Текст книги "Походеньки Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Глава XV

Том у розвідці. – Том дізнається новини. – Звіт перед товаришами.

Вже за кілька хвилин Том просувався мілководдям, прямуючи вбрід до Іллінойського берега. Він був на половині шляху, коли вода сягнула йому пояса. Іти далі не дозволяла течія, і він сміливо кинувся вплав, щоб подолати останні сто ярдів. Він плив навскіс, проти течії, котра, однак, зносила його більше, ніж він очікував. Як би там не було, він нарешті майже дістався протилежного берега і повністю віддався течії, поки не доплив до місця, де можна було вийти. Коли Том вийшов на берег, він засунув руку у кишеню, пересвідчився, що шматок кори на місці, і попрямував вздовж берега, повз кущі. З його одягу стікала вода. Перед десятою годиною він вийшов на відкриту місцевість навпроти села і побачив пором у тіні дерев біля високого урвища. Зірки мерехтіли, навколо все було спокійно. Том обережно спустився до берега, ретельно роззираючись довкола, зісковзнув у воду, зробив три чи чотири махи, і, діставшись ялика, прив’язаного до порому, заліз всередину і заховався під лавкою; із завмиранням серця він став чекати. Забили у надщерблений дзвін, і чийсь голос віддав наказ відчалити. За хвилину або дві ніс ялика піднявся за кормою порому – і подорож почалась. Том радів своїй удачі. Бо знав, що це останній пором цього дня. За дванадцять чи п'ятнадцять хвилин пором зупинився, і Том вислизнув з ялика й поплив до берега у темряві. Він вийшов на берег ярдів за п’ятдесят нижче за течією, аби з кимось раптово не зустрітись. Потім помчав порожніми провулками і невдовзі опинився перед парканом тітки. Він переліз через нього, наблизився до «пекла» і зазирнув до освітленого вікна вітальні. Там сиділи та розмовляли тітка Поллі, Мері, Сід та мати Джо Гарпера. Сиділи вони по той бік ліжка, що стояло між ними та дверима. Том підійшов до дверей і став тихенько підіймати клямку, потім злегка натиснув на двері, і вони рипнули. Він продовжував обережно штовхати їх, завмираючи щоразу, коли вони рипіли, аж поки, нарешті, не здогадався, що можна пролізти крізь двері на колінах; а тоді просунув у щілину голову і обережно поповз.

– Чого це так полум’я мерехтить? – сказала тітка Поллі і Том заквапився. – Мабуть, двері прочинили. Авжеж, так і є. Щось дивне коїться, і кінця-краю цьому немає. Піди-но, зачини їх, Сіде.

Том вчасно зник під ліжком. Кілька хвилин він лежав, аби відхекатись, а потім поповз далі, майже до самісіньких ніг тітки.

– А я завжди казала, – сказала вона, – що він був не дурним хлопчиськом, лишень бешкетником. Просто легковажний, пустун. Вимагати чогось від нього було те саме, що від лошати. Ніколи й нікому він не бажав нічого лихого, найдобріший був хлопчик з усіх, кого я лише знала, – тут вона розплакалась.

– Один-до-одного мій Джо – завжди готовий до різних витівок, майстер на різні витребеньки, проте він був найдобрішим та наймилішим хлопчиком. Як згадаю, що висікла його через вершки, забувши, що це я сама їх і вихлюпнула, бо вони скисли, і я ніколи не побачу його на цьому світі, ніколи, ніколи, ніколи, нещасного ображеного хлопчика!

Місіс Гарпер заплакала навзрид, здавалося, що її серце от-от розірветься.

– Я сподіваюся, що Томові краще там, де він зараз знаходиться, – сказав Сід, – але якби він поводився більш чемно…

– Сіде! – Том відчув, як заблищали очі старенької, хоча й не міг цього бачити. – Ані слова про мого Тома тепер, коли його більше немає! Господь попіклувався про нього – не хвилюйтесь, сер. О, місіс Гарпер, не знаю, як мені бути без нього, він був такою втіхою для мене, хоча й терзав моє старе серце.

– Бог дав, Бог взяв. Благословенне ім’я Господнє! Але це так важко, так важко. Не далі як минулої суботи мій Джо вистрілив хлопавкою перед самісіньким моїм носом, а я дала йому такого ляпаса, що він аж впав. Не знала я тоді, що невдовзі… Господи, якби він так зробив тепер, я би обійняла і благословила його за це.

– Так, так, я розумію ваші почуття, місіс Гарпер, як я розумію! Не далі як вчора мій Том залив котові у горло ложку «Болеутамовувача», і я подумала, що кіт весь дім розтрощить. І нехай пробачить мені Господь, я ледь не розбила Томові голову наперстком, цьому нещасному хлопчику, нещасному загиблому хлопчику! Але тепер усі його страждання закінчились. І останніми словами, які я від нього почула, були слова докору.

Але ці спогади були надто обтяжливими для старенької, і вона остаточно розридалась. Том теж схлипував – більше від жалості до самого себе, ніж до когось іншого. Він чув, як плакала Мері і час від часу теж промовляла про нього ніжне слово. Він почав думати про себе краще, ніж будь-коли. Принаймні, він був настільки вражений горем своєї тітки, що йому аж кортіло вистрибнути з-під ліжка і невимовно обрадувати її, – та й театральний ефект такого жарту спокушав його до цього з великою силою, – але він стримався і лежав спокійно. Продовжуючи слухати, він зрозумів з уривків розмови, що спочатку усі подумали, а чи не втопилися хлопці під час купання; потім зауважили відсутність маленького плоту; дехто із хлопців повідомив про обіцянки втікачів щодо того, що село невдовзі «про щось дізнається»; тоді мудрі голови, «зіставивши та зваживши» усі факти, вирішили, що втікачі упливли на цьому плотові і висадяться у найближчому селі. Проте під вечір пліт знайшли загрузлим у мілині поблизу Міссурійського берега за п’ять чи шість миль від села, і тоді всі надії зникли. Хлопці вочевидь потонули, інакше голод змусив би їх повернутися додому надвечір, а то й скоріше. Вирішили, що пошуки тіл були безплідними лише тому, що катастрофа сталася посеред річки, інакше би хлопці, що були вправними плавцями, допливли б до берега. Була середа. Якщо тіла не знайдуть до неділі, то доведеться відмовитись від усіх сподівань і відспівати їх. Том здригнувся.

Місіс Гарпер, ридаючи, попрощалась і зібралась іти. Маючи один і той самий намір, обидві вбиті горем жінки кинулись у обійми одна до одної, поплакали і розійшлись. Тітка Поллі більш лагідно, ніж зазвичай, попрощалась з Сідом та Мері. Сід похникав трохи, а Мері пішла, залита щирими сльозами.

Тітка Поллі опустилась на коліна і молилася за Тома так зворушливо, так палко, із такою безмежною любов’ю, що звучала у її тремтливому старечому голосі, що він залився сльозами значно раніше, ніж вона закінчила.

Йому довелося лежати ще довго після того, як вона вклалася у ліжко, бо час від часу вона вимовляла якісь слова смутку, крутилася, переверталася з боку на бік. Нарешті вона заспокоїлась і лише трохи стогнала уві сні. Тоді хлопчик вибрався з-під ліжка, тихенько підвівся, затулив рукою свічку і довго дивився на стареньку. Його серце було сповнене глибокої жалості до неї. Він витягнув з кишені шматочок кори і поклав його біля свічки. Раптом у його голові промайнула думка. Обличчя його засяяло. Він знову поклав кору до кишені, нахилився і поцілував її у зів’ялі губи, потім обережно вийшов геть і зачинив за собою двері на засув.

Він повернувся до перевозу, не зустрівши ані душі, і сміливо ступив на пором, знаючи, що не знайде там нікого, окрім сторожа, який завжди лягав і засинав, немов надгробна статуя. Том відв’язав ялик, сів у нього і став обережно гребти проти течії. Піднявшись на милю вище від села, він попрямував навскіс через річку, з усіх сил навалюючись на весла. Йому пощастило вдало причалити до протилежного берегу, бо ця справа була для нього звичною. Він хотів захопити ялик, бо останній міг слугувати за корабель, а, отже, бути законною здобиччю пірата, проте він знав, що ялик стануть шукати, і в такий спосіб можуть знайтиїх. Тому він просто зійшов на берег і зайшов до лісу. Тут він просидів доволі довго, усіляко знущаючись над собою, аби не заснути, а потім змучено проваландав до стоянки. Ніч добігала кінцю. Вже розвиднювалось, коли він порівнявся з островом. Він ще посидів, дочекався щоб зійшло сонце і позолотило річку, а потім кинувся у воду. Трохи згодом він стояв увесь мокрий, біля самісінької стоянки і чув, як казав Джо:

– Та ні, Том чесний пацан, Геку, він повернеться. Він не втече. Він знає, що це не шляхетно як для пірата. Том надто гордий для цього. Він за чимось пішов. Ось тільки за чим, не розумію.

– Але ж речі таки наші, хіба ні?

– Ще ні, Геку. У листі написано, що вони наші, якщо він не повернеться до сніданку.

– А ось він і я! – промовив Том з драматичним ефектом, велично заходячи на стоянку.

Невдовзі був готовий розкішний сніданок з риби та свинини, і коли хлопці сіли снідати, Том розповів (з усілякими прикрашаннями) про свої походеньки. І вже наприкінці розповіді вони являли собою найбільш спесиву та хвастливу компанію героїв. Потім Том обрав тінисту місцинку і вклався спати до опівдня, а решта піратів зайнялись риболовлею та дослідженням місцевості.

Глава XVІ

Розваги впродовж дня. – Том відкриває таємницю. – Пірати вчаться палити. – Нічний сюрприз. – Індіанці.

Після обіду усі вирушили на полювання за черепашачими яйцями, до мілини. Вони постукували пальцями об пісок, і виявивши рихле місце, ставали навколішки і розгрібали пісок руками. Траплялося, що в такий спосіб вони знаходили по п’ятдесят-шістдесят яєць в одній кладці. Вони були абсолютно круглими, білими, трохи меншими за звичайний лісовий горіх. Ввечері хлопці зготували чудову яєчню. В п’ятницю зранку, після сніданку, вони заповзялися з реготом та верещанням ганятися один за одним по мілині, поступово скидаючи з себе одяг, поки не стали зовсім голими, після чого продовжили свої забави на мілководді, причому течія іноді валила їх з ніг, додаючи веселощів. Іноді вони сходились і починали хлюпати один одному в обличчя водою, поступово наближуючись і відвертаючи обличчя, щоб уникнути струменю води, хапаючи один одного, намагаючись повалити у воду, причому усі троє спліталися у клубок білих рук та ніг і бовтались, відхекувались, відпльовувались, реготали, ледь переводячи подих.

Втомившись, вони вибігали на мілину і розтягувались на сухому гарячому піску, зариваючись у нього, знову поверталися до води і знову розпочинали свою забаву. Наприкінці їм спало на думку, що їхнє голе тіло нагадує трико тілесного кольору – тоді вони накреслили на піску коло і влаштували цирк, що складався з трьох клоунів, бо ніхто не хотів поступатися іншим цим почесним званням.

Потім вони взяли кульки і грали у різноманітні ігри, поки не набридло. Після цього Джо та Гек ще раз скупалися, але Том не наважився, бо виявилось, що, скидаючи з себе штани, він скинув випадково й нитку із нанизаними на неї брязкальцями як захист від гримучої змії, яку носив на гомілці, тож було дуже дивно, що він уникнув судом, залишившись без захисту таємничого амулету. Він не наважився лізти у воду, аж поки не віднайшов цю нитку, а тим часом товариші встигли накупатися досхочу й вийшли з води щоб перепочити. Поступово вони розійшлися по різних кутах, поринули кожен у власні думки і стали тужливо дивитись за річку на село, що дрімало під сонцем. Том упіймав себе на тому, що писав на піску великим пальцем ноги «Беккі». Він стер ім’я і розсердився на себе за свою слабкість. Але потім знов написав, не витримав. Знову стер і, аби уникнути спокуси, гукнув товаришів і долучився до них.

Але Джо безнадійно занепав духом. Він так сумував за домом, що не міг більше витримати. У його очах стояли сльози. Гек теж впав у меланхолію. Та й у Тома на душі скребли кішки, але він намагався не виказувати цього. Він мав таємницю, розкривати яку вважав передчасним, розраховуючи вдатися до неї, якщо не вдасться приборкати бунтівний смуток. Він промовив веселим тоном:

– Готовий битися об заклад, хлопці, що на цьому острові раніше жили пірати. Ми дослідимо його ще раз. Тут мають бути скарби. Що ви скажете, коли нам пощастить розкопати трухляву скриню, вщент наповнену золотом та сріблом, га?

Але ці слова не викликали особливої радості і залишилися без відповіді. Том вигадав ще пару-трійку привабливих пропозицій, але й вони не мали успіху. Справи були кепські. Джо сидів, колупаючи палкою пісок, і мав дуже похмурий вигляд. Нарешті він сказав:

– Ех, хлопці, облишмо цю справу. Я хочу додому. Надто вже тут сумно.

– Та ні, Джо, ти звикнеш поступово, – сказав Том. – Поглянь, як чудово тут ловити рибу.

– Набридла мені риба. Я додому хочу.

– Але Джо, кращої місцини для купання годі шукати.

– А що в ньому такого, у цьому купанні? Ну його до дідька. Воно тільки тоді й добре, коли хтось не пускає. Сказав же, додому хочу.

– Погляньте на нього, яке немовля! До мамусі закортіло.

– Авжеж, я хочу побачити маму, і ти би захотів, якби вона в тебе була. Я таке саме немовля, як і ти! – І Джо злегка схлипнув.

– Гаразд, відпустимо цього плаксія додому, до мами, еге ж, Геку? Бідолаха, – до матусі захотів! Хай собі йде! Тобі тут подобається, правда ж, Геку? Ти залишишся, так?

Гек відповів: «та-а-ак» без усілякого натхнення.

– Я більше ніколи в житті не розмовлятиму з тобою, – сказав Джо, зводячись на ноги. – Знай це!

Він похнюпився, відійшов і почав одягатись.

– Бач, яка цяця! – відповів Том. – І не треба. Іди додому, нехай з тебе глузують. Знаний пірат, нічого сказати. Ми з Геком не маленькі плаксії. Ми залишимось, авжеж, Геку? Нехай собі йде, як хоче. Ми і без нього упораємось, сподіваюсь.

Однак Том почувався ніби не в сих ні в тих і був дуже збентежений, спостерігаючи за тим, як Джо продовжує одягатись з похмурим виглядом. Непокоїло його і те, що Гек надто вже уважно спостерігав за приготуваннями Джо, зберігаючи мовчання. Нарешті, не вимовивши ані слова на прощання, Джо почимчикував до Іллінойського берега. У Тома занило серце. Він поглянув на Гека. Гек не витримав його погляду і опустив очі долу. Потім він сказав:

– Я теж хочу додому, Томе. Тут і без того було страшно, а тепер стане ще гірше. Ходімо, Томе.

– Не хочу. Ідіть, коли вам так хочеться. Я залишаюся.

– Томе, а я краще піду.

– Ну і йди собі – хто тебе тримає?

Гек став надягати свої діряві штани.

– Томе, давай-но підемо. – сказав він. – Подумай. Ми зачекаємо тебе на березі.

– Не варто час гаяти – не дочекаєтесь.

Гек сумно пішов геть, а Том стояв, дивився йому услід, і йому так хотілося побороти свою гордість і теж піти. Він сподівався, що хлопці зупиняться, але вони продовжували повільно брести. Раптом Томові здалося, що навколо стало надто вже порожньо і тихо. Він остаточно переборов свою гордість і помчав стрімголов за товаришами, промовляючи:

– Зачекайте! Зачекайте! Я вам щось скажу!

Вони зупинились та обернулися. Підійшовши до них, він став розповідати їм про свій секрет. Спочатку вони слухали похмуро, а коли зрозуміли, у чому річ, то закричали «ура» і оголосили, що це чудово, і якби він розповів їм усе раніше, то вони і не надумали би іти з острова. Він вигадав якесь пристойне пояснення, проте дійсна причина його мовчання полягала у побоюваннях, що надто поспішне розкриття таємниці не завадило б їм засумувати один за одним, через що і вирішив зберігати її як останній засіб, на крайній випадок.

Хлопці весело вернулися назад і почали бавитись у звичайні ігри, постійно розмовляючи про дивовижний план Тома і дивуючись його геніальності. Після смачного обіду, що складався з яєць черепахи та риби, Том оголосив, що він хоче навчитися палити. Джо вхопився за цю думку і сказав, що теж спробує. Тому Гек зробив їм люльки і напхав в них тютюн. Ці новачки ніколи досі нічого не курили, окрім сигар, скручених з виноградного листя, від яких щипало язик і які ніхто не вважав серйозним куривом.

Тепер вони розляглися на землі, спираючись на лікті, і стали обережно і не надто впевнено випускати клуби диму. Дим мав неприємний смак, і їх злегка нудило, однак Том сказав:

– Так це ж дуже просто! Якби я знав про це раніше, то давно навчився б.

– Я теж, – сказав Джо. – простіше простого.

– Еге ж, скільки разів я бачив, як люди курять, і думав: хотів би і я вміти курити, – але мені завжди здавалося, що у мене не вийде, – продовжував Том. – Ось як я думав, правда ж, Геку? Пам’ятаєш, я казав тобі? Мабуть, Гек пам’ятає, як я це казав.

– Так, і не один раз, – засвідчив Гек.

– Ну ось, – продовжував Том, – сотні разів. Одного разу казав біля бійні. Пам’ятаєш, Геку? Тут були Боб Таннер, Джонні Міллер и Джефф Татчер. Ти хіба не пам’ятаєш, Геку?

– Аякже, пам’ятаю, – відповів Гек. – Це було наступного дня після того, як я загубив білу кульку, ні, напередодні цього дня!

– Ну ось, я ж казав, – сказав Том. – Гек пам’ятає.

– Я гадаю, що міг би палити люльку увесь день, – зауважив Джо. Мене ані скільки не нудить.

– І мене, – підхопив Том. – Я міг би палити увесь день, але готовий битися об заклад, що Джефф Татчер не може.

– Джефф Татчер! Та він від двох затяжок впаде. Хай спробує, і сам пересвідчиться.

– Мабуть, а Джонні Міллер – хотів би я подивитись, як Джонні Міллер візьметься за справу.

– Хотів би і я! – сказав Джо. – Ну, Джонні Міллеру навіть братися за це не варто. Він і однієї затяжки не витримає.

– Це правда, Джо. А ще я би хотів, щоб хлопці побачили нас тепер.

– Так. І я би хотів.

– Послухайте, хлопці, ви про це анічичирк, і як тільки вони усі зберуться разом, я підійду до тебе і запитаю: «Джо, а чи немає в тебе часом люльки? Покурити хочеться»! А ти відповіси так байдуже, ніби для нас це якась дрібничка: «Є. Я маю твою стару люльку, але маю й іншу, от тільки тютюн не дуже добрий». А я скажу: «Та ні, це пусте, був би лишень міцний». А потім ти витягнеш люльки, і ми їх закуримо, ніби нічого й не сталося, – от вони тоді вирячаться!

– Оце буде знано, Томе. Хотів би я, щоб це сталося вже!

– І я би хотів. А коли ми їм розповімо, що навчилися палити, коли були піратами, ото вже вони нам заздритимуть, що не були з нами.

– Ще б пак! Закладаюся, що позаздрять.

Розмова тривала, але потроху ставала млявою та переривчастою. Паузи ставали довшими; спльовування значно почастішало. Кожна пора в роті хлопчиків перетворилась на якийсь фонтан слини: вони ледь встигали спльовувати рідину, що накопичувалась під язиком; вона проникала у глотку і викликала гучну гикавку. Обличчя хлопців стали блідими та нікчемними. Люлька вислизнула з ослаблих пальців Джо. Люлька Тома наслідувала її приклад. Обидва фонтани працювали шалено, і обидва насоси відкачували на повну. Джо промовив тихим голосом:

– Я загубив ножа. Піду пошукаю його.

Том промовив тремтячими губами, намагаючись вимовляти зрозуміло:

– Я тобі допоможу. Ти йди цією стежкою, а я піду в обхід, вздовж струмка. Ні, Геку, тобі йти не потрібно, ми самі впораємось.

Гек залишився і чекав годину. Нарешті йому стало нудно бути на самоті, і він вирушив на пошуки товаришів. Вони опинилися у різних кутках лісу, далеко один від одного; обидва були дуже блідими та сонними. Але певні сліди свідчили про те, що якщо їм і було зле, то тепер їм полегшало.

Цього вечора вони мало спілкувалися за вечерею, і виглядали геть змарнілими. Коли ж Гек начинив свою люльку і збирався зробити те саме з їхніми, вони відмовились, кажучи, що почуваються не зовсім добре – мабуть з’їли щось таке, що їм нашкодило.

Близько опівночі Джо прокинувся і розбудив товаришів. Атмосфера була якоюсь важкою, і це передрікало щось недобре. Хлопці згуртувалися докупи і посунулись ближче до вогню, незважаючи на задушливу спеку нерухомого повітря. Вони сиділи мовчки, вслухаючись та очікуючи. Усе, що було поза межами простору, що його освічував вогонь, поглинула суцільна темрява. Раптом якийсь слабкий мерехтливий блиск на мить осяяв листя та зник. За ним спалахнув другий, більш потужний. Потім ще. Потім здалося, ніби чийсь слабкий подих промайнув лісовими хащами. Хлопці відчули слабке дихання на своїх щоках та здригнулися, їм здалося, ніби прилетів сам Дух ночі. Настала пауза.

Раптом сліпуче сяйво перетворило ніч на день, так що кожну травичку можна було розгледіти дуже чітко. Можна було також розгледіти три зблідлих, розгублених обличчя. Жахливий гуркіт грому прокотився небом і завмер віддаленими розкатами. Пронісся холодний порив вітру, ворушачи листям і здіймаючи догори стовп білого попелу від багаття. Знову яскраве світло осяяло ліс, і тої ж миті потужний удар немов розщепив верхівки дерев над головами хлопців. Вони перелякано вчепилися один в одного у непроглядній темряві, що настала за цим. Крупні краплі дощу затарабанили по листю.

– Гайда, хлопці, до намету! – крикнув Том.

Вони помчали стрімголов, перечіпляючись за коріння дерев та гілки винограду, кидаючись з боку в бік. Потужний ураган вирував серед дерев, змушуючи їх хилитися ледь не до землі. Сліпуча блискавка блимала час від часу, оглушливий гуркіт грому слідував один за одним. Дощ хлинув немов з відра, а ураган немов розперезався і гнав дощові потоки по землі.

Хлопці перегукувались між собою, але ревіння вітру та гуркіт грому заглушали їхні голоси. Нарешті вони дісталися намету та сховалися під ним, змерзлі, перелякані та змоклі до нитки. Гуртом все-таки було не так страшно. Старе вітрило так несамовито тріпотіло від вітру, що вони не могли чути навіть один одного, не кажучи про інші звуки, які заглушали все на світі.

Буря ставала все більш несамовитою, потужний порив вітру зірвав вітрило та моментально кудись його поніс. Хлопці схопилися за руки та побігли під укриття величезного дуба, що ріс на березі річки, при цьому вони час від часу падали і набивали собі гулі. Битва стихій була у розпалі. Під неперервними спалахами блискавок, що розсікали усе небо, усе проглядало з неймовірною чіткістю: похилені дерева, бурхлива річка, біла від піни, бурхливі потоки, що текли просто по землі, невиразні обриси високих пагорбів на іншому березі, – усе це проступало крізь стрімкі хмари та похилену сітку дощу. Час від часу якесь гігантське дерево, не вистоявши під навалою бурі, з тріском падало на молоду поросль, а безперервні громовиці сипались з оглушливим гуркотом, короткі, різкі, і неймовірно лячні. Гроза розразилась з нечуваною жорстокістю; здавалося, вона ладна розірвати острів на шматки, спепелити його і затопити аж по самісінькі верхівки дерев, і стерти з обличчя землі, і умертвити усе живе, що було на ньому. Поганою видалася ця ніч для безпритульних юних душ!

Нарешті битва скінчилася, сили, від яких так несамовито здригалося усе навколо, пішли геть з глухим та грізним гарчанням, яке затихало вдалечині; і нарешті запанував мир. Хлопці повернулися на галявину, добряче перелякані, хоча, як виявилось, вони б мали подякувати долі, бо у величезну смоківницю, під якою вони спали, влучила блискавка та розколола її навпіл. Їм пощастило втекти з-під неї ще до катастрофи.

На стоянці все було залито водою, включно із багаттям, бо вони були надто безпечними, зрештою як й усе їхнє покоління, і не подумали, як його убезпечити від дощу. Це було неприємно, – вони промокли наскрізь і змерзли. Вони активно висловлювали своє невдоволення, але невдовзі помітили, що вогонь проник глибоко всередину старого стволу, під яким його розклали, тож частина тліючої серцевини залишилась не залитою. Відтак вони обдерли кору з підвітряної сторони повалених дерев, і терпляче взялися до справи; врешті-решт вони спромоглися запалити вогонь. Вони натягали якомога більше хмизу і невдовзі раділи, коли запалала величезна ватра. Мандрівники висушили окорок і трохи поїли, а потім сиділи біля вогню, обговорюючи свою нічну пригоду, аж до самісінького ранку, бо не було жодного сухого місця, аби прилягти.

Коли сонячні промені проникли у хащі, вони стали поринати у сон. Вони пішли на піщану косу і вляглися спати там. Пекуче сонце нарешті розбудило їх, і вони почали готувати сніданок. Але й після сніданку вони почувалися втомленими та геть виснаженими, та й туга за домом давалася взнаки. Том зауважив це і намагався, як міг, звеселити піратів. Але вони і чути не хотіли про кульки, цирк, купання та інші забави. Він нагадав їм про пресловуту таємницю, і це дещо покращило їхній настрій. Скориставшись цим, він запропонував товаришам нову забавку: скласти з себе тимчасово звання піратів і перетворитись на індіанців, задля різноманітності. Ця ідея припала їм до душі. Не гаючи часу, вони взялися до справи, і невдовзі усі були з голови до ніг розфарбовані смугами чорного мулу, від чого вони походили на зебр; звісно, усі були вождями і пішли до лісу розоряти англійське поселення.

Поступово вони розділились на три ворогуючи табори і стали нападати одне на одного із засідок, вигукуючи бойовий клич, знімаючи скальпи та вбиваючи один другого тисячами. День видався напрочуд кривавим, а, отже, вдалим.

На вечерю усі повернулись до табору, голодні та веселі. Але тут виникло утруднення: ворогуючі індіанці не можуть мати спільну трапезу, аж поки не укладуть мир, а укласти мир, не викуривши люльки миру, для них це просто нереально. Ніхто не чув про будь-який інший спосіб. Двоє з дикунів ладні були пожалкувати про те, що не залишились піратами. Як би там не було, їм не залишалось нічого, окрім як вимагати люльку із найвеселішим виглядом, який вони тільки могли зобразити, і добросовісно пускати клуби диму.

Отож, зрештою вони пораділи з того, що перетворились на дикунів, бо завдяки цьому вони з’ясували, що чогось вони таки навчились. Виявилось, що вони вже можуть потроху затягуватись, не наражаючи себе на необхідність вирушати на пошуки загубленого ножа. Їх нудило не надто сильно, і до серйозних розладів здоров’я не доходило.

Звісно, вони не були такими недолугими, щоб знехтувати такою чудовою перспективою через нестачу практики. Вони обережно практикувалися після вечері, і з великим успіхом, тож провели чудовий вечір. Вони більшою мірою пишалися та тішились своїм новим талантом, аніж якби їм вдалося зняти скальпи з усіх індіанських племен. Залишимо їх курити, теревенити та вихвалятися, бо зараз ми займемося іншим.