Текст книги "Михайлик-джура козацький."

Автор книги: Марія Пригара

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Через цю тривогу баритись не став, ледве давши війську спочити ніч у Білій Церкві, рушив поспіхом на поле біля Сухої Діброви, куди мав прибути із своїми полками й Сагайдачний.

Ніби вгадуючи прихований неспокій кошового, козаки сунули мовчки: не чути було ні пісні, ні веселої гутірки. Тільки вози пронизливо рипіли на курній, роз’їждженій дорозі та раз у раз одфоркувались од пилу змилені, спінені коні.

Хоч був ще тільки червень, спека стояла така, що забивало подих. На придорожніх вербах в’яло звисало скручене листя, трава на луках пожовкла й засохла, не дочекавшись коси.

Коли заїхали за ліс, що півколом огинав величезне поле, Бородавку наче штовхнуло в груди. Ген, попереду на полі, вже чорніло військо, а по дорозі хутко сунула хмара куряви: хтось скакав назустріч. Не роздивляючись, вгадав: Сагайдачний! І хоч як стримував себе, мимоволі підострожив коня, погнав чвалом...

Сагайдачний перший зупинив свого вороного, простяг руку. Як він змарнів, як змінився! Чорні очі обвело тінями, клинцювата борода майже зовсім побіліла.

Чолом, пане Яцьку!

Чолом, пане Петре!

Без усміху заглянули один одному в очі, мов спитали: ану, що ти маєш на думці? І раптом – самі того не чекаючи – обнялися.

Козаки, що пильно стежили за цією зустріччю, загомоніли, загукали. В повітря полетіли шапки.

Обидва отамани пліч-о-пліч поїхали по дорозі, звернули на поле, що рябіло різноколірними козацькими жупанами, майоріло бунчуками й стягами. Назустріч повагом рушив, оточений великою юрбою чор– норясих ченців, київський митрополит Іов Борецький у довгій білій мантії та білому клобуку. Він приїхав на цю спільну раду поскаржитись козацтву на кривди, що їх чинили православному народові уніати [12]12
  Уніати – в минулому православні, що визнавали зверхність папи римського. Унію на Україні і в Білорусії було організовано 1596 року під "тиском папського Ватікану та королівсько-шляхетської влади.


[Закрыть]й польська шляхта.

Бородавка й Сагайдачний поскидали шапки, скочили з коней, за звичаєм похиливши голови, підійшли до митрополита, щоб поблагословив...

Ніхто не примітив, яким важким поглядом дивився на них королівський посол. Він ще раз заприсягнувся в думці шляхетським словом – не подарувати своєї кривди, віддячити за неї з зайвиною, коли настане слушна година.

НА ЗГАРИЩІ

Коли Бородавка вирушив із загоном до Сухої Діброви, Михайлик лежав хворий.

Ледве повернулися з Чорного моря, причепилася до нього люта пропасниця, трусила кожного вечора, обсипала морозом, палила вогнем-гарячкою, так що не міг і руки звести.

У тій гарячці Михайлик вже думав, що піде слідом за батьком, який десь уже на тому світі...

Коли відпливли, сказав кошовий, що Мехтод цілу зиму мандрував по Туреччині, все вивідав і роздивився й на Січ переказав купцем-вірменином, щоб ударили на фортецю Ені-Кале, бо в ній невелика залога, і двох потурнаків-сторожів підмовив, аби відімкнули запорожцям хвіртку, як підійдуть опівночі. А сам – наче в землю запався: певне, схопили турки й закатували – ніхто й не знав коли.

Думки про це приходили найбільш уночі, й тоді Михайлик починав стогнати й клясти себе, чом тоді, восени, не побіг слідом, не наздогнав батька в степу, не вблагав, щоб узяв його з собою. Ходять з кобзарями та з прошаками хлоп’ята-міхоноші, ходили б і вони по Туреччині вдвох – нехай би отак у парі й схопили їх, коли вже таке судилося...

Од цих думок та від лихоманки Михайлик змарнів і пожовк, як мара. Усі, хто бачив, тільки головами хитали: топче, мовляв, хлопець стежку на той світ.

Лежав він на лаві в хаті кошового. Сам Бородавка сюди майже не заглядав: готуючись до походу, він більше ночував по куренях.

Проте суворо наказав джурам глядіти хворого. Здоровані-хлопці, які спершу мали Михайлика за ніщо й крадькома поштурхували,– тепер самі жаліли його, носили величезні полумиски каші, кулешу, силували,

щоб їв, хоч Михайлик на їжу й дивитися не міг, так нудило від лихоманки.

Прибігали нишком Карно й Василь, вболівали над ним, але втриматись не могли – хвалилися, що все одно втечуть із школи в похід, вже й зброю наготували та заховали в ямі за повіткою. Ножем краяло серце од цих вихвалянь...

Та коли хлопці заскочили ще раз, Михайликові спала щаслива думка. Почав ледве чутним голосом благати, щоб побігли на берег, привели до нього діда Йвана. Чомусь страшенно захотілося, щоб дід забрав його до себе: коли вже вмирати, то хоч не тут, у хаті, а на березі просто неба.

Карно й Василь, спасибі їм, не відмагалися, зразу ж і шаснули на берег, привели діда. Той, глянувши на Михайлика, тільки цмокнув, проте довго бідкатися не став, загадав джурам, щоб сідлали коня, посадив на того коня Михайлика та й повіз потихеньку на берег, у свій рибальський курінь. Там заходився лікувати: частував тричі на день відваром степового полину, таким гірким, що аж щелепи судомило. Підстрелив у плавнях козулю, варив густу юшку, силував пити.

За тиждень хлопець з подивом відчув, що лихоманка слабшає, вже не трусить щовечора. А ще за три дні зіп’явся на ноги...

Доки хворів, дитинство відступило від нього, гіркі думки висушили душу. Михайлик сам собі здавався старим і нещасливим.

Тепер він думав тільки одне: як йому порахуватися за батька Мехтода? Треба було зараз же скакати в оту Суху Діброву, наздоганяти Бородавку. Що кошовий не відмовить, візьме з собою на бусурменів, годі було й турбуватися: Михайлик про себе знав, що той не байдужий до нього. Якась нитка в’язалася між ними ще з того дня, коли Бородавка з братчиками врятував його від харциза.

Кажуть, лихо сунеться широкою стежкою, а щастя Иде вузенькою. Та все-таки йде: якраз того дня, коли Михайлик вирішив сам один їхати в Суху Діброву, на Січ прискакав полк донських козаків. Вони, діставши звістку, що козацтво з усієї України готується дати відсіч султанові, одразу помчали на допомогу із своїх далеких степових станиць. Так воно вже повелося, що запорожці й донці браталися здавна: разом ходили на бусурменів, от і звикли допомагати один одному. На Січі вже з півсотні років був курінь, де жили самі донці: він так і звався Донським. Не диво було зустріти на Дону й запорожців...

Проте отаман слухав Михайлика неохоче й тільки одмахнувсь, коли той став просити, щоб його взяли із собою.

–Ти що, парубче, блекоти об’ївся?! На себе глянь у воду – тебе ж вітром з коня здмухне.

–Не здмухне, батьку отамане. А здмухне – вам через мене не вертатись. Покинете в степу та й поїдете далі.

Голос Михайликові здригнувся.

Кремезний козак із срібною сергою у вусі й рудим, аж червоним, чубом, що хвацько кучерявився з-під збитої набакир шапки, насупився й уже хотів був гримнути на цього худющого причепу, щоб не морочив голови, ішов собі геть! – та несподівано змовчав, кивнув головою.

Ламкий, тремтячий голос вдряпнув по серцю. Подумалось, що, мабуть, неспроста хлопець отак домагається. Тут, на Україні, кожен другий мав порахунки як не з шляхтою, то з турками чи з татарами; диво, що цей народ ще жив і давав відсіч своїм ворогам – так його шматували й нищили з усіх боків...

Коли Михайлик, подякувавши суворому отаманові, вертався на берег, коло січової брами його обігнав якийсь вершник, що вів за поводи білого коня. Щось страшенно знайоме було в куцій, натоптаній постаті вершника, в тому, як він сидів, трохи пригнувшись до кінської гриви. Та й білий кінь був по знаку. Ій-богу, Білаш!

–Іва-а! – захлинувшись, гукнув Михайлик.

Той озирнувся, ковзнув по ньому байдужим поглядом – не впізнав.

–Іва-ашку!

Тут уже Білаш заіржав, зафоркав. Іван горошком скотився з сідла, підбіг, сплескуючи руками.

–Михайлику! Живий!.. А у нас казали – вмер...

–То це ти поминати мене приїхав?

Той спалахнув, аж вуха почервоніли.

–Ні-ні. Я – не поминати. Я в похід утік...

–А дід?

Івашко похнюпився.

–Що – дід... Звісна річ, не пускали мене; спати з собою клали, вірьовкою до себе прив’язували, щоб уночі не дременув.

–А ти ж що?

–А я таки одв’язався і втік.

–А Білаша де взяв?

Білаш у нас був. Його Омелько з січового табуна забрав, коли ото з моря назад вертався.

Михайлик притулився щокою до теплої хвилястої гриви. Кінь лоскотно дмухав йому в вухо, клав морду на плече.

Добре вгадав... Я саме голову сушив: де б його коня взяти?

І завтра, вдосвіта, вони вдвох дожидали донців коло переправи.

Отаман – хай здоров буде! – не дуже сварився на Івашка, хоч на всяк випадок обіцяв турнути обох утришия, якщо вони дорогою десь вискіпають до гурту ще й третього.

Уперше за довгий час Михайликові трохи полегшало на серці. От їде поруч з Івашком. Коні під ними пофоркують, просять ходу. Гарячий степовий вітер дме в обличчя – і не здмухує з сідла, а додає сили. Усе тішить – наче ще раз народився на світ. Онде вискочив з байраку й перебіг дорогу десяток сполоханих сайгаків. Тікайте собі, дурні кози, тікайте: хто там буде вас займати!

Ось гострозорий кібець упав каменем униз, нагледівши в пожовклій траві ховрашка чи мишу, й, сердито пискнувши, знехотя знявся вгору з порожніми пазурами.

Так тобі й треба, вража душа! Встигло бідне звірятко сховатися: нехай поживе ще трохи!

І тут подумалось Михайликові, що він схожий на оте звірятко... Скільки ж то разів влучала його смерть і відступала геть з порожніми пазурами. Якби ж знаття, чи влучить оце зараз?

А втім, нащо думати? Як буде, так буде...

Донці їхали швидко, зупиняючись лише на короткі перепочинки, поспішали захопити Бородавку ще в Сухій Діброві.

Так само, як запорожці, вони верстали путь у степу за сонцем та за високими могилами, а часом і за переплетеними скрутнями сухої трави, що де-не-де стриміли на випаленій сонцем рівнині.

Проте зараз не дуже й треба було дошукуватись прикмет – козацьке військо пройшло ще зовсім недавно, пильне око відразу ловило й сліди, залишені кіньми, й колії, накочені возами, й зрубані на вогнища кущі тернини та глоду на схилах байраків.

Декілька разів бачили на обрії ординців – невеличкі роз’їзди, найбільш по десятку вершників. Може, то були чати, які завбачливий хан Джанибек-Гірей виряджав поперед турецького війська, а може, й просто грабіжники з буджацьких та кримських улусів, що нишпорили в степах, винюхували, де б його нашвидку напасти на село чи зимівник, підпалити й нахапатися здобичі та ясиру, доки не пройшло по цих місцях потоптом султанове військо...

Але, вгледівши донців, татари одразу розсипалися поодинці й тікали,– певне, не мали наміру встрягати в бій.

Донці стежили за ними примруженими очима й тільки сердито кректали: якби час – хіба ж так вдарили б на бісових ясирників! Вони і їм добре давалися взнаки, шарпали їхні станиці понад Доном і Чи– ром не згірше, ніж українські села.

Коли стали під’їжджати до Черкас, уздовж дороги зачорніли попелища. Закіптюжені комини стирчали на місці спалених хат, обсмалені дерева струшували на землю спечені надзелень вишні та сливки.

Михайлик та Івашко сумно перезиралися. Обидва ще ніколи не виїжджали з-за порогів, знали тільки свої степи, де можна було й два дні скакати, не зустрівши людської оселі! Хіба де-не-де тулився до балки хуторець, оточений ланами пшениці й гречки, або чорніла в кущах самотня козацька землянка-бордюг.

А ген далі, за порогами, вздовж Дніпра, село, казали, зустрічається з селом, є великі гарні слободи, містечка. Страшенно кортіло подивитися, як воно там живуть люди.

І ось маєш: їдуть півдня, а навкруги – пустка. Невже й справді татарва встигла спалити оці села й стільки людей погнала в неволю?

Аж тут на згарищі зачорніли людські постаті. Згорблена жінка рилася в недопалках – певне, вишукували якесь вціліле начиння. їй допомагали хлопчик і дівчинка, обоє в довгих, по кісточки сорочках, бруд– но-сірих, як саме попелище. Мати й діти так захопилися отим порпанням, що й не згледілись, як над’їхали донці.

Аж ось хлопчик озирнувся – і з криком підхопився: мати й собі зойкнула, і всі троє пірнули кудись під землю.

Михайлик з Івашком не відразу здогадалися, що в льох.

Вони скочили з коней і побігли по згарищу, в один голос гукаючи:

–Люди добрі! Не бійтеся! Ми свої!

–Ми з Січі! – додав ще Івашко для певності.

Але довелося ще й ще раз гукнути, доки з чорного отвору між обгорілими кущами агрусу визирнула розкудлана, притрушена землею і попелом білява Голівка. Хлопчик! Невеличкий,– може, дев’ятиліток. Карі оченята на бруднім личку спалахнули цікавістю.

–Мамо! – гукнув назад у темряву.– Вилазьте– бо! То не гайдуки! То якісь козачата...

Замурзана сажею, худа молодиця в очіпку вилізла а льоху. Слідом за нею дівчинка. Блимнула карими, як у брата, оченятами на Івашка й Михайлика й відразу сховалася матері за спину, обома руками вчепилася їй у спідницю.

Хлопці ніяково поскидали шапки.

–Тітонько, а чого-то у вас тут усе попалено? Татарва набігала, чи що?

–Де там, синочки, татарва...– Молодиця зітхнула. – Панові гайдуки ото все спалили – і Замкове наше, і Черняхівку, й Михайлівку...

Михайлик з Івашком витріщили очі.

–За що спалили? Які гайдуки?

Молодиця здивувалася.

–Та панові ж кажу... пана Потоцького... Не чули хіба?

Хлопці похитали головами: ні, не чули!

–О! То багатющий пан! Усю Черкащину, кажуть, йому король подарував. Самих міст і містечок півсотні має, а сіл десь-то аж дві тисячі.

–То нащо ж він їх палить?

–А на те, щоб не бунтувалися люди, на панщину ходили, чинш йому платили,– терпеливо втовкмачувала молодиця, видно, рада нагоді побалакати з кимось у цьому безлюдді.

–А ви ж що – не платили отой чинш?

–А не платили, синочки, не платили! Хто б йому, шкуролупові, платив. I за поле – зерном – дай, і за хату – подимне – дай, і за худобу – рогатизну – бичка чи корову, і за бджоли – меду. А як жито в млині змелеш – сип мішок борошна. Як хто, бува, звіра в лісі вполює чи риби в Дніпрі наловить – із того дай, хлопе, на пана! Ще й з понеділка до суботи роби на нього...

–То люди й збунтувалися, не один і на Січ утік. Тут у нас села споконвіку козацькі, а козаки таке право мають, щоб їм, і жінкам їхнім, і дітям на панщину не ходити і чиншу панам не давати...

–Про це, кажуть, королівська грамота є. Там усе записано.

–А де ж ота грамота?

–Хто ж її зна, синочки... Десь, мабуть, є, а може, й пани спалили.

Хлопці забули, що треба їхати. Дивилися широкими очима, мов слухали недобру казку.

–То було б правити її з панів! – не витримав Івашко.– Або плюнути й у степи повтікати, за пороги!

Молодиця похитала головою, мов на балачку нерозумної дитини.

–Де б таки три села відразу втекли? З дороги б завернули, а може, й повбивали б усіх. Вже так гайдуки за нами стежили, геть скрізь шастали. А тоді вночі наскочили й підпалили...

–Невже ж люди не боронилися?

–Боронилися, чом ні... І сокирами рубали гаспидських гайдуків, і голоблями били. Та одне, що ніч – і полум’я сильно здорове знялося, а друге, що гайдуків таки багато було. Побили людей, покатували, а хто живий – зайняли, руки позв’язували й, кажуть, десь аж у Польщу погнали.

–На три села, може, з півсотні врятувалось: хто в ліс утік, хто на Дніпро, у верболози...

–Я, правда, в льоху з дітьми пересиділа, а тоді пішла коло лісу землянку собі нищечком вирила: там і живу.

–А де ж чоловік ваш?

Молодиця завагалася, міряючи обох недовірливим поглядом. Проте, либонь, вирішила, що хлопці свої: можна не критися.

–Чоловік... на Січ подавсь. Там, кажуть, кошовий сильно добрий, Бородавкою звуть.

Михайлик з Івашком пересміхнулися.

–Оце ж ми до нього їдемо! – знову не витримав Івашко.

Жінка сплеснула руками.

–До нього! Ох, ви ж мої ластовенята! Може ж, і мого там у війську побачите? Такий рябенький з лиця, права щока розрубана. Петром звати, Петро Кваша...

–Гостинця б передала, так нема ж нічогісінько: геть усе погоріло. Хіба що борошенця зо дві мисочки є в клунку... Як почекаєте – я б коржів напекла...

–Ой, ні, тіточко! – сполохались хлопці.– Нам зараз треба їхати! Ми вже й так забарилися.

–А пустіть і мене з ними, матусю! – несподівано попрохав мурзатий хлопчик, який досі мовчки слухав бесіду й тільки блимав карими оченятами то на матір, то на Івашка з Михайликом.– Я татка зразу знайду: от їй же богу. І на турка з ними піду...

–А не пустите – все одно втечу! – додав, насупившись.

Десь-то молодиця скора була на гнів: обернувшись, одважила синові такого ляпаса, що той трохи не впав.

–Я тобі втечу! Я тобі втечу, бузувіре! —скрикнула несамовито.– Мало мені лиха – ще й ти душу пектимеш! Ось як візьму дубця – тиждень не сядеш! І цить, мовчи, щоб і голосу твого не чула! Та хлопчик і не подав голосу. Стояв, утупившись в землю; не хотів поступатися – хоч перебий надвоє!

Івашко й Михайлик не дослухали до кінця сварку матері з сином. Гукнули: «Прощавайте!» – й побігли до коней: треба було чимскоріше доганяти донців, бо їх уже й слід прочах на курній дорозі.

* *

Сонце хилилось на спочинок, коли подорожани під’їздили третього дня до Сухої Діброви. Ще здалека почули мушкетні постріли, що шарпнули серце тривогою. Невже замість ради зчинився бій? Не змирили обидва отамани, а слідом за ними, як то не раз бувало, і козаки розбились на два табори й почали шаблями та кулаками доводити, на чиєму боці правда...

Проте бою не було. На величезнім – оком не обняти – полі нерухомо стояло військо. Хрипкий, натруджений голос плив над полем– і мов луну чути було шерех, шепіт: то козаки з передніх лав переказували почуте далі.

На двох дошках, перекинутих з бочки на бочку та вкритих килимом, стояв Бородавка й говорив, мов рубав, помагаючи собі стиснутим кулаком.

Отож, панове молодці, така моя рада: хоч-не– хоч, мусимо йти на турка. А поб’ємо, впораємо – отоді й спитаємо, з кого треба, наше, козацьке право. Вже ми почулися на силі: тремтить перед нами земля турецька й польська, тремтить орда!

Бородавка змовк, витер рукавом лоба, мов після важкої роботи.

Все поле з краю в край гримнуло: «Слава!» Знову вдарили мушкети, полетіли хмарою вгору різноверхі шапки.

Михайлик вмить скочив з Білаша, прив’язав його до берестка й пірнув у козацькі лави, протискуючись ближче до помосту, коло якого купчилася старшина й, гладячи пишні вуса, походжав королівський посол у шитім золотом кунтуші.

Сагайдачний насупив брови,– видно, різонула по серцю отака шана Бородавці, проте простяг йому руку, обняв за плечі.

Добре, пане-брате!

ЗУСТРІЧ

Тьмяне кружало, обведене світляною смужкою, хутко котилося до сонця. Ось укрило краєчок, наче відкусило, посунулось далі: сонце зникло зовсім.

Недобра сутінь впала на землю, повіяло холодом. На пасовиськах жалібно заревли корови, замекали вівці, кози, на подвір’ях, мов серед ночі, пронизливо закукурікали півні.

Скрізь по селу грюкали двері: люди стрімголов бігли до хат з виноградників, з токів-гарманів, покидавши мотики, покинувши на токах нерозпряжених волів, що, тупцяючи по снопах, вибивали з соломи зерно.

Жінки ламали руки, голосили, мов на похороні,– ніхто їх не спиняв: усім, певне, здавалося, що вже кінець світу.

Козаки, які саме минали це молдавське село, притримали коні: їх теж обняла тривога. Хто хрестився, хто шепотів, яку знав, молитву, щоб відігнати неспокійні думки.

Михайлика, котрий разом з Івашком їхав слідом за кошовим, почала бити пропасниця.

Мимоволі згадав, що чув учора смерком коло вогнища: гомоніли братчики, наче повернувся з Поділля геть пошарпаний загін, який бився з татарськими чатами, й привіз з собою бранця, старого-престарого та– тарина-ворожбита.

І той ворожбит, як узяли його на сниток, наче сказав, що незабаром згасне сонце, й вогненні стовпи ходитимуть у небі, й шукатимуть здобичі вогневі змії– літавці. А все це, мовляв, провіщає лише одне: люту загибель козацькому війську.

Отож хай козаки мерщій вертають на Україну, ба не втекти їм од своєї долі. Іде султан Осман, веде стільки воїнів, скільки піску на березі моря: нема в світі сили, яка б могла їх подолати...

І ось маєш: сонце зникло – невже ж отой ворожбит казав правду?

Михайлик мимоволі зирнув у змерхле небо: чи нема вогненних стовпів та зміїв-літавців?

Але тьмяне кружало потроху почало зсуватися, з-під нього пробилися промені, й сонце виринуло знову – жарке, веселе, ніби й не зникало щойно, на пострах усім добрим людям.

Немов сто пудів звалилося з серця: Михайлик зітхнув з полегкістю й штовхнув коліном Івашка,– може ж таки, брехав ворожбит – поживемо ще трохйі

Військо рушило далі. М’яко тупали копита по розжареній куряві. Посувалися мовчки, без балачок і пісень: попереду, збоку – скрізь могли критися турецькі чати.

Османові полки саме переправлялися через Дунай: загони розвідників уже нишпорили по Молдові. Лише позавчора козаки наскочили на один такий загін, що отаборився на перепочинок у винограднику, оточили й вирубали дощенту, – тепер треба було стерегтися...

Бородавка мовчав, думав своє. Відколи рушили з Сухої Діброви, його день і ніч гриз неспокій. Хоч досі все наче йшло щасливо: і з Сагайдачним нібито помирили щиро, і на раді погодилися без суперечок,, що кому робить... Сагайдачному й ще трьом посланцям – їхати до Варшави, просити короля Сигізмунда, щоб приборкав шляхту на Україні, бо вже несила терпіти далі такі знущання; може ж, дасть король хоч трохи полегкості народові, як обіцяє вже здавна.

Січовикам – знову пливти чайками на Туреччину: шарпать позосталі війська, руйнувати турецьку силу.

А йому, Бородавці, припало вести сорок тисяч ко– заків-реєстровців і нереєстровців на допомогу старому гетьману Ходкевичу, що вже збив свої полки й потроху посувається до Дністра.

Він і веде... І хоч добре зна, що на турка вдарити треба,– проте не хочеться, ох, як не хочеться класти під меч безвинні козацькі голови!

Хто вже хто, а шляхта, велика й мала, добре вміє чужими руками гадюк душить: де найважче – впхне козаків... Так завжди було, так буде й тепер.

Од цих думок стало нудно, гірко – наче полину наївся. Бородавка випростався в сідлі, оглянувся на товариство й зітхнув: нема й тут розради.

Обличчя якісь темні, невеселі: не один, мабуть, думає те саме, що й він. Коні світять ребрами, посуха геть спалила пасовиська й луки: щодня всьому війську клопіт – де взяти паші?

А що ж далі буде, коли зараз така скрута? Гризтимуть козацькі коні землю, як дійде до великих боїв з турками.

А горів би цей похід ясним вогнем!..– Бородавка зціпив зуби, аж хруснули щелепи.

І враз стрівся поглядом з Михайликом. Теплий промінчик жалю ковзнув по серцю: ну, ж і змарніло хлоп’я! Худе, жовте, мов з домовини встало. А кладе честь на собі: мовчить, терпить... І своє діло зна: усе робить справно, що треба джурі. Само голодне спати ляже, а коней нагодує – хоч сухої трави, хоч оберемок листя, а добуде їм.

І той чорнявий за ним скрізь бігає, котиться, мов жучок. Вже ж так просили обидва, щоб і його взяти за джуру.

–Батьку отамане! Батьку! —стривожено гукнув біля вуха хорунжий.– Диви – чи не турки, бува, скачуть?

Миттю розвіялися думки. Глянув з-під долоні: так І є! На кривулястий путівець, що звертав з битого шляху праворуч, з-за виноградників виїжджали якісь вершники.

–Ану, хлопці!

Два десятки козаків, похиливши списи, погнали назустріч. Та вершники зупинились, один замахав чимось білим: ні, то були не турки!

Невдовзі козаки вже поверталися назад, оточивши прибулих. Попереду на дебелому сивому коні, що поважно виступав, помахуючи білою густою гривою, їхав товстун з гострою темною борідкою і хвацько закрученими вусами. З-за пояса в нього виглядали цяцьковані сріблом пістолі, збоку висіла шабля, але на вояка товстун не скидався, дарма що на коні сидів браво: знати було, що чимало попоїздив на своєму віку.

За ним, тісно оточивши криті вози, їхали його молодці, озброєні добрими мушкетами й шаблями. Збоку, зігнувшись, скакав на гнідому бахматі провідник– молдаванин у довгій киреї. Кучмата шапка була насунута низько на лоба, обличчя, мабуть, через якусь хворобу, щільно обмотане чорною шматкою.

Оббігши бистрим поглядом козаків, товстун несхибно вгадав у Бородавці ватажка. Під’їхав, чемно вклонився.

–Moi, je suis marchand français!

Бородавка знизав плечем.

–Не розумію!

Товстун ткнув себе пальцем у груди:

–Le marchand! Marchand français!

Гей, писарю! – гукнув Бородавка через плече.– Ану, їдь ближче! Може, щось перетовкмачиш!

Козацький писар недарма писав листи й грамоти і по-польськи, і по-латині. Він зрозумів товстуна відразу.

–Moi, je suis marchand français! (Фр.) – Я – французький купець.

То, батьку, купець. Француз.

– Отакої... Чого ж то він прибивсь аж сюди? Не боїться, що вб’ють?

Ці слова товстун збагнув без товмача. Лукаво всміхнувшись, розстебнув приторочену до сідла велику шкіряну сумку, витяг з неї два сувої з печатками. Один, списаний хитромудрою арабською в’яззю, дбайливо поклав назад, другий простяг писареві.

Той розгорнув, кинув оком.

Охоронна грамота, польська. Підпис: «король Сигізмунд»...

А як на турків наскочить? Або на татар?

А на тих у нього друга грамота є, султанова. Берат Ота, що назад сховав.

Бородавка похитав головою.

Сказано – купець... Ану, спитай – що він продає?

Але спитати писар не встиг. Два хлоп’ячі голоси дзвінко скрикнули: «Харциз!» З обличчя молдавани– на-провідника несподівано звалилася чорна шматка, й усі побачили перекривлене обличчя з довгим червоним шрамом од рота до вуха. Ту ж мить розбійник люто оперіщив нагаєм свого коня і, втягнувши голову в плечі, щодуху дременув путівцем.

Михайлик з Івашком, не розмірковуючи, кинулись навздогін.

На хвилину всі остовпіли,

Та Бородавка вже махнув рукою: кілька охочих, зриваючи мушкети з плеча, й собі поскакали слідом за хлопцями.

Лунко розкотився постріл... ще один... ще...

Oh, mon dieu! – сплеснув пухкими руками купець,– Que faire maintenant?! C’est notre guide! [13]13
  О h, mon dieu! Que faire maintenant?! C’est notre q u і d e! (Фр.) – Ох, боже мій! Що ж тепер робити? Це наш провідник!


[Закрыть]

Ру-ша-ай! – гукнув кошовий, півобернувнгась,

...а-ай! – покотилося від лави до лави. Знову м’яко затупали копита коней, зашурхали ноги піших козаків у сипучій куряві, пронизливо, жалібно зарипіли колеса возів. Військо посунуло далі.

Завбачливий купець, відступивши з дороги, почекав, поки проїде старшина, а тоді із своїми слугами потихеньку рушив збоку.

Він прикинув собі, що нема чого клопотатися, шукати іншого провідника: козаки – з усього видно – йдуть туди, куди треба й йому.

Отож не варто гаяти час: під Хотин, знехтувавши небезпеку, поспішає зараз багато купців – усі, так само, як він, сподіваються добре поторгувати. Коли б ще не перейшли йому дороги...

* *

Погоня – вже надвечір, коли військо ставало на перепочинок, повернулася ні з чим. Клятий харциз удруге виприснув з-між пальців. Його непоказний бахмат мчав рівним чвалом, не знаючи втоми, а козацькі зморені коні почали спотикатися. Отож братчики тільки здаля бачили, як розбійник звернув у порослу високим чагарником долину й згинув, розвіявсь, як мана.

Найгірше те, що разом з ним зник Івашко: не слухаючи нікого, помчав у долину, навздогін за Криворотим – і тільки його бачили. Або вбив харциз, або накинув зашморга на шию й потяг за собою. Занапастила хлопця гаряча кров.

Михайлик їхав блідий, аж синій, хилився коневі на гриву: Криворотий, одстрілюючись на скаку, прошив йому кулею плече. Та гірше, ніж рана, пекла думка про товариша. То через нього загинув Івашко: побачив, як він хитнувся, вхопившись за плече,– ски« пів і рвонув наосліп, мов навіжений. І от – пропав...

Хлопець ледве сповз із сідла, сів на землю. Кружляли чорні мухи перед очима, нестримно хилило в сон. Рукав жупанця під абияк намотаною ганчіркою намок кров’ю.

Де не взялися два старезні знахарі-діди, заходилися коло нього. Один обережно стягнув жупанець, обмив плече горілкою з баклажки, приказуючи: «Терпи, козаче, отаманом будеш!» Другий наготував споконвічні козацькі ліки, набрав землі й, поплювавши, добре замісив на долоні – заліпити рану.

Але тут протовпився до Михайлика француз-ку– пець, що поставив свої вози поблизу табору, під засохлим од спеки горіхом.

Глянув, поцмокав язиком, скоромовкою гукнув щось своїм молодцям – ті миттю принесли йому пляшку з густою чорною олією й чисту білу шматину.

Купець на мигах показав, що це гарні, дуже гарні ліки, куди кращі, ніж земля.

Щедро полив пахучою олією одірваний клапоть, поклав на рану, під колючими поглядами дідів спритно обмотав плече. Всміхнувся, вщипнув Михайлика за щоку: «Oh, tu es brav garçon!» [14]14
  Oh, tu es brav qarcon! (Фр.)—О, ти сміливий хлопець!


[Закрыть]– і пішов до своїх возів, колишучи пухким черевом.

Михайлика зморив гарячковий сон, схожий на марення. Знову маячив перед ним Криворотий, накидав на шию зашморга, душив, волочив за собою по землі – хлопець стогнав, здригався всім тілбм. І вже здавалося: він став Івашком, зв’язаний висить на коні вниз головою, мчить, мчить кудись... Скрикнувши, Михайлик прокидався.

У розплющені від жаху очі світив розжарений добіла місЯць. Ворушився під його промінням, бачив тяжкі сни, важко дихав, хропів багатоголовий козацький табір... Бігцем простувала на схід серпнева ніч, задихалась од спеки, сіяла тривогу.