреніна, скажете, що сто солдатів пройдуть одну верству за ті самі п’ятнадцять хвилин, то ви, як і цей буржуазний учений, захрясли по самі вуха в індивідуалістичному болоті. Дозвольте витягти вас із болота. Правда, сто солдатів не просто пройдуть оту одну верству за двадцять п’ять годин – це була б Ґулліверова математика.
Але сто солдатів пройдуть одну верству за тисячу п’ятсот чоловіко-хвилин. Вся біда Малініна й Буреніна в тому, що цей реакційний математик не добачав у солдаті людини; йому здавалося, що витрачено (з погляду його високородія, пана поручника) всіх тільки п’ятнадцять хвилин.
Отож затямте це собі і не запізнюйтесь на збори. Коли на вас чекали п’ятдесят товаришів, і ви спізнилися на двадцять хвилин, то ви вкрали не двадцять хвилин, а одну тисячу чоловіко-хвилин – інакше сказати, ви розтратили чималу суму грошей.
Ви пригадуєте, що коли ми проїздили Донбас, на однім із перонів невідомий законодавець накреслив постанову:
Гулять на пероні воспрещается.
Штраф 3 рубля.
Я під’їздив до станції «Прохладная». Інакша станція – інакші закони. Прохладний Лікург вигадав інший закон:
Плевать на пероні воспрещается.
Штраф 3 рубля.
Отже в донбасівській станції не можна гуляти, а в докавказькій станції не можна плювати. Навпаки, в донбасівській станції – логічно, очевидно, можна плювати, а в докавказькій станції можна цілком безпечно гуляти. Я тільки-но замислився про те, що розуміння культурности в докавказького станційного зевса, очевидно, було вище від такого ж розуміння в донбасівського станційного зевса, але глянув у вікно і в душу мою проник сумнів.
Коло таблиці з законом стояла конічна плювачка у метр увишки, з тієї баскої, невгамовної породи, яку в нас приковують до стовпів ланцюгами, щоб не втекла. Коло плювачки перебувала свіжа купа того, про віщо перо моє ніколи, повік не насміє нічого написати. Перед усім цим ляндшафтом стояв громадянин із непляцкартного вагона і, указуючи пальцем на ввесь комбінат, чітке промовив:
– Плювать ніззя, а... можна!
X
Невже ви цього не розумієте? Це значить: «Не можна плювати. Штраф 3 карбованці». Тепер це на кожній станції. Обрії зникли – праворуч затулило їх передгір’я, укрите снігом і рідким лісом. Ліворуч – зимовий степ – снігу нема – прив’яла жовта трава, тепло, як у нас ранньої осени. Це перегін Терек – Гудермес. На станціях продають хліб – довгі сусульки – пів метра вдовжки. Це чурек. Люди, не зважаючи і на те, що чимдалі стає все тепліше, носять чимраз вищі й волохатіші шапки. З подзьобаних підборідь рідкі, як ліс, на покопирсанім підгір’ї, ростуть чорні й руді бороди. Сухі талії підперезані башликами. На ногах кавказькі мокасини. Народ цей балакає більше між собою і язиком неіндоевропейським – це тюрки: ногайці, тюркмени й татари.
Починаються ті місця, що їх індустріялізація переводитиме одразу на три щаблі вище – місця мулл, калиму, натурального господарства й інших доісторичних категорій.
Це не значить, що ці народи некультурні. В них є своя старовинна складна культура. Пролетаризуючись, скажемо, бакинські татари одразу стають прекрасними робітниками, це звичні до тонкої, складної роботи люди. Та все ж таки це інший світ і інакша культура. Наближається Даґестан. Десь між нами і цією старовинною культурою прикра проходить грань. Ще довго треба боротися за те, щоб грань ту спиляти рашпілем.
Близько Махач-Кала. Зовсім стає тепло. На калюжах зелена жива ткань – це третього лютого, коли в Харкові «хрещенські» морози. Контури гір стають гостріші. Потяг теплу здіймає куряву.
Зима, що схожа на пізню осінь, коли пожовкли очерета й опало листя з дубів. Горби ліворуч стали вже гори – це Даґестанське передгір’я.
Праворуч появляється Каспій. Серце б’ється, побачивши його, так само, як близько кожного моря, не зважаючи, серце, на те, що з Каспія немає виходу в океан. Людський організм, хоч би і вивчений географії в гімназії, не цікавиться виходом в океан. Серце б’ється, коли очі бачать бирюзову, вузьку смугу в вечірньому вікні вагона. О, колосальна калюжо! О, гігантська, солона ванно! О, зелений акваріюме з десятипудовими рибками! О, просторе плянктонів, неконів і бентосів! О, безмежне мокре місце! О, море!
Є інші на світі – сірі – моря: холодна Балтика, що викинула на береги пісок, на якому дід мій садовив картоплю і сіяв овес, свинцювате Нордзее, замерзлі зимою Зунд, Катеґат і Скаґеррак[30]30
Нордзее – Північне море. Зунд (Орезунд, Ересуни) – протока, яка відділяє Данію від півдня Швеції. Каттегат – акваторія між Данією, Німеччиною і Швецією. Скаггерак – протока між континентальною Данією і Скандинавським півостровом. Через ці три протока Північне море сполучається з Балтійським.
[Закрыть]. Є інші міста коло тих морів, буржуазні статечні емпорії[31]31
Емпорій (лат. emporium) – загальна назва для торгових поселень, які існували в північно-західній Європі у VI-IX століттях.
[Закрыть], самовпевнені й ситі, що крізь дощовий сон почувають, як ворушиться море коло добрих дамб, підточуючи їх, як двигтить пролетаріят, готуючи гибель емпоріям.
То город-дощ холодний і зелений
Над морем, що під парусом туману
Щодня лаштується його покинути навіки,
Прощає й робить гістеричні сцени:
Мов Емі Робсарт сквайру Тресильяну, [32]32
Емі Робсарт, Едмунд Тресілян – персонажі історичного роману Вальтера Скотта «Кенілворт» (1821).
[Закрыть]
Б’ючись об приступці ґранітного фонтану,
Солону слину ллє на вогкі черевики.
По вінця повний кави і какао,
Мов пароплав батавський, дихає й парує, [33]33
Батавія – колишня назва міста Джакарта, столиці Індонезії.
[Закрыть]
Що на Руан записаний у книги,
Дощами змитий ясно і яскраво.
То город-дощ бульвари пришвартує,
Коло церков і ратуш. Рукосуї
Заметушаться, вигружаючи релігії.
То город-дощ під парусом туману
Захований від сонця і від вітру,
В холодній непозбуваній розпуці
Проценти вираховує старанно,
Фантоматичне обчисляє мито
По день химерний, що навіки витре
Його з реєстру східних революцій.
Та це зовсім інакше море. Оце й зараз, у лютому місяці, воно блакитняво-зелене. Перед вікном виростають гранітні загорожі гавані, шкуни й пароплави гойдаються в затишку, мартини пливуть у теплім вечері, а вздовж берега, мов безконечний ремінь невидимої прозорої машини, чорною безкрайою смугою, взад і вперед снують качки. То гоголі, черниці, сиваки й крижні спочивають на каспійськім курорті після довгих мандрів у Росії, Німеччині, Норвегії.
На жаль, більшій частині читачів не заб’ється серце, почувши про гоголів, черниць, сиваків і крижнів. «Як ви можете вбивати безневинних пташок?» – запитували в мене, розуміючи під безневинними пташками качок усякого пера.
Коли б я був крижнем і в дурній голові крижневій моїй були б законилися абстрактні міркування про долю й ролю крижневого народу на цій зеленій землі, то може я управився б знайти якусь загальнокрижневу мету для всіх моїх співкрижнів і очевидно гостро протестував би проти стріляння в крижнів п’ятим нумером шроту, таке бо стріляння подекуди шкодить крижневому організмові, ба навіть самому життю крижневому.
Та що й я сам не крижень і читачі мої не крижні й не крижачки, то питання це нерозумне. Крижень існує для того, щоб його вбито, засмажено і ззідено. Причина цьому та, що випадково на землі всі організаційні функції перебувають у руках людей, а не крижнів. Так само ми не будемо сподіватись на те, що блощиці, комарі й морква колись знайдуть якусь самоціль для свого існування.
Апотеоз крижня, найвеличніший момент його життя, це той, коли в нього влучив центр заряду і він шкереберть гупає у воду. Для цього він жив, викльовувався з яйця, дзьобав носом ряску, вчився літати, жирував на хлібних полях, нагулював мускули і засвоїв правила на ніч кудись летіти, летіти бездумно, підштовхуваний диким солодким інстинктом – мотати крилами, і в чистім повітрі вечірнім умерти. Той крижень, що вмер від подагри, чи апендициту і зогнив в очеретах, не виконав свого призначення і не гідний славного імени крижня.
Місто Махач-Кала, раніше називане Петровськ, – бо Петро І, воювавши із персами, тут зробив був свій пляцдарм, – має стільки тисяч мешканців, займає стільки квадратових гектарів і зареєстровує стільки випадків малярії пересічно на кожне літо. Потяг стоїть на станції Махач-Кала двадцять хвилин, отже я не управився збігати до міста, порахувати населення, виміряти гектари і зробити діягнозу малярикам, а наводити дані з книжок нечесно та й немає рації – все одно читач не запам’ятає.
Не буду, отже, повідомляти читачеві, що в Махач-Кала живе тридцять дві тисячі душ, що є порт із двома молами, північним та південним, що є чимало двоповерхових будинків, курорт, лікарня з родильним відділом, готель із назвою «Не рыдай» і ощадкаси. Скажу тільки, що це колись російське місто, тепер столиця Даґестану і названа ім’ям Даґестанського революціонера Махач-Дахадаєва[34]34
Ім’ям дагестанського революціонера Махача Дахаєва (1882-1918) місто названо 1921 року, коли після входження до СРСР його проголосили столицею Дагестанської республіки.
[Закрыть]. «Кала» значить «фортеця», що ясно вже із назви «Сухум-Кала» на чорноморськім узбережжі.
Швидко за Махач-Кала, проминувши Дагогні[35]35
Дагестанські Огні – місто в республіці Дагестан, супутник Дербента. Виникло у зв’язку з будівництвом скляного заводу «Дагестанські огні», який випускає продукцію в 1926 й донині.
[Закрыть], станція Дербент.
