Текст книги "Походеньки Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Глава VІІ

В школі. – Вчитель живопису. – Промах.

Що старанніше Том концентрувався на підручнику, то впертіше розбрідалися його думки, – тож, нарешті, він позіхнув та відсунув книгу. Йому здавалося, що полудень ніколи не настане. Нерухоме повітря немов завмерло. Хоч би щось поворухнулось. Це був найбільш сонливий день з усіх найбільш сонливих. Невиразне бурмотіння двадцяти п’яти учнів присипало душі, наче чари, що ховаються у дзижчанні бджіл. Вдалечині Кардиж Гілль, осяяний хвилями світла, здіймав свою зелену вершину у мерехтливій поволоці літньої імли, що відсвічувала пурпуром; кілька пташок пурхали у височині на втомлених крилах; жодної іншої живої душі не було, окрім козлів, та й ті спали.

Серце Тома мліло від жаги свободи чи бодай-якоїсь розваги, яка б допомогла скоротити цей нудний час. Випадково він засунув руку у кишеню, і обличчя його осяяла вдячність, що дорівнювала молитві, хоч він і не знав про це. Він повільно витягнув пістонний коробок і випустив кліща на стіл. Ця крихітна істота, мабуть переповнилась цієї миті молитовною вдячністю, яка, одначе, була передчасною, бо як тільки вона поповзла в один бік, Том булавкою розвернув її в бік інший.

Поруч із Томом сидів його затятий товариш, який так само помирав від нудьги, і який так само щиро зрадів новій розвазі. Цим другом був Джо Гарпер. Впродовж тижня вони товаришували, а у неділю очолювали ворогуючі армії. Джо витягнув булавку з-під обшлагу куртки і долучився до штурхання полоненого. Розвага щохвилини ставала цікавішою. Невдовзі Том вирішив, що вони заважають одне одному, тому жоден із них не використовує кліща для свого повного задоволення. Тому він взяв грифельну дошку Джо і провів на ній посередині риску згори донизу.

– Ось, – сказав він, – допоки кліщ буде на твоїй половині, ти ганяй його скільки заманеться, я чіпати не стану; а коли він втече на мою половину, ти мусиш дати йому спокій, аж поки я не випущу його за межу.

– Гаразд, розпочинай.

– Невдовзі кліщ утік від Тома і перетнув екватор. Джо дражнив його, аж поки той не дременув назад. В такий спосіб поле битви переходило з однієї половини дошки на іншу доволі часто. Поки один хлопчик з неперевершеним захватом вовтузився з кліщем, інший спостерігав за дійством з не меншою цікавістю, голови обох схилились над дошкою; вони забули про все на світі. Нарешті щастя перейшло на бік Джо. Кліщ пробував втекти і так, і сяк, змінював напрямок, хвилювався та нервував не менше за самих хлопчаків, однак щоразу, коли перемога, здавалося, була, як кажуть, у його руках, і пальці Тома починали ворушитись, булавка Джо вправно перегороджувала йому шлях та спрямовувала назад. Нарешті Том не витерпів. Спокуса була надто великою. Він взяв свою булавку і допоміг кліщу. Джо вмить став несамовитим:

– Томе, дай йому спокій!

– Я лише трохи поганяю його, Джо.

– Ні, сер, це несправедливо. Облиш його.

– Дурниці, я лише трохи порухаю.

– Облиш, тобі кажуть.

– Не хочу.

– Ти мусиш, – він на моїй половині.

– Слухай-но, Джо Гарпер, а чий це кліщ?

– Мені байдуже, чий він, – він на моїй половині і ти не станеш його чіпати.

– А ось і стану. Кліщ мій, і я робитиму з ним усе, що забажаю!

Томова спина одразу дістала відчутного стусана, потім такого самого спина Джо, і впродовж двох хвилин порох сипався з обох курток, на потіху всій школі. Хлопчики так захопилися, що не помітили раптової тиші, коли вчитель підкрався до них навшпиньках і закляк над ними. Він тривалий час спостерігав за виставою, а потім й зі свого боку урізноманітнив її.

Коли настала полуденна перерва, Том стрімголов помчав до Беккі Татчер і прошепотів їй на вухо:

– Вдягніть капелюшок, і зробіть вигляд, наче йдете додому, а насправді, коли завернете за ріг, пригальмуйте і поверніться назад провулком. Я піду іншою дорогою, обжену їх і повернусь тим самим шляхом.

Вона пішла з однією групою учнів, він – з іншою. І згодом вони зустрілись в кінці провулку, і коли повернулися до школи, там нікого не було. Вони сіли за стіл, поклали перед собою грифельну дошку. Том дав Беккі грифель і водив її рукою – таким чином вони звели інший дивовижний будинок. Коли їхнє захоплення мистецтвом пішло на спад, стали розмовляти. Том потопав у насолоді. Він запитав:

– Вам подобаються щури?

– Не терплю їх.

– Авжеж, живих – я також. Але я кажу про дохлих, до яких можна прив’язати мотузку і крутити ними над головою.

– Та ні, щури мені не подобаються взагалі. А от жувати гуму – це мені до вподоби.

– Еге ж, мені також. Шкода, що я не маю ані шматочка!

– Хочете? Я трохи маю. Я дам вам пожувати, але потім ви мені поверніть.

Це було напрочуд приємно, і вони жували по черзі, дриґаючи ногами від надлишку задоволення.

– Чи були ви у цирку? – запитав Том.

– Так, і тато обіцяв відвести мене ще раз, якщо я буду чемною.

– Я був у цирку три чи чотири рази – безліч разів. Церква нічого не варта у порівнянні із цирком. У цирку постійно жартують. Коли я виросту, то стану клоуном.

– Правда? Це буде дуже мило. Вони такі картаті.

– Еге ж. А до того ж, загрібають купу грошей. Бен Роджерс казав, що по долару на день. Скажіть, Беккі, чи ви були колись заручені?

– А як це?

– Ну, заручені, щоб вийти заміж.

– Ні.

– А хочете?

– Мабуть. Не знаю. А на що це схоже?

– На що? Та ні на що. Просто ви кажете хлопцеві, що буде його навіки, на віки вічні, а потім цілуєтесь, та й по всьому. Будь-хто може зробити це.

– Поцілуємось? А навіщо цілуватись?

– Ну, так вже заведено – завжди так роблять.

– Усі?

– Авжеж, усі, хто закоханий. Ви пам’ятаєте, що я написав вам на дошці?

– Т-так!

– І що саме?

– Не скажу.

– А хочете, я вам скажу?

– Т-так, тільки іншим разом.

– Ні, тепер.

– Ні, не тепер, – завтра.

– О ні, тепер, будь ласка, Беккі. Я вам скажу на вушко, тихесенько-тихесенько.

– Беккі вагалась, Том розцінив її мовчання як згоду й, охопивши рукою її талію, ніжно прошепотів їй на вухо заповітні слова. Потім він додав:

– Тепер і ви мені скажіть те саме.

Спочатку вона відмовлялася, потім сказала:

– Тільки ви відверніться, щоб не бачити, тоді скажу. Але ви не повинні нікому розповідати – обіцяєте, Томе? Не розповідати нікому, обіцяєте?

– Нікому, обіцяю, обіцяю. Ну ж-бо, Беккі.

Він відвернув голову. Вона ніяково нахилилася до нього, так близько, що від її подиху поворухнулись його кучері, і прошепотіла:

– Я вас кохаю.

Потім вона підхопилася, і стала тікати від Тома поміж столів та лавок, аж поки не забігла у куток, затуливши обличчя своїм білим фартушком. Том обхопив руками її шийку і заходився вмовляти.

– Тепер, Беккі, все зроблено – залишається лише поцілуватися. Ти не бійся – це пусте. Будь ласка, Беккі.

Він почав прибирати від її обличчя руки та фартух.

Мало-помалу вона поступилася й опустила руки; її обличчя, що зашарілося від боротьби, визирнуло з-за фартуха, і Беккі скорилася. Том поцілував її у червоні губи та промовив:

– Оце й усе, Беккі. Але знаєш, тепер ти вже не повинна кохати нікого іншого і не виходити ні за кого заміж – ніколи, ніколи, назавжди. Гаразд?

– Так, я ніколи не кохатиму нікого, крім тебе, Томе, і ніколи не вийду заміж ні за кого іншого, і ти також ні на кому не одружишся, окрім мене, правда?

– Звісно, авжеж. Само собою. І коли ми ітимемо до школи чи додому, ти завжди маєш йти зі мною, якщо за нами не підглядають – а під час ігор ти завжди обирай мене, а я обиратиму тебе, так завжди роблять ті, хто заручені.

– Як чудово! Я про таке і не знала.

– Ще й як чудово! Ми з Емі Лауренс…

Широко розплющені очі підказали Томові, що він схибив, він запнувся і сконфузився.

– Господи, Томе! Отже я не перша, з ким ти заручився?

Дівчина плакала, Том сказав:

– Беккі, не плач. Я більше й чути про неї не хочу.

– Неправда, Томе, – ти й сам знаєш, що неправда.

Том намагався обійняти її, але вона відштовхнула його, обернулася обличчям до стіни й продовжувала плакати. Том знову спробував, промовляючи різні лагідні слова. І знову отримав відсіч. Тоді прокинулась його гордість, він відійшов та вийшов з кімнати. Він постояв на вулиці, засмучений та збентежений, час від часу поглядаючи на двері, сподіваючись, що вона покається і вийде до нього. Проте вона не ворушилась. Тут йому стало геть сумно і йому вже здавалося, що він неправий. У нього всередині точилася жорстока боротьба, однак він переміг свій гонор і увійшов до кімнати. Беккі й досі стояла у кутку, обличчям до стіни, і схлипувала. Серце Тома зайшлося. Він підійшов до неї, постояв близько хвилини, не знаючи, з якого боку взятися до справи. Потім нерішуче промовив:

– Беккі, я… я нікого не кохаю, крім тебе.

Жодної відповіді – самі ридання.

– Беккі (благальним тоном).

– Беккі, скажи бодай щось.

Ридання посилились.

Том витягнув з кишені свою найбільшу коштовність, мідну застібку від камінної решітки, простягнув так, аби вона могла її бачити, і сказав:

– Будь ласка, Беккі, візьми її собі.

Вона кинула її на підлогу. Тоді Том вийшов з кімнати і пішов світ за очі, і вирішив не повертатися сьогодні до школи. Беккі здогадалася, у чому річ. Вона підбігла до дверей; його ніде не було; вибігла на рекреаційний двір: його не було й там. Тоді вона погукала:

– Томе! Вернися, Томе!

Вона прислухалась. Відповіді не було. Навколо були самі лише тиша та мовчання. Тоді вона сіла та заплакала знову, вона докоряла собі, а тим часом школярі почали гуртуватися, і їй довелося ховати свій сум, утамовувати своє розбите серце і нести свій хрест впродовж тривалого виснажливого дня, не маючи серед цих людей жодної близької душі, з якою можна було би розділити своє горе…

Глава ІІІ

Рішення, що його прийняв Том. – Драматична подія у лісі.

Том просувався манівцями, аж поки не опинився поза межами шляхів, якими школярі верталися зі школи, а потім сумно поплентався далі. Він двічі чи тричі перестрибнув через вузький потічок, пригадавши повір’я, що ходило поміж школярами, ніби перехід крізь воду позбавляє від переслідування. Через півгодини він вже був за будинком вдови Дуглас, на Кадизькому пагорбі, звідки школу у долині було ледь видно. Він увійшов до густого лісу, продерся у самісінькі хащі і всівся на мох під розлогим дубом. Не було ані найменшого вітерцю; виснажлива полуденна спека змусила змовкнути птахів; природа занурилась у марення, яке лише час від часу порушувало стукання дятла, від чого гнітюча тиша та відчуття самотності видавались ще більш глибокими. Душа хлопчика поринула у меланхолію; почуття гармоніювали з природою навколо. Він сидів довго, замислений, опершись ліктями об коліна і підпираючи руками підборіддя. Йому здавалося, що життя, в кращому випадку, складається лише зі смутку, і він майже заздрив Джимові Годжесу, що нещодавно пішов з життя. Мабуть, думав він, це дуже приємно – ось так лежати та дрімати, і мріяти, вічно, вічно, в той час як вітерець пролітає поміж гілками та шурхотить листям, і ніжно торкається трави та квітів на могилі, – і більше не відчувати жодних тривог та смутку, ніколи, ніколи. От якби він мав гарний атестат від недільної школи, тоді він був би готовий піти з цього життя і попрощатися з усіма. От навіть ця дівчинка. Що такого він їй зробив? Нічого. Він до неї з відкритим серцем, а вона вчинила з ним як із собакою, – направду як з собакою. Хтось та й засумує за ним, – та буде пізно. От якби можна було померти на певний час. Але пружне юне серце не може залишатися стиснутим довший час. Непомітно для себе Том почав вертатися думками до тривог тутешнього життя. А якщо він зникне безвісти? А якщо він піде далеко-далеко, у незвідані заморські краї для того, щоб ніколи не повернутися назад? Що вона тоді відчуватиме? Ідея перевтілитись у клоуна знову спала йому на думку, але викликала лише відразу. Гримаси, жарти, картаті штани, усе це так ображало його дух, що витав у туманному, піднесеному світі романтики. Ні, він стане солдатом і повернеться через багато років, загартованим у боях та осяяний славою. Ба ні, – краще він приєднається до індіанців і буде полювати на буйволів, і воювати у горах та широких долинах Далекого Заходу і колись повернеться великим вождем, весь у пір’ях, розмальований, і завалиться до недільної школи сумним літнім ранком із загрозливим бойовим улюлюканням, на заздрість товаришам. Хоча ні, існує ще дещо, щось більш грандіозне. Він стане піратом! Оце так! Тепер його майбутнє чітко постало перед ним, осяяне невимовним блиском. Його ім’я стане відомим по всьому світі, змушуючи тремтіти цілі народи! Як це буде чудесно, коли він славетно підкорюватиме моря на своєму довгому, чорному, швидкохідному кораблі «Дух Бурі», під грізним прапором на фок-щоглі! І ось він, на вершині своєї слави, несподівано повертається у рідне село і заходить до церкви, засмаглий та загрубілий від бур та негод, у чорному оксамитовому колеті та штанах, у величезних ботфортах, з малиновим шаликом, блискучими пістолетами за поясом, заіржавілим від крові кинджалом на боці, у капелюсі з тріпотливим пір’ям, з чорним прапором, на якому красуються череп та дві перехрещені кістки, і задоволено чує шепіт: «Це Том Сойєр, пірат! Чорний Месник Іспанських Морів!»

Отож, вирішено! Його кар’єру визначено. Він втече з дому і стане на шлях слави. Він піде вже завтра зранку. Тому слід підготуватися до мандрівки. Він вирішив зібрати усі свої заощадження. Неподалік лежало повалене дерево; він підійшов до нього і почав копати землю біля одного з його кінців своїм барлоузьким ножем. Невдовзі ніж уперся у щось дерев’яне та порожнє, виходячи зі звуку. Він просунув руку у ямку і мелодійно промовив:

– Чого тут немає, з’явися! Що тут є, залишися!

Потім він відкопав та витягнув із ями гарненьку дерев’яну скриньку. У ній лежала гральна кулька. Здивуванню Тома не було меж. Він почухав потилицю і з неприхованим розчаруванням промовив:

– І що це має означати?!

Потім він гнівно відкинув кульку і замислився. Річ у тім, що не справдилось повір’я, яке він та його товариші завжди вважали незаперечною істиною. Якщо закопати кульку, промовляючи певні заклинання, і залишити її на два тижні, а потім відкопати з тими словами, які він щойно промовив, то ви знайдете усі кульки, які колись загубили, як далеко вони б не були розкидані. Але тепер ця затія вочевидь та беззаперечно зазнала краху. Весь храм віри Тома був зруйнований до фундаменту. Він багато разів чув, як ця штука спрацьовувала, проте ніколи не чув про невдачу. Йому навіть не спадало на думку, що він і сам вже неодноразово випробовував її, але потім не міг знайти того місця, де закопував.

Він довго розмірковував над причинами невдачі, і зрештою вирішив, що тут доклалася якась відьма, яка знищила усю силу заклинання. Він захотів переконатись у цьому, і, ретельно дослідивши все навколо, знайшов маленьку купку піску з отвором згори, що нагадувала воронку. Він приклав губи до воронки і промовив:

– Блощиця, блощиця, блощиця, скажи мені те, що хочу знати! Блощиця, скажи мені те, що я хочу знати!

Пісок заворушився, маленька чорна блощиця визирнула на мить і, перелякавшись, щезла.

– Не каже! Звісно, це відьма влаштувала. Я так і знав!

Йому було відомо, що коли вже втрутилась відьма, то годі на щось й сподіватися, і тому, ошелешений, він вирішив дати спокій цій справі. Однак від подумав, що кулька, яку він викинув, ще може стати йому у нагоді. Він став її шукати, але знайти не міг. Тоді він вернувся до скриньки і став біля неї так само, як стояв, коли кульку кинув; потім витягнув із кишені іншу кульку і кинув у тому ж напрямку, що й першу, промовляючи:

– Брат, знайди свого брата!

Коли кулька впала, він підійшов до неї і став шукати. Але кулька чи то не долетіла, чи то перелетіла, але довелося повторити спробу ще два рази. Остання спроба виявилась вдалою. Обидві кульки лежали на відстані фута одна від одної.

Цієї миті із зелених хащів долетів слабкий звук іграшкової жерстяної труби. Том скинув куртку та штани, підперезався підтяжкою, і, розкидавши хмиз за поваленим деревом, витягнув саморобний лук та стріли, дерев’яний меч, жерстяний ріжок, і озброївшись усім цим, подався уперед, з голими ногами та у сорочці, що тріпотіла від руху. Зупинившись під високим в’язом, він зіграв сигнал у відповідь, а потім став підкрадатися, нишком роззираючись довкола. Він тихенько віддав наказ уявному війську:

– Стійте, хлопці! Не визирайте, аж поки я не протрублю.

З-за дерев вийшов Джо Гарпер, вбраний так само легко, і так само потужно озброєний, як і Том. Том вигукнув:

– Стій! Хто крокує Шервудським лісом без мого дозволу?

– Гай Гізборн не потребує нічийого дозволу! Хто ти такий, що… що…

– Що маєш сміливість казати таке, – жваво підказав Том, бо вони промовляли відповідно до книжки, яку завчили напам’ять.

– Хто ти такий, що маєш сміливість казати таке?

– Хто я? Робін Гуд, про що невдовзі дізнається твій мерзенний труп.

– Це й справді ти, знаменитий розбійнику? Я щасливий битися з тобою за володарювання над цим веселим лісом. Виходь!

Вони вихопили свої дерев’яні мечі, скинули решту амуніції на землю, стали у бойову стійку і розпочали правильний, акуратний бій, два удари вгору, два вниз. Потім Том сказав:

– Якщо ти вже призвичаївся, давай битися жвавіше.

Вони стали битися жвавіше, хекаючи та обливаючись потом від докладених зусиль. Нарешті Том вигукнув:

– Падай, падай! Чого ти не падаєш?

– Не хочу. А чого ти не падаєш? Ти отримав більше за мене.

– Це нічого не означає. Мені не можна падати. У книжці цього немає. У книжці написано: тоді ударом у спину він вразив нещасного Гая Гізборна! Ти маєш розвернутись і підставити спину під мій удар.

Сперечатися з авторитетами не годиться – Джо розвернувся, отримав удар у спину та впав.

– А тепер, – сказав він, підводячись, – давай я тебе вб’ю. Так буде справедливо.

– Це як? У книжці такого немає.

– Тоді це підлість, більше нічого.

– Джо, ти можеш бути монархом Туком чи Мачем, сином мельника, і хряпнути мене дубиною, або, якщо хочеш, вчинимо так: я буду Ноттінгемським шерифом, а ти поки що стань Робіном Гудом та вбий мене.

Це вирішило проблему на загальне щастя, і вони вчинили як домовились. Потім Том знову перетворився на Робін Гуда і стік кров’ю, через зрадницю монахиню, яка зле перев’язала його рану. Сповнений смутку Джо, який удавав із себе цілу банду розбійників, що нестримно плакали, затягнув його до лісу, вклав у його знесилені руки лук, і Том промовив:

– Там, де впаде ця стріла, там поховайте нещасного Робіна Гуда, під зеленим деревом.

Потім він пустив стрілу, впав горілиць, і вже майже помер, та потрапив у кропиву і підхопився, бо це, як виявилось, надто боляче для мертвого тіла.

Хлопчики одягнулись, сховали зброю та пішли, жалкуючи про те, що розбійників у сучасному світі вже немає, і не розуміючи, чим саме сучасна цивілізація може компенсувати цю втрату. Вони говорили, що радше би стали розбійниками у Шервудському лісі на один рік, аніж президентами Сполучених Штатів все життя.

Глава ІХ

Страхи та жахи. – Поява примари. – Індіанець Джо.

Ввечері, пів на десяту, Том та Сід, як зазвичай, пішли спати. Вони промовили молитви, і Сід невдовзі заснув. Том не спав і нетерпляче чекав. Коли йому вже стало здаватись, що невдовзі зійде сонце, годинник пробив десять! Біда та й годі. Через нерви він постійно крутився, і дуже боявся, аби Сід не прокинувся. Тож він чемно лежав і дивився у темряву. Панувала якась зловісна тиша. Через деякий час у цій тиші вже можна було розрізнити ледь чутні звуки. Він чудово чув цокання годинника. Старі лаги час від часу таємничо рипіли. Сходи ледь чутно поскрипували. Вочевидь, духи розпочали свої нічні походеньки. Рівномірне глухе хропіння долітало з кімнати тітки Поллі. Цвіркун взявся цвіркати, а цього вже жодна людська винахідливість була не в змозі зупинити. Зловісне постукування жука-годинникаря у стінці поруч із ліжком, змусило Тома здригнутися, – воно означало, що чиїсь дні вже злічені. Десь далеко завив собака, порушуючи нічну тишу, ще далі обізвався інший. Том лежав нерухомо. Нарешті він упевнився у тому, що час зупинився і настала вічність; тож не зважаючи на своє хвилювання, він почав дрімати; годинник пробив одинадцять, але він вже цього не чув. Аж раптом, крізь невиразне марення, Том почув меланхолійне нявчання. Грюкіт сусіднього вікна змусив його стрепенутись. Вигук «Геть, чортяка!» і дзвін порожньої пляшки, що розбилася об дерев’яний сарай тітки Поллі, остаточно розбудили його; за хвилину він вже був вдягнений, виліз крізь вікно і став рачки повзти дахом. Він обережно пронявкав двічі, потім зістрибнув на дах дерев’яного сараю, а звідти на землю. Гекльберрі Фінн вже чекав на нього зі своєю дохлою кішкою. Хлопці вирушили у путь і розчинились у темряві. За півгодини вони вже ступали по високій траві кладовища.

Це був цвинтар у старомодному західному стилі. Він був розташований на пагорбі, за півтори милі від села. Трухлява дерев’яна огорожа навколо нього нахилилася де-не-де всередину, де-не-де назовні, але ніде не стояла рівно. Цвинтар позаростав травою та бур’янами. Всі старі могили пообсипались. Жодної надмогильної плити не було на місці; надмогильні хрести, погризені хробаками, похилились у пошуках опори, але так і не знайшли її. Колись на них зробили надписи: тут спочиває, і таке інше, але тепер на більшості з них годі було щось розібрати, навіть при денному світлі.

Слабкий вітерець стогнав поміж дерев, і Том перелякався, чи бува це не душі померлих скаржаться на те, що їх потривожили. Хлопці, коли й розмовляли, то ледь чутно, бо і час, і місце, і навколишня урочиста тиша подобались їм. Вони швидко знайшли свіжий насип, який шукали, і сховалися під трьома великими в’язами, що росли вкупі за кілька футів від могили.

Вони мовчки чекали, як їм здалося, доволі довго. Віддалене гугукання пугача – це єдине, що порушувало мертву тишу. Том знемагав від очікування. Йому кортіло бодай-щось вимовити. Відтак, він прошепотів:

– Як гадаєш, Геку, чи до вподоби небіжчикам те, що ми тут?

Гекльберрі прошепотів у відповідь:

– Звідки мені знати. А тут страшнувато, – ти як гадаєш?

– Ще б пак.

Настала тривала пауза, впродовж якої хлопчики обмірковували відповідь на це запитання. Потім Том прошепотів:

– Слухай-но, Геку, як ти гадаєш, чи чує Госс Вільямс нашу розмову?

– Звісно, що чує. Принаймні, його дух чує.

Том помовчав і додав:

– Краще б мені було сказати містер Вільямс. Але я не хотів його образити. Усі називають його просто Госс.

– Отож-бо й воно, слід десять разів подумати, коли щось кажеш про небіжчика, Томе.

Це дорікання поклало край розмові. Раптом Том схопив товариша за руку.

– Ш-ш!

– Що таке, Томе? – Хлопці мимовільно вхопилися один за одного, їхні серця шалено калатали.

– Ш-ш! Ось знову! Та невже ти не чуєш?

– Я…

– Ось! Тепер чуєш?

– Господи, це вони йдуть! Вони, напевне. Що нам робити?

– Не знаю. Як гадаєш, вони побачать нас?

– Йой, Томе, вони бачать у темряві не гірше за кішок. Краще було б нам не приходити сюди.

– Ти не бійся. Я впевнений, що вони не чіпатимуть нас. Хіба ми їм щось зробили? Якщо сидітимемо чемно, може й не помітять.

– Намагатимусь, Томе, але, Господи, я весь тремчу.

– Слухай!

Хлопці принишкли та вслухалися, ледь дихаючи. Приглушені звуки голосів лунали з віддаленого кінця кладовища.

– Дивись, дивись! – прошепотів Том. – Що це?

– Це чортів вогонь. Як же страшно, Томе!

Якісь темні фігури наближалися, розмахуючи старим жерстяним ліхтарем, що розсипав по землі численні вогники світла. Раптом Гекльберрі прошепотів переляканим голосом:

– Це, мабуть, чорти. Їх троє! Господи, нам кінець, Томе! Можеш прочитати молитву?

– Спробую, а ти не бійся. Вони нас не чіпатимуть. Перед тим, як заснути…

– Ш-ш!

– Що сталося, Геку?

– Це люди! Принаймні, один з них. Я чую голос старого Меффа Поттера.

– Та йди!.. Ти впевнений?

– Гарантую, що це він. Не рухайся. Не ворушись. У нього не такий вже й гострий зір, щоб помітити нас. Понапивався, як зазвичай, старий чортяка!

– Гаразд, я сидітиму тихо. Ну от, зупинились. Щось шукають. Заквапились. Знову зупинились. Поспішають щодуху. Тепер взяли праворуч. Знаєш, Геку, я впізнаю й другий голос. Це індіанець Джо.

– Так і є – це клятий метис! Краще вже зустріти чорта. Чого їм тут треба?

Розмова стихла, бо троє людей наблизились до могили і тепер стояли за кілька кроків від схованки хлопців.

– Тут, – промовив третій голос, і його господар підніс догори ліхтар, який освітив лице молодого лікаря Робінзона.

Поттер та індіанець Джо прихопили із собою ноші, на яких лежали мотузка та пара лопат. Вони опустили на землю свою ношу та заходилися розривати могилу. Лікар поставив ліхтар у неї в головах і всівся під в’язом. Він був так близько від хлопців, що вони могли би доторкнутися до нього.

– Хутчіше, хлопці! – сказав він впівголоса. – Місяць ось-ось визирне.

Вони щось пробурмотіли у відповідь і продовжували копати. Ще певний час було чутно, як нічні візитери шаруділи лопатами, відкидаючи землю та пісок. Очікування було нестерпним. Нарешті лопата з глухим дерев’яним звуком вдарилась об труну, і за хвилину люди витягнули її з могили. Вони відкинули кришку з труни своїми заступами і грубо вивернули труп на землю, накрили його ковдрою і обв’язали мотузкою. Поттер витягнув великий ніж, відрізав зайвий кінець мотузки і сказав:

– Агов, ескулапе, кляту роботу ми виконали, викладай ще п’ять – бо інакше справа не вигорить.

– Вірно! – підтвердив індіанець Джо.

– Послухайте, що це означає? – сказав лікар. – Ви вимагали оплату наперед, і вам заплатив.

– Еге ж, також ви іще дещо зробили, – сказав індіанець Джо, підходячи до лікаря, який встиг підвестись. – П’ять років тому ви вигнали мене з кухні вашого батька, коли я завітав одного вечора і попросив дати мені щось поїсти. Ви сказали тоді, що я не з добром прийшов, а коли я заприсягнув, що віддячу вам за це хоч би й через сто років, ваш батько запроторив мене до в’язниці, немов волоцюгу. Ви гадаєте, я забув про це? Ні, недаремно в моїх жилах тече індіанська кров. Тепер ви потрапили мені у лапи, і я з вами поквитаюсь, будьте певні.

Він розмахував кулаком практично впритул до обличчя лікаря. Той розмахнувся і повалив з ніг негідника. Поттер впустив ніж і вигукнув:

– Зась бити мого товариша!

Він накинувся на лікаря, і вони стали боротись, докладаючи усі сили, витоптуючи траву, риючи ногами землю. Індіанець Джо, з очима, сповненими люті, підвівся, схопив ніж Поттера, і, крадучись немов кішка, підійшов до борців і став очікувати слушного моменту. Лікар вирвався, схопив важку дошку з могили Вільямса і вдарив нею Поттера так, що збив його з ніг; тієї ж миті метис кинувся і засадив ніж аж по самісіньке руків’я в груди молодого мужчини. Лікар впав, зачепив при падінні Поттера, обливаючи його своєю кров’ю; цієї миті хмари затягнули небо і сховали у темряві жахливу картину, а перелякані хлопці кинулись навтьоки.

Коли місяць вийшов з-за хмар знову, індіанець Джо стояв над двома тілами, роздивляючись їх. Лікар щось незрозуміло бурмотів, потім пару разів зітхнув і більше не ворушився. Метис процідив крізь зуби:

– Я поквитався з тобою, проклинаю тебе!

Потім обнишпорив тіло, вклав Поттеру ніж у праву руку і всівся на труну. Минуло кілька хвилин, Поттер заворушився і застогнав. Його рука стиснула ніж; він підняв його, подивився і перелякано випустив з руки. Потім сів, відштовхнув труп, вирячився на нього, і роззирнувся навколо затьмареним поглядом. Його погляд перетнувся з поглядом Джо.

– Господи, що сталося, Джо?

– Кепські справи, – відповів Джо, не поворухнувшись. – Навіщо ти це зробив?

– Я? Я такого не робив!

– Е ні, брате, словами тут не відбудешся.

Поттер затремтів та зблід наче стіна.

– Слід було мені залишатись тверезим. Не вартувало сьогодні пити. Але в моїй голові так шумить, ще гірше ніж коли ми прийшли сюди. Я геть одурів, нічого не можу пригадати. Скажи-но мені, Джо, чесно скажи – це я зробив? Я ніколи не хотів цього, клянуся душею та честю, не хотів. Скажи мені, як це сталося, Джо?.. Жах… Такий молодий, здібний…

– Ви боролися, він вдарив тебе дошкою; і ти впав; потім підвівся, хитаючись і спотикаючись, схопив ніж і всадив його у лікаря тої самої миті, коли він знову щосили вдарив тебе дошкою, потім ти впав і лежав весь цей час, немов колода.

– Господи, я не тямив, що робив! Вмерти мені на місці, коли розумів! Усе це, мабуть, через віскі та свою запальну вдачу. Я ж ніколи не використовував зброю, Джо. Битися бився, але без зброї. Усі ці підтвердять. Джо, не розповідай про це! Заприсягнися, що не розповіси, Джо; будь справжнім другом! Я завжди любив тебе, Джо. Завжди заступався за тебе. Пам’ятаєш? Адже ти не розкажеш, не розкажеш, Джо? Бідолашний кинувся в ноги перед холоднокровним вбивцею, і склав у мольбі руки.

– Не розповім, ти завжди був добрим до мене, Мефф Поттер, і я відплачу тобі тим самим. Даю слово.

– О Боже, Джо, ти янгол! Я благословлятиму тебе до смерті!..

І Поттер заплакав.

– Годі. Годі вже. Тепер не час нюняти. Ти прямуй тамтою дорогою, а я піду цією. Тікай, та не залишай по собі слідів.

Поттер щодуху кинувся навтьоки. Метис постояв, дивлячись йому навздогін. Він пробурмотів:

– Якщо він настільки одурманений ромом і не може прийти до тями після такого потужного удару, тоді він не згадає про ніж, допоки не втече так далеко, що буде боятися повернутись. Заяче серце!

Три хвилини потому лише місяць споглядав вбиту людину, загорнутий у ковдру труп, порожню труну і розриту могилу. Знову запанувала мертва тиша.