Текст книги "Походеньки Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Глава ІІІ

Том – командир. – Урочистість та нагорода. – Плачевне щастя. – Доручення та промах.

Том постав перед тіткою Поллі, яка сиділа біля відчиненого вікна у затишній задній кімнаті, яка слугувала і за спальню, і за їдальню, і за кабінет. Бальзамічне літнє повітря, безтурботна тиша, аромат квітів, дзижчання бджіл приспали її, і вона куняла над в’язанням, бо поруч із нею не було нікого, окрім кота, що спав на її колінах. Окуляри вона причепила зверху на свою сиву голову. Вона була переконана, що Том вже давно накивав п’ятами, тож була здивована, що він так мужньо віддав себе у її руки. Том запитав:

– Чи мені вже можна іти бавитись, тьотю?

– Як, вже? А скільки ти вже зробив?

– Виконав усю роботу, тьотю.

– Томе, не бреши. Терпіти цього не можу.

– Я не брешу, тьотю, усю роботу виконано.

Тітка Поллі не надто вірила цим запевненням. Вона пішла переконатися особисто і була би задоволена, якби слова Тома виявились правдивими бодай на двадцять відсотків. Коли ж вона переконалася, що увесь паркан пофарбовано, і не просто пофарбовано, а він щільно вкритий потрійним шаром розчину, і навіть по землі прокладено смугу в якості бордюру, її здивуванню не було меж.

– Ніколи не могла б навіть подумати про таке! – сказала вона. – Що ж, ти можеш працювати, коли схочеш, Томе.

Але одразу послабила комплімент, додавши:

– От тільки мушу зазначити, що працювати ти хочеш вкрай рідко. Гаразд, іди, бався, але зважай, щоб повернувся вчасно, бо інакше буде непереливки.

Вона була настільки вражена його подвигом, що відвела його до комори, обрала найкраще яблуко і дала його Томові разом з виховними розмірковуваннями щодо додаткової цінності та насолоди від частування, на яке заслуговує людина своєю сумлінною, чесною та доброчинною працею. Завершила вона свої настанови вкрай вдалою цитатою зі Священного Писання, а Том в цей час поцупив пряник.

Потім він вибіг на двір і побачив Сіда, що піднімався зовнішніми сходами на другий поверх. Грудки землі, що лежали під ногами, цієї ж миті замерехтіли у повітрі. Вони градом обрушились на Сіда, і перш ніж тітка Поллі отямилась і кинулась на захист, шість чи сім грудочок влучили у ціль, а Том перестрибнув через паркан, і тільки його й бачили! І хоча в дворі була хвіртка, проте він, як зазвичай, надто поспішав, щоб скористатися нею. Тепер у його душі був спокій, адже він поквитався із Сідом за те, що той напакостив йому з чорною ниткою. Том оминув небезпечне місце і попрямував неприбраним провулком позаду дровітні тітки Поллі. На тепер він уникнув полону та покарання і прямував до площі, на якій дві військові групи хлопців мали зійтись у бою, згідно із попередніми домовленостями. Том був генералом однієї з цих армій, Джо Харпер (його затятий товариш) – іншої. Обидва великі полководці не опускалися до особистої участі у битві – це личило лише дрібним пішакам, – а сиділи на підвищенні й керували воєнними діями через ад’ютантів. Армія Тома здобула переконливу перемогу у тривалому та виснажливому бою. Потім полічили вбитих, обмінялись полоненими, домовились про наступний бій і визначили дату, після чого армія вишикувалась і рушила геть, а Том повернувся додому.

Проходячи повз будинок, у якому мешкав Джефер Татчер, він побачив у саду нову дівчинку – чудове маленьке блакитнооке створіння з русим волоссям, заплетеним у дві довгі коси, у білому літньому платтячку та панталончиках із мереживом. Щойно уквітчаний лаврами герой пав без жодного пострілу. Така собі Емі Лауренс миттю випарувалась з його серця, ніби її там ніколи і не було. Він гадав, що закоханий у неї до нестями, що пристрасно обожнював її, але виявилось, що це лише жалюгідне тимчасове захоплення. Він місяцями залицявся до неї, вона капітулювала лише тиждень тому; він був найщасливішим хлопцем у світі впродовж семи коротких днів, і раптом, в одну мить, вона пішла з його серця, немов випадкова гостя, що завітала на хвилинку.

Він потайки молився на цього нового ангела, доки не переконався, що вона помітила його, а потім заповзявся хизуватися перед нею, вдаючись до усіляких безглуздих витребеньок, аби лишень вразити її. Впродовж певного часу він робив різні вихиляси, однак, випадково поглянувши на неї під час одного з небезпечних гімнастичних вивертів, раптом побачив, що дівчинка відвернулася і прямує до дому. Том підбіг до паркану і притулився до нього з глибоким сумом, сподіваючись на те, що вона ще трохи затримається. Вона на хвилинку зупинилася на ганку, а потім рушила до дверей. Том лише глибоко позіхнув, коли вона стала на поріг, але тої ж миті його обличчя засяяло: перш ніж перетнути поріг, вона кинула через паркан фіалку. Хлопець підбіг та зупинився на відстані одного чи двох футів від квітки, потім підніс до очей руку на шталт козирка і став вдивлятися в кінець вулиці, ніби помітив там щось цікаве. Потім підняв соломину і почав прилаштовувати її на кінчику свого носа, задерши голову назад. Рухаючись з боку в бік при цих маніпуляціях, він поступово наближався до фіалки; і ось нарешті його боса нога накрила квітку, її гнучкі пальці схопили її, а він поскакав на одній нозі разом зі своїм скарбом і зник за рогом. Проте лише на хвилину, і лише для того, щоб вставити квітку у петельку своєї куртки, поруч із серцем, а може й шлунком, бо він не надто розумівся на анатомії і не надто переймався правильністю.

Після цього він повернувся і залишався стояти біля паркану, аж поки не стемніло, продовжуючи робити різні вихиляси. Але дівчинка більше не виходила, хоча Том й тішив себе думкою, що вона стоїть десь біля вікна і спостерігає за його витребеньками. Врешті-решт він кволо поплентався додому, а його нещасна голова була сповнена різноманітними мріями.

Під час вечері він виказував таке збудження, що тітка лише дивувалась, що це коїться з дитиною. Він отримав добрячий прочухан за розправу над Сідом, проте й оком не змигнув. Він здійснив спробу поцупити цукор під носом у тітки й отримав за це по пальцях.

– Тьотю, ви мабуть не б’єте Сіда, коли він чинить так само.

– Сід не знущається над людиною так, як ти. Якби твоя воля, ти б увесь цукор поцупив, тож доводиться пильнувати за тобою.

Потім вона пішла на кухню, а Сід, скориставшись моментом, простягнув руку до цукерниці, з переможною посмішкою поглядаючи на Тома, і це було просто нестерпно. Проте його рука зісковзнула, цукерничка впала і розлетілася на друзки. Том був у захваті – такому, що він навіть припнув язика і перетворився на німого. Він вирішив, що сам він не вимовить ані слова, навіть коли повернеться тітка, а поводитиметься дуже чемно, аж доки вона сама його не запитає, хто це накоїв. Тоді він заговорить, і як же це буде весело – бачити, як отримає на горіхи цей любимчик, цей чемний хлопчик. Він був сповнений радісних очікувань, і ледве міг стримувати себе, коли старенька повернулась і, зупинившись біля уламків, сипала іскрами з очей, поглядаючи поверх окулярів. Він промовив сам до себе: ото тепер почнуться веселощі! Але наступної миті опинився на підлозі від потужного ляпасу! Сильна долоня здійнялася для нового удару, а Том заволав:

– Через що ви мене караєте? Це Сід розбив!

Тітка Поллі зніяковіла і зупинилась, а Том очікував від неї каяття та перепрошень. Але коли до неї повернувся дар мовлення, вона сказала:

– Хм! Ти однаково заслуговуєш на прочухана. Мабуть ти вчинив якусь іншу витівку, поки я не пильнувала за тобою.

Цієї миті вона відчула докори сумління, виникло бажання сказати щось лагідне, але тоді це можна було б розтлумачити як визнання власної неправоти, а це б суперечило виховному процесу. Тому вона промовчала, і з важким серцем пішла займатись своїми справами.

Том насупонився і сів у кутку, перебільшуючи власні образи. Він знав, що тітка в глибині душі стояла перед ним на колінах, і це усвідомлення давало йому бодай-якусь втіху. З власного боку, він нічого не виказував, ні до чого не вдавався. Однак він знав, що час від часу крізь поволоку сліз на нього падає ніжний погляд, проте не хотів його помічати. Він уявляв, як лежить у своєму ліжку смертельно хворий, а тітка нахиляється над ним і вимолює у нього прощення, а він обертається обличчям до стіни, не промовляючи ані слова. Як вона тоді почуватиметься! Він уявляв, як його витягають з річки и приносять додому, мертвого, його волосся геть мокре, бідні ручечки навіки припинили бешкетувати, наболіле серце навіки заспокоїлось. І ось вона кидається до його тіла, її сльози течуть рікою, губи благають Бога повернути їй її хлопчика, якого вона ніколи, ніколи не кривдитиме! Проте він лежить перед нею холодний та блідий, без жодних ознак життя, – нещасний маленький страждалець, що випив чашу скорботи до самісінького денця! Він так розчулився, уявляючи ці сумні картини, що ледь стримував себе від ридань: його очі були сповнені слізьми, тож коли він кліпав, вони котилися долу і капали з кінчика його носа. І так йому солодко було плекати свій сум, що він не хотів сполохати цей настрій жодним легковажним задоволенням чи грубими веселощами: він був надто священним для них; тож коли кузина Мері забігла до кімнати у захваті від того, що нарешті повернулася додому після нескінченного тижневого перебування на гостинах, він підхопився та втік до тиші та мороку, подалі від звуків та світла, які вона принесла із собою. Він тинявся віддаленими закапелками, подалі від місць, де зазвичай гуртуються хлопчаки, шукаючи усамітнення, яке б гармоніювало з його душевним станом. Пліт на річці притягував його до себе, він всівся на самісінькому краєчку і дивився на похмуру водяну пустелю, і розмірковував, як би це було добре втопитися миттєво та непомітно для самого себе, не наражаючи себе на неприємні відчуття, притаманні людській природі. Потім він згадав про квітку. Він витягнув її, зім’яту та зів’ялу, і його тужлива насолода подвоїлась. Він запитував самого себе, чи сумувала би вона за ним, коли б дізналася? Чи обливалась би слізьми, чи бажала б мати право охопити його шию руками та втішити його? Чи може б відвернулася від нього, як й увесь порожній світ? Ця картина спричинила виникнення настільки приємного страждання, що вів вовтузився із ним безкінечно, розглядаючи різні варіанти та уявляючи себе щоразу в іншій ситуації, аж поки не вичерпав їх усі! Нарешті він підвівся, позіхнув і поплентався у темряві. Було майже пів на десяту, а може вже й десята година, коли він йшов безлюдною вулицею, на якій мешкала його обожнювана незнайомка. Він постояв з хвилину біля її будинку, прислухався, але його чутливе вухо не вловило жодних звуків; лише слабкий промінь світла проникав крізь штори одного з вікон на другому поверсі. Чи не тут, бува, її священна обитель? Він перестрибнув через паркан, тихо продерся крізь зарості рослин і зупинився під вікном; довго, з глибоким хвилюванням дивився на нього; потім ліг під ним горілиць, схрестивши на грудях руки, і тримаючи в них зів’ялу квітку. Саме так він помре далеко від непривітного світу, без даху над безпритульною головою, і жодна дружня рука не зітре смертельного поту з його чола, жодне любляче обличчя не схилиться над ним у співчутті в останню хвилину агонії. І саме тут вона побачить його, коли визирне у вікно веселим ранком, – чи впаде її сльоза на нещасне бездиханне тіло, чи зітхне вона, пригадавши квітуче юне життя, так бездарно занедбане, підкошене так завчасно?

Вікно відчинили; верещання служниці сколихнуло священну тишу, і струмені води окропили останки нашого страждальця. Захлинувшись, герой звівся на ноги і почав відхекуватись; потім у повітрі щось просвистіло під супровід ледь чутної лайки; посипались уламки розбитої шибки; маленька фігурка перестрибнула через паркан і зникла у темряві. Трохи згодом, коли Том, роздягнений перед тим як лягти у ліжко, роздивлявся свій мокрий одяг у світлі сального огарка, прокинувся Сід; проте якщо у його голові й промайнули якісь непевні здогадки щодо окремих моментів, то він мудро утримався, бо погляд Тома не обіцяв нічого доброго. Том влігся, не обтяжуючи себе молитвою, а Сід зауважив це упущення в своїй голові.

Глава ІV

Акробатичні вправи розуму. – Недільна школа. – Директор. – На виставці. – Відмінність Тома.

Сонце вставало над мирним світом, осяюючи село своїми променями, немов посилаючи йому своє благословення. Після сніданку тітка Поллі розпочала сімейне богослужіння. Першою була молитва, складена з біблійських цитат, що виконували функцію наріжних каменів, з’єднаних легким цементом оригінальних роздумів. З верхівки цієї споруди, немов із Синайської гори, вона зачитала повчальну главу з книги Мойсея.

Опісля Том відклав усі свої справи і став заучувати свої вірші з Біблії. Сід вже давно вивчив свій урок. Том напружував свою пам'ять, щоб запам’ятати п’ять віршів. Він обрав Нагорну проповідь, бо не зміг знайти інших віршів, коротших за цей.

Через півгодини Том вже мав доволі туманне уявлення про свій урок, але не більше, бо дух його блукав усіма нивами людського мислення, а руки були зайняті сторонніми розвагами. Мері взяла книгу, щоб заслухати урок, і він зробив спробу знайти шлях крізь туман.

– Блаженними є-є-є…

– Убогі…

– Так, убогі… блаженними є убогі-і-і…

– Духом…

– Духом, блаженними є убогі духом, бо … вони… вони…

– Їхнім…

– Бо їхнім. Блаженними є убогі духом, бо їхнім… є царство небесне. Блаженними є ті, хто плаче, бо вони… вони…

– Вті…

– Бо вони-и-и…

– Бо вони вті…

– Ні, я не знаю, що це за слово.

– Втішаться.

– Так, втішаться! Блаженними… блаженними є-є-є… втішаться… блаженними є ті, хто плаче, бо вони втішаться. Блаженними є… блаженними є-є-є… блаженними є хто ще? Чого ти мені не підказуєш, Мері? Чого ти дразниш мене?

– Ех, Томе, дурненький ти хлопчик, адже я зовсім не дражню тебе. Зовсім ні. Тобі слід знову братися за урок і вивчити його. Не засмучуйся, Томе, ти впораєшся із завданням. А коли ти вивчиш урок, я подарую тобі щось гарненьке! Нуж-бо, будь розумником.

– Гаразд. А що це, Мері? Скажи мені, що це?

– Потім дізнаєшся, Томе. Якщо я сказала, що гарненьке, значить гарненьке.

– Дивись-но, ти пообіцяла, Мері. Гаразд, я знову вчитиму.

Він став вчити знову і, підбадьорений двічі – цікавістю та бажанням отримати подарунок, – став заучувати урок з такою енергією, що впорався блискуче.

Мері подарувала йому новісінький барлоузький ніж вартістю у дванадцять із половиною центів, – так що він увесь тремтів від захвату.

Щоправда, цим ножем нічого неможливо було розрізати, проте він був правдивим барлоузьким, а це надавало йому надзвичайної значущості – хоча звідки хлопчаки вирішили, що клеймо могло бути пробним, – це глибока таємниця, яка, можливо, назавжди такою і залишиться. Том заповзявся шкрябати буфет і вже збирався перейти до письмового стола, коли його покликали збиратися до недільної школи.

Мері дала йому жерстяний таз із водою та шматком мила, а він вийшов за двері і поставив таз на лавку; потім занурив мило у воду, засукав рукави, тихо вилив воду на землю і, повернувшись у кухню, став заповзято витирати обличчя рушником, що висів на дверях. Але Мері відібрала у нього рушник і сказала:

– І не соромно тобі, Томе? Який же ж ти нечемний хлопчик. Ніби від води тобі боляче.

Том дещо знітився. Таз знову наповнили водою, і цього разу він трохи постояв над ним, сповнюючись рішучості, зітхнув і став митися. Коли він увійшов у кухню із замруженими очима і обмацуючи все руками, відшуковуючи рушник, мильна вода, що стікала по його обличчю, свідчила про його добросовісні зусилля. Але коли він прибрав рушник з обличчя, стан останнього все ще залишався незадовільним, бо чиста територія, яка сягала вилиць та підборіддя, мала вигляд маски. Те, що було поза цією лінією, являло собою темну смугу незайманої поверхні, включно з шиєю. Мері сама взялася його відмивати, і коли впоралась із завданням, це була геть інша людина й брат, зі шкірою одного кольору, із зачесаним волоссям, з кучерями, які гарно та симетрично лежали на голові (він потайки випрямляв їх з величезними потугами та терпінням, і як міг розгладжував волосся, адже вважав кучері ознакою розніженості, а його власні отруювали йому життя). Потім Марія дала йому комплект одягу, який він вдягав лише у неділю впродовж двох років – його називали просто іншим одягом, що дає нам уявлення про обсяг його гардеробу. Дівчина довела його до ладу, після того як він перевдягнувся: застібнула на всі ґудзики його парадну куртку, відігнула широкий комір його сорочки, почистила його щіткою та увінчала строкатим солом’яним капелюхом. Тепер він виглядав набагато пристойніше і водночас більш засмученим; та й почувався він так само засмученим, як і виглядав, бо йому тиснув костюм і дратувала чистота. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, проте його сподівання виявились марними. Вона ретельно намастила їх салом, як це було зазвичай, і принесла йому. Тут його терпець увірвався, і він заявив, що його завжди примушують робити щось таке, чого він робити не бажає. Проте Мері переконливо сказала:

– Будь ласка, Томе, будь чемним.

Тоді він взув черевики, бурмочучи щось під ніс. Мері миттю зібралася, і трійко дітлахів рушили до недільної школи, у місце, яке Том ненавидів усіма фібрами своєї душі, в той час як Сідові та Мері воно дуже подобалось. Заняття у недільній школі тривали з дев’ятої до пів на одинадцяту. Потім була церковна служба. Двійко дітей завжди залишалися слухати проповідь добровільно, третій також завжди залишався, але з інших вагомих причин. Тверді, з високими спинками, церковні лавки могли вмістити біля трьохсот людей; споруда церкви була маленькою та просторою, з якоюсь шухлядою на верхівці замість дзвіниці. Біля дверей Том зупинився і заговорив з товаришем, що був вдягнений святково.

– Слухай-но, Білль, у тебе є жовтий квиток?

– Так.

– Що хочеш за нього?

– А що ти пропонуєш?

– Шматок локриці та гачок для вудки.

– Показуй.

Том показав. Речі сподобались, і обмін відбувся. Потім Том віддав пару білих кульок за три червоних квитки і якийсь дріб’язок за пару блакитних. Він чіплявся до інших хлопчиків, коли вони підходили, і впродовж десяти чи п’ятнадцяти хвилин купував різнокольорові квитки. Потім зайшов до церкви з юрбою чистеньких та галасливих хлопців і дівчат, всівся на своє місце і став сваритися з першим-ліпшим хлопцем. Вчитель, поважна літня людина, розборонив їх; а коли відвернувся, Том смикнув за волосся хлопця, що сидів на лавці попереду, а сам занурився у книгу, коли хлопець обернувся; вколов булавкою іншого хлопчика, щоб змусити того вигукнути «ой!» і знову отримав на горіхи від вчителя. Увесь клас Тома був йому до пари: невгамовний, галасливий та нестримний. Коли доводилось відповідати завчений урок, ніхто не знав відповіді повністю, проте підказували усі, хто б це не був. Вони відповідали кволо, мляво, і кожен отримував свою винагороду у вигляді маленьких блакитних квитків із надрукованими на них віршами з Біблії; один блакитний квиток видавали за два вірші, прочитані напам’ять. Десять блакитних квитків дорівнювали одному червоному, і їх можна було обміняти на нього; десять червоних квитків дорівнювали одному жовтому, а за десять жовтих директор давав учневі Біблію у простій палітурці (яка коштувала сорок центів у той благодатний час). Чи багатьом учням вистачило би терпіння та наполегливості завчити напам’ять дві тисячі віршів навіть в обмін на Біблію Доре? А от Мері отримала в такий спосіб дві Біблії, ціною наполегливої дворічної праці. Один хлопчик, німецького походження, отримав чотири чи п’ять. Одного разу він прочитав одним духом три тисячі віршів, проте це потребувало надто сильного напруження його розумових здібностей, і з тої самої миті він перетворився майже на ідіота – величезне щастя для школи, бо на урочистих заходах перед відвідувачами директор завжди викликав цього хлопчика і змушував його, – за словами Тома, – розпинатися. І лише старші учні зберігали свої квитки і продовжували виконувати виснажливу роботу впродовж тривалого часу, аби заслужити Біблію. Саме тому нагородження цією премією було нечастою та визначною подією. Учень, який її отримував, ставав у цей день великим та славетним, тож серце кожного школяра палало честолюбством, якого вистачало на два тижні. Можливо, духовний шлунок Тома ніколи насправді й не бажав цієї премії, проте не підлягає сумніву, що усе його їство давно вже жадало слави та пошани, пов’язаних із нею.

Слушної миті директор зійшов на кафедру із закритим молитовником в руці і закладеним між його сторінками вказівним пальцем і закликав до уваги. Коли директор недільної школи виголошує свою традиційну маленьку промову, молитовник у його руці є настільки ж необхідним, наскільки обов’язковим є аркуш з нотами в руці співачки, яка виходить уперед на естраді і співає соло в концерті – хоча яка у цьому потреба, залишається таємницею: ніколи ані молитовник, ані аркуш з нотами не стають у пригоді. Директор був непоказним чоловіком тридцяти п’яти років з борідкою та коротким волоссям пісочного кольору. Він мав тугий стоячий комір, верхній край якого майже сягав його вух, а гострі кути були загнуті до куточків його рота; у цій огорожі він мусив тримати голову рівно, дивитися лише уперед, і для того, щоб подивитися вбік, він вимушений був повертатися усім тілом. Його підборіддя впиралося у широку краватку з китицями на кінчиках; носки чобіт були сильно загнуті догори, немов лижі, відповідно до тодішньої моди, – цього ефекту молоді люди досягали терпінням та наполегливістю, притиснувши носки до стіни і сидячи у такій позі годинами. Містер Вольтерс справляв враження дуже суворої людини, з душею чесною та щирою. Він настільки шанував святі місця та речі, і так відрізняв їх від усього мирського, що несвідомо для самого себе його недільно-шкільний голос набув специфічної інтонації, яка була йому не притаманна по буднях. Він розпочав так:

– А тепер, діти, я попрошу вас сидіти настільки спокійно та тихо, як тільки зможете, і подарувати мені хвилину чи дві. Саме так. Саме так мають сидіти чемні хлопчики та дівчатка. Я бачу, що одна маленька дівчинка дивиться у вікно, – здається, вона вважає, що я знаходжусь не тут, а десь там – може навіть на одному з тих дерев розмовляю із пташками (доброзичливий сміх). Мушу сказати, що мені надзвичайно приємно бачити таку кількість сяючих, чистеньких дитячих облич, що зійшлися у такому місці як це, аби вчитися чинити справедливо та бути добрими.

І таке інше, і таке інше. Немає потреби наводити решту промови. Вона була складена у тому стилі, якій не зазнає жодних змін і який усім чудово відомий.

Під час завершальної третини промови відновились бійки та інші розваги серед кількох нечемних хлопчиків, знову стало чутно шурхіт та шепіт, хвилі яких розповсюдились по всій аудиторії, і які похитнули спокій навіть таких незворушних слухачів, як Мері та Сід. Але усі звуки вмить стихли, коли голос містера Волтерса припинив звучати, і завершення промови присутні зустріли вибухом мовчазної вдячності.

Виникнення шепоту головно було спричинене подією, що траплялася не так часто: появою відвідувачів – Татчера, красивого джентльмена середніх років з гарною поставою, ледь сивим волоссям сталевого кольору, та поважної леді, що без сумніву, була дружиною цього джентльмена. Леді тримала за руку дівчинку. Досі Том почувався вельми ніяково, крутився немов на розпеченому вугіллі, його мучили докори сумління – він не міг дивитися в очі Емі Лауренс, не міг витримати її закоханого погляду. Але коли він побачив маленьку відвідувачку, душа його вмить затріпотіла від щастя. Наступної миті він хизувався щосили: тлумив хлопців, смикав їх за волосся, кривився, інакше кажучи виробляв те, що, на його думку, могло б причарувати дівчинку та здобути її прихильність. Проте його радість була затьмарена краплиною гіркоти: згадкою про приниження, якого він зазнав у саду цього ангела; але навіть цю ганебну пляму змила хвиля благодаті, що переповнювала його через край. Відвідувачів запросили посісти почесні місця, і щойно містер Вольтер закінчив свою промову, він представив їм відвідувачів школи. Людина середніх років виявилась високопоставленою особою, ані більше, ані менше, обласним суддею – найбільш величною істотою, яку до цього доводилось бачити дітям; тож вони були дещо розгублені, їм було цікаво, з якого саме матеріалу його створили, вони майже бажали, щоб він утнув щось незвичайне, і водночас боялися цього. Він приїхав з Константинополя – що за двадцять миль від села, – отже, подорожував та бачив світ. Його погляд був спрямований на будівлю Обласного Суду, яка, як подейкували, була покрита бляхою. Благоговіння, спричинене такими міркуваннями, знаходило своє відображення у красномовному мовчанні та поглядах, спрямованих на відвідувача. Це був величний суддя Татчер, брат їхнього кухаря! Кухар Татчер одразу підійшов, щоб привітатись із такою поважною людиною, чим викликав заздрість в усіх відвідувачів школи. Якою б музикою відгукнувся у його душі шепіт його товаришів:

– Поглянь-но, Джиме! Він прямує туди. Дивись-но, простягає до нього руку, потискає її. А чи бажав би ти бути кухарем?

Містер Вольтерс хизувався, проводячи так звану офіційну діяльність, віддаючи накази, сиплячи настановами, роблячи зауваження стосовно усього, що лише спадало на думку. Бібліотекар хизувався, бігаючи туди й назад з оберемками книжок і спричиняючи гармидер та метушню, якими так тішиться дрібне начальство. Молоді леді-вчительки хизувалися, мило схиляючись над вихованцями, які щойно отримали запотиличника, погрожуючи пальчиком бешкетникам і погладжуючи по голівці чемних. Молоді джентльмени-вчителі хизувались, роздаючи легкі догани, в такий спосіб демонструючи свій авторитет, а також дотримуючись жорсткої дисципліни. У більшості з вчителів та вчительок виникла потреба для чогось заглядати до книжкової шафи біля кафедри, причому двічі, а то й тричі на день (що й робили з удаваною прикрістю). Маленькі дівчата хизувалися в різний спосіб, а маленькі хлопчики хизувалися так завзято, що повітря аж рясніло паперовими кульками та здригалося від гомону бійки. А над усім цим стояла поважна людина, і осяювала все це люб’язною суддівською посмішкою, і ніжилася у променях власної величі, адже й вона також хизувалася. Для повноти щастя містера Вольтерса бракувало лише одного – нагоди вручити Біблію в якості премії та похизуватися чудо-хлопчиком. Дехто з дітей мав по кілька жовтих квитків, проте ніхто не мав їх у належній кількості, навіть найкращі учні. Він віддав би усе заради того, щоб повернути німецькому хлопчику втрачені ним розумові здібності.

І саме цієї миті, коли жодної надії вже не залишилось, Том Сойєр виступив уперед, тримаючи в руках дев’ять жовтих, дев’ять червоних та десять блакитних квитків, і став вимагати Біблію! Це було наче громовиця серед ясного неба. Вольтерсу ніколи б і на думку не спало, що подібні домагання може мати дана особа впродовж найближчих десяти років. Але факти промовляли самі за себе: посвідчення були наявними. Отже, Том зійшов на підвищення, на якому перебував суддя та інші обрані персони, і велика новина розійшлась від імені головного штабу. Це стало найбільш приголомшливою подією впродовж останніх десяти днів, і враження було таким сильним, що звеличило нового героя до рівня судді, тож тепер усі витріщились на два чуда замість одного. Хлопчаків розпирало від заздрощів, однак найгірші муки відчували ті, хто надто пізно здогадались про те, що вони самі сприяли ненависній урочистій події, коли продавали Томові квитки в обмін на скарби, які він зібрав шляхом продажу права фарбувати паркан. Вони сварили самих себе як жертв підступного обману, уражених зміюкою потайною.

Директор вручив Томові премію, виказуючи при цьому приязність, на яку тільки був здатен за наявних обставин, однак його зверненню бракувало щирості: він здогадувався про можливу таємницю, яка, скоріше за все, не витримала б іспиту на правдивість. Адже годі було й припустити, що цей хлопчик спромігся зібрати дві тисячі снопів біблійської мудрості у свою годівницю; яка насправді могла їх вмістити не більше дюжини. Емі Лауренс пишалася та раділа, і намагалась привернути до себе увагу Тома. Але він не дивився на неї. Вона здивувалась, потім у неї виникли невиразні підозри – зникли – з’явилися знову, вона почала спостерігати. Побіжний погляд відкрив їй таємницю – її серце затріпотіло, смуток та ревнощі охопили її, потекли сльози, і вона зненавиділа усіх, а Тома, як їй здавалося, більше за інших.

Тома представили судді, однак його язик присох до горла, подих перехоплювало, серце калатало – певною мірою від усвідомлення величі цієї людини, але головно тому, що це був її батько. Він був готовий пасти перед ним долу, якби навколо була темрява. Суддя поклав руку на голову Томові, назвав його славетною маленькою людиною і запитав, як його звати. Хлопчик поперхнувся, заїкнувся та вимовив:

– Том.

– Ой, ні, не Том, а…

– Томас.

– Он як. Я так і думав, що воно є довшим. Дуже добре. Але ж ти маєш й інше ім’я, і ти його назвеш мені, чи не так?

– Скажи джентльменові своє інше ім’я, Томасе, – зауважив Вольтерс, – і промовляй «сер». Слід дотримуватись правил пристойності.

– Томас Сойєр, сер.

– Авжеж, чемний хлопчик. Чудовий хлопчик. Чудовий хлопчик, молодець. Дві тисячі віршів, це багато – дуже, дуже багато. І ти ніколи не пошкодуєш, що витратив на них стільки часу, бо знання є дорожчим за все у світі; воно робить людей великими та добрими; і ти будеш великою та доброю людиною, Томасе, і тоді поглянеш назад у минуле і скажеш: усьому цьому я завдячую дорогоцінним урокам у недільній школі; усьому цьому я завдячую своїм дорогим вчителям, які потурбувалися про те, щоб навчити мене; усім цим я завдячую своєму чуйному директорові, який заохочував мене, і спостерігав за моїми успіхами, і подарував мені чудову Біблію, надзвичайну, витончену Біблію, у моє власне володіння, усьому цьому я завдячую тому, що добре вчився! Ось що ти скажеш, Томасе, і не візьмеш жодних грошей за ці дві тисячі віршів, – направду, не візьмеш. А тепер ти, звісно, не відмовишся розповісти мені та цій леді щось із того, що ти вивчив, – адже звісно, не відмовишся – бо ми пишаємось хлопцями, які добре вчаться. Ти, безумовно, знаєш як звали дванадцять апостолів? Назви мені імена двох перших, що їх призвав Господь.

Том смикав ґудзик і дивився безтямним поглядом. Він почервонів і опустив очі долу. Серце містера Вольтерса зупинилося. Він промовив сам до себе: цей хлопчик не може дати відповідь на найпростіше запитання – тож чому суддя запитує його? Однак він вирішив сказати: