Текст книги "На Зміїному острові"

Автор книги: Мартин Викрамасинге

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

Розділ третій
ПРИГОДА НА МОРІ

Не минуло й двох тижнів, як я вже потоваришував майже з усіма хлопцями нашого класу. Вороже ставились до мене лише великий хлопець, який першого ж дня обізвав мене черепахою, та його сусід.

Як і досі, мені дуже подобались різні ігри й витівки, але до науки я в новій школі не мав ніякої охоти. На уроках весь час доводилось зубрити всякі важкі слова й завчати непотрібні на мій погляд істини.

З директоровими дітьми я щиро заприязнився. Дівчинку звали Сомалата, а хлопчика – Гунадаса, і вони так само, як і я, не любили сидіти вдома. Після уроків ми бігли в садок, грали у яку-небудь гру, стрибали, галасували. Панові Дхармасінге страшенно це не подобалось. Він вважав, що ми марнуємо дорогоцінний час, і по кілька разів наказував нам: «Годі, годі! Ідіть вчити уроки». Найчастіше ми слухались його лише після того, як він загрозливо зводив руку.

Через кілька місяців я почав помічати, що дружина пана Дхармасінге дуже незадоволена нашою дружбою. Одного разу я навіть почув, як вона незадоволено пробурмотіла: «У цього хлопця на думці самі пустощі». Побачивши, що ми бігаємо і галасуємо в садку, вона сходила з веранди й казала: «Сомалата, перестань бігати, для тебе це шкідливо». Якщо ж вона бачила нас у тій частині садка, де був пісок, то говорила: «Дивіться, яку ви зняли пилюку. У вас неодмінно буде короста». Якщо вона помічала, що ми йдемо в кущі за садком, то кричала: «Сомалата, не смій туди ходити, там тебе кропива вжалить». Якщо ж вона бачила, що ми прямуємо до хвіртки, що виходила на путівець, то кричала: «Не можна вам туди ходити, там вас задавить машина!», хоч машини проїздили цією дорогою не частіше одного разу на тиждень.

Обідали ми всі разом. «Не плямкай!» – суворо казав мені директор. «За столом розмовляти не можна», – зупиняв він Гунадасу.

Якось під час обіду директор дорікнув Гунадасі за те, що він не вміє їсти рис із каррі. «Коли перемішуєш рис із м'ясом, не встромляй. у їжу пальці далі другого суглоба». Почувши це, Сомалата встромила в рис всю долоню й почала люто м'яти його. Повчання батьків чомусь дуже сердили її, і вона часто робила зовсім протилежне.

Мене дуже дратував пан Дхармасінге та його нескінченні повчання, хоч я й розумів їхню слушність, і неабияк зрадів, коли дізнався, що Сомалату й Гунадасу вони дратують не менше, ніж мене.

Якось у неділю ми з Гунадасою ловили в садку під камінням жаб. Щоб вони не втекли, ми садовили їх у порожню половинку кокосового горіха, накриваючи другою половинкою. Впіймали ми чотирьох жаб. Принісши горіх із жабами додому, поклали його на підлогу і зняли одну половинку. Жаби миттю вистрибнули з горіха, страшенно злякавши Сомалату. Двох із них Гунадаса зловив і знову посадив у горіх.

– Ой, що я придумав! – вигукнув я. Витягши жаб з горіха, ми однесли їх у їдальню, поклали на фаянсовий таріль і прикрили кришкою, а таріль поставили на обідній стіл.

– Ох і буде ж нам від матері, – зітхнув Гунадаса.

Ввечері пан Дхармасінге покликав нас пити чай. На столі стояло кілька фаянсових тарелів: один з млинцями, другий з бананами, а третій був прикритий кришкою. Гунадаса крадькома глянув на мене, погляд у нього був напружений. Сомалата ледве стримувалась, щоб не розсміятись.

– А тут, мабуть, щось дуже смачне, – промовив пан Дхармасінге і, простягнувши руку, зняв кришку з тареля, на якому сиділи жаби.

– Що це? – скрикнув він і, трусячись від люті, схопився з свого місця.

Кришка від тареля впала на підлогу і з дзенькотом розбилась на дрібні скалки. Жаби злякано застрибали по столу. Сомалата не витримала і голосно розреготалась, і її батько розлютився ще більше.

Гунадаса злякався, проте ледве придушував у собі сміх.

Остаточно втративши самовладання, пан Дхармасінге дав своїй дочці дзвінкого ляпаса. Сомалата вибухнула плачем і кинулась у свою кімнату. Тоді директор схопив свого сина за вухо, підтягнув його до дверей, за якими зникла Сомалата, увіпхнув до кімнати, замкнув двері на замок і сховав ключа в кишеню. Після цього, підійшовши до мене, він теж схопив мене за вухо і ввіпхнув до кімнати, поряд з тією, де вже сиділи Сомалата з Гунадасою. Я почув, як у замку клацнув ключ.

Та кімната, де мене замкнув пан Дхармасінге, сполучалася з кімнатою Сомалати й Гунадаси дверима. Я підійшов до цих дверей і поторгав їх. Вони теж були замкнуті. Тоді я приставив до дверей стільця, сів на нього й подивився в замкову щілину. Потім притулився до неї губами й стиха покликав:

– Сомалато!

Брат і сестра підбігли до дверей.

– Принеси стільця, постав його коло дверей і сядь на нього.

Гунадаса зробив, як я йому сказав.

– Іди до нас! – покликав він мене.

– Упалі, йди до нас! – покликала й Сомалата.

– Як же я можу прийти? Двері замкнені, а ключа в мене немає.

– Від цих дверей ключ давно загублено. Спробуй поламати замок, – порадив мені Гунадаса.

– Ну, цей замок не поламати, – відповів я. – Спробую відчинити двері якось інакше.

Пошукавши, я знайшов у шухляді стола викрутку й спробував викрутити з дверних завісів шурупи, але вони сиділи в дереві надто міцно. Тоді я змастив завіси кокосовою олією, виліз на стільця і, підсунувши під неї відкрутку, заходився розхитувати шурупи.

– Що ти там робиш? – гукнув Гунадаса.

– Тихо, не кричи! – відповів я.

Після того, як я змастив олією верхню завісу разів із п'ять, мені пощастило викрутити перший шуруп. Трохи викрутивши й решту, я зліз на підлогу і повторив цю операцію з нижньою завісою, але з тією різницею, що викрутив усі шурупи. Упоравшись із цим, я притиснув двері столом, виліз на нього і викрутив усі шурупи з верхньої завіси. Потім, злізши на підлогу, взяв з ліжка подушку, поклав її біля дверей на підлогу й відсунув стола. Двері впали на подушку майже нечутно. Сомалата, наче по містку, вбігла по них у мою кімнату й вистрибом повернулась до Гунадаси.

– Годі бігати, – зупинив її Гунадаса.

Я пішов до них. Сомалата радісно підстрибувала й сміялась, а у мене вже виник новий план. Підійшовши до шафи, я спробував відчинити дверці, але вони були замкнені.

– Ось тобі ключ, – сказала Сомалата і, висунувши нижню шухляду шафи, простягнула мені ключа.

– Є пропозиція, – промовив я, відкриваючи шафу.

– Яка? – зацікавлено спитав Гунадаса.

– Зробити гойдалку.

– Але ж у нас немає вірьовки.

– А зараз ми зробимо її ось із цього, – відповів я і витяг із шафи дві скатертини і два сарі.

– Ой і битиме ж нас мати! – завагався був Гунадаса.

– Потім ми покладемо все назад, – заспокоїв я його.

Зв'язавши скатертини і сарі, я скрутив їх джгутом, висунув на середину кімнати стіл, поставив на нього стільця і прив'язав обидва кінці до сволока. Вийшло щось схоже на гойдалку. Потім я поставив стіл назад до вікна, посадив на гойдалку Сомалату і штовхнув її. Гунадаса схопився за гойдалку ззаду Сомалати, а я заходився їх розгойдувати. Раптом у замку почувся скрегіт ключа. Я обернувся. На порозі стояла пані Дхармасінге.

– Ой лишенько! – вигукнула вона і кинулась до дверей, що лежали на підлозі. – Хто це дозволив вам зняти двері? Навіть завіси познімали! Хто це зробив? – раптом вона побачила нашу гойдалку. – Ой лишенько! – вигукнула вона знову. – Мої сарі! Два моїх найкращих сарі! І ще скатертини! Хто ж це зробив? Це ти, бешкетнику!

Вона схопила Сомалату й Гунадасу за руки і силоміць потягла їх з кімнати.

– Це не дитина, а кара господня! – з серцем кинула вона. – Так цей хлопець рознесе на друзки увесь будинок!

На крик своєї дружини прибіг пан Дхармасінге. Побачивши жахливу картину руйнації, директор на мить остовпів, безтямно перебігаючи поглядом по кімнаті, потім щосили крутонув мене за вухо, відважив мені дзвінкого ляпаса і кинувся по свою палицю. Я кулею вилетів геть із кімнати, вскочив у кухню і чорним ходом вибіг з дому. Потрапити до рук директора мені зовсім не хотілось, тому я, не зупиняючись, пробіг повз хвіртку, що вела в садок, перескочив через паркан – і шукай вітру в полі.

Повернувся я лише через три дні.

Згодом мені розповідали, що пан Дхармасінге разом із своїми родичами ненастанно мене розшукував. Вони оббігали все село і його околиці. «Якщо з цим шибеником що-небудь станеться, мені доведеться за нього відповідати», – без кінця-краю повторював пан Дхармасінге. Та я бачив, як мене шукали, тому що спочатку ховався недалеко від дому. Вони обшукували подвір'я, темні завулки, кущі. Коли пан Дхармасінге чи хто-небудь з його родичів наближалися до моєї схованки, я тікав далі, ховався в іншому місці й спостерігав, як вони, похнюпивши голови, розходяться після марних пошуків по своїх домівках.

Увечері я почув, як хтось із родичів пана Дхармасінге сказав, що вони йдуть шукати мене на березі моря, а якщо не знайдуть, то вранці спробують щастя на базарі.

Коли я побачив, що вони повертаються від моря, я негайно побіг туди. Місяць був уповні, і в його сяйві море і берег були такі красиві, що я ніяк не міг намилуватись цією чарівною картиною.

Невдовзі прийшли рибалки. Вони покидали в човен мішки, весла, бутлі з водою та смолоскипи, зіпхнули човна в спокійне море і подалися до далекого рифу, де вони, очевидно, ловили рибу.

Години за дві до світанку на берег прийшли інші рибалки, сміливі й відважні люди, які ловили велику рибу, і заходились ладнати в дорогу свого величезного човна. Вибравши слушну хвилину, я скочив у цього човна і ліг на дно, майже сховавшись під кормовою лавкою. Все моє тіло боліло від утоми.:

Човен відчалив. Біля бортів тихо шепотіли хвилі, рибалки неголосно перемовлялись між собою. Нарешті лагідний плескіт хвиль і морський вітерець приспали мене, і я міцно заснув. Коли я знову розплющив очі, був ясний ранок, яскраво світило сонце. В кочетах, як і перше, ритмічно порипували весла.

– Ось тобі й маєш! Та тут хтось лежить! – вигукнув, нахиляючись, один з рибалок. Я побачив просто над собою широко розкриті від здивування очі й поросле густою бородою обличчя і схопився на ноги.

– Та це ж хлопець!

– Хлопець? Не може бути! – вигукнув стерновий!

– І якого біса він сховався на нашому човні? – розсердився другий рибалка. – Де ми його подінемо у відкритому морі? Якщо повернемось назад, то тільки змарнуємо день і нічого не зробимо.

– Кинемо цього негідника за борт та й край, – люто промовив третій рибалка. – А самі гайда ловити рибу.

Але тут мене впізнав стерновий.

– Та це ж той самий хлопець, що живе в директора школи, – мовив він до своїх товаришів.

Втручання стернового трохи мене підбадьорило.

– Я цього директора знаю, – докинув один з рибалок. – Скнара, яких світ не бачив.

– Будь ласка, не везіть мене назад, – гаряче попросив я. – Я буду вам допомагати чим тільки зможу, і слухатимусь кожного вашого слова. А моря я не боюсь.

– Хлопець, здається, не з полохливих, – промовив рибалка, який запропонував був кинути мене за борт.

Питання про те, відвезти мене назад на берег, чи взяти з собою, остаточно мав розв'язати стерновий. Звичайно, якби рибалки не запізнювались, а місце, де вони мали намір ловити рибу, було не так далеко, мене б одвезли на берег.

– Авжеж, не з полохливих, – погодився другий рибалка. – Хай їде з нами.

Стерновий трохи подумав і сказав, що він не заперечує.

Човен плив усе далі й далі в море. Спочатку рибалки орієнтувались на вершину однієї з гір на березі, а коли вона зникла за обрієм, орієнтиром для них став маяк, його світло, наче маленька зірочка, яскраво спалахувало віддалеки.

Повіяв свіжий вітерець, і один з рибалок підняв парус. Прив'язавши один кінець шкота, він дав другий його кінець стерновому, і човен швидко побіг по безмежній морській рівнині. Вода за кормою вирувала й пінилась, від носа й корми розбігались хвилі, а я стояв, випроставшись на весь зріст, і спокійно дивився вперед, відчуваючи, що рибалки здивовані моєю сміливістю.

Коли човен підійшов до того місця, де треба було розпочинати ловити рибу, один з рибалок опустив за борт важкий камінь. Мені хотілось хоч трохи допомогти своїм новим знайомим, і я подав кожному рибалці по мішку, що лежали на дні човна.

Рибалки прив'язали ці мішки до поясів, і взяли в руки довгі бамбукові вудилища з міцною волосінню й великими гачками. Потім один з рибалок почав пригорщами сипати у воду принаду, а стерновий закинув вудочку туди, де падала принада, і одразу ж різко підсік. За мить на дні човна підстрибував і виблискував лускою перший тунець. Тоді й інші рибалки, крім двох, що кидали принаду по обидва боки від човна, почали закидати свої вудочки. Море навколо човна аж кипіло, тунці кидались на принаду, знімаючи хмари бризок, вистрибували з води, стукались об борт човна і хапали наживу безперестанку. Стояв такий шум, наче зграя собак билась за кістку.

Не минуло й години, і човен був урівень з бортами повний риби. Рибалки неохоче змотали свої вудочки і сіли перепочити. Потім вони помили в морі руки й витягли пакунки з їжею. Мені теж захотілось їсти. Зрозумівши це, стерновий поділився своїм сніданком зі мною. Всі рибалки пожадливо їли каррі і рис. Їжа була досить проста, але вона здалась мені надзвичайно смачною. Крім каррі і рису, був іще варений з лимоном тунець і гостра на смак кокосова самбола. [5]5
  Кокосова самбола– їжа з в'яленого тунця і тертого кокосового горіха, приправлена перцем.


[Закрыть]Я з'їв усе, що дав мені стерновий, але не наївся. Помітивши це, один з рибалок дав мені ще рису, а стерновий риби й самболи. Я перемішав усе це і з'їв до останньої крихти.

Після сніданку всі знову помили руки в морі й напилися води з бутлів.

– То як, тобі сподобалося ловити тунців? – спитав стерновий.

– Страшенно сподобалось, – відповів я з невинним виглядом. – Так сподобалось, що хочеться ще раз спробувати.

– Так он куди ти хилиш! – вигукнув один із рибалок. – Більше й близько підходити до нашого човна не смій! Зрозумів?

– А ми й справді думали, як би його позбутися зайвих пасажирів, щоб для риби було більше місця, – мовив другий.

– Так, так! Він правду каже. Ти ж сам бачив, на який величезний табун ми натрапили. Таке не кожного дня буває. Якби тебе не було, ми б ще з десяток тунців могли покласти в човна, – додав стерновий і, бажаючи пояснити, чому рибалки не хочуть нікого брати з собою, розповів про такий випадок.

Одного разу якийсь чиновник умовив кількох рибалок взяти його в море. Вони натрапили на страшенно великий табун тунців і навантажили човен рибою врівень з бортами. Але ловля так захопила рибалок, їм так кортіло зловити ще з сорок – п'ятдесят тунців, що вони почали поглядати на чиновника досить вороже. Кінець кінцем одному з рибалок урвався терпець.

– Викиньмо його в море, – запропонував він, – адже ще скільки риби можна наловити…

Такого випадку, зрозуміло, не було. Все це хтось придумав з лихим наміром звести на рибалок наклеп і показати, які вони жадібні. Стерновий, розповідаючи, весело сміявся: він і сам, очевидно, не вірив, що таке могло бути.

– Ну, час додому, – закінчив розмову стерновий.

Інший рибалка витягнув камінь, що правив за якір, і ми попливли додому. На морі був штиль. Перед нами знову розляглась безмежна водна рівнина, по якій перебігали яскраві сонячні плями.

На обрії з'явилось щось схоже на маленьку темну хмаринку.

– То вершина гори, наш орієнтир, – пояснив мені стерновий.

Хмаринка дедалі збільшувалась, і незабаром я виразно побачив порослу лісом вершину гори. Слідом за цим на обрії стали виникати маленькі темні цятки, які через кілька годин перетворились на пишні верхівки кокосових пальм. Земля поступово наближалась. Ось уже на березі видно рибальські халупи, човни, біля яких стрибає, кричить і б'ється за викинуту принаду вороння. Ось уже рибалки виходять з човна і підтягують його на берег. До нас підбігають якісь чоловіки, хлопці зазирають у човен і дивуються, скільки ми наловили риби. Я вистрибую на берег.

– Та це ж той самий хлопець, якого директор школи розшукує вже третій день! – дивується якийсь старий дід.

– Хлопець він хоробрий, ніде правди діти, – каже стерновий і ласкаво дивиться на мене. Забобонні рибалки думали, що це я приніс їм щастя і що риби вони наловили завдяки мені.

– Відведи хлопця до директора школи Дхармасінге та прихопи в подарунок двійко гарних тунців, – наказав стерновий одному з рибалок.

Побачивши мене, пан Дхармасінге і його дружина полегшено зітхнули, а в Сомалати від радості в очах заблищали сльози. Гунадаса ж відразу попросив, щоб я негайно розповів йому про свої пригоди.

– Невже ти справді ходив з рибалками у відкрите море? – не вірив він.

– Так ось у чім річ! Ти втік з дому лише для того, щоб наловити нам риби, – ущипливо зауважила пані Дхармасінге. – А ми мало не збожеволіли, розшукуючи тебе. Адже ми відповідаємо за тебе перед твоїм батьком.

Сам пан Дхармасінге не промовив ні слова. На другий день приїхав мій батько, його викликав телеграмою директор. Не встиг батько увійти в будинок, як подружжя почало скаржитися на мене.

– Ваш син весь час поводився вкрай неслухняно і заслуговував за це якнайсуворішої кари. Втім, ми не карали його, ні разу навіть пальцем не зачепили, – заявила пані Дхармасінге, притишивши голос, щоб я її не почув.

– Дарма ви його не шмагали, – голосно відповів мій батько. – І я дуже прошу вас вдаватись до різок, якщо він буде поводитися погано й надалі. Щоб виправити цього негідника, потрібні найжорстокіші заходи.

– Хіба я можу бити вашого сина? – здивувався пан Дхармасінге. – Та в мене просто рука на нього не зніметься.

– Бийте його, бийте! І скільки б ви його не били, я на це не нарікатиму.

– Ми дуже й дуже просимо вас забрати його додому.

– Але як же забрати його зараз? Адже ви казали, що в школі скоро розпочнуться екзамени. Простіть його, будь ласка, востаннє, дайте йому ще одну можливість спокутувати свої провини. Я прошу вас як високоосвічену людину і свого найкращого друга.

– Він у нас майже рік, але за цей час став ще більш неслухняний. Ми вже й просили, і умовляли його, однак наші зусилля пропали марно. Але ви, пане Гінівелле, мій особистий друг, і я просто не можу не задовольнити вашого прохання, – відповів пан Дхармасінге.

На цьому розмова закінчилась, і мій батько поїхав додому.

Розділ четвертий
БІЙКА

Батько звелів мені прожити в директора школи всі свята. Додому я мав повернутися лише після того, як складу екзамени.

Директор і його дружина воліли проводити свята тихо й спокійно. Найулюбленішою їхньою розвагою було повчати нас, що можна і чого не можна робити. Вони ретельно, по кілька разів на день, перелічували гроші, які належало заплатити дрібному торгівцеві чи крамареві. І так день у день…

Нудьгу, що вселилася на свята в цьому домі, якоюсь мірою порушували тільки Сомалата, Гунадаса та я.

Майже весь час минав у мене на вулиці, де я бігав і грався з своїми шкільними товаришами. Я думаю, що пан Дхармасінге давав мені таку волю, аби ми з Сомалатою та Гунадасою не побили в його домі посуд та меблі. Своїм же дітям виходити з двору не дозволяв.

Директор готувався урочисто зустріти сингальський Новий рік. На свято він запросив сільського крамаря. Цей крамар відвідав директора напередодні свята. Вбрався він дуже пишно: на ньому був новісінький саронг, плащ, до якого замість ґудзиків було пришито п'ять блискучих золотих монет, черевики і золотий ланцюжок з почепленими до нього великими й маленькими золотими монетами.

Коли крамар зайшов до кімнати, ми сиділи на матах і їли зварений на молоці рис, розкладений на листі банана. Після взаємних привітань гостя, щоб ушанувати, було посаджено біля хазяїна. Потім подано млинці на олії та різні новорічні ласощі. Покуштувавши їх, крамар узяв у руки бронзовий світильник, засвітив його і насипав на підставку жменьку звареного на молоці рису. Потім він укинув кілька зерняток рису в рот, підвівся, взяв листок бетеля, поклав на нього дві монетки – одну срібну, а другу мідну, згорнув цей листок і разом з монетами простягнув його на розкритій долоні панові Дхармасінге. Після цього крамар повторив цю церемонію з усіма іншими.

Пан Дхармасінге поважно підвівся з свого місця і дбайливо поклав листок бетеля з загорнутими в нього монетами в шафу, його дружина наслідувала його приклад, причому вигляд у неї був такий урочистий, наче вона робила жертвоприношення. Вона запевнила, що навіть не доторкнеться своїх монет до наступного Нового року. Мені крамар подарував одну срібну монету, зовсім маленьку, і одну мідну, трохи більшу. Директор подарував усім дітям – Сомалаті, Гунадасі й мені, – кожному по п'ять центів. Потім ми розгорнули подарунки, одержані від директорової дружини.

– Але ж тут лише один цент! – промовив Гунадаса.

У мене теж була монетка в один цент. Я поклав її на долоню й удав, ніби милуюся нею.

– Усього тільки один-однісінький цент! – вигукнула Сомалата й нестримно розреготалась, побачивши такий подарунок.

– Ці гроші ти, дочко, не витрачай, нехай вони так і лежать у бетелі до наступного Нового року, – спокійно порадила дружина директора, яку сміх Сомалати анітрохи не роздратував.

У відповідь Сомалата взяла листок бетеля в рот і почала його жувати. Від такої зухвалої вихватки я став про неї ще кращої думки.

В самий день Нового року до нас у гості завітало кілька хлопців, з якими ми разом учились. Той великий хлопець, який дражнив мене черепахою, теж прийшов. У цей день нам дозволялося грати на гроші, і ми заходились змагатися в «цеглинку». Сомалата раз у раз програвала, а я вигравав. В одному з конів Сомалата підкинула свою монету так, що вона впала якраз посеред цеглини. Тоді Піясена, той великий хлопець, всупереч усім правилам став підсовувати її ногою до краю. Я не стримався і вдарив його по цій нозі. Тоді він затопив мені в голову. У відповідь я дав йому по шиї. Розпочалася бійка. Хлопці ледве нас розборонили.

Коли порядок було відновлено, ми заходились грати в «муху». В цій грі все залежить від того, поталанить тобі чи ні. Піясені весь час страшенно щастило, і він виграв шість разів підряд. Проте в сьомому коні все ж таки виграв Гунадаса. Тут я випадково побачив, як Піясена непомітно підмінив свою монету іншою, значно меншою. «Як сталося, що Піясена виграв аж шість разів підряд? – спитав я самого себе. – І яке він має право міняти монету, коли виграв Гунадаса?»

Коли муха знову сіла на монету Піясени, я схопив ту монету, уважно оглянув її, понюхав і почув запах протухлої риби. Тоді я простягнув монету ще одному хлопцеві й сказав:

– Ану, понюхай!

– Смердить рибою, – відповів той і кинув монету.

Піясена миттю став на неї ногою і почав терти її об цегляну долівку. Я відштовхнув його, схопив монету і знову понюхав її, щоб упевнитись, чи не помилився. Тоді Піясена щосили вдарив мене кулаком в обличчя. Удар був такий, що на якусь мить мені забило памороки. Прийшовши до пам'яті, я кинувся на Піясену, але мене схопили за руки. Тут Піясена знову замахнувся, щоб ударити мене. Це так обурило хлопців, що вони всі гуртом накинулись на нього й почали бити його по голові, в груди, в спину. Страшенно перелякавшись, він видерся у нас із рук і втік додому.

Коли після новорічних канікул Піясена прийшов до школи, хлопці, побачивши його, хором закричали:

– Смердюча Риба!

Прізвисько Смердюча Риба залишилось за Піясеною назавжди.

Наближався час екзаменів, і директор всі дні і ночі проводив у школі. Любов цієї людини до своєї справи, працьовитість і невичерпна енергія просто вражали мене. Для пана Дхармасінге, на відміну від багатьох інших вчителів, професія педагога не була лише засобом заробити гроші. Можливість рік у рік навчати наук десятки хлопців і дівчат, підтримувати в школі зразковий порядок давало йому справжню насолоду, його учні діставали з усіх предметів якщо не добрі, то в усякому разі цілком задовільні оцінки. Навіть я, хоч і не любив учитись, набув завдяки непохитній наполегливості директора дуже пристойних знань.

Уже перед початком екзаменів директор був украй перевтомлений і дуже нервував. Особливо непокоїв його диктант. Диктант був важкий. Він вимагав від учнів суворого додержання надзвичайно складних правил у написанні зубних і піднебінних приголосних «ла» і «на». Екзаменатори, виводячи оцінку за диктант, найбільше зважали на правильне написання цих приголосних.

Директор добре знав, що не тільки школярі або він сам, а навіть учені, які знають мову палі чи санскрит, від яких веде походження більшість слів сингальської мови, у тих випадках, коли походження слова неясне, не можуть сказати з певністю, як його належить написати. І він ніяк не міг примиритися з тим, що екзаменатори надто чіпляються до таких помилок, – адже від цих приголосних залежить не значення слів, а хіба що їхнє звучання.

За три дні до екзаменів директор придумав хитрий спосіб допомогти нам.

– Під час диктанту уважно дивіться на мене, – сказав він. – Якщо я чухатиму голову, то слово треба писати через піднебінну приголосну.

Нарешті настав день письмового екзамену. Диктант диктував сам директор. Пам'ятаючи його настанову, ми щоразу, коли траплялись набридлі приголосні «ла» і «на», дивились на директорову голову. І треба сказати, що хитрість, до якої вдався директор, допомогла нам уникнути купи помилок. Шкільний інспектор, що був присутній на екзамені, не тільки подумати, але й уявити собі не міг, що наш директор здатний на таку витівку.