Текст книги "Подорож у Дагестан (вид. 1933 р.)"
Автор книги: Майк Йогансен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)
XV
Як у Польщі, в Арґентині, в Бразилії, Канаді, в Австралії, так само є українці в Даґестані. Навіть у путівникові «Даґестан – страна здоровая» указується певне число українців у кожному місті і в кожному кантоні Даґестану. Число, указане в путівникові, звичаєм буває невелике, бо поза межами України за українців вважають тільки людей у вишиваних сорочках, з довгими вусами і з тупими фізіономіями, що вживають у розмові, головним чином, слово «позаяк». Але, і крім цих оригіналів, у Даґестані є цілі села і цілі кущі сіл з українським селянським населенням.
Машиніст Лисун, машиніст Косенко і я сіли на паротяг, що йшов на південь у Баку. На станції Араблинській ми вилізли – був гарячий зимовий день, сніг весело станув і сонце пекло, як у нас восени. Перейшовши річку Рубас, ми пішли в гори. Ми йшли високим берегом провалля, де протікав Рубас. На коліні провалля гніздився аул; покрученою гірською доріжкою біг верхівець у чорній бурці з рушницею за плечима. Це не був ні воїн, ні мисливець, ні навіть князь. Просто з якогось гірського далекого аулу звичайний собі чоловік їхав у своїх справах у Дербент.
Ми обійшли коліно і пішли вгору праворуч. Провалля ставало каменисте. Табун камінних голубів крутився над скелями; обірваний пацан вискочив з аулу і гукав нам, показуючи на голубів. Але нам треба було йти ще далеко і ми покинули долину Рубаса.
Півколом лягло камінне кладовище, але на надгробках не було хрестів, написи були чудною стародавньою мовою і писані не тюркським алфавітом.
«Це єврейське кладовище, – сказав Лисун, – он той аул далі – то гірські євреї».
Гірські євреї, інакше вони звуться тати – це дуже цікава нація. Балакають чистісінькою староєврейською мовою, якою ніхто в світі не балакає, окреме них. Вірою своєю вони мусульмани, а з походження невідомо хто, тільки в усякому разі не євреї і не тюрки.
Коли ми проходили повз аул, ідучи на українське селище Хач-Манзель, я хотів збити голуба. Але Лисун схопив мене за руку. «Коло єврейського аулу не стріляй, – сказав він, – євреї народ сурйозний і після вистрілу доведеться тікати верст за п’ять».
Гірські євреї розводять виноград і роблять вино, якого сами не п’ють, бо вони правовірні мусульмани. У бурдюках, а то й у барилах, вони одвозять вино в Дербент, і там міські євреї, люди, що балакають переважно тюркською мовою і додержуються єврейської віри, продають це вино в підвалах.
Міські Даґестанські євреї-торгівці теж народ серйозний. Уповноважений Плодовинспілки, що приїхав у Дербент регулювати винну торгівлю й позамикав підвали, ходить у місті Дербенті обачно. Вночі він взагалі ходить тільки взад і вперед по своїй хаті, удень же їздить на спеціальному візникові, а поруч з ним сидить дядя з револьвером. Цей уповноважений чоловік молодий, сильний і в бувальцях бувалий. У нього навіть вистачило сміливости пройти зо мною надвечір два квартали по вулиці пішки. Коли він отак, взагалі, бережеться, то на це мають бути дуже реальні й дуже конкретні причини. Уже коло десятка євреїв-виноторговців в різні часи і з різних нагод запропонували йому, що вони його заріжуть, як тільки він покаже носа на вулицю.
Отже, як бачите, і міські даґестанські євреї народ цілком серйозний і діловитий. Дехто з них, не зважаючи на те, що підвали запечатані, і далі торгують вином, випускаючи вас тими самими дверима, на яких висить печать. Яким способом це робиться, я так і не дізнався, знаю тільки, що вдень купити вина не можна, а ввечері це дуже легко.
Перейшовши повз гірський єврейський аул, ми ввійшли в степове українське село. Ідучи по довгій вулиці, де обіруч стояли українські хати, не можна було повірити, що ми піднялися вже метрів на двісті над рівнем Каспійського моря. Дід надзвичайно українського вигляду лагодив у дворі борону. Не даґестанським варіянтом російської мови, а чистим, м’яким українським язиком дід, не поспішаючи, пояснив, як пройти нам до Миколиної хати.
Сонце давно вже розтопило весь сніг, вітер висушив землю і здіймав куряву. І мені здалося, що ми йдемо Бахтином у Змійові до Дінця. Ті самі білі, рожеві, блакитні хати, ті самі чорними віконницями облямовані вікна, ті самі очеретяні дахи, такі самі діди й баби з «малоросійськими» обличчями, і така сама татарська назва селища. Ми підійшли до Миколиної хати. Самого Миколи не було вдома – він поїхав у Дербент. Нас зустрів чорнявий пацан Грицько, хлопець літ на дев’ять, у кубанці із ножем. Він провів нас у хату. Стара бабуся, жовта, товста, малярійна й водянкувата, приймала нас у хаті і посадовила на скрині. Це була полтавчанка. Аматори полтавської мови, української милозвучности і славнозвісного жіночого «л» могли б годинами пасти вуха коло цієї бабусі. На полу лежала хазяйка, теж хвора на малярію, і коло неї вовтузилося мале дівча.
Ми сіли і помовчали трохи, як є український звичай. Я крадькома роздивлявся хату. Її можна було б в оцю хвилину перенести в Зміїв, і вона не справила б ні на кого ніякого вражіння.
Правда, богів не було – селище Хач-Манзель є колектив, та й взагалі в цій країні тисячі народів, тисячі мов і тисячі релігій, боги можливо саме через свою різноманітність і многовзірність не користуються такою пошаною, як у наших селах. У сусідній чистій хаті лежала купа прядива і така сама купа овечої вовни.
«Ну, як, – сказав машиніст Лисун, – будемо, значить, гуртом землю робити». Баба не одповіла нічого. Видно було, що вони зберігали ворожий невтралітет до ідеї колективу. «Що ж, – сказав далі Лисун, – коли косовиця, то й діди ваші з одного казана їли і з одної чарки горілку пили. Мабуть що непогано буде і землю гуртом орати».
«Так то косовиця, а то землю орати, – сказала хазяйка. – Косити гуртом тільки й треба, а як із землею, то ми ще не знаємо, як воно буде».
«А чи є у вас такі, що без права голосу? – запитав я. – Як вони?» – «Є й такі, – одповіла хазяйка, – і вони в колективі».
Поки бабуся накривала на стіл і прошкандибала з хлібом і солоними огірками, ми з Лисуном розпитували в хазяйки, чи є в них на селищі багаті люди і чому їх прийнято до колективу. За багатого в селищі Хач-Манзель вважається того, хто посадовив виноградник не менше, як чотири роки тому, бо землі в усіх було нарівно – це селище вже радянського походження і склалося з недобитків великих сіл Даґестанських, поруйнованих білими та грузинськими меншовиками під час громадянської війни.
Отже і люди там з усяких земель України, і землю ділилося між ними нарівно. Куркулі тільки-но почали були народжуватись на ґрунті виноградарства і це народження припинив колектив. Власне, як на слобожанський масштаб, із такого виноградинка, що посаджений уже чотири роки тому, хазяїн має чималий прибуток, і його ні в якому разі не можна б уважати за середняка. Але тут масштаб інший.
Коли бабуся принесла хліб і огірки, Лисун почав моргати оком на здогад вина. Миколин виноградник був ще молодий, отже бабуся послала пацана до Івана, і пацан приніс дві чверті вина. Можна було б добути і крашанок, і масла, і м’яса – сказав пацан, але в Івана весілля, і там усе поїдять сами. Дочку Іван видав заміж, записав у загсі, оце три дні гулятимуть, а тоді ще поїдуть у Дербент вінчатися.
Коли Лисун розлив вино по коновках, то бабуся почала згадувати допотопну Полтавщину шістдесятих років минулого сторіччя, а хазяйка жалілася на малярію і на свого рідного брата, завідателя кооперативу. Після другої коновки хазяйка прямо почала шкодувати, що її брата своєчасно не розстріляно. Здається, що він не хотів видати їй матерії поза чергою, а собі взяв і навіть дочці своїй набрав на спідницю.
Ще жалілися вони на вовків. Передучора вовки порізали ні мало, ні багато, чотирнадцятеро коней і це саме перед оранкою.
Лисун вилив рештки вина в пляшку, і ми зайшли ще до Чапура. Чапур по-татарському значить рябий. І справді, це був чоловік із сильно подзьобаним віспою обличчям. Волосся йому було шорстке і щіткувате, як у вепра, як вепер він дивився маленькими злими очима і був знаменитий мисливець.
Оце він сидів на ослінчику і лагодив чобіт.
Його три дні як випустили з тюрми. і він був у добрім настрою. У тюрмі він просидів рік за те, що не вбив татарина, а тільки одстрелив йому руку, і то у своїм дворі при численних свідках Коли б він цього татарина був убив сам-на-сам. як і тих шість душ, кого вже поїли шакали в усяких місцях гірської полонини, то йому не довелося б сидіти в тюрмі, бо ніхто б не знав.
Імовірно, що рябий Чапур не заживеться на цьому світі. Чи за рік, чи за два сам-на-сам із ним зустрівшися в лісі, якийсь татарин управиться вистрелити швидше від його, і від Чапура залишаться тільки дванадцять шевських цвяхів.
Ми вийшли з селища Хач-Манзель і подались дорогою на солонці. Я не беруся судити про рештки національного антагонізму в Даґестані. Ті півсотні народів, що там живуть, подекуди ще й досі не позбулися ворогування між собою, ворогують із заможними тюрками, що забрали плідну полонину, ворогують із залізничниками, ворогують із своїми муллами і, не проживши там десять років і не ззівши з ними десять пудів соли, дуже нелегко сказати, як нам треба вирішити національне питання. Ясно одне, що там, у Даґестані, національне питання більше ніж де-небудь тісно зв’язане з вирішенням усіх чисто економічних і соціяльних проблем; воно виринає на найнесподіваніших місцях і місцевим керівникам подекуди доводиться найхимерніших добирати способів для його вирішення.
XVI
Вранці другого дня стало ще тепліше. Ні одної хмарки не було на небі і година була така ясна і заспокійлива, що кілька душ дербентців, і з ними і Феська-хуліган, взяли рибальську шаланду і виїхали в море.
Ясної, теплої години мені нічого було робити в степу, і я зостався вдома. Хазяїн мій, добрячий, кругловидий гігант, роздобув вина і поточилася бесіда на всякі місцеві теми.
І залізничник-хазяїн, і жінка його, людина справедлива і розумна – рідкі люди серед некультурних «європейців» Дербенту, все ж таки сильно нападалися на тюрків, на гірські племена Даґестану. Я так і не добрав, за що вони на їх сердились, і мені здається, що це був просто вплив тієї самої проклятущої культуртрегерської традиції, що панує в усіх залізничних виселках уздовж Каспійського узбережжя.
Бо вони обоє погодилися, що тюрки ввічливі і виховані, що горяни гостинні і віддають усе своє, хоч би й чужому чоловікові, що вони поселяють гостя в найкращій своїй хаті, в якій сами не живуть. Можливо, що в їхніх міркуваннях деяку ролю відогравало і те, що татари і горяни не православні і Пушкіна не читали, а найпевніше, що це була та сама ганебна культуртрегерська традиція. Це люди були немолоді й жили в Даґестані ще за дореволюційних часів.
Інакші взаємовідносини з аборигенами в дітей радянського ладу. У крамниці союзу мисливців я познайомився з техніком Нейштадтом.
Технік Нейштадт – хлопець двадцяти п’яти років зроду. Національність його визначити важко; здається, батьки його були поляки. Але він сам говорить тією чудною російською мовою, що її можна почути тільки від «кавказьких креолів», тих, що з дитинства росли в оточенні кавказьких мов. «Здраздвуйде», – сказав технік Нейштадт (ми мали обміркувати з ним плян поїздки, яка так і не відбулася).
«Може, ви зайдеде до бене?» Я зайшов і через цілий вечір балакав з «дехніґом Нейждадом».
Він попереду працював у залізничних майстернях, а далі їздив помічником машиніста. Від залізничників він спочатку засвоїв зневажливе ставлення до «мусульманів», але досить скоро розійшовся з старими спецами і пристав до групи мисливців (а в Даґестані групи мисливців є, так би мовити, суспільні угруповання) змішаного типу. В його групі був лезгін Абас, ормен Сіманян, молодий тюрк, прізвище якого я забув, і якийсь колишній аґент ДПУ, що вже не служив.
З ними він полював і від них навчився гірських звичаїв.
Сам, верхи на коні, він об’їздив іригаційні канави за тридцять і за сорок верст від міста в горах, ночував і жив у селах, їв чурек і ночував у горян-мисливців. У лісах, у горах, він стрівав сам-на-сам лезгінів з глухих аулів, що ніколи не бували в місті і навіть не знали тюркської мови.
Нейштадт тепер був головний технік іригаційних закладів Плодовинспілки, і от одного разу йому треба було перебути в лезгінському аулі, в горах, скілька днів. Він ночував у найкращій саклі аулу, бо тільки в ній не було такої бісової тісноти, як у саклях бідних лезгінів – Нейштадт же мусів вечорами опрацьовувати виїжджені і видобуті за день дані.
Так він прожив декілька діб, не думаючи собі нічого ні про коня свого, ні про рушницю, бо закон гостинности оберігав його, поки він жив у саклі. Нарешті йому вийшла потреба переїхати до другого аулу глибше в гори і вранці він виїхав на ґрунтову дорогу.
Обіруч дороги росли гущі ожиннику, терну, диких слив. У тих гущах було до біса фазанів, але Нейштадтова рушниця була складена і пришвартована до сідла, бо він об’їздив канави і мав у руках мірило та папір для графіків.
Сонце вже вибилося над гори. Це вже був високий Даґестан – снігові верхів’я гір ще тліли одсвітом горяного сходу, але Нейштадт не помічав їх.
Він рівно вдихував сухе, як біле вино, гірське повітря і уткнувши довгого носа в «Довідник іригатора», порівнював дані і вже приблизно накидав схеми кошторисів. Він одкинувся в сідлі назад, а досвідчений кінь сам вибирав для ніг місця, де краще ступити – ступав, як кіт по ґзимсові даху.* Ліворуч дороги одкривалася прикра круча, дорога вужчала, стала стежкою, де навіть буйволячі біди* могли проїздити тільки мнучи і ламаючи буйні кущі правого боку – Нейштадт це знав і це його не цікавило – він помножав тризначне на тризначне число.
Раптом кінь фаркнув і разом навис над кручею, рвучись геть від кущів. – Шакал, подумав Нейштадт, або може й барс – він був уже за шість кілометрів від аулу і від саклі, де він ночував у лезгіна.
Не поспішаючи, Нейштадт заткнув книгу, олівець і папір у кишеню куртки і взявся за вуздечку. Знову фаркнув кінь і позадкував, занісши високо голову, підтягнуту вуздечкою, уже одна задня нога його була на схилі і конвульсивно намацувала точку опору. Нейштадт вирішив добути про всяк випадок рушницю і одстебнув футляр од сідла.
В цей момент з-поза буйного гілля виткнулось чорне дуло – і за дулом виткнувся його чорний хазяїн – хазяїн рушниці і хазяїн тієї саклі, де ночував Нейштадт. Хоч спідню частину лиця він замотав якоюсь ганчіркою, але Нейштадт одразу пізнав його бешмет і святечні червоні чув’яки.
«Двай ржо, – крізь хустку запропонував хазяїн. – Ґлади ржо – дам дорогу», – пояснив він крізь хустку той спосіб, яким Нейштадт мусів віддати йому рушницю льєжської мануфактури безкуркову.
Нейштадт сильно розсердився. Було б не ночувати в куркуля, сердито подумав він, кленучи свою голову і обіцяючи в найближчому часі ззісти її, голову, з кислою капустою. Але зараз на це не було часу. Хазяїн трішки повів гвинтівкою, і, націляючи на ту Нейштадтову кишеню, з якої вистромлювався вредний олівець, що одним черком придушував багатих виноробів і допомагав наймитам і бідноті. Десь у районі цього олівця під курткою мало бути технікове серце.
Нейштадт обережно поклав футляр із рушницею на дорогу, спускаючи його за ремінь, щоб не побилась об каміння – мисливець завжди шанує рушницю – навіть тоді, коли її в нього одбирають навіки. Далі він почав міркувати, як би йому схитрувати, щоб дістатись до револьвера – але хазяїн не кидався підбирати рушницю, а перманентно націляв у район вредного олівця і неприємних записів.
«Уздавай з гоня», – мовив хазяїн крізь хустку. Нейштадт так само, не поспішаючи, зліз із коня. – Бідний Стасик! – управився він подумати. – Коли ти навіть зостанешся живий, то де ти тепер добудеш таку рушницю й такого коня.
Але ще неясно було, чи він зостанеться живий. Хазяїн вагався. Технік міг його пізнати. У техніка ще був револьвер і ніяк не можна було його відняти. Щоб витягти з кишені револьвера, треба було одставити рушницю.
Хазяїн вагався і поки що націляв у вредний олівець. Спокійний і невблаганний, як дерево, олівець вистромив свого гострого носа з кишені І загрожував незчисленними неприємностями. Чим далі дивився чорний хазяїн на нахабний олівців ніс, тим дужче розпалювалися в ньому чорні, душогубні емоції. Зрештою це було найпростіше. Розтрощити кулею невгамовний олівець, джерело шкідливих цифр, а заодно і технікове серце. Ніхто не дізнається. За одну ніч шакали начисто ззідять те, що залишиться від техніка там, у розколині під кручею. Хазяїн ще раз навів рушницю – тепер чорна мушка точно затулила собою чорний графіт олівця. Хазяїн почав легесенько залицятись пальцем до спуску.
Раптом він щось почув і повернув голову вбік. Десь унизу з боку аулу долинали уривки голосів і хазяїн знову завагався. Так само зненацька голоси вщухли, і хазяїн знову став залицятись до спуску, розраховуючи, чи він управиться після пострілу втекти не побачений від голосів.
Все це технік Нейштадт бачив у чорних очах над замурзаною хусткою. Ввесь нескладний хід чорних хазяїнових думок одбивався в чорних дзеркалах очей. Вони вагались, моргали, спинялись, вирішали і знов вагались.
Але Нейштадт теж почув далекі голоси, і от в очах хазяїна, коли він знову повернувся до техніка, уже не було вагання, а тільки короткий розрахунок часу. Треба було виявити активність, Нейштадт швидко оглянувся назад.
Він знав, що хазяїн інстинктивно переведе рушницю з олівця на ту точку, на яку він тепер дивився уперто і безстрашно. І в цю мить у справу встряв несподіваний помічник.
Це був кінь. Він знову фаркнув і почав задкувати. Нейштадт оглянувся назад на хазяїна. Хазяїн швидко перевів приціл на коня, тоді знову на нього, тоді знову на підозріле місце в кущах, і зненацька хазяїн повернувся на сто вісімдесят градусів назад.
Але було вже пізно. Жилава рука міцно тримала його за барки. З кущів вийшло ще декілька джентлменів в обірваних бешметах і високих баранячих шапках. Вони забрали в хазяїна гвинтівку і взялись мовчки й діловито лупцювати його по потилиці і по спині.
Це були теж лезгіни – залізничні чорнороби і виноробські наймити, що верталися в далекий гірський аул. Уже здаля вони були пізнали довгу фігуру і довгий ніс Нейштадта, і прийшли йому на поміч тією самою стежкою, якою хазяїн вийшов на засідку. Почуття клясової близькости до робочого хлопця одразу перемогло традиційну національну ворожнечу.
XVII
Об одинадцятій годині знявся вітер і я вирішив їхати, але перед тим, як іти до машиніста Лисуна, я постановив поїхати на косу і глянути, чи не летять з моря качки. Поки я встиг дійти до площі, вітер був уже такий, що не хотілося йти пішки по березі. Падав сніг, і вітром його несло вздовж вулиці. Я умовився з візником і ми поїхали.
Не встигли ми добитися до стіни, як вітер виріс до такої сили, що візник горянин почав сіпатись на своєму сідлі, а за стіною кінь став. Уже нічого не було видно за морозною хмарою снігу, і візник начисто одмовився їхати далі. Я пробував пояснити йому, що в такому разі він залишиться без гонорару, але він до того промерз і натерпівся, що з радістю одмовився від карбованця і нагнав коня назад у місто.
Отже я пішов сам. Мороз був невеликий, може градусів з п’ятнадцять, чи коло того, але вітер дув такий, що йти було дуже смішно. Треба було нахиляти голову, як нахиляє голову бик, націлюючись у тореадора. Та й то дуже важко було пересувати ногами. Крізь снігову завісу видко було, як над морем коло самого берега метушилися качки, шукаючи захисту від шторму. І раптом я побачив уже зовсім комічну річ. Паралельно до берега проти вітру летів крижень – і стояв на місці, ніби повис у повітрі, підважений на ниточку. Я спробував підбігти і одразу перегнав крижня. Крижень помітив мій маневр, взяв укіс і знову наздогнав мене. Так ми бігли голова в голову з крижнем аж до того місця, де за великим каменем сидів татарчук, що колись подарував мені сірники, і марно силкувався вбити качку, стріляючи проти гураґану.
Я сів поруч нього; але ми більше сміялися, ніж стріляли. Вистріл не доходив до птиці, зате море доходило до нас і разів зо два вище колін залляло нас дуже холодною водою. Ми вже налагодилися йти геть, коли татарчук підвівся показав рукою на море.
В трьохстах метрів від берега під одним клівером, мов пущене ядро з гармати, ішла шаланда, і в ній борсалися три чорні, засуджені на смерть, фігури. Це був Феська-хуліган із колегами. Зі скорістю кур’єрського потяга вони пролетіли повз нас, проскочили Дербент і зниклі в сніговій хмарі. Я подивився на годинника. Другого дня я дізнався, що вони загинули через десять хвилин після того, як ми їх бачили з татарчуком. Загибель Феськи-хулігана справила на дербентців дуже приємне вражіння. Казали, що ніхто не міг з ним упоратись, аж поки йому в прийшла щаслива думка ясної години поїздити шаляндою в морі. Нас ще раз залляло водою, на цей раз мало не до пояса, і ми пішли кожен у свій бік, ніжно потиснувши один одному руки.
Йшовши до машиніста Лисуна, я думав про люб’язного татарчука, і мені стало дуже шкода, що я, вивчавши всякі язики, не управився вивчитись тюркської мови, щоб підійти ближче до цього мужнього, спокійного народу. Один із моїх друзів, поет і географ, навчив мене поважати і любити малі нації. Дехто з наших письменники дуже ображаються, коли на них не звертають уваги в Росії. Але послухайте, що вони самі говорять про Білорусь, і спитайте в їх, що вони знають про малі нації. Понайбільше в них немає ніяких підстав ображатись. Що ж до обивателської маси, хоча б міста Харкова, то з її поглядів на цю справу можна було б довго і весело сміятись, коли б більше не хотілося плакати.
Той самий мій товариш, географ і поет, якось їхав трамваєм у місті Харкові, поспішаючи на вокзал. Коло його на лаві сиділа літня вже циганка, і на руках у неї була дитина, світліша од неї на колір. Напроти на лаві сиділа одна тітка із тієї категорії, що домішують у молоко крейду й вапно, а потім продають його на Благовіщенськім базарі, дбаючи здоров’ям пролетарських дитинчат. Поруч із тією тіткою сиділа друга у шовковому капелюсі і в інтелігентних черевиках.
Помалу, в міру того, як трамвай посувався Свердловською вулицею, у тітчиній душі страшний закрався сумнів, дивлячися на дитинча, що ніжно горнулося до циганки, хоча й було дещо світліше за неї на колір.
«Чудно, – казала тітка молочної категорії, – циганка чорна, а дитина біла».
«І правда, чудно, знаєте, – одповіла тітка в інтелігентних черевиках. – Кажуть, що тепер стали вчащатися такі випадки, що циганки крадуть дітей.
Тітки побалакали між себе ще хвилини зо дві, прийшли до висновку, що цього діла так покинути не можна, а доведеться, мабуть, звернутися до міліціонера. На сусідній лаві знайшовся ще один йолоп у сірім костюмі, що підтвердив тітчині сумніви, і теж висловився за те, щоб викликати міліціонера для консультації.
Слухаючи тих розмов, циганка засовалась на місці і почала шукати очима дверей, передбачаючи ночівлю в районі і дуже довгі й непотрібні пояснення.
«Сидіть, жінко, – суворо сказав товариш, – і їдьте спокійно, куди вам треба. Ніхто не посміє вас зачепити». Далі він звернувся до молочної тітки. «Я думаю, громадянко, – сказав він ще суворішим голосом, – що вам не можна їхати в цьому вагоні. У мене сильне підозріння, що у вас сифіліс, і що я можу від вас заразитись. Чи не буде краще викликати міліціонера і з’ясувати цю неприємну справу, бо, коли у вас насправді сифіліс у першій стадії, в чому я тепер уже майже переконаний, ви можете заразити всіх сусідів. Ви самі не уявляєте собі, які це матиме жахливі наслідки».
«А ви, громадянко, – сказав він далі, звертаючись до тітки в шовковім капелюсі, – ви, громадянко, щось украли і сховали крадену річ у ваш ридикюль. Я звідсіля бачу цю річ крізь шкіру вашого ридикюлю, і я переконаний, що ця річ крадена. Я пропоную спинити вагон і викликати міліціонера. Він зможе з певністю встановити, кого ви обікрали і куди ви везете крадені речі».
Тітки вилупили очі і замовкли. Тоді в розмову встряв йолоп у сірому костюмі. «Дозвольте, громадянине, – сказав він, – циганка...»
«Циганка їде з дитиною у своїх справах, – грубо обірвав його товариш, – і ніякий ідіот, хоча б він тричі був у сірому костюмі і в три рази інтелігентніших черевиках, не має ані найменшого права до неї чіплятись».
Мені дуже сподобалося, як мій товариш, поет і географ, обійшовся з хамовитими тітками і з йолопом у сірому костюмі. Не те, щоб я сам не міг вигадати подібної речі, але найпотрібніші слова завше з’являються до мене через п’ять хвилин після того, як вони були мені потрібні. Та тепер. міркував я, я вже не забуду цієї лекції і коли мені доведеться стрітися з тюрками, я не тільки не стрілятиму в них, а, навпаки, буду їм як друг брат. Ми з машиністом Лисуном поїдемо в Берікей[44]44
Беркей – село в Дербентському районі Дагестану.
[Закрыть] і там, безперечно, стрінемось не один раз із тюрками.
