Текст книги "Михайлик-джура козацький."

Автор книги: Марія Пригара

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

НЕЗВИЧАЙНИЙ ВОРОЖБИТ

Недарма Криворотому привиділося щось знайоме в одноокому ворожбитові: то був батько Мехтод.

Не судилося йому зогнити в невільницькому льоху чи загинути з перебитими кістками в турецькій катівні – хоч паша у фортеці Ені-Кале справді звелів укинути його в підземелля, запримітивши, що надто вже довго розмовля старий із сторожею коло брами. Це здалося паші підозрілим, дарма що Мехтод, пробувши довгі роки в неволі, балакав як щирий турок, та й обличчям – худим, горбоносим – дуже скидався на турка.

Але як одпливли братчики-запорожці, підпаливши бочки з порохом у склепі під фортецею, і гримнув тяжкий вибух – батько Мехтод, щастям вцілілий, оглухлий і весь подряпаний, вибрався надвечір з-під руїн.

Трохи прийшовши до пам’яті, розміркував, що не час йому вертатися на Січ, доки не зробив усього, що треба, та й пошкутильгав манівцями до Стамбула з нерозлучницею-бандурою за плечем, що також дивом вціліла під час вибуху. Дорогою спинявся в містечках, співав у заїздах – караван-сараях, де завжди товпилося багато приїжджих і можна було почути якісь новини.

Добравшись до Стамбула, ще місяців зо три тинявся по всіх базарах, простягав руку під ятками й рундуками, пильно дослухаючись, про що балакають крамарі й покупці. Закотивши під лоба єдине око, гундосив уривки з корану під мечетями та на людних стамбульських майданах. І так потроху, по словечку, вивідав нарешті від різних людей, куди, коли та з яким військом вирушає походом султан Осман.

Отут і вертатися б додому, але батько Мехтод надумав інше. Поштовхавшись ще днів зо три на базарах, надибав у юрбі знайомця – старого купця-грека Косту, і той за п’ять цехінів згодився переказати почуте на Січ, бо якраз лагодився пливти з крамом у Київ, доки не почалася війна.

А сам батько Мехтод, ніким не помічений, приєднався до численної юрби ворожбитів, що, почіплявши на пояси сушених гадюк, ящірок та кажанів, з галасом і виттям сунули слідом за султановим військом, та й помандрував нескінченними шляхами до Балкан, звідти до Дунаю, з Дунаю – до Дністра.

Дорогою наслухався про султана та його наміри усяких билиць і небилиць і вже став шукати нагоди втекти до своїх. Але втекти було ніяк, бо, на лихо, запримітив його одноокий візир Гусейн, котрому чимось припав до вподоби мовчазний, покалічений, як він сам, чаклун, що кожної ночі додивлявся до зір десь на околиці табору.

Отож забрав його до себе в намет, загадував ворожити по зірках, вечірніх і досвітніх, по баранячих кістках та бобах, вичитувати долю. Побоювався паша, що вже не вернеться додому в коханий Стамбул, бо коли не поляже в бою – загине від султанового гиіву за якусь невдачу.

Осман давно заприсягався, що як прийдуть під Хотин – не снідатиме й не обідатиме, доки не знищить упень усе військо ілляхів, а найперш – козаків, з обома гетьманами, Бородавкою й Сагайдак-беем.

Якщо вийде не на нього – не забариться зігнати серце на своїх візирах. Розпалившись, султан посадив би на кіл і рідного батька, якби той досі був живий. Отож треба було робити все, аби відвернути від себе султанів гнів.

За довгу дорогу Мехтод добре придивився до свого господаря і зараз, побачивши Криворотого, миттю вгадав, що той знадобився паші для якогось чорного діла. Бо на що б же інше міг придатися отакий нелюд?

І Мехтод уже більше не відходив од намету. Стояв і тупцяв навколо, видивлявся на зорі, аж йому голо&а пішла обертом, аби вловити хоч що-небудь крізь шпа– ру в наметі. І таки вловив дещо: почув і останні слова Гусейн-паші про вовків, які люблять туман. Цього було досить.

...Коли ніч перейшла світанкову межу, Криворотий неохоче вибрався з-під гарби в обозі, де спав разом з двома аскерами, й, зітхаючи, рушив у дорогу.

Аскери провели його до околиці табору й повернули назад, справедливо розваживши, що, як схоче гяур тікати, може примудритися і втекти від них у таку темінь. А не схоче – дійде до козаків і сам.

Туман стелився лісом, плутався довгими пасмами з кущах та гіллі дерев. Лише над табором сіялося крізь нього щось схоже на місячне світло.

Харцизові раптом вчувся в тумані якийсь шерех. Він злякано зупинився, прислухався – але не почув нічого, крім різноголосого хропіння воїнів, що долинало з табору, форкання мулів та верблюдів.

Ох, як страшенно не хотілося йти! Щось зломилося в харцизові од пережитих мук: він боявся тікати, боявся й лишатися. Тоді вже паша неминуче його закатує...

Нарешті спало на думку, що може й наказ виконати, й себе вберегти,– не стрітися з козаками віч-на– віч. Прив’яже оту кляту цидулу до якоїсь каменюки й пожбурить здалека, під ноги козацькій варті – нехай підбирає.

Але це була його остання думка... Ледве Криворотий пірнув у лісову непроглядну імлу, збоку виросла висока тінь. Змахнула рукою – щось свиснуло: влучно кинутий ніж вгородився в шию харцизові. Той упав, заливаючи кров’ю зібганого в пазусі листа. В ньому Гусейн-паша улесливо дякував Бородавці за те, що згодився допомогти султанові, затримав козаків у дорозі – не дав їм вчасно підійти до Хотина, де давно чекали ілляхи.

Обіцяв паша Бородавці мішок золотих цехінів за цю зраду, якої не було ніколи...

ПЕРЕД СТРАТОЮ

Оце ти й доживсь, Якове, оце ти й довоювався. Не козацькою смертю,– од ворожої шаблі чи від кулі в бою,– чорною смертю загинеш – за зраду! Не носитимуть козаки шапками землю на могилу; пройдуть мимо, ще й плюнуть: «Собаці – собача смерть!»

А ті, що врятували б, хоч і кістками б отут лягли – далеко, ох, далеко! Сам же винен: вирядив свою січову сірому геть од себе, на Чорне море. Немає рятунку нізвідки: лежи, чекай страти!

Бородавка люто шарпнувся, та ремені тільки дужче в’їлися в пошмагане затерпле тіло. Щиро скрутили, бісові хлопці, знали, кого в’яжуть.

День і ніч стоїть коло намету варта: коли б і схотів хто підступитися – де там!

Першої... ні, другої ночі приповз джура Михайлик. Якось примудрився, прорізав у наметі дірку, шепнув: «Батьку отамане!», вкинув ножа.

То хіба ж не почули вартові! Миттю кинулись, перетрусили все, забрали ножа. Тільки й того, що хлопцеві од них добре перепало. Тепер вже не приповзає.

Від думки, що хоч одна жива душа боліє за нього, не вірить у зраду, потепліло в грудях. Та зразу важкою хвилею насунув розпач. Знову, в котрий раз, глянув з темряви Сагайдачний. Худе обличчя паленіє гнівом, рука жмакає листа: «Зрадник! Продав товариство! На що злакомився?! На золото! Сказав би – я б тобі його сам два лантухи насипав!»

І несила крикнути, що брехня! Не було зради!! Щось ударило в голову й душить, душить...

Ох Петре! Ох гетьмане! Тяжкий гріх на тобі! Вмирать будеш – згадаєш, як повірив у наклеп, звів зо світу свого ж брата.

...Мандрує понад Дністром серпнева ніч, по-хазяй– ськи заглядає по черзі в кожен табір, трусить зоряним рукавом: «Спіть, люди!»

Поснули, хто де впав, серед коней та верблюдів плосколиці ординці. Розкидались просто неба турки, курди, вкутані в подерті плащі, суворі араби. Глухе бурмотіння, зітхання, стогони пливуть у пітьмі: воїни й уві сні б’ються, падають, гинуть од ран.

Горять ліхтарі коло розкішного шатра, прикрашеного золотими кулями й орлиними крилами, що розпросторився на високому горбі. На м’яких килимах міцно спить молодий султан Осман, стискає кулаки, хмурить брови. Недобрий сон привидивсь йому – що розгромили козаки й ілляхи його військо впень і веде він назад, у Стамбул, вкритих ганьбою недобитків. Страшний сон, а прокинутись несила. Спи, доки весь не додивишся!..

Душать примари в Хотинському замкові й коронного гетьмана Ходкевича. Крутиться старий на солдатському твердому ліжкові, стогне крізь зуби. Повернулась до нього здобута колись у литовських болотах пропасниця: тіпає й тіпає, сушить неміччю тіло, не помагають і гіркі заморські ліки, куплені за великі гроші у француза-купця, що торгує всіляким добром у польському таборі.

Усіх приспала ніч, навіть Сагайдачний заснув на час тривожним сном, поклавши на груди поранену руку.

Тільки в’язневі немає спочинку. Лежить, слухає, як перегукується варта в усьому таборі й коло його намету, як співають півні на козацьких возах, кличуть світання. Ще на одну ніч ближче до страти...

* *

Михайлик прокинувсь опівночі – й зразу, наче підштовхнутий, збудився Іван. Відколи повернувся з печери, обдертий, худий – самі кістки, він ще дужче прикипів до товариша. Навіть спав, вчепившись йому в сорочку, скрикував, кидався: все пережите не відступало від нього й уві сні.

Коло хлопців на всі заставки хропів гетьманів сердюк Дмитро. З тої ночі, коли Михайлика спіймали під Бородавчиним наметом, Дмитро завжди лягав поруч з ними; видно, мав такий наказ. Та, покрутив1 шись трохи, пускав хропака: хлопці тільки того й чекали.

–А якби до гетьмана піти? – сонно пита Івашко.

Михайло мовчить. Вже було! Заступив сьогодні дорогу Сагайдачному. Той, оточений своєю охороною, саме їхав з польського табору. Спинив коня, глянув пильно.

–Стривай, хлопче, де я тебе бачив? Чи не ти співав торік у Січі на березі?

–Я...

Так. так. Чого ж тобі треба? Михайлик набравсь духу.

–Пане гетьмане! Відпустіть їх!

–Що-о??

–Батька кошового відпустіть! Вони не винні...

В чорних очах, втуплених у нього, щось зажевріло. От зараз спалахне гнівом, ударить, стопче конем.

Ні, не вдарив, не стоптав... Одвернувся й поїхав далі, мов і не чув нічого.

А як наскочити оце зараз на варту? Я стрілятиму, а ти його в сідло – й гайда! – знов шепоче Івашко.

І знов Михайлик хита головою: ні! Наскочити не штука, та що з того вийде? їх двоє, а варти багато: й відіб’ється, і такий рейвах зчинить, що півтабору збіжиться.

А як до того чужинця-купця піти? Учора знов приїздив возами, торгував коло ляського табору. Завивала турецькі купляв, кинджали. В одного дядька пальця відрубаного купив, а на пальці перстень золотий... з самоцвітом! їй же богу, сам бачив!

Що ж тобі той купець поможе?

Скажемо – хай служників дає. Ми ж, скажемо, вас од харцизяки порятували. Був би завів десь у болото й потопив би в трясовині, а добро геть усе забрав би, до цурочки. А дасть служників хоч з півдесятка – почекаємо наступної ночі та й вихопимо кошового.

Михайлик сумно зітхає.

Як же ж ти купцеві втовкмачиш, коли він по– нашому не розуміє? І не схоче він устрягати. Свої відсахнулися, а чужий помагатиме?

Проте немає сили лежати. Прислухавшись, як хропе Дмитро, хлопці грудочками перекочуються далі, знітивши подих, повзуть поміж сплячими козаками.

Ану ж таки вартові поснули? Тоді гайнути в намет, перерізати пута...

Під ними шарудять якісь недотоптанї кущі бур’яну, колючки-кавунці дряпають обличчя, чіпляються за лікті, за коліна. Дарма: обидва й не чують нічого.

Ось уже маячить попереду намет, ледве видні тіні вартових коло нього... Ще трохи...

І раптом – постріли – наче з гуркотом розкололася ніч... Крізь постріли – голос Бородавки, хрипкий, змучений: «Хлопці! Хлопці, сюди! Я осьдечки!»

Якісь одчайдухи напали на варту, визволяють кошового.

–Ох, голубчики! Ох, рідні!

Не розмірковуючи, Михайлик з Іваном схоплюються з землі, кидаються бігти.

Але хутко, хапливо гримлять постріли вартових. Червоні спалахи кільцем оперізують намет.

Тривожними голосами гуде табір. Звідусюди біжать братчики на сполох. Димні хвости смолоскипів метуть темряву.

Хлопці мимоволі прикипають до землі, слухають. Коло намету несамовите шамотіння, крики, брязкіт шабель.

І – тиша...

Обидва нишком скрадаються ближче... й ледве встигають відскочити вбік. Коло них, підштовхуючи в спину, проводять трьох зв’язаних козаків: серед них – рудовусий Степан. Четвертого несуть на киреї з розрубаним чолом.

Михайлик з Івашком хапають один одного за руки. Це ж... Ляшок!.. Стах!..

Світять смолоскипи на похилі чубаті голови, на застигле Стахове обличчя з широко розплющеними очима. Не стерпів лютої кривди, кинувся із Степаном визволяти кошового.

Не вийшло... Не визволили...

Надвечір того ж дня Бородавку вивели на суд, перед козацьке Ж)ло.

Суддя став читати вирок:

«За зраду товариства скарати на смерть – відтяти голову...»

Ну що ж, з самого початку до цього йшлося. Комусь потрібна була його смерть.

Він стояв, високо піднісши голову, невідривно дививсь на похмурі козацькі обличчя, вітер куйовдив йому посивілого чуба.

–Чи згода, панове молодці? – хрипко спитав Сагайдачний.

–Згода! – не зразу озвалися в колі. Багато козаків мовчало, важко втупившись у землю. Сагайдачний махнув рукою – два сердюки підійшли до Бородавки. Але він відштовхнув їх, уклонивсь товариству.

–Прощавайте, братове! Простіть, коли завинив щось... А про зраду – клеплють... не було зради!..

І тут стрів знайомі сірі очі. Михайлик, затиснутий в юрбі, визирав з-за чийогось плеча, і такий розпач, такий жах були в його погляді, що кошовий мимоволі сумно всміхнувсь і злегка – тільки йому – кивнув головою.

Повернувся—старшина розступилася перед ним– і сам пішов до колоди... Коло неї вже стояв кат з нагостреною шаблею.

Пронизливий крик злетів над козацьким колом. Михайлик без тями кинувся геть. Не чув, не хотів чути нічого! Не хотів жити, коли стався такий злочин!

Він біг, біг, біг, похоловши від жаху,– і незчувсь, як наскочив на когось, мало не збивши з ніг, як обхопили його рідні жилаві руки.

–Сину! Сину! Схаменися!

Перед Михайликом стояв батько Мехтод...

Розгубившись, Мехтод незграбно тулив до себе хлопця, що здригавсь од плачу, гладиб худі плечі.

–Сину! Цить! Годі-бо... Чуєш, синашу?..

Крізь Михайликів розпач і жах нарешті пробилося: батько прийшов!

Глянув широкими очима й знову припав, затрусився...

–Тату! Таточку! Живі... А кошового... вбили...

–Коли?!

–Оце зараз... у таборі.... Голову відрубали...

Зморшкувате Мехтодове обличччя сполотніло під темною засмагою.

–Ох ти ж лихо! Спізнився! Насилу втік. Турчини й казали, що сьогодні Бородавці суд... Я, дурний, не вірив, думав: клеплють, собаки...

...Вечоріло. Турки немов пошкодували, що деякий час було тихо,– почали гатити з гармат, цілячи в зубчасті мури Хотинського замку-фортеці, в костьол навпроти нього, в дзвіницю, на якій сумно калатав невеличкий дзвін-скликан'шк, нагадуючи замковій челяді, що хоч зараз і війна, однаково треба йти молитися богу.

З криком, з галасом поскакали до польських шанців сипахи, рясно сипнули стрілами, почали метати короткі списи, намагаючись влучити вартових на валу.

З польського табору, що впирався обома крилами в Дністро, вилетіла сотня гусарів на високих гнідих конях, вкритих металевими сітками. За плечима в лицарів лопотіли причеплені крила, на грудях виблискували кольчуги, перев’язані різноколірними хустками – рожевими, блакитними, сріблястими... Наче дивовижний квітник заяскрів на витоптанім березі.

Креснули шаблі-карабелі, забряжчали об щити турецькі ятагани. Почався бій.

Козаки й собі поспіхом бігли в обоз, відгороджений від турецького тільки глибоким яром, ставали двома лавами вздовж скутих ланцюгами возів, ладнаючись зустріти турків щільним мушкетним вогнем, якщо вдарять на них з яру, де ще лежала підстрелена шкапа, запряжена в гарбу: в отій гарбі, заховавшись під сіном, втік з турецького стану батько Мехтод.

Немолодий хорунжий, впізнавши кобзаря, котрого не раз бачив на Січі, зупинився.

–Старий! Звідки?!

Мехтод невесело всміхнувся:

–З того світу...

І взяв хорунжого за рукав:

–Стривай, пане Романе. Є діло. Скажи гетьманові, що я оце перебіг від турків. Мушу з ним побалакати.

НІЧНА ВЕРЕМІЯ

Дізнавшись, що чув Мехтод у наметі Гусейна-паші, Сагайдачний аж почорнів, але змовчав, не сказав ні слова.

Хоч яка лють пекла серце, але правда різонула його ножем: він, старий гетьман, дав одурити себе, як дитина, повірив хитросплетеному наклепу.

Кобзар чув не тільки балачку з Криворотим: він чув ще, як знов і знов катували нещасного Омелька, силували, щоб одніс фальшивого листа замість убитого харциза, бачив наступної ночі, як його, божевільного й півживого, тягли на собі яничари. Мали підкинути козакам, а підкинули полякам. Тут би й сліпий вгадав, як усе далі сталося...

Але Сагайдачний був з тих, що каються у власних злочинах лише перед самим собою.

Він надовго втупився в жовтий вогник каганця, що ледве блимав перед ним на дощанім ослоні. Нарешті звів на Мехтода важкий погляд.

–Про те, що чув,– мовчи. Якщо смерті не хочеш...

Мехтод байдуже знизав плечем:

–А я її не боюся.

Однаково мовчи.

І махнув рукою, щоб ішов геть.

Про що думав Сагайдачний тієї довгої безсонної ночі, вздовж і впоперек міряючи свій намет до ранку, того не взнав ніхто. Лише згодом знайшли серед його речей невеличку, оправлену в шкіру, книжечку, де він написав тієї ночі кілька рядків: просив поминати після його смерті в церквах убитого гетьмана Якова. Тільки так признався людям, що винен у його смерті.

А в Хотині – перед козаками – змовчав...

Не козацького гніву, не кари боявся жорстокий, крутий гетьман. Боявся, що, як визнає свій злочин, скинуть його козаки геть, і хтозна, що тоді буде. Чи не зламає новий гетьман угоду з королем, чи, крий боже, не поведе військо назад з-під Хотина. Про це не міг, не хотів і думати.

Важко ступаючи, Сагайдачний вийшов увечері з намету. Два сердюки допомогли сісти в сідло, подали поводи. Муштрований кінь рушив помалу, обережно, щоб не струснути вершника: рана в плечі ятрилася дужче й дужче, не допомагали ні зілля знахарів, ні куповані заморські бальзами.

У таборі курили вечірні багаття. Але не скрізь у казанах варилася страва. Вже давно не було крупів на кашу, борошна на саламату. Козаки стріляли галок, ворон; одчайдушніші вимикалися мимо турецької варти на Дністро, ловили рибу.

Не раз можна було бачити, як нишком прокрадається польський жовнір, щоб упхнути в руку своєму знайомцеві Грицькові або Стецькові чорного сухаря чи висипати в полу жупана оберемок сухого листя для коня.

Полякам було трохи легше: до них час від часу пробивалися крізь татарські застави обози з лівого берега, з-під Кам’янця, привозили харчі, овес, сіно.

Минаючи гурт, що сидів коло багаття за скупою вечерею, гетьман несподівано зупинив коня.

Хліб-сіль, панове молодці. А чи не бачив хто кобзаря Мехтода? – спитав глухим голосом.

Козаки перезирнулися: диви, кобзаря шукає! Мехтода в гурті не знав ніхто.

Скочте-но котрий після вечері, попитайте в таборі. Скажіть, хай зараз іде до мене. Почувши, що гетьман кличе батька, Михайлик сполотнів, ухопився за нього.

–Ой таточку, не йдіть! А підете – яз вами.

Мехтод насупив брови, відштовхнув синову руку:

–Кличе – треба йти. А тобі нема чого.

Узяв палицю й пішов. Михайлик сів на землю, обняв руками коліна. Жах крижаним струмком розпливався в грудях. Нащо, ох, нащо покликали батька?! Ану ж скажуть щось не так? Прогнівиться гетьман, накаже схопити, скарати. Кошового не пошкодував, а тут хіба пошкодує? І враз стало нудно, моторошно,– хоч уставай та біжи слідом. Він тоскно озирнувся, шукаючи Івашка. Щасливий! Лежить собі в бур’янах, сопе, загорнувшися з головою в драну кирею,– і нема йому ні до чого діла. Розбудити, поскаржитись? Де там – і грім не розбудить. Але Івашко несподівано заворушився.

–Ти чого не спиш? – пробурмотів хрипко.

Михайлик тільки зітхнув.

–Лягай коло мене!

–Не хочу...

–А батько сплять?

Ні... Нема їх.

Деякий час Івашко змагався з міцним сном, нарешті сів, став кулаками протирати очі.

–Не хочеш спати – по воду ходім. Сьогодні ж нам іти. Забувся?

–А хіба немає?

–Та нема ж. Відер зо двоє в барилі було – звечора випили.

З водою в таборі справді було погано: далася взнаки довга посуха. У виритих козаками копанках-кри– нидях ледве набігало трохи брудної вологи на дні – од неї одверталися навіть неперебірливі козацькі коні.

На весь табір була одна криниця з доброю водою: її, звісно, не вистачало на всіх.

Козаки давали собі раду як могли: обмотували коням копита клоччям, щоб не чуть було тупоту, ганяли, їх серед ночі поїти на Дністро, возили звідти воду барилами.

Одчайдушні козацькі джури примудрялися інакше. Вночі лазили в яр, що відмежовував козацький табір від турецького, набирали воду з плиткого потічка, який пробивався з печерки між двома каменями, навіть ковбаню вирили, щоб черпати зручніше.

То була небезпечна справа. Не один джура ліг головою у воду, прошитий потемки стрілою. Турецькі вартові пильнували добре: ледве зачувши голос або шерех, стріляли в яр.

Але хлопці не каялися – ходили до потічка. Сьогодні припадала черга Михайликові з Івашком. їм якось щастило: жодного разу їх не вистежили.

–Чуєш, Івашку. А міхи?

–Є міхи. В ямі над кручею.

З тими здоровенними міхами, зробленими з буйволячої шкіри, була чудернацька історія.

Притягнув їх на собі козацький кашовар, як напали братчики своїм звичаєм на турків пізньої вересневої ночі.

Не злакомився козарлюга ні на яку здобич – ухопив міхи, повні води, бо згадав, що звечора не було на чому козакам і юшку зварити.

Аж падав, а тягнув, позв’язувавши докупи, хоч турецькі лучники, ледве отямившись од приголомшення, без тями стріляли козакам услід при світлі надщербленого місяця, і вже з десяток стріл стриміло в міхах, аж струмки з дірок цідилися на землю. Доки дотяг – води не стало.

Невдячні козаки до сліз реготалися з невдалої здобичі й навіки приточили кашоварові прізвисько Міхоноші, а подірявлені міхи випрохав собі Івашко й позашивав, щоб носити воду з яру.

...Нечутно ступаючи, хлопці рушили вздовж обозу де між укопаними в землю возами стояла козацька сторожа.

Обдираючи долоні об сухі кущі дерези, Михайлик спритно подерся по кручі вниз, а Івашко слідом за ним спустив міх на міцному довгому ремені.

Досхочу напившись солодкої води, холодної, аж зуби щеміли, Михайлик помацки підставив горло міха під вузький струмочок, що з тихим булькотом біг з кам’яної кринички, й присів навпочіпки, дослухаючись до близьких і далеких гомонів, якими повнилася ніч.

Згори, з обозу, чути було стишені голоси: козацькі вартові знічев’я перемовлялися між собою.

–Чуєш, Хведоре?

–Га?

–В тебе тютюн є?Є.

–Дай щіпочку, бо курити хочеться, – аж вуха пухнуть.

Потім почулося цокання: десь-то козак добував вогню кресалом, присівши за воза, щоб не привабити турків.

І таки привабив: з того боку тонко свиснула стріла, потім друга. Але не влучила, впала на землю; козаки тільки вилаялися з несподіванки.

Вода вже набігла. Михайлик стягнув цупкі шкіряні шворки, смикнув за ремінь – міх з тихим шерехом поповз по кручі; Івашко вгорі, крекчучи, тягнув, скільки було сили.

Доки налили величезне, вкопане в землю барило, в якому обидва могли сховатися з головою, добре вхекались. Михайлик двічі лазив на кручу, зміняв Івашка.

Коли впоралися, побіг глянути – батька ще не було.

Вже як почало сіріти, прийшов і ліг коло хлопців, накривши їх своїм турецьким балахоном. Коли Михайлик не витримав, став допитуватися, що ж було в гетьмана,– одбуркнув у відповідь щось незрозуміле.

А вдосвіта в турецький обоз за яром, креслячи іскристі дуги, полетіли з-за козацьких возів пущені з величезних луків «летючі вогні» – хитромудро підпалені горщики з порохом, посипалися обмотані підпаленим клоччям стріли – саме туди, де збилися в глибокій долині табуни султанових коней, буйволів та верблюдів.

Сірий досвіток сповнився іржанням, ревом, лементом: «Алла! Сагайдак! Сагайдак-бей!» – певне, воїнам, що спали коло табунів, примарилося спросоння, що на них напав Сагайдачний.

Забувши про сон, Михайлик з Івашком видряпалися на дерево над самим яром. Звідси добре видко було, як падають долі палаючі стріли, як вибухає порох у череп’яних горщиках, далеко розкидаючи вогонь, як у пломенистих загравах несамовито гасають, стають цапа наполохані на смерть коні; похиливши роги, мчать з долини буйволи, перекидають намети й шатра на протилежних горбах, топчуть усе, що трапляє під ноги.

Зачувши ті крики, султан Осман, півголий, вибіг в шатра, скочив на коня й помчав геть.

Яничари ледве наздогнали його в лісі, як він, отямившись, кусав собі руки від сорому й плакав, мов дитина, присягаючись своїм життям криваво помститися за таку ганьбу.

Ще не вгамувалася веремія у турецькому таборі – до гетьмана Ходкевича помчав гонець од Сагайдачного. А вранці поляки, не давши туркам схаменутися, вдарили на них усією силою.

Знов загули сурми, закалатали бубони й литаври. Мов не було втоми від тяжких баталій, поскакали гусарські й уланські сотні, красуючись срібними панцирами на грудях, орлиними крилами за спиною, леопардовими шкурами на плечах.

Одностайно карбуючи крок, ніби на муштрі, промарширувала наймана німецька піхота, яку Ходкевич досі не пускав у бій: беріг для останнього нападу.

Військо розгорнулося на бойовищі – одним крилом вперлося в ліс, другим у наддністрянські скелі.

Наперед виїхали два лицарі на довгогривих оги– рах, вихопили мечі з піхов, гукнули бусурменів на герць, щоб показали, чого вони варті.

Два велетні-джебелі стрімголов поскакали на виклик. Креснули меч об меч, задзвеніли щити, пронизливо заіржали коні. Поляки й турки затамували подих, чекаючи, хто з гарцівників упаде перший.

І враз турки закричали з радощів. Польський лицар не витримав підступного удару з лівої руки, впустив щит, зсунувся на землю головою до своїх. Це віщувало туркам перемогу.

Почалася страхітна битва, про яку потім очевидці писали, що в житті не бачили такого пекла.

Заревли десятки польських, козацьких гармат, сотні турецьких; затремтіла, наче в пропасниці, земля, повітря почорніло від диму.

Оскаженілий султан гнав і гнав у битву найкращі полки, обіцявши, що посадовить на палі всіх ватажків, якщо не знищать сьогодні ворога до решти.

І справді, спершу доля ніби прихилилась до турків.

У розпалі бою яничари гримнули трьома полками на кінноту, що билася на лівому крилі, зім’яли й знищили німецьких піхотинців, які прикривали її заслоною, і, стиснувши лещатами гусарські сотні, почали стинати їх, наче косою; підрізали жили коням, прошивали знизу списами й стягували гаками з сідла вершників, котрим важко було орудувати шаблями й мечами в такому тискові.

На землі кучугурами нагромадились трупи, серед яких корчилися поранені. Вцілілі коні спотикались, падали, скидали господарів у калюжі крові.

Ще хвилина – і решта гусарів повернула б назад.

Але тут у спину яничарам стрімголов ударили козацькі загони: з наказу гетьмана вони досі нерухомо стояли в лісі, дожидаючи своєї години.

Долаючи біль, Сагайдачний виїхав на пагорб, щоб, як завжди, порядкувати битвою, але не витримав і сам кинувся в січу, міцно стискаючи шаблю в здоровій руці.

Розгублені яничари враз опинилися в киплячому казані. Якийсь час ще відгризались на всі боки, мов притиснуті до скелі вовки; нарешті прорвалися й побігли.

Козаки, оточивши півколом, гнали їх до самих шанців, рубали, ловили на скаку арканами; примудрились навіть захопити п’ять бунчуків самого янича– ра-аги. Такої поразки султанові улюбленці не зазнавали ніколи.

Осман, що стежив за бойовищем у прозорну трубу, звелів нещадно лупцювати втікачів киями й завертати на бойовище, наказав навіть вигнати слідом за ними закутих в крицю слонів.

Та налякані слони ревли і задкували, а яничари хоч і пішли знову в бій, але завзяття їх згасло. Почали поспіхом, у безладді відступати й інші полки. Щастя втекло від турків.

* *

Трусять вогненними хвостами смолоскипи, шматують темінь. Пізній місяць ледве блимає, вгортається хмарами: як не є – осінь.

Ходять полем турецькі воїни, козаки, польські жовніри. Не стріляють, не рубаються – забирають убитих.

Моторошно пізнавати в купах скривавлених тіл своїх товаришів. Ще вранці чекали бою, сунули опліч, билися, мов шалені.

І ось уже лежать, розкинувши руки, й надщерблений місяць загляда їм у скляні очі.

Недешево заплатили козаки за перемогу: майже цілого полку не стало.

Мовчать турки, зітхають. По всьому полю бовваніють одрубані голови в повстяних ковпаках, у білих чалмах. Годі й злічити мертвих. І навіщо йшли сюди – на ганьбу й погибель?

Аж ось знявся стогін, крик: знайшли, кого шукали. Неабихто поліг – вславлений беглер-бей, Каракаш– паша. Не ховався за своїх кіннотників – бився в першій лаві. Але оточило шестеро гусаринів: хочеш не хочеш, приймай герць! Один рубався, п’ятеро дожидали своєї черги. Трьох збив Каракаш-паша з сідла, доки не відрубав йому четвертий гусарин руку разом з шаблею...

Обережно підіймають сипахи небіжчика, кладуть на гарбу, запряжену білими кіньми, везуть до своїх.

Чека на нього багатий похорон: вистачить там і плакальників, і голосильників.

Встромивши смолоскипи в землю, мовчки риють козаки глибоку, мов байрак, яму. Кладуть побратимів – як були, із зброєю, вкривають осіннім гіллям.

Під’їхав Сагайдачний, зняв з себе даровану королем шаблю, всипану самоцвітами, кинув у яму: «Спасибі, братчики! Хай вам легенько спиться!»

Вдарила в небо сальва з сотень мушкетів, розкотилась луною.

Посипалася земля із зашкарублих долонь: кожен козак укинув по жмені.

Зросла могила, стрімка, висока, наче в пісні – лицарям на вічну славу...