Текст книги "Михайлик-джура козацький."

Автор книги: Марія Пригара

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

ТИХА ВОДА ГРЕБЛІ РВЕ

Коли Михайликові щось западало в голову, він уже від того не відступався: хоч би там змії на дорозі сичали – все одно робив своє.

Відколи побували в діда Йвана, він блукав, мов сновида. Карно й Василь тільки співчутливо кректали, дивлячись, як вганя в нього дяк розум лозиною, бо Михайлик, утупивши невидющі очі в граматку, вичитував з неї бозна-що: замість «іже» казав «ріже», замість «убо» – «нубо», а ще ж недавно міг прочитати по складах хоч яку тяжку сторінку й усі псалми, надруковані в граматці, знав напам’ять.

Ще гірш було в церкві, де школярі співали на криласі, а Михайлик заспівував.

Коли він дзвінким голосом завів замість «Отченашу» – «Богородице, діво, радуйся», дяк щосили ухопив його за вухо й випхав геть з церкви, а в школі обламав об нього замашну лозину й наказав, не вечерявши, одбивати сто поклонів навколішки.

Отут і спало Михайликові на думку – втекти зараз! За ці дні він усе обміркував і прикинув: насамперед треба бігти до діда Йвана – просити, щоб перевіз на той берег. Хоч на Січі є переправа, та ну ж як перевізники бачили його із школярами в церкві? Ще прискіпаються,– куди йдеш та чого тікаєш? Тільки цього ще бракувало.

Цілу ніч пролежав з розплющеними очима, слухаючи, як сонно дихають хлопці й наче в бочку лунко хропе дяк. А як почало сіріти у віконечках, звівся, вхопив наготованого звечора клумачка, запхнув у нього пошиті Юсуфом нові чобітки, що їх узував учора до церкви, намацав шаблю й лук, що завжди лежали в узголів’ї, і, ступаючи нечутно, як кішка, вимкнувся на подвір’я.

Ще ледь-ледь розвиднялося; туман з Дніпра вкутував усе вологою рядниною. У сірому тумані по всій Січі різноголосо перегукувалися півні – провіщали світанок. У кожному курені був свій півень; був і в них у школі, та голодні хлопці з’їли взимку.

Михайлик затамував подих, прислухався, чи не чути шамотні позаду – й щодуху кинувся бігти. Босі ноги самі вгадували дорогу, не чули болю, коли в п’яти кололи камінці, не чули мокрого холоду, коли з розгону ляпотіли по калюжах.

Він перебіг порожній, сонний майдан, помчав униз, до січової брами, і враз шугнув за ріг якоїсь халабуди, причаївся. Од брами долинули голоси: то вартові перемовлялися між собою. Тут, у дерев’яних сторожових вежах, день і ніч стояла варта, пильнувала, хто йде, хто виходить,– на Січі завжди стереглися ворожого нападу.

Годі було й думати проскочити на берег нишком, до того ж брама була замкнена до ранку.

На щастя, десь од базару зарипіли вози – певне, виїжджала чумацька валка.

Дякуючи їй у думці, Михайлик почекав, поки під’їхала до брами перша мажа й басовитий голос гукнув: «Свої! Свої! Пропускайте, хлопці!»

У відповідь зарипіла хвіртка: певне, вартовий вийшов глянути, хто їде. Вищали колеса маж, ляскали довгі чумацькі пуги, гарчали собаки, що бігли за ма– жами. Сонні, хрипкі голоси підохочували волів: «Ану, гей, Рябий!», «Гей, Шутий!» Десь на передній мажі пронизливо закукурікав півень.

Одне слово, знявся такий гармидер, що Михайлик безбоязно рушив до брами.

Ніхто й не помітив, як він проскочив у хвіртку й чкурнув берегом попід деревами.

Хоч сонце ще тільки намірялося сходити, дід Іван вже порався коло вогнища. Без великого дива вислухав, що, заникуючись, пробурмотів Михайлик. Вийняв люльку з рота, кивнув головою.

–До батька, кажеш? А дяк не шукатиме? Михайлик не вмів брехати.

–Та вже ж, мабуть, шукатимуть. Без того не обійдеться. Та я однаково втечу, хоч би там що. Батько ж на хуторі... Хворі лежать...

–А ти звідки знаєш? Переказували тобі?

Михайлик уперто мотнув головою:

–Знаю...

Дід – добра душа – не став розпитувати далі.

Витяг з казана половину вареного сома, шматок дав Михайликові, решту загорнув у полотняну ганчірку, разом із щіпкою грудкуватої чорної солі,– йому на дорогу.

–Як я тебе на той берег перевезу – не заблудиш, до степу втрапиш?

–Може, якось і втраплю. Ми з батьком завжди вище човном переїздили. Тамечки, де переправа. Тільки ж тудою, мабуть, не треба...

–Гаразд, я тебе сам проведу.

І ледве зійшло сонце, повіз Михайлика човном на той берег, у Великий Луг, у плавні. Тут плуталися одні з одними набряклі весняною повінню дніпрові протоки й рукави, в які ще бігли десятки степових річок і струмків. Між ними купали у воді замулене віття старі верби, берести, осокори й стояв підшитий оситнягом високий, як мур, сухий очерет, де вовтузилося, крякало, пищало, гелготіло, висвистувало незліченне водяне птаство.

Михайлик одразу побачив, що не втрапив би тут сам ніколи в світі. Проте дід Іван раз у раз показував йому то на якусь притоплену гать з гілля й очерету, то на товсте дерево, зрубане кимось і перекинуте з берега на берег. Сам він – дарма що однорукий – вигрібав одним весельцем на диво спритно, перепливав з рукава в протоку, з протоки в мілке, поросле верболозами озерце, не згірш од тих качок і крижнів, що пірнали у воду близенько од його весла, кумедно задираючи вгору синьо-зелені й рябі хвостики.

Голова обертом ішла од цієї плавби, од зрадливих очеретів, що виростали з води просто на очах, заступали, плутали дорогу, хоч дід якось завжди протискувався поміж ними своїм вертким, видовбаним з липи човником.

Правду казали, що Великий Луг Січ стереже: вже кілька разів турецькі сотні, намагаючись пробитися човнами на Січ, гинули в цих хащах. Недурно ж козаки тут ховали од ворожого ока свої чайки й навіть військовий скарб – золоті гроші й зливки золота, насипані у величезні глеки й горщики й утоплені в потайних місцях.

Через те очерети жартома звали на Січі «Козацькою скарбницею».

Але Михайлик мовчав, не розпитував нічого. Сидів," скоцюрбившись у човні, вихлюпував корячком воду, що підступала до змерзлих, підкорчених ніг. Дід Іван часом поглядав на нього, моргав бровою: «Не журись, козаче: ще мед питимеш!»

І справді, клятущі очерети раптом розступилися, одкривши мілке, широке плесо. Човен став грузнути в мулі. Дід помацав дно веслом, підкачав шаровари й скочив просто в мул, за ним – Михайлик. Обидва побрели по грузькій холодній твані, тягнучи за собою човна. Дно почало тверднути, в обличчя, пробившись між деревами, війнув теплий луговий вітер. Дід припнув човна до верби, повів Михайлика прибережними хащами, хоч той і відмагався, що тепер уже сам знайде дорогу.

Дорогу, може, й знайдеш, та коли б звір який не напав у березі: вепр-одинець або тур... Вони сюди на водопій ходять, десь тут у них тирлище [10]10
  Тирлище – місце, де випасаються та відпочивають рогаті тварини, дикі або свійські.


[Закрыть]

Михайлик тура не бачив ніколи.

–А який він, діду?

Отакий, як бугай, тільки дужчий – здоровезний, чорний, кошлатий. Як біжить – нікому не звер– та. Ведмедя ногами розтопче, вершника з конем на роги вхопить і кине.

Проте ні вепра-одинця, ні лютого тура вони не стріли. Лише за кущами в болоті щось дуже рохкало і чвакало: певне, дика льоха з поросятами рилася там у тванюці, та здалека, з хащі, раз долинув схожий на грім, лютий, хрипкий рев. Дід сказав, що то, мабуть, тури в березі б’ються між собою.

Потроху й дерева почали розступатися; ледь примітна, невідомо ким – звіриною чи людьми – втоптана стежка вивела з чагарів у степ.

Дід показав на могили вдалині: -Отам, коло них, і шлях. Мандруй собі помаленьку. Ординців не бійся: вони, доки трава не виросте, не дуже в степ вихоплюються – козаків бояться... Лихої людини стережись: побачиш – хто йде або конем їде – звертай з дороги.

Михайлик од щирого серця поцілував дідові руку.

–Спасибі вам, дідуню!

Дід одмахнувсь.

–Нема за що... Іди здоров, козаче!

Кивнув на прощання й зник за деревами.

На хвилину зробилося сумно й порожньо. Іти б та йти з дідом до самого хутора! Але з неба лилася така ласкава синь, жайворонки так гарно бриніли на своїх тонесеньких сопілках, що на серці мимоволі полегшало. Михайлик рушив уперед, стрибаючи з купини на купину, бо під ногами на вологій луговині ще хлюпотіла вода. Проте далі ставало сухіше, збита на повсть суха торішня трава добре тримала ногу.

На протряхлих горбках і горбочках уже стовбичили бабаки: згорнувши лапки на грудях, пересвисту– валися на весь степ – змагалися, хто голосніше. Михайлик не витримав, поцілив одного свистуна грудкою; той, пискнувши з обурення, вайлувато беркицьнув з горбочка в нору, засвітив товстим задком, мало не перекинувся.

Зачувши людину, з байраку вибіг дикий жеребець – мишастий, з великою головою. Кошлата шерсть на ньому збилася, коротка грива стояла сторч. Скосив налляте кров’ю око, тупнув для постраху.

Михайлик заклав два пальці в рота, пронизливо свиснув – жеребець тільки зневажливо форкнув у відповідь. Вгадав, нахаба, що нема кого боятися,– спокійно потрюхикав собі назад у байрак, де випасавсь його табун – десяток худих кобил з лошатами.

З-за порослого терниною горбочка черідкою вийшли великі сірі птахи-дудаки, помандрували кудись на довгих жилавих ногах, квокчучи, як кури.

Степ був дикий, неходжений, звірі й птахи людей бачили рідко, через те й не боялися.

Навколо озерцями голубів ряст. Михайликові згадалося, як дід Матвій навчав їх з Івашком: побачивши перший ряст, тупни по ньому ногою й скажи: «Топчу– топчу ряст, дай боже потоптати й на той рік діждати!» – тоді проживеш довго. Але топтати гарні кучеряві квіточки було шкода, він обминав їх, ступаючи навшпиньки.

Далі на сонці, скільки оком скинути, набиралися барви тугі пуп’янки красенів-тюльпанів. От-от зацвітуть, і стане степ ще веселіший – золотий і червоний, як писанка.

Вітер збирав пахощі з кожного зела, лив просто в груди, додавав сили. Раптом повірилося, що все буде, гаразд. Михайлик ішов, ішов та й заспівав на весь голос.

А до могил справді було неблизько, добре заболіли ноги, доки нарешті вийшов на шлях – дві колії, накочені в сухій траві. І тут подув вітру приніс звідкись собачий гавкіт, рипіння коліс: позаду їхали вози. Михайлик забув і про втому, хутенько виліз на могилу, глянув з-під долоні. Так і є – верстов за дві або й за три звідси шляхом сунула валка.

Чи не ті, бува, чумаки, що сьогодні вдосвіта виїздили з Січі? Він їх за поспіхом і не роздивився.

Михайлик сів на схилі, з’їв дідову сом’ятину й став дожидати. Коли валка під’їхала до могили, зійшов на шлях, уклонився.

–Добридень, пане отамане! Добридень, панове чумаки! Помагай вам боже!

–Добридень і тобі, хлопче! – статечно відповів чумацький отаман, що в постолах, у чорній, вивареній У дьогті полотняній сорочці й шароварах ішов поряд із своєю мажею. На передку в мажі сидів прив’язаний за ногу червоний, як жар, півень.

Великий білий собака, весь у реп’яхах, що навіки в’їлися в брудні кудли, загарчав на Михайлика, прищуливши вуха. Йому враз відгукнулися усі чумацькі кудлаї, що, мов прив’язані, бігли позаду за мажами. Отаман свиснув собакам, щоб угамувалися.

–А ти ж куди це мандруєш, хлопче?

–У зимівник... На Дубову Балку...

–На Дубову Балку? То нам по дорозі. Як хоч, ходім з нами.

–Ще б пак не хотіти!.. Хлопець щиро подякував і рушив збоку, й собі свиснувши кунделеві, що сіпнувсь був до нього, обнюхав і раптом злагіднів, побіг поруч, намагаючись тернутись кудлатим боком об ногу.

Михайлик ішов і роздивлявся: йому все було цікаво.

Знати, що валка недавно в дорозі: воли ситі, ще не підбилися, ідуть собі повагом, гойдаючи довжелезними рогами, наче намірились отак чапати аж на край світу... Коло них так само неквапно простують чумаки, смокчучи люльки. Балачок не чути: хіба коли-не-коли озветься хто словом до сусіди й той відповість – помалу, скупо. Не диво: такий світ разом сходили, вже про все перебалакали...

Отаман іде попереду, зсунувши на потилицю шапку, оббіга степ очима – чи не скачуть де по здобич харцизяки, а може, й ординці... Хоч зараз і рання весна, а проте стерегтися треба.

Коли що – де не візьмуться мушкети й луки: сховаються чумаки за свої мажі, будуть одбиватися по– козацьки. Кожен стріляти вміє й списом колоти не згірше – на всіх мажах стирчать з-під ряден довгі ратища. Під ряднами – паки, мішки, бочки: везуть чумаки на продаж з Січі в Крим хутра, шкіри, віск і мед, а назад повезуть сіль і солону рибу, це річ відома!

В отаманової паровиці роги взолочені, а на рогах – свічки. Чого б це? І враз згадалося: в неділю ж Великдень! Запалить отаман свічки, й стрінуть чумаки свято в дорозі: їм, мабуть, не вперше...

Отаман оглянувся, кивнув Михайликові, щоб ішов поруч.

–Ти, хлопче, от що скажи: ти звідки мандруєш?

–Та з Січі ж.

–А на хутір чого?

–Бо в мене батько там... Хворі лежать...

Ох, як зараз Михайликові щиро вірилося, що так воно й є!

–А батька як звуть?

–Мехтодом...

–Він не кобзар часом?

–Кобзар...

–Одноокий?

–Одноокий...

–Гм...

Отаман пильно глянув на Михайлика й знову замовк надовго.

А сонце тим часом котилося й котилося вгору і вже припікало добре.

Коло шляху стирчали дудки сухого чорнобилю. Михайлик знічев’я зірвав одну й став робити сопілку. Ламка стеблина кришилася під ножем, ніяк було прорізати дірочку.

–Е... е... кобзаренку, хто ж то із забудька сопілки робить? Бузини треба або й ліщини.

–А чого – забудько? Це ж чорнобиль.

–А того, що байка така є...

Михайлик зітхнув з жалем: мабуть, не розкаже.

–Але отаман несподівано зласкавився.

–Та воно старі люди кажуть... їхали чумаки, як оце ми, з Січі до Криму й стали в степу на попас.

–Один чумак характерник був – чаклун. Одійшов од табору, свиснув: де не взялося гаддя, сповзлося до нього. Він трохи гадюк спіймав і в казан укинув. Змив водою раз, змив другий. Всипав пшона й зварив кашу...

–З гадюками?!

–Не перебаранчай... Зварив кашу й став їсти. А хлопцеві своєму,– з ним хлопець був, як оце й ти,– каже: «Ти ж гляди, не куштуй моєї каші!»

–А хлопець?

–А хлопець – як хлопець... Узяв казана, пішов на річку мити. Бачить – на дні, може, з ложку лишилося тієї каші, та й виїв нишком.

Коли чує: будяк на березі гойдається й говорить: «Я осьдечки, гляди ж не ступни на мене!»

Нахиливсь до води, а рибка як хлюпоне хвостом: «Ой, тікаймо, сестрички, бо зараз упіймає!»

Пішов берегом – бачить кобилу з лошам. Кобила зайшла у воду, а лоша боїться. То вона йому: «Гм... гм... бреди: тут неглибоко...»

Хлопець і засміявся. Аж гульк: чумак іде. «Ти чого смієшся?» «Та з кобили...» «А чи я ж тобі, вражий сину, не казав: не куштуй моєї каші!»

Зірвав дудку чорнобилю, облупив і дав йому. Хлопець з’їв і про все забувся...

–А як суху?

–Що – як суху?

–Як суху з’їсти – теж забудешся?

–Ні, суха, мабуть, не поможе. Молоденької треба, свіжої...

Поки йшли поруч, Михайлик не раз ловив на собі погляд отамана, здивований і якийсь непевний. Проте, захоплений своїми думками, не дуже звертав на це увагу.

Через деякий час він озвався знову:

–Пане отамане!

–Га?

–Можна – спитаю?

–Питай, коли треба.

–Ви ж оце в Крим ідете?

–Адже чув: у Крим.

–То орда ж вас повбиває...

–А за що ж нас вбивать? Ми ж не військо – чумаки: не воювати – торгувати їдемо.

Михайлик здивувався. Отаман вибив люльку об полудрабок.

У нашім степу, бува, й нападуть буджаки або й ногайці: вони сюди з Дністра та з Дону по здобич ходять, а як доїдемо до Перекопу, там уже сотник з Кримської орди дожида – з ханським ярликом або з буздиганом...

–А що то – буздиган?

–Як топірець такий, часом і позолочений. І печатка ханова при йому на листку – щоб ніхто не займав нас у дорозі. А як коли бува, що й варту дадуть,– скаче з нами до самого Криму...

Михайлик замовк, міркуючи над почутим, – аж здригнувсь, коли на отаманській мажі пронизливо кукурікнув півень. Отаман глянув на сонце.

–Обідать, хлопці!

За обідом посадив коло себе Михайлика, дав на присмаку здорову часничину.

–їж, хлопче, великий будеш!

Хоч того й припрохувати не треба було: вминав чумацьку кашу з салом і сухою таранею – аж за вухами лящало.

Коли по обіді рушили в дорогу, Михайлик одразу прикинув, що до вечора валка не дійде до хутора, заночує в степу. Так воно й сталося...

І знов отаман не відпустив його від себе: постелив кожуха коло своєї мажі, кинув другого, щоб накривсь. Як ліг Михайлик на пропахлу вітром і димом вовну – одразу зморила втома; заснув, наче у воду впав... Та серед ночі наснилося щось важке – він прокинувся, здригнувшись.

Чиясь рука вкутувала його кожухом, хрипкий голос приказував:

–Розкидався, що й кожух малий... Спи, знайдо!

Сну мов не бувало. Михайлик підхопився, сів.

–А чого то ви, дядьку, мене знайдою кличете? – спитав, як колись Івашко.

Отаман зніяковіло кахикнув, ніби спійманий на гарячому.

–Отакої... Що це тобі вчулося?

–Ні, не вчулося... Чого?

Той помовчав.

–А того, що я знайшов тебе...– буркнув несподівано.

–Ви, дядьку?! Коли?! Де?!

–Отут десь і знайшов у ковилі, недалечко. Саме орда на Україну набігла й назад вертала, ясир гнала цією дорогою. Я б тебе оце зараз і не впізнав, та, бач, родимка в тебе над бровою: по ній вгадав.

–А чого ж мене кинули?

–Недужий був. Квилив, мабуть, матір сушив. Вихопив який ординець з рук і жбурнув у ковилу, щоб не було мороки...

–А вона?

–Хто? Мати? Та нікуди ж – у неволю погнали. На тобі тільки хустка була рябенька. Десь-то встигла з голови скинути, запнути, щоб сонце не спалило.

Михайлик зарився обличчям у вовну кожуха. Он як було! Он як! Він і не чув ніколи...

–А де ж зараз моя мати? – спитав здушеним голосом.

–А хто ж її зна, сину? Хіба вгадаєш?

І така туга запекла серце, що Михайлик вже не міг заснути. То перевертався з боку на бік, то вставав, дивився на зорі – на Волосожар, на Чумацький Шлях: коли вже почнуть бліднути?

Як рушила валка в путь ранком – не йшов, біг попереду.

Он уже й хутір вдалині й хутірський табун ходить попасом коло могили, скубе травичку. А хто ж то по– верта од табуна, скаче до шляху білим конем, хльоскаючи довгою пугою, придивляється, мов собі не вірить?

–Івашку! – гукнув Михайлик на весь степ.

Той скочив з коня, побіг назустріч. Ой же як схуд, вигнався за зиму! Червоний шрам з-під шапки – до самої брови.

–Івашку! Батько Мехтод у вас?

–Батько Мехтод? Ні, немає...

–Де ж вони?

Михайликові й руки опустилися...

НА МОРІ

...Що на морі Чорному, На камені білому Сокіл-білозорець Квилить-проквиляе.

От уже котрий день не йде з голови давня-предав– ня, сто разів співана дума... Михайлик, зіщулившись, сидить коло облавку, великими смутними очима поглядає на море, дивується, що це він пливе з братчиками в похід. Одна за одною біжать без кінця й краю зелені, мов скляні, хвилі, здіймаються горбами; нема серед них білого каменя, не видно й сокола-біло– зорця.

Летіли слідом чайки – кигикали жалібно, ніби прощалися, але й вони відстали, не схотіли, мабуть, залітати далеко в море.

Михайлик знов і знов перебира в думках, як усе сталося. Тоді, на хуторі, він мало не стерявся, хотів бігти зараз же на Січ – допитатися в кошового, де батько, але дід Матвій відрадив. Батько, сказав, пішов у дуже далеку дорогу,– може, прийде до літа, а може, й ні...

А як зовсім не прийдуть? – спитав Михайлик тремтячим голосом.

Дід Матвій зітхнув:

–А ти не думай. Прийде!

І тут закурив дим у степу. Всі хуторяни сипнули за ворота й спинилися мовчки. Один за одним здіймались чорні стовпи на обрії. Козацькі бекети запалили смоляні бочки на могилах: то був знак, що Січ скликає козацтво в похід. І справді, ще до смерку примчав гонець з сусіднього зимівника, сповістив, що кошовий Бородавка рихтує вісімдесят байдаків – іти морем на Туреччину; охочі хай скачуть зараз же на Січ, товариство відпливе за три дні.

Дев’ятеро молодих козаків поскакало вранці з хутора найбистрішими кіньми, десятим скакав Михайлик. Не було б, кажуть, долі, та лихо помогло: він зразу надумав, що робити...

Івашко ридма ридав, просився й собі, але дід відрубав: ні! Коли, мовляв, дурний розум виб’ю, тоді пущу, а Михайлик,– нічого не вдієш,– хай уже їде!

Баскими кіньми духом домчали до перевозу, поромом перехопилися на той берег.

На березі ніде було пропхатися: вся Січ вийшла вантажити байдаки. Козаки котили по дошках бочки з водою, з сухарями, з пшоном, з сухою рибою, з порохом; тягали невеличкі гармати-фальконети, приладновували їх на облавках по чотири, по шість на човен. Курінні отамани стояли над душею, квапили братчиків, хоч ті без того із шкури пнулися: часу лишалося обмаль.

Хлопці одразу відстали, пішли шукати Канівський курінь, що з ним мали йти в похід, а Михайлик став протискуватись між козаками, виглядаючи Бородавку. Осьде він – ходить по мокрому піску, обдивлясться припнуті до паколів навантажені байдаки, що глибоко осіли в воду.

Широке обличчя схудло, вилиці випнулись, малі очиці горять колючим, сухим блиском.

Зненацька Михайлик розгубився. Як його підійти? Прожене, знайшов, скаже, час... Та, ніби відчувши його погляд, кошовий оглянувся. Тінь посмішки скривила пошерхлі губи.

–А, це ти? Про батька питати прийшов?

Знову, як тоді, стало гаряче всередині.

–А ви скажете?

–Не скажу, бо й сам нічого не знаю. Щось інше спитай... Мерщій тільки: бачиш – ніколи.

І враз Михайлик наважився: наче стрибнув униз головою у воду.

–Пане отамане... Ви ж мене отоді... за джуру хотіли...

Кошовий звів угору кущуваті брови.

Надумався – саме впору. Позавтрому ж відпливаємо.

–Я з вами...

І злякався: от зараз гримне! Але ні – глянув, мугикнув:

–Мені скигліїв не треба.

–Я не скиглій!

Знов – хтозна-чому – колючії очиці потепліли.

–Ех, ти... козак. Гаразд уже! Скажи там моїм хлопцям, що пливеш зі мною. Або ні: біжи перш погукай мені Супруна Мусія – курінного з Калниболот– ського – знаєш?

І до вечора зраділий Михайлик бігав, кликав то курінних, то сотників, ходив скрізь за кошовим, як прив’язаний, боявся присісти на піску відпочити.

І от – пливе в морі. Вже не батьків син – козацький джура. Тридцять весел зліта вгору одним помахом, падає, не хлюпнувши. Веслярі гребуть щосили, тільки краплі поту скочуються на вуса.

Байдак сидить у воді глибоко: сім десятків козаків у ньому й вантажу багато, якби не в’язки очерету, досі б уже й хвилю черпнув. Проте мчить, як вітром гнаний, хоч вітерець – вологий, солоний – ледве подихає.

Решта байдаків розсипалася без ладу, пливуть – котрий збоку, котрий десь позаду. Кошовий свисне чи рукою махне – всі опливуться до нього, їх одразу й не вгледиш: одне, що сидять глибоко, а друге – сонце Криє блиском, одбивається од хвиль, сліпить очі.

Михайлик зітхнув, обвів очима козаків. Усі свої, усіх знає ще з Січі. Он рудовусий Степан, якого стрів тоді з кошовим у степу. Сидить боком на лаві, зашива подерту на паси сорочку, підставляючи сонцеві широкі волохаті груди. Коло нього – поляк Стах. Сонце спекло його, мов рака, тільки брови біліють на червонім з широкими вилицями обличчі.

Він мов прилип до Степана, хоч той бурчить на нього з ранку до ночі – муштрує по-своєму. Він і прізвисько приточив Стахові: Ляшок.

На Січі всім дають прізвиська, а як коли, то й ім’я міняють; так ведеться, мабуть, ще з тих часів, коли перші козаки збудували для захисту першу Січ на Хортиці.

Стах відчув Михайликів погляд, широко всміхнувся йому, кивнув на море: глянь, мовляв, яке диво!

Ще б пак не диво! Михайлик перехилився за облавок, занурив руку в воду! Ти диви! Спекота, хоч голяка сиди, а вода холоднюща!

І враз схаменувся, мало не скрикнув: коло самої руки виринуло гостре чорне рило. Круглі оченята блимнули весело, наче підморгнули. Гнучке, довге тіло вискочило з моря, перекинулося, звилося колесом, пірнуло, скочило знову. За ним виплигнуло друге чудисько, третє, четверте, такі утнули танці, що байдак почало кидати з хвилі на хвилю. Михайлик захлинувся.

–Ой, що це?

Один з веслярів посварився на плигунів веслом.

–Морські свині. А бодай вас – ще байдак перекинете.

–А вони кусаються?

–Наче ні. Хто їх знає...

Старий козак, дід Демид, що сидів коло Михай– лика, похитав головою.

–Це мудрий звір, сину. Бува, що людину рятує.

–А як рятує?

–Підпливе, коли тоне, й підхопить на спину...

–А тоді?

–А тоді до берега везе...

Михайлик і рота роззявив. Ану ж, якби стрибнути зараз у воду – підпливе оте страшило чи ні?

Тим часом повіяв свіжий вітер, погнав по морю білих баранців. Напнулося вітрило, що досі мляво звисало із щогли, байдак побіг швидко, то здіймаючись на водяні горби, то пірнаючи в ями. Хвилі захлюпували через облавки, обливали холодним дощем. Козаки закуталися в киреї. Тільки кошовий, мов не чув вітру й солоної зливи – стояв коло стерничого, пас очима човни, що ховались за хвилями. Не раз траплялось, що розкидала буря козацькі байдаки по всьому Чорному морю, вивертала весла з кочетків, зривала вітрила, гнала запорожців живцем у бусурменську неволю.

Проте зараз вітер-горішняк віяв рівно, на бурю наче не скидалося. Братчики заходились обідати: хто гриз тараню з сухарем, хто сьорбав соломаху, розколотивши підсмажене борошно з водою.

І враз усі покинули їсти: з правого боку замаячив удалині корабель. Спершу ледь помітний, як тінь, він зростав край неба дедалі швидше, ішов хутко,– мабуть, на веслах. Бородавка глянув у прозорну трубу, що висіла в нього на поясі, й потемнів: на щоглі зеленою латкою майорів турецький стяг.

Мов у степу, покотилося понад морем козацьке «пугу-пугу». Хорунжий Міняйло, здоровий, як дуб, став, ухопившись за щоглу, замахав корогвою.

У відповідь замахали з найближчого байдака, з другого... з десятого... Усі човни попливли до отаманського, зупинились, хитаючись на хвилях. Сонце світило на засмаглі мокрі обличчя, на темноверхі шапки: в поході козаки стереглися, не вдягали кольористих шапок та жупанів, навіть дула мушкетів змочували розсолом, щоб не грали на сонці.

Міняйло, що мав голос, як козацька сурма, прогудів наказ у стулені трубкою долоні – байдаки хутко розбились двома ключами. Менший – п’ять байдаків – поплив назустріч ворожому кораблеві, більший – на чолі з отаманом, звернув ліворуч.

Михайлик, зблідлий, похололий, вчепився за облавок – аж пальці защеміли. Байдаки мчали, мов якийсь казковий Гонивітер-Крутивус дмухав їм услід: от уже ледве можна вловити помахи весел, тоненьку, мов шпичка, щоглу, яка пірнає серед хвиль...

Нема... Щезла...

На кораблі, мабуть, одразу запримітили козацькі човни: він звернув, поплив швидше. От над ним знялася хмара диму, розкотився далекий грім – ударили гармати.

Бородавка міцніше притис трубку, на вилицях забігали жовна.

Ні! Пішло ядро мимо! Стовп води знявсь над морем. Байдаки розсипалися навсібіч, мов гуси, ще додали ходу.

Знову вдарило з корабля: не одна гармата—кілька.

Обличчя кошового сіпнулось: козаки, що стежили за ним, похмуро перезирнулися: оце вже не минуло! Хто ж то впав з розтрощеного байдака, зчервонивши кров’ю хвилі, хто пливе, розтерзаний, покалічений, змагається із смертю? Не взнаєш – не видко...

Ще і ще розкотились постріли, тягнучи за душу.

І враз Бородавка опустив руку з трубкою, зітхнув на повні груди.

Допливли хлопці!

Михайлик розтулив закляклі, збілілі пальці. Ох, що там діється зараз! Підпливли козаки, вчепилися гаками за облавки, сипнули на корабель – і закипіла, завирувала січа.

А на лавах, коло весел, брязкотять кайданами невільники, чорні, висхлі... Здіймають руки, волають-го– лосять, щоб бігли до них, розбивали кайдани. Братчики, ріднесенькі, не баріться, рятуйте швидше! Уже сили немає терпіти!..

Зненацька покрик прокотився над байдаками: над кораблем схопилася чорна хмара диму. Важко гримнули вибухи – один, другий... Корабель удалині почав тонути.

Поволі, знехотя поринав у воду, сідав, занурювався глибше й глибше. От уже тільки щогли стримлять з води. Ще трохи – й вони зникли.

Зблідлий Бородавка не відривав трубки від ока. Що ж сталося? Невже якийсь турок, побачивши, що рятунку нема, пожбурив з одчаю вогонь у бочку з порохом: хай гине й корабель, і козаки, що напали на нього? Так воно, певне, і є!

Та невже всіх братчиків повбивало: не врятувався ніхто?! Хоч як ворожи – не вгадаєш...

І враз напружений зір вловив на погибельнім місці якийсь рух. Дві тоненькі шпички-щогли затанцювали, закружеляли навколо. Певне, таки вціліли два човни, й козаки плавали зараз у бурунах, витягали з води, хто лишився живий. Не дуже їх, мабуть, було багато; от уже щогли стали віддалятися й наче розтали, загубилися в просторі...

Назад, до своїх, козаки не повернулися, попливли, куди їм сказав кошовий.

Бородавка важко опустився на лаву. Ще тільки похід почався, а двох сотень братчиків як не бувало.

Його наче придушило тягарем. Сидів, понурившись, мовчки дивився собі під ноги.

Понурилися й запорожці.

Шкода хлопців! – перший прогудів Степан.– А проте смерть дорогу знайде. Аби пам’ять була...

Степан казав те, що в кожного було на думці. На утлій волосинці висіло козацьке життя, але козаки не боялися смерті, кепкували з неї, може, тому, що вона завжди стояла в них за плечима.

Усі заворушилися, загомоніли. Веслярі дужче налягали на весла, бо вітер став ущухати, вже подихав ледве-ледве.

Михайлик раптом згадав – обдер три здорові тарані, набрав у пазуху сухарів з бочки й, хапаючись однією рукою за козацькі плечі, став пробиратися до Бородавки.

Ось... Ви ж не їли...

Той кивнув, узяв їжу, не дивлячись, став обгризати суху рибину, все так само міркуючи про своє.

Михайликові раптом подумалось, що в кожного є лихо,– пече, сушить серце. Он і кошовому не дає спочину: наказало зломити королівську заборону, погнало в трудний похід.

А що то за лихо – хіба спитаєш?

Він примостився на бочці коло облавка, сумно задивився на море, що геть принишкло, вгамувалося й, ніби хизуючись своєю красою, стелило козакам шовкову дорогу, помережану призахідним промінням.

Край неба, десь за жмутками зарожевілих хмар, озвалися стогнучі голоси, пливли ближче – жалібні, на диво знайомі.

Козаки задерли голови. Так і є – лелеки! Летять запізнілі ключі з далекого вирію—додому, на Україну, на ясні зорі, на тихі води, кудись на Київщину або Чернігівщину, де оце тільки зараз прокинулася весна.

Хоч як потомились, а бач, не схотіли спочити де– небудь у турецьких плавнях або на відлюдних скелях, линуть на одчай душі, проти ночі, аби швидше, аби долетіти...

Небо потемніло од розкинутих довгих крил, жалібні поклики залунали над головою. І раптом – нечувана річ! – звідкілясь, з ледь потемнілого неба, впала на бідолашних лелек орлина зграя. Залунав лютий клекіт, полетіло, кружляючи, пір’я. І вже перший довгошиїй птах з розбитою головою грудкою звалився в море: за ним ще і ще...

Та лелеки хутко отямились і стали боронитися. Били нападників довгими дзьобами, цілячи в голову, нападали гуртом, намагалися підім’яти, зашарпати.

Ось п’ятеро налетіли на орла, почали дзьобати щосили, скубти пір’я. Той заклекотів невдоволено, знявся вгору. Але зараз же каменем упав на лелеку з пораненим крилом, що, шукаючи рятунку, спустився низько, майже до самої води...

Тут уже Михайлик не витримав, скрикнув: «Ой, дайте лука!»

З тонким посвистом шугнула стріла, вп’ялася в орлину шию.

Братчики заворушилися, загули: «Молодця!» То тут, то там тенькнула в дужих руках нап’ята тятива, одна за одною злетіли стріли. Підбиті хижаки важко падали вниз, силкуючись втриматися на широко розкинутих крилах.