Текст книги "Важко бути іншим або історія мого життя (СИ)"

Автор книги: Мар'яна Гаврилюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

– Зачекай ти ще не бачила що я підготував для наших милих дам. Бачиш той зелений контейнер, візьми його сюди, це для Тайри, – я послухалася і взяла його.

– Ого, це що шершні.

– Ага.

– В Тайри на них алергія.

– Ага.

– Ти божевільний.

– Ага.

– Ти щось можеш відповісти крім ага.

– Ага.

– Джек…а скільки їх тут.

– Всього-навсього два, більше не міг знайти. Ось ми вже приїхали.

– А от тут буде складніше її кімната знаходиться на другому поверсі.

– Я знаю саме тому ти залишишся на дворі і будеш стерегти чи ніхто не йде, а я тим часом залізу у вікно і зроблю все.

– Гаразд я згодна.

Джек як справжній скалелаз видирається на веранду і з легкістю пробирається до вікна Тайри, нам пощастило що це вікно теж було відчинене, Джек обережно відкриває вікно потім контейнер і випускає наших милих друзів у кімнату.

– Все, я спускаюся.

– Джек! Ні не роби цього тут якась машина під’їхала.

– Що? Так Мері тікай звідси в машину.

– А ти, я тебе не покину.

– Якщо я не прийду через п’ять хвилин заводь мотор і тікай.

– Джек.

– Швидко поки тебе не помітили, – я послухалася Джека швидко добігла до машини і чекала його там. Виявляється то була машина якогось хлопця, який привіз Тайру додому, вони не довго сиділи в машині, от я бачу як Тайра виходить і прямує до будинку. Джека досі не було, вмить у кімнаті Тайри загорілося світло, вона щось там шукала, а тим часом Джек пригнувшись під її вікном намагався бути непомітним. І тут, так само швидко світло погасло Тайра вибігла на двір до машини і вони поїхали.

– Це було близько, – вривається в машину Джек, від несподіванки я здригнулася.

– Джеку! Ти живий, тебе не помітили, – в цю мить я обіймаю його.

– Так…задушиш.

– Вибач.

– Їдемо до наступної цілі.

Наступною ціллю був будинок Белли і Лори, добре що вони жили по сусідству, але до них потрібно було далеченько добиратися.

– Здається зараз дощ почнеться. Небо зовсім захмурилося.

– Ні, я не хочу дощу, він же нам завдання ускладнить.

– Ага…

– О! я дещо вигадав якщо ти звісно погодишся.

– І що?

– Не будемо втрачати дорогоціного часу. Давай ти прокрадешся до будинку Лори, а я до Белли.

–Ти зглузду з’їхав, а якщо я провалюся і мене помітять?

– Не хвилюйся.

– Ні, Джеку я не згодна.

– Ну гаразд.

– Підемо разом.

Хмари весело пливли по небу десь в далечі був чутний грім, вітер прискорився. Ми нарешті доїхали до будинку Белли і Лори.

– Ну що ти готова до останньої місії.

– Так, що ти приготував для них, – Джек повертається і забирає із заднього сидіння останні дві коробки.

– Ну що вибирай мурахи чи жаби.

– Ха-ха мурахи ти серйозно, я чекала на щось грандіозніше.

– Не поспішай з висновками це не просто мурахи це мурахи– терміти.

– Ого, і для кого ж вони приготовлені.

– Для нашої стервочки Белли.

– У-у-у…я ненавиджу жаб тому візьму милих комах

– Гаразд, – ми виходимо з машини знову оглядаємося і прямуємо до будинків.

– Джек, а можна питання.

– Так питай.

– Ну шершнів ти зловив сам щурів тобі дав знайомий фарбу і сверблячий порошок купив, а звідки мурахи-терміти і жаби.

– Я взяв їх з кабінету біології, я дружу там з одним ботаном, жабів і мурах все одно тримали для експерементів. От я і попросив його він погодився.

– Ха-ха, – от ми пробираємося в будинок Лори? Беллу ми залишили на десерт.

– Швидше.

– Іду, – хоч і кімната Лори знаходилася на другому поверсі, але до неї було легко добратися, ми залізли по аварійній драбині.

– Не відчиняється.

– Що?! Як так, спробуй сильніше.

– Намагаюся.

– Дай я тобі допоможу, – нарешті ми із спільними зусиллями відчинили вікно, і пробралися до кімнати.

– Ну що випускай їх Мері.

– Ні-ні краще ти.

– Боягузка.

– Хочеш ще один синець під око?

– Гаразд-гаразд заспокойся, – поки Джек випускай жабів я обдивлялася її кімнату і помітила дещо цікаве, повно старих платівок, я вирішила поглянути і здивувалася.

– Джек!

– Що?

– Поглянь.

– Ого, скільки старих платівок.

– Вона теж слухає рок!

– Не сміши.

– Я не…сам поглянь, от платівка Бітлз, а от Металіки, Стікс, Кісс.

– Я в шоці.

– Я теж.

– Гаразд забираємося звідси поки нас не помітили, – і раптом ми чуємо шум невже Лора повернулася так швидко, повільні кроки наближалися до кімнати.

– Що робити Джек.

– Не панікуй, під ліжко.

– Що?

– Давай швидше, – я послухалася, ми залізли під ліжко і намагалися сидіти там тихо, аж раптом двері відчиняються в кімнату хтось заходить, і тут я почала нестримно хвилюватися здавалося от-от і серце вискочить із грудей.

– Лора люба це ти? – чуємо ми голос то була мама Лори, ввімкнувши світло вона оглянула кімнату, а потім переконавшись що нікого немає вимкнула світло і зачинила двері, і тут би все було добре як би не це.

– Джек! По мені щось слизьке лазить…так це ж жаби!

– Ні тільки не це, – я вже хотіла закричати аж раптом відчуваю як Джекова рука закриває мені рот, – Мері…Мері тільки не кричи прош, я їх зніму з тебе – вмить Джек забирає жаб з мене, і я як навіжена вибігаю із під ліжка.

– Бе…бе фу, вони такі слизькі, тепер це буде снитися мені в кошмарах.

– Все змиваємося звідси, – нарешті ми вийшли з будинку, і ось остання ціль Белла. На годиннику була третя, нам потрібно було поспішати, бо будь якої миті Белла могла повернутися. Ми швиденько як справжні професіональні злодюжки, непомітно пробралися до вікна Белли, її кімната була на першому поверсі тому ніяких складнощів добратися до неї не було.

– Не відчиняється.

– Спробуй сильніше смикнути.

– Замкнено.

– Що ж робити.

– О, я згадав в мене в машині є дещо зачекай мене тут гаразд.

– Добре, але швидше, – Джек вмить побіг до машини, але не побачивши під ногами гілку спідкнувся і впав на землю.

– А-а-а-а…чорт.

– Джек з тобою все гаразд.

– Так, все нормально, – піднявшись він продовжив свій путь цього разу повільніше. Взявши з машини все що треба брюнет поспіхом помчав до мене, вже цього разу оминаючи те місце де він упав.

– Ти швидко.

– Так-так погляньмо.

– Що це…це що лом?? Ми що будемо проламуватися в її будинок.

– Саме так, нічого страшного я тільки постараюся підняти вікно це не буде так помітно, – вмить брюнет приступив до роботи хвилин дві він копирсався поки вікно не піддалося йому і нарешті відчинилося.

– Ну що ходімо.

– Так.

– Тільки після вас мадам.

– Ой який джентльмен, – ми пробралися в кімнату Белли і здавалося що ми потрапили на звалище непотрібних речей, або на якийсь ринок повсюду були розкидані її речі одяг, взуття.

– Ого, ну і бардак в мене і то чистіше в кімнаті.

– Точно тут не те що мурахи заведуться тут і жуки.

– Ха-ха да.

– Ну давай швидше, – швидко зробивши останню місію ми безшумно забралися звідти.

– Ну ось остання місія виконана, треба її відсвяткувати.

– Так, але не забувай що я все ще під домашнім арештом.

– А я тут хотів піти з тобою на один концерт, вони завтра тут виступають.

– Це часом не Sweet Poison.

– Так саме вони, ти що їх знаєш.

– Можна і так сказати, – ми сіли в машину і вже вирушали додому, погода зовсім зіпсувалася вітер посилювався і почав йти невеличкий дощик добре що ми все встигли зробити ще до того як дощ почався.

– То звідки ти їх знаєш?

– Це довга історія.

– Ну гаразд, але ми підемо так?

– Ну не знаю.

– Ну Мері-і-і будь ласка.

– Ну гаразд, і не дивися на мене своїми щинячими очима, йдемо.

– Ура, я тебе люблю.

– Ну, не потрібно цих телячих ніжностей.

– Все чекаю тебе завтра о тій же порі що й сьогодні, – і ось вже нарешті видніється мій дім, нарешті я посплю.

– Ну бувай зустрінемося завтра.

– Так до завтра, в них там барабанщиця гарна ти мене з нею познайомиш.

– Добраніч!

– А ще з гітаристкою.

– Добраніч Джек, – захлопнувши двері від авто і попрощавшись з Джеком я попрямувала додому, тихо відчинила двері і як справжній професіонал-злодюжка без жодного звуку пішла до кімнати, ця ніч мене дуже втомила.

Розділ 11

Ранок, я ледь прокинулася через погоду так не хотілося йти до школи, на дворі сипало як із відра добре що хоча б вітру не було і мені ще так хотілося повалятися в ліжку. І тут мій геніальний мозок вигадав одну ідею…

– Мам я не піду на перший урок.

– Чому?

– Мені щось не добре.

– Ого, та ти вся бліда, ну гаразд я зателефоную директору скажу що тобі зле, а якщо не стане краще то залишайся вдома гаразд.

– Добре.

– Може мені залишитися вдома з тобою.

– Ні, не варто.

– Точно.

– Так.

– Ну гаразд, але все одно я буду телефонувати тобі.

– Гаразд.

– Ну все я запізнююся на роботу, бувай.

– Удачі на роботі, – Так! Мій мозок все ж таки геніальний, ура ще годину можна поспати.

Я так і зробила попрямувала до кімнати і солодко заснула під шум дощу. Мене розбудив телефонний дзвінок, телефонував Джек.

– Привіт Мері, привіт, – чую я голоси Єви і Джека, – ми хвилюємося чому до школи не прийшла.

– Привіт народ, зараз буду просто зранку погано почувалася і тому не прийшла на перший урок.

– І на другий запізнишся.

– Ні, я ще можу встигнути.

– Ні, він вже почався.

– Блін. А ви чому не на уроці?

– В нас філософія, вирішили прогуляти, зараз ми в Black Road сьогодні в них день класичного року.

– Круто.

– Тож збирайся ми тебе теж тут чикаємо.

– Вже біжу… – я швиденько одягаюся збираю речі і вирушаю в школу, дощ вже перестав іти. В мене були два варіанти, або йти на зупинку до якої хвилин п’ятнадцять, або ж викликати таксі, я обрала друге порившись в маминих документах які лежали на столі я все ж знайшла візитну карточку служби таксі і викликала його, трішки почекавши я побачила перед домом жовте таксі, так швидко? Переконавшись що це моє таксі я сіла в нього і вирушила до школи, добралися ми туди за хвилин десять в два рази швидше ніж на шкільному автобусі.

– Привіт народ!

– О, Мері ти так швидко.

– Привіт.

– Ну що говорите день класичного року.

– Ага.

– Круто.

– Ага.

– Джеку ти знову за своє.

– Ага.

– Годі.

– О моя улюблена пісня, – нашу розмову перервала Єва.

– Я теж її люблю, – то була пісня мабуть всім відома AC/DC Back in Black, запальна і весела. Ми просиділи там весь наступний урок, а потім все ж таки вирішили повернутися до школи, залишалося всього-навсього два уроки до кінця. Історію ми просиділи разом, я завжди любила цей кабінет, великий просторий, на стінах висіли різні плакати, стенди і ще мені подобалося те що парти ідуть суцільно, за один ряд могли поміститися восьмеро людей. Пролунав дзвінок всі почали виходити з кабінету, наступним уроком була біологія,а в Джека і Єви – географія. І еліта точніше частина еліти мала теж там бути, по всій школі блукали чутки про те що ми з Джеком зробили цій компанії, Джоша так і не було в школі його батьки вирішили що в нього алергія, і відвезли його до лікарні на щастя нікого не підозрювали. Я не любила біологію тому що цей урок був нудний, як на мене, на щастя всі нудні уроки коли небуть закінчуються, через те що я хотіла спати я заснула прямо на середині цікавої лекції про динозаврів, добре що мене не помітили. Ось пролунав останній дзвінок, всі швидко почали виходили з кабінету поспішаючи додому. Дощу не було, але по небу подекуди лунали звуки грому і щоб не намокнути я поспішила на зупинку де мав зупинитися шкільний автобус, мама сьогодні мене не забиратиме зі школи вона повідомила що в неї багато роботи і вона буде пізно, Єви і Джека ніде не було видно. Я впевнено йшла до зупинки і здригнулася він того що хтось схопив мене за руку, то був Саймон, повернувшись перед собою я побачила всю компанію еліти ну майже всю не було Тайри й Джоша.

– Привіт Мері!

– Привіт.

– Ах ти ж мерзенна істота.

– Що?

– Не удавай ніби нічого не знаєш!

– Про що це ти Саймон.

– Він намагається донести до твого нікчемного мозку те що ти зробила, – зухвало продовжив Марк.

– Не варто було тобі зв’язуватися з нами.

– Я не розумію? – хоча я давно вже зрозуміла про що вони, але я не хотіла цього показувати і тому поводила себе так ніби ні про що не догадуюся.

– Освіжу твою пам’ять, вчора на вечірці у Елісон хтось розфарбував машину Марка і впустив в машину Саймона щурів! – промовила Белла.

– Ха-ха, то ще є люди які вас ненавидять.

– Не прикидайся Мері! – штовхнувши мене промовив Марк.

– Свідки бачили як якась дівчина дуже схожа на тебе вибігала звідти, – продовжив Саймон.

– Ви що…вважаєте що це я могла таке зробити.

– А хто ж іще.

– По-перше як я могла бути там якщо я під домашнім арештом, крім школи і дому мене більне нікуди не відпускають, по-друге як я могла непомітно запустити щурів в машину так щоб сигналізація не спрацювала?

– Це логічно, але наші свідки надійні і не могли помилитися.

– Хочеш війни буде тобі війна! – після цих слів вони синхронно повернулися і пішли геть, автобус вже чекав на зупинці, а я ще й досі сиділа завмерши на очах почали з’являтися сльози. Що далі буде, тепер мені точно не дожити до випускного.

– Дівчино ви заходите чи ні! Мені ще тут довго стояти? – звернувся до мене водій автобуса.

– Так-так я іду, – я зайшла в автобус, Джека там не було вже відїждаючи від школи я побачила машину Євиної мами, яка їхала в напрямку школи. А раптом вони і Джека помітили разом зі мною, а якщо вони щось йому заподіють, сльози так і наверталися від цих думок. І я вирішила зателефонувати йому і поцікавитися що з ним, вже вийшовши з автобуса я хотіла набрати номер, але дощ почався і я швиденько побігла додому, відчинила двері стягнула мокрий одяг приготувала гарячий шоколад і тоді аж зателефонувала Джеку. Джек досить довгий час не брав трубку, жахливі думки знову пролітали в мене в голові, і тут нарешті я чую стомлений голос Джека.

– Алло.

– Привіт, все гаразд?

– Так.

– Чому ти не їхав на автобусі?

– Я…я взяв машину у батьків. А ти звідки знаєш що я не був ти ж з мамою їхати мала.

– Мала, але в неї купа роботи сьогодні і я поїхала на автобусі.

– Чому не сказала мені, я міг тебе підкинути.

– А що в тебе з голосом, щось сталося?

– Та ні я просто заснув, стомлений від наших нічних пригод. А чому ти так хвилюєшся за мене, в тебе все гаразд.

– Так, – збрехала я і поклала трубку.

Я так рада що з ним все гаразд, марно хвилювалася, а от що мені робити. Мої думки перебив телефонний дзвінок то знову був Джек.

– Я от що хотів запитати наша домовленість ще в силі?

– Так звісно. Сьогодні о дванадцятій біля мене…

Розділ 12

Я була стомлена, але спати не могла погані думки так і лізли в голову, і щоб якось відволіктися я вирішила приготувати вечерю, смажена картопля, єдина річ що в мене виходила бездоганно. Тому я вирішила пригутувати саме її.

Під час приготування вечері я й сама захотіла їсти, потрібно скуштувати всій шедевр, поклавши в тарілку порцію картоплі я принялася їсти, хм непогано-непогано.

– М-м-м що так смачно пахне? – входячи в дім промовила мама, – ти сама готувала?

– Привіт мам, так смажена картопля єдина річ що мені добре виходить. Роздягайся і йди вечеряти.

– Гаразд люба вже йду, ледь звільнилася від роботи стільки справ навалилося за останній час.

Мама переодягнулася і ми разом повечеряли. Потім я піднялася до кімнати і почала дивитися серіали, щоб не заснути. Одна серія за іншою час нестерпно повільно проминав, я вже відволіклася від думки про те що завтра мені в школі настане кінець і просто насолоджувалася серіало-переглядом, паралельно згадуючи той день коли я зустрілася з групою Sweet Poison. І тут мене повертає до реальності телефонний дзвінок.

– Алло.

– І не говори що ти знову заснула.

– Ні, я серіал дивлюся.

– Ну що готова?

– Авжеш.

– І мені не довидеться тебе чекати поки ти переодягнешся?

– Ні, тому що я була готова ще годину тому.

– Добре швиденько виходь, – я як і попереднього разу безшумно пробралася на двір і швидким кроком попрямувала до машини Джека.

– Ну що поїхали.

– Так бос.

– Так ти познайомиш мене з барабанщицею??

– Ну добре познайомлю.

– Ура! Я люблю тебе.

– Ти це вже казав.

–Я знаю, – до вечора погода налагодилася вітер розвіяв всі грозові хмари, і сонечко приємно світило, але все одно ніч була прохолодною. Ми швидко доїхали до бару де мали виступати Адам із групою. Джек припаркував машину і я вийшла на вулицю, голосну музику чітко було чути аж на двір, на стоянці я побачила і той розфарбований фургончик на якому подорожували Адам і Ерік з компанією.

– Ось поглянь, а от і їх фургончик.

– Звідки ти це знаєш, ну колись ти змушена будеш розповісти мені як познайомилася з ними.

– Може колис ,– з усмішкою на обличчі промовила я.

Ми попрямували в бар, це була невеличка за розмірами будівля більше схожа на міні маркер або на придорожне кафе на вході нас зустрів охоронець він був величезний своїм тілом він закривав весь прохід.

– Ваші білети будь ласка.

– Ось.

– Проходьте.

В середині панувала спокійна атмосфера інді року, невеличкі столики простягалися вздовж кімнати тим самим звільняючи місце для тансполу, людей було багато як для такого маленького приміщення крім, Адама і його групи ще виступали двоє якихось не місцевих груп. Там справді панувала така спокійна атмосфера, ніхто не штовхався не валявся п’яним десь на підлозі, в таких закладах ти почуваєш себе своєю, а не чужою. Ми з Джеком підійшли трішки вперед щоб розгледіти групи. Одна вже закінчила свій виступ і повільно йшла геть зі сцени. Інша вже виходила на сцену, і я впізнала знайомі обличчя, так то був Ерік, а за ним йшов Ден. Побачивши їх в мене на обличчі вмить з’явилася усмішка. А от і на сцену виходить Адам.

– Ось вони Мері.

– Так, я бачу.

– Підійдемо ближче?

– Добре, – побачивши мене Адам всміхнувся. Концерт почався всі почали енергійно стрибати і підспівувати їм. Адам почав співати, я не чула раніше як він співав і почувши це вперше ти розумієш, ась він талант, ледь хрипкий приємний голос в його голосі я впізнала голос відомого співака із групи Lifehouse Джейсона Вейда. Я просто стояла там і насолоджувався концертом. І засмутилася коли вони закінчили грати. Після цього ми з Джеком відійшли до барної стійки.

– Щось будете замовляти?

– Ні спасибі, – промовила я.

Після того як вони закінчили грати і спустилися зі сцени вони підійшли до нас привітатися. Я побачила два силуети то були Ден і Сара, вони наближалися до нас.

– Привіт!

– Привіт.

– Які люди сюди прийшли, – промовив Ден.

– Так, я вирішила все ж прийти.

– Адам буде радий твоєму візиту, – промовила Сара.

– Еммм…Мері!

– О, так це – мій друг Джек.

– Дуже приємно, мене звуть Сара.

– Ще й як приємно. Привіт.

– Привіт, а я Деніал.

–Привіт.

–А де інші?

–Складають обладнання, зараз підійдуть, – промовив Деніал, – о а ось і вони.

–Мері привіт!

–Привіт народ.

–Я радий що ти прийшла.

–Ми всі раді не ти один Адаме.

–То може сядем за столик? – запропонувала Меліса.

–Так з радістю!

–Ой а хто це.

–Народ ви вже всі зібралися, тому дозвольте познайомити вас із моїм другом його звуть…

–Джек…мене звуть Джек.

–Привіт Джек.

–Ви щось будете пити.

–Я ні, спасибі.

–Точно Мері.

–Так Джеку.

–А я пригощаю в честь знайомства, – промовив голосно Джек.

–Джеку ти що робиш, грошей вистачить, – шепнула я йому на вухо.

–Так, не хвилюйся.

– Ну якщо мій любий друг пригощає, я буду безалкогольне мохіто.

– Окей, всі замовлення виконаємо, ще хтось чогось хоче?

– Так..

Джек звісно ж кадр життя, але він мій друг, ми попрямували до нашого столика нам швидко принесли наші замовлення, ми сиділи і говорили підколюючи один одного, і в цю мить я нарешті зрозуміла що означає справжня дружба. Хоч ми бачилися лишень один рази, але я вже звикла до них.

– Ходімо я покажу тобі одне місце, – промовив Адам до мене.

– Гаразд.

– Народ ми відійдемо на декілька хвилин.

– У-у-у-у.

– Ніяких у-у-у.

– Ми просто ідем подивитися на нічне небо, і зорі.

– У-у-у!

– І все! Замовкніть, – з сарказмом у голосі промовляє Адам. Потім бере мене за руку і ми кудись ідем, проштовхуючи натовп який зібрався. Нарешті ми доходимо до східців які ведуть нас на гору, потім ми повертаємо і знову ідемо сходами аж до кінця.

– Куди це ти ведеш мене?

– Сюрприз! – ми підіймаємося аж до самого верха, Адам відчиняє якісь древі і ми опиняємося на даху будівлі.

– Ова-а яка краса!

– Так, я знаю.

– Як прекрасно, – Адам показує на невеличку лавку і ми ідемо туди, місяць у повні так яскраво світить що на дрові наче в день світло, милі зірочки розстелилися по небу і також освічують ніч, після дощу на дворі холоднувато, але це не заважає насолоджуватися цим видовищем.

– Краса правда ж?

– Так.

– Знав що тобі сподобається.

– Ага. До речі ти дуже круто співаєш.

– Спасибі.

– І ще ти дуже схожий на Алекса Гаскарта із All time low.

– Ха-ха справді.

– Ну так, така ж зачістка тільки волосся темніше і щитинка. Ти часом не його брат?

– Ні.

– Шкода.

– Я простий співак-мандрівник. Моя мрія – побувати в Нью-Йорку.

– Ви що там ні разу не були?

– Ні, не доводилося. Але цього року ми вирішили це зробити.

– Справді?

– Так вирушаємо завтра рано. Наш шлях буде простягатися, по штатах від Вірджинії до Меріленда, потім до Пенсільванії і до Нью-Йорку, хочу побачити статую Свободи.

– Круто я б теж хотіла з вами поїхати.

–То їдьмо! В чому проблема?

– Школа, родина, – і тут я згадала що мене завтра чекає в школі, і мій чудовий настрій зіпсувався.

– Так, складно покинути рідне місто.

– Тут холодно давай підемо всередину?

– Гаразд, але перед цим мені дещо потрібно зробити, – я вже піднялася, ще раз помилувалася прекрасним видом, і вже збиралася йди як раптом Адам схоплює мене і цілує. І тут від несподіванки я незнаю що робити.

– Все тепер можемо йти, – я й досі стою шокована не здатна поворухнутися.

– Ход…імо, – це все на що я була здатна, після невеличкого шоку. Ми спустилися сходами до нашої компанії, і побачили що всі дружньо розмовляють як старі знайомі, раптом я почула вібрацію в кишені, по мені побігли мурахи коли я побачила хто мені дзвонив, то була мама, я швидко вибігла на двір.

– Алло мам.

– Алло, знаєш що я виявила коли зайшла до твоєї кімнати, що тебе немає я обшукала весь будинок і двір думаючи що ти десь вийшла, а тебе не має де ти ходиш!!!

– Мам, я все поясню.

– А це що, музика!

– Мам.

– Де ти і з ким!!

– Я…я

– Правду!!

– Я і Джек пішли на концерт, тут у місті це неподалік від дому.

– Знову концерт і знову той Джек!! Негайно щоб через п’ять хвилин була дома!

– Гаразд, – до мене підходить Адам.

– Все гаразд, ти так несподівано вибігла?

– Ні, не все мені потрібно йти додому, – а сльози так і наверталися на обличчі. Я швидко попрямувала до Джека схопила його за руку і відтягла надвір.

– Що таке Мері?

– Мама…вона пішла в мою кімнату і…

– Мері не хвилюйся. Я тебе відвезу.

– Спасибі Джек.

– Швидше в машину. Ми хутко сіли в машину і поїхали додому, навіть не попрощавшись із групою. Вмить ми опинилися біля будинку, світло в кімнаті горіло і мене очікував великий скандал.

– Ось приїхали. Вибач Мері, це я у всьому винен не потрібно було тебе вмовляти іти зі мною.

– Ні, Джек це я сама, я так вирішила і в цьому лишень моя провина.

– Мері…

– Бувай Джеку.

Я захлопнула дверцята машини і попрямувала в дім, мама вже чекала мене біля входу, а потім як ви вже мали здогадатися був великий скандал.

– Ти хочеш моєї смерті! Я так хвилювалася не знала де ти, що з тобою!

– Вибач мам.

– Вибач…більше щоб я не бачила тебе поруч із цим Джеком, все вашій дружбі настав кінець.

– Як і з Євою, Джек був правий ви схожі з місіс Річерсон.

– Що…

– Те мам, а ти думаєш чому я гуляла по лісу…я намагалася розвіятися від «приємної розмови» з нею і не хотіла щоб ти бачила, що я плакала. Вона також сказала що нашій з Євою дружбі настав кінець, – після цих слів я із сльозами на обличчі побігла до своєї кімнати, і замкнулася там. Мама декілька хвилин намагалася поговорити зі мною і переконати щоб я вийшла, але побачивши що все марно пішла до своєї кімнати.

Я лежала на ліжку обличчям в подушку намагаючись стримати сльози, погані думки знову почали лізти в голову. Все, от тепер моєму веселому життю і мені настав кінець. В мене тепер немає друзів, в школі мене хочуть убити. Що далі як мені бути, що робити. І тут мене осяйнуло.

– Досить з мене цього лайна, – промовила я піднімаючись з ліжка, – до школи я точно не повернуся.

Знайшовши в шафі туристичну сумку я взялася за діло, витягнувши з гардероба весь свій улюбленний одяг і взявши парочку кедів, я засунула це все в сумку, потім порившись в столі, знайшла свої документи потім витягла заначку яку я збирала протягом двох років, їх там назбиралося аж десять тисяч прекрасно, мені висталить, вилягнула свій шкільний рюкзак поклала гроші і документи туди, ну все я готова, точно мало не забула зарядка і телефон доведеться сім картку тут залишити, я миттю вимкнула телефон витягла сім картку і поклала його теж в рюкзак.

– От тепер я буду вільна, – ще посидівши декілька хвилин в кімнаті прощаючись із нею я взяла листок і написала прощальну записку мамі, висказала все те що в мене на душі, і ще плюс залишила відеоповідомлення на ноутбуці.

Я ніколи не хотіла навчатися в якихось пристижних закладах, я завжди хотіла подорожувати по світу зустрічати нові, місця, людей і сподіваюся мама це зрозуміє. Написавши листа, я тихенько вийшла з кімнати, перевіривши що мама спить я пішла геть. Швиденько побігла в напрямку до лісу сподіваюся вони ще там, була десь шоста ранку на дворі стало ще холодніше, на небі не було жодної хмаринки вчерашній вітер їх всіх розігнав, холодна роса неприємно стікала по взутті і ногах, мої джинси всі намокли поки я йшла високими травами, нарешті знайшовши дорогу я швиденько побігла до місця де був фургон, Адам казав що вони вирушатимуть рано, але ночуватимуть тут адже тут гарно і дорога як раз веде до наступного штату, сподіваюся я не спізнилася. Наближаючись до місця призначення я помітила якусь яскраво розфарбовану річ, я впізнала її то був їх фургончик, підійшовши ще ближче я побачила що на даху сидить якийсь хлопець, зробивши ще кілька кроків вперед я впізнала його, то був Ден. Він сидів на даху і спостерігав як сходить сонце. На вкруги було тихо.

– Любиш дивитися на схід сонця? – від несподіванки він здригнувся і повернув голову в мій бік. Побачивши мене він здивувався.

– М…Мері!

– Привіт, може допоможеш мені?

– Що ти тут робиш?! – він швиденько зліз із даху і попрямував до мене міцно обійняв, і як справжній джентльмен допоміг мені з сумкою.

– А хіба не видно що я тут роблю?

– Ти…ти що зібралася їхати з нами?

– Так.

– Правда? УРА!

– Тихо, не кричи розбудеш всіх.

– Їх і так потрібно будити, ми зараз вже вирушаємо, а ще потрібно розповісти прекрасну новину! – Ден відчинив дверцята фургона і почав всіх будити, а я стояла з боку і спостерігала за цим веселив видовищем.

– Прокидайтеся ліниві задниці, в мене чудова новина для вас!!

– Ще п’ять хвилин мамусю, – промовив Ерік.

– Прикидайся!

– Яка ще чудова новина Курт Кобейн живий?! – підскочивши промовила Меліса.

Всі повільно почали виходити із фургона і побачивши мене всі здивовано дивилися, ніби перед ними й справді стояв Курт.

– Мері?

– Мері?!

– Ого, Мері.

– Це сон я не зрозумів? – промовив Ерік.

– Привіт. народ.

– Це не сон.

– Ну як вам моя новина.

– Чудова, просто прекрасна! – промовила з усмішкою на обличчі Сара.

– Що…що ти тут робиш? – промовив Адам.

– Моє життя відстій, мама злиться на мене, в школі мене хочуть вбити в мене вже немає друзів так що народ я з вами.

– Що-що я не розчув? – від несподіванки очі Еріка стали ще більшими.

– Ти…ти їдеш з нами? – промовила Меліса.

– Так! – стримуючи сміх від їх виразів облич сказала я.

– Ур-а-а-а!!! – голосно почали кричати вони, від несподіванки я здригнулася.

– Вітаю в нашій родині чувак, – промовила Меліса.

– Так, відаємо сестричко, – промовив Ден.

– Спасибі, бро.

Вони насправді були раді тим що я буду в їх команді. Всі вже прокинулися і ми почали збиратися в дорогу. Але перед цим ми поснідали.

– Якщо ти тепер в нашій команді маєш дещо знати про мене, – промовила Меліса.

– Що?

– В мене подвійне ім’я, і повністю мене звуть Анна-Меліса Кларсон.

– Ого, клас мою колишню подругу звали Анна.

– О це так збіг.

– Ага.

– Тепер і для тебе потрібно шукати місце у фургончику.

– Так бо тепер я з вами.

– Боже я такий радий що ти з нами.

– Всі ми раді цьому Еріку, – промовив Адам.

– Так – відповів Ден.

– Алюміть, – промовила Анна-Меліса.

– Ха-ха! Що?

– О-о-у-у ти ще не все знаєш Мері. Алюмінь це – те саме що і амінь тільки по рокерски.

– А-а-а тепер зрозуміло.

– Так, народ підняли свої гарні зади і вирушаємо в путь, поки в затори не попали, – розкомандувався Адам.

– Окей, бос слухаємося.

Сонце вже зійшло на дворі потеплішало роса потроху спадала. Поклавши в фургон свої речі я побачила що це дійсно дім на колесах, в задньому відділені стояли два надувних ліжка також там було безліч поличок так щоб всі речі могли поміститися, там було надзвичайно затишно, а на одному із ліжок я помітила милу картину невеличкий котик згорнувся клубочком і міцно спить.

– А це ще хто у нас?

– Його звуть Бальтазар він наш талісман, – відповіла мені Сара.

– Гарний.

– Ага.

– А чого я його раніше не бачила.

– Він майже весь час спить, треба було його назвати Хропко а не Бальтазар.

– Так, народ все, зібралися?

– Так Адаме готові, чого розкомандувався, – дожовуючи крекер промовив Ден.

– Все розсідайтеся і вирушаймо…

Розділ 13

Незважаючи на те що фургончик був старим, він швидко розігнався і вже через пів години ми були в Норфолку. Я була втомлена і хотіла спати тому прилягла, мені на душі стало спокійніше, погані думки вже не турбували мою пам’ять, розуміючи що я вже далеко від всіх цих проблем я міцно заснула. Через годину мене розбудили ми вже були в Річмонді і вирішили зупинитися щоб перекусити.

– Мері прокидайся чую я чийсь голос, – то був Деніал.

– І довго я спала?

– Годину.

– А де всі?

– На вулиці, – піднявши голову з колін Деніала, на яких чомусь я опинилася коли прокинулася, я побачила всю компанію вони сиділи і про щось говорили, ми припаркувались десь біля торговельного центру в Річмонді, він був велечезний.

Я піднялася і попрямувала теж на двір вийшовши я здригнулася на дворі було холодно.

– О погляньте хто прокинувся, – першим мене помітив Ерік.

– Ну і вигляд у тебе, як в зомбі, – промовила Меліса.

– Ну спасибі тобі, – вигляд в мене й справді був як у зомбі, розкуйовджене волосся, мішки під очима, сонний погляд.

Я повернулася назад в фургон щоб взяти щось тепліше і привести себе в порядок, інші вже пішли розглядати місто зі мною залишився тільки Адам.

– Як спалося.

– Супер.

– Доведеться сьогодні зняти тут номер.

– Ми що не поїдемо сьогодні.

– Ні, потрібно фургон відвести на ремонт щось мені не подобається звук двигуна. Тому на сьогодні ми застряли тут.

– От халепа.

– Та ні, це місто досить гарне і розваг тут багато, вже готова ходімо.

– Зачекай трішки.

Я ще декілька хвилин приводила себе в порядок, а потім ми вирушили.

– А Бальтазара тут залишимо?

– Так нехай спить. Ходімо.