Текст книги "Михайлик-джура козацький."

Автор книги: Марія Пригара

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Подив і жаль шарпали хлопця. Шкода було й старих чайок: нехай би собі спочивали на березі, хоч і струхлявілі, адже скільки наплавалися в походах...

* *

Ледве дотлів у вогні останній човен, шинкарі з гасан-базару повикочували на берег бочки з горілкою й медом, порозкладали на дошках різні наїдки.

За всім наглядав гетьманів улюбленець, синьоокий Омелько; ходив, погукував, щоб усього було вдосталь.

Десь-то гетьман добре сипнув золотом, аби догодить товариству,– нишком казали братчики.

З усієї Січі поприходили кобзарі, бо що то за гульня без козацької пісні? Стукнули у віконце й батькові Мехтодові – він з Михайликом примостився оддалік на горбочку, чекаючи, поки дійде до них ряд – співати.

Як завів Михайлик високим голосом своєї улюбленої: «Ой по горах сніги лежать...», то аж очі заплющив од власного співу. Не чув, як ущух гамір навколо, не чув нічого. Лише тоді отямивсь, як на голову йому лягла важка, гаряча рука. Розплющив очі й здригнувся. Сагайдачний! Стоїть, всміхається...

–Гарно, козаче, виводиш! А цієї вмієш: «Відкіль їдеш? Із Дунаю»?

–Умію.

–Заспіваєш?

–Заспіваю,– Михайлик глянув на батька. Той хитнув головою, забринів на бандурі.

–Стривай, щось спитаю.– Гетьман примружився.– Ти, бачу, хлопець беручкий. Десь-то, може, й сам пісні складаєш?

–Та-а...– засоромився Михайлик.

–А ти мені он що скажи. Ти грамоти знаєш?

–Грамоти? Ні, не знаю.

–Ось бачиш... Такий гарний хлопець, такий співака, а – темний.– Гетьман оглянувся, шукаючи когось очима. – Темний... – повторив з притиском. – А темних, хлопче, бува, що й у козаки не пускають! Темними тини підпирають. Знаєш таку приказку?

Михайлик похитав головою.

Ну, як не знав – будеш знати. А тепер – співай «Відкіль їдеш?»...

МИХАЙЛИК БЕРЕТЬСЯ ДО НАУКИ

Михайликові й не снилося, що незабаром згада гетьманову приказку, хоч і не йому хотів дошкулити Сагайдачний.

Знав – зараз дійде ущипливе слово до супротивника і боляче вколе; буває, що недобрим словом можна різонути дужче, як ножем.

Ледве відплив Сагайдачний із своїми сердюками батька Мехтода покликали до кошового. Прибіг джура, сказав, що пильно треба: нехай іде зараз, не бариться.

Михайлик чекав-чекав та й заснув: батько повернувсь аж удосвіта. Спати не ліг – заходився латати Михайликову одіж. Витяг із схованки свій святковий зелений жупан, став переставляти на ньому гаплики, підкорочувати поли, уважно придивляючись до шитва почервонілим оком.

Хлопець нарешті не витримав:

–Нащо то ви, тату?

Мехтод зітхнув.

–Підеш до школи...

Михайлик закліпав очима. Оце-то новина!

–А житиму де?

–Отам і житимеш.

–А ви?

 Мехтод мов не чув. Склав манаття в клунок, а жупан обтрусив, простяг синові: «Носи здоров!»

Іншим разом Михайлик заспівав би з такої втіхи, але зараз одягав, не дивлячись, застібав численні гаплики. Щось перехопило йому горло. Мовчки стежив, як батько кладе в свою торбу постоли, замотує в ганчірку сухарі й сало, хова за пазуху якийсь вузлик. Закинув за спину торбу, почепив через плече бандуру.

–Гайда, сину!

Хлопець зважився ще раз.

–Ви куди, тату?

Кобзар тільки головою похитав.

Михайлик не раз пробігав коло січової школи, бачив, як пораються на подвір’ї козачата-школярі: хто дрова руба для печі-кабиці, хто куховарить тут-таки, на подвір’ї, бо хлопці в школі жили, в школі й харчувались. Проте якось не думалось, що можна й собі стати школярем. Хлопців по куренях багато, а школа на всю Січ – одна. Хіба ж усі вмістяться? До того ж – за харчі платити треба, а в них з батьком Мехтодом на гроші завжди було сутужно.

Коли підійшли до низенького обдертого будиночка, більш схожого на стару халабуду, подвір’я було порожнє, а з розчинених двох віконечок плинуло різноголосе дзижчання, наче там сиділа сотня джмелів. То школярі вчилися... Михайликові похололо під серцем, але він не подав знаку, тільки міцніш вхопився за батькову руку.

Коло дверей Мехтод кахикнув,, обтупав ноги. Дверцята, що висіли на одній шкіряній завісі, з рипом прочинилися, в обличчя вдарило задухою.

У низенькій комірчині стояв довгий дощаний стіл, коло нього на двох лавах сиділи школярі. Двадцять голених по-козацьки хлоп’ячих голів, з русявими, темними, чорнявими чубчиками повернулися до прибулих, двадцять пар очей заблищало цікавістю. Гомін ущух.

–А чого вам треба, діду? – поспитав довгий, як жердина, дяк, у довгополому латаному жупані, що стояв біля столу з лозиною в руці.

Мехтод уклонився, підштовхнув Михайлика до столу.

–Оце хлопця привів, пане дяче. Коли ласка ваша – нехай грамоти вчиться.

Брови в дяка полізли вгору.

–Хлопця привів! А де ж я його діну?! За пазуху покладу?! Вже сіств на лаві нема де. І не просіть, діду, бо нічого з того не буде.

Та кобзар і не просив. Він тільки пильно глянув на дяка, і той раптом кахикнув якось невпевнено, почухав лоба.

–Як хлопця звати? – спитав уже іншим голосом.

–Михайликом... Михайлом.

–А вас, діду?

–Мехтодом.

–То ви б так і казали. Ану, посуньтеся, стультуси! [5]5
  Стультус (лаг.) – дурень, йолоп.


[Закрыть] Сідай, хлопче!

Обличчя Мехтодові потемніло. Він впхнув Михайликові клунок у руку й витяг з-за пазухи вузлика.

Ось на... тут гроші, за харчі оддаси. А як зо два злотих зостанеться – чобітки купиш. До Юсуфа-шевця зайди, він знає.

Погладив шкарубкою долонею по голові, повернувся й пішов.

Михайлик мов приріс до земляної долівки. Хоч би ж побігти за батьком, наздогнати, допитатися, куди йдуть, коли їх назад сподіватися.

Та за круглим віконечком уже майнула знайома згорблена постать з бандурою за плечем. Пішов... Немає...

Дяк штовхнув хлопця в спину.

–Чого остовпів? Сідай, кажу, на лаву.

Михайлик боязко сів скраю. І зараз же міцний лікоть ніби ненароком стусонув його в бік, шорстка боса нога боляче вдарила по литці.

Михайлик сердито глянув на сусіда. Веснянкуватий, рудий хлопчина скосив хитрющі очі на кирпатого здорованя, що сидів поруч, і обидва пирснули в кулак.

–Тихо мені! – цвьохнув дяк об стіл лозиною.– Ану, отроче Михайло, рци [6]6
  Рци – (слов.) – кажи.


[Закрыть], які літери знаєш?

Михайлик похнюпився.

Ніяких літер не знаю.

–Е-е, отроче, кепські твої справи. Ось побачимо зараз, чи є в тебе розум-кебета? Нема – будемо дрючком вганяти. Наука не йде без дрюка! Чув? А подайте-но сюди, стультуси, граматку!

Плечистий, чорнявий хлопчина простяг заяложену, без обгортки невеличку книжку, що, мабуть, не один рік ходила з рук до рук. Три такі книжки лежали на столі перед школярами.

Дяк розгорнув граматку на першій сторінці, де була надрукована слов’янська абетка, а вгорі – химерна квітка між двома виноградними лозами, й ткнув пальцем у першу літеру, стулену із двох товстих паличок з косою поперечинкою.

–Ось, отроче, се – аз! Кажи за мною!

–Аз! – слухняно повторив Михайлик.

–А се – буки, віди, глаголь. Ану, де «буки»?

Михайлик показав.

–Сказано-бо єсть: «Аз, буки: бери книжку в руки!» Отож бери і вчи! Покажіть йому там, хлопці, до «мислите»: я завтра поспитаю.

Хутко в комірчині знов залунало різноголосе дзижчання. Одні школярі, заткнувши пальцями вуха, повторювали: «аз, буки, віди, глаголь, добро, єсть» – кожна літера слов’янської абетки звалася якимось словом, інколи зовсім незрозумілим. Через те школярі раз у раз переінакшували їх по-своєму.

Інші школярі виспівували склади. «Буки, аз: ба!», «віди, аз: ва!», «буки, рци, аз: бра!» – гуло в комірчині.

Дяк ходив уподовж столу, дослухаючись до читання: почувши перекручене слово або склад, без жалю хльоскав лозиною. Школярі зносили те по-козацьки: ніхто не кривився, не ойкав, хіба нишком потре набряклу на руці чи на шиї червону смугу.

Михайлик, доки граматка лежала перед ним, пильно вчив показані йому літери: та от книжка посунула далі, за головами хлопців не видко було нічого – й він тривожно озирнувся на дяка, чекаючи удару лозиною.

Але дяк цвьохнув об стіл.

Обідати!

Чорнявий хлопець поскладав граматки на дерев’яну поличку, прибиту до стіни, й школярі, тупочучи, мов табун лошат, побігли на подвір’я.

–Гей, кобзаренку, а йди-но сюди! – покликав чорнявий.

Михайлик здивовано оглянувся: не звик, щоб кликали кобзаренком.

–Тобі кажу. Гроші є?

–Є,– згадав Михайлик.– А нащо?

–На харчі. Три злотих [7]7
  Злотий – п’ятнадцять копійок.


[Закрыть]давай.

Еге, про це ж і казали батько. Хлопець витяг з-за пазухи вузлика, розв’язав – у ньому було кілька срібних монет. Чорнявий узяв хустинку в нього з рук, од– лічив три злотих, решту повернув.

–Сховай краще – загубиш.

–А ти ж чого гроші береш? Кашовар?

–Який тобі кашовар! Отаман! Не бачиш хіба?!

–Оце-то справді не вгадав! Адже знав, що школярі мають отаманів: старші – свого, менші – свого; обирають на Новий рік, коли й товариство обира січову старшину. Чорнявий отаман насупив густі брови, соколом глянув на зніяковілого Михайлика.

–У нас, кобзаренку, щоб ти знав: дурно каші не їстимеш, хоч і гроші дав. Робитимеш, що скажу! Будеш воду носить, а по обіді миски мити! Бери цебра!

Слухняно кивнувши, Михайлик побіг по великі цебра, що стояли коло ганку.

На подвір’ї вже горіли багаття: коло них поралися два кашовари з помічниками-кухарчуками. Кожен кашовар варив страву для своїх: один – для старших школярів, другий – для менших.

Коли Михайлик, принісши раз води, біжком повертався з важкими цебрами вдруге, за ворітьми його перестріли хлопці, оті, що сиділи поруч, на лаві.

Веснянкуватий, не кажучи й слова, підставив ніжку – Михайлик мало не впав, розхлюпавши воду.

–А ти чого? Чого? – задихнувся він.

–А того. Як ти козак – не баба, давай навкулачки!

І, розмахнувшись, одважив такого стусана в груди, що Михайликові застрибали червоні метелики в очах. Він, осліпнувши од люті, кинувся в бійку. Щосили бив кулаками, завзято гамселив то одного, то другого, не чув навіть, як влучають і його, доки нарешті супротивники, шморгаючи розбитими носами, не сказали: «Годі!»

Тоді Михайлик підхопив цебра й побіг знову по воду.

Кров юшила з носа, підбите око запливало гулею – дарма: хай скаже хто, що він не козак! За обідом дяк кинув на нього пильний погляд.

–Е-е, отроче, тебе вже й охрестили. Хто ж це так?

–Ніхто, я сам... Біг до криниці... через колоду перечепився,– потупився Михайлик.

Дяк сховав посмішку в ріденькі вуса. Він сам учився колись у Києві, в монастирській школі, хоч і втік звідти на Січ, і добре знав, які каверзи вміє чинити новакам школярська братія.

–Ти бач, який присліпа. Гляди, хлопче, ще раз перечепишся – я тебе не так охрещу.

Нападники сиділи з Михайликом поруч, з присвистом сьорбали з ложки гарячу житню затірку. У веснянкуватого розбита губа спухла пампушкою, у кирпатого – задертий угору ніс червонів, наче покусаний бджолами. По обіді хлопці, мов нічого не сталося, підійшли до Михайлика.

–Чуєш, кобзаренку, ти з лука стріляти вмієш?

–Та вмію! – сердито відказав Михайлик.

–То ходімо з нами!

–Нема лука, вдома забувся.

Тільки зараз він згадав, що за клопотом забув у мазанці лук із стрілами. Хлопчаки пожвавішали.

–Гайда – заберемо!

–А можна?

–Чом ні? Не бачиш хіба – дяк у бур’яні спати вклався.

Дорогою недавні вороги розбалакались. Михайлик дізнався, що кирпатого звуть Василем, а веснянкуватого – Карпом, що вони з села під Києвом – сусіди, навіть трохи родичі, бо мають одного хрещеного батька, курінного отамана Івана Непийводу. Це він привіз хрещеників сюди, на Січ, віддав до школи, щоб навчилися грамоти й козацької справи. Бо вчать школярів не лише читати, трохи писати й співати в церкві, а ще стріляти з лука та мушкета, орудувати шаблею й списом, їздити верхи по-козацьки. Оце хлопцям найбільш до серця. Михайлик слухав і думав своє. Коли так – вчити– меться і він незгірше, перетерпить. Аби тільки дочекатися, коли батько прийдуть. А там – побачимо...

Тужно заскімлили малі дверцята мазанки, мов по серцю вдряпнули. Наче ж тільки вранці пішов звідси, а вже тхнуть неживим духом глиняні стіни, сумно покліпує більмасте віконечко. Краще б і не ходив додому. Михайлик мерщій пошпортався в кутку, вхопив сагайдак із стрілами, лук і вибіг на двір.

–А чого ж дверей не зачиняєш? – здивувалися Карпо й Василь.

Михайлик махнув рукою – недбало причинив дверцята, засунув паличкою.

–Хто тут що візьме?

Це була правда. Та хоч би й не знать яке добре лишилося в мазанці – ніхто б його не зачепив. Запорожці за крадіжки карали дуже тяжко. Через те злодії й харцизи обминали Січ десятою дорогою.

–Гей-ей! Михо-о! – долинув звідкілясь гаркавий покрик. Михайлик здригнувся. Рябий швець Юсуф стояв коло своєї халупи, що тулилась плоским дахом до глиняного горбочка, махав йому рукою. Ага, батько казали про чоботи. Треба побігти, спитати. Рябий, кульгавий турок зустрів усіх трьох широкою посмішкою. Обережно поплескав кожного по щоці, виніс із халупи й розломив їм великий шматок медового коржа з маком. Але Михайлика цікавив не корж.

–Дядьку Юсуфе, не знаєте, куди батько пішли? Той похитав головою.

–Йок... Не знаю.

Михайликові посмутніли очі. Хто ж йому скаже? Тим часом швець старанно обміряв йому босу ноту. Чобітків, виявилось, не було: їх ще треба було пошити. Та коли Михайлик простяг вив’язані з хустинки гроші, Юсуф нізащо не схотів узяти.

–Хай батько... Один місяць мине, другий мине – прийде й заплатить.

Од такого пророкування враз потепліло в грудях. ІЦиро вклонившись Юсуфові, Михайлик чкурнув -з хлопцями назад. Усі троє так залопотіли босими ногами по курній дорозі, що за ними знялася хмара пилюги, мов за чередою. Швець дививсь їм услід з дверей своєї халупчини і сміявся. Відколи пам’ятав себе Михайлик, Юсуф завжди жив у цій плосковерхій халупі, шив козакам усяку взувачку: й постоли, і юхтові чоботи, і дорогі червоні сап’янці.

Колись – казав батько – його знайшли тяжко пораненим у Великому Лузі. Три сотні турецьких вершників шукали дороги на Січ – і наскочили на козацькі чати. Після бою ледве півсотні кіннотників втекло назад, покинувши мертвих і поранених на галяві в плавнях.

Юсуф, підпливаючи кров’ю, лежав у високій траві, покірливо чекав смерті,– хто б там схотів рятувати недобитого ворога! Але їхав мимо старий козак Іван Васюта і зупинився – пожалів скаліченого. Крекчучи, поклав на свого коня, привіз на Січ і став лікувати по-своєму: заліплював рани павутинням, лив у горлянку горілку з порохом – і вперта турецька душа взяла гору.

Сім разів умирав Юсуф і воскресав знову, доки нарешті одужав. Тільки ходити добре не міг, шкутильгав, перехилившись на лівий бік, тягнув перебиту ногу.

Через те й знайшов собі неважку роботу: зліпив халупу на околиці Січі й став шевцювати. Першим ділом пошив дідові Васюті добрі юхтові чоботи – міцні, доладні, щоб носив аж до смерті.

Ніхто не дививсь на Юсуфа скоса. На Січі багато було сіромах з інших країв, кожен тікав у запорізьке товариство од свого лиха. Були по куренях і брати запорожців козаки-донці, були білоруси, поляки, болгари, чорногорці, немало траплялось татар і турків.

Якщо зайда приймав запорізький звичай, його вже не питали, хто він і звідки; аби тільки щирий був – козакував не гірше за інших.

...Доки звечоріло, Михайлик і з лука настрілявся, й з мушкета, й конем наїздився досхочу. Спершу хлопці стріляли – змагалися, хто краще влучить, а потім прийшли запорожці з ближнього куреня, привели коней і почали показувати школярам усяке козацьке штукарство: як на бігу сприсати коневі під черево, висіти вниз головою, вдаючи мертвого; стрибати в сідло, коли кінь мчить учвал, ставати йому на спину. .

Хлопці наввипередки тислися до коней, очі їм горіли, мов у вовченят: оце-то була козацька справа!

Михайлик штукарити вмів – навчився на хуторі. Аж дяк крякнув і погладив миршаві вуса, коли він вивіркою стрибнув із землі коневі на спину, перекинувся і звис із сідла вниз головою, метучи білявим чубчиком землю.

Оце-то кобзаренко! А так глянути – плохеньке, не дуже моторне.

За тими змаганнями трохи розвіявся смуток. Та вже смеркало, запорожці пішли з двору. Школярі повечеряли й стали вкладатися спати на подвір’ї. Хто хазяйновитіший, мостив постіль із сіна, що його призапасив та заховав у шкільній повітці; інші лягали просто на голій землі, поклавши під голову якесь шмаття або й кулак – по-козацьки.

Михайлика покликали до гурту Карно й Василь, і він, зрадівши, ліг коло них, накрився полою широкої свитки.

Низько над землею стелилося темне небо, рясно притрушене зірками, і великими, й малими, і зовсім дрібненькими. Час від часу котрась із них, не вдержавшись у такій тісноті, падала вниз, і тоді ніби аж чути було, як слідом за нею шиплять і потріскують дрібні іскринки.

Спати не хотілося. Хлопці вовтузились та борюкались, доки нарешті дяк, що теж ліг спати просто неба, не гримнув, що зараз візьме лозину. Але слідом за цим пустив такого хропака, що школярі, які були принишкли, знов пирснули сміхом.

–Хлопці, чули? Наш дяк болотяника тієї неділі бачив! – тоненько гукнув у темряві веселий голос.

–А не брешеш?

–Чого б то я брехав? От, їй же богу, при мені хвалився братчикам. Пішов, каже, смерком уздовж берега та й забрів у мочарі. Коли дивлюсь, каже, на купині чорний віл стоїть, похиливши роги. Я до нього – а він як закумка жабою.

–Отакої!

–Їй-богу! Щоб я пропав! Закумкав, каже, та й плигнув у трясовину, тільки бульки знялися.

Хлопці примовкли – повірили. Лише чорнявий отаман кахикнув якось непевно.

–А може, то вони випили трохи? – спитав задумливо.– Хильнули кварту, другу, мо’ й більш: тут тобі й свиня соловейком затьохкає.

Хоч дяк і справді любив хильнути чарку, проте школярі обурились. Кожен почав пригадувати, що чув, переказувати всяке чортовиння. Один колись домовика бачив у стайні, іншому привиділась при місяці русалка під вербою...

–Сидить і зелені коси чеше. Я – назад, назад, а вона як зарегоче та за мною. Якби не втік,– була б залоскотала.

Михайлик підсунувся ближче до Василя, що з ним лежав поруч. Він теж чув ще змалечку, що в хаті під припічком живе домовик, а в Дніпрі – зеленокосі русалки. Болотяник сидить у болоті, а схоче – в греблю сховається. У лісі – лісовик, у степу – вітряник. Як прогнівиться – такого вітру надме, що й худобу по– розганя хтозна-куди, й траву геть з корінням повириває.

„Просто диво, скільки навколо всякої нечисті, хоч сам Михайлик її ще ніколи не бачив.

–І нащо його проти ночі таке згадувати?! – сонно гримнув отаман.– Спіть, хлопці!

–А про Софію чули? – знову тоненько спитав голос у темряві.– Про церкву, що в Києві?

У Києві хлопці не були й про Софію не чули.

–А що ж то за церква?

–Отака... уся золота... Хрести золоті, бані золоті. Ще й стіни із щирого золота,– не запнувшись, вигадував оповідач.– Проти сонця глянеш – мерехтить, очі сліпить.

–Ну й що?

–Було, кажуть, у тій Софії таке свічадо коло вівтаря. Хто гляне в нього, загада – все чисто йому покаже – що було й що буде.

–А зараз є воно?

–Нема. Княгиня зозла розбила.

–Яка княгиня? Чого?

–А он чого. Пішов, кажуть, її князь на війну та й забарився. Вона зараз до того свічада: «Покажи, де мій чоловік? Чи живий, чи, може, його в бою вбито?» Глянула – аж він у шатрі сидить, чарку п’є. І дівча– та-полонянки коло нього танцюють. Тоді княгиня по свічаду – брязь! «А щоб ти,– каже,– пропало із ним разом!»

–Ото дурна княгиня.

–Чом не дурна...

Михайлик заплющив очі, зітхнув. От коли б зазирнути в те свічадо, спитать: «Куди пішли батько? Коли прийдуть?» – воно б, мабуть, показало.

Золота церква попливла до нього в темряві, гойдаючи золотими хрестами. З дверей виглядала розлючена княгиня. Десь узявся сон, вдарив волохатою лапою раз, другий; Михайлик і незчувсь, як заснув.

НА БЕРЕЗІ ДНІПРА

Березневе сонце ганяло зайчиків по калюжах, топило все, що бачило, в теплій, ласкавій повені. Калюжі висихали просто на очах, вже тільки одна, глибока, лишилася за шкільною повіткою.

Михайлик сидів на трухлій колоді, сумно водив по калюжі лозиною. Не хотілося по обіді йти в пропахлу задухою комірчину, що вже добре надокучила за зиму, не хотілось нічого. Очі хлопцеві обвело синіми кружалами, щоки запали. Далася взнаки скупа на харчі зима, а найбільш туга: батько Мехтод не прийшов і досі.

Минули осінні зливи й недовгі степові морози, вже й щука розбила хвостом тонкий лід на Дніпрі, й попливли кудись у море брудні розмоклі крижини, а про нього як не було, так і не було чутки.

На різдво, коли школярі ходили колядувати по куренях і за звичаєм спершу пішли з колядками до кошового,– Бородавка немовби не примітив Михайли– ка. Завісивши очі кошлатими бровами, слухав, як виводять хлопці стародавньої колядки, припасувавши до неї його власне ім’я:

Ой під сосною, під зеленою Військо стояло, ладу не знало.

Пан Яків прийшов,

Лад війську знайшов.

Шаблями орав, стрілками сіяв,

Стрілками сіяв, лучком волочив...

Як одколядувалися, наказав джурам обділити школярів медяниками й грішми. І раптом кивнув пальцем Михайликові:

–Ну, як там – нема ще батька?

–Немає...

І спробував заглянути в колючі сірі очиці,– може знає, де? Може, скаже? Але очиці знову сховалися за бровами.

–А як там: аз, буки товчеш?

–Еге...– Михайлик хотів був сказати, що вже й склади вчитає, але злякався – промовчав.

–Ну-ну, товчи. Може, дяком будеш. А не схочеш дяком – приходь, візьму за джуру. Он бач, які в мене мордані,– хоч на ярмарку продавай! – кивнув на п’ятьох рум’яних, здорових хлопців, що стояли коло нього, згорда поглядаючи на школярів.

Оце тільки й почув Михайлик. І такий узяв його смуток – хоч умирай! Даремно утішав себе, що, може ж таки, батько десь дуже далеко, не помандрує степом у мороз та хуртечу. Але тільки розтане сніг – прийде. Це вже напевне.

І от – немає...

–Кобзаренку! Гей, кобзаренку! – покликав знайомий голос*

–Карпо! Вже, мабуть, щось таке з Василем надумали. Його шукають.

Дві голови в потертих шапках заглянули за повітку.

–Чого сидиш, як пугач? Гайда на Дніпро!

–А дяк?

–На базар подався.

І не чекаючи, що скаже Михайлик, ухопили його за рукав, потягли за собою.

Ледве всі троє звернули у вузеньку вуличку, що бігла вниз між плетеними з лози хатами-куренями до січової брами, дорогу їм заступила незвичайна юрба. Попереду статечно прямувало двоє козаків з білими пшеничними калачами під пахвою. З кишені в кожного злодійкувато виглядала зелена гранчаста пляшка.

З ними, насупившись, ішли суддя, писар і сивовусий отаман переяславського куреня, а позаду ще десятка півтора братчиків.

–Ой хлопці! Це ж оті козаки на суд ідуть! – зашепотів Карно, відразу забувши про Дніпро.– У курінного були, в судді були. А це вже, мабуть, до кошового. Гайда, побачимо!

–А не проженуть?

–Проженуть, то й проженуть.

Проте школярам таки пощастило втиснутися в глиняний будиночок кошового слідом за юрбою. Низько вклонившись, два козаки підійшли до столу, за яким сидів Бородавка, поклали калачі, поставили пляшки з горілкою.

–Чолом, батьку! Кланяємось тобі хлібом-сіллю!

–Чолом, панове молодці! Спасибі за хліб, за сіль! – стримано відповів кошовий.– А яка ваша справа?

Обидва відразу почервоніли до самих чубів, вовком глянули один на одного. Але замість них заговорив суддя:

–Се, батьку, з Самарської паланки, з Вовчого хутора козаки-гречкосії, сусіди: Тиміш Мовчун та Пилип Задирака. Прийшли позиватись,

–За що позов?

–Розсуди, батьку! – враз загомоніли обидва, але Бородавка опустив важкенного кулака на стіл.

–Ану, тихо! Звичаю не знаєте! Хай суддя каже!

Мов нічого не сталося, суддя вів далі: Вчинено позов у тому, що вищеречений Пилип Задирака зайняв Мовчунових п’ять корів у спашу...

–І лошицю! – тонким голосом докинув Мовчун, ще дужче наливаючись кров’ю.

–Із лошицею... і трима гвалтом оному Мовчунові не повертаючи...

 -Бо він, вражий син, за спаш не дає! – вперто прогудів Задирака.

–І не дам, хоч лусни! – знову верескнув Мовчун.– Де ж таке в світі чувано? За спаш – півтора злотих!

–А ви, панове молодці, в полковника свого у паланці були? – стримуючи себе, спитав кошовий.

–Були.

–Що ж він вам присудив?

–Присудив пан полковник Глоба,– далі, наче пописаному, став вичитувати суддя,– щоб Мовчун Задираці злотого за спаш заплатив, а вищеречений Задирака повернув Мовчунові п’ять корів із лошицею. Леч [8]8
  Леч (слов.) – але.


[Закрыть]Задирака й Мовчун тим не вдовольнилися і вдалися на Січ, щоб курінний отаман їх розсудив.

Однаково менш як півтора злотих за спаш не візьму! – мотнув головою Задирака. – Цілісінький лан озимини бісова худоба витолочила.

Тут уже обличчя кошового почало набрякати кров’ю.

–А твоя яка рада, пане отамане? – вдався до курінного.

–Добре пан полковник розсудив.

–А твоя, пане суддя?

–І моя така рада.

–Ану, кажи, Мовчуне: будеш платить?

–Та воно, батьку... як півзлотого – заплачу. А злотого – це ще й багато...

–А я худоби не поверну.

–Ну, то я ж вас помирю зараз, бісові діти! – гримнув Бородавка, вже не стримуючи гніву.– Будете знати, як нам голову морочить отаким паскудством! А гукніть там, хлопці, кого треба! – кивнув джурам.

На порозі стали два здоровані з оберемком київ.

Козаки почухали потилиці, перезирнулись.

–То я, батьку, вже той... ніби й згоден...– ніяково пробубонів Задирака.– Хай уже платить, скільки там присудили, коли таке діло.

–Авжеж, авжеж, заплачу! – поспіхом притакнув Мовчун.– Звісна річ, присудили – треба платити!

–Е, ні, було б зразу такої співать! – махнув рукою кошовий.– Ану, всипте їм, братчики, по п’ятдесят київ, щоб наперед не брикали!

Не чекаючи, що буде далі, Михайлик прожогом шугнув у двері. Він не міг дивитись, як б’ють, хоч бачив не раз,– на Січі карали суворо. Козака, котрий украв щось, в’язали на майдані до стовпа, клали поруч киї, ставили цебро з горілкою. Кожен, хто минав стовп, вихиливши коряк горілки, одважував прив’язаному києм по спині. Не кожен витримував цю кару.

Боячись, що почує крик і стогін, Михайлик так біг що Карпо з Василем ледве наздогнали його коло земляного валу.

–Ти чого втік?

–Того, що втік. Били їх?

Не били. Як почали проситися, як почали – кошовий пустив. Удруге, каже, не приходьте: отоді вже не помилую!

Крізь прочинену браму, обабіч якої виглядали з бійниць невеликі гармати, хлопці збігли вниз, до Дніпра.

І враз зупинились, примовкли. Ліворуч, скільки оком скинути, курили над водою димки багать. Кипіла смола в казанах, стукотіли дерев’яні молотки: весь берег був укритий байдаками. Козаки шпаклювали їх клоччям, заливали смолою, в’язали з обох боків оберемки сухого очерету, щоб тримав байдака на воді. Де ж узялося стільки човнів? Коли Сагайдачний спалив старі, на березі не лишилось нічого.

Школярам розбіглися очі; вони переступали з ноги на ногу, мов застояні лошата, не знаючи, куди гайнути.

З усіх горбів поспішали в Дніпро квапливі струмки й струмочки – бігли, стрибали по камінцях, наче боялися спізнитись. Чорні вільхи при березі вкрилися жовтавими хробачками цвіту; над ними уже гули зголоднілі за зиму бджоли. Теплий вітер збивав із вільх пилок, ніс хмаркою, притрушував воду.

Пахло так, що голова наморочилась: смолою, димком, талою землею, водою, першим весняним цвітом.

Карпо перший звернув праворуч, махнувши рукою:

–Гайда, хлопці, по щавель, бо аж за душу тягне.

–А дяк?

–І так, і так битиме.

Трохи далі, де старі груші й осокори трохи розступалися, даючи простір сонцеві, була невеличка луговина. Тут лізли з масної чорної землі вологі голочки трави, жовтіли зірочками якісь немудрі квіти, зеленів навколо торішніх іржавих китиць дрібний молодий щавель.

Хлопці допалися до нього, мов до ласощів, жадібно визбирували по листочку, жували із смаком, доки язика не звело оскомою. Гризли м’які стебельця пирію, пробували навіть рвати гіркувату суцвіть з вільшняка, дивуючись, чого до неї липнуть бджоли. Після зимової голоднечі справді тягло за душу.

Отак мандруючи попасом, і незчулись, як добрели до затишної балочки. Тут стояв під гіллястим берестом рибальський курінь, а коло нього сохли сітки й ятери, диміло вогнище. Почувши хлоп’ячі голоси, з куреня вийшов однорукий дідусь.

Оце які гості до мене! Здорові були, козаки! Юшечки закортіло?

Усі троє перезирнулися. Ох, як їм страшенно захотілося їсти! Юшки, затірки, абичого! Бісів щавель тільки дужче розбуркав голод.

А де ж ота юшка, діду? – не витримав безсовісний Карпо. Михайлик аж спаленів від такого зухвальства.

Збляклі дідові очі сховалися в зморшках веселої посмішки.

Зараз, зараз буде юшка, онучку. Скочте-но котрий по воду, а я піду рибки принесу.

Ухопивши чималу дерев’яну коновку, Михайлик побіг слідом за дідусем – набрати води з Дніпра. І враз остовпів. Дід зупинивсь над водою, тонко свиснув: з-під облизаного хвилями каменя визирнула мокра коротковуха голова з ріденькими вусами. Блимнула на діда й сховалася знову. Під водою завирувало, заклекотіло, побігли широкі кола. З пінявого шуму виринув гнучкий коричневий звір з великою щукою в зубах. Скочив на берег і поклав її до ніг дідові.

–Молодця, Бунько, молодця!

Старий погладив мокру, лиснючу спину, вкинув щуку в лозового кошика, свиснув ще раз – звір слухняно шугнув назад, у воду, по дорозі зашипів на Михайлика, як кішка. Той аж підскочив.

–Діду! Ой діду! Що воно?!

–Видниха [9]9
  Видниха – видра.


[Закрыть]– не бачиш хіба?

–А чого ж вона вам рибу ловить?

–Навчив – того й ловить.

Незабаром у казанку, почепленому над вогнищем, вкипала юшка. Дід укинув у неї жмені зо дві пшона, затовк салом. Пішов такий дух, що голодні школярі тільки зітхали.

Коли дід висипав юшку в дерев’яні ваганки, поставив на пеньку – заходились коло неї, як голодні вовченята. Хоч як намагалися їсти помалу – миттю висьорбали все, вишкрябали кожну пшонинку, обсмоктали кожну риб’ячу кісточку.

Устали, низько вклонилися.

На здоров’ячко, хлопці! Не йдіть ще, посидьте трохи.

Іти й не хотілося. Так добре було біля дідового вогнища, так затишно віяло теплом. Навіть видниха Бунька зважилася нарешті вилізти з води й лягла мокрим клубком коло дідових ніг, не забувши пирхнути на хлопців.

Дід смоктав люльку.

Ви, дітки, приходьте колись у неділю. Поїдемо човном у плавні,– там звіра того, птиці – сила тяженна. Побачимо, як олень воду п’є, як лебідь гніздує. Хутко й прилетять. Он уже гуси з вирію вертають. З гори, з синьої височини, долинуло далеке жалібне гелготіння. Летіли перші гуси, скаржились на втому, перегукувались між собою.

Михайлика наче вдарило в груди. Невже ж таки батько не йде додому? А може, ішов, ішов, та й підбивсь у дорозі? Звернув на хутір до діда Матвія, лежить там недужий, ніхто й не перекаже. Коли так – треба тікати на хутір.