Текст книги "На Зміїному острові"

Автор книги: Мартин Викрамасинге

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Мартін Вікрамасінге
НА ЗМІЇНОМУ ОСТРОВІ

_{ІЛЮСТРУВАВ ЄВГЕН ГОНЧАРЕНКО}

Розділ перший
РОЗБІЙНИЦЬКА ВАТАГА

Мені не раз доводилось чути від батька, та й від мачухи, що я мав лише сім років, коли померла моя мати. Але я й досі пам'ятаю, як батько, тітка, вся наша рідня побивалася над її тілом. Почувши те голосіння, я теж заплакав. Тоді тітка взяла мене на руки, наче немовля, понесла в садок і заходилась мене заспокоювати. Сусіди, що посходились до нас, гладили мене по голові й сумовито казали: «Нещасний сирітка». Все те я пам'ятаю так виразно, наче ті події сталися вчора.

Потім одного дня до нашого будинку під'їхала запряжена кіньми коляска. В ній сиділи мій батько, мачуха і дехто з родичів. Наче зараз бачу, як батько вийшов з коляски, допоміг вийти мачусі, і вони разом зійшли на веранду. Мачуха дивилася собі під ноги. Згодом од сільських плетух я довідався, що батько одружився з мачухою всього через рік після смерті моєї матері.

Що мачуха, то не рідна мати, – я відчув дуже швидко. Мачуха менше мене любила і значно менше про мене дбала. Але батька вона любила більше, ніж моя небіжчиця-мати, і була з ним набагато лагідніша. Сусідки запевняли, що вдача у мачухи зовсім не така, як у матері, що вона холодніша й скупіша. Що саме вони мали на увазі, я зрозумів, коли трохи підріс. Вона трусилася над кожним шелягом, який їй давав на господарство батько, і щодня сварила служницю за те, що в домі витрачається надто багато харчів. Покуштувавши чаю і вважаючи, що він занадто солодкий, вона сердито кричала: «Як ви смієте класти стільки цукру!» Їсти служницям вона завжди давала сама, щодня приходячи задля цього на кухню. Щоб одержати добавку, потрібний був її особливий дозвіл.

Гроші, які їй щастило заощадити, вона давала в борг, беручи за це в місяць п'ять процентів з рупії, що становило шістдесят процентів річних.

Батько, який мав з своєї торгівлі поганенький зиск, дуже зрадів, коли дізнався, як мачуха використовує заощаджені гроші, і навіть дав їй сто рупій для збільшення обігового капіталу.

Приблизно через рік після весілля в мачухи народився син. Коли йому сповнилося три роки, мені було майже одинадцять. Хоч мачуха любила мене набагато менше, ніж мати, я не можу сказати, що вона ставилась до мене погано. І дивна річ: любов мачухи до мого брата, найменші її прояви викликали в моїй душі болісне почуття ревнощів. Саме ці ревнощі, а не переваги, що їх мав порівняно зі мною її рідний син, і спричинялись до того, що нової батькової дружини я не любив.

Весь час відчуваючи мою ворожість, мачуха поступово почала ставитись до мене гірше. Щоправда, причиною цього могло бути й те, що ріс її власний син. Але хоч як там було, мачуха анітрохи не завинила в тому, що я став босяком. Втім, якби моя мати не вмерла так рано, я, мабуть, був би кращий. Очевидно, тут не останню роль відіграли особливості батькової вдачі, яку я успадкував: батько мій був страшенно норовистою і впертою людиною.

Я не любив ходити до школи, не любив книжок. Мені більше подобалось бити байдики, грати в різні ігри, купатись у річці або в морі. В школі я дуже часто бився, чіплявся навіть до великих хлопців і не один раз повертався додому з роз'юшеним носом. Матері хлопців, яких я бив, приходили скаржитись на мене моєму батькові, і тоді він лупцював мене.

Мачуха кожного дня картала мене за мою погану поведінку, але я був певен, що вона ніколи не просила батька бити мене і, звичайно ж, ніколи не раділа, коли він мене шмагав. Втім, такі засоби впливу на мене анітрохи не діяли.

Коли мачуха готувала що-небудь смачне, вона завжди лишала більшу частину для батька, але неодмінно давала трохи й мені. Я ж у свою чергу ділився з слугами, які після смерті моєї матері були до мене особливо ласкаві. В ті дні, коли батько з нами не обідав, я їв на кухні разом з ними, сидячи на старому рипучому стільці. Наших слуг, яких мачуха так часто лаяла і навіть била, я дуже жалів.

Разом з челяддю в нашому домі жив хлопчик років на три старший від мене, його мати, дуже бідна жінка, доводилась моєму батькові якоюсь далекою родичкою. Але для мене цей хлопчик був не слугою, а другом, і я його любив. Звали його Джінапала, проте я пестливо називав «Джінна». Він з ранку до вечора грався зі мною, і користі з нього в домі не було майже ніякої. Часто бувало так, що він стояв на вулиці і чекав, коли я повернуся з школи.

На півдорозі між нашим будинком і школою була стара покинута амбалама. [1]1
  Амбалама– місце для відпочинку біля до роги.


[Закрыть]За чорною від грязюки кам'яною огорожею росло кілька кокосових пальм. Джінна видирався на дерево, зривав ще зелені кокосові горіхи й кидав їх униз, я роздавав їх хлопцям.

Повернувшись додому, я жбурляв підручники й грифельну дошку на стіл чи на ліжко й біг на вулицю гратися з своїми друзями.

Джінна, якого не лякала лайка й погрози моєї мачухи, був, звичайно, зі мною.

Найбільше ми любили гратись на неширокій смужці піску край густого гаю. Недалеко від того місця був і ставок, до якого вранці йшли купатись селяни. Надвечір до джерела на березі ставка приходили по воду заміжні жінки й дівчата з небагатих родин і слуги заможних хазяїв. Приходили вони туди не поодинці, а вчотирьох чи вп'ятьох. Вони весело про щось гомоніли, потім набирали повні глеки води й розходились по домівках.

Цей гай правив нам за постійну схованку і місце відпочинку. Дерева в ньому розрослися так буйно, що захищали від сонця й дощу не гірше від намету. Намокнути під ними можна було лише під час великої зливи.

По суботах і неділях ми з раннього ранку до пізнього вечора бігали по галявині, що була в тому гаю. Нам не заважало навіть пекуче сонце, бо густі віти дерев давали такий затінок, що ми були наче в курені.

Одного дня, зібравшись уп'ятьох, ми почали міркувати, в яку б іще гру нам погратись.

– Не хочу більше грати в схованки, – сказав Джінна. – Весь час ховайся та ховайся. Набридло.

– А мені всі наші ігри набридли, – мовив Ширипала.

– Коли так, – сказав я, – то давайте грати в розбійників.

Почувши цю пропозицію, всі четверо хлопців радісно заплескали в долоні.

– А як грати в розбійників? – спитав Ранадева.

– Зараз почуєш.

І я розповів хлопцям, як грати в розбійників. На закінчення я сказав, що вже сьогодні ми можемо здійснити який-небудь подвиг.

– Ватажком буду я! – оголосив я і глянув на хлопців владним поглядом. – Розбійники повинні без ніяких суперечок виконати будь-який мій наказ, бо я ватажок дуже грізний і лютий. Зрозуміло? Розбійник, який порушить звичаї ватаги чи не послухається ватажка, дістане найстрашнішу кару. Ніхто з розбійників не має права розголошувати імена членів ватаги і ватажка. Зрадника скарають на горло. Все зрозуміло?

Всі хлопці, крім хороброго Джінни, злякано перезирнулись.

– Карати на горло не треба. Це ти вже занадто, – мовив Ширипала.

– Ні, ні! Обов'язково треба. Без цього з нас не буде справжніх розбійників. Раніше було ще гірше – зрадника розрубували навпіл, а половини вішали на дереві.

Ці слова переконали Ширипалу, і він перестав сперечатись.

– Так от. Джінна буде в нашій ватазі грабіжником. Він повинен ходити голий, тільки на стегнах чорна пов'язка. В давні часи грабіжники намащували все своє тіло яким-не-будь жиром. Якщо хтось пробував їх схопити, вони просто вислизали з рук. Всі розбійники повинні носити на очах чорну пов'язку, щоб ніхто не міг їх упізнати.

– Та ми ж тоді самі нічого не побачимо! – вигукнув Дангадаса.

– Все побачимо. Проріжемо в пов'язках дірки і побачимо. Коли грабіжник залазить у будинок, ватажок і всі інші розбійники стоять на вулиці і охороняють цей будинок. Якщо хто-небудь ітиме вулицею, ми накидаємось на нього й зв'язуємо. В тому ж разі, якщо він починає чинити опір, я вбиваю його мечем. – Тут я грізно звів свого меча, якого зробив із залізного обруча, і одним єдиним ударом зрубав вершечок кідарама. [2]2
  Кідарам– дерево родини цитрусових.


[Закрыть]Рясно порослий листям, цей вершечок прошелестів у повітрі і впав біля наших ніг. Хлопці, вражені моєю вправністю, зачаровано дивились на мене.

– Залізеш у будинок, – напучував я Джінну, – забирай золоті прикраси та інші коштовні речі і негайно ж лізь назад. Якщо хтось побачить тебе й надумає затримати, ти повинен одним ударом збити його з ніг і тікати. Але ні за яких обставин чіпати дітей ти не маєш права. Скажіть мені, ви чули про Алі-бабу і сорок розбійників?

– Чули! Чули! – дружно закричали хлопці.

– Отже, наш план такий: ми надягаємо чорні пов'язки і йдемо до будинку купця Бабуна. Стукаємо в двері і просимо, щоб нас пустили переночувати, – як то зробили сорок розбійників. Нам відчиняють, ми вдираємось у будинок, забираємо все, що треба. Але спочатку ми повинні зробити невеликий наскок, щоб навчитись.

Я зняв з себе пояс із чорної тканини, прорізав у ньому дві дірки, і в мене вийшло щось схоже на маску. Потім я одірвав широку стрічку від саронга [3]3
  Саронг– національний чоловічий одяг.


[Закрыть]Джінни і теж зробив у ній дві дірки. Я гадав, що хлопці наслідують мій приклад, але вони не схотіли псувати свої саронги.

– Мене мати наб'є, – сказав Дангадаса.

– Ай-яй-яй! Матері злякався! Справжній розбійник не може бути боягузом!

Троє хлопців не схотіли псувати свої саронги і пішли додому роздобувати чорної тканини.

– Візьми пляшку кокосової олії! – наказав я Ширипалі.

– А нащо?

– Намажемо Джінну.

Ширипала повернувся з клаптем цупкої чорної тканини і пляшкою олії. Дангадаса приніс старий подертий саронг. Джінна одірвав від нього довгу широку смужку і обкрутив її довкола своїх стегон. Потім я помазав його груди й спину олією і зав'язав йому очі.

– Ти що-небудь бачиш?

– Бачу, крізь дірки.

Інші хлопці теж сховали обличчя під масками.

– А де ж наше злодійське начиння? – спитав я.

Хлопці перезирнулись. Дангадаса розгублено почухав потилицю.

– У нас дома є невеличкий лом, – сказав він, – я можу його принести, якщо треба.

– Чудово, принеси. А коли знайдеш який-небудь старий кеті, [4]4
  Кеті– великий ніж.


[Закрыть]то теж прихопи з собою.

Дангадаса знову побіг додому і приніс маленький ломик і старий кеті.

Я теж надів маску, змахнув мечем і наказав розбійникам іти слідом за мною. Але не пройшли ми й сотні кроків, як я віддав нову команду:

– Стій!

Всі зупинились.

– Ширипала, ти будеш розвідником, – сказав я. – Наказую тобі піти й розвідати, чи є зараз хто-небудь у хаті сільського сторожа.

Сільський сторож жив за чверть милі аж по той бік гаю, проте Ширипала повернувся з розвідки досить швидко і доповів:

– У хаті одна стара баба і двоє дітей.

– Чудово! Вперед кроком руш! Ми не дурні, щоб у перший же день нападати на будинки, де є чоловіки. Згодом, звичайно, ми їх боятись не будемо. – І я рушив уперед, звівши меча над головою.

Задня стіна хати сільського сторожа була без вікон, тому саме з цього боку я й звелів Джінні проламати отвір. Він заходився працювати ломиком, а я став неподалік на варті. Інші хлопці зайняли спостережні пункти навколо хати.

– Нащо ти розбираєш фундамент? – гукнув я до Джінни. – Адже потім тобі доведеться ламати ще й підлогу. Вдвічі більше роботи. Ламай стіну вище фундамента.

– Шановний отамане, – заперечив Джінна, – якщо я ламатиму стіну над фундаментом, то скоро натраплю на бамбукову дранку, а ножем її не перерізати.

Тоді я покликав до себе Дангадасу і наказав:

– Негайно біжи до тесляра Упариса і вкрадь у нього пилку. Але дивись, щоб тебе не застукали на гарячому.

– Тесляр майже зовсім глухий, – сказав Ширипала, який підійшов до нас. – Коли з ним розмовляєш, треба щосили кричати, щоб він почув. Зараз він спить на веранді. Можеш спокійно лізти до нього в комору, ніхто тобі не перешкодить.

Незабаром Дангадаса повернувся. Джінна, який уже встиг відбити товстий шар глини, заходився перепилювати дранку.

Стара, що поралась у садку перед хатою, почула звук пилки й пішла глянути, в чім річ. Наші маски так її злякали, що вона аж зойкнула, але, побачивши, як Джінна пиляє дранку, кинулась до нього.

– Ані руш! – крикнув я, стрибнув уперед і приставив до її грудей меча. Стара аж остовпіла з переляку. – Ми розбійники, – додав я, грізно глянувши на неї.

Джінна пиляв дранку так завзято, ніби хотів зруйнувати хату ущент, і стара відчайдушно закричала:

– Що ж ви це робите! Хату мою хочете зруйнувати? Та я вас!..

Стара схопила палицю і знову кинулась до Джінни. Я встиг схопити її за руку. Хлопці прибігли мені на допомогу, і ми повалили стару на землю, але тепер вона кричала ще голосніше, і я знову приставив їй до грудей меча:

– Мовчи, бо вб'ю! Ми розбійники!

Стара злякалась і замовкла. Я зірвав ліану і зв'язав їй руки. Тут вона закричала ще дужче.

З-за рогу хати визирнуло двоє дітей. Побачивши чорні маски, вони заверещали і кинулись навтіки. Почулись стурбовані голоси. На поміч старій поспішали сусіди.

– Тікаймо! – гукнув я, і ми побігли на свою галявину, де й просиділи аж до вечора.

Розділ другий
МИСЛИВЦІ

Вранці все село було збуджене й перелякане. Спроба пограбувати, та ще й удень, просто приголомшила всіх його мешканців. Особливо ж непокоїло людей те, що нікого з грабіжників не пощастило впізнати.

– Це були якісь волоцюги з сусіднього села, – твердив дехто з жінок.

– Але чого ж тоді мати сільського сторожа каже, що один із грабіжників дуже схожий на Дангадасу, а другий – на Упалі? – спитала якась жінка.

Упалі Гінівелле – так звали мене. Ім'я Джінни не називалось; його, мабуть, ніхто не впізнав. Хоч як там було, а батько з мачухою поки що не збирались мене карати, бо не дуже вірили словам старої, – відомої брехухи. Проте якби вони побачили мою нараменну пов'язку, то відразу переконались би, що я таки винний, і суворо б мене покарали.

– Чого від твого саронга одірвано такий клапоть? – спитала мачуха в Джінни.

– Я зачепився за пліт, – відповів мій друг.

Мачуха, звичайно, йому не повірила. Однак їй і на думку не спало, що подертий саронг має щось спільне з участю Джінни в пограбуванні. Втім, після тієї пригоди, що набула великого розголосу, батько з мачухою стали дивитись за нами значно уважніше. Особливо підозріливою була мачуха.

Шість чи сім днів наші ігри були найневинніші: ми гуляли в палички, дерев'яні кульки, схованки. А через два тижні батько з мачухою забули про ту пригоду.

Сторож більш не погрожував нам страшними карами, а його стара мати, зустрівши кого-небудь з нас, навіть привітно усміхалась.

І наша ватага знову взялась за свої витівки. Кілька днів поспіль ми, ховаючись у кущах біля дороги, стріляли з рогаток у перехожих, раді-радісінькі, коли селянин, в якого влучав камінець, зойкнувши, хапався за ногу чи бік, потім спантеличено озирався, марно обшукував кущі і, лаючи на всі заставки сільських хлопчаків, ішов далі.

Якби бодай один з потерпілих дізнався, що я теж стріляв з рогатки, він одразу б поскаржився моєму батьку, і мені було б не з медом.

Одного разу в неділю надвечір, коли ми сиділи в своєму гайку, хтось із хлопців запропонував погратися в мисливців. Усі погодились. Ми скинули саронги, позгортали їх і пообв'язувались ними, як це робили люди за давніх часів. Потім посплітали пояси, на голови начепили вінки з листя хлібного дерева

1 поробили собі луки. У мене лук вийшов довгий і тугий, стріли для нього я нарізав з бамбука. В інших хлопців луки були коротші за мій, а стріли вони поробили з стрижнів листя кокосової пальми. Скинувши сорочку, я почепив свій лук через плече. Інші хлопці зробили так само.

Наслідуючи стародавніх мисливців, ми причаїлись у кущах і почали підстерігати здобич – яке-небудь звірятко чи птаха. Раптом крізь листя я побачив трьох сільських дівчат, що прийшли до ставка по воду. Дівчата весело перемовлялись. Потім одна з них штовхнула другу, і обидві голосно засміялись. Третя обняла ту, яку штовхнула подруга, і поцілувала її. Пустунка, подивившись, чи немає кого поблизу, пішла в танок, а її подружки сміялись і плескали в долоні.

– Якщо нас побачать, то й з села виженуть, ось згадаєте моє слово, виженуть! – сказала танцюристка.

– А може, хочете подивитись, як ходить старостина жінка? – спитала інша дівчина і впали у воду, а дві інших влучили в ту ж саму дівчину.

– Одну оленицю вбито! – загорлали ми і вибігли з кущів.

Подруги дівчини, в яку влучили наші стріли, схопили свої глеки і, перелякані мало не до смерті, кинулись навтьоки. Вони, мабуть, подумали, що ми вирішили помститись їм за мою мачуху.

Ми підняли дівчину й однесли її в зарості. Вона голосно кричала, але поблизу не було ані живої душі, і ніхто, крім нас, її не чув.

– Ану, замовч! – гримнув я на дівчину й грізно додав: – Ми стародавні мисливці.

– Коли я передражнювала твою мачуху, нічого поганого у мене на думці не було. Я просто жартувала, – з сльозами в голосі виправдувалась дівчина.

Мені захотілося заспокоїти її.

– Нам здалося, що ви олені, – сказав я, – і ми помилково вистрілили в тебе.

– А що ми з нею робитимемо? – спитав Ранадева.

– Ми зараз будемо лікувати її рану цілющими травами, – відповів я, – а потім однесемо її назад до ставка і залишимо там.

– То вам здалося, що ми олені? – недовірливо промовила дівчина і, озирнувшись довкола, додала: – Не треба мене нести. Я й сама можу йти.

Але я її не слухав.

– За діло! – скомандував я і одірвав від саронга Джінни довгу стрічку. Потім став навколішки й оглянув подряпину. З неї текла кров. Я приклав до подряпини траву і зробив перев'язку. Мені чомусь здалося, що наша гра в мисливців почала дівчині подобатись.

– Пораненим ходити не можна, – звернувся я до своїх товаришів. – Даваймо всі разом піднімемо її й однесемо до ставка.

– Ні, не треба! Я й сама чудово дійду. Нас можуть побачити! – перелякалась дівчина.

– Замовч! – наказав я. – То й що ж, хай бачать. Адже ми стародавні мисливці.

Дівчина вчинила опір, але ми підняли її й однесли до ставка. Там вона встала, сказавши, що дома чекають воду, взяла глека, притисла його до себе й пішла.

Історія з полюванням страшенно обурила все село. Чого тільки люди не балакали!

– Упалі Гінівелле і ще четверо шибайголів улаштували біля ставка засідку, підстерегли там Лаліту, меншу дочку Надоріса Ламахеваге, і встрелили її з лука, – обурювались одні.

– Важко повірити, – казали другі, – щоб оті шмаркачі могли додуматись до такого злочину самі. Тут не обійшлося без якого-небудь негідника, старшого за віком.

– Та все одно цих поганців треба так провчити, щоб до нових віників пам'ятали, – казали старі діди.

Лаліта присягалась життям, що до події біля ставка ніхто, крім п'ятьох хлопців, причетний не був. Упалі Гінівелле поцілив їй стрілою в ногу. Подряпина була неглибока, а закричала й впала вона просто з переляку. Хлопці однесли її під дерева, хоч вона й чинила опір, потім приклали до подряпини цілющих трав, перев'язали, однесли назад до ставка й відпустили на всі чотири вітри.

– Але ж ніхто не чув, що ти кричала. Це як розуміти? – спитав Лаліту якийсь дід, ніби на допиті.

– Я кричала, і навіть не один раз, а двічі. Але Упалі звелів мені мовчати, і більше кричати я не наважилась.

– То ти злякалась отого шмаркача, га? Чи, може, ти сама ще маленька? А чому ти не кричала, коли вони тебе перев'язували? Чому сказала, що, мовляв, то була весела гра і вона тобі сподобалась? – допитувався старий далі.

– Це я потім зрозуміла, що то була гра, – виправдувалась Лаліта.

Кінчилося все тим, що розплачуватися за нашу витівку кінець кінцем довелося не нам, а Лаліті. Вона стала в селі посміховиськом. Близько півроку дівчина не наважувалась приходити до ставка і змушена була купатись у якомусь струмку далеко від села, куди ніхто не ходив.

Правда, батько суворо мене покарав. Мене було замкнуто в моїй кімнаті і за одну ногу прив'язано до ніжки стола, наче до ганебного стовпа. Ця сувора кара застосовувалась у нас до найбільш невиправних бешкетників, на яких не впливали навіть різки. Протягом трьох діб я обідав, вечеряв і снідав, прив'язаний за ногу. Однак навіть така жорстока кара не відвернула мене від жадоби пригод і не викликала в мені ніякого каяття.

За якийсь час по тому до батька завітав наш учитель і поскаржився, що я дуже часто не відвідую уроків.

– Не може такого бути! – здивовано вигукнув батько. – Мій син завжди йде з дому рано-вранці й повертається додому лише після того, як уроки в школі закінчуються. Правда, в минулому місяці Упалі кілька днів не ходив до школи, бо я покарав його за негідну поведінку.

– А він, мабуть, замість того, щоб сидіти в класі, бігає невідомо де і приходить додому після уроків.

Вчителеві слова страшенно приголомшили батька.

– Я тебе в Маггону відправлю! – крикнув він на мене, коли вчитель пішов.

Тоді я не зрозумів цієї погрози і тільки згодом дізнався, що в Маггоні є дитячий виправний будинок.

«Чому батько не дозволяє мені досхочу гуляти?» – питав я сам себе. Підручники мені обридли, школа теж, та й учитель, який на уроках бурмотів якісь незрозумілі слова, обрид так само. Значно приємніше було гуляти з друзями, ще краще – побігти на річку, сісти в човна й плисти в далечінь. Адже я так любив чисте небо, свіже повітря, рух!

Я був дуже незадоволений своїм життям і запросив Джінну втекти зі мною з дому, але він не схотів.

Старі люди часто розказували, і мені не раз доводилося чути їхні розповіді, що деякі сміливці шукають в джунглях коштовне каміння і їм допомагають у цьому хлопці.

Чував я й розповіді про те, що відважні люди раз у раз знаходять в лісових нетрях скарби. Вони проказують заповітні слова, розбивають велетенські скелі, зсовують з місця статуї богів, під якими часто сховано скарби, вбивають величезних отруйних кобр, які охороняють їх. Я постійно мріяв вирушити в джунглі, зазнати там пригод та небезпек і вийти з них переможцем. Думати про це мені дуже подобалось…

Повсякденне сільське життя здавалось мені нецікавим і страшенно нудним.

Мій батько, аби його старший син остаточно не став неробою й негідником, зважився на крайні заходи і вирішив відправити мене на виховання у Великанд до свого давнього приятеля – директора школи.

Мачуха підтримала батька. Я завдавав їй лише клопоту і прикрощів, і вона була не від того, щоб якийсь час спокійно пожити без мене.

Недільного ранку ми з батьком сіли в автобус і вирушили у Великанд. Пан Андагала Дхармасінге, директор школи, зустрів нас дуже привітно. Він сказав, що для нього будь-яка нагода прислужитись моєму батькові надзвичайно приємна, тому що, додав директор, він ніколи в житті не забуде про ту допомогу, яку надав йому мій батько під час вчителювання в Камбуругамуві. Потім пан Андагала Дхармасінге уважно глянув на мене і сказав мені кілька ласкавих слів.

– Прошу вас мати на увазі, що хлопець має погані нахили, – стиха промовив до нього мій батько. – Все це вплив вулиці. Діти в нашому селі всі такі – не слухають ні вчителів, ні батьків.

– Кожна дитина має погані нахили, – відповів директор, – навіть мої власні діти, яких у мене двоє, проте я не шкодую сил, аби їх виправити. Хочу сподіватись, що ваш син буде поводитись у моєму домі добре і що йому тут сподобається. В усякому разі тут він не буде в поганому товаристві.

Виголосивши цю коротеньку промову, пан Дхармасінге застережливо підніс угору вказівного пальця і уважно подивився на мене.

Директор здався мені людиною, яка від напруженої роботи передчасно постаріла. Обличчя в нього було помережане зморшками й виснажене, волосся сиве. Звертаючись до мене, він раз у раз питав: «Ти мене зрозумів?»; не міг він обійтися без цього запитання навіть тоді, коли відповідав моєму батькові.

Дочка і син пана Дхармасінге, трохи прочинивши двері, стежили за мною з сусідньої кімнати й хихотіли. Я раз у раз озирався, але вони швидко ховались. Мені хотілося познайомитися з ними ближче. Хлопчикові було років з вісім, дівчинці – близько шести.

Мені чомусь здалося, що пан Дхармасінге і його дружина весь час перебувають у стані якогось звичного для них смутку. Вони, мабуть, колись зазнали великого горя, яке залишило слід на все життя.

Коли пан Дхармасінге побачив нас з батьком, він лише на якусь мить ледь посміхнувся до нас, і знову його обличчя набрало сумного, стомленого виразу, його дружина або взагалі не вміла посміхатися й сміятися, або вважала веселощі гріхом. Але хлопчик і дівчинка, дивлячись на мене, весь час посміхались, і пані Дхармасінге це дуже не подобалось.

– Щоб ти мені став гарним хлопцем, – наказав мені на прощання батько. – І не пустуй.

Наступного ранку директор повів мене до школи. Я потрапив у той клас, який вів сам пан Дхармасінге. З учнів лише троє були старші за мене. Ледве я сів на своєму місці, як один з них кинув у мене паперову кульку.

– Справжнісінька черепаха, – прошепотів він.

– Ну й бевзь, – сказав його сусід.

Пан Дхармасінге грюкнув палицею по столу й гримнув:

– Замовкніть!

Так почалося моє нове життя.