Текст книги "На Зміїному острові"

Автор книги: Мартин Викрамасинге

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

Розділ десятий
ЗНОВУ ВСЕ ДОБРЕ

Ми вирішили побудувати собі саманну хату. Місце для неї ми вибрали навпроти нашої печери. Спочатку розчистили землю, потім виклали підмурок. Поді Гама-рала допомагав нам своїми порадами: за своє життя він поставив не одну таку хату. Він дав нам сувору вказівку, скільки в нашій хаті повинно бути кімнат, вікон і дверей, наголосивши, що коли ми не дотримаємось цієї поради, то в хаті оселяться злі духи і завдадуть нам великого лиха. На закінчення він прочитав невелику віршовану притчу і пояснив, як її нам слід розуміти. Таким чином ми будували будинок, виходячи не з наших особистих уподобань, а у відповідності з настановами Поді Гама-рали.

Зрубавши кілька дерев, ми зробили з їхніх стовбурів стовпи і вкопали їх у землю. Черепиця коштувала дорого, тому ми вкрили хату листям бамбука. Лишалось ще обмазати стіни. Двері нам дав Поді Гама-рала, а віконниці ми зробили самі.

Нарешті хата була готова. Поді Гама-рала визначив, коли саме нам уселятися, вибравши день, який він вважав щасливим.

Незважаючи на те, що на будівництво хати в нас пішов майже місяць напруженої праці, жити в новій оселі ми не стали, тільки перенесли до неї наші речі, бо виявилось, що в печері значно прохолодніше. Хата й надалі правила нам за комору, де ми ховали все, чого не треба було бачити непроханим гостям. А непрохані гості навідувались до нас дедалі частіше.

Одного разу ми почули лютий гавкіт Дадорії і чиїсь кроки, що долинали з боку нашого причалу.

– Рятуйте! Заберіть цю люту собаку! Джінна вибіг з печери і за кілька хвилин повернувся з якимсь хлопцем, схожим на жебрака. На ньому був подертий саронг і страшенно брудна сорочка. його голова з давно не стриженою скуйовдженою чуприною нагадувала вороняче гніздо. Ледве ввійшовши в печеру, хлопець удав на своєму обличчі кволу усмішку, потім поточився і впав, простогнавши:

– Вмираю. Від учора не їв… і ріски в роті не було.

Джінна глянув на мене і не зовсім люб'язно відказав:

– Ти що це, до себе додому обідати прийшов? Ми, здається, тебе не запрошували.

– Дайте чого-небудь попоїсти, хоч трошки, – просив хлопець.

– Ти звідки?

– Зараз із Пелосси, а народився у Веллабоді.

– Як тебе звуть? – поставив я друге запитання і сів на свою постіль.

– Пунчі-махаттая. [7]7
  Махаттая– маленький пан.


[Закрыть]

– Пунчі-махаттая? Он яке в тебе ім'я. Хто ж твої батьки?

– Вони померли. І тато помер, і мати.

«Хлопець, мабуть, виріс у заможній сім'ї», – подумав я, і мені стало його шкода.

Джінна приніс миску рису з каррі. Наш гість накинувся на їжу, як голодний пес. Виївши все, він попросив ще. На превеликий подив Джінни, хлопець з'їв підряд ще дві повних миски.

– Мабуть, він уже кілька днів нічого не їв, – прошепотів я Джінні на вухо.

– Якщо судити з того, як він жере рис із каррі, цьому хлопцеві далеко до пана, – посміхнувся Джінна.

Попоївши, Пунчі-махаттая розлігся в печері і гучно захропів. Ми з Джінною пообідали і пішли вибирати маніоку.

– На мою думку, цей хлопець не пан, а звичайнісінький злодюжка, – сказав Джінна, витягуючи з землі великий, завдовжки з руку, корінь маніоки.

– Злодії не такі ліниві, – відповів я, – а він навіть пальцем кивнути не хоче. Правда, це, можливо, від того, що він дуже охляв.

– А я певний, що він злодій, – заперечив Джінна. – Отже, поки він тут, за ним треба дивитись та дивитись.

– Годі тобі вигадувати.

– Кажу тобі, вигляд у нього підозрілий. Де у нас сховано гроші? Треба все замикати.

– Гроші в будинку у шафі. А ключ від дверей у мене. Але якби він і спробував нас обікрасти, то тікати йому нікуди. Озеро ж він не перепливе!

– Вибере час, коли нас з тобою близько не буде, сяде в нашого човна – і шукай вітру в полі!

– Ні, Джінно, не можу повірити, що він злодій.

– Хоч як там воно є, а дивитись за ним треба.

Незабаром Пунчі-махаттая розповів нам історію свого життя. Ця розповідь зміцнила моє довір'я до нього, а Джінна не хотів вірити жодному його слову.

Дідусь Пунчі-махаттая був дуже шановна людина, і в дитинстві хлопчикові дозволяли робити все, що заманеться. Але коли йому минуло десять років, у нього помер батько, а через п'ять років і мати. Хлопчика взяв на утримання його дядько. Батьки кепсько виховали Пунчі-махаттаю, і він був лінивий, зарозумілий.

– Дядькова дружина, – розповідав Пунчі-махаттая, – зажадала, щоб я робив різну хатню роботу. Якби мої батьки були живі, вона б ніколи не наважилась на таке зухвальство. Адже моя мати так дбала, щоб з мене виріс аристократ, що навіть не дозволяла мені товаришувати з-хлопцями з простих сімей. Але дядькова дружина силувала мене до роботи. Тоді я з нею полаявся і переїхав до рідної тітки, дуже багатої вдови. З нею я теж не порозумівся. Вона казала мені в очі, що я нероба, насміхалась з мене, а поза очі називала дармоїдом. Кінчилось все тим, що я пішов і від неї. Після цього я став жити на вулиці, а їсти ходив до батькових друзів. Дехто з них допомагав мені з поваги до мого покійного батька, інших мені щастило розчулити, оповідаючи про своє жахливе становище. Проте були й такі, що казали: «Так тобі й треба! Розплачуйся тепер за лінощі!»

Бреше як собака! – прошепотів Джінна.

Тихо! Дай послухати.

Потім, розповідав Пунчі-махаттая далі, він покинув рідне місто і став справжнім волоцюгою, але незабаром повернувся назад. Грошей у нього не було, і він вирішив пограбувати одну сліпу стару жінку, вкрасти в неї все, що вона змогла заощадити за своє життя. Зробив він це так: перебрався в чужий одяг, увійшов до неї в халупу й покликав:

– Мамо! Матусю!

– Хто тут? – спитала стара.

– Що з тобою, мамо? Не впізнаєш свого рідного сина?

– Сина? Він поїхав від мене п'ятнадцять років тому.

– П'ятнадцять років тому поїхав, а тепер повернувся. Люба матінко, не минало й дня, щоб я не згадував про тебе і не плакав!

Стара підійшла до Пунчі-махаттаї й заходилась обмацувати його одяг, обличчя, руки, голову. Спробувала навіть впізнати його по запаху.

– Ти дуже змінився за цей час, – нарешті мовила вона. – Став зовсім інший!

– Ах, люба матусю, в Коломбо люди змінюються дуже швидко, як ті артисти в цирку, що переодягаються по кілька разів за вечір.

– Ну, сідай, синку, – сказала стара і поцілувала Пунчі-махаттаї руку.

– Я приїхав сюди, – вів він далі, – щоб більше з тобою не розлучатись. Адже ти вже стара, і мій святий обов'язок піклуватись про тебе.

– Ой, спасибі, рідненький, що ти згадав про мене. Я вже стара, недужа й зовсім сліпа. Злодії знають це і обносять мій садок.

– Та я їм голови повідриваю! – вигукнув Пунчі-махаттая і вкрадливо додав: – А зараз, матінко, мені треба повернутись на вокзал забрати багаж. Там у мене ящик з посудом, два ліжка, буфет, два крісла, чемодан з одягом і білизною та мішок рису. Я не привіз багаж одразу тому, що у мене не вистачило грошей. Дай мені, будь ласка, п'ятнадцять рупій, я заплачу по квитанції, найму візника й привезу все сюди.

– Але ж, синку, таких великих грошей у мене немає!

– А ти пошукай, може, й знайдеш. Адже мій багаж коштує не менше як вісімсот рупій!

Стара прошкандибала до себе в кімнату, потім повернулась і простягнула Пунчі-махаттаї три папірці по п'ять рупій.

– Це всі мої гроші, синку, – промовила вона.

Пунчі-махаттая взяв гроші й пішов. А коли дізнався, що родичі старої розшукують його, знову втік з міста. Попоїздивши й походивши по країні, він потрапив на наш острів.

– Я ж казав тобі, що він злодій! – торжествував Джінна, коли ми залишились наодинці.

– Ні, Джінно, він не справжній злодій. Хіба справжній злодій розповів би геть усе так відверто? Просто батьки не привчили його до праці. Коли він не голодний, то байдикує, а коли голодний – то краде.

– Слухай, Упалі, що я тобі скажу, – відповів Джінна. – Якщо він буде відкручуватись від роботи на городі, я його вижену як собаку. Годувати такого лобуряку, який навіть пальцем ворухнути не хоче – гріх та й годі! Якось я звелів йому принести води, то він відмовився. А коли я його вилаяв і сказав, що не буду з ним розмовляти, то він знову почав розводити теревені про свого батька, який, мовляв, був панського роду, і вихвалятись своїми багатими родичами. «Мій батько був син значної особи, а твій хто?» – сказав він мені. Бач, який нахаба!

– Але ж він і справді із значної родини, – засміявся я.

– Якщо він ще хоч словом згадає про своє панське походження, я йому їсти не дам! Пиха з нього відразу злетить! Він у мене працюватиме на городі, от побачиш!

Більшого ледаря, ніж Пунчі-махаттая, я не зустрічав.

От приходимо ми на наш город. Пунчі махаттая бере мотику, пару разів дряпне нею землю й сідає відпочивати.

– Ой, серце болить! Більше не можу.

Якщо Джінна спересердя кине в нього оберемок бур'яну, він мовчки підведеться, одійде далі й ляже у затінку. Скільки не загадує йому Джінна зробити що-небудь по господарству, відповідь у нього одна: «А нащо? Я ж не сьогодні-завтра звідси поїду!»

– А чому б тобі не забратися звідси зараз же? – кричить, розгнівавшись, Джінна.

пить він мало не до обіду. Якось одного разу, коли ми з Джінною встали, поснідали й збиралися йти працювати, а він усе ще лежав і гучно хропів, Джінна так розсердився, що вилив на нього відро води. Був навіть випадок, коли Пунчі-махаттая, відчувши спрагу після добрячого сніданку, попросив Джінну принести йому «склянку водиці».

– Нахаба! – закричав Джінна. – Я тобі не слуга!

Сварки між Пунчі-махаттая і Джінною дедалі частішали. Я не звертав на це особливої уваги, посміюючись у душі, але коли справа заходила надто далеко і починали сипатись взаємні погрози, втручався і зупиняв нашого гостя.

– Слухай, Пунчі-махаттая! Ти надто багато їси і дуже мало працюєш. Через це у тебе нетравлення шлунку, а від цього псується характер. Ходімо зі мною на город, там ти трохи полікуєшся.

Я озброював його мотикою, і він удавав, ніби працює. Проте не минало й п'яти хвилин, як він починав скаржитись на серце. Та я йому не вірив і не пускав з городу аж до вечора. Ввечері, скаржачись на біль у руках, ногах і спині, він ішов додому, їв і лягав спати. Поступово завдяки нашій наполегливості Пунчі-махаттая втягнувся в роботу, став не такий лінивий і місяців через три працював уже зовсім непогано.

Якось, коли ми закінчили денну роботу, до нас приїхали юрист і Поді Гама-рала. Юрист вийняв з кишені недільний номер газети і простягнув його мені.

– Ось прочитай, – сказав він, – тут написано про твого батька. Я приїхав спеціально для того, щоб повідомити тебе про це.

– Про батька? – вигукнув я і гарячково схопив газету.

– Дивись там, де оголошення.

Я читав, і серце в мене шалено колотилось:

Упалі Гінівелле!

Твій батько дуже захворів, і його життя в небезпеці. Він весь час марить і кличе тебе. У нього був тяжкий сердечний приступ, і лікар сумнівається, що хвороба минеться. Приїжджай швидше. Ми сподіваємось, що ти простиш нам те зло, якого, можливо, ми тобі завдали, і негайно приїдеш до свого тяжко хворого батька.

Твоя засмучена мачуха.

Я подякував юристу.

– А твоя рідна мати померла? – спитав він.

– Так, померла, коли мені було сім років.

– Я, здається, починаю тепер розуміти… І ти втік з дому?

– Втік.

– Що ж, мачуха ставилась до тебе погано?

– Ні, я просто люблю пригоди. Тому ми з Джінною й утекли.

– Це оголошення побачили в газеті мої діти. Вони просили переказати, що дуже співчувають твоєму горю. Наступного місяця вони розраховували приїхати до вас.

– Ми будемо дуже раді. Нехай приїжджають.

– Але ж ти повинен їхати до свого батька!

– Так, я поїду, але через два-три тижні повернусь.

Ми пригостили наших друзів смаженими кокосовими горіхами, плодами каджу і кавою з пальмовим цукром.

– А це хто? – спитав юрист, жуючи горіх і показуючи очима на Пунчі-махаттаю.

– Це Пунчі-махаттая.

– Пунчі-махаттая? – перепитав він і звернувся до нашого нового товариша: – А ти звідки, юначе?

– З Веллабоди.

– Он як? У мене у Веллабоді багато знайомих.

– Мого батька звали Лата Дунувіра.

– Отже, ти рідний внук шановного Дунувіри?

– Авжеж, що так, він мій дід, – підтвердив Пунчі-махаттая.

По дорозі до човна юрист розповів мені, що він чудово знає всю родину Пунчі-махаттаї. Батько його успадкував від діда Пунчі-махаттаї багатий маєток, але прогуляв його і помер жебраком. Повагавшись, юрист розповів також і про те, як Пунчі-махаттая пограбував сліпу жінку.

– Все це я знаю від нього самого, – промовив я. – Таким зробило його життя, та й батьки не привчили його в дитинстві до праці.

– Правду кажеш, – згодився юрист.

– А зараз, на мій погляд, він виправився, став чесним хлопцем.

– Якщо це так, то він перед тобою у великому боргу.

– Ну що ви!

Юрист сів у човна, і Поді Гама-рала відштовхнув його від берега.

– Упалі, ти коли поїдеш до батька? – спитав мене він, беручись за весла.

– Завтра вранці.

– Правильно. Що раніше ти поїдеш, то краще.

На світанку я вже прощався з своїми друзями. На очах Джінни бриніли сльози, а Пунчі-махаттая плакав, як мала дитина.

– Та я ж скоро повернусь, не пізніш як через два-три тижні, – заспокоював я хлопців. – А ви дивіться, не забувайте про діло, пильнуйте господарства.

– Мені б теж хотілось поїхати додому, – мовив Джінна.

– Будь ласка, можеш їхати, як тільки я повернусь.

– Ні, я хочу поїхати з тобою.

– Добре, іншим разом поїдемо вдвох, а Пунчі-махаттаї доручимо доглядати город.

На веслах сиділи Джінна і Пунчі-махаттая. Причалили ми до берега трохи північніше села, бо звідси було ближче до станції. Друзі почекали, поки я сяду в поїзд, і ще довго, після того як поїзд рушив, стояли на пероні.

Мій батько був хворий так тяжко, що лікар вважав його приреченим. Коли я ввійшов до нього в кімнату і він побачив мене, на очі йому набігли сльози, і він спробував був підвестись, щоб обняти мене. Але мачуха цього не дозволила: лікар заборонив батькові навіть рухатись.

– Синку мій, – ледве чутно прошепотів він, – як добре, що ти знову зі мною. Я ж бо так мріяв побачити тебе хоч перед смертю. А вона вже недалеко, я, мабуть, не проживу й тижня.

Серце моє краялось від болю, до горла підступили сльози.

– Я зараз же поїду в Галле, – рішуче промовив я, – і привезу тобі найкращого лікаря!

– Його лікує один дуже досвідчений лікар, – зауважила мачуха.

– Ні, треба привезти найкращого!

– Що ж, ти маєш рацію, – погодилась мачуха, – треба зробити все, щоб урятувати батька.

Вона встала і жестом запросила мене вийти з кімнати, але батькові не хотілось, щоб я залишав його.

– Як добре, синку, що ти приїхав. Я вже починав боятись, що не побачу тебе. А зараз мені навіть полегшало. Це мачуха запропонувала дати оголошення в газеті.

– Вона це розумно придумала. Мені привіз газету один юрист з Галле. Він якось приїжджав до нас із усією своєю родиною, і у нас з ним добрі стосунки.

– Так, все вийшло добре… А я, мабуть, не одужаю. В мене буває по кілька приступів на тиждень. Лікар вважає, що надій немає ніяких. Та я й сам це знаю.

– Я привезу тобі найкращого лікаря!

– Ні, не треба. Та й лікарі беруть за лікування дуже дорого. А тобі доведеться утримувати мачуху й брата, бо я їм майже нічого не залишаю. Останні два роки справи мої йшли кепсько, і ми витратили всі свої заощадження. Грошей у мачухи тільки розрахуватися з боргами. Все ляже на твої плечі. Скажи мені, в тебе є гроші?

– Є. За цей час я навчився їх заробляти. У нас велика ділянка землі, і ми досить вигідно продаємо врожай. Так що утримувати мачуху й брата я зможу.

Я вийшов з кімнати й зустрівся з мачухою. Вона з плачем кинулась мені на груди.

– Я вийшла, бо не могла більше витримати! Як добре, що ти тут! Зараз ми негайно все продамо і врятуємо батька!

– Ні, не треба нічого продавати. Я сплачу ваші борги, розрахуюся з лікарем і залишу вам на життя. Я дещо заробив, і грошей у мене вистачить.

– Синку, – промовила мачуха, схлипуючи і низько схиливши голову, – прости мене, якщо я коли-небудь зробила щось не так. Повір мені, я не хотіла, щоб тобі було погано. Так, я інколи тебе сварила, але тільки тоді, коли ти дуже вже сердив мене й батька. Прости мене, синку.

– Заспокойся, ти ніколи не зробила мені нічого поганого. А втік я з дому тому, що нам з Джінною захотілось зазнати пригод.

– Коли батько захворів, я була сама не своя, тому що не розшукала тебе й не умовила повернутись. Мене ж бо весь час мучила думка, що ти втік через мене. І ось уже тиждень, як я сплю не більше двох годин на добу. Батько наказує мені спати, але я не лягаю, передрімаю десь у куточку, хоч уже й з ніг падаю.

Я зрозумів, як боляче страждала мачуха через те, що я втік з дому, і відчув до неї глибоке співчуття. Коли я бачив її востаннє, мачуха була молодою й красивою, а зараз переді мною стояла стара жінка.

– Не муч себе даремно, – сказав я, – лягай і спи. А я посиджу біля батька.

– Ах, синку, мене змучили не безсонні ночі, а хвороба твого батька й думки про те, що я заподіяла тобі багато зла. А зараз я щаслива, бо ти простив мене!

– Нема чого прощати, ти не заподіяла мені ніякого зла!

Наступного дня я поїхав у Галле і привіз відомого спеціаліста із захворювань серця. Він уважно оглянув батька і звелів дотримуватись методів лікування попереднього лікаря. Я зрозумів, що він не приписує нових засобів тому, що вважає становище хворого безнадійним. Батько це теж чудово розумів.

За тиждень він помер. На похорон я витратив майже половину привезених з собою грошей. Дотримуючися звичаю, я запросив десятьох буддійських монахів і щедро наділив їх милостинею, щоб батькові добре повелося на тому світі. Від'їжджаючи назад на острів, я купив мачусі сорок метрів полотна і кілька саронгів та сорочок братові. Гроші, що залишились у мене після цього, я віддав мачусі, взявши собі лише дві рупії на дорогу. Мачуха довго не хотіла брати в мене гроші.

– Мені нічого не треба, – сказала вона. – Я вмію бути ощадливою і проживу на те, що в мене лишилось. Твоя підтримка й поради в першу чергу потрібні твоєму братові, не забувай про нього. А найкраще залишайся тут і живи з нами.

– Про брата я подбаю, буду допомагати йому й платити за навчання. Але їхати я повинен обов'язково, тому що господарство кинути не можу.

Доля моїх давніх друзів склалась по-різному. Ранадева був у селі, Ширипала поїхав до свого дядька і працював у нього в крамниці учнем, Дангадаса служив десь у торговій фірмі.

Мені було шкода Ранадеву. З того часу, як я втік з села, він пристав до зграї гуляк і нероб і зовсім розбестився. Проте останні два дні він майже не розлучався зі мною й з усіма подробицями розповів мені про всі витівки своєї нової компанії. Крім того, він розказав мені й про те, що поліція зовсім не збиралась заарештовувати нас, коли ми побили монаха Упасаку. Щоправда, монах поскаржився старості, але той відповів йому, що такими справами займається поліція. В поліцію Упасака не пішов, але казав усім, що староста, мовляв, не зважив на його скаргу через те, що Ширипала і Ранадева його родичі і він їх захищає. Коли монах заявився до старости втретє, той не витримав:

– І тобі не соромно бігати до мене з такими дрібницями? Хлопці зірвали у тебе кілька плодів каджу, а ти здійняв крик на всю околицю, йди, якщо хочеш, з своїми скаргами до їхніх батьків!

– Цей монах і досі на мене чортом дивиться, – закінчив Ранадева.

– Невже ще не забув?

– Та де там! Ой, і противний дід! Треба б залізти до нього в садок і обнести геть чисто все.

– Ні, Ранадева, це ти дарма. Він, звичайно, чоловік злий і жадібний, але все ж таки тоді ми з ним вчинили погано, а не він з нами.

Зрештою настав час їхати. Мачуха й брат довго обнімали і цілували мене, і моє обличчя було мокре від їхніх сліз.

– Прости мене, якщо я заподіяла тобі щось зле, – повторювала мачуха.

– Та ні, нічого лихого ти мені не зробила. Це я мучив тебе й батька.

Ранадева провів мене аж на станцію. Я ледве встиг на поїзд.

– Приїжджай до мене на острів, – запросив я його.

– Приїду й залишусь там назавжди, – відповів Ранадева.

Я зійшов на площадку вагона. Поїзд рушив. Ми ще довго махали руками один одному.

Ввечері я був уже у Поді Гама-рали. Переночувавши в нього, я вранці переплив човном через озеро і десь о дев'ятій був на острові.

Коли Джінна дізнався, що мій батько помер, він невтішно заплакав. Пунчі-махаттаї не було: він пішов по воду.

– Ну, як ви тут жили з Пунчі-махаттаєю? – спитав я Джінну.

– Я його навчив почім ківш лиха. Ти його не впізнаєш. Від його лінощів і сліду не лишилось. І ти знаєш, нікуди від нас він уже не поїде. Тепер ми з ним друзі. Дивись, он ті дві грядки він сам обробив, – відповів Джінна і показав мені на дві старанно скопані грядки.

– Отже, йому сподобалось працювати? Що ж, це добре, тепер нас троє.

– Ой, мало не забув. Минулого тижня сюди навідалось двоє з поліції.

– А чого їм тут було треба? – занепокоївся я.

– Вони сказали, що за їхніми відомостями на острові переховується карний злочинець, вбивця. Я відповів їм, що крім нас на острові ніхто не живе, в усякому разі ми нікого не бачили. Вони чули від Поді Гама-рали, що на острові тривалий час з'являвся якийсь дух, а після того, як ми приїхали, він зник. Вони походили, пошукали та й поїхали.

– А ти часом нічого не говорив Поді Гама-ралі про Бал-аппу?

– Ні, нічого.

– А Пунчі-махаттая що-небудь про нього знає?

– Ні, не знає.

– Може бути, що поліцейські приїдуть знову. Треба мати це на увазі. Мабуть, до них дійшли якісь чутки. Цікаво, Бал-аппу ще тут?

– Не думаю. Але це можна перевірити.

– Добре, згодом поїдемо до нього.

В цю хвилину прийшов Пунчі-махаттая. Він поставив глек з водою біля входу в печеру і ввічливо привітався зі мною. Я побачив, що він значно поздоровішав і зміцнів.

– Ти, я чув, став хлопцем хоч куди, – сказав я. – Працюєш не лінуючись. Що ж, давайте розчистимо нову ділянку землі. А гроші від продажу врожаю поділимо, і ти одержиш свою частку.

– Гроші? Навіщо вони мені? Адже я живу з вами, і мені нічого не треба.

– Значить, домовились. Я поклав руки на плечі своїх друзів, і ми пішли на берег озера. Там ми сіли на камені в затінку величезного коркового дерева. Його плоди плавали в каламутній воді біля наших ніг, і напоювали повітря солодкими п'янкими пахощами. Приємний вітерець пестив озеро, що дрімало під гарячим сонячним промінням, і лоскотав наші обличчя.

На озері маячіли рибальські човни. Одні, вже з рибою, поспішали до далекої пристані, що чорніла на протилежному березі, інші непорушно застигли на воді. Якийсь рибалка, стоячи на носі човна, готувався закинути сітку, а його товариш, сидячи на веслах, повільно веслував. Джунглі тяглися ген аж до обрію. Краєвид скидався на тонкий малюнок вугіллям на широкому блакитному полотні.

Неозорий простір неба, тиша, блакитна гладінь озера розбурхали раптом у мені тяжкі й печальні думки про покійну матір, про батька, що так недавно пішов від мене. З глибоким сумом згадав я й про мачуху. Як то вона доживе решту своїх днів? Її й брата міг підтримати тільки я.

– Джінна, друже, – сказав я, і голос мій затремтів. – Я повинен їхати до мачухи, і якомога швидше.

– Я поїду з тобою.

– Гаразд. А господарство догляне Пунчі-махаттая. Як, ти не побоїшся залишитись тут на кілька днів сам? – спитав я його.

Пунчі-махаттая обвів поглядом джунглі і озеро і відповів:

– Ні, не побоюсь. Тепер я нічого не боюсь – ні джунглів, ні диких звірів, ні диявола, ні людини! Я полюбив працю і навчився поважати товаришів. Я народився заново!