Текст книги "Михайлик-джура козацький."

Автор книги: Марія Пригара

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

ОСТАННЯ ПУТЬ

Султан Осман ще не хотів вірити в свою поразку. Після побоїська він шаленів, мов тигр... Звелів, як обіцяв, посадити на палі вцілілих сотників і тисячників розгромлених полків; дізнавшись, що одноокий Гусейн-паша, як почали оточувати його козаки, не витримав, прорвався і втік з бойовища, впав з коня в лісову яму, повну листя, і перележав там, доки не скінчився бій,– султан надіслав йому шовкового шнура, щоб не чекав страти за своє боягузтво, повісився сам. Надіслав такі шнури ще двом беглер-беям, а великого візира Насуфа-пашу скинув геть.

Коли новий великий візир Дилавер прийшов його потішати, султан з прокльоном жбурнув у нього золоченим келепом, гримнув, щоб забирався з-перед очей і не приходив, доки не відплатить за всі нещастя козакам, разом з їх тричі проклятим гетьманом!

Дилавер-паша впав ницьма, як і годиться перед падишахом, і вийшов, ховаючи побілілі від зненависті очі.

Османові й не думалось, як дорого стане його шаленство: не мине й півроку, як повстануть полки яничарів, обурені поразкою під Хотином, і Дилавер-паша сам витягне й жбурне їм під ноги зв’язаного падишаха. Поведуть його з мотузком на шиї – на глум, на страмовшце, кленучи перед народом за ганьбу, завдану турецькій державі, а потім повісять коло палацу, на гілці чинари.

Та хіба може вгадувати таку долю могутній володар? Не вгадував, звісно, й Осман...

Щоб угамувати його гнів, п’ять сотень делібашів [16]16
  Делібаш – одчайдух, буквально: «шалена голова».


[Закрыть]вдерлися тієї ж ночі до поляків, запримітивши, що в одному місці, на валу, не поставлено варти. Порубали півсотні жовнірів і двох офіцерів, забрали їх голови і втекли назад.

Зраділий султан звелів бучно святкувати цю перемогу. сурмити в сурми, палити в усьому таборі вогні, а відрубані голови виставити напоказ ворогам і власним воїнам.

Проте це допомогло мало. Несподівано збунтувалися татари, які давно вже не мирили з султановим військом. Знялися трохи не всією ордою й посунули за Дністро – грабувати нещасне Поділля.

Іншим разом татарський хан Джанибек-Гірей зупинив би неслухняні чамбули й люто покарав би заводіяк, а тут – пішов просити султана, щоб не гнівався. Мовляв, його ординцям потрібен ясир: вони-бо в цьому тяжкому поході захопили його зовсім мало.

Саме тоді після довгої літньої та осінньої спеки раптом дуже похолодало. З півночі насунули важкі хмари, сипнула льодова крупа, за нею – сніг: знялася заметіль. У тій заметілі козаки серед білого дня рушили на пасовисько над Дністром й зайняли турецькі табуни, які досі скубли там останню траву разом з татарськими, а тепер блукали майже без догляду.

Коли турецькі сипахи прожогом кинулися боронити свої коні, козаки розсипалися по дністрових скелях і зняли шалену стрілянину – турки мусили відбиватися до самого вечора.

Тим часом дві тисячі братчиків нищечком підповзли з другого боку до турецьких шанців, закидали

їх в’язками очерету і впали на ворога, мов грім з погожого неба. Вчинили страхітний переполох, поклали покотом полк султанової гвардії, захопили два стяги, силу полонених і різної зброї.

А ранком усе козацтво реготалося з обдурених бусурменів. Козаки, повилазивши на вали, показували на мигах, що таким воякам тільки б носити жіночі плаття й шальвари та запинатись укривалами-чарчафами: не битися їм з добрими лицарями, а сидіти вдома та прясти вовну.

Коли роздратовані турецькі пушкарі, не чекаючи наказу, вдарили з гармат, щоб припинити це глузування, кілька шибайголів вискочили в поле й пустили в турецький стан стріли з прив’язаними до них цидулами-листами султанові. В тих цидулах писалося:

«Який ти в біса великий падишах? Хвалишся, що підкорив усі царства й королівства на землі, від сходу сонця й до заходу, а сам козакам ради не даси...

Крикливий ти слинько! Чваньковитий індик! Забирайся геть, у пекло, до батька свого диявола Вельзевула, котрий давно вже сумує за своїм коханим синочком...»

То була ганьба ще гірша від недавнього побоїська. Похмурнілі візири зійшлися вночі на таємну раду. Ухвалили, не питаючи падишаха, вирядити до гетьмана Ходкевича надійну людину: хай натякне, що як прийдуть польські посли говорити про мир – вони не зустрінуть відмови...

Грек Вевелі, чоловік хитрий і розумний, що деякий час жив у турецькому стані, тайкома поскакав у Хотинську фортецю. Проте до Ходкевича він добитися не зміг: старий гетьман доживав останні години.

Але це вже нічого не могло змінити, хоч султан дуже зрадів, дізнавшись про смерть давнього недруга, й зробив останню відчайдушну спробу.

Сам об’їхав війська, по черзі звертався до кожного полку, ім’ям аллаха заклинав не зганьбити свою честь: ще раз ударити на нечестивих ілляхів, ослаблих від такої втрати.

Та вони слухали його неохоче і в бій пішли мляво: гусарські сотні, підтримані пішими козаками, легко їх розгромили.

Через два тижні, погожого осіннього дня, польські посли, оточені пишним почтом, вирушили до турків, їх супроводили півсотні вславлених лицарів, обраних з-поміж усього війська.

Позаду трьома кіньми везли дорогоцінні дарунки для султана та візирів – без дарунків годі було й починати розмову. Весь кортеж мінився й блищав: самоцвіти на кінській збруї, на поясах та на руків’ї шабель, срібло лицарських шоломів і панцирів сліпили очі. Посли їхали помалу, статечно, притримували коні, аби не здалося, ніби вони поспішають миритися.

Проте в турецькому таборі їх уже чекали. Назустріч шаленим чвалом вилетів загін яничарів на білих арабських румаках. Два сивобороді посланці-чауші, притуливши руку до серця, вклонилися полякам, запрошуючи в табір.

Сотні воїнів роєм сипнули на берег, зачувши, що їдуть ілляхи говорити про мир: деякі, забувши ворожнечу, махали руками, на мигах просили під’їхати ближче, погомоніти. Але посли суворо заборонили своїм лицарям усякі балачки.

Перед ними розпросторилося величезне місто з шатрів і наметів, з кривими вуличками й завулками, впоперек яких де-не-де були простягнені товсті канати – щоб заплуталися ворожі вершники, якщо нападуть уночі. Біля кожного входу лопотіли кінськими хвостами бунчуки: одразу можна вгадати, якого чину паша тут живе. Найвищий мав п’ять бунчуків.

Віддалік на кількох пагорбах яскріли обтягнені золотою парчею султанові шатра. Коло них нерухомо, наче вирізьблені з каменю, стояли на варті яничари й негри-мурини в білих тюрбанах.

Знати було, що турки прагнуть вразити послів своєю могутністю. Табірними вуличками марширували численні загони піхотинців; на просторому плацу шикувалися дві сотні кінних латників-джебелів. Коли поляки проїздили мимо, до них повернулися темні, посічені шрамами обличчя; вершники здибили коней, грізно брязнувши зброєю. Та досвідчене око скрізь вгадувало сліди руйнувань і лиха. У кущах біля валу лежаки догори колесами кілька важких гармат, заклепаних, мабуть, під час нічного нападу; ще більше їх валялося в глибокій канаві-фосі, нашвидку прикиданих хмизом, а в долині, коло обозу, стогнали на землі тисячі поранених. Посли перезирнулися, без слів зрозумівши один одного: схоже, що приїхали саме впору...

Великий візир Дилавер-паша прийняв їх дуже привітно. Запитав, як здоров’я короля Сигізмунда та їх власне, обіцяв, що зустрінуть у турецькому стані ласку й гостинність.

Його величність падишах, сказав, на жаль, не може зараз допустити вельможних панів послів перед свої ясні очі, бо раптово занедужав, але є надія, що встане з ложа хвороби, доки справа, з якою вони прибули, дійде щасливого кінця.

Послй шанобливо вклонилися, запевнили, що теж мають таку надію, а про себе подумали, що недарма хитрий лис отак маже медом: десь і справді турчинів допекло до живого; проте домовитися з ними буде нелегко – це теж видно.

Обидва магнати вгадали: днів з десять минуло, доки нарешті дійшли згоди. Великий візир доконче хотів, щоб Польща платила щороку великий харадж – данину султанові, вимагав також, аби король Сигізмунд відступив Туреччині землі на берегах Дніпра, від порогів і до Чорного моря, правив і ще багато дечого. На одне посли приставали, на інше пристати не хотіли.

Щоб зломити їх упертість, Дилавер почав страхати, що турецьке військо стоятиме під Хотином хоч і півроку, що ординці грабуватимуть польські села й міста: не забаряться дійти й до Кракова, як це не раз уже бувало. Звелів знову кинути полки в бій, обстріляти з важких гармат польський табір і фортецю.

Але посли затялися. Довелося кінець кінцем піти на поступки самому Дилаверу-паші. Чи то побачив, що всі страхання даремці, чи, може, допомогли розкішні золотоглави [17]17
  Золотоглав – тканина з золотою ниткою.


[Закрыть]й оксамити, соболеві й боброві хутра, якими посли, не окупуючи, обдарували і його, й інших візирів; досить того, що трактат про замирення був нарешті підписаний. Тоді посли, як обіцяв великий візир, побачили Османа.

Молодий султан нерухомо сидів на встеленім перськими килимами ложі: жодна риса не здригнулася на смаглявім обличчі, коли Дилавер-паша привів перед його очі послів і, впавши ницьма, повідомив, що мир, з ласки аллаха, вже укладено.

Султан навіть не глянув на важкий стародавній меч та оздоблену золотом кольчугу італійського виробу, що їх посли шанобливо поклали йому до ніг; не кинув оком і на чудового срібно-сірого румака з попелястою гривою, якого привели до шатра. Але вельможі не взяли цієї байдужості до серця. Як не є, вони свого домоглися. Невідомо як, турецькі воїни відразу взнали про мир. В усьому величезному стані, з кам’янистими горбами, долинами та видолинками, що верстов на тридцять тягнувся до Дністра й понад Дністром, за милю од польського табору, знявся неймовірний гамір. Де й узялися сопілки, пищалки, бубони, зурни, струнні саази: залунали такі несамовиті переливи, калатання, деренчання, бренькіт – мертвий устав би з могили! Воїни всіх племен виводили пісні різними мовами, то пронизливо-високі, то низькі й сумовиті – отак, як співали у себе вдома, десь у розжарених пісках пустелі Сахари, на порослому пальмами узбережжі Червоного моря чи на скелястих кавказьких верховинах...

Інші били в долоні, притупували або, взявши кинджала в зуби, витанцьовували в колі – всяк радів, як умів. На шатрах засвітилися величезні воскові свічки, розливаючи в присмерку лагідне сяйво. І тут запалахкотіли вогнища в козацькому таборі, вдарили в небо мушкети, хрипко загавкали гармати– фальконети: козаки миттю вгадали, що сталося. Заходили по руках чарки й дерев’яні корці-михайлики, з горілкою, з червоним молдавським вином: хоч і не слід пити в поході, та вже боям кінець, годилося козацьким звичаєм обмити перемогу! І попливли в імлистий наддністрянський вечір різноголосі пісні, зливаючись у дужий хор. Козаки співали, як дихали: виливали, що було на серці,– радощі, жалі, смуток. Не один складав пісню тут-таки, біля багаття, інші підхоплювали, додавали своє.

Ой розсердився хан,

Ще й турецький султан,

Тяжко прогнівилися...—

заводили в одному колі...

Гей, а гей, козаки,

Славні вояки,

Вельми звеселилися...-»

відповідали в іншому.

Прийшов час і на Михайлика. Аж серце затремтіло, коли батько Мехтод, моргнувши вусом, скинув з плеча стару бандуру:

Ой^мала вдова сина-сокола,

Вигодувала, у військо дала —

розсипав Михайлик дзвінке срібло, й очі заплющив, щоб краще співалося.

Десь у глибині болюче защеміло: хтозна-чому згадалася матір: де вона, бідна, зараз? Чи думає, що він живий? Чи, може, на якійсь клятій чужині так затур– кали-затовкли її, що вже й не дума нічого: одне дожидає смерті, мов порятунку?

Ой старша сестра коня сідлала,

А найменша хустку качала.

А рідна мати випроводжала.

Сину мій, коли приїдеш до иас?

Тоді я, нене, приїду до вас,

Коли павине перо наспід потоне,

А млиновий камінь наверх випливе...

злітав Михайлик голосом вище й вище, аж доки не позмовкали пісні коло сусідніх багать і всі голови повернулися до нього.

Коли доспівав у тиші останні слова, братчики наче прокинулись. Десятки рук простяглись до нього – поплескати по плечу, погладити по голові.

–А щоб ти здоровий був! Оце співака! Вивів, як у дзвін ударив. Ану, давай ще!

Ішли ляхи на три шляхи...—

завів Михайлик улюбленої, глянув на батька, щоб окселентував. І враз ніби зашпортнувся. Гетьман! Під’їхав нишком – і не чув ніхто. Поранена рука на перев’язі, на жовтім, худім обличчі глибокі, старечі зморшки.

–Співай, хлопче, чого ж ти?

Ох, скільки згадалося від цього глухого, мертвого голосу, від погляду очей, згаслих і теж ніби неживих!

Цілий великий шматок життя, що скінчився, коли Михайлик без тями кинувся тікати геть, аби не бачити, як впаде шабля на шию кошового...

Горло перехопила судома. Михайлик похнюпився. Гетьман так і не дочекався співу. Постояв і поїхав геть. Ледве скупалися в Дністрі перші холодні промені, козаки рушили з-під Хотина. Вони зробили своє: вже не піде з незліченним військом султан Осман топтати руські, українські,-польські, франкські, німецькі землі: вже він має добру науку...

Десятки тисяч воїнів лягли з його примхи на скелястих берегах Дністра, в глибоких долинах. Ще сотні років виорюватимуть хлібороби розрубані шаблями черепи, перебиті, потрощені кістки. Недешево заплатили й козаки: майже три полки загинули під Хотином. Гине від отруєної рани гетьман Сагайдачний: вже й сам знає, що гине. І все-таки, ще раз переломивши себе, він уранці сів на коня. Не повезуть його з Хотина возом, щоб раділи недруги! Поїде під гетьманським бунчуком, під корогвою, з булавою в руці, як годилося, як вертався з походу завжди.

Розкотилися гуркотом тулумбаси, злетів молодецький посвист. Заколихалися бунчуки й стяги, рушило військо. Слідом за гетьманом та військовою старшиною йшли зімкненими лавами піші козаки, за ними – кіннота, дуже поріділа в бою. Позаду посувався обоз: вози з гарматами, порохом, ядрами, великі мажі, на яких лежали поранені.

Недалеко був низький дерев’яний міст через Дністро, гарно викладений зеленим дерном. Турки відступили його недавнім ворогам, щоб перехопилися на лівий берег перші. Самі вони мали переправлятися днів з десять, з усіма своїми обозами, табунами й отарами. Передові загони вже підходили до мосту, коли раптом з правого боку вилетіла назустріч шляхетська гусарська сотня.

Лисніли на сонці чорні, як ворони, коні, зблискували клинки в руках. Гусари щодуху скакали навперейми, ладні зіткнутися з козаками на смерть, аби тільки відтиснути, ступити на міст поперед них. В козацьких лавах прокотився сердитий гомін; за спиною в гетьмана брязнули вихоплені з піхов шаблі. Він мовчки повернув коня, заступив гусарам дорогу. Синьоокий, гарний, як лялька, сотник зупинив вороного на скаку, аж камінці бризнули з-під копит.

–Прошу, пана, ми перші.

Гетьман тільки плечем знизав. Махнув своїм: козаки, скориставшись із хвилинної затримки, щільним потоком посунули на міст, спідлоба поглядаючи на недавніх спільників. Ті відповідали визивними поглядами, але з місця не рухались: запал їх прохолонув.

Нарешті сотник з серцем скомандував: «іагсіа!» [18]18
  Л а ъ сі а! (Польськ.) – РушайІ


[Закрыть]Гусари поскакали до іншої переправи. Сагайдачний ще постояв, перепускаючи військо, потім помалу виїхав на міст. Гризучий біль шарпав тіло, плутав думки: він щосили намагався його не помічати.

Оце й дяка за те, що здобули перемогу. Вже зараз шляхта ладна горло гризти, а далі що буде?

Добра, мабуть, не жди, хоч і обіцяв король на бесіді у Варшаві, що накаже панству, аби не чіпало козаків, не ганяло козацьких жінок і дітей на панщину, не брало тяженних податків.

Але обіцянка, кажуть, не данка, дарма що ручився король Сигізмунд своїм королівським словом.

Гетьман міцно стис тонкі, попечені гарячкою губи. Мимоволі згадалося, як дорікнув йому торік небіжчик Бородавка королівським дарунком.

І не хотілось, а подумалось, наче сам себе ножем черконув по серцю.

Кінські копита й ноги піхотинців глухо, врізнобій тупотіли по дерну. Гарно побудували греблю бісові бусурмени! Хоч би тобі схитнувся дерев’яний поміст, рясно підпертий дубовими палями, вбитими в Дністрове дно.

Сотні тисяч війська перепустив міст на правий берег і назад перепустить – і ще стоятиме з півсотні років, хіба що розіллється повесні Дністро і розбуяла повінь змиє працю людських рук.

І раптом штовхнуло в серце: а сам він – чи доживе до весни? Бо вже не раз бачив такі рани, й діди– знахарі, не змовляючись, казали: якби вчасно розрізали плече й отрута зійшла б геть разом з поганою кров’ю – може, й одужав би гетьман. А так – навряд... Те саме, розводячи руками, сказав по-латині вчений лікар, німець, що його надіслав був до нього Ходкевич. На біса й приходив.

І подумав Сагайдачний, що тяжко йому буде вмирати самотою. Є жінка, але не дуже вони з нею мирили: часом і по кілька років не бачив її.

Отож усе своє добро, усі статки й маєтки – а їх має таки чимало, віддасть Київському братству, яке сам допоміг заснувати та до якого років з п’ять тому вписався з усім козацьким військом, повіддає православним церквам і монастирям, ні на що інше – на школи. Хай навчаються людські діти грамоти й різних наук, щоб знали, як у світі жить, щоб не росли темні як ніч. Хтозна, може, легше буде і в могилі лежати, якщо спом’януть школярі вдячним словом. Бо тяженні гріхи на його душі, не одна й смерть...

Хорунжий, що їхав попереду з військовою корогвою, оглянувся й злякався: йому здалося, що гетьман зараз впаде з сідла. Опустив руку з булавою, очі заплющені. Але ні, не впав, випростався, глянув помутнілими очима. Добрий кінь виніс його на берег, посипалася у воду дрібна рінь.

Сагайдачний роздивився навколо: на березі було повно людей. Декілька нетерплячих шляхтичів таки перехопилися вдосвіта із своїми загонами, і вже ціла юрба товпилася до критих возів, біля яких запопадливо порядкував рум’яний товстун. Гетьман упізнав купця-француза, котрого не раз бачив у польському й козацькому таборі.

Видно, мосьє Франсуа торгував весь цей час собі не на збиток і не так продавав, як купував, бо п’ять критих возів були повнісінькі аж цід самі полотняні верхи.

Зараз товстун радий, що випередив усіх купців, весело підбивав панів купити хороші дарунки додому своїм коханим дружинам і діткам: розгортав у них перед очима сувої цупких шовків, що мінилися всіма кольорами, підкидав на долоні дзеркальця в срібній та золотій оправі, разки коштовного намиста з гранатів і зелено-блакитних туркусів [19]19
  Т у р к у с – бірюза.


[Закрыть].

Кремезні його молодці з мушкетами за плечима, тісно оточивши вози, пильно стежили за шляхтою.

Раптом гетьман упізнав у юрбі знайоме обличчя. Пан Бартош Обалковський, покручуючи пишного вуса, недовірливо придивлявся до ясно-синього шовку, що його розкинув перед ним купець. Нарешті зважився: зітхнув, махнув рукою і сягнув у кишеню по гаманець.

І тут Сагайдачного різонуло. Ану ж покликати зараз пана Обалковського, спитати, дивлячись у вічі: як було з отим листом? Навіщо покривив душею – поміг туркам звести наклеп на Бородавку?

Ніби вгадавши його намір, шляхтич рвучко обернувся. І враз одвів погляд, мов і не бачив гетьмана. Відштовхнув уторгований шовк, сховав гаманця й, кивнувши своїм пахолкам, що чекали неподалік, поскакав геть, далеко обминаючи козацьке військо, яке виходило на дорогу.

Гетьман похилив голову. Оце так... Не було б чого й питати. Не від’їхали й двадцяти верстов, Сагайдачного почала бити люта гарячка. Вже не чув, як клали його на воза, везли до Києва. Як прирекли йому, так і сталося: він уже не встав більш. Умер ранньої весни, коли на Дніпрі скресла крига.

А через два тижні після того, як козаки рушили з-під Хотина, прийшов з Варшави лист од короля Сигізмунда. Його величність ласкаво дякував козакам за щиру службу, обіцяв щедро нагородити. А тим часом – забороняв січовикам і всьому козацтву ходити війною на Крим і Туреччину, забороняв і хлопам тікати на Січ: за це, як і раніш, належала смертна кара. Не вільно було також ходити на турецькі землі понад Дністром; Хотинська фортеця, за яку точилися такі бої, від поляків переходила до турків.

Про козацькі права, стоптані шляхтою, про полегкості козацьким жінкам і дітям з панщиною та податками – в листі не згадувалося й словом.

Звістка про того листа вмить полинула по всій Україні. Три тисячі нереєстрових козаків – з тих, що були під Хотином,– одразу рушили на Січ з обозом та гарматами, згортаючи до себе охочих.

Ніхто з панів не зважився заступити їм дорогу: побоювалися, що може враз вибухнути повстання, не згірш як за Наливайка,– надто вже кипіли гнівом козаки й селяни від такої королівської ласки.

...У запорізькому загоні, що його вів хорунжий Міняйло, скакали обидва хлопці з батьком Мехтодом.

Разом з козаками вони рушили з-під Хотина аж до Києва, стріли там Міняйла з братчиками; з ними й верталися тепер додому.

Міняйло їхав чорний, як земля: він лише зараз почув усю правду про загибель Бородавки. День і ніч кляв себе, що не пішов з ним під Хотин. Якби ж хоч сотня козаків була тоді біля кошового!

Хлопці теж мовчали, приголомшені тим, що бачили й пережили. Вже й не знали, що згадувати.

Знов і знов зринали перед очима незнані досі київські дива: людний Поділ з кривулястими вуличками, що пнулися з гори на гору; Житній базар, де завжди мурашився натовп і можна було побачити купців з усіх країн.

Івашко з Михайликом мимоволі перезирнулися, водночас згадавши, як розгубилися, не знали, за що й очі зачепити в цьому стовпищі.

Ось мовчазний англійський купець, обравши зручне місце на тісно заставленому рундуками та ятками торговищі, повикладав на продаж добрі луки з тисового дерева, важкі мечі й панцири з заморської сталі, що виблискували проти сонця, мов дорогі свічада. І хоч би ж словом озвався на сміх – похвалив, як уміє, свій товар чи рукою махнув до покупців: «Підходьте, мовляв, люди добрі!»

Де там – стоїть, насумрившись, хіба часом недбало торкне який меч з химерно поцяткованим руків’ям чи перекладе з місця на місце гнутий лук. «Кому треба – й так купить!»

А покупці аж за голову хапаються, почувши, яку ціну гне на мигах мовчун. Думає, мабуть, що тут, у Києві, грошики ростуть на гіллі, як сливи.

Не один охочий до зброї постоїть, постоїть біля рундука, почуха потилицю, махне рукою – та й піде собі. «Хай ти гориш, чванько, із своїми мечами та луками!»

А трохи далі – інша спокуса! Веселий рябий грек повиставляв на продаж смачні фіги та сушений виноград – родзинки, насипав купкою білий-білісінький рис – сарацинське пшоно, повиставляв у слоїках перець, імбир та пахуще зілля – гвоздику й прицмокує: «Ай-ай! Купуй, козак! Сам їв би – пальці лизав, та гроші, ох-ох, як треба!»

Балакучі київські молодиці в білих намітках і дітвора так і липнуть до цього рундука, як мухи до меду.

Ще трохи пройти – в сусідньому ряду броватий вірменин, зарослий до самих очей чорного смоляною бородою, розгорнув червоні як жар кармазини, нагромадив сувої добрих сукон-луданів на кунтуші та жупани, порозвішував зелені, сині й різноколірні шальові й шовкові пояси, переткані срібними й золотими квітами. Справжня тобі веселка заквітла на базарі!

Де не взявся чубатий козарлюга-чаркодзвон в самих драних шароварах. Ухопив шовковий у золоті пояс – і ну приміряти просто на голе тіло! «Ой же й ловкий поясок, враг його не взяв! Купив би з дорогою душею – та, бач, сорочки кат має!» Жбурнув пояс на прилавок і пішов собі крізь юрбу козирем, не дослухаючись, що гука йому вслід обурений купець. Івашко з Михайликом так і лягли з реготу, навіть батько Мехтод посміхнувся в прокурені вуса. І раптом хтось відсунув хлопців убік, аж вони поточилися. Ти чого?! Ти чого?! —хотів було скипіти запальний Івашко, та тільки рота роззявив з подиву. Іде, розштовхує юрбу мордатий парубійко в синьому жупані, а за ним павою пливе до вірменського рундука ставна, пишнотіла молодиця. Оце-то цяця! І де вони такі беруться?

Спідниця на ній довга, по кісточки, зелена, як трава, ще й золотим галуном унизу обкладена. Чобітки– сап’янці – червоні як жар, і кунтуш червоний, а на ньому з півсотні золотих гудзиків. Навіть підійти не встигла красуня, а вже купець запобігливо скинув шапку, почав розгортати їй перед очима кольористі дива.

Але тут батько Мехтод з серцем смикнув Івашка, який перший трапив під руку. «Ану годі! Нема чого стовбичити та видивлятися! Ходім, бо часу немає!»

...Ніколи не знаєш, що тебе може спіткати на шляху... Ледве рушили хлопці слідом за батьком, їм назустріч звідкілясь сумовито забриніла ліра й тихо за– співав-загомонів щось таке знайоме хрипкий старечий голос. Лірник! – не змовляючись, усі двоє рушили до нього.

Осьде він сидить на камені біля церковної огорожі. Сивий, скуйовджений чуб падає на. зморшкуватого лоба, червоні ями очей, мабуть, випечених колись у неволі, наче дивляться кудись понад юрбою.

Порожня торба на землі коло нього й маленьке дівча, років, може, п’яти, вчепилося в полу подертої свитки.

Та мала собі вдова три сини,

Як ясні соколи,

Та з малих літ леліла, кохала.

По наймах не пускала,—

хрипким, наче надламаним голосом співає-проказує дід, і в лад тихо бринить ліра. Проте мало хто й слухає старечий спів... Хіба коли-не-коли зупиниться жаліслива молодиця, кине в дерев’яну мисочку шажок – півкопійки.

Дідуню! Я хлібця хочу! – тихенько прохає дівчинка.

Та дід співає далі, тільки голос ще дужче затремтів, ніби зломився.

Мов ножем різонуло Михайлика по серцю. Підбіг, став поруч.

Ой, мала вдова три сини! – жайворонком знявся над базаром високий хлоп’ячий голос.– При старості хотіла пам’яті дожидати, хліба з сіллю з упокоєм уживати!

Аж сторопів старий, замовк від такої несподіванки, тільки звично приграє на лірі.

А люди вже почули пісню: один за одним зупиняються, слухають... Тонкосльозі жінки, схлипуючи, нахиляються, гладять дівчинку по голівці. Та бублика в руку впхне, та й пряника-медяника не пошкодує.

А Михайлик, заплющивши очі, виспівує-розповідає, як злі сини свою неньку геть з двору прогнали, й пішла вона поміж чужі люди. Тяжко покарала доля злих синів – уся худоба їхня загинула й хліб у полі пови– сихав. Прийшли сини і впали матері в ноги.

Котрий чоловік батька й матір шанує і поважає,

Того й господь не зоставляе,

Зо дна моря виймає...

Спів замовк, і в дерев’яну мисочку дощем посипалися мідяки.

Ох, синочку! – зітхнув лірник.– Як же ж тобі дякувати, мій голубчику?! Бери хоч половину!

Що ви, діду! – зніяковів Михайлик.– На здоров’я вам!

Махнув рукою своїм і хутко зник у юрбі.

...Просто дивно, як запала в пам’ять ця пригода, хоч і потім бачили в Києві стільки, що на цілий рік стане згадувати.

Навіть Дніпро тут був інший, ніж у них за порогами,– звісно, вужчий, зате кораблів та здоровезних чужинських човнів у затоці – не злічити. Деякі прикрашені були вирізьбленими з дерева постатями жінок і русалок з риб’ячими хвостами.

Примруживши очі, Михайлик перебирав у думках бачене: порослі дубовим лісом печерські гори, прадавні церкви й монастирі в Лаврі, обгороджені зубчастим муром з бійницями. Тут – казали – колись у давнину був проритий в одній церкві попід вівтарем підземний хід, ген аж за Дніпро, щоб могла прийти з лівого берега підмога, якщо наскочать турки або татари...

Заходили хлопці з батьком Мехтодом і до Софії, яка світила на весь Київ золотими банями. Хоч, звичайно, брехав хлопець тоді, в школі: стіни Софії зовсім не були золоті. Шкода тільки, що не могли побути в Києві ще довше: Міняйло дуже квапив вертатися швидше на Січ.

...Коли минули знайомі попелища на Черкащині, на яких лише де-не-де почали з’являтися перші мазанки, рвучкий морозяний вітер, що скував розкислу від недавніх злив дорогу, раптом ущух, і над степом, мов несподіваний дарунок, сяйнуло нещедре осіннє сонце.

І так ожив степ під його ледь теплим промінням, так заяснів, заусміхався всіма калюжками, всіма росинками на зчорнілих дудках чорнобилю, на пучках ковили, навіть на мандрівних кулях перекотиполя, що козакам мимоволі полегшало на серці.

А, кат його бери, отого короля, разом з його обіцянками! Давно сказано: не вір панові!

Та хіба козакам світ зав’язаний? Живі будемо – побачимо, чиє зверху!

Михайлик набрав повні груди степової прохолоди. Так гарно зараз було, що й говорити не хотілося. Глянув на Івашка: той тільки моргнув у відповідь.

І тут хтозна-чому подумалось: ще ж їм з Івашком ворожила доля! В яких боях побували, разом з усіма стріляли й рубалися, коло смерті сто разів пройшли! І не загинули – живі-здорові вертаються додому, ще й з батьком Мехтодом.

А що далі – побачимо...

...Призахідне сонце розщедрилось, розлило на півнеба червоно-рожеві заграви.

Курили туманами могили-кургани: значили в степу наїжджений шлях – аж геть на Запорожжя.