Текст книги "Походеньки Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Глава Х

Клятва. – За жахом слідує покаяння. – Тортури для душі.

Обидва хлопці, сповнені жахом, стрімголов мчали до села. Час від часу вони озиралися, чи хтось їх бува не переслідує. За кожним пнем, що траплявся на їхньому шляху, їм ввижалася людина чи ворог, тож від переляку їм перехоплювало подих; а коли вони добігли до перших котеджів, гавкіт стривожених собак ніби додав їм крил.

– Тільки б дістатись старої чинбарні, перш ніж нас полишать сили! – прошепотів Том, задихаючись. – Мені не витримати…

Гекльберрі лише сопів у відповідь, і хлопці не відводили очей від мети своїх сподівань, докладаючи усіх зусиль, щоб добігти до неї. Вони затято бігли, і нарешті, пліч-о-пліч влетіли у двері та попадали на підлогу, радісні та безсилі, під покривом темряви. Поволі їхній пульс став вщухати, і Том прошепотів:

– Гекльберрі, а як ти гадаєш, що тепер буде?

– Шибениця, якщо лікар Робінзон помре.

– Ти так гадаєш?

– Я впевнений, Томе.

Том трохи подумав, потім сказав:

– А хто розповість? Ми?

– З якого це дива ми маємо розповідати? А раптом щось станеться, і індіанця Джо не повісять? Тоді він як не сьогодні, то завтра заріже нас, – це так само вірно, як те, що ми тут зараз лежимо.

– Я теж так подумав, Геку.

– Якщо вже кому й розповідати, то Меффу Поттеру, якщо він такий дурний. З нього стане, старого п’яниці.

Том нічого не відповів, продовжуючи розмірковувати. Нарешті він прошепотів:

– Геку, а Мефф Поттер нічого не знає. Як він може розповісти?

– З якого такого дива він не знає?

– А з такого, що удар оглушив його тої самої миті, коли індіанець Джо зробив це. Ти гадаєш, він щось бачив? Гадаєш, він щось знає?

– Авжеж знає, Томе!

– Ба більше, може статися, що цей удар зовсім прикінчив його!

– Ну, це навряд, Томе. Він був п’яним, я бачив, проте він завжди такий. А я знаю, що коли батько наклюкається, тоді хоч ти його церквою бий по голові, йому байдуже. Мабуть, і Мефф так само. Абсолютно тверезу людину такий удар, скоріше за все, вбив би на смерть.

Том подумав ще трохи й сказав:

– Геку, а ти впевнений, що зможеш тримати язика за зубами?

– Томе, ми мусимо тримати язика за зубами. Ти й сам це розумієш. Цей чортів індіанець навіть не вагатиметься, щоб втопити нас як пару кошенят, якщо ми щось бовкнемо, а його ще не повішають. Слухай-но, Томе, ми маємо заприсягнутися одне одному, що триматимемо язика за зубами.

– Згоден, Геку. Це найкращий вихід. Візьмемось за руки та присягнемо, що ми…

– Ні, цього замало. Таке підходить для чогось несуттєвого, особливо того, що стосується дівчат, бо вони однаково тебе викажуть та всім розпатякають, як зберуться; а таку важливу клятву слід написати. До того ж, кров’ю.

Том цілковито підтримував цю ідею. Навколо було тихо, темно і страшно; час та обставини були відповідними до справи, яку вони запланували. Том відшукав чисту соснову тріску, витягнув з кишені шматок «червоного кіля», сів та у світлі місяця насилу написав наступні рядки, прикушуючи кінчик язика на початку рядка, и розтискаючи зуби, коли діставався його кінця:

Том Сойєр клянецця ніколи слова не пікнуть і краще померти ніж рот розкрить Гек Фін теж і підписуєм нашою кров’ю.

Гекльберрі був у захваті від здібностей Тома та його витонченого стилю. Він негайно витягнув з-під обшлагу булавку і хотів вже проколоти собі руку, як Том сказав:

– Зачекай-но! Не роби цього. Булавка мідна. На ній може бути ярь.

– Яка така ярь?

– Отрута. Ось яка. Спробуй проковтнути зовсім трохи – тоді знатимеш.

Том розмотав нитку з однієї із своїх голок, і кожен із хлопців уколов свій палець і витиснув краплю крові.

Після численних спроб Том нарешті написав мізинцем свої ініціали. Потім він показав Гекльберрі, як написати «Г» та «Ф», і клятву було складено. Вони закопали тріску біля самої стіни, супроводжуючи обряд різноманітними зловісними церемоніями та заклинаннями, і після цього були переконані, що їхні язики вже скуті назавжди, а ключі від кайданів знищено.

Якась тінь промайнула крізь діру на іншому кінці напіврозваленої будівлі, однак вони цього не помітили.

– Томе, – прошепотів Гекльберрі, – це назавжди утримає нас від базікання?

– Звісно. Що би не сталося, а ми мусимо мовчати. Інакше – помремо, сам знаєш.

– Так, звісно що так.

Вони продовжували перешіптуватись. Аж раптом з вулиці до них долетіло протяжне, зловісне виття собаки, кроків за десять від них. Хлопці з жахом вхопилися один за одного.

– На кого це вона? – ледь вимовив Гекльберрі.

– Не знаю, ану поглянь у щілину. Хутко!

– Подивися ти, Томе!

– Не можу… не можу я, Геку!

– Будь ласка, Томе. Ось знову!

– О Боже, дякую тобі! – прошепотів Том. – Я впізнав цей голос. Це Булль Гарбісон.

– Еге ж, це чудово, бо я був перелякався до смерті, Томе. Я готовий був заприсягнути, що це бродячий пес.

Пес знову завив. У хлопців знову защемило серце.

– Та ні, це не Булль Гарбісон! – прошепотів Гекльберрі. – Поглянь-но, Томе!

– Том, тремтячи від страху, дослухався і подивився у щілину. Потім ледь чутно прошепотів:

– Геку, це бродячий пес!

– Хутко, Томе, хутко! На кого він виє?

– На нас обох, Геку. Адже ми зовсім поруч.

– Йой, Томе, мабуть, нам з тобою кінець. Я не маю жодних сумнівів щодо того, де саме я опинюсь. Я був таким негідником.

– Авжеж, кепські наші справи! А все тому, що прогулюєш школу і робиш те, що дорослі тобі, власне, і не дозволяють робити. Я міг би бути так само чемним, як і Сід, якби намагався, – та годі, де вже мені! Але якщо цього разу вдасться виплутатись, то обіцяю вчитися як належить у недільній школі!

Том став потроху схлипувати.

– Ти маєш себе за дурника! – з цими словами Гекльберрі теж почав схлипувати. – Але ж порівняно зі мною ти просто пряник, Томе Сойєр! О Господи, Господи, хотів би я бути бодай наполовину таким.

Том схаменувся і прошепотів:

– Поглянь, поглянь-но, Геку! Вона стоїть до нас задом!

Гек подивився і йому відлягло від серця.

– А й справді. Так і є! А до цього так само стояла?

– Авжеж. Я так очумів, що не зметикував цього. Ну, це нічого не варте, ти ж знаєш. От тільки на кого вона виє?

Виття стихло. Том прислухався.

– Ш-ш! Що це? – прошепотів він.

– Це… це ніби свині рохкають. Ні, це хтось хропе, Томе.

– Дійсно? А де, Геку?

– Ніби на тамтому кінці. Схоже на те. Батько, бува, ночував тут, поруч зі свинями. Коли він хропе, то аж стіни трясуться. Та й навряд чи коли він повернеться у це село.

Пристрасть до пригод знову прокинулась у душах хлопців.

– Геку, ти підеш, якщо я піду попереду?

– Не дуже хочеться, Томе. А раптом це індіанець Джо?

Том був настрашився. Але спокуса виявилась сильнішою, і хлопці вирішили випробувати долю, домовившись про те, що тікатимуть щодуху, коли храп стихне. Вони навшпиньках стали підкрадатись до хропуна. Коли вони були за кілька кроків від нього, Том наступив на тріску, і вона дзвінко переломилась. Людина, що спала, застогнала, поворухнулась, і її обличчя потрапило під промінь місячного світла. Це був Мефф Поттер. Хлопці спершу заклякли, однак їхній страх скоро минув. Вони навшпиньках вийшли з напіврозваленого сараю і зупинились неподалік, щоб попрощатись. У нічній темряві знову було чутно протяжливе, зловісне виття. Вони обернулися і побачили бродячого пса, який стояв за кілька кроків до того місця, де лежав Поттер, мордою до нього.

– О, Боже, це вона до нього! – разом вигукнули обидва хлопчики.

– А знаєш, Томе, подейкують, що бродячий пес вив перед будинком Джона Міллера, саме опівночі, два тижні тому; і цієї ж ночі до нього залетіла дрімлюга, сіла на перила і кричала; але ж ніхто в домі не помер.

– Так, я знаю. Але що з того, що не помер? Але ж Тресі Міссер впала на кухонну плиту і отримала страшенні опіки наступної суботи.

– Так, але ж не померла! А тепер їй вже краще.

– Зачекаємо – побачимо. Ні, їй вже не жити, як і Меффу Поттеру. Так кажуть негри, а вони на таких речах розуміються, Геку.

Вони попрощались та розійшлись, сповнені розмаїтих думок.

Ніч вже майже минула, коли Том знову тихо проліз у вікно спальні. Він роздягнувся якомога тихіше і вмостився у ліжку, щасливий від того, що ніхто не помітив його відсутності. Він не знав, що Сід не спав вже цілу годину, і його храп був удаваним.

Коли Том прокинувся, Сід вже вдягнувся та пішов. Судячи з яскравості світла за вікном, був вже пізній ранок. Том знітився. Чому його знову не розбудили, не розштовхали, змушуючи прокинутись як зазвичай?.. Ця думка спричинила появу недоброго передчуття. За якихось п’ять хвилин він вдягнувся і спустився зі сходів, почуваючись геть розбитим та невиспаним. Сім’я ще сиділа за столом, проте снідати закінчила. Він не почув ані слова докору, проте усі намагались не дивитись на нього, а за столом панувала урочиста тиша, від якої серце винуватця завмирало. Він сів і удавав із себе веселого хлопчика, однак розмова не задалася. Його поведінка не викликала ані посмішки, ані бодай якоїсь реакції, зрештою він і сам замовк та засумував.

Після сніданку тітка Поллі відвела його до себе, і Том майже зрадів, сподіваючись, що обійдеться лише шмаганням, – але не так сталося, як гадалося! Тітка плакала над ним, і запитувала, як він може так засмучувати її старе серце, а на завершення вона сказала, що він може поводитись так і надалі, аж поки не погубить себе і не доведе її сиву голову до могили, бо їй не варто навіть намагатися виправити його. Це було гірше за тисячу шмагань, і душа Тома заболіла більше, ніж тіло. Він плакав, обіцяв, що конче виправиться, і врешті-решт отримав прощення, відчуваючи, що це прощення лише наполовину, і його обіцянкам не надто й вірять.

Він почувався таким нещасним, що навіть не думав про те, щоб помститися Сідові, тож останній даремно поспішав втекти через задню хвіртку. Похмурий, він поплентався до школи і витримав шмагання, яке отримав разом з Джоном Гарпером за прогул напередодні, з байдужістю людини, душа якого переповнена більш серйозним горем і якій байдуже до усього решти. Потім він сів на своє місце, оперся ліктями об стіл, підпер руками підборіддя і витріщився на стіну із виразом застиглого страждання на обличчі, яке сягнуло своєї крайньої межі. Його лікоть впирався у щось тверде. Трохи згодом він повільно та з розпачем прибав лікоть і, зітхаючи, взяв цей предмет. Він був загорнутий у папір. Том розгорнув його. З його грудей вирвалось глибоке, болюче зітхання, і серце його розбилося. Це була його мідна кнопка від решітки комину. Це була та крапля, яка переповнила чашу!..

Глава ХІ

Мефф Поттер з’являється на сцені. – Докори Тома.

Десь опівдні жахлива звістка раптово сколихнула усе село. Хоча про телеграф там ніхто й не мріяв, та новина поширювалась з вуст у вуста, від групи до групи, з дому в дім, з майже телеграфічною швидкістю. Звісно, шкільний учитель після обіду відпустив учнів з уроків; просто якби він вчинив інакше, то мешканці його би просто не зрозуміли. Скривавлений ніж знайшли поруч із тілом вбитого, і хтось упізнав у ньому ніж Меффа Поттера, – так розповідали. Казали також, що якийсь спізнілий перехожий бачив Поттера біля потічка, в якому той вмивався близько першої чи другої години ночі, і що Поттер одразу втік від нього – факт підозрілий, а надто умивання, яке не входило до звичок Поттера. Розповідали також, що у пошуках вбивці (люди швидко знаходять докази та оголошують вироки) обнишпорили все місто, проте його так і не знайшли. В усі сторони вислали кінну погоню, і шериф не мав сумнівів щодо того, що вбивцю заарештують вже сьогодні.

Усі мешканці прийшли на кладовище. Том забув про своє горе і теж попрямував туди, хоча він би з більшим задоволенням пішов деінде, однак якісь фатальні, незрозумілі чари принаджували його саме туди. Коли він підійшов до жахливого місця, продершись крізь натовп, він побачив жахливу картину. Йому здавалося, що він був тут Бог знає як давно. Хтось ущипнув його за руку. Він обернувся, і зустрівся поглядом із Гекльберрі. Обидва роззирнулися по усіх боках, хвилюючись, чи бува хтось не помітив, як вони обмінялись поглядами, але всі були стурбовані розмовами та спогляданням жахливої картини.

– Нещасний! – Такий молодий! – Однак це урок для осквернителів могил! – Якщо спіймають Меффа Поттера, висіти йому на шибениці.

Такі міркування лунали тут і там, а священик зауважив:

– Це суд Божий; це він доклав сюди свою руку.

Том здригнувся усім тілом: його погляд впав на зловісну фізіономію індіанця Джо. Цієї ж секунди натовп заворушився, захвилювався і залунали голоси:

– Ось він! Ось він! Сам йде!

– Хто? Хто? – разом запитали зо два десятки голосів.

– Мефф Поттер!

– Зупинився! Погляньте, назад повертає! Не пускайте його!

Люди, які повилазили на дерева, просто над головою Тома, казали, що він і не намагався піти, а лише раптом зніяковів і ніби вагався.

– Диявольське нахабство, – зауважив один із присутніх, – Прийшов помилуватися на свою справу, от тільки не очікував побачити тут людей.

Натовп розступився, і шериф поважно прослідував крізь нього, ведучи Поттера попід руку. Обличчя нещасного виказувало лише розгубленість, в очах застиг жах. Зупинившись перед тілом убитого, він затремтів немов у лихоманці, затулив обличчя руками та розридався.

– Це не я вчинив, людоньки, – промовив він, схлипуючи, – присягаюся, не я.

– А хто тебе звинувачує? – сказав хтось.

Ця репліка, вочевидь, влучила в ціль. Поттер забрав руки від обличчя і подивився на присутніх поглядом, сповненим безпорадного відчаю. Побачивши індіанця Джо, він вигукнув:

– Джо, адже ти обіцяв, що ніколи…

– Це ваш ніж? – запитав шериф, кинувши ніж до його ніг.

Поттер відсахнувся і був би впав, якби його не підхопили і не допомогли сісти на землю. Тоді він сказав:

– Мені ніби хтось підказував: вернися, не йди!

Він позіхнув, потім махнув заслаблою рукою, наче визнаючи себе переможеним, і сказав:

– Розкажи їм Джо, розкажи – чого вже…

Потім Гекльберрі та Том, онімівши від здивування, слухали, як безсердечний брехун спокійно повторював свою розповідь, і чекали, що от-от небо розверзнеться і Божий грім та блискавка вразять його, і лише дивувались, чого він так зволікає. Коли ж індіанець Джо закінчив і залишався стояти цілим та неушкодженим, їхнє бажання порушити свою клятву та врятувати життя ошуканому бідасі геть зникло, бо вони зрозуміли, що цей нечестивий продав свою душу Дияволу, а простояти тому, хто водиться з такою силою, марно.

– Чого же ти не втік, чого прийшов сюди? – запитав хтось.

– Нічого не міг вдіяти, – простогнав Поттер, – хотів бува втекти, але щось так і тягнуло сюди.

Він знову заридав.

Кілька хвилин потому індіанець Джо так само врівноважено повторював свої покази на допиті, під присягою; і хлопці, які бачили, що грім так і не грянув, остаточно упевнились у тому, що індіанець Джо продав душу дияволу. В їхніх очах це перетворило його на найбільш зловісно-цікаву істоту, яку їм колись доводилось бачити, тож вони не здводили своїх зачарованих очей з його обличчя. Вони ухвалили для себе рішення: слідкувати за ним ночами за будь-якої нагоди, сподіваючись колись побачити його жахливого господаря.

Індіанець Джо допоміг підняти тіло убитого та покласти його на віз, причому збентеженим натовпом пройшла чутка, ніби з рани виступила кров! Хлопцям здалося, що цей хороший знак виведе слідство на вірний шлях, але їх спіткало розчарування, бо дехто з присутніх зауважив:

– Ще б пак, адже він був лише за три кроки від Меффа Поттера.

Жахлива таємниця та докори сумління весь наступний тиждень бентежили сон Тома, тож одного ранку під час сніданку Сід сказав:

– Томе, ти так крутишся і розмовляєш уві сні усю ніч, що я не можу спокійно спати.

Том зблід і опустив очі долу.

– Це поганий знак, – сказала тітка Поллі серйозно. – Що в тебе на душі, Томе?

– Нічого. Нічого я не знаю.

Але рука хлопчика тремтіла так, що він аж пролив каву.

– А яку маячню ти верзеш, – продовжував Сід. – Сьогодні вночі ти казав: «Це кров, це кров!» Ти повторював це багато разів. А потім сказав: «Не мучте мене, я все розповім». Що розповіси? Про що це ти хочеш розказати?

У Тома в очах все потемніло. Хто знає, що б могло статися, якби тривога не зійшла з обличчя тітки Поллі і вона не допомогла хлопчику, навіть не здогадуючись про це. Вона сказала:

– Замовкни. Це все жахливе вбивство. Мені самій воно сниться майже кожної ночі. Іноді навіть сниться, ніби це я його скоїла.

Мері сказала, що її теж дуже засмутила ця подія. Сід, вочевидь, вдовольнився цим.

Том спромігся втекти якнайшвидше і після цього увесь тиждень скаржився на зубний біль, підперезував на ніч щелепу хусткою, і стискав щелепи, щоб не розмовляти. Він не знав, що Сід не спить по ночах і часто знімає з Тома пов’язку, подовгу слухає, опершись на лікоть, а потім знову надіває її. Однак поступово хвилювання Тома стихло, зубний біль йому набрид і він облишив це. Якщо Сід дійсно хотів щось витягти з незрозумілого бурмотіння Тома, то залишив це для себе. Томові здавалось, що його товариші аж занадто захоплюються грою у судове слідство з приводу дохлих кішок, підтримуючи в такий спосіб його неспокій. Сід помітив, що Том ніколи не брав на себе ролі слідчого під час цих розшуків, хоча зазвичай він був ватажком на всіх заходах; помітив, що Том відмовлявся навіть від ролі свідка – і це видалося йому дивним; не оминув Сід і тої обставини, що Том виказував огиду до цих розслідувань і завжди їх уникав. Сід дивувався, однак нічого не казав. Невдовзі ці розслідування вийшли з моди, і сумління Тома заспокоїлось.

Майже щодня впродовж цього сумного періоду Том, знайшовши хвилинку, прямував до маленького заґратованого віконця і передавав через нього для вбивці усе, що лише міг дістати для його втіхи. За тюрму слугувала маленька цегляна халупа на болоті, біля села; сторожа при ній не було, та й рідко хто в ній колись сидів. Ці передачі значно полегшували докори сумління Тома. Мешканцям дуже кортіло повимазувати індіанця Джо дьогтем, виваляти його у пір’ях і запроторити за межі села за крадіжку трупа з могили, але з огляду на його жахливий характер не знайшли нікого, хто б взяв на себе таку ініціативу, тож справа так і заглухла. Свої покази він розсудливо розпочинав з розповіді про бійку, не згадуючи про розривання могили, яке передувало їй, тому на суді це питання не розглядали.

Глава ХІІ

Том виявляє щиросердність. – Слабкість тітки Поллі.

Однією з причин, через яку Том став менше перейматися своїми внутрішніми терзаннями, стала нова та важлива турбота. Беккі Татчер припинила відвідувати школу. Продовж кількох днів Том намагався, призвавши власну гордістю, забути про неї, проте марно. Він став вечорами тинятися навколо будинку її батька, почуваючись дуже нещасним. Вона захворіла. А якщо вона помре! Ця думка не давала йому спокою. Його більше не цікавила ані війна, ані навіть піратство. Життя втратило свої барви, залишився лише сум. Він не торкався ані обруча, ані м’яча – вони його більше не цікавили. Тітка була цим занепокоєна, і заходилася загодовувати його усілякими ліками. Вона належала до тих людей, які захоплюються патентованим медичним зіллям та різними нововинайденими способами підтримання та відновлення здоров’я.

Вона була невтомною експериментаторкою у цій сфері. Щойно з’являлася якась новинка, як в неї виникало нестримне бажання випробувати її, якщо не на собі, то на будь-кому, хто потрапляв їй під руку. Вона передплачувала усіх можливих шарлатанських «Друзів здоров’я», і набундючене невігластво, яким вони були просякнуті по самі вінця, здавалися їй вершиною мудрості. Уся їхня балаканина про вентиляцію, про те, як саме слід лягати у ліжко, і як прокидатися, що їсти, що пити, скільки рухів робити, який душевний настрій плекати в собі, що надівати, – все це було для неї святим, немов Євангеліє, і вона ніколи не зауважувала, що поточні журнали зазвичай заперечували усе, що рекомендували ще місяць тому. Вона була простодушною та чесною, а тому легко ставала жертвою ошуканства. Вона накопичувала усю цю шарлатанську макулатуру та шарлатанське зілля, які могли слугувати смертельною зброєю, умовно кажучи, гарцювала на білому коні, «і пекло слідувало за нею». Вона не мала ані найменшого сумніву щодо того, що вона є ангелом-цілителем та бальзамом для нужденних сусідів.

У той час лікування водою ще було дивовижею, і тому хворобливий стан Тома видався їй дуже слушним для її лікувальної діяльності. Кожного дня на світанку вона виводила його у дров’яний сарай і виливала на нього повний жбан холодної води; потім обтирала рушником, шорстким немов наждак, і в такий спосіб приводила його до тями; потім загортала у мокре простирадло і закутувала ковдрою, під якою він пітнів так, що його «душа виходила разом з паром жовтими крапельками з усіх пор», принаймні так запевняв Том.

Незважаючи на всі ці процедури, хлопчик ставав ще більш сумним та немічним. Вона додала до процедур ще гарячі ванни, душ та обливання. Хлопець й далі лишався сумним, мов поховальні сани. Вона долучила до водного лікування ще легку вівсяну дієту та пластирі від наривів. Вона вимірювала його місткість, ніби він був горнятком, і щоденно наповнювала його універсальним зіллям.

Тим часом Томові було байдуже до цих процедур. Такий стан хлопчика довів стареньку до відчаю. Слід було за будь-яку ціну здолати цю байдужість. Саме у той час вона вперше почула про «Болеутамовувач». Вона замовила доволі солідну партію цього препарату. Спробувала – і сповнилась вдячності. Це був просто вогонь у стані рідини. Вона облишила лікування водою й іншими засобами і цілковито поклалася на «Болеутамовувач». Вона дала Томові чайну ложку цього чар-зілля і з великим занепокоєнням очікувала на результат. Її тривога вщухла і душа знову віднайшла спокій, бо «байдужість» була переможена. Хлопчик не зміг би виявити більш бурхливого та щирого піднесення, навіть якби під ним розпалили багаття.

Том відчув, що настав час прокинутись. Мабуть таке життя було доволі романтичним для його згаслих сподівань, проте надто вже мало було у ньому почуттів та надто багато хвилюючої різноманітності. Отож, він став шукати спосіб, як позбутися теперішнього способу життя, і, врешті-решт, вирішив зробити вигляд, що йому дуже подобається «Болеутамовувач». Він настільки часто став просити його у тітки, що навіть набрид їй, і вона сказала, що він може вживати його самостійно і не займати її. Якби на його місці був Сід, тоді її радість була би беззаперечною, але маючи справу з Томом, вона вирішила потайки пильнувати пляшку. Вона переконалася, що зілля дійсно стає менше, але вона би ніколи в житті не могла здогадатися, що хлопчик лікував щілину у підлозі вітальні.

Одного разу Том нагодився почастувати щілину черговою порцією ліків, коли увійшов тітчин рудий кіт; мурликаючи, він жадібно поглядав на чайну ложечку, явно демонструючи своє бажання скуштувати. Том сказав:

– Не проси, коли не хочеш, Пітере.

Але Пітер дав знати, що він хоче.

– Ти упевнений?

Пітер був упевнений.

– Ну, коли ти просиш, то я тобі дам, бо я не жадібний, але якщо тобі не засмакує, нарікай на себе.

Пітер виказав готовність, і Том відкрив йому рота і влив туди ложку «Болеутамовувача». Пітер підстрибнув на два аршини, прогорланив бойовий клич і став кидатись з боку в бік по кімнаті, наштовхуючись на меблі, перевертаючи вазонки, вчиняючи загальний хаос. Потім він звівся на задні лапи і закружляв у танці, перебуваючи у якомусь веселому шаленстві, при цьому він закинув голову назад і висловлював диким голосом своє невимовне блаженство. Потім знову став метушитися по кімнаті, залишаючи після себе хаос та розруху.

Тітка Поллі увійшла саме вчасно, аби побачити, як він, зробивши кілька подвійних сальто-мортале, прогорланив своє останнє потужне «ура» і вистрибнув у прочинене вікно, утягуючи за собою решту вазонків; Том на підлозі заходився від сміху.

– Томе, що це з ним?

– Не знаю, тітонько, – ледь вимовив хлопець.

– Ніколи такого не бачила. Що його так засмутило?

– Чесно, не знаю, тьотю Поллі, коти завжди так роблять, коли вони не в гуморі.

– Та невже? Завжди так роблять? – В її голосі було щось, що викликало його занепокоєння.

– Так. Тобто, мені так здається.

– Тобі здається?

– Авжеж.

Старенька нахилилась, а Том спостерігав за нею із цікавістю та хвилюванням. Він надто пізно зметикував, на що вона «націлилась». Викривальна чайна ложка виднілася з-під ліжка. Тітка Поллі підняла її та оглянула.

Том зіщулився, і опустив очі долу. Тітка Поллі підвела його звичним способом – за вухо – і дзвінко постукала по його голові.

– І не соромно тобі, сер, так знущатися над нещасною безсловесною твариною?

– Я зробив це, бо мені стало його шкода, – адже він не має тітки.

– Не має тітки! Що за маячня! До чого тут тітка?

– А як же ж! Якби він мав тітку, тоді б вона сама обпікала йому нутро. Обпікала б йому усі нутрощі, як людині.

Тітка Поллі раптом відчула докори сумління. Справа предстала геть по-новому: те, що видавалося жорстоким щодо кота, могло бути жорстоким і стосовно хлопця. Вона зм’якла: їй стало його шкода. На її очі навернулися сльози, вона погладила Тома по голові і ніжно вимовила:

– Я бажала тобі добра, Томе. Адже ліки мали для тебе користь?

Том серйозно поглянув на неї з ледь помітним лукавством у погляді.

– Я знаю, що ви бажали мені лише добра, тітонько, а я бажав добра Пітеру. Воно йому також допомогло. Я ніколи не бачив, щоб він крутився так вправно.

– Йой, припини, Томе, не сердь мене знов. Краще спробуй бути чемним хлопчиком, тоді тобі не потрібно буде приймати ліки.

Том прийшов до школи завчасно. Таку чемність він демонстрував останнім часом майже щодня. Ось і сьогодні він, як зазвичай, став біля воріт, і відмовився грати з товаришами. Він сказав, що нездужає, та й вигляд у нього був якийсь хворобливий. Він зробив вигляд, що роззирається на всі боки, окрім одного, куди насправді дивився – вздовж вулиці. Вдалечині з’явився Джефер Татчер, і обличчя Тома засяяло. Він з хвилину вглядався, а потім сумно відвернувся. Коли підійшов Джефер Татчер, він привітався з ним і став в різний спосіб виводити його на розмову про Беккі, але цей вітрогон не второпав його натяків. Том довго вичікував; щоразу, як він помічав якесь платтячко, що промайнуло здалеку, у ньому оживала надія, а коли він розумів, що це не вона, у його душі спалахувала ненависть до її хазяйки. Зрештою, більше вже ніхто не з’являвся у сукенках, і він знову поринув у безнадійну журбу; зайшов до порожнього класу і усамітнився вдвох зі своїм стражданням. Ще одна суконка промайнула у хвіртці, і серце Тома заклякло. Наступної миті він вже був у дворі і поводився немов індіанець: верещав, реготав, ганявся за хлопцями, стрибав через паркан, наражаючись на небезпеку зламати собі шию або переламати руки і ноги, перевертався, стояв на голові, – витворяв різноманітні геройські штуки, які тільки міг вигадати, і весь час потайки поглядав, чи звертає на нього увагу його Беккі Татчер. Але вона ніби зовсім його не помічала, навіть не поглянула ані разу. Невже вона його не помічає? Він переніс арену своїх подвигів ближче до неї, зняв з одного хлопчика шапку і закинув її на дах, врізався у гурт хлопчиків, розкидав усіх їх по різні боки, а сам покотився у бік Беккі, ледь не збивши її з ніг. А вона відвернулась, задерши догори носик, і сказала так, щоб він чув: «Еге ж, дехто думає, що він напрочуд милий, – постійно хизується».

Тома наче блискавка вразила. Він оговтався і вислизнув з двору знищений і розчавлений.