Текст книги "На Зміїному острові"

Автор книги: Мартин Викрамасинге

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

Розділ сьомий
ЗМІЇНИЙ ОСТРІВ

Наступні два дні ми доводили до ладу човна, конопатили його й смолили, щоб він не протікав. Ми також замінили старі кочети новими. У неділю вранці ми навантажили в човна все, що хотіли взяти з собою на острів, і були готові розпочати нове життя.

Проводжав нас Поді Гама-рала. Він прийшов до човна і на прощання подарував нам уже велике цуценя і рушницю.

– Човен у вас перевантажений, – застеріг він. – Дивіться, пливіть обережно.

Ми від щирого серця подякували йому й вирушили в путь. Дотримуючись доброї поради Поді Гама-рали, ми пливли не поспішаючи. Густі мангрові зарості тяглися вздовж усього берега острова, але ми знайшли прогалину і причалили. Вивантаживши з човна речі, ми витягли його на пісок, принесли три досить товстих колоди, поклали їх у воду біля самого берега і наклали на них каменюк. Вийшло щось схоже на причал. Після цього ми протоптали до нашої печери стежку, попереносили все, що привезли з собою, простелили мати, поклали подушки і лягли перепочити. Трохи відпочивши, встали й приготували собі сніданок – їли кокосові горіхи й лишились голодні. Зате обід у нас був розкішний. Джінна зварив рису й каррі з сушеної риби, а я приготував з кокосового горіха смачну самболу. Наївшись донесхочу, ми знову полягали на свої мати й одразу заснули наче вбиті.

Прокинулись ми тільки вранці другого дня. Та й то розбудили нас птахи, що співали, цвірінькали й кричали в джунглях. Поснідали ми вареним бататом, випили чаю з пальмовим цукром і взялись до роботи.

Ми працювали наполегливо й старанно, і десь через тиждень побачили перші наслідки наших зусиль: за цей час ми встигли розчистити досить велику ділянку землі й засадити її бататом і маніокою. Після цього ми взялися до плодів манго: зібрали з обох дерев, розрізали кожний плід надвоє, з внутрішнього боку кожної половинки зробили глибокий надріз ножем, посолили й поклали сушитись на сонці. Треба було ще довести до ладу джерело. Ми зробили й це. Почистили його, викинули мул і твань, обгородили його невисоким кам'яним муром. Коротко кажучи, не минуло й двох тижнів, як та частина острова, де ми знайшли притулок, набрала зовсім іншого вигляду.

Джінна взяв собі за звичку спати біля самісінького входу в печеру. І от якось вночі він схопився з своєї мати, вчепився мені в плече й закричав:

– Дивись, дивись! Онде вогонь! Він пливе, пливе! Піднімається вгору!

– Справді, вогонь, – спокійно відповів я. – Дивно, звідки він тут міг взятися.

– А пам'ятаєш, як Поді Гама-рала розповідав нам про привид?

Не знаю, чи існують на світі привиди, але я їх аніскільки не боюсь. Та й взагалі згадую про них лише на кладовищі або темної ночі в лісі. Цей таємничий вогонь, що повільно рухався над верхівками дерев, зовсім мене не злякав, а лише викликав цікавість.

– Треба з'ясувати, в чім тут справа, – сказав я. – Але навпростець джунглями нам на той бік не пройти. Доведеться сісти в човна і плисти вздовж берега.

– В такій темряві плисти в човні не можна, – заперечив Джінна. – Там протока і скелі, і ми розіб'ємось. Ти ж пам'ятаєш, Поді Гама-рала казав, що протоки бояться навіть найбільш сміливі й досвідчені рибалки.

Ми вилізли на скелю і почали вдивлятись у тому напрямку, де мала бути протока. Незабаром ми побачили, що по воді до нашого острова пливе щось темне. Не було сумнівів, що то човен.

Але в кого виникла така невідкладна потреба відвідати острів, щоб ризикувати життям? Тут крилась якась таємниця, і нам дуже кортіло її розв'язати. Я згадав, що коли вперше приїхав на острів, за моєю спиною хтось покашлював, і розповів про це Джінні.

– То, мабуть, привид! – злякано вигукнув Джінна.

Другого дня ми попливли в село, щоб відвідати нашого друга Поді Гама-ралу. В подарунок йому ми везли плоди каджу і сушені манго. Від каджу Поді Гама-рала відмовився, а манго взяв лише кілька штук. Решту плодів каджу і мішок сушених манго ми понесли на базар і продали. За вторговані гроші ми купили рису та інших харчів, гачки ловити рибу і волосінь для вудок. Потім пообідали в Поді Гама-рали і без ніяких пригод повернулись на Зміїний острів.

Нас дуже цікавив протилежний бік острова, і ми вирішили дістатись туди навпростець через джунглі. Але всі наші спроби прокласти туди стежку виявились марними: міцні ліани, густі колючі чагарники, переплетені якимись виткими рослинами, були для нас непереборною перешкодою.

Тоді я спробував ловити рибу. Для цього я зрубав молоде деревце кітула, зняв з його тонкого стовбура кору, розколов уздовж на дві половинки і підсушив їх на вогні. В такий спосіб я приготував два вудлища. До кожного з них я прив'язав міцну волосінь з поплавком, гачком та грузилом і пішов на берег. Вилізши на камінь, що лежав у воді, я закинув вудочки. Джінна сів поряд зі мною і спостерігав, як я ловлю рибу. Того дня мені пощастило впіймати одного коропа і ще трьох рибин білого кольору. З цього улову ми приготували собі обід.

Минув якийсь час, і ми з Джінною знову спробували прокласти стежку на другий бік острова. Працювали ми з тиждень, страшенно намучились, але стежку через джунглі все одно не проклали і вирішили відмовитись од цього наміру, тим більше, що треба було садити маніоку й батат.

Одного дня ми з Джінною помітили на шиї в нашої собаки Дадорії велику пухлину і дуже злякались, подумавши, що це ознака сказу. Джінна оглянув пухлину і впевнено заявив:

– На мою думку, Дадорію вкусила кобра.

– Отже, собака здохне?

– Ні, це не обов'язково, – відповів мій друг з виглядом великого знавця. – Якби укус був смертельний, то Дадорія вже давно б здохла.

Наша собака була природженим мисливцем, до того ж надзвичайно жорстоким. Дадорія кидалась на все живе, навіть на отруйних змій. Вона вже встигла загризти двох кобр, третю від неминучої загибелі врятував Джінна, вчасно зупинивши собаку.

Якось увечері, коли ми відпочивали в печері після важкої праці на новій ділянці землі, яку ми розчищали від кущів, Джінна зауважив:

– Твій батько, мабуть, і досі тебе розшукує.

– Можливо, але, як бачиш, іще не знайшов і, певно, думає, що ми втекли за кордон.

– Ні, цього він не може думати. Мабуть, вважає, що ми в Коломбо, бо всі сільські хлопці тікають туди.

– Хотілось би знати, що робить тепер Ширипала. Певно, все ще ходить до школи. А Ранадева збирався поїхати з села й влаштуватись на службу в якій-небудь великій торговельній фірмі.

– Ти йому казав, що ми збираємось утекти з дому?

– Ні, не встиг.

– Поліція, мабуть, обнишпорила все село, шукаючи нас.

– Не думаю. Але сусіди, звичайно, допомагали моєму батькові в пошуках.

– Слухай, давай навідаємось до нашого першого хазяїна. Може, він що-небудь знає про твого батька й мачуху.

– Треба буде навідатись, але не зараз. От зберемо добрий врожай, продамо його й поїдемо. А тим часом треба сумлінно попрацювати.

Ділянка землі, яку ми обробили, давала дедалі більше батату, маніоки й різної городини, і тепер ми щотижня, а то й частіше їздили на базар продавати те, що виростили своїми руками. Одягу ми майже не купували, нікого не наймали собі в поміч і платили гроші тільки вантажникам, які переносили важкі лантухи з бататом і маніокою від човна до базару. Треба, проте, сказати, що коштувало це нам зовсім мало, і під кінець року у нас з Джінною було вже рупій двісті грошей.

Ми поступово збільшували ділянку землі, на якій вирощували городину. Коли настав період дощів, ми за порадою Поді Гама-рали посадили два десятки кокосових пальм і півтора десятка бананових дерев. Поді Гама-рала став часто приїжджати до нас на острів. Іноді він залишався у нас ночувати і тоді довго розповідав нам про своє життя або розказував різні цікаві речі. Коли ж Поді Гама-рала бачив мене з вудочками, то казав: «Гріх, гріх», але від того, щоб сварити мене, утримувався.

Одного дня ми знову побачили над джунглями блукаючий вогонь. Чому він не з'являвся так довго? Чи, може, ми просто не помічали його, бо перестали про нього думати. Як і минулого разу, ми вилізли на скелю і знову побачили човна. Човен плив на вогонь на протилежному кінці острова.

Я звинуватив Джінну в тому, що ми зовсім перестали цікавитись мандрівним вогнем.

– Та я й сам шкодую, що ми ні про що не дізналися, – відповів Джінна. – Треба буде поїхати туди вдень і подивитись як слід.

– Вдень їхати ні до чого. Човен підпливає лише вночі, а перед тим на горбі неодмінно загоряється вогонь.

– Може, цей вогонь викликає човна?

– Не знаю. Але ми повинні зараз же вирушити на той кінець острова, – рішуче мовив я.

– А як ми туди дістанемось? Через джунглі? – спитав Джінна.

– Ні, на човні, – нетерпляче відповів я.

– Але ж ми розіб'ємось об підводні скелі!

– Не розіб'ємось. Спочатку одійдемо від острова, потім проминем гирло протоки, повернемо праворуч і будемо там, куди прямує той човен.

– На це треба не менше, як сім годин.

– Запевняю тебе, що не більше чотирьох. Човен завжди повертається з острова перед світанком, встигнемо.

– Нізащо не встигнемо. До того ж на тому боці треба буде висаджуватися просто в джунглях. Краще вже…

Я рішуче взяв весло і попрямував до човна.

– Якщо боїшся, – мовив я, – то сиди тут. Поїду без тебе.

– Ні, я не боюсь. З тобою, Упалі, я нічого не боюсь, навіть смерті, – Джінна взяв друге весло і рушив слідом за мною.

Ми відштовхнули човна від нашого причалу й попливли. Раптом знявся вітер, веслувати стало дуже важко.

– Казав же, що буде не з медом, – сказав Джінна, ледве переводячи подих і витираючи краплі поту.

Наш човен просувався вперед дуже повільно, стрибаючи на високих хвилях, що їх розігнав вітер, і знімаючи хмари бризок, які швидко промочили нас до рубця. Проте ми ні на хвилину не випускали весел з рук.

Іноді нам зустрічались рибальські човни.

Знаючи, що починається буря, рибалки тримались якомога ближче до берега. Вітер хилив дерева аж до землі, і їхнє гілля нагадувало розпущене волосся диких жінок, що шалено мчать наввипередки. Хвилі з лютим гуркотом падали на прибережні скелі, але ми відчайдушно пливли вперед і вперед.

– Веслуй дужче, бо зараз розіб'є об скелі! – крикнув мені Джінна.

Після трьох годин упертої боротьби з вітром і хвилями ми проминули скелясте гирло протоки й різко повернули праворуч. Тепер вітер дув ззаду, і наш човен швидко помчав уперед.

– Гей-гей, хлопці! – гукнув до нас якийсь рибалка, гарячково веслуючи до берега. – Тримайтесь від протоки далі, бо розіб'є.

– Чув? – глянув на мене Джінна.

– Та чув, – відповів я. – А ти греби. Розіб'є – до берега й без човна допливемо.

Перешкоди і небезпеки завжди лише зміцнювали мою волю і бажання домогтися свого. Човен, з якого до нас гукав рибалка, був уже далеко. Ми вперто просувалися вперед, і коли наблизились до того кінця острова, який нас так цікавив, то в проході між двома скелями побачили ще одного човна.

– Це той самий, – вигукнув я. – Він повертається. Ану, швидше!

– Сил нема, не можу… – відповів, задихаючись, Джінна.

Я теж зовсім виснажився і ледве витягав своє весло з води. Таємничий човен проминув скелі і став віддалятись від нас. Ми ще змогли роздивитись, що в ньому сидить жінка і хлопчик. Веслувала жінка. Ми гукнули до них, щоб вони зупинились, але їхній човен пішов ще швидше.

– Вони нас не почули, – промовив Джінна.

«З якою метою їздить ця жінка на острів, що зажив такої поганої слави, та ще й уночі? Що це за блукаючий вогонь? Чому човен поспішає залишити острів до схід сонця?» – питав я себе, не знаходячи відповіді.

Ми трохи перепочили і знову взялися за весла. Вздовж цього берега острова з води стирчало безліч скель. Ми довго шукали між ними безпечний прохід, але знайти ніяк не могли. Тоді ми попрямували до того місця, звідки, як ми гадали, виплив таємничий човен, але відразу ж наштовхнулись днищем на підводну скелю.

– Давай назад! – люто закричав на мене Джінна. – Гайда додому, а вранці повернемося. Візьмемо з собою все, що треба, щоб упоратись із цим привидом.

Сперечатись не було підстав. Ми мовчки розвернули човна і не поспішаючи рушили назад.

– Ми ж були навіть без рушниці, – сказав Джінна, – і нам просто пощастило, що ми не змогли вийти на берег. Не знаю, хто там живе, диявол чи людина, але з голими руками туди потикатись не варто.

– Авжеж, про рушницю ми й забули.

– Вранці візьмемо. Ще невідомо, з ким нам доведеться зустрітись.

За півгодини протока вже лишилась за кормою нашого човна, нас підхопив потужний вітер, і ми швидко помчали вперед.

Розділ восьмий
ДИВНИЙ ГІСТЬ

Прокинувшись вранці, Джінна зварив рис і приготував кокосову самболу. Це мене здивувало, тому що ми ніколи не їли вранці гарячу страву, і я спитав Джінну:

– Чого це ти надумався варити?

– А ти хіба забув? Адже ми попливемо на той бік острова, – відповів Джінна, підсовуючи мені повну тарілку рису. – Попоїж як слід.

– Але я стільки не з'їм.

– А ти спробуй. Невідомо ж, коли ми повернемося сюди і скільки часу блукатимемо джунглями. Може, обіду й не буде.

Джінна з'їв дві повних тарілки рису, вимив посуд, поставив його на полицю й заходився лаштуватись в дорогу. Згадавши про сокиру, він пішов углиб печери, але відразу ж вискочив звідти. «Мамо, вмираю!» – пронизливо скрикнув він і впав. Я підхопив його й поклав на постіль, потім зазирнув углиб печери. Там, повільно погойдуючись з боку в бік верхньою частиною тулуба, лежала величезна кобра. Я схопив рушницю і вже націлився в змію, щоб прострілити їй голову, як раптом ззаду на мене накинувся Джінна.

– Не стріляй! Ми обидва помремо! – закричав він і повалив мене на землю.

Щосили відштовхнувши Джінну, я підвівся, схопив рушницю і знову націлився в кобру.

– Не можна її вбивати! Не можна! – кричав охоплений жахом Джінна.

– Кого не можна вбивати?

– Кобру! Кобру!

Вигляд Джінни мене вразив. Він був білий, як крейда, і його аж корчило від жахливого болю. Якось у газеті мені трапилось прочитати статтю, в якій говорилось, що проти зміїної отрути прекрасними ліками може бути сік бананового дерева. Я вже хотів був вибігти з печери й зрубати бананове дерево, щоб видавити соку, але подумав, що залишати свого друга в печері сам на сам з коброю надто небезпечно, і зупинився.

– Зараз я вб'ю цю падлюку й принесу тобі ліки від отрути! – люто вигукнув я, знову підводячи рушницю.

– Благаю тебе, не вбивай пані кобру, – просив Джінна, – і швидше неси ліки. Пані кобра мене не займе.

– І ти називаєш цю зміюку «пані кобра»?

– Не можна ображати її. Будь ласка, швидше неси ліки, мені страшенно боляче.

Схопивши сокиру, я вибіг із печери, зрубав бананове деревце, потовк стовбур, вичавив повну склянку соку. Джінна випив його весь до останньої краплі. Кобра вже зникла.

– Де ця підступна погань? – роздратовано вигукнув я, роздивляючись на всі боки.

До печери вбігла Дадорія. Спересердя я штурхнув її ногою:

– Раніше треба було прийти.

Джінна глянув на мене й промовив з лагідною усмішкою:

– Пані кобри немає.

– Куди ж попрямувала її величність?

– Не знаю. Мабуть, відпочивати.

– Якщо тобі подобається панькатись із кобрами, а їхні укуси тобі приємні – це твоя особиста справа. Щодо мене, то я не заспокоюсь, поки не знищу цю отруйну погань.

Ледве стримуючи лють, я взяв рушницю й пішов шукати кобру. Змарнував я майже годину, але її біля печери не було. Повернувся я ще більш сердитий, та й стан Джінни дуже непокоїв мене.

– Слухай, Джінно, зараз я поїду в село і привезу до тебе лікаря.

– Не треба. Мені вже краще. Я тримав у руці ножа, і кобра не вкусила мене по-справжньому.

Я оглянув руку Джінни і знайшов лише невеличку подряпину.

– Якби це кобра хоч трошки прокусила мені шкіру, мене б уже на цьому світі не було, – сказав він.

– А чого це ти так думаєш?

Джінна зрадів моєму запитанню і жваво відповів:

– О, я знаю про кобр і взагалі про змій геть усе. Мій дядько чудово виліковував від зміїної отрути, та й батько трохи вмів це робити.

– Отже, й ти, певно, вмієш?

– Ні, не вмію. Дядько нікому не розкривав своїх секретів і не казав, яким зіллям і якими ліками він лікує.

– На мою думку, найкраще буде привезти до тебе лікаря. Зараз ти почуваєш себе непогано, але невідомо, що буде далі.

– Лікаря поки що мені не треба. А далі – побачимо.

– Як хочеш. Але пам'ятай, що кобра може знову заповзти в печеру, бо вона шукає тут жаб. І чого ти не дав мені її вбити! – вигукнув я.

– Вбити? Тільки божевільні вбивають кобр. Адже це найлютіша, найпідступніша і найбільш мстива з усіх змій. Той, хто її вб'є, буде каратися за це з роду в рід. Вона мститиметься на його дітях і внуках. А наша кобра була ще й самкою, що й зовсім погано.

– Самкою? Отже, тим краще було б її знищити.

– Мовчи! Один чоловік убив кобру, і знаєш, що потім було? Спочатку він загинув, а потім і вся його сім'я.

– Ні в тебе, ні в мене сім'ї немає, отже, нам нічого боятись. До того ж ця кобра зрозуміла, що я хотів її вбити, і тепер все одно спробує нам відплатити за це.

– Ні, ця кобра лиха нам не заподіє. Адже вона самка. А самки приходять тільки до тих, кого люблять.

– Що ти сказав? Люблять? – засміявся я. – Отже, ця кобра вкусила тебе тому, що дуже тебе любить?

– Авжеж, саме через це. Але вона любить не мене.

– А кого ж іще? Ну й дурниці ти верзеш!

– Ніякі не дурниці. Вона прийшла до нас, тому що любить тебе.

– Мене?

– Так, тебе.

– З якої це речі кобра буде мене любити? Адже я не змія.

– Перестань блюзнірствувати! – мовив Джінна урочисто, наче сивобородий дід. – Хай буде тобі відомо, що ця кобра – твоя мати, її привела сюди материнська любов. Мене ж вона вкусила для того, щоб покарати за те, що ти разом зі мною покинув свого батька і рідну домівку. Але цього разу вона хотіла лише застерегти. Звичайно, вона могла вбити мене на місці, але навмисно цього не зробила. Поки що вона тільки налякала нас.

Я аж остовпів, почувши від Джінни таку дурницю. Я чував од людей, що людина після своєї смерті може відродитись у подобі кобри і в такому вигляді мстити своїм ворогам чи допомагати своїм дітям, але я завжди вважав це нісенітницею. І зараз слова Джінни страшенно мене обурили. Я пам'ятав, як ніжно любила мене моя мати. Я теж дуже любив її, а поживши з мачухою, став просто обожнювати її пам'ять, і саме слово «мати» стало для мене чимсь прекрасним і святим. Я теж вірив у потойбічне життя, але твердження Джінни, нібито моя мати після смерті перетворилась на кобру, боляче вразило мої найкращі почуття.

– Отже, ти кажеш, що моя мати відродилась у вигляді кобри і, бажаючи показати мені свою любов, прийшла сюди? – майже несвідомо перепитав я.

– Я не зовсім у цьому впевнений, але, мабуть, це була саме вона. Коли ти пішов по банановий сік, вона поповзла слідом за тобою.

– Таким чином, я хотів застрелити свою матір?

– Авжеж.

– Перестань ляпати язиком! – крикнув я, страшенно розлютившись.

– Я не ляпаю, про це написано в священних книгах. Можеш сам прочитати, якщо хочеш.

– Якщо ти ще хоч раз скажеш, що моя мати кобра, я тобі в'язи скручу!

– Не розумію, чого ти сердишся. Я повторюю те, що написано в священних книгах.

– А ти читав ці священні книги чи хоч бачив їх?

– Сам не читав, але мені розповідали люди, які їх читали і навіть вивчали.

– Хто ж ці мудреці?

– Та хоч би й мій рідний дідусь.

– А, цей старий базіка! Он від кого ти набрався цих дурниць!

Зрозумівши, як глибоко він мене образив, Джінна перестав твердити, ніби моя мати перетворилась на кобру. Але, правду кажучи, обурився я зовсім не через те, що вважав, буцімто Джінна плете нісенітниці. Ні, я сам майже вірив у те, що він казав. Адже мене з дитинства виховували в пошані до релігії, і я ні разу не замислився, чи відповідають релігійні уявлення дійсності і чи має людина безсмертну душу. Я не вірив, що моя мати перетворилась на кобру, хоч підсвідомо все ж таки припускав таку можливість, і на моїй душі лишилось гірке й гнітюче почуття. Цілих два роки самий лише вигляд кобри викликав у мене забобонний страх, який я перемагав лише великим зусиллям волі.

Приготувавши ще одну склянку бананового соку, я дав його Джінні випити і звелів йому не виходити з печери. Робити було нічого і, аби чимось розважитись, я взяв вудочки, сів у човна і вирушив по рибу. Через якийсь час я знайшов гарне місце, став на якір. Закинувши одну з вудок, я поклав вудлище в човна. Потім наживив другу і теж закинув її, але вудлище тримав у руках. Недалеко від мене сиділи в човнах інші рибалки. Волосінь на їхніх вудочках була саморобна, гачки зовсім маленькі, і вони безперервно витягали з води дрібну рибу. У мене ж була капронова волосінь і великі гачки. Такий гачок могла взяти тільки порівняно велика риба, яка ловилась значно рідше.

Раптом мою вудочку так смикнуло, що вудлище аж зігнулось. Я різко підсік і почав обережно виводити. Проте на гачку була не велика, із сріблястою лускою риба, якої в озері було дуже багато, а інша – неїстівна.

Я зняв цю рибину з гачка і кинув у воду. Вона трохи пропливла догори черевом, потім перевернулась і зникла в глибині. В цю мить потягло ту вудочку, що лежала в човні. Я швидко підсік. Судячи з опору, рибина була досить велика. Вона шалено кидалася з боку в бік і намагалась порвати волосінь. Я не поспішав, попускаючи волосінь, коли треба і, підвівши хвилин через п'ятнадцять знесилену рибину до борту, втягнув її в човен.

Всього того ранку я зловив трьох рибин, м'ясо яких, як згодом виявилось, було дуже смачне. Джінна почував себе досить кепсько, і їсти рибу йому ще не можна було, йому я зварив рису, а собі приготував каррі з рибою, доповнивши обід маніокою і кокосовими горіхами.

Після обіду я надумався поїхати в село і заходився лаштуватись в дорогу. Зварив рису, зрізав три грона бананів з м'ясистими соковитими плодами, почистив кілька бананів і приготував з них смачне каррі, накопав молодої маніоки, поклав усе в човна й поплив. Перепливши озеро, я спочатку пішов на базар, де продав банани і маніоку за добру ціну, а потім завітав до Поді Гама-рали. Поговоривши з ним і пригостивши вірного друга банановим каррі, яке він дуже полюбляв, я надвечір повернувся на острів.

Джінна сидів на камені біля води і нетерпляче чекав, коли я повернусь.

– Ну, як ти себе почуваєш? – спитав я його.

– Добре, – відповів Джінна, – ось тільки кволість не минає.

– За вечерею їж більше рису з каррі.

Але остаточно Джінна видужав лише через тиждень, і тоді ми почали збирати маніоку. З акра землі нам пощастило зібрати чималий урожай. Копати маніоку було дуже важко, тому що земля під пекучим сонцем стала тверда, мов камінь. Але винагородою за тяжку працю було те, що бульби виросли надзвичайно великі. Навантаживши повнісінький човен зібраною маніокою й бататом, ми повезли свій урожай на базар, де й продали, правда, досить дешево.

Перед початком сезону дощів ми скопали землю і вдруге посадили батат і маніоку.

Робота так захопила нас, що ми й думати забули про те, щоб потрапити на протилежний бік острова. До того ж наше господарство стало справжньою фермою і в нас не було часу на цю поїздку. Наш батат здобув таке визнання, що на базарі покупці вже вимагали «батат із Зміїного острова», а жінки легко відрізняли нашу городину від всякої іншої. Мешканці села, перш за все торгівці, бачачи наші успіхи, почали виявляти до острова і нашого господарювання підвищену цікавість. Під приводом прогулянок вони дедалі частіше навідувались на острів. Приїжджали також численні любителі риболовлі з Коломбо, іноді навіть у супроводі своїх сімей.

Одного разу Поді Гама-рала привіз до нас своїх знайомих з міста Галле – юриста з дружиною, дочкою й сином. Ми запросили їх пообідати з нами і пригостили вареним рисом та каррі з сушеної риби, маніокою, а також кокосовою самболою. Дружина юриста дуже хвалила наші страви і навіть сказала, що ми «чудові кухарі».

– Мені ще ніколи не доводилось їсти такого смачного рису, – запевняв юрист, – а ваш сік з плодів коркового дерева справжнє диво.

– Обов'язково приїжджайте до нас у Галле! – кілька разів запросила нас його дружина.

А їхня дочка вважала нас справжніми героями. Вона ще й ще просила розповісти їй про наші подвиги.

– А можна приїхати до вас на канікули? – спитала вона.

– Ми будемо дуже раді, але я побоююсь, що вам не сподобається наша їжа.

– Та ви що! Обід у вас був просто чудовий. Хоча, якщо казати правду, дома ми такі прості страви, мабуть, не схотіли б їсти.

– І ми щодня кататимемось на човні, – промовив її брат.

Моя розповідь про кобру і про те, як Джінна мало не загинув, справила на брата й сестру велике враження. Проте коли я сказав їм, що на думку Джінни кобра моя мати, вони шалено розреготались, але потім замовкли і замислились.

– А чому в нього виникла така думка? – спитала нарешті дівчинка.

– Є таке повір'я, – почав пояснювати її брат. – Люди гадають, що після смерті можна відродитися в подобі кобри. Якщо в селянина вмирає, наприклад, хто-небудь з близьких родичів, то, побачивши у себе на городі кобру, він упевнений, що то його родич.

Ще більше враження справила на брата й сестру моя розповідь про мандрівний вогонь і таємничий човен.

– Ні, під час наступних канікул ми до вас неодмінно приїдемо! – палко вигукнула дівчинка, коли я закінчив розповідати. – І разом з вами обстежимо весь острів. Брат привезе з собою таткову рушницю, і тоді в нас буде аж дві.

На дорогу брату й сестрі я дав смачних фруктів, а їхній матері подарував півмітка бататів і маніоки. Юрист хотів був заплатити мені десять рупій, але я рішуче відмовився взяти гроші. Тоді його дружина сказала, що дарує нам красивий гребінець, два бруски мила і дві коробки печива.

– Мило й печиво нам уже не потрібні, – умовляла вона, – а вам вони згодяться. Я погодився взяти лише один брусок мила, але жінка сама віднесла в печеру обидва бруски разом з печивом. Діти сказали, що залишають мені як подарунок дві англійські книжки.

– Але я не вмію читати по-англійськи, – зізнався я.

– То нічого, хай вони будуть у тебе на згадку про нас, – сказала дівчинка.

– Ось ми знову приїдемо на острів, то будемо навчати тебе англійської мови, – сказав брат.

– Я трохи її знаю, бо вивчав два роки в школі.

– Ну, тоді тобі буде легко. А ми надішлемо ще книжок. Ти їх прочитай – поновити знання тобі буде корисно.

Вони тепло попрощалися з нами й поїхали.

Наші справи йшли дедалі краще. Ми розчистили ще одну ділянку, і землі в нас стало так багато, що ми вже не встигали вчасно її обробляти. Самих бананів ми збирали стільки, що доводилось не менше як раз на тиждень відвозити врожай на базар.

Але одного дня Джінна сказав:

– Чи не поїхати нам завтра на той бік острова?

– Авжеж, треба нарешті поїхати. Я й забув, що ми туди збирались.

Але нам знову не пощастило. Коли назавтра ми, поснідавши, заходились лаштуватися в дорогу, до нас зовсім несподівано приїхав Поді Гама-рала в супроводі сільського старости і якогось чиновника з міста. Як незабаром з'ясувалось, чиновник прибув сюди через анонімний донос. Хтось написав, що ми порушуємо правила користування землею. Нам влаштували справжній допит. Староста поставився до нас дуже вороже, але чиновник, побачивши наші посадки бананів, грядки маніоки й батату, став люб'язніший і заговорив майже по-дружньому.

– Нещодавно тут були ще непрохідні хащі, – сказав я, – і мешканці села навіть ступити сюди боялись. Ми два роки працювали на цій землі з раннього ранку до пізнього вечора, викорчовуючи дерева й кущі. Якби ви тільки знали, що нам довелось перетерпіти за ці два роки!

На допомогу мені прийшов Поді Гама-рала.

– Не часто трапляється зустріти таких працьовитих і сміливих хлопців, – сказав він чиновнику. – Ви ж і самі розумієте, що корчувати дерева і винищувати бур'ян справа нелегка. А в наших краях, як тільки пройде дощ, на розчищеній ділянці бур'ян і кущі починають рости наче з води.

– Все це я розумію, – відповів Поді Гама-ралі чиновник, – але мене цікавить юридичний бік питання. Вони без дозволу вирубали ліс, що належить державі, а такі дії караються законом.

Тут вже я зовсім розгубився.

– Невже нас оштрафують і виженуть звідси? – спитав я.

Чиновник, схилившись до Поді Гама-рали, стиха промовив:

– Якщо хто-небудь візьме на себе зобов'язання платити за цю землю більше, ніж ці хлопці, то їм справді доведеться покинути свою ділянку і виїхати звідси.

– Ми будемо платити стільки, скільки нам скажуть! – вигукнув я у відчаї. – Адже це наша земля.

– Бажаючих платити оренду за цю землю знайдеться скільки завгодно, – втрутився в розмову староста. – І вони радо платитимуть чималі гроші.

Поді Гама-рала насмішкувато глянув на нього.

– Це ми знаємо, що скільки завгодно, – відказав він старості і звернувся до чиновника: – І перший серед цих бажаючих сам староста. Хлопці аж два роки з ранку до вечора працювали тут, посадили цілу бананову плантацію, домоглися того, що щотижня можуть продавати свій урожай на базарі, а староста бачить це, і його беруть заздрощі. Він надумався змовитись з деякими хазяями, вижити звідси хлопців і вимагати оренди на землю. І я знаю, що дехто згодний вступити з ним у спілку.

– Надії на те, що земельний інспектор схоче оформити оренду на хлопців, дуже мало, тому що вони не тутешні, – відповів чиновник. Очевидно, буде оголошено аукціон. У цьому випадку хлопці зможуть взяти у ньому участь нарівні з усіма іншими.

Проте Поді Гама-рала і далі захищав наші інтереси:

– Дуже вас прошу, допоможіть цим хлопцям дістати цю землю в оренду.

– Спробую. Та й справедливість цього вимагає, – мовив чиновник. – Але ж ви знаєте, як складно буває додержатись усіх формальностей, та й з урядовими установами мати справу нелегко.

– Що ж, ми візьмемо участь в аукціоні, – сказав я.

– Правильно зробите, – відгукнувся Поді Гама-рала і знову насмішкувато глянув на старосту. – Обов'язково беріть участь в аукціоні і домагайтесь оренди. Якщо ж у вас не вистачить грошей, то я вам позичу всі, скільки в мене є.

На закінчення розмови чиновник сказав, що нам треба буде приїхати в Галле і дати пояснення в районному управлінні.

Потім ми пригостили всіх кокосовим молоком, а чиновнику хотіли подарувати два грона бананів. Проте він рішуче відмовився.

– А ви беріть, ваша милість, – сказав Поді Гама-рала. – Хлопці вони добрі і дарують вам банани від щирого серця. Ви тільки не подумайте, що вони хочуть підкупити вас цим подарунком. Це вони просто виявляють вдячність за те, що ви поставились до них по-людськи. А староста і його компанія матимуть справу зі мною. Хай тільки спробують заявитись на острів! – гнівно закінчив Поді Гама-рала, красномовно подивившись на старосту.

– Цей чоловік захищає хлопців через те, що сам забирає в них половину врожаю, – напівголосно сказав староста чиновнику.

– Неправда! Неправда! – вигукнув я, обурений цим підступним наклепом. – Поді Гама-рала допомагав і допомагає нам, але нічого з нас не бере!