Текст книги "Подорож у Дагестан (вид. 1933 р.)"
Автор книги: Майк Йогансен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)
XI
Коли я приїхав у Дербент, я дізнався, що утопла велика шалянда з цукром. Шалянду тягли буксиром у Персію. В ній було ні багато, ні мало – сімдесят вагонів цукру. В газетах написано, що сорок вагонів пощастило врятувати. Не легко уявити собі, як можна врятувати цукор із солоної води. Але очевидно, що хоч перси менш робитимуть шербету і рахат-лукуму, то риба в каспійському морі, безперечно, буде колись солодша – як марципан. Очевидно також, що коли в Дербенті не вистачатиме цукру в церобкоопі, то можна буде пити чай в рибою.
З науки ми знаємо, що в Каспійському морі така солона вода саме через те, що там багато оселедців.* Коли аллах пошле ще два десятки штормів на той час, як везтимуть шалянди з цукром, то треба думати, що саме Каспійське море з найсолонішого стане найсолодше.
Дербент – слово перське і значить воно – «двері на замку». Зветься воно так з таких пустякових причин: коли народи йшли з Азії в Европу через Закавказзя, то в них було дві головні путі: путь перша через гори, і путь друга рівненькою долиною Даґестанською понад морем. І тільки в одному місці коло Дербенту гори підходять так близько до берега, що, побудувавши пару високих мурів, якийсь винахідливий народець почав стригти переселенців, беручи з них мито, а коли переселенців було не дуже багато, то й продаючи їх гуртом і вроздріб на тяглову силу.
Цим інтересним місцем, свого часу, зацікавились перси і теж настригли чимало багатств.
Далі ним зацікавився Петро І і в свою чергу пробував сісти коло пирога.
Тепер ті дві стіни стоять колосальні і цілі перед станцією Дербент, тільки для залізниці в них пробито дірку.
Сьогодні Дербентів двоє: один залізнично-кооперативно-російсько-українсько-єврейський унизу і один азіятський Дербент на горі. Немає потреби перелічувати всі народи, що живуть в азіятській частині Дербенту, бо все одно не запам’ятаєте. Назви тих народів і їхні мови знає тільки академік Марр[36]36
Марр Микола Якович (1865-1934) – радянський сходознавець, філолог, історик, етнограф і археолог, авто знаменитої яфетичної теорії – «нового вчення про мову».
[Закрыть] і обіцяє навіть прочитати з допомогою цих знаннів етруські написи. Поки що він їх не прочитав.
До останнього часу «європейці» жили в Дербенті на принципі екстериторіяльности, ніхто з них не хотів вивчати тюркську мову, ніхто з них ніколи не заглядав в азіятський Дербент, а зустрівшись сам-на-сам далеко від міста, мисливці «європейсякі» і азіятські, без довгих церемоній стріляли одне в одного круглими кулями (бо жаканівська куля[37]37
Жаканівська куля – свинцева куля для гладкоствольних рушниць. При влучанні робить велику рану.
[Закрыть], на думку тамтешніх мисливців, при цілком достатній силі бою не дає потрібної точности).
Все, це тепер швидко і радикально міняється. На зборах учителів Дербентської округи головував молодий тюрк, хлопець літ на вісімнадцять, голова профосвіти, і хоч учителі й учительки «арійської» крови трохи кривилися, слухаючи його дефективну російську мову, але він головував і він давав лінію.
Ще й досі в Дербенті радянських шкіл дванадцять, а духовних шкіл вісім, а дуже недавно всі школи були духовні.
Ще й досі величезна більшість «європейського» населення дивиться на стародавні нації Даґестану згори, вважає їх за дикунів і, по змозі, не має з ними ніяких справ. Коли торік учинили курси тюркської мови, то курси ті усохли за браком слухачів. Найпередовіша частина нетубільного населення – пролетарі, партійці й комсомольці, – або самі тюрки з походження, або давно вже вивчилися тюркської мови, маса ж службовців, залізничників і прикажчиків і досі вважають себе за вищу расу.
Переходячи від головної площі міста вгору, подорожній переступає межі Европи й Азії. Уже на головній площі його вражає довженний ряд обірваних чистильників, що постукують щітками об скриньки і через цілий довгий гарячий день терпеливо чекають на клієнтуру.
Приблизно раз на день на площі з’являється такий самий обірваний пацан, що якимсь способом розжився мідного п’ятака. На чистильній біржі зчиняється неймовірний ажіотаж. Пацани стукотять щітками, а тоді просто кидають свої місця, оточують щасливого капіталіста і навперейми переконують його вичистити його подерті чув’яки. Пацан старанно обдивляється інструменти кожного з них, сторговується за три копійки, і представник ощасливленої фірми береться до роботи. Почистивши чув’яки, пацан сідає тут же на тротуарі, і робота завмирає на цілий довгий літній день. Тільки повз ряд пацанів минають жінки з колосальними амфорами на спинах, ті амфори перев’язані ганчіркою і гойдаються на плечах. Тільки по де-не-де проїде дуже товстий мулла з довженною бородою на дуже малім ішакові.
В обід дербентський селянин, чи наймит, чи залізничний чорнороб en masse іде у їдальню робкоопу пити чай. Селянином чи наймитом, чи залізничним чорноробом у Дербенті зветься романтична фігура у подертому бешметі з колосальною баранячою шапкою на голові, у гостроносих чув’яках з довженним кинджалом при поясі. Ці довгоносі лицарі, немов мокрі, скуйовджені шуліки, обсідають величезну залю їдальні і мовчки сидять, очікуючи, поки руська ханум принесе їм чай. На стінах висять екзотичні плякати:
Посетители, заводящие здесь брань, песни, пляску,
будут немедленно удаляемы.
Ця екзотична література існує хіба для матросів і для приїжджих туристів. Дербентські азіяти не відчувають ніякої потреби в цьому плакаті. Вікова стародавня чемність і витриманість не дозволяє їм навіть голосно балакати у кафе, а тим паче битися чи танцювати. Крім того, ніхто з них не вміє читати по-російському.
Отже і другий плякат:
Воспрещается подача пива
нетрезвым посетителям.
писаний не про них, бо вони мусульмани і алькоголю не вживають (принаймні на людях).
І третій плякат:
Просят посетителей
вести себя прилічно
так само існує виключно для «культурних європейців», бо звичайно ж ні в одному європейському кафе люди не поводяться так стримано, ввічливо і тихо, як у їдальні робкоопу в Дербенті на межі Европи й Азії.
XII
Ці мужні, добірно виховані, стримані, обірвані джентлмени – страшенна злиденна біднота. Багато хто з них тільки половину року їсть кукурудзяний чурек, а друга половина годується переважно чистою водою з криниці і надіями на майбутній урожай кукурудзи[38]38
У гірських кантонах Даґестану вистачає врожаю рівно півроку. Довозити хліб у деякі з них поки що неможливо. (Примітка автора).
[Закрыть]. Навіть овечий сир, відомий у нас як бринза, і називаний у Даґестані пендир, настільки рідко буває на столі цих джентлменів, що серед європейського населення Дербенту склалася зворушлива леґенда про одного дуже довгого перса і про один дуже короткий шматок пендирю.
Одного дня, коли було народне свято і коли мулли їли прекрасний шашлик з бідацьких баранів, а запивали той шашлик добрим вином, так щоб не видно було людям, один довгий перс вирішив з нагоди божественного свята почастувати себе пендирем. З кілка він зняв довженну чурекову сусульку, один кінець її взяв у рот, а на другий край, на цілий метр відстані від свого носа, поклав шматок пендирю убільшки з волоський горіх.
«Кушай, о душе моя, чурек, – сказав сам до себе високий перс. – Чурек скушав, пендир дам, чурек не скушав, пендир не дам».
Дуже довго, каже легенда, їв перс свій чурек. Не тому він їв його довго, що це був чурек у метр завдовшки, і не тому, що йому не хотілося їсти, а тільки тому він їв той чурек дуже довго, що хотів якомога більше відтягти ту блаженну хвилину, коли рот його долізе до шматочка пендирю з волоський горіх убільшки.
Кінець-кінцем чурек розтанув, як роса на сонці, як розтавали вороги перського народу перед могутніми стінами Дербенту. І зовсім близько, коло самого носа свого високий перс побачив білий, соковитий, пахущий шматок пендирю у волоський горіх завбільшки.
«Бідна, ошукана, душе моя, – сказав перс. – Чурек скушав, пендир не дам».
Кому це смішно, нехай сміється. Кому здається, що ця анекдота характеризує перську скупість, нехай засудить її, сидячи коло столу, на якому стоїть і парує котлета де-воляй[39]39
Котлета де-воляй (côtelette de volaille) – колета з птиці, нині котлета по-київськи.
[Закрыть] з горошком. Про мене, ця леґенда була б неможлива, коли б у Даґестані вистачало на всіх людей пендирю. Англійці дуже полюбляють анекдоти про шотляндську скупість. Голодні шотландці не мають ніяких підстав заперечувати цим анекдотам. Коли домініони остаточно одмовляться годувати Англію дешевим продуктом тільки за те, що в Англії ще показують публіці короля, то треба думати, невдовзі повстануть численні леґенди про скупість представників англійської нації. Той, хто читає газети, знає, що цей час уже наближається. Пора готувати анекдоти.
XIII
Щоб добитися до розмаїтих сіл, аулів і селищ Даґестанської полонини, треба їхати на паротязі. Коли вам ніколи не доводилось їздити таким способом, коли ви вмієте пересуватись тільки, сидячи у вагоні, де звідусіль закрито і зима проникає лише крізь вентилятори, коли ви ні разу в довгім житті своїм не їздили на паротязі, ви не знаєте, що таке зимова подорож.
У тисяча дев’ятсот двадцятому році, бувши в Полтаві професором усяких наук, секретарем розмаїтих факультетів і завідателем многовзірних редакційних відділів, мені довелося пережити дуже голодну і дуже холодну зиму. У маленькому, не на мій ріст пошитому, кожусі я мандрував через усе місто і приходив на місця своїх розмаїтих робіт зовсім заскнілий од морозу. Та все ж таки мені видавали фунт хліба на три дні, у мене був кашкет, черевики, штани і згаданий, не на мій ріст пошитий, короткий кожух.
І от, переходячи містом, я замислювався над долею ворон, що сиділи на обмерзлих вербах край дороги. Я уявляв собі, що й мені отак довелося б ночувати зимою у вісімнадцятиградусий мороз, обіймаючи голими ногами обмерзлу гілку придорожньої верби. Картина була настільки морозна, що мені одразу ставало тепло у моїй одежі.
Приблизно так, як почуває себе та ворона, що спить зимою у голім гіллі задубілої верби, почуває себе пасажир зимового паротягу. Одна нога йому підстрибує на паротязі, друга витанцьовує на тендері, а у вершкову щілину, між тендером і паротягом вдирається оскаженіла зима, з диким воєм намагаючись заморозити найбільш делікатні частини вашого тіла. Вона ж сиплеться на вас зверху, вона ж, просякаючи крізь бокові щілини, заморожує по черзі то вухо, то палець, то ніс, а від машини пашить жахлива спека, і тіло під кожухом обливається потом. Коли ви встаєте на маленькій станції, одна нога затерпла вище од коліна, на другій замерзли пальці, і ви довго стоїте нерухомо, наче ворона, що оце тільки переночувала на дереві.
Але дачних потягів у Даґестані не заведено, і хто хоче побачити Даґестан не тільки з вікна готелю, має проситися на паротяг.
Із вищесказаного можна легко зрозуміти, як живеться на світі машиністові і його помічникові. У десятиградусний мороз при десятибальному вітрі, який вітер через рух паротягу стає практично тридцятибальним, машиніст мало не спирається лівим боком на величезну піч, а правим боком висувається на мороз і вітер. Ті два вікна, що пробиті спереду паротяга, виконують, головним чином, естетичні функції – дивитися крізь них не можна – літом їх запорошує пилом, а зимою затягує парою. Щіток, що автоматично протирали б ці вікна, ми ще не вигадали. Отже, машиніст протягом дванадцяти годин пече одну половину свого тіла і заморожує другу.
Коли потяг спиняється на підхваті, з тендера долинає меланхолійний запах баранячого сала і людського, давно немитого тіла. Виявляється, що на тендері теж є пасажири. Та що вони, азіяти, не мають знайомств із залізничним персоналом, то вони просто їдуть під вітром і морозом на нафтовому тендері. На станції у вечірнім присмерку вони злазять з тендера і йдуть голодувати далі в гори.
Але й на паротязі мало хто поїде підстібуваний самою етнографічною цікавістю. Для того, щоб людина покинула хату і влізла зимою на паротяг, окрім наукових інтересів потрібні ще інші, потужніші стимули. Ті четверо машиністів, що були зі мною на паротязі, всі були мисливці і їхали до перестанку Папас[40]40
Папас – зупиночна платформа Північнокавказької залізниці в Дагестані на лінії Махачкала-Дербент.
[Закрыть] полювати вепра.
Існує декілька теорій, що пояснююсь цю найсолодшу, найбожевільнішу страсть, що коли-небудь пересувала людей по величезних просторах землі. Серед широкої публіки найбільше поширена гіпотеза, що мисливська страсть є первісний людський інстинкт, що зберігся з напівзвірячих часів, інстинкт, подібний до того, що примушує нас любити жінок, їсти хліб з маслом, ходити в кіно. У згоді з цією теорією банкір, що будує собі віллу коло Голлівуду, підлягає тому самому інстинктові домовитости, що й галка, яка будує собі гніздо в комині. У згоді з цією теорією Морґан збирає мільйони, підштовхуваний тим самим почуттям, яке керує сорокою, коли вона несе в своє гніздо нікельований ґудзик від штанів. З цієї ж теорії виходить, що дама, яка пошила собі найкоротшу в світі спідницю, переживає такий саме тріюмф, як мавпа, що має найдовший в усьому лісі хвіст.
На мій погляд, ця теорія попри всю свою стародавність і високу науковість, все ж таки не може пояснити всі факти. Вона, наприклад, не пояснює, чому мисливець, убивши зайця, не реве диким голосом, не роздирає йому зубами горлянку і не смокче його гарячу кров.
Друга теорія розглядає мисливську страсть у зовсім інакшому аспекті. Представники цієї (турґєнєвської) школи, навпаки, розглядають мисливство, як акт, цю ушляхетнює людську натуру, наближає її до матері-природи, породжує в душі найніжніші, найделікатніші почуття і взагалі веде мисливця простою дорогою із чобітьми і патронташем у лоно святих великомучеників. Убиваючи тисячі бекасів, перепелів і куріпок, мисливець поволі стає чимраз кращою, чимраз добрішою, чимраз моральнішою людиною.
Не зважаючи на всю дику абсурдність цієї другої теорії, вона й досі дуже в ходу серед мисливців так само, як перша теорія в ходу в їхніх жінок. Вище я вже викладав свій погляд на призначення дичини на цьому світі. Дичина, безперечно, існує для того, щоб бути вбитою так само, як яблуко існує для того, щоб бути з’їденим – це, звичайно, не значить, що, вбивши качку або з’ївши яблуко, чоловік стає одразу Буддою, чи святим Миколою-угодником. Ні мораль, ні дикунські інстинкти не мають нічого спільного з полюванням. Полювання, безперечно, є психічна хвороба. Це своєрідне божевілля, яке має ту особливість, що ні один хворий не хоче від нього вилікуватись.
Мені доводилось багато і сильно переживати. Я бачив, як кулеметом скошувало півтора десятка людей, я знав шалену пристрасть гри, я бродив весною по вулицях, як баран, переживаючи неймовірну, небувалу ще в світі любов.
Більше того, я бачив, як коло привокзальної пивні один п’яний протягом двадцяти двох хвилин бив другого по пиці, я тікав від смерти, що гналася за мною по п’ятах, і я читав вірші Шульги-Шульженка.* Але ні одна з цих сенсацій не давала і десятої частини тих почувань, що їх дає звичайне і зневажене від філософів мисливство.
Можливо, що сила мисливської страсти, почасти, базується на емоції переслідування. Коли в американськім фільмі публіка, втамовуючи подих, стежить за тим, як герой стрибає з вікна в автомобіль, з автомобіля на трамвайний дах, з трамвайного даху на аероплан і з аеропляну ринає у глиб Караїбського моря, то ця публіка переживає ідею переслідування. Справді, ні один мисливець не буде стріляти в качку, що мирно сидить на воді серед озера, весело вилущує ряску і дбайливо прудить носом воші в своєму пір’ячку. Ні один мисливець не уб’є зайця, що, сівши на задні лапки, розглядає незнайомого дядю з довгим залізним дрюком. Та коли ця качка зі скорістю сорок метрів на секунду, зі свистом розтинає повітря над головою і в невимірно коротку мить зникне з очей навіки, то мисливець хапається за рушницю, щоб її наздогнати.
Я не беру на себе сміливости цілком повно і вичерпно визначати головну пружину цього найдужчого, найсолодшого з божевіль. Але для мене безперечно, що мисливство має багато спільного з творчістю. З-посеред безмежного пливу нібито однакових невизначених, буденних фактів творець вихоплює один, підіймає його високо над своєю головою і примушує вигравати на сонці всіма кольорами райдуги. Точніше сказати, творець примушує людей уперше в їхнім житті побачити те, що вони бачать щодня і кожної хвилини. Він конкретизує, розцвічує, створює річ, що досі була для людей лише цифрою в безконечнім числі життєвого потоку.
Вам ніколи не доводилось бачити дикої качки – не тієї обідраної, нашпікованої салом істоти, яку подають у ресторані, і не того висохлого, скуйовдженого опудала, що стоїть під склом у музеї, а справжньої, ще живої, дикої качки. Перед мисливцем на обрії з’являється малесенький чорний хрестик. Немов друкарський знак, він пересувається на розгорнутім аркуші неба. Ще секунда і він перейде на другу сторінку абстрактний, чорний і нецікавий, як одна із точок у величезній, повній яскравих слів книзі природи. Ще мить і цей чорненький ікс навіки щезне з вашої свідомости, не залишивши в ній ані найменшого сліду. Короткий постріл і з небесних полів, перевертаючись, щомить виростаючи з неймовірною швидкістю, скрашуючись усіма кольорами, вирощуючи розкішні крила, потужну голову, жовто-зелений ніс і жовтогарячі лапи, на землю падає крижень, і мисливець бере його в руки, відчуваючи м’яке, тепле, небувале тіло.
За цю мить чоловік їде зимою на паротязі, цілі дні ходить, не помічаючи ран на ногах, по дві доби не їсть, і по три доби не спить, переживає муки, що їх у кожнім виробництві охорона праці визнала б за середньовічну інквізицію – за цю коротку, за цю творчу мить, коли з точки народжується птиця.
XIV
Отже всі п’ять пасажирів паротягу вилізли глибокої ночі вузькою залізною драбинкою і спинилися на станції Папас.
Станція Папас поділяється на дві нерівні частини. По вузькому коридорі без єдиного вікна, що виходить дверима просто в морозну ніч, очікують потяга пасажири. В у три рази просторішій кімнаті, поклавши голову на стіл, спить дежурний по станції, сам. І не через те, що він не хоче пускати до себе людей – п’ятеро мисливців просто пішли до його кімнати і розташувалися долі – це через те, що народ у коридорі не люди, а «татари». Вони сплять один на одному в коридорі коло віників і помийниць, і коридор повний того меланхолійного, кислого запаху, у якому почувається то бараняча шкіра, то кислий людський піт.
Як сказано, п’ятеро мисливців, а були вони машиністи і залізничники, розташувалися в офіціальній кімнаті дежурного по станції.
«Вепра, – сказав Приходько, – треба бити круглою кулею. Круглою ж кулею б’ють також татарина, бо жакан, хоч і летить далеко, але точно не влучає. Досить маленької билинки, чи тоненького сучка, щоб той жакан пішов на півсажня вправо або вліво.
Дрохву ж, навпаки, б’ють шротом, і дуже треба брати вперед. Торік коло Араблинської[41]41
Араблинська (Араблинка) – село в Дербентському районі Дагестану.
[Закрыть] не було нікого, хто не вбив би бодай із півдесятка дрохов. Здорові дрохви, але худі.
За той сезон, що був, я убив тридцять чотири вепри, але свинятини ми їмо мало – набридло. Я продав їх на базарі – сімейство одяглося, купили ми трельяж, а це шукаю грамофона».
Приходько поклав собі під голову сумку і ліг долі._
«Знаєте що, братця, – сказав машиніст Лисун, – тепер весь кабан по кущах, а то й просто лежать сучі сини у траві. Ми з Косенком ганяли хохітов, то один вискочив пудів на дванадцять і побіг у лісок. Я й біг йому навперейми і управився вистрелити, тільки кулі не було, то і він пішов, падлюка, далі.
Но все ж таки я його дробом зачепив. Із його капало, як з кабана. Верстов ішов, по сліду, із п’ять, но так і не взяв».
Машиніст Лисун поклав під голову сумку і ліг долі. Ще скілька душ розповідали про вепрів, про дрохов, про гусей і навіть про качок. Тоді всі поснули, а за півгодини знову схопилися й пішли на передгір’я.
Солонцюватою пустелею, хиляючись від сну, хлюпаючи по воді, плутаючися ногами в бур’янах, один за одним, низкою ми йшли на передгір’я. Було зовсім темно, стежки не було видно і люди йшли, як п’яні. Зненацька вся компанія чогось хитнулася вправо і так пройшли з півкілометра. Потім так само стихійно повернулася назад і пройшла з півкілометра ліворуч. Тоді знову хитнулися вправо і коли край неба вже сірів, так само несподівано знайшли стежку.
Серед рівної, солонцюватої пустелі йшла стежка і раптом піднялася вгору ступнів на сто, наче східцями. Далі знову було рівно. Росли рідкі кущі ожини, оддалік чорніли ліски – це була полонина передгір’я. Коло другого лісочка Приходько послав двох із собаками наганяти вепра, а решту розставив на виходах з гаю коло рівчака, за яким починався другий гай. «Будемо гаювати», – сказав він і показав на маленький кущик – це було моє місце.
Ще їхавши до Даґестану, я дізнався, що в полюванні на вепра є деякі незручності. Свині і гуртові кабани од мисливця тікають, хоча б і поранені. Але одинець-вепр поранений, навпаки, починає ганятись за собаками і мисливцями. У пащі такого вепра єсть ікла сантиметрів на тридцять-сорок удовжки, гострі як бритва, і загнуті вгору. Цими самими іклами досвідчений одинець розпорює животи собакам і людям з блискавичною швидкістю. Так само мені розповідали, що, поранивши одинця, треба якнайшвидше вибиратися на дерево, або, коли дерева немає, то лягати ниць на землю, оберігаючи живіт від операції.
Я оглянувся навколо. Дерев не було, хіба такі, що на їх безпечно могла сидіти тільки птиця не більша від сороки. Що ж до лягання на землю, то Приходько мене цілком заспокоїв. «Можете не лягати, – сказав він, – бо коли по ваших ребрах і голові потанцює п’ятнадцятипудовий одинець, то од вас усе одно нічого не зостанеться, хоч ви й збережете живіт. Єдиний спосіб – це добре влучити. Коли ви почуєте, як кабан ламає гілля перед вами в лісочку, націляйте на шум, а коли висуне носа – бийте в ніс. Влучите саме куди треба, під переднє плече. А поки що скидайте торбу, покуріть і влаштуйтеся якнайзручніше, бо влучати треба добре».
Є люди лоскотні і єсть люди, що не бояться коли їх лоскочуть. Я ніколи не боявся лоскоту аж до тої хвилини, коли сів за кущем і собаки не завели своєї знаменитої пісні за півкілометра од мене в гаю. Я відчув, що страшенно боюся, щоб мене не полоскотало в живіт. Не то, щоб я впав у дрейф: для мене зоставався завше один дуже простий вихід – зовсім не стріляти. Але я твердо вирішив, що стрілятиму. Попробував рукою коліна, коліна не тремтіли й не вгиналися, витяг цигарку, цигарка не стрибала в роті і легко і спокійно запалилася від першого ж сірника.
Але з животом робилося щось незвичайне – лоскотало так, неначе в одежі було повно вошей. Я вирішив, що так не годиться, не поспішаючи притулив рушницю до куща і почав розтирати живіт, і враз перестало лоскотати. Та коли я покинув робити масаж і знову став на коліно з рушницею в руках, по животі знову щось заплазувало.
Я так і не встиг вирішити, яка була причина цього химерного явища, бо собаки завели вище, заскавчали, заплакали, заскімлили і в гайовім ріжку народився хруст, наче чагарником проходив трактор. Ще секунда і з рогу вискочив вепер, який мені здався в ту мить дуже великим, і проскочив між Приходьком і чорнявим орменом,* що стояв праворуч від нього. Вони обоє схопилися на ноги і націлились. Собаки йшли у вепра на хвості і він кидався то до Приходька, то до ормена так, що ні той ні другий не могли стріляти. Нарешті він стрибнув у другий гай, вони вистрілили навздогін, та було вже пізно і вепер утік.
Згодом мені пояснили, що це було порося пудів на троє вагою, але все ж таки він був вищий у плечах від здоровенної овчарки. Решта свиней, п’ять штук, що були в гаї, утекли коло одного з нумерів, який був настільки необачний, що зійшов з свого місця і тільки здаля побачив, як вони, задравши хвости, чухрали на Каякент[42]42
Каякент – село в Каякентскому районі Дагестану.
[Закрыть].
Того дня все ж таки убито одного підсвинка пудів на три з половиною, що лежав із трьома іншими просто в траві. Так міцно спала ця молодь, що і собаки і люди пройшли повз них, не збудивши їх. І тільки коли ормен, останній з усього походу, випадково спинився на тім місці, один підсвинок схопився на ноги за три кроки від нього і дивився йому просто в вічі. Ормен вистрелив, підсвинок упав, з трави вискочило ще троє і втекли в гай. Того ж таки дня в кущах над єриком[43]43
Єрик – невелика протока, яка сполучає два озера або річку з озером.
[Закрыть] ганяли одинця, але той був занадто хитрий і на стрільців не вийшов. Коли вся публіка порозходилася, щоб убити по зайцю, я зостався коло підсвинка і почав його розглядати. Я поставив його на задні ноги, і морда його вип’ялась над мою голову. Він увесь поріс шорстким рудуватим волоссям. Під губою йому ледве позначилися ікла – як на свій здоровенний ріст він важив дуже мало. Це був дикий мускулястий звір, в йому не було ні унції зайвого жиру. Плечі йому були на цілу чверть вищі від заду, передні ноги потужні і вузлуваті. Він був побудований за тим же принципом, що лев або бізон – вся енергія концентрувалася спереду коло голови, шиї і передніх ніг.
Його обсмалили й оббілували під час відпочинку і поділили на пайки. Я їв його м’ясо. Воно таке, як м’ясо свійської свині. В ньому є тільки якийсь невловимий нюанс, що ушляхетнює смак, нюанс не більший, ніж той, що відрізняє мисливця від звичайної сірої людини.
На цій полонині між Каякентом і Дербентом щороку вбивають силенну-силу вепрів. Влітку вепри живуть у горах і тільки зимою холод і голод виганяють їх на ситу, хоча й небезпечну полонину. Під час гаювання ми бачили двох татар із собаками – татари не їдять кабанячого м’яса, а б’ють вепрів, щоб ті не псували город та й тому, що з них добрий буває прибуток. На базарі в Дербенті м’ясо дикого вепра коштує стільки ж, скільки свійська свинятина.
Ті двоє татар підходили до нас, і в нас були дуже привітні і люб’язні балачки. Татар було двоє, нас було шестеро й балачки тільки й могли бути люб’язні й привітні.
