Текст книги "Походеньки Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Відповідай, Томасе, не бійся.

Том ані пари з вуст.

– Я знаю, що ти даси відповідь мені, – сказала леді. – Імена перших апостолів…

– ДАВИД та ГОЛІАФ!

Опустимо завісу милосердя над завершенням цієї сцени.

Глава V

Добрий пастир. – В церкві. – Пудель та жук.

Біля пів на одинадцяту стали бити у надщерблений дзвін маленької церкви, і прихожани почали збиратися на ранішню проповідь. Учні недільної школи розсілися по усій церкві, разом з батьками, і під їхнім наглядом. Прийшла тітка Поллі, а з нею Том, Сід та Мері. Тома посадили біля проходу, подалі від прочиненого вікна та спокусливих літніх сцен. Натовп заполонив церкву; літній та нещасний поштмейстер, який бачив й кращі часи; мер з дружиною – бо серед низки інших непотрібних речей у них був й мер; мировий суддя; вдова Дуглас, гарна, урочиста та сорокарічна, щедра, добросердна та заможна; її будинок на пагорбі був єдиним палаццо у містечку, і при цьому найбільш гостинним й торованим в сенсі святкувань, якими лишень міг похизуватись С.-Пітерсбург; досвідчений та поважний майор містер Ворд; кухар Ріверсон, поважна приїжджа особа; також місцева красуня, одна з численного натовпу інших юних спокусниць, вбраних у батист та стрічки; також усі молоді клерки містечка гуртом, – вони стояли у притворі, муляючи набалдашники своїх ціпків та утворюючи рій напомаджених та усміхнених залицяльників, аж допоки остання дівчина не пройшла крізь їхню юрбу; ходу завершував чемний хлопчик Віллі Мафферсон зі своєю матінкою, за якою він доглядав так, ніби вона була викарбувана зі скла. Він завжди супроводжував її до церкви і був улюбленцем усіх мамусь. Всі хлопці ненавиділи його – бо надто чемним він був, до того ж їм постійно докоряли ним. Білий носовичок ніби випадково стирчав з його задньої кишені, утім, як і завжди по неділях. Томас не мав носовичка, і він вважав хлопців, які їх мали, піжонами. Тепер вже зібралися усі, у дзвони забили ще раз, щоб поквапити тих, хто відстав чи зашпортався, і в храмі запанувала урочиста тиша, яку переривали лише шепіт та сміх на хорах в галереї. На хорах сміялись та шепотіли впродовж усієї служби. Колись існували й благочестиві церковні хори, однак я забув, де саме. Це було дуже давно, тож у мене збереглися самі лише спогади, але було це в іншій країні.

Пастир проникливо виконав гімн, в особливій манері, яку дуже полюбляли у цій місцині. Він розпочинав у середньому діапазоні, впевнено досягав вершин, доходячи до визначеного пункту, на цьому місці з надзвичайним пафосом вигукував верхнє слово і стрімко падав вниз, немов стрибав з трампліну.

 
Чи знайду шлях на небеса, де радість, мир, любов,
Допоки інші б’ються тут у битві, й ллється кров?
 

Його мали за чудового декламатора. Під час церковних сходин його завжди просили прочитати якісь вірші, і коли він завершував, дами простягали руки до небес, потім безпорадно опускали їх на коліна, закочували очі і хитали головами, немов промовляючи: словами не передати; це надто дивовижно, надто дивовижно для нас, смертних!

Після того, як гімн було виконано, вельмишановний містер Спрег перетворився на дошку для оголошень і став зачитувати повідомлення про мітинги, збори та всяке різне, аж поки список не розрісся такою мірою, що здавалося ніби стіни ось-ось луснуть, – недолугий звичай, який і досі існує в Америці, навіть у містах, і абсолютно непотрібний у наш час надміру газет. Тут і там можна зустріти таке – що менше причин для існування традиційного звичаю, то важче його позбутися.

Потім священик прочитав молитву. Молитва була хорошою, щиросердною, і дуже ґрунтовною: вона містила прохання заступництва за Церкву і малих дітей Церкви, за інші церкви містечка; за власне містечко; за округ; за Штат; за посадових осіб Штату; за Сполучені Штати; за церкви Сполучених Штатів; за Конгрес; за Президента; за урядових чиновників; за нещасних моряків, що торують бурхливе море; за мільйони скривджених, що стогнуть під навалою європейських монархій та східного деспотизму; за тих, хто міг би користатися світлом та благою вістю, але чиї очі не бачать і чиї вуха не чують; за язичників з віддалених морських островів; завершувалась вона проханням про те, аби слова, які мав намір оголосити пастир, набули милості та благословення і потрапили, немов насіння у родючий ґрунт, і дали у належний час рясний та гарний врожай. Амінь.

Зашурхотіли сукні, і прихожани сіли на лавки. Хлопчик, про якого написано у цій книзі, не переймався молитвою, він просто терпів її, та й то аби як. Він постійно товкся, час від часу звертав увагу на певні деталі молитви, бо хоч і не слухав, але знав її здавна усталений зміст та визначений спосіб викладення, напрацьований священиком, – тому його вухо вловлювало найменші зміни й він обурювався усім своїм їством; доповнення здавались йому негарними та безсоромними. Десь посередині молитви на спинку лавки, що стояла перед ним, сіла муха, і похитнула його дух, преспокійно потираючи лапки одну об другу; вона охопила ними голову і стала терти ними з таким заповзяттям, що її шия витягнулась у ниточку і стала помітною, а голова, здавалося, от-от відпаде від тулуба; задніми лапками вона чистила свої крильця і пригладжувала їх, наче фалди у фрака; і взагалі доводила себе до ладу так спокійно, наче знала, що може робити це абсолютно безкарно. А воно так і було; хоча: щоразу, як у Тома свербіли руки, щоб схопити її, він стримував себе, – бо був переконаний, що його душа вмить загине, коли він вчинить так під час молитви. Але під час заключних слів молитви його рука стала вигинатись та підкрадатись; і щойно пролунало «Амінь», муха перетворилась на військовополонену. Однак тітка помітила це і наказала відпустити її.

Пастир прочитав текст і розпочав монотонну проповідь, таку снодійну, що багато хто став куняти, а між іншим, в ній йшлося про полум’я та сіру, а кількість обраних була обмежена такою мізерною кількістю, що не вартувало й перейматися спасінням. Том рахував сторінки проповіді; по закінченні служби він завжди знав, яку кількість сторінок прочитали, але майже ніколи не знав нічого окрім цього. Цього разу, однак, його зацікавило одне місце у проповіді. Пастир описав грандіозну та зворушливу картину, коли усі народи об’єднаються в одну родину, коли лев та ягня лежатимуть поруч і мала дитина поведе їх. Але пафос, повчання, мораль цієї картини зникли для нього; він думав лише про ефектну роль головної дієвої особи перед націями, що зібрались; обличчя його ожило від цієї думки, і він мріяв про те, що було би незле саме йому бути тою дитиною, якщо лев насправді є приборканим.

Потім він знову занудьгував, коли священик став наводити сухі аргументи. Раптом він згадав про один із своїх скарбів і витягнув його з кишені. Це був великий чорний жук з величезними щелепами – щипун, як називав його Том. Він лежав в коробці з-під пістонів. Спершу той намагався вхопити Тома за палець. Звісно, тої ж миті отримав щигля, жук відлетів у прохід і гепнувся на спину, а вкушений палець опинився у роті хлопчика. Жук лежав, безпомічно ворушив лапами, і не міг перевернутися. Том дивився на нього, потягнувся за ним, проте дотягнутися не міг. Інші прихожани, для яких проповідь теж була нецікавою, зраділи жукові й теж дивились на нього.

В цей час до місця події ліниво підійшов гордовитий пудель, розніжений, знуджений, у пошуках розваг. Він відчув жука; підняв опущений хвіст, і той жваво зарухався. Він побачив здобич; обійшов її; понюхав здалеку; ще раз обійшов; осмілів і понюхав зблизька; потім трохи розтулив рота і намагався схопити жука; промахнувся; відновив спробу ще і ще раз; поступово він захопився цією розвагою; впав на живіт, загрібаючи жука лапами, і робив ці трюки доволі довго; нарешті йому це набридло; він став байдужим та неуважним. Він мало-помалу опускав голову, і врешті-решт його морда торкнулася ворога, який вчепився у неї. Пудель пронизливо заверещав, замотиляв головою, жук відлетів на два ярди і знову гепнувся на спину. Сусіди аж трусилися від внутрішнього сміху, інші ховали обличчя за віялами та носовичками, а Том дуже тішився. Пудель здавався дурнем, і, мабуть, почувався дурнем; але в глибині його душі вирували злість та жага помсти. Тож він знову попрямував до жука і заходився атакувати його в різний спосіб, нападав на нього з різних боків, випростовував передні лапи, майже торкаючись ними жука, клацав над ним зубами та крутив головою так, що вуха метлялися. Але невдовзі йому знов стало нудно; він зробив спробу розважитись за допомогою мухи, але і ця забавка не припала йому до душі; потім почав спостерігати за мурахою, упершись мордою в підлогу, але швидко втомився; позіхнув, зівнув, геть забув про жука і сів на нього! Цього разу пролунав дикий крик відчаю, і пудель заметушився у проході; він продовжував верещати та кидатись з боку в бік; він кинувся повз вівтар, влетів у інший прохід; промайнув перед дверима, сповнюючи усю церкву скигленням; біль надавав йому сил, тож невдовзі можна було спостерігати волохату комету, що пересувалася власною орбітою зі швидкістю світла. Нарешті несамовитий страждалець зійшов зі свого шляху і стрибнув на коліна до свого господаря, той викинув його у вікно, і невдовзі жалюгідне скавучання стихло.

Тим часом усі сиділи почервонілі, ледь стримуючи себе, щоб не розсміятись, а священик припинив проповідь. Тепер він її поновив, але йшло все якось мляво, він постійно затинався, і не існувало жодної можливості надати словам вагомості, бо найсуворіші благання наражалися на притлумлені вибухи неправедних веселощів, надто в районі задніх лав, ніби проповідник виголошував найсмішніші жарти. Для усієї пастви стало справжнім полегшенням, коли ці тортури скінчилися і прозвучало напутнє благословення.

Том Сойєр йшов додому геть веселий, розмірковуючи над тим, що й божественна служба може бути приємною, коли її дещо урізноманітнити. Одна лише думка затьмарювала його радість: нехай вже пудель бавився із його щипуном, але яке право він мав забрати його із собою?

Глава VІ

Самодослідження. – Із зуболікувальної галузі. – Духи та чорти. – Щасливі години.

Ранок понеділка видався для Тома нещасливим. Він завжди себе так почував понеділковим ранком, бо саме з нього розпочинався новий тиждень повільних шкільних тортур. Зазвичай він починав цей день з побажання, аби вчорашньої неділі не було взагалі, бо після неї ще більш нудно йти до школи.

Том лежав, розмірковуючи над цим. Раптово йому на думку спало, що було би незле захворіти; тоді можна буде залишитись удома. Примарна можливість такого розвитку подій існувала. Він провів обстеження власної персони. Жодного захворювання він не діагностував; тоді він провів обстеження вдруге. Цього разу йому ніби вдалося виявити різі у животі, він поклав на них усі свої надії, сподіваючись на їхнє посилення. Але зрештою вони послабились, а невдовзі і зовсім зникли. Він знову поринув у свої думки. Раптом він виявив дещо. Один із його верхніх зубів хитався. Це була справжня удача; він вже був застогнав, немов пес на місяць, як він сам казав, але тут він подумав, що якщо він застосує цей аргумент, тоді тітка, скоріше за все, видере зуб, а це буде боляче. Отож, він вирішив залишити зуб про запас і пошукати ще. Спочатку він не міг нічого знайти, але потім він пригадав, як один лікар розповідав про одного пацієнта, як той пролежав у ліжку два чи три тижні через хворий палець, який ледь не довелося відтяти. Хлопчик жваво відкинув ковдру і оглянув пальці своїх ніг. Але йому було невідомо, якими саме мають бути ознаки такої хвороби. Як би там не було, але він вирішив, що спробувати таки варто, і він став стогнати з великим натхненням.

Але Сід спав немов убитий.

Том застогнав голосніше, і йому здалося, ніби палець насправді починає боліти.

Сід спав і далі, ніби нічого не відбувається.

Том навіть знесилився. Трохи перепочивши, він зібрав усі свої сили, і видав низку чудових стогонів.

Сід і далі хропів.

Том розгнівався. Він покликав: «Сіде, Сіде!» – й став розбуркувати сонька. Це спрацювало, і Том знов почав стогнати. Сід позіхнув, потягнувся, оперся на лікоть, гикнув та вирячився на Тома. Том продовжував стогнати. Сід сказав:

– Томе, агов, Томе!

Відповіді не було.

– Слухай-но, Томе! Томе! Що з тобою, Томе?

Він пошарпав його й занепокоєно зазирнув йому в обличчя.

Том застогнав:

– Йой, не шарпай мене, Сіде. Не чіпай мене…

– Що з тобою сталося, Томе? Я закличу тітоньку.

– Ні за що. Може це мине помалу. Не клич нікого.

– Але я мушу покликати! Не стогни так, Томе, це дуже страшно. І давно таке з тобою?

– Давно, вже кілька годин. М-м-м-м. Не вовтузься так, Сіде, ти мене вб’єш…

– Том, чого ти не розбудив мене скоріше? О Боже, Томе, припини! Мене всього аж трусить, коли я чую твій стогін. Томе, що там у тебе?

– Я пробачаю тобі усе, Сіде. (Стогін.) Все, що ти колись мені зробив… Коли я помру…

– Боже, Томе, ти не помираєш, ні! Не треба, Томе. Ні, не треба. Можливо…

– Я усім пробачаю, Сіде. (Стогін.) Перекажи їм це, Сіде. І будь ласка, Сіде, віддай мою віконну раму та одноокого котика новій дівчинці, яка приїхала днями, і скажи їй…

Але Сід вже накинув на себе одяг і щез. Том дійсно страждав, – настільки успішно спрацювала його уява; його стогін був майже природним.

Сід миттю збіг по сходах і заволав:

– Тітко Поллі, йдіть хутчіш! Том помирає!

– Помирає?!

– Так! Йдіть хутко!

– Дурниці! Не вірю!

Проте вона рвонула по сходах нагору, а Сід і Мері за нею. Вона зблідла, її губи тремтіли. Підбігши до ліжка Тома, вона промовила:

– Томе, що з тобою?

– О, тітонько, зі мною…

– Що таке? Що з тобою, дитино?

– Тітонько, у мене на пальці антонів вогонь!

Старенька опустилася на стілець і засміялась, потім заплакала, потім засміялась й заплакала одночасно. Їй полегшало, і вона сказала:

– Томе, як же ти мене налякав! Ну, годі тобі клеїти дурня, піднімайся!

Том припинив стогнати, і палець вже не болів. Хлопчик почувався по-дурному, і він сказав:

– Тітко Поллі, мені здалося, що на моєму пальці антонів вогонь, і він так заболів, що я й про зуби забув.

– Про зуби? А що з ними?

– Один хитається і дуже болить.

– Ну, припини, годі стогнати. Відкрий-но рота. Дійсно, зуб хитається, але від цього ти не помреш. Мері, принеси мені шовкову нитку та головешку з кухні.

Том став благати:

– Будь ласка, тітонько, не виривайте його, біль вже минув. А навіть якщо знову заболить, я анічичирк. Будь ласка, не видирайте зуба, тітонько. Я не хочу лишатися вдома.

– Ах, ти не хочеш, не хочеш? Отже, ти зчинив увесь цей гармидер задля того, щоб залишитись вдома, не йти до школи, а піти на риболовлю? Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти немов намагаєшся усіма можливими способами розбити моє старе серце своїм бешкетуванням!

Тим часом принесли зуболікувальні інструменти. Старенька обгорнула шовковою ниткою зуб Тома, а інший її кінець прив’язала до спинки ліжка. Потім схопила тліючу головешку і тицьнула нею майже в обличчя хлопчику. Зуб гойдався на нитці, звисаючи зі спинки ліжка.

Проте кожне випробування має свою винагороду. Коли Том після сніданку попрямував до школи, йому заздрив кожен зустрічний хлопець, бо через порожнечу у верхньому ряду зубів він міг спльовувати новим та чудовим способом. Навколо нього навіть утворився цілий почет хлопчаків, які зацікавились цією виставою; а один із них, який порізав собі палець і до цього перебував у центрі уваги, раптом залишився без жодного прихильника, і його слава вмить згасла. Він образився і з презирством (якого насправді не відчував) зауважив, що це не така вже й дивовижа – плювати так, як Том Сойєр; але інший хлопчик сказав: замалий ще батька вчити! – і розвінчаний герой подався геть.

Невдовзі Том зустрів юного ізгоя села, Гекльберрі Фінна, сина місцевого п’янички. Гекльберрі пробуджував щиру ненависть та страх в усіх місцевих мамусь, бо являв собою неробу та бешкетника, грубіяна та нечемного хлопчиська, натомість всі діти були в захваті від нього, прагнули в його компанії робити заборонені речі, і жалкували, що їм самим бракує хоробрості бути такими, як він.

Щодо цього Том був солідарним із іншими порядними хлопчиками села, тобто теж заздрив знехтуваному, проте славетному становищу Гекльберрі, бавитись із яким йому теж заборонили. Звісно, він грався із ним за будь-якого слушного моменту. На Гекльберрі завжди був дорослий одяг, вже непридатний до ужитку, який майорів на ньому строкатим кольоровими лахміттям. За капелюх йому слугувало справжнє діряве дрантя з крисами у вигляді півмісяця; куртка, якщо її можна було так назвати, сягала п’ят, а ґудзики на спині були значно нижче талії; штани трималися на одній підтяжці, і звисали с заду немов мішок, а обтріпані знизу штанини волочились по грязюці, коли Гек їх не підгинав. Гекльберрі був вільною птахою. За гарної погоди він ночував на першому-ліпшому ганку, а за поганої – у порожній діжці; він не мав обов’язку відвідувати ані школу, ані церкву, ані називати когось учителем, ані слухатись будь-кого; він рибалив і купався, де, скільки і коли бажав; ніхто не забороняв йому битися; він міг лягати спати так пізно, як хотів; навесні він першим із хлопців починав ходити босим; а восени останнім взував чоботи; йому не потрібно було вмиватись чи надягати чистий одяг; а лаявся він просто артистично. Інакше кажучи, на долю цього хлопчика випало усе, що робить життя відрадним. Так думав кожен порядний хлопець з С.-Пітерсбургу, замучений муштрою. Том гукнув романтичного волоцюгу.

– Агов, Гекльберрі, ходи-но сюди!

– Ходи сам, та поглянь на цю штуковину.

– Що там в тебе?

– Дохла кішка.

– Покажи-но, Геку. Чорт, геть задеревеніла. Де здобув?

– Купив у хлопця.

– Що дав натомість?

– Блакитний квиток та міхур, що здобув на бойні.

– А де взяв блакитний квиток?

– Придбав у Бена Роджерса два тижні тому за гачок для обруча.

– Скажи-но, Геку, а для чого може знадобитись дохла кішка?

– Для чого знадобитись? Зводити бородавки.

– Хіба? Я знаю кращий засіб.

– Готовий битися об заклад, що не знаєш. Який засіб?

– Дуплина вода.

– Дуплина вода? Мідяка не дам за дуплину воду.

– Не даси, не даси? А ти хіба пробував?

– Та ні, я не пробував. Проте Боб Таннер пробував.

– Хто тобі сказав?

– Дивись-но, він сказав Джефу Татчеру, а Джеф сказав Джонні Беккеру, а Джонні сказав Джиму Холлісу, а Джим сказав Бену Роджерсу, а Бен Роджерс сказав негру, а негр сказав мені. Ось воно як!

– То й що з того? Вони усі брешуть. Принаймні усі, окрім негра, – я його не знаю. Але я ще не бачив такого негра, який би не брехав! Брехня! Ану, розкажи мені, як Том Баннер робив це?

– Ну, він взяв та й запхнув руку у трухлявий пеньок, в якому накопичилась дощова вода.

– Вдень?

– Звісно.

– Обличчям до пня?

– Авжеж. Тобто, гадаю, що так.

– Чи промовляв він щось, коли робив це?

– Здається, що ні, не знаю.

– Отож! Що й казати, позбудешся ти бородавок в такий спосіб! Так нічого не вийде. Слід піти до лісу, де є трухлявий пень із водою, і рівно опівночі підійти до нього спиною, запхнути всередину руку і промовити:

 
Ячмінне зернятко, ячмінне зернятко, кукурудзяна полова.
Дуплина вода, дуплина вода, хай зійде бородавка.
 

А потім хутко відійти від нього на одинадцять кроків із заплющеними очима, три рази обернутися навколо самого себе і вертатися додому, і нікому нічого не розповідати. Бо, якщо розповіси, усі чари зникнуть.

– І дійсно, схоже на правду; але Боб так не чинив.

– Авжеж, будь спокійний, можеш битися об заклад, що не робив: адже у нього найбільше бородавок в усьому селі; а якби він вмів користуватись дуплиною водою, тоді б не мав жодної бородавки. Я звів тисячі бородавок з моїх рук в такий спосіб, Геку. Адже я часто маю справу з жабами, тож завжди маю багато бородавок. Іноді я їх позбуваюся з допомогою бобів.

– Еге ж, боби – це добре. Я сам випробував.

– Ти? І як саме?

– Слід взяти та й розділити боби навпіл, потім надрізати бородавку так, щоб витекло трохи крові, і замастити кров’ю одну половинку бобу, а потім вирити ямку на перехресті, і закопати в ній цю половинку вночі, коли немає місяця, а другу половинку спалити. Розумієш, та половинка, яка замащена кров’ю, буде зіщулюватись та зіщулюватись, щоб притягнути до себе іншу половинку, а це допоможе крові стягнути бородавку, і вона невдовзі зійде.

– Авжеж, все вірно, Геку; от тільки коли закопуєш, слід промовляти: «Біб у землю, геть бородавка, не чіпляйся більше до мене!» – так виходить краще. Так само робить Джо Харпер, а він був недалеко від Кунвілля, та й де тільки не був. Але скажи – як ти їх виводиш за допомогою дохлої кішки?

– А ось як. Бери кішку та йди собі, й приходь задовго до опівночі на цвинтар, де похований якийсь злодій, а опівночі прийде чорт, а може й два чи три, от тільки ти їх не побачиш, а почуєш так, ніби вітер шумить, а може й розмову їхню почуєш; а як потягнуть вони того хлопця, ти кинь їм навздогін кішку та й скажи: «Чорт за тілом, кішка за чортом, бородавка за кішкою, цур мене усі ви!» Це будь-яку бородавку зведе.

– Мабуть, так і є. Ти колись так пробував, Геку?

– Ні, але мені розповідала стара Гопкінс.

– Тоді це направду так; адже вона, подейкують, відьма.

– Подейкують! Мені це відомо напевне, Томе. Вона зачарувала батька. Він сам розповідав. Йде він якось, – бачить, а вона стоїть і зачаровує його. Він в неї каменюко жбурнув, та ухилилась. І як гадаєш, тої самої ночі він впав з навісу, на якому заснув п’яний, і зламав собі руку.

– Оце так! А як він здогадався, що вона його зачаровує?

– Батько каже, що дізнатися не проблема. Він каже, що коли на тебе дивляться уважно та пильно, то значить зачаровують, а надто коли в цей час ще й щось бурмочуть. Тому що промовляють «Отче наш» навпаки.

– Коли ж ти плануєш випробувати кішку, Геку?

– Цієї ночі. Гадаю, що вони прийдуть цієї ночі за старим Госсом Вільямсом.

– Так його ж поховали у суботу! Хіба вони не утягнули його у суботу вночі?

– Ну ти й скажеш! Адже до опівночі їхня сила не діє, а після опівночі починається вже неділя. У неділю, я гадаю, чортякам не розгулятися.

– А я й не подумав. Це вірно. А можна і я з тобою?

– Звісно, якщо не боїшся.

– Боїшся! Ще чого! Ти понявкаєш?

– Авжеж, та й ти понявкай у відповідь, якщо буде можливість. А то я минулого разу нявкав, нявкав, аж поки старий Гейс не жбурнув у мене каменюкою, промовляючи: «Чорти б забрали цього кота!» Ну й я жбурнув йому цеглою у вікно. Ти ж тільки нікому не кажи.

– Не скажу. Я не міг нявкати тамтого разу, бо тітка з мене очей не зводила, але сьогодні нявкатиму.

– А що це в тебе, Геку?

– Та нічого, кліщ.

– А де ти його впіймав?

– У лісі.

– Що за нього хочеш?

– Не знаю, чомусь не хочу його продавати.

– Твоя справа. А кліщик-то маленький.

– Чийогось кліща кожен може охаяти. Я ним задоволений: для мене це гарний кліщ.

– Так же ж кліщів повно. Я їх тисячу назбираю, як схочу.

– Чого ж не збираєш? Отож, адже сам знаєш, що не назбираєш. Кліщ цей дуже ранній. Це перший кліщ, якого я побачив у цьому році.

– Слухай-но, Геку, я тобі дам за нього свій зуб.

– Покажи.

Том витягнув клаптик паперу та обережно його розгорнув. Гекльберрі уважно оглянув зуб. Спокуса була великою. Нарешті він сказав:

– А він справжній?

Том підняв губу і вказав на порожнє місце.

– Гаразд, – сказав Гекльберрі, – по руках.

Том поклав кліща у коробку з-під пістонів, що донедавна слугувала темницею для щипуна, і хлопці розійшлись; при цьому кожен почувався багатшим, ніж досі.

Прийшовши до маленького будиночку, що стояв обабіч, у якому була розташована школа, Том стрімко увійшов всередину з виглядом чемного школяра, який мчав щодуху. Він повішав капелюха на вішак і поспішив сісти на своє місце з діловим виглядом. Учитель, що сидів у великому старому кріслі на підвищенні, дрімав, приспаний монотонним гудінням учнів. Дзвоник на перерву збудив його:

– Томас Сойєр!

Том чудово знав, що коли його називали на повне ім’я, то це не провіщало нічого доброго.

– Сер?

– Йди-но сюди. Отже, сер, з якого такого дива ви спізнились?

Том став вигадувати, що б такого збрехати, як раптом побачив перед собою дві довгі світло-русяві коси, що звисали вздовж спини, які він одразу упізнав завдяки електричній силі кохання; і поряд з цією дівчинкою було єдине вільне місце в класі. Він одразу відповів:

– Я зупинився, щоб потеревенити із Гекльберрі Фінном.

Вчителеві аж подих перехопило, він закляк. В аудиторії все стихло, учні перепитували один в одного, чи бува він не втратив глузду, цей зухвалий хлопчисько. Нарешті вчитель вимовив:

– Ти… що ти зробив?

– Зупинився потеревенити із Гекльберрі Фінном.

Недочути було неможливо.

– Томасе Сойєр, це найбезсоромніше зізнання, яке мені колись доводилось чути; лінійка – надто дрібне покарання за таке зухвальство. Знімай куртку.

Рука вчителя працювала, аж поки той геть не знесилився, а пук різок суттєво не зменшився. Потім пролунав наказ:

– А тепер, будь такий добрий, сідай до дівчат. Нехай це стане для тебе уроком.

Хіхікання, яке було чутно по всьому класі, здавалося, збентежило хлопця, але насправді це ніяковіння було наслідком його благоговіння перед невідомим кумиром та неземним блаженством, що так вдало випало на його долю. Він присів на край соснової дошки, а дівчинка відсунулась від нього, похитавши головою.

Учні перешіптувались, переглядались, штурхали один одного, але Том сидів чемно, опершись обома руками на довгий низький пюпітр, і, здавалося, занурився у підручник. Потроху на нього перестали звертати увагу, і нудна атмосфера сповнилась звичним шкільним дзижчанням. Тоді хлопчик став скоса поглядати на свою сусідку. Вона це помітила, скривилася і відвернулась. Коли вона обережно озирнулась, перед нею лежав персик. Вона відштовхнула його; Том обережно посунув знову; вона знову відштовхнула, але вже не так сердито. Том терпляче пересунув його на попереднє місце; вона залишила його у спокої. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть – я маю ще». Дівчинка прочитала напис, але, судячи з усього, залишилась байдужою. Тоді хлопчик заходився щось малювати на грифельній дошці, прикриваючи свою роботу лівою рукою. Впродовж певного часу дівчинка не хотіла дивитись, але врешті-решт її природна цікавість взяла гору. Хлопець малював, повністю поглинутий своїм заняттям. Дівчинка здійснила, хоча й непевну, спробу подивитись, проте хлопчик навіть не повів оком, здавалося, що він не помічає. Тоді вона здалася і нерішуче прошепотіла:

– Покажіть мені.

Том показав найхимернішу карикатуру будинку з похилим на обидва боки дахом та трубою, з якої виходив дим у вигляді штопора. Дівчинку напрочуд зацікавив цей витвір і, здавалося, вона геть про все забула. Коли він закінчив, вона помилувалася десь з хвилину і прошепотіла:

– Дуже добре. Намалюйте людину.

Художник зобразив на передньому плані людину, що нагадувала вішак. Вона могла би переступити через будинок, проте дівчинка не була надто прискіпливою; вона була задоволена цим неподобством і прошепотіла:

– Дуже гарна людина. А тепер намалюйте мене.

Том намалював пісочний годинник з повним місяцем згори та солом’яними руками й ногами, і вклав у розчепірені пальці величезне віяло. Дівчинка сказала:

– Як це мило. Хотіла б і я вміти малювати.

– Це напрочуд просто, – прошепотів Том. – Я вас навчу.

– Справді, навчите? Коли?

– Опівдні. Ви підете додому обідати?

– Я залишуся, якщо ви схочете.

– Чудово – це буде чудово. Як вас звати?

– Беккі Татчер. А вас? Зрештою, я знаю. Ваше ім’я – Томас Сойєр.

– Так мене називають, коли б’ють. А коли я чемний, тоді я Том. Називайте мене Томом, гаразд?

– Гаразд.

Том знов почав щось шкрябати на дошці, затуляючи рукою від дівчинки.

Проте тепер вона не відверталася. Вона просила показати їй. Том сказав:

– Та ні, нічого немає.

– Ні, є.

– Та ні, вам це буде не цікаво.

– Цікаво, направду цікаво. Будь ласка, покажіть.

– А ви нікому не розкажете?

– Ні, нікому, даю слово. Даю слово, що нікому не скажу.

– Нікому-нікому, аж поки будете жити?

– Нікому-нікому. Та покажіть вже.

– Та ні, насправді вам не цікаво.

– Ну коли ви так, то я сама подивлюся, Томе, – промовляючи це, вона простягнула свою маленьку ручку, і почалася невелика шарпанина. Том удавав, що він по-справжньому опирається, проте помалу відсував руку, аж поки не з’явилися слова:

Я вас кохаю.

– Та ви нахаба!

Вона доволі гучно ляпнула його по руці, однак зашарілася, і мала задоволений вигляд.

Цієї миті хлопчик відчув, як чиїсь доленосні пальці повільно стискають його вухо та підіймають з лавки. У такому стані його перевели крізь увесь клас на його місце, під супровід загального гигикання. Впродовж кількох загрозливих хвилин вчитель стояв над ним, а потім повернувся на своє місце, не промовивши ані слова. І хоча вухо Тома палало наче полум’я, його серце торжествувало. Коли учні втихомирились, Том вдався до спроби взятися за навчання, проте його хвилювання було надто великим. На уроці читання він запинався, на уроці географії перетворював озера на гори, гори на ріки, ріки на материки, відновлюючи в такий спосіб давній хаос; а на уроці правопису осоромився остаточно, перекрутивши низку найпростіших дитячих слів, за що його перевели у останній розряд і позбавили олов’яної медалі, яку він гордовито носив кілька місяців поспіль.