Текст книги "На Зміїному острові"

Автор книги: Мартин Викрамасинге

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Поді Гама-рала не чув слів старости, але коли я їх йому повторив, його обличчя набрало такого суворого виразу, якого я ще не бачив.

– Що ж, хай пан староста поскаржиться на мене в суд, там розберуться, – холодно мовив Поді Гама-рала. Староста зрозумів, що допустився помилки, і після цього мовчав до самого від'їзду.

Вранці наступного дня я вирушив у Галле. Зі мною поїхав і Поді Гама-рала. В місті ми перш за все завітали до юриста, який був у нас на острові, і він зустрів нас дуже гостинно. Ми розповіли йому, що привело нас у Галле, і він пішов з нами в районне управління. Там він поговорив з чиновником, що приїжджав до нас із старостою, потім з земельним інспектором, всіляк захищаючи наші інтереси. Кінець кінцем інспектор погодився віддати нашу землю в оренду мені. Я тут же сплатив оренду за два минулих роки з розрахунку двадцять п'ять рупій за рік.

Обідали ми в юриста. Потім повернулися з школи його діти і страшенно зраділи, побачивши мене. Вони пригостили мене чаєм з печивом і різними ласощами.

– Упалі, – звернулась до мене дівчинка, коли побачила, що ми з Поді Гама-ралою збираємося йти, – залишайся в нас до завтра.

– Ні, не можу, – відмовився я. – Адже мій друг Джінна на острові сам. Не пізніш, як увечері, я повинен бути вдома.

– А чого ти приїхав без нього?

– Не можна ж залишити хазяйство без догляду!

Перед нашим від'їздом брат з сестрою знову подарували мені англійську книжку.

– Це дуже цікава книжка про Робінзона Крузо, – сказала дівчинка.

Подякувавши господарів за гостинність, я запросив брата й сестру приїхати на острів під час канікул.

– Ми обов'язково приїдемо, – сказала дівчинка. – Мій брат дуже любить ловити рибу.

– О, риби у нас багато, а вудочок у мене вистачить, – відповів я.

На прощання хлопець простягнув мені праву руку, а я простягнув ліву.

– Праву, праву, Упалі! – розсміялась дівчинка. – Пам'ятаю, на острові ти подавав праву руку, а зараз, мабуть, розгубився, побачивши стільки людей і машин.

– Звичайно, він не звик до міста і до людського натовпу, – втрутився в розмову Поді Гама-рала, – але не може бути, щоб він розгубився. Він хлопець сміливий.

– Ти на неї не ображайся, вона жартує, – сказав брат дівчинки, потискуючи мені руку.

– Але звикнути до міських звичаїв зовсім не важко, – зауважила дівчинка, теж потискуючи мені руку. – Ось коли ми до тебе приїдемо, то привеземо з собою виделки і покажемо тобі, як ними їсти.

– Тоді йому треба буде звикати носити й штани, а не саронг, – докинув Поді Гама-рала.

– То й хай звикає, – засміялась дівчинка. – Нічого поганого в цьому немає.

– Але ж тоді він не зможе працювати на своїй ділянці, – заперечив Поді Гама-рала.

– Нічого подібного. В штанях йому буде навіть зручніше.

На цьому наша розмова закінчилась. Годині о шостій вечора ми виїхали з Галле і пізно вночі я прибув на Зміїний острів.

Розділ дев'ятий
МАНДРІВНИЙ ВОГОНЬ

Ми перемогли! Підлого старости ми більше не боїмось! – радісно вигукнув Джінна, почувши мою розповідь про поїздку в Галле. – Ні, тепер я не дозволю Поді Гама-ралі вбити цього негідника! Нізащо! Я сам його застрелю як собаку!

– Помовч, помовч! – перебив я свого друга. – Не такий Поді Гама-рала дурний, щоб убити цього мерзотника, а самому потрапити на шибеницю. Хоч він і неосвічений, але на підступність і хитрість може відповісти ще більшою підступністю і хитрістю. І в тому разі, якщо староста все-таки доможеться права орендувати нашу землю, Поді Гама-рала поставить на нього таку пастку, в яку він обов'язково вскочить.

– А ми вже могли б поїхати додому, розповісти про все, похвалитися своїм хазяйством, – мовив Джінна з очевидним наміром змінити тему розмови.

Коли мій друг заговорив про домівку, мені одразу ж пригадалося село, батько, мачуха, друзі дитинства. Батько, мабуть, обшукав усю країну, щоб знайти мене й повернути додому. А якої зараз думки про мене мачуха? Брат вже великий, йому майже десять років. Як би вони всі зраділи, побачивши мене знову! Ширипали, мабуть, у селі вже немає, а Дангадаса з Ранадевою закінчили школу. Проте, не вагаючись, я відповів:

– Поїдемо трохи згодом, а зараз треба знову посадити батат і маніоку та збити трохи грошей.

– Дангадаса з Ранадевою вже закінчили школу, – провадив далі Джінна, ніби вгадавши мої думки, – і Ширипала, мабуть, куди-небудь поїхав, бо його батько ще тоді, коли ми були вдома, збирався віддати його учнем до якого-небудь крамаря.

Раптом почувся лютий гавкіт Дадорії, і ми стрімголов вибігли з печери. Дадорія стрибала на грядках маніоки, кидаючись на величезного удава, який тільки що зловив кроля. Побачивши нас, собака загавкала ще лютіше. Схопивши дрюка, я побіг до удава.

– Не чіпай його! – крикнув Джінна.

– А що, може, удав теж мене любить? – поглузував я з Джінни.

– Ні, удав – це не кобра, але все одно забирати здобич у змій не можна, бо накличеш на себе біду! – відповів Джінна і видер дрюка з моїх рук.

– Добре, цього удава я вбивати не буду. Ось тільки врятую бідолашного кроля.

– Пізно, кріль уже мертвий.

– Ні, ще дихає. Бачиш?

– Все одно удав потрощив йому всі кістки і майже проковтнув, – відказав Джінна і, схопивши Дадорію за ошийок, потяг її силоміць у печеру.

Наступного ранку ми, сівши в човна, вирушили нарешті на протилежний бік острова. Джінна взяв з собою довгого ножа і сокиру, а я – рушницю.

Погода стояла тиха, і непорушна сіро-срібляста гладінь озера нагадувала своїм кольором сталь. Де-не-де на тлі прибережних скель чітко вимальовувались силуети човнів і рибалок, що сиділи в них. Ця частина озера густо поросла водоростями, і ми просувались вперед дуже повільно, тому що в них плуталися весла і вони гальмували рух нашого човна.

Нарешті водорості скінчилися. Ми швидко помчали по рівній водній поверхні і через три години досягли гирла протоки. Але тут зарості водоростей були такі густі, що наш човен наскочив на них, наче на піщану мілину, і зупинився, незважаючи на всі наші зусилля. Після кількох марних спроб пробитися далі, ми витягли весла з води і вирішили трохи перепочити. Ми були вкрай стомлені.

– Ніколи не думав, що водорості така перешкода! – вигукнув Джінна. – Руки в мене наче чужі. Слово честі, легше було б плисти по землі. Мені аж страшно стає. Сюди, мабуть, споконвіку не запливав жоден човен, тому вони й розрослися.

Перепочивши, ми знову взялись за весла. Нам одразу ж пощастило зрушити човна з місця, але просувався він уперед не швидше від черепахи, хоч сил ми не шкодували. Минуло не менше години, поки ми видерлися з водоростей, але одразу ж після цього перед нами виникла нова перешкода: з води густо стирчали гострі кам'яні брили. Щоб знайти між ними прохід, ми змарнували ще з півгодини. Над цим проходом густо нависли переплетені ліанами віти дерев, і в ньому було зовсім темно. Ще через кілька хвилин ми побачили берег.

Ми пристали під величезним корковим деревом, витягли човна і, боязко озираючись, увійшли в джунглі. В руках я стискав рушницю, Джінна був озброєний сокирою й ножем.

Між дерев крутилася стежка. Ми вирішили йти нею.

– Мені здається, що саме цією стежкою й ходять люди, що приїжджають сюди тим таємничим човном, – промовив Джінна.

Стежка вивела нас на досить велику галявину. Вся вона була вкрита великими плоскими каменями і через це скидалась на кам'яний стіл. Праворуч від нас темною плямою вирізнялась якась довгаста колода, схожа своєю формою на живу істоту. Обережно, намагаючись не порушити тиші, ми поповзли до неї.

– Крокодил! – прошепотів Джінна.

– Він що, дохлий? – спитав я. Ми були від тварини на відстані трьох кроків, але крокодил не виявляв ніяких ознак життя.

– Ближче не підповзай. Знаєш, які крокодили люті!

– Може, стріляти? – прошепотів я, націлюючись.

– Не смій! Він поскаржиться духу, який живе в цих місцях!

Не зводячи очей з крокодила, я намацав камінь і кинув ним у тварину. Крокодил рвучко вдарив хвостом і зник у заростях.

За галявиною ми знову знайшли стежку і попрямували нею далі, але не пройшли й кількох сот кроків, як вийшли на нову, досить велику прогалину. Посередині був невеликий горб, а в ньому зяяла печера. Ми вже були рушили туди, як раптом почули, що десь зовсім поряд хтось покашлює. Таке саме покашлювання я чув, коли вперше приїхав на острів.

З несподіванки я завмер на місці, потім обережно розсунув кущі і недалеко від себе побачив чоловіка, що сидів на траві. За густою бородою його обличчя майже не було видно, а очі були такі страшні, що я мимоволі скрикнув. Чоловік миттю скочив на ноги, тривожно озираючись на всі боки. Передчуваючи недобре, я звів курок, Джінна міцніше стиснув сокиру і переступив з ноги на ногу, але зачепився за камінь, який покотився і стукнув. Чоловік блискавкою кинувся в печеру й за мить з'явився знову, тримаючи в руках рушницю й напружено вдивляючись у зарості. Ми кинулись до великої кам'яної брили і ледве встигли сховатись за нею, як пролунав оглушливий постріл, а чоловік знову кинувся до печери.

– Чого це він втік? – пошепки спитав я Джінну.

– Щоб знову зарядити рушницю. Адже вона в нього дуже стара і заряджається з дула.

– Не можна гаяти часу! – вигукнув я. – Швидше біжімо до печери й заберімо в нього рушницю. Якщо ж він чинитиме опір, то застрелимо, щоб він не вбив нас.

Ми чимдуж кинулись уперед і за мить були вже біля печери. Там, біля входу, стояв чоловік і перезаряджав свою рушницю. Я вистрілив, мало не наштовхнувшись на нього, але не влучив. У печері щось упало й розбилось. Я знову наставив рушницю, крикнувши:

– Стій, бо застрелю! Кидай рушницю!

Чоловік з жахом в очах глянув на мене і кинув рушницю. Джінна підбіг і схопив її.

– Якби ти загаявся хоч на хвилину, ми обидва б загинули, – сказав він.

– Ви приїхали заарештувати мене? – спитав чоловік.

– Заарештувати? Навіщо? – перепитав я.

– Хіба ви не з поліції?

– Ми живемо по той бік острова і не маємо до поліції ніякого відношення.

Чоловік полегшено зітхнув і вже приязно мовив:

– То он воно як! Отже, ви ті самі хлопці, що оселилися на острові. А через вас моя жінка почала приїжджати до мене не щонеділі, як було раніше, а всього раз на місяць.

– Нам цей бік острова не потрібний, – відповів я.

– Просто ми іноді бачимо тут якийсь дивний вогонь і хочемо з'ясувати, що воно таке.

– Та то я вдався на хитрощі, щоб у селі думали, ніби тут живуть злі духи, – мовив чоловік і показав на якусь круглу річ, що лежала долі, і глиняний глек з вугіллям. Я взяв цю річ у руки. Знизу в ній була заглибина по формі голови, а вгорі ще одна, куди можна було поставити глек з вугіллям.

– Я ставлю сюди глек з вугіллям, обливаю його тунговою олією і підпалюю, – пояснив чоловік.

– То це й є наш мандрівний вогонь? – спитав я.

– Якби ви до цього не додумались, ми б з вами не познайомилися, – зауважив Джінна. – Спочатку ми навіть не припускали, що тут хтось живе, а потім помітили вогонь, почали стежити і побачили вашу дружину, коли вона пливла сюди на човні.

– А що ви їсте? – спитав я.

– Маніоку й батат. Посадив невеличкий город ось там за горбом. А жінка привозить рис, кокосові горіхи та інше їстиво.

– А хто той хлопець, якого ми бачили в човні?

– То мій син. Він теж сюди приїжджає. А місцеві рибалки так бояться підводних каменів, що ні разу сюди не навідались. А в темряві вони й близько підійти сюди бояться.

– Чому?

– Тому що вони думають, ніби тут живуть злі духи і сила-силенна отруйних змій.

– Отже, вони почали вірити у злих духів через ваш вогонь?

– Не тільки через це. Цей острів з давніх-давен місцеві жителі вважають зачарованим. Правда, кілька років тому сюди заявилось двоє рибалок, але як побачили на горбі мій мандрівний вогонь, так і зомліли. Час минає, а рибалки з острова не повертаються. Тоді люди приїхали їх рятувати, знайшли, одвезли додому. Потім їх лікували різні ворожбити, та марно: рибалки померли! Померли з переляку. А я вирішив, що краще вже дожити віку тут, ніж сконати на шибениці.

– І ви жодного разу не виїжджали з цього острова?

– Та виїжджав. Три-чотири рази на рік їжджу, коли місяць стоїть уповні.

– Уповні? – здивувався я. – Але ж тоді вас дуже легко можуть помітити.

– Якраз навпаки! Саме в такий час на озері нікого не буває: всі селяни й рибалки йдуть у храм. А ще вдосвіта жінка везе мене назад. Вона вміє чудово веслувати. Та й плаває добре.

«Яка смілива жінка!» – подумав я і сказав:

– Нам дуже хочеться познайомитись з вашою дружиною.

– Я скажу їй про це, як тільки вона приїде, – пообіцяв чоловік.

Потім ми почали просити його розповісти нам, чого він утік з села і оселився на цьому острові. Проте скільки ми його не умовляли, запевняючи, що не служимо в поліції, він нізащо не хотів розкрити свою таємницю. Тоді я вирішив удатись до погроз.

– Якщо ви нам не довіряєте, – сказав я, – то й ми вам не довіряємо. Або ви зараз же розповісте про себе все, або ми повідомимо про вас поліцію, і вас буде заарештовано.

– А ви можете заприсягтися, що не викажете мене, якщо розповім? – спитав чоловік.

– Присягаємось! – вигукнули ми з Джінною.

Після цього чоловік розповів нам, що сховався тут, учинивши вбивство. Кілька років тому йому пощастило одержати оренду на досить велику ділянку землі. Інших претендентів на неї в той час не було. Але коли він обробив цю землю і виростив на ній великий врожай, з сусіднього села до нього завітало двоє пройд, що зажадали від нього частки. Спалахнула сварка. Наступного дня ці пройди знову прийшли, але їх було вже троє, і, не кажучи ні слова, вони заходились вибирати маніоку й зрізати банани. Коли Бал-аппу (так звали нашого нового знайомого) побачив це, то схопив сокиру і вдарив одного з грабіжників по голові. Той упав мертвий, а його друзі втекли, бо Бал-аппу так розлютився, що міг би вбити й їх.

– Коли моя жінка почула крик і прибігла мені на допомогу, тих негідників уже й сліду не було, – розповідав Бал-аппу. – Тоді вона негайно ж одвезла мене на станцію, посадила в поїзд, що йшов на Коломбо, і сказала, щоб я пожив кілька днів у місті, а потім повернувся й оселився на цьому острові.

– А як же поліція? Не змогла вас знайти?

– Авжеж, не змогла. Через два дні після приїзду в Коломбо я пішов на вокзал і купив квитка до Мадраса. Цей квиток я показував усім, кому тільки міг, показав і двом своїм односельчанам, яких там зустрів. Після цього я сів на поїзд, що йшов на Талайманнар, через кілька зупинок вийшов з нього, дійшов пішки до Дехивели, а там сів на інший поїзд, до Галле. Вночі я вийшов у Каханді, прийшов до цього озера, взяв чийогось човна і поплив на острів. Спочатку я був пристав до того місця, де зараз живете ви. Там я скинув сорочку, саронг обмотав навколо себе, щоб він не заважав мені, відплив майже на середину озера, вистрибнув з човна і плавом дістався до берега. Проте я там не оселився, бо знав, що туди іноді навідуються селяни викидати змій, а пробився крізь джунглі сюди і відтоді живу тут.

– Як же вам пощастило продертись сюди навпростець крізь джунглі? – недовірливо спитав я. – Ми кілька разів хотіли зробити це, але не змогли і вирішили, що це неможливо.

– Мені й самому дивно, що я продерся. Три дні блукав. Мало з голоду не загинув.

Але кінець кінцем вийшов сюди і запалив велике багаття, щоб повідомити жінку, що все гаразд і я тут.

– А чим же ви запалили багаття? У вас були сірники?

– Ні, сірників не було. Тер одну об одну дві сухих цурки, кілька годин морочився. А наступного дня жінка привезла мені дещо з одягу і хатнього начиння, а також дві коробки сірників.

– Скажіть, будь ласка, як це виходить, що ваша дружина навідується до вас щотижня, і ніхто нічого не підозрює?

– Дуже просто. Мою жінку бачать на озері мало не щодня ось уже майже дванадцять років, бо вона перевозить людей з одного берега на другий, а також ловить крабів, її навіть називають «Какуму-карі» [6]6
  Какуму-карі– жінка, що ловить крабів. (Прим. авт.).


[Закрыть]

– Невже вона вміє ловити крабів? Отже, і невід сама закидає.

– Звичайно, вміє! Та ще й як! Тільки крабів ловлять не неводом, а маленькими сітками. В сітку кладеться принада і прив'язується буйок на кокосовій мотузці. Моя жінка розставляє таких сіток по всьому озеру десятків зо два. Краби заповзають у сітку і починають смоктати принаду, а вона припливає на човні й витягує крабів. Ловити їх не кожному подобається, бо тут потрібне вміння: адже клешні в них дуже сильні й гострі. Якщо краб ухопить палець, то або зовсім його одірве, або прокусить аж до кістки. Тому моя жінка бере краба за маленькі передні ніжки і дає йому паличку. Краб хапає цю паличку своїми клешнями і вже не кусається.

– А як же ваша дружина знаходить сітки? Адже під водою їх не видно.

– Та по буйках. Якщо сітка простоїть у воді хай навіть два чи три дні, вона все одно її знайде.

– Слухайте, – раптом запропонував я, – прокладіть у джунглях стежку. Будете ходити до нас у гості.

– Що ж, це можна зробити, хоч справа й не проста, – відповів Бал-аппу. – Потрібно не менше трьох-чотирьох днів.

Після цього ми з Джінною вирішили подивитись, які тут джунглі. Вони починались майже одразу за горбом і були не менш дикі, ніж на нашому боці острова. Під лісовими велетнями росли пальми і каучуконосні тунгові дерева. Все переплели виткі рослини.

Джінна підійшов до фінікової пальми і відрубав од неї гілку з темно-синіми стиглими фініками. Трохи далі в джунглях ми побачили невеличку печеру, і нам схотілось подивитись, що в ній є. Вхід у неї був дуже низький, і нам з Джінною довелось залазити рачки. В одному з кутків печери на сріблясто-білому піску сидів кріль. Побачивши мене й Джінну, він злякано заметушився, потім перестрибнув через нас і зник у джунглях. Ще далі в печері біліла якась пляма. Підійшовши ближче, ми побачили, що то людський кістяк. «Це справа рук Бал-аппу, – подумав я, трохи отямившись від переляку. – А все, що він плів про себе й свою ділянку землі – жалюгідна брехня». Я миттю виліз із печери, схопив рушницю, яку був залишив біля входу, і знову повернувся в печеру. Череп кістяка лежав на невеликому підвищенні, великі пальці на руках і на ногах були, очевидно, колись зв'язані між собою мотузкою, яка геть зотліла, а по обидва боки черепа біля очних западин на землі лежали дві маленькі монетки. «Звідки вони тут взялися?» – здивувався я. Піднявши і уважно оглянувши їх, я здивувався ще більше. Це були старі португальські монети, що не знати коли вийшли з обігу: селяни називали їх «сліпі монети». Що ж сталося з цією людиною? Може, вона загинула від рук фанатиків, які приносять у жертву людей?

Мені було відомо, що місцеві селяни-буддисти ніколи не приносять у жертву ні людей, ні тварин. Жрець бере півня, проколює йому гребінь і витискає кілька крапель крові. Вважалось, що для божества це достатня жертва. Але я знав, що людей у жертву приносять шукачі скарбів, які сподіваються в такий спосіб задобрити злих духів – охоронців цих скарбів. Отже, переді мною кістяк людини, що загинула від руки шукача скарбів? А тут таким шукачем міг бути тільки Бал-аппу, і цей жахливий злочин вчинив він!

«Так, цю людину вбив Бал-аппу, більше нікому! – вирішив я. – Мерзенний вбивця!»

Ми вилізли з печери і рушили назад. Щоб забезпечити себе від всяких несподіванок, я тримав рушницю напоготові. Бал-аппу, який лежав біля входу в свою печеру, побачивши нас, підвівся на лікті. Вигляд у нього був цілком миролюбний, він навіть привітно посміхнувся до нас. Я вирішив не казати йому про нашу знахідку ні слова. Чому він нас не попередив про ту печеру? Може, сподівався, що ми не насмілимось туди зазирнути?

– Далеко ходили? – спитав Бал-аппу.

– Досить далеко, – ухильно відповів я.

– І в печері були?

– Були.

– Ніколи не думав, що ви наважитесь.

– Чому ж це ви так думали? – гостро спитав я, дивлячись йому просто у вічі.

– Тому що туди треба лізти рачки.

– От ми й залізли. Слухайте, Бал-аппу, в тій печері лежить людський кістяк.

– Ви не злякались? Я зовсім забув попередити вас про нього.

Невже він казав правду? Але якщо навіть і припустити, що Бал-аппу нічого від нас приховувати, то як все ж таки він міг забути про кістяк? Пильно дивлячись в очі Бал-аппу, я спитав:

– А ви, часом, не знаєте, хто вбив ту людину? Може, її приніс у жертву який-небудь шукач скарбів?

– Та ніхто її не вбивав! – розсміявся Бал-аппу. – Та людина вмерла своєю смертю.

– А ви в цьому впевнені? – все ще не вірив я.

– Звичайно, впевнений, – відказав Бал-аппу. – Коли нашу країну загарбали англійці, а було це років сто тому, на цьому острові почали переховуватись ватаги розбійників. По дорозі з Галле в Матару стоїть висока скеля. От біля тієї скелі вони й діяли. Коли дізнавались, що по дорозі має проїхати який-небудь багатий купець, то вилазили на неї, ховались там і чекали. Як тільки купець проїжджав біля скелі, розбійники накидали йому на шию зашморг, душили і втягували до себе нагору. Здобич вони ділили між собою і ховали на цьому острові. Але бувало й так, що розбійники іноді не залишали своєї схованки протягом цілого року, боячись і носа звідси виткнути, аби їх не схопили.

– Коли я був маленький, мені розповідали і про скелю, і про зашморги. Отже, це правда?

– Чистісінька правда.

– І людину, що лежить у печері, вбили розбійники і привезли сюди?

– Та я ж сказав, що ця людина вмерла своєю смертю. Ви помітили, що великі пальці рук і ніг у неї були зв'язані? Це було зроблено тоді, коли вона померла. У нас є такий звичай: небіжчикам прикладають один до одного великі пальці на руках і на ногах. Коли ж цього не зробити зразу, то труп задубіє, і тоді доводиться великі пальці зв'язувати.

Людина, кістяк якої ви знайшли, теж, очевидно, була розбійником. Він помер тут, а викопати могилу його товариші не змогли, бо тут скрізь камінь, а ломів у них, мабуть, не було. От вони й поклали його в тій печері. Потім втекли, а покійник залишився тут. А португальські монети ви бачили?

– Бачили. А вони навіщо?

– Це теж звичай. Якщо людина вмирає, а очі в неї розплющені, то їх закривають і кладуть монети. Є така прикмета, що коли поховати покійника з відкритими очима, то обов'язково трапиться лихо. Ось ті монети й упали з очей.

– Отже, то був розбійник? Нам і Поді Гама-рала розповідав про розбійників.

– Який Поді Гама-рала? – спитав Бал-аппу, і я побачив, що він злякався.

– Один чоловік. Він живе в тутешньому селі і вирощує городину.

– Я чув, що він у дружбі з різними чиновниками. Дуже вас прошу, нічого не кажіть йому про мене.

– Добре, ми не скажемо. А Поді Гама-рали вам боятись не треба: він дуже добрий чоловік. Проте, як на вашу думку, – спитав я, повертаючись до попередньої теми, – може, того розбійника вбили його ж товариші?

– Не схоже, – відповів Бал-аппу… – Якби його вбили, то череп був би провалений: адже розбійники завжди вбивали ударом сокири чи важкої палиці по голові.

Бал-аппу, очевидно, розповів нам про покійника все, що знав. З його твердженням, що та людина вмерла своєю смертю, не можна було не погодитись. Португальські ж монети свідчили лише про те, що в перші роки англійського владарювання на острові переховувались розбійницькі ватаги.

– Ще раз дуже вас прошу нікому не говорити про мене жодного слова, – знову сказав Бал-аппу.

– Не турбуйтесь, ми вас не викажемо, – заспокоїли ми його. – Нещодавно на нас самих написали донос. Повідомили земельного інспектора, ніби ми незаконно захопили державну землю. Ми знаємо, хто це зробив – староста з своїми приятелями. Вони хотіли відсудити собі нашу ділянку. До нас спеціальний чиновник приїжджав, про все розпитував, а після цього земельний інспектор надав землю в оренду нам, а не старості, за двадцять п'ять рупій на рік. Ми й за минулі роки заплатили.

– Доти, поки мене ніхто не викаже, я можу жити спокійно, – мовив Бал-аппу. – А з своєї волі сюди навряд хто заявиться.

– А якщо ми почуємо, що сюди хто-не-будь збирається, то відразу ж вас повідомимо. Та й хотілось би, щоб ви познайомили нас із своєю дружиною.

– Я їй про це скажу. Втім, ви й самі можете з нею познайомитись, – засміявся Бал-аппу. – Підіть до неї в гості, та й край. Вона зрадіє, бо любить таких сміливих хлопців, як ви.

Ми пробули в Бал-аппу аж до вечора.

– Дух кінець кінцем виявився людиною, – сказав Джінна, коли ми сиділи вже у своїй печері. – Але май на увазі, нас можуть судити за переховування злочинця, якщо ми не повідомимо про Бал-аппу поліцію.

– Не може бути!

– Ще й як може. Треба, мабуть, порадитись з Поді Гама-ралою.

– Але ж ми обіцяли Бал-аппу, що нікому про нього не скажемо.

– Твоя правда. Будемо мовчати. З якої речі кінець кінцем ми повинні знати, що на тому боці острова хтось живе? В разі чого скажемо, що ніколи там не бували і нічого не знаємо.

– А якщо Бал-аппу прийде, коли у нас будуть люди?

– Просто попередимо його, щоб не приходив, та й край.