Текст книги "Дяк"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

– Жиде! – кажу я до одного жида. – Ось тобі гроші – дай мені хліб!

– Ой, як можна мені таким, як ви, хліб продавати! Я хороший єврей, а ви, може... хто вас знає, що ви за чоловік... ой, що ви говорите! Як се можна! – голосно одказував мені жидок, а сам крутився коло писаря.

Коли виходить з купи чоловік у чорній шапці – як він на Великдень христосувався, – єй же богу моєму, і досі я не збагну сього, такий він був високий. Яка шия! А голова невеличка. Я давно бачив сю голову поверх усіх, а як він підходив, то усе, здається, виростав. Прийшов він до нашого возика і зняв шапку – брови – як намет над карими очима, а очі – як зорі, – винув із торби хліб і подав мені: «На добре здоровля». Усі на його дивляться, дивиться і писар. А чоловік винув з кишені кривого ножа хліб краяти, а з торби достав і сала. Він ні на кого не дивився, наче тут нікого не було. Я його подякував. «Ні на чому», – одказав і пішов.

– Піжди, піжди! – крикнув писар. – Що ти за чоловік? – Я Муха Яким.

– Звідки ти, питаю?

– З Гороховки.

– Ти, мабуть, з ним приятель? – спитав писар, киваючи на мене. – Знайомі, мабуть, люди?

– Я його не энаю.

– Неправда твоя!

– Правда моя.

– А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?

– Ні, не хочу.

– Чому так? – засміявся писар.

– Бо мені на ярмарок треба. – І пішов.

Може б, писар ще до його чіплявсь, так тут знов ізнявея такий крик, наче кого різали. Десятники вели молодицю у червоному очіпку, огрядну, невеличку, од великого гніву так вона і палала, а що вже кричала-верещала!

– Що таке? – крикнув писар, а молодиця не переведе духу, верещить; «Таки ні! таки ні! таки ні! не казала! не казала! не казала!»

Десятник затулив їй уста своєю шапкою і держав, а другий десятник оповістив писареві, що ся молодиця хвалилася, ніби вона знає Хведора Голубця, і ніби він у ярмарку, і ніби він кум їй і дарив її гар... ком...

А молодиця пручалася і крутилася, як колесо, у десятника в руках. «Вдушиться», – загомоніли люди. Десятник шапку одняв.

«Таки ні! таки ні! – заверещала молодиця, аж присідаючи до землі. – Таки ні! таки ні!»

– Та пустіть її до біса, – крикнув затурканий писар.

Молодицю пустили. Вона хустку двинула наліво, штовхнула десятника одного й другого, аж закачались, знов хустку поправила і до писаря тискалась з криком та писком. Писар замахав руками – її схопили, однесли далі. Іздалека ще довго чутно було нам: «Та я! та вони! та...» Ми до вечора стояли у ярмарку: писар купував собі тютюн і сережки, десятники – сині хустки і рукавиці... Привезли нас аж на край села, казали устати з воза, завели у велику пусту хату і зачинили там.

* * *

Чималий час сиділи ми там – більше місяця. До нас звик бігати під вікно чорний собака і приходила рябенька курочка з червоним півнем. Нас було четверо: білявий та чорнявий чоловік, парубок рябий та я. Жили собі спокійненько: білявий чоловік або огонь кресав, або люльку палив, або спав і не говорив ніколи, чорнявий чоловік старі нерети понаправляв і почав в’язати новий. Він був рибак і розказував, яку в їх селі рибу ловлять і яка в їх ріка рибна, що усяка риба ведеться, навіть морська не хоче моря, заходить до них; він хоч не бачив, та другі люди бачили. Парубок, як на Великдень, викрасився – сорочка в його була вишивана та вимережана. «Хто йому, рябому, так вишивав та мережив?» – думалось мені. У рибака він питав, чи є риба, чи є отець-мати, то він одкаже ледве чутно йому: «Ні отця-матері, ні риби!» А був у його... він по ночах охав, а удень наче дожидав та ходив усе по хаті.

Сиділи ми з тиждень самі, а там привезли до нас ще чоловіка скілька. Сі не журились, один говорив: «Сіно скосив, то тепер нехай держать, я за сіно дуже боявся, а тепер... що мене кортить». Другий знов говорив: «В мене рівно дома нема чого їсти. Аби тут годували мене, то спасибі!»

Приїздив справник і дивився нас – грозив, що буде нам... нехай-но вечора дождемо! Тільки нам біди ніякої не було, справнику справили обід, він смачно попоїв і поїхав. «Що з ними робить?» – питав йото десятник. «Нехай сидять – що ж з ними робить?» – та й покатав собі. Ми сиділи ще три неділі і два дні – тоді пригнали знов в’язнів нових, а нас випустили, бо не було вже місця. Та й радів же рябий парубок! обнімав усіх: «Дай, Боже, й вам улови добрі! – зичить рибаку. – А вам добре сходити у Київ і добре повернутись!» – се вже мені... аж побіг дорогою.

А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись, а як я став проситись та суперечить, тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше...

Тут люди зійшлися – усі питають: «Що таке? Що таке?» Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув...

III

Я зовсім розсердився: і в світа вже йти не хочу, і зоставатись дома не хочу, і все не до ладу, і нічого мені не треба; на все і на всіх зависний і ні до кого не озиваюсь; нічого не роблю і співати став басом горляним.

Коли одного разу кличе мене піп до себе – і мене, й Лукаша. Ми до його приходимо і йому кланяємось. А піп мені каже:

– Тимоше! У Макухах дяк вмер, – оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь. – Зітхнув і тихенько додав: – Покійниця нехай царствує! Чи пам’ятаєш, як вона за тебе, було, просить? Лукаше, брате, скажи своє слово! – просить Лукаша.

– Будеш женитися, – промовив мені Лукаш роздумчиво.

– Їдь ти, – говорить мені піп, – їдь ти у Терни, там живе старий піп, – він вже одставлений, вбогий і не гордий, – може, він за тебе дочку віддасть. З приходом попівна за тебе не піде – бери хоч вбогу. Візьмеш попівну, то хутче на дяка постановлять.

– Добре, батюшко, – одказую йому.

– Щасти тебе, Боже, Тимоше, і Боже тебе благослови!

– Оце прийшов час, – поможи, боже! – промовляв Лукаш, ідучи зо мною додому.

А я повеселішав дуже.

– Коли ж у Терни? – пита в мене Лукаш.

– А коли ж, як не завтра? – говорю йому.

Лукаш походив по хаті, постояв і промовив наче до когось у вікно:

– Чого се так поспішатись?

– А чого ж маю баритись? – питаю його.

– Тимоше, друже! Не загуби свого віку веселого, а ще гірш чужого... Не вернеш... плакатимеш... Боже, борони од сього лиха – воно найважче од усіх... Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!

Цілісенький вечір він був неспокійний: кружив по нашій хаті, дивився у землю, а як заходились лягать спати, він до мене зблизився і знов промовив:

– Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!

А мені дуже весело, що такий мені тепер клопіт великий, таке, мовляв, поле передо мною – і женитись, і на дяка стати. Туга моя уся ринула, як її й не було, і говорив я до всіх так, наче з празником поздоровляв.

На другий день вранці, добре розпитавши дороги, побрався я у Терни. Коник в мене був буланенький, возок громохкий, а в шапці лист до старого отця Якова.

Лукаш прощався смутний, неспокійний, обняв мене: «Гляди ж, друже!» – ізнову промовляє.

Я доти не вельми на дівчат вважав і зроду нікого не кохав. Я знав, що є у нас в селі дівчата гарні; що ся чорноброва, а ся білява; ся хороша, а ся краща, та й тільки. бачу – дивлюся, а не бачу – забуду, що вони й на світі є.

«Яка ж ця буде? – думаю собі, їдучи вузеньким шляшком поміж житами, просами та гречками. – Яка вона буде? І що вона? І що я?»

Я привиджував, як увійде, як заговорить: вона добре, а я ще краще, і то мені весело, думаючи, то смішки. Я, бачте, ждав її, як товариша абощо, що, може, добрий – полюблю, а може, чудний – посміюся, а все-таки буде мені занятно й весело, чи так, чи сяк вийде.

Їхав я день і ніч – серед степу ночував і коника попасав. Лежачи на возі та дивлячись у зоряне небо, почав знов виявляти, яка вона, та попівна, та, задивившись, роздумався о зорях... та об тім, який Київ... та хто перший корабель пустив по морі... та хто Київ будував... думав, зітхав... забув про попівну...

На третій день увечері дотягнув до Тернів. Хуторець маленький, вбогенький, садки усюди густі й зелені. Люди саме з роботи верталися. Діти маненькі кричали, ворота рипіли. Я став коло чиєїсь хати і спитав, де отець Яків живе.

– А ось в кінці хуторця на одшибі буде будиночок біленький і садок – там живе, – тоненько одказав мені хтось з хатнього вікна. – Ніколи мені вийти самій провести, вибачайте...

Як мені сказали, так я і знайшов.

Став я під ворітьми, – ворота були розчинені, – бачу дворочок чистенький, травистий і багато стежечок проходжено перехресних; у дворочку тихо, тільки шелестіла верба кучерява. З білого будиночка два віконця у дворочок і високий рундучок; за дворочком садок, і в садок одчинена хвіртка; у садку, бачу, полотно розстеляне і, чую, хтось співає – дзвінко так та вільно, а невидимі чиїсь руки стягають полотно, а далі пішла луна, наче прачом б’ють... Пісня усе чується...

Я стою, слухаю, роззираюсь, а схаменувся – проти мене молодиця в рябім очіпку, рум’яна і кирпатенька, дивиться на мене, як у темний льох, та ще у чужий.

– Тут отець Яків живе? – питаю.

– Тут. Коли вам отця Якова треба, то просимо до хати.

Я за молодицею на рундучок – рундучок де-не-де проріс м’ягенькою травичкою; дашок теж місцями зазеленівся, як нива в литвина; уступив я у сінечки біленькі, а з сінечок у біленьку кімнаточку – пахло тут васильками. Стіни білі, стульчики плетені низенькі; уквітчаний божничок, стіл під білою скатеркою і двері в другу кімнатку, – там бачив я тільки узеньке ліжечко, а над ліжечком великий хрест чорний, а перед хрестом лампадочка горяща... У першій кімнаті сидів старий у темній рясі, зморщений, наче печений. Побачивши мене, устав.

– Ось до вас прийшли, – каже йому молодиця, пускаючи мене у двері.

– Милості прошу – сідайте! – вітає він мене.

Я подав йому лист, а він став читати. Прочитавши, зрадів і, не потаївши того, говорить:

– Коли б Господь благословив мене свою дитину на хазяйстві побачити! Спасибі отцю Мирону (нашому-то старому), не забув мене – згадав. Що ж? Ви, от пише, добрий, чоловік, а в Бога та в убогого усі люди. Байдуже мені, що ви з козаків. От побачите мою Марту і якщо вподобаєте, то Боже благослови!.. Гапко! – кличе. – Де Марта?

– Як-то де? Десь хазяйнує. Чи вона ж в нас не хазяйка? – одказує молодиця, знов уступаючи з-за двері з тонесенькою свічечкою, – звечоріло вже зовсім. Мабуть, вона чула розмову нашу, бо тепер дивилася на мене так, наче цінувала.

– Я тим не журюся, що я вбогий, – каже мені старий, – а тим журюся, що не можу за дочкою посагу дати – немає!

– Як то немає? – скрикнула молодиця з-за дверей. – Одежива уся нова-новісінька, красна, – дві скрині сповнені...

– Та й уся справа! – зітхав старий.

– Як то уся справа? Кунтушів два – вишневий один, а другий синій, кунтуші прехороші! Та ще жупанинка славна, – що, мовляли, в нашому роду гетьмани оджалували...

– Е, Гапко! Давно, мабуть, моля поїла!

– Як то моля поїла? Оце ви наче своїй дочці свекор! Авжеж, нехай подивляться, чи поїла моля? Я хоч зараз перед очі принесу!

Ся Гапка кожне слово так тихенько, та любенько, та жалібненько промовляла, неначе у цілісенькому світі Божому нема такої, як вона, овечечки, коли б її не зражали ті щоки рум’яні, і той стан, жваво підперезаний поясом червоним, і ті руки, що раз у раз у боки брались, що здавалося – гарно-прегарно мусить вона танцювати і підковками вибивати, а кирпатенький носик та ще усики чорненькі доводили добре сміливому, щоб її не зачепляти.

Та пісня, що я чув, увійшовши у двір, було замовкла, а тут знов почулася і дзвенить все ближче та ближче.

Гапка пурхнула, як птиця, і спів разом стих.

– Ось дочка іде! – каже старий. – Я піду дочку звістити, що гостя маємо. – Пішов, а я до вікна.

Гапка цокотала коло садка. Коло неї стояв хтось; біліла з чохлами сорочка; на високій, гнучкій постаті мріла уквітчана голівка...

– Марто! Марто! – покликав старий.

– Зараз! – одкликнулась Гапка.

Висока дівчина легенько перейшла двір і стала на рундуці. За нею підскочила Гапка. Старий щось стиха говорив, дівчина слухала, перед ним стоячи з похиленою голівкою, і ніби почулося мені тихе, смутне слово якесь...

Старий повернувсь і був наче неспокійний трохи.

– Дочка моя ще дуже молода, – почав, – ще вона людей мало видала... Вона добра, та ще дитина.

Тим часом Гапка заходилась з вечерею, бряжчала мисками, стукала і щось комусь з великим опалом доводила шептом. Старий, зложивши руки, сидів передо мною і питав про наш приход, згадував свій, що колись в його був, і поглядав раз у раз на двері.

Гапка, усе опорядивши, запросила до вечері. Старий заводить мене до столу і кличе:

– Марто!

Гапка знов вибігла і знов за дверима зашепотіла.

– Марто! – кличе старий. – Марто!

У дверях стала висока дівчина у свіжому вінку. Хоч стала вона оддалік, хоч стала в затінку, та мені добро бачилось, що не рада вона гостю; вклонилася мені низько, а очей на мене не скинула.

– Оце ж моя дочка, се моя Марта, – показує старий.

А Гапка зітхнула і широкі рукави Марті оправила. Вклонився і я.

Поки ми вечеряли, Марта з Гапкою вслуговували, і усе Марта мене далеко обходить... а тут треба дослухати, що старий говорить... Так далеко вона обходить мене, що ніяк я її не розгляджу добре... Бачу тільки, що рум’яне личко, та коса довга, і білії руки... По вечері зараз вона зникла.

Тоді старий пита мене:

– Чи ви вподобали мою Марту, чи ні?

– Вподобав, – кажу; хотів її похвалити, та наче мене хто бив залізною лопатою по голові – так в мене в голові мішалося. Бачу, старий радіє.

Спати мене Гапка поклала у світлиці за сіньми. Світлиця та була з забитими вікнами: увійшов я туди, усе чорно – тільки очі свої бережу.

– Не бійтесь, лягайте просто – усюди сіно і м’яко, – кричала Гапка під дверима, – а світла не можна: і самі не схаменетесь, як підпалите будинок. Я вже торік налякалася – буде з мене. Добраніч!

Я подумав і ліг просто, і правда: усюди сіно і усюди м’яко.

Тільки мені не спалося. Все мені бачилася висока постать, усе маяли надо мною широкі рукави з чохлами і білії руки... «Чого вона така непривітна», – думаю собі і чую, як серце в мене тукає й тукає...

Заснув. Снились якісь сни чудні – пробужався, а пробудившись, не міг пригадати, що снилося... Прокинувся вранці; чую якийсь гомін... крізь забите вікно в щілинки сонце – наче золоті стрілки. Чую, пташки щебечуть, шумлять дерева... Я до щілинки око – Марта стояла якраз передо мною і дивилась кудись далеко, між дерева у садок, задумалась. Хороша вона була, молода і свіжа, як ранок. Обличчя – як у доброї дитини. О чімсь вона думала і смутувала.

«Нехай же на мене гляне!» – помислив я та й стукнув. Вона сполохнулась, зирнула на моє вікно і зникла.

Старий ласкаво мене вітає і вже каже мені «любий ти».

– А що, заспав у нас? Втомила дорога?

– Оце! – озвалась Гапка. – Та коли б хто й три роки спав, то б на четвертий заснув – так там добре спати.

А я думав: «Коли б вже не мимрав він, а хутче до діла».

– Що ж! – почина він. – Сподобав ти Марту і бери! Се дарма, що ти з козаків, – всі, кажу, люди в Бога та в убогого!

– А дочка ваша знає, що я її сватаю?

– Аякже! Знає. Я ще вчора їй сказав, зараз, як ти приїхав, і по вечері, як ти спати пішов, я знов.

– Чогось вона неначе смутна? – питаю.

– Ще молоде дуже, так дурненька. Ще свого щастя не розуміє, де воно. Оце й вередує: «Не хочу заміж!»

– А ви питали, чому не хоче?

– Та що ж там питати! Якась дурничка.

– А може, у неї хто другий у мислях?

– Борони Боже! Та вона ще й не бачила нікого зблизька – тебе першого. Хто поїде до вбогого одставленого попа... Се вона так... дурненька... ще не знає тебе... Познаєтесь, то й полюбить.

– А як ні?

– Чому ні! Вона сама бачить, що ти чоловік добрий, вона в мене розумна!

А мені згадалася Лукашева жінка-покійниця, що казала йому: «Ви добрий чоловік, а я собі смерті бажаю!»

«Не візьму Марти я й сам», – помишляю, та й роздумався, як би її взяти...

– А що задумавсь? – пита старий. – Не роздумувай!

– Добре-бо, – кажу йому.

Прийшла Марта до обіду смутная, тихая і зимная; я до неї не заговорював, хотів, щоб і не дивитись, так як вже не сторожився – очі мої косяться та й косяться у той бік, де вона.

Увечері ми гуляли по садку. Попереду йшов старий, а я за ним, а за нами Гапка і Марта. Гапка раз у раз кидалась то у той бік – підняти суху гіллячку, то у цей бік – сполохнути горобців; Марта йшла, опустивши головку.

Минув ще день – Марта усе смутная. Я став мислити, що краще мені буде додому завертати, а сам собі кажу: «Зажди ще, Тимоше, зажди ще трошки, брате!» – і зажидаю...

По обіді ліг старий спочити, а я сидів сам у кімнаті, коли увійшла Гапка хутенько.

– Пішли б ви у садок прогулятись – ходімте, я вас проведу.

«Чи не знаю сам дороги – чого докучає?» – думаю, йдучи за нею.

– Де ви там? – крикнула Гапка.

– Я тут, – одказала Марта з-за дерев.

– Ходіть-бо сюди – хутенько-хутенько!

Марта хутенько вийшла на стежку; побачивши мене, зчервоніла і зупинилася.

– Оце гость скучав сам, – каже Гапка та й побігла, набігці говорячи: – Мені дуже ніколи.

А у мене в очах усе тільки кружки, кружки червоні… здалося мені, що Марта втікати од мене хоче.

– Куди ж ви втікаєте? – питаю. – Заждіть трошечки

– Може, ви не знаєте, – промовила вона до мене, – що я вас не хочу. Мене не слухають.

Очі в неї сповнені були слізьми.

Я зовсім сторопів, та, шануючи себе, прибодривсь і одказав їй:

– Я й сам такеньки думаю.

Вона на мене подивилась. Очі тихі, ясні і проникливі та й каже:

– Чого ви до нас приїхали? Ви мене не знаєте, а приїхали сватать. Вам усе, мабуть, рівно, яка у вас жінка буде, а я так не хочу. Я до пари собі хочу.

І стоїть проти мене, і говорить, наче жалує.

– Та ви, певно, когось вже обрали собі – так ви й кажіть!

– Ні, ще нікого. Я ще нікого не знаю.

– А чого ви шукаєте для вподоби? Кого вам треба?

– Я не знаю... Когось, до кого моє серце приляже...

– А чому ж до мене ваше серце не приляже? – жартую, а в самого на серці миші скребуть лапками.

Вона нічого не сказала.

– Я од вас поїду, – говорю їй, – а поки ви мене не жахайтеся – я чоловік смирний.

Вона тоді підійшла до мене ближче і каже:

– В вас нема роду?

– Нема, – говорю, – нема в мене нікого!

– Ви хочете в Макухи на дяка чи ви там бували? Які там люди? Чи гарно там?

– Не знаю. Та мені усюди гарно: де не прийду, то женуть!

Старий прийшов і радіє, що ми вкупі з Мартою.

– А в нас хутко празник, – каже він, – побачиш, як наша молодь гуляє.

– Не побачу – мені вже час додому їхати.

– Зостанься на празник! – говорить старий.

– В нас дуже весело у празник, – промовила Марта. Я на неї глянув, і вона дивиться на мене і додає:

– Зостаньтесь!

Зостався я. Марта од мене не втікає, сідає близенько. «Не буду я нічого казати!» – думаю і порішаю собі, та тільки що стрів її саму і говорю їй:

– Підете ви за мене?

– Піду! – одказала вона.

Нас заручили. Весіллю бути поклали у місяць.

Старий сів листи до попів писати, а Гапка почала вивішувати на сонце кожухи й кунтуші, а ми з Мартою вкупі... Небагато ми й розмовляли з нею: «Добридень!» та «Добривечір!», а славно було нам тоді! Що було говорити? Об чім питати? Було тільки подивитись у вічі одно другому. Сидимо, було, з старим і з Гапкою; старий щось давнього пригадає – з лихого або доброго, Марта на мене дивиться, наче каже: «Чуєш?», наче питає: «Знаєш?» Чи Гапка що-небудь свого розкаже, – вона любила усе про дурнів розказувати, – Марта сміється і все-таки на мене дивиться. Я пам’ятаю, що була одного разу велика буря. Гапка запалювала перед божничком свічечки, старий читав молитви голосно, ми, притихлі, сиділи рядком з нею...

Давно вже пора мені додому їхати. Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив. Гапка обвісила мені на шию торбу з книшами, як жаловану шаблю, проводила мене за ворота. Марта мені кланялася. Іду я коло свого воза попід садком, і так моє серце ниє, як у некрута молоденького, коли з високих черешень уявилася Марта. Я до неї кинувсь, схопив за руку, як зловив, а вона говорить:

– Щасти вас, Боже!

– Піждіть, – кажу, – потривайте!

– Коли ж вернетесь? – пита мене.

– У місяць вернусь.

– Добре, вертайтесь у місяць.

– Як ви зо мною веселенько прощаєтесь, – кажу їй, – аж і мені любо!

– Се щоб ви веселі повернулись!

– А як не повернусь?

Вона до мене:

– Чому?

– А хто ж його тепер зна чому? Ви хутко мене забудете?

– Як вже забувати, то треба хутко; тільки я не забуду.

IV

Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:

– А що? А як? Бачу, – каже, – бачу, що ти веселий, – мабуть, усе гаразд?

А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!

– Що ж не говориш? – пита Лукаш. – Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?

– Ні, – кажу йому.

– За тебе не пішла?

– Пішла. Я заручився.

– Заручився! Що ж вона? Охотою йде?

– Іде охотою своєю.

Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила, – слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.

– Коли так, то будеш щасливий, – говорить мені, – знаєте, говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.

Пішли ми з Лукашем завістили батюшку – батюшка теж радіє. Я прошу за той лист до попа у Макухи, він сів лист писати. Макухинський піп доводився нашому родичем – небожем у других. Почула Павлютиха – прийшла на мене подивитись з глечиком у руках, дещо в мене поспитала і сказала:

– Дивись, який став! Як получчав! Бач, радується!

Вона зараз завважила, що Лукаш трохи смутний, і спитала його:

– Чого се ви сторопіли? Чи ніколи не чули, що люди женяться?

– Молодий такий дуже, – одказав їй Лукаш.

– То що? Ще й не такі молоді женяться – бува, такий жениться, що куди не піде, то забуде, що жонатий.

Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи – не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав. Ви в Макухах ніколи не бували? Село воно превелике! Скільки улиць, скільки заулочків, сказать, без ліку. Я зараз зобачив високу дзвіницю, а довго блукав, поки до неї прийшов. Тут вже й будинок попів знайшовся: хороший був се домочок у шість віконечок; при домочку огород великий і сад хороший. Зійшовши на рундучок, я постукав у двері. Відчинила мені старая наймичка.

– Батюшка дома? – питаю в неї.

– Дома.

– А як мені його побачить?

– Ви пощо прийшли?

– Я до батюшки лист маю од його родича.

– Увійдіть!

Увійшов я у кімнату, то мені в очах зарябіло. Стіни всі од вишки до низу розмальовані зеленими сосонками та червоними пташками; на стільцях сині скатерки з білими журавлями; усюди картинки: то якась панночка у тяжкому, мабуть, недузі, бо завела очі вгору і ухопилась за лівий бік – тільки не крикне; то ведмідь мед достає з дерева, а його бджоли кусають; то жиди на шабаш поспішаються; а то був знов турок у червоному завивалі; а то був знов – вибачайте – сам дідько з превеликими рогами – жарив грішні душі в смолі; багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів; висіло на стрічках багато воскресних яєчок, фольгових і білих фарфорових з золотими словами; приліплено було свічок воскових, і горіла лампадка. Ще були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге – рама на йому з позолотою. Поки я вспів усе те розгледіти, мене самого розглядали. Із-за двері то визирне чорнява, то вигляне білява. «Дочки, мабуть», – думаю і начебто нікого не бачу, ходжу і стою, сідаю і знов ходжу, як самий розумний чоловік і трошки нецікавий.

Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду, я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати. А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись; подивившись добре, каже:

– Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.

Сказавши, піп сів.

– А що ж ви мені, батюшко, скажете? – питаю його.

– Та що ж! Воно б і можна...

– Можна?

– Можна, да вже другий на тому місці...

– Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..

– Аякже! Обіщався – сього відрікатись не можу!

– Та як же другий?

– Попадин небіж трапився – у нього діти й жінка, а він п’є; жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою... Тобі треба заждати.

– Чого ж мені, батюшко, ждати?

– Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.

– А як другий небіж трапиться?

Він взявся за бороду і подумав.

– Ні, – каже, – ні, другого небожа в неї нема.

Трохи помовчали. Далі піп питає мене:

– Де твій рід і який твій рід?

Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату: на плечах велика червона хустка, на голові – зелена з чорною габою, сама висока і наче з каменю – важко ступала, очі чорні, бистрі – так вона їми і впивалася в християнина.

Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася: то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців – превелика, мабуть, хазяйка в домі.

– А вже оженився? – питає вона мене.

– Ні ще, – кажу їй.

– А ти звідки? Де рід твій? Який?

– Я з Савлуківки.

– А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!

– Та я буду хутко женитись.

– А є вже на прикметі в вас?

– Є, – кажу, – в мене на прикметі.

– От як! А хто се така?

Я кажу.

– А, знаю, знаю. Я її матір-покійницю знала – молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... Не знаю, яка з дочки хазяйка... коли б краща! Та не сподіваюся – се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька... Оце, було, молодими та важимось на вагах – так вона була легесенька, як сухе перце... А дочка?

– Дочка доброго здоров’я, – кажу.

– Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна, і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.

Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни – аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки, тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані, тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:

– Се мої дочки – маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря – втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася – третя моя дочка, а там вже пішла мілкота...

Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок – і так говорить, і так поглядає, якби в неї купить... Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.

– Ну, йдіть собі, – каже вона дочкам.

Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:

– Чи вподобали моїх дочок?

– Аякже! Дуже гарні в вас дочки!

– А яку краще од усіх вподобали?

– Усі, – говорю їй, – усі в вас дочки гарні.

– А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?

– Сама найменшичка – що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.

Попадя на мене подивилася, начеб не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.

– Ви хочете на дяка стати? – спитала мене попадя, узявшись у боки.

– Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку...

– Се не батюшкове діло, – перебила.

Батюшка кашлянув, – мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.

– В нас сім дочок на відданні, – промовила попадя. – Як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку – і місце ваше буде.

– Та я вже заручений, – кажу їй, дивлячись, мабуть великими очима на неї.

– Заручений! Не спитавшись броду, та суетесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш... женихів зовсім нема... он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати... Я надію усю покладаю на се місце... Де ж мені сім попів знайти, коли б хоч кращі за попів повиходили, а другі нехай за дяків... А з терновською попівною ви ніколи не добудетесь місця... Терновський піп вбогий і дурний...

– То прощайте, – кажу, – дякувати вам за ласку і добрість вашу!

– Щасливо! – одказує попадя. – Як роздумаєтесь, то приходьте.

– Прощайте, батюшко, – говорю попу.

– Бувай здоров, – прощається піп, – кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.

Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.

На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий... Я лежу у траві й не повернусь. «А, – думаю, – коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, ї вітер, і буря!» Буря втихла ік світанню – тоді я заснув.

А прокинувся – голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть... Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго – сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.

Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав – далі вже не пам’ятаю, що було, – кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.

– А що? – спитав я в Лукаша.

– Та, слава Богу, – одказує він мені, – видужаєш тепер хутко.

Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?

А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.

Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: «Ще порадимось».

Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, – мені хотілось якнайхутче у Терни – там ради пошукать...