Текст книги "Дяк"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

I

Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.

Не знаю от, як вам доводилось – яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй, – то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий – і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту і сили ставень, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе б межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь. Стоїть у церкві, то за всіх головою вищий, а гласів зведе, дак і стіни церквові гудуть. Ішовши по селу, кивне кому головою – з усіх голів шапки так і поспадають; чи всміхнеться, чи заговоре – йому і мова, і сміх знімуться, як вітер, одусіль.

Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то, було, усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей – і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає, він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви – шукав би, не знайти.

Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день, було, тупає-порається коло господи, її і в хаті, і надворі, її на городі і коло загороди – скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.

Люди укмїчали, що якась несогласка в дяка у хаті... Що ж його зробиш! «Щастя, – примовляв сам він, – як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш». Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.

Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок, – шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком познайомився. Блукаючи, та й забрів він... Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив. «Славний ви господар який!» – каже; а я знов його спів похвалив.

– Ну, – каже мені дяк, – тепер ви мене похвалили, а я вас, – сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.

Засміявся та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час, було, не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, Боже мій, Боже! Я старий, а слухаю, було, як дитина.

– Добре вам, вченим! – кажу йому. – Всього ви довідались, а ми темні люди – то як у лісі.

– Ге! – одкаже мені. – Та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.

– Ой здорово ви усього знаєте!..

– Та так – наче от аза до буки дещо й знаю.

Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити.

Було, прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде, та пурх по кущах – пташки перелітають, то воно й балакається – точиться розмова, точиться.

Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.

– Еге! – кажу. – Не переспали, мабуть!

– Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору – як сусідині гуси!..

– Оце! – кажу. – Ви та гуси... Чого б то так заразом?

– Бо моїй дячисі дав Господь голос дзвінкий – так усіх здіймає...

Що його тут казать!

– Трапляється, – кажу, – усього трапляється у житті.

– Таку правду кажете, що я й чував.

– Усякому бува горе, усякому бува і добре.

– Чув я й се, та не зрадувавсь...

– Мені, – кажу на себе, – і пожилося, і пожурилося; за те спасибі і за те не змагаюсь...

– Добра душа – п’є й з ковша! – сміється.

І такеньки куди, на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле...

– Бодай вас! – на його. – Де ви такі родилися, де ви й хрестилися!

– У Савлуківці, – каже.

– Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі, десь, людове савлучане.

– Як бачите.

– Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.

– І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я, – явіть, – не попович, а з козаків.

– Як! Як же ви вийшли на дяки?

– А самі ж кажете, що на віку усього трапляється, – трапилося й мені.

– Та у дяки як би то вам попасти?..

– А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком – як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!

* * *

– Батька мого, – каже, – звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи, чого – я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От той козак Савлук ходив, ходив – і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по світу.

Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть, ніби з переляку, що Бог сина дав... кажуть-то так, а на певність – не знаю. Зостався я з матір’ю на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще – дзвона церковного – тонкого, жалібного.

Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.

– Ой сину, мій сину! Який же ти вдався на виріст і на вроду – та важка недоля твоя буде!

І що рік мені прибуде, то мати гірш мною вбивається, а я таки гоню, мов верба лугова.

– Чого, мамо, журитеся?.. – було, звідовуюсь.

– Годі, дитино моя мила, годі! – одкаже. – Тобі ще рано!

Да так славно пригорне, укриє тебе, що й послухаєш, втихнеш.

Ну, а що бачу, того не забуваю і за теє думаю. Було, оце узимку, зимними узденьми, надворі мороз лускає, сиджу з мамою, зоря вечірня розгорілася, то й кажеш собі: що се на світі за лихо таке? Що се за журба така буває? Признакомлюватись і мені з нею, бачиться! І як мені з нею буде? Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? Ні, думка була, якось я да втечу того смутку! Та, було, й засну в матері на руках... і присниться коник строкатий. Як правду вам сказавши, то й досі строкаті коники ще сняться, – не знаю, як іншим.

В нашому селі був священиком старушок древній дуже, а в його жінка в недузі лежала. Лежала вона вже кілька літ на ліжку та стогнала, а часом так їй трудно доходилось, що наймичка прийде, було, вже на неї плащмечко міряє, і усе вже давно було їй на смерть наготоване – тільки вмирать. А вона не вмирала, сохла; дак те споряджене плащмо [1]1
  – Плащмо – покривало, яким укривають покійників


[Закрыть]і лежить дурно. Приміряють – широке, ушиють; їй полегшає, то і знов сховають. Наймичка тая да, було, й насуравиться за се: «Оце ж! Нащо ж я з скрині дістаю та вшиваю! Скільки ниток марно іде... Лучче б лежали!»

Була ся наймичка людина розсудливая: все обміркує, усе виважить; а не боялася нічого; ні корів лихих борикання, ні непогоди, ні хвороби не знала і не дивилась. Сама була висока з себе, огрядна; брови мала чорні, широкі та густі, як з сукна; очі карі – і дивилася на кожного так буцім добирала, що з його треба виробити – чи садовину, чи городину? Звали її Явдохою, а по чоловіку – удовою Павлютихою. Жила вже Павлютиха кілька років у попаді, усім заправляючи господарством: шила, і мила, і білила, ткала і пряла, пекла і варила, – хіба неділею, святним днем, до церкви піде. Як її на очі зоглядаю: вийде і йде, було, не хапаючись, а постигне саме впору у свойому червоному очіпку з чорним окрайцем, у білій намітці... Вона і до церкви йшла, як до доброго батька і господаря, бо як чого не скінчить у тиждень, що вже казала собі скінчити, то не йметься і до церкви – така! Та й сього припадало дуже порідку; а то ще, було, і одпочине суботнього вечора на неділю. Одробившися зовсім, уступить до недужої господині і на низесенькому ослінчику собі сяде.

Мати моя часто, було, до попаді йдуть, аби трохи по вигоді їм випало, а в неділю і мене брали з собою.

Прийдем, було, у кімнаточку, душну таку, ліками пахущу. На високій кроваті, у подушках, лежить недужа – жовта, як з воску, і тихо слабі очі дивляться; у кутку тліє свічечка перед Матір’ю Божою уквітчаною; під божничком стіл, застелений скатіркою білою. Коло ліжка сидить моя мати з журботою своєю; а подаль од ліжка Павлютиха процвітає, червоновида, ополиста, поважна. Мати моя зітхає важенько, хора тихенько стогне. Із часу до часу прочиняються двері ошатненько, вигляне ласкаве, невпокійне обличчя з білою бородою або й сам піп старий уступить; подивиться, постоїть – і як увійшов, так нечутно і вийде. Довго і довго мовчки сидимо, доки аж Павлютиха не зачне розповідати про які дива господарські, а мати їй на одказ зітхати стане, а попадя стогнать.

– Чого зітхаєте раз у раз? – тоді Павлютиха запита одважно.

– Боже, Боже! Як мені вже не зітхнути, не пожуритись – то й кому! – каже мати моя.

– Кожному, хто веселився, треба колись посмутувати! А то ж як! Покоштував солодкого, споживляйсь гірким!

– Трудно мені! – простогне попадя стиха.

– Авжеж, трудно, як здоровля нема! То що вдіяти! Відома річ, що недуги не тішать. Здужали і ви колись, теперки хорієте: світове так всеє переходя живе.

– Трудно мені! Бога гнівлю... смерті бажаю!

– Оце! чого ж бажать! коли й так сама прийде!

– Ой удово, удово! Такої уваги не має мій жаль, як ти радиш! – каже мати.

– Коли терпиш – страждаєш, сльози сиплються нелічені, небого!.. – подасть мову попадя.

– Хто у чім зван, у тім і пробувай! – одкаже повагом наймичка.

Розказували, мовби мати Явдошина, як поховала чоловіка, сиділа увечері пізно в своїй хаті – пряла плачучи, коли у двері щось стук-стук! Одчинила – чумачило-кремез перед нею стоїть і питає: «Чи дома ваш чоловік Йосип?» – «Вмер Йосип», – ледве одмовила йому з переляку. «Вмер? Бач, і не дождав мене! Та всі там будемо!.. Ну зоставайтеся ж здорові!» – та й пішов до воза, і чуть було, як на воли загукав, начебто Йосип, його не заждавши, на весілля сам пішов абощо. Переполошилася дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа, – як у око впала, – на того чумака-кремеза, що ото її батька покійного питав.

От як тая Павлютиха покине нас самих, то мати з попадею за плач мерщій, і добре, у смак, наплачуться собі.

Тужать та тужать, мати – розважаючи попадю, а тая – жалкуючись. Розважаючи ж другого, не можна, щоб і своєї туги не оповістити. От мати їй частенько нагадують про мене та мою долю приплакують.

А попадя одного разу й каже на мою матір.

– Став ти його, – каже, – на дяки!

– Як же його ставляти у світі Божому! Не приймуть!

– Приймуть! Я старого проситиму! Завітай лишень його до мене.

Зараз і старого покликали; зачинилися з ним, а зачинившися, стали прохати – попадя словами, а мати моя сльозами.

Се був чоловік прибитий ще на цвіту, плохий, похилий.

– Як же се мені його приймати! жадного права! – одпрохуватись став.

– Прийми! Прийми!

– От нахаба! Буде лихо ще мені! – одмагається, та й погодився.

Він одусіль собі біди та лиха сподівавсь – і проти того вже не йшов він, а так тільки скаже: «Лихо», – як от зітхне наче. Як же я довідавсь од матері, що мені така ласка та шаноба простелена, то я, недовго думавши, зараз навтіки куди очі зирнули, а ноги понесли. Не знав я й сам, чого злякавсь, а було страшно дуже. Так якось мені здавалося, що хоч я не зв’язаний буду, а вискочити таки не вискочу з дяківської науки. Протинявсь я по пущах та по ярах таких день – не заласно щось. Чорний терен красувавсь з-під зеленого листу, а покоштував, такий-то вже кислий прийшовся! Став я обмишляти і надумався так, що лучче поспитаюся я перш того співу. Може, буде вгодніше співати, як зайцем стрибати по нетрях, а буде гірше, то я ізнов утечу. У таких добрих думках прийшов я додому. Мати, дорікавши мене, на руки схопила та, сварившись, добре нагодувала. Потім, попоплакавши обоє, узяла мене за руку та й повела за собою до пана Лукаша.

Сей пан Лукаш та доводився нашому старому попу братом у других і був за дяка у нашій церкві. Чоловічок лисенький зовсім – як диня, голова була, тихий та ласкавий і співав тоненько, як у волосок. Жив тин у тин із братом у своїй хаті з однісеньким віконечком. Садочок собі зростив; в тому садкові понасаджував аґрусу та порічок на грядках, груш зо дві та яблуньок викохав і, мабуть, над усе в світі любив і жалував ті деревця і кущики свої.

У тому садку я почав і гласів учитись і хоч не хутко навчивсь, а горобців одшугав: як загуду-задзеленчу, дак пополохаю так – поуз перелітають садок наш. Пан Лукаш мене улюбив і жалував. Чи, було, навчуся псалтиря, чи не навчусь, він таки все по головці мене погладить. Тільки як навчуся, то й яблучко ще дасть, а ні – то запитає: «А яблучка хоч?» – та й простягає те яблучко до мене, і дивиться на мене пильно. «Не хочу!» – було, одказую; а він потихеньку засміється і знов по головці погладить...

Як згадаю, то невеселі гості Лукашеві бували і небагато: мати моя та старий піп. Цей завсігди мов терниною повитий ходив; гомоніти не гомонів – зітхав більш. Мати ж моя заспліш плакали і плакали слізьми якимись спокійними, собою не насурочуючись Богу або людям. Лукаш, було, приступить до брата, приступить до матері, постоїть, кашляне – та й одійшов: стоїть оддалеки. Наполягає, було, на мене добра нудьга, і сон якийсь змагає. Хіба нахватиться Павлютиха рум’яна, жвава – то мов розбуркає мене, і мені привиджується щось веселе десь, наче за удовою слідком поринули і коло неї шумують дерева зелені, бистрі хвилі річкові, якась юрма весела грає – жиє... Схоплюсь, було, вибіжу з садка, біжу левадами, полем, оболонням – не знать і куди, й що: весело стане!..

Поки я гласів доходив тощо, вмерла попадя. В останній раз вже приміряла Павлютиха плащмо на неї і гарненько зашила; та й поховали небогу.

Старий сам ховав і добре слізьми вмивався, хоч і приказував собі: «Добре, коли Господь приняв: перестала жити вона, то й терпіти перестала». А сльози ринули. Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шепотом, щоб її не порунтати, та вже й до смерті своєї крався і шептав.

І моя мати не прожила копу літ. Скоро то дала мене у науку дяківську, та пан Лукаш, вивіривши мене, сказав, що дасть мені науку усю, як сам уміє, то й стала ладнатись на той світ. «Що ж, – каже, було, Лукашеві, – нащо я житиму два віки! Хіба я що Тимошеві придбаю? Я тільки громадський хліб святий дурно заїдатиму! Ні до чого вже я! Жалко дитину кидати; та ви його, добродію мій, не лишите, ви його на добро навчите, а мені вже пора: час вже мені спочити!»

Пан Лукаш тільки морга, було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під материного плеча на ті плоди позираю, що які ті яблучка та грушки добрі, думаю, – і нащо тим людям старіти, і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах серед глухого зілля, що там буявіє на волі, то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.

– Я вмирати не хочу! – скажу, було, проти Лукаша.

– Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!

– Я й великим вмирати не хочу!

– Борони Боже! Молодому весело жити; життя миле, молоде!

– Та я б, – кажу, – усе жив, усе жив і ніколи не вмирав!

Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок, то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі...

– А я вмирати не хочу! – знов згукну.

– Перш поживи! – одкаже з тим-таки всміхом, тихим та добрим.

Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: «Тиміш, додому! Мати вмирає!»

– Іди, іди! – каже на мене тихо Лукаш.

Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порога тичба жінок усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли! Уходжу в хату – мати у білій сорочці додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз, як убачив, подумав: «Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою».

– Тимоше! Тимоше! – кличе мене. – Не лякайся, дитино! Ходи попрощайся зо мною!

Я приступив; а вона мене перехрестила, заплакала, обнявши цілувала та й каже:

– Тиміш! Оце тобі ключ від комори. У коморі дві скрині. У маленькій – одежа там твоя, візьми з собою; а у великій усе добро моє: пошле Бог дружину тобі, то нехай зносить на здоровля. На кілку твого батька покійного кирея, і кожух, і дві шапки; у куточку чоботи його: доростеш – зносиш. Тепереньки як ти мене поховаєш, то усе позамикай, а ключ Лукашеві оддай – ще загубиш. У твоїй скриньці я усе тобі спорядила, усі сорочки поскладала і одежинку – буде з тебе на роки. Будеш ти вже у Лукаша зовсім жити: обіщавсь мені, що прийме. А ти усе до своєї хати довідуйсь, не забувай; як тепло, як сонце – ти відчиняй двері; у дворі теж опоряджай: коли вітер що обворушить або знесе, то зараз полагодить треба...

Я слухаю, ключ приймаю... Тоді знов вона цілувати стала.

– Не лякайсь, – вмовляє, – не лякайся, моя дитино, й не журися. Шануй Лукаша, красно слухай його… може, тобі прилучиться трудно… хоч буде горе, приймай за добре… не лякайся, сину, не сумуй!

Чую – хочуть мене одвести од неї... Вона рукою ледве вже ледве придержала мене, ще раз глянула, ще раз зітхнула.

Натовпилось у хату людей; гомін, голосьба... Мене вхопили двоє молодиць попід руки – тільки мигнула в очах воскова свічечка; замчали мене кудись на кінець села межи діти... Хто мені горішків, а хто бубличок... Дивляться діти на мене та доумуються, за що мені такий талан! Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам... В силу що пам’ятаю. Чув розмову невгавующу, бачив купок дітей шумливих, бачив двох копачів з заступами, високі, у червоних поясах ішли... Чи хто мені сказав, чи то я сам догадався, тільки я знав, куди вони простують... Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали.

Та ще після того з півроку хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся... От згадується мені одна молодиця – з усього села була вона задирлива і зарічана. Було, ще не світ, вона до дня з хати удає, на бізі і хустку зав’язує. «Ото постигається з кимсь завестись», – було, говорять. Ся, було, аби мене зобачила – за мною! Зловить та до себе й веде-провадить улицею та під кожне вікно підбіжить – лає: «От! От люди живуть! Сирота йде, сироту не привітають! Сироті доброго слова від них нема! А щоб же ви й самі посиротіли навіки! Щоб і вам добра не було!» Як же почне мене годувати, то геть своїх дітей розжене з застілля: «В сироти радніші хліба шматок однять!» То тії голодні мусять одійти, а я, нагодований, – їсти, бо сирота!

От Павлютиха то й кришки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, «бо нікому більш, – мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю». Так, як за покійної матері, вона, було, пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче – так само.

Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні – пшениці, ячменю – пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо – дивимось, щоб не сполохать.

– Дядьку, – поспитав я раз у Лукаша, – у вас хто вмирав?

– Як?

– Мати вмерла, батько...

– Ні, я їх не пам’ятаю – малим був. А жінка в мене вмерла.

– Як вмирала, що вона вам сказала?

– Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.

– Як? Нащо?

– Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?

– За що не любила?

– Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився – того не знав.

– Що ж, – довідуюсь, – недобре ви жили? Сварилися з нею?

– Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.

– Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов...

– Мене, сину, ноги не несли, – каже, – ані до неї, ані від неї.

– Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?

– Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: «Добрий ви чоловік, – каже, – а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!»

– А ви що?

– Я нічого – що ж я?

– І вмерла?

– І вмерла.

– Скучали за нею?

– Скучав...

– Отець-мати її усе знали?

– Я їх після весілля ніколи не бачив – далеко живуть.

II

Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав – та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато – так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.

– А що се ти, любий, зажурився? – питав мене Лукаш.

– А так чогось нудно! – одкажу йому.

– А се буває так, – скаже на те Лукаш, – се бува так і знов перейде.

Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, – у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами – нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.

Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.

– А се вже там чужі землі, – туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.

Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки – і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.

– Піти б мені у світ, – кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.

Лукаш теж всміхнувся.

– Оце! – каже.

– А піти б мені справді у світа, – говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.

– А що се тобі усе світа на думку навертаються?

– Та хочу йти в світа.

– По віщо ж ти підеш?

– Так собі... а може, й по добру науку...

– Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові... і таки дивного нічого мені не траплялося...

– Дарма, – кажу, – мені, може, що й трапиться... Дещо побачу на свої очі... Піду, – кажу, – піду...

– Не ходи, Тимоше! – І став мене відмовляти: – Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай Боже, занедужаєш... і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш.

– Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув – а піду!

– А, як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть, то йди собі з Богом.

Я взяв торбинку на плечі та й пішов.

Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю...

Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.

Ішов я, ішов, і не оглядався, і не втомлявся. Підвечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими, далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.

«А що далі буде, побачу!» – думаю.

А далі було велике село.

Вже смеркало, як я увійшов у те село, – імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!

Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: «Добривечір!» – «Добривечір!»

На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.

– А звідти, – кажу, – де вже мене нема!

Сміху та веселості дівочої – брате мій!

– А куди йдете?

– А туди йду, де буду!

Знов сміятись та ахкати.

Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!

Слово скажеться та й сміхом перехопиться, то й не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше... І ті незнайомі люди, і хати, і дворища – усе я своїми очима так і поїдаю.

Скінчилося гуляння, вже займається на день... зирк! а та дівчина, що звечора була мені чорнявою – вона зовсім стала білявенька, зовсім не та, тільки голосок той самий, свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати; десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка...

Просили мене і кликали до себе – так мені ніяк не можна, – поспішаюся я дуже, – прощаюся та дякую.

Усі по господах, а я знов у дорозі. Іду, та оглядаюся, та кланяюся усім, як братам рідним. А день біліє та біліє. От тут стежечка, що я її вчора не доглядівся, а тут купа вишеньок, тут нова хатинка славна, що я не бачив, а ось криниця, що я її не вкмітив, – додивляюся, та дослухаюся, та день славлю, що удень усе видно та ясно.

Я вже завістився, що по дорозі буде село, де ярмарок зібрався хороший, гнав я туди, мов циган.

Я й досі пам’ятаю, як бачу, ту улицю широку і той плац великий, де ярмарок стояв; шумить мені досі увесь той гук, гомін, розтіч і розрух. От наче ще перед моїми очима ті крамнички під наметом, що на їх вітер має червоними стрічками, хустками і поясами; бачу ті столички, де розкладені коралі, янтарі, усякі сережки, і персні, і бісери, тут раз у раз надбігають жваві та веселі дівчата, вже гроші у них у руці наготовлені платить крамарю, та очі розбіглись – що його в Бога купити... Тут уявляються і молодиці повновиді і трохи охмурі, усе вони цінують і на все кажуть, що дорого, а більш усього купчиться молодиць коло сковорід, мисок та глечиків; тим-то саме вони купують, а ще гірш стукають і дзвонять у ті глечики, миски, сковороди, чи з доброї глини, чи чугун не драглий. Часом і дівчина молоденька тут замішається, – се, певно, сирота, що сама господарює, – от же коло неї і хлопчик щиро вмитий, розчесаний, аж лощиться, і в чоботях, учепився за її юпочку, як рак клешнею, а вона таки йому раз у раз говорить: «Держися за мене, не отходь, загубишся у ярмарку!» – нібито вже з нею то огонь і воду перейти можна, така вона поважна та розсудлива, старша сестра. Скрізь і всюди никають сухі довгополі жиди із безрогими волами, з чаями, з олією, з ножами і з бочками; то беруть, то міняють, то лічать гроші; і білозубі цигани, що зовсім без грошей свою душу живлять і посвистують на всіх коней; і козаки, і високі чумаки, що, здається, повиходили і проходжають, дожидаючи, якого з них одного на гетьмана постановлять... і кріпаки з панською пшеницею. Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка. І піп з попадею, що не сходили з воза, а якщо купували, то обоє до себе руками манили... Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг... коли разом зчинився великий грук і крик: котив якийсь возик ярмарком, а за ним услід другий. Став возик недалечко од мене, люди вже там купами, а я хутче на перве місце. Возок став, кажу, а у возку сидить наче пан товстий: голова велика, а шапочка маленька – сидить і кричить, щоб слухали люди, що він має казати. Коло сього пана сиділо два десятники – високі, великі, наче обрали їх ведмедів побивати. Вони зараз з возика зскочили і стали – стоять. У другому возику сиділи два чоловіки і парубок – усі троє зв’язані кріпко.

У якомусь селі Малашевці якийсь Хведор Голубець дуже побився з головою і казав «Буду бити усіх: і писаря, і далі вгору», – а по сьому погрімку втік невідомо куди. І завістили з Малашевки сільському писареві, що, мабуть, буде Хведор Голубець у вас на ярмарку, – зловіть його неодмінне. Оце того Хведора Голубця і шукали. У першому возкові сидів писар з десятниками, у другому – якісь захожі добрі люди, що їх зловили, а може, хто з них Хведор Голубець, бо самого Хведора у сьому селі ні одна душа не знала, а у тій бумазі, що читав писар, у Хведора ніс, зуби і борода, як у інших людей, тільки очі нехороші, що має він замір оженитися з удовою і вміє колеса робить, – чи познаете такого пройдисвіта? Та ще до того славили, що в його тітка відьма!.. Так щоб його не впустить, ловили усіх – і хто має замір женитись, і хто колеса робить, і в кого очі нехороші або тітка відьма...

– Чуєте? – крикнув писар. – Хто такого зобачить, зараз лови і веди до возка!

– А як втече? – спитав хтось коло мого боку.

– Се вже пана писаря журба, – одказали за мною.

– Бач, сидить нашого Бога дурень! – додав хтось з другого боку.

Писар чув, що його поминають, і чув дурня (може, не вперше) та до мене (я стояв ближче, коло самого його возка, та, може, і всміхнувсь):

– Хто такий?

– Одружитись з удовою не хочу, колес не роблю, – одказав я йому з веселою душею. Писар махнув десятникам. Зараз мене зв’язали і вкинули у возка, де вже були в’язні. «Бувай здоров», – вітали мене вони.

* * *

Писареві принесли, постановили столичок, горілку, зелену чарочку і ковбаси. Писар став полуднувати коло свого возика, сидячи на сосновому пеньку.

Треба вам сказати, що як тільки прикотив возик з писарем, то усі жиди наче крізь землю пропали, а цигани, хоч видно їх було, та дуже здалека, чорніли там, як мухи, а як вже пов’язали, то й жиди знов висипали, і цигани прибігли. Жидки гомоніли між собою і підбігали до писаря, наче їх вітром підносило; цигани теж стали близько, і один усе хвалив братів своїх: «Брати! Що то цигани за славні люди!» – а брати йому зуби показували. Люди стояли оддалік – мовчали.