Текст книги "Походеньки Тома Сойєра"

Автор книги: Марк Твен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Глава ХІІІ

Юні пірати. – Плавання. – Розмова біля ватри.

Том прийняв рішення. Він був сповнений відчаю та смутку. Він казав собі, що ним знехтували, що його усі полишили, ніхто його не любить; а коли вони дізнаються, до чого його довели, може тоді його й пожаліють; він намагався виправитись та стати на правильний шлях, але вони йому не дали, отже, вони хочуть позбутися його, – тож нехай так і станеться. І нехай вони ж його і винуватять у наслідках – та й чого б це їм не звинувачувати його? Хіба вигнанець може скаржитись? Так, вони-таки довели його до краю: він стане злочинцем. Вибору немає. На цей час він зайшов дуже далеко у луки, і до його вух долетів слабкий звук шкільного дзвоника, що скликав на заняття. Він схлипнув, подумав, що вже більше ніколи не почує цей знайомий рідний звук – і це було дуже сумно, але він вимушений був так вчинити. Його випихуть у суворий світ – йому доводиться коритися, але він пробачає їм. Схлипування посилились.

Цієї миті він побачив свого люб’язного затятого товариша Джо Гарпера – похмурого і замисленого, було помітно, що він виношує у своїй душі якийсь грандіозний та відчайдушний план. Було очевидним, що зустрілися «дві душі, просякнуті однією думкою». Том, утираючи з очей сльози, став нюняти і розповідати про свій намір податися кудись подалі від жорстокого поводження та браку співчуття, аби мандрувати широким світом, і вже ніколи не вертатися додому, і завершив свою промову сподіванням, що Джо його ніколи не забуде.

А потім виявилось, що Джо шукав Тома, аби звернутися до нього з такою самою пропозицією. Мати надавала йому стусанів через те, що він нібито випив якісь вершки, яких той взагалі не чіпав і навіть на очі не бачив. Він зрозумів це так, що він їй набрид і вона вирішила його позбутися. Що ж, коли вона цього хоче, то він підкориться її волі, хай вона буде завжди щасливою і ніколи не жалкуватиме за тим, що вигнала свого нещасного хлопчика у безсердечний світ, прирікаючи його на муки та смерть.

Поділившись своїми печалями, хлопці уклали нову угоду – стояти один за одного, бути братами і ніколи не розлучатися, аж доки смерть не звільнить їх від мук. Вони стали ділитись своїми планами. Джо пропонував стати відлюдниками і жити у печері, харчуватися корінцями і час від часу потерпати від холоду, злиднів та горя. Однак, вислухавши Тома, погодився, що злочинне життя має значні переваги, і висловив готовність перетворитися на пірата.

За три милі нижче від С.-Пітерсбурга, там, де Міссісіпі трохи ширше за милю, був розташований довгий, вузький, лісистий острівець, з пісочною мілиною у верхній частині, який міг стати чудовим притулком. Він і досі був безлюдним, хоч і був розташований недалеко від протилежного берега, поряд із дрімучим, практично незайманим лісом. Тож вони зробили свій вибір на користь острова Джексона. Хто має стати жертвою їхніх піратських подвигів – цим питанням вони не переймались. Проте вони відшукали Гекльберрі Фінна, і той одразу долучився до них, бо через те, що до кар’єри йому було байдуже, все йому було ніпочім. Потім вони розійшлися, домовившись зійтись у пустинному місті на березі річки за дві милі вище від села, о моторошній опівнічній годині. Там стояв маленький пліт, який вони планували поцупити. Кожен мав принести вудку, гачки та запас харчів, – усе як і належить розбійникам. І, перш ніж день добіг кінця, усі вони із задоволенням пустили поголос, що село дуже скоро «про щось дізнається». При цьому кожному, хто вислуховував ці непевні натяки, вони рекомендували «тримати язика за зубами і чекати».

Біля опівночі Том з’явився з вареним окороком і якимсь дріб’язком, і зупинився у заростях чагарнику на невеличкому пагорбі, трохи вище від місця зустрічі. Зірки сяяли, було дуже тихо. Величезна річка розкинулась, немов сплячий океан. Том прислухався, але жоден звук не порушував тиші. Тоді він тихенько свиснув. Знизу відповіли тим самим. Том свиснув ще двічі, і на цей сигнал була така сама відповідь. Потім чийсь голос обережно гукнув:

– Хто йде?

– Том Сойєр, Чорний Месник Іспанських Морів. Назвіть ваші імена.

– Гек Фінн Кривава Рука і Джо Гарпер Жах Морів. (ці імена були запозичені з улюбленої літератури Тома.)

– Гаразд. Кажіть пароль.

Два голоси одночасно хрипло прошепотіли зловісне слово: «КРОВ»!

Том скинув з пагорба окорок і сам скотився за ним без шкоди для свого одягу та шкіри. Взагалі-то існував дуже зручний та неквапливий спуск до берега стежкою. Але він не містив того, що так приваблює піратів – небезпек та перешкод.

Жах Морів приніс аж чверть свинячої туші, яку ледь-ледь спромігся доволокти до місця. Фінн Кривава Рука умикнув казанок і пачку напівзасохлого тютюнового листя. Він також приніс кілька штук маїсових шишок для люльок, хоча ніхто з піратів, окрім нього, не палив і не «жував жуйки». Чорний Месник оголосив, що їм слід роздобути вогонь. Це була слушна думка, бо сірниками тоді ще не користувались. Вони помітили тліюче вогнище на великому плоті за сто ярдів вище, дісталися туди і поцупили головешку.

До цієї процедури вони поставились вкрай серйозно, промовляючи час від часу «тсс!» і раптово зупиняючись, приклавши палець до рота, при цьому вони витягали уявні кинджали і пошепки віддавали накази «встромляти по самісіньку рукоятку», якщо ворог поворухнеться, бо «мертві не патякають». Вони чудово знали, що усі перевізники на плотах знаходились зараз у селі, де вони вантажили ліс або вчиняли дебоші, але це не могло слугувати виправданням для непіратського способу дій.

Врешті-решт вони відпливли. Том був за командира, Гек і Джо – за гребців, перший на кормі, другий на носі. Том стояв спереду на кораблі, насуплений, із схрещеними на грудях руками, і віддавав накази пошепки, низьким грубим голосом.

– Крутіше, іти за вітром!

– Слухаю, сер!

– Закруто, сер!

– Попусти трохи!

– Виконано, сер!

Так як хлопці уперто та безперервно гребли у напрямку до середини річки, вони розуміли, що ці команди слугують лише задля ефекту і не мають безпосереднього значення.

– Які вітрила підняли?

– Нижні, марсель та бом-клівер, сер!

– Підняти трюм-селі! Шість братчиків на фокстеньги-стаксель! Хутко!

– Слухаю, сер!

– Забрати грот-брам-стаксель! Напнути шкоти і браси! Нуж-бо, хлопці! Разом! Кру-у-то!

– Круто, сер, слухаю!

Пліт дістався середини річки. Хлопці спрямували його просто за течією і склали весла. Вода була невисокою, і швидкість течії не перевищувала двох-трьох миль на годину. Впродовж наступних трьох чвертей години хлопці не вимовили ані слова. Пліт пропливав повз віддалене село. Мерехтіння поодиноких вогників вказувало на те, де саме воно знаходиться, занурене у мирний сон, за широкою смугою води, в якій відображались численні зірки, які і гадки не мали про доленосні події.

Чорний Месник стояв як і раніше, схрестивши руки на грудях, «кидаючи останній погляд» на арену своїх минулих забав і нещодавніх страждань, він мав єдине бажання, щоб «вона» бачила його тепер, як він пливе бурхливим морем, готовий безстрашно зустрітись із небезпекою та смертю, і як він прямує назустріч загибелі з суворою посмішкою на губах. У своїй уяві він легко посунув острів Джексона на недосяжну для ока відстань, тож він дійсно «кидав останній погляд», маючи в грудях розбите серце. Інші пірати також дивились востаннє, і так довго, що пліт ледь не пронісся повз острів. Однак вони вчасно помітили небезпеку у встигли їй запобігти. Біля другої години ночі пліт сів на мілину за двісті ярдів від острова, і вони вбрід перетягнули свій вантаж. Серед усілякого начиння плоту було й старе вітрило, яке вони напнули між кущами для захисту своїх припасів, самі ж у погожу днину вирішили спати на відкритому повітрі, як і личить розбійникам.

Вони розклали багаття біля величезного поваленого дерева у самісіньких хащах лісу, кроків за двадцять чи тридцять він галявини, і підсмажили на пательні шматок свинини на вечерю, а заразом з’їли половину припасених хлібців. Це було неперевершено – гуляти на волі у незайманому лісі, подалі від людських осель, і вони казали, що ніколи не повернуться до цивілізації. Вогонь осяював їхні обличчя, кидаючи червоні відблиски на високі стволи – колони лісового храму – на блискучу зелень та лози дикого винограду. Коли вони доїли останній шматочок свинини і останній шматок хліба зник у шлунку, хлопці розтягнулися на траві, знемагаючи від насолоді. Вони би могли обрати місцину більш прохолодну, проте не хотіли позбавляти себе такого романтичного задоволення, як палаюча похідна ватра.

– Як не крути, а життя – це чудова річ. – сказав Джо.

– Малина! – відповів Том.

– Що б сказали хлопці, коли б могли бачити нас?

– Що б сказали? Та вони б до смерті забажали бути тут, чи не так, Геку?

– Авжеж, – сказав Гекльберрі, – принаймні мені таке до душі. Нічого кращого я не бажаю. Вдома мені ніколи не доводиться їсти досхочу. До того ж, сюди ніхто не поткнеться, щоб поколотити чи насварити мене.

– Таке життя саме для мене, – сказав Том. – Не потрібно вставати удосвіта, відвідувати школу, вмиватися та робити усіляку дурню. Бач-но, Джо, піратові нічого не потрібно робити, коли він на суші, а відлюдник повинен молитись, і він не має жодних розваг, він завжди сам.

– Так, усе вірно, – відповідав Джо, – але знаєш, я не думав про це як слід. Тепер, коли я відчув, що таке життя пірата, воно мені подобається набагато більше.

– До того ж, – продовжував Том, – відлюдників тепер вже не так поважають, як це було у старі добрі часи, пірата, натомість, завжди поважають. Відлюднику також доводиться обирати для сну найбільш тверде місце з усіх, які тільки зможе знайти, носити волосяницю і посипати голову попелом, стояти під дощем і…

– Навіщо йому носити волосяницю і посипати голову попелом? – поцікавився Гек.

– Не знаю. Але вони так роблять. Відлюдники завжди так чинять. Ти б робив так само, якби був відлюдником.

– Дзуськи! – сказав Гек.

– Ну а що би ти робив?

– Не знаю. Але цього я би не став робити.

– Егеж, не став би, Геку. Як би ти обійшов це?

– І навіть дуже просто обійшов. Я би втік.

– Втік! Оце так відлюдник! Так це ж ганьба.

Кривава Рука не відповідав, занурившись у іншу страву. Він видовбав з дерева чашку і допасував до неї соломинку з очерету, потім наповнив цю люльку тютюном, розкурив від жарини і випустив клуб ароматного диму, із насолодою затягуючись. Інші пірати заздрили цьому величному недоліку і вирішили для себе, що опанують ним найближчим часом.

Потім Гек запитав:

– А чим пірати займаються?

– О, вони мають безліч справ! – сказав Том. – Брати на абордаж кораблі, спалювати їх і забирати гроші, а потім закопувати їх у потаємних місцях, на островах, на яких живуть привиди і усіляка інша нечиста сила, щоб боронити скарби. Вони вбивають усіх людей на кораблях – змушують їх стрибати за борт.

– А жінок вони теж забирають з собою на острів, – зауважив Джо, – вони їх не вбивають?

– Ні, – погодився Том, жінок вони не вбивають, вони надто шляхетні для цього. А жінки ці завжди красуні.

– А як вони вдягнені! Ого-го! В золоті, в сріблі. В діамантах! – сказав Джо із захватом у голосі.

– Хто? – спитав Гек.

– Авжеж пірати.

Гек ніяково поглянув на свій одяг.

– Скидається на те, що я вдягнений аж геть не по-піратському, – сказав він сумним голосом. – Але я не маю нічого іншого.

Товариші заспокоїли його, сказавши, що урочистий одяг не змусить на себе довго чекати, щойно вони почнуть свої походеньки. Вони пояснили йому, що для початку згодиться і його лахміття, хоча багаті пірати беруться до справи у порядних костюмах.

Поступово розмова почала стихати, і повіки маленьких втікачів стали важчати. Люлька випала з пальців Кривавої Руки, і він заснув безтурботним сном. Не так легко було заснути Жаху Морів та Червоному Меснику. Вони мовчки, лежачи, прочитали молитви, бо не було в світі такої сили, яка би змусила їх встати на коліна і промовити молитву вголос; чесно кажучи, вони взагалі хотіли обійтись геть без молитви, але не наважились зайти одразу так далеко, непокоячись, щоб за це їх не вразив грім небесний. Потім вони вже майже заснули, але щось нове та незвідане заворушилося у їхній душі і не давало спокою. Це було сумління. У них виникло невиразне хвилювання, що може вони вчинили не надто добре, коли втекли з дому; потім пригадали вкрадені харчі, і на душі стало геть погано. Вони намагались заспокоїти сумління, переконуючи себе, що вони і до того неодноразово цупили солодощі та яблука, але на сумління ці хитрощі не діяли. Зрештою вони мусили визнати, що цупити солодощі – це лише цупити, а винести потайки окорок чи свинину та подібні цінні предмети – це вже крадіжка, а Біблія це забороняє. Тому вирішили кожен для себе, що поки вони будуть піратами, то не стануть ганьбити себе гріхом крадіжок. Це трохи заспокоїло їхню совість, і непослідовні пірати заснули спокійним сном.

Глава ХІV

Життя на волі. – Відчуття. – Том відвідує дім.

Прокинувшись під ранок, Том не одразу збагнув, де він. Він сів, продер очі, роззирнувся і зметикував, у чому річ. Був прохолодний сірий світанок, і глибока лісова тиша навіювала радісне відчуття миру та спокою. Жодний листок не ворушився, жодний звук не порушував величної аури природи. Трава та зелень були вкриті крапельками роси. Білий шар золи вкривав багаття, і сама лише цівочка диму курилася у повітрі. Джо і Гек ще спали. Але раптом десь далеко у лісі защебетала пташка, інша відповіла їй; дятел забарабанив у хащах. Поступово холодна сіра передсвітанкова імла зблідла; звуки стали множитись, прокидалося життя. Дивовижне явище природи розгорталося перед хлопчиком, коли вона струшує з себе сон і починає братися до справи. Маленька зелена гусінь поповзла по мокрому листку, час від часу підіймаючи вгору дві третини свого тіла, «принюхуючись» і продовжуючи «міряти» далі, як називав це Том; і коли вона поповзла до нього за власним устремлінням, він сидів, не поворухнувшись, немов вкопаний, то сподіваючись, то втрачаючи надію, залежно від того, продовжувало це крихітне створіння рухатись до нього чи виказувало бажання повернути вбік. Коли ж, нарешті, після хвилинного вагання, воно рішуче піднялося на ногу Томові і продовжувало подорожувати через неї, він зрадів усім серцем, бо це означало, що він матиме новий одяг, – без сумніву, це мав бути пишний піратський костюм. Потім невідомо звідки з’явилася вервечка мурашок і взялася до справи. Одна мурашка героїчно вхопила дохлого павука, що був вп’ятеро більший за неї, і потягнула його вгору на пень. Плямисте сонечко піднялося на неймовірну висоту колоска, а Том нахилився над ним і сказав:

 
Сонечко, сонечко, полети на небо!
Там твої дітки..
 

Цієї ж миті воно випростало свої крильця і полетіло подивитись на своїх діток, що ані трохи не здивувало хлопчика: йому здавна було відомо, що ця комаха напрочуд довірлива до новин про дітей, і він неодноразово дурив її, користаючись її простотою. Потім з’явився гнойовий жук, енергійно пересуваючи свій ком, і хлопчик доторкнувся до нього, щоб подивитись, як він підбере лапки і удаватиме із себе мертвого. Пташки тим часом геть розперезалися. Дрозд-пересмішник всівся над головою Тома і став затято передражнювати голоси сусідів; потім галаслива сойка, немов блакитний вогник, промайнула униз, всілася на гілку поруч із хлопчиком, нахилила голову вбік і стала жадібно та з цікавістю роздивлятися прибульців; сіра білка і якась більш крупна тваринка мишачої породи пробігли повз, зупиняючись час від часу і гиркаючи на хлопчиків, бо дикі тварини, вочевидь, ще не бачили людини і не знали, чи слід її боятися. Уся природа прокинулась та заворушилась, довгі стріли сонячного проміння тут і там пронизували щільні крони, а навкруги пурхали метелики.

Том розбуркав решту піратів. Вони помчали з криками, і через хвилину чи дві, скинувши із себе весь одяг, ганяли один за одним і плескались у неглибокій прозорій воді білої піщаної мілини. Вони зовсім не прагнули повернутись у село, що дрімало вдалечині за величною розлогою річкою. Течія забрала з собою їхній пліт, проте вони навіть зраділи, бо саме завдяки цьому було символічно спалено мости між ними та цивілізацією.

Вони повернулись на стоянку напрочуд свіжими, веселими та голодними наче вовки. Незабаром багаття знову палало. Гек знайшов неподалік джерело, вони зробили собі склянки, згорнувши в певний спосіб широке листя ліщини, і зауважили, що джерельна вода, підсолоджена красою дикого лісового буття, може з успіхом замінити каву. Коли Джо взявся різати вітчину до сніданку, Том та Гек попросили його хвилинку зачекати. Вони рушили до одного перспективного місця на березі річки, закинули вудки, і практично миттєво отримали винагороду. У Джо ще не вичерпалось терпіння, як вони повернулися з кількома окунями, парочкою язів та сомом – запасом, якого би вистачило на всю сім’ю. Вони засмажили рибу разом з вітчиною і були напрочуд здивовані – ніколи ще риба не видавалась їм такою смачною. Вони ще не знали – що скоріше річкова риба потрапить на вогонь після того, як її спіймали, то смачнішою вона буде, не замислюючись над тим, якими чудовими приправами є сон на свіжому повітрі, активний рух, купання та гарний апетит.

Після сніданку вони лежали у тіні, поки Гек курив свою люльку, а потім рушили до лісу на розвідку. Вони весело перелазили через повалені дерева, продиралися крізь зарості чагарнику, проходили повз величезні дерева, що були вкриті мантією з виноградних лоз від самісінької верхівки і аж до землі. Час від часу на їхньому шляху траплялись галявини, рясно вкриті травою та квітами.

Вони знайшли купу усього цікавого, хоча й не видатного. Переконались у тому, що острів має в довжину біля трьох миль, а в ширину біля чверті милі, і що він відокремлений від найближчого до нього берега лише вузьким проливом, шириною ярдів у двісті. Вони купалися щогодини, тож повернулись на стоянку вже під вечір. Надто голодні, щоб ловити рибу, вони чудово пообідали вітчиною і, розтягнувшись у тіні, почали розмову. Але розмова не задалась і невдовзі стихла. Урочиста тиша лісу та відчуття самотності впливали на душі хлопців. Вони замислились. Якийсь невиразний смуток проник у їхні серця. А згодом він набув більш виразної форми – смутку за домом. Навіть Фінн Кривава Рука із сумом згадував про ґанки та порожні діжки. Проте вони засоромились своєї слабкості, і ні в кого не стало духу висловити свої думки вголос.

Ще певний час хлопці непевно чули якийсь особливий звук вдалечині, немов цокання годинника, але дуже вже невиразний. Невдовзі загадковий звук став гучнішим; слід було з’ясувати, що ж це таке. Хлопці насторожились, переглянулись і стали прислухатися. Настало тривале, глибоке, нічим не порушуване мовчання; потім глухий, зловісний грохот прокотився вдалечині.

– Що це таке? – промовив Джо розгублено.

– Не розумію – прошепотів Том.

– Це не грім, – сказав Гекльберрі переляканим голосом, – тому що грім…

– Мовчи! – сказав Том, – слухай, не розмовляй.

Вони почекали кілька хвилин, які здалися їм вічністю, і знову той самий глухий гул порушив урочисту тишу.

– Гайда дивитись.

Вони підхопилися і поспішили до берега, оберненому до села. Розсунувши прибережні кущі, вони дивились на річку. Маленький паровий пором за милю нижче від села рухався за течією. На палубі юрбився народ. Навколо порому шастали ялики, проте що саме робили люди, яки сиділи в них, хлопці не могли зрозуміти. Раптом великий клуб білого диму вирвався з порому, перетворився на хмаринку і повільно розвіявся, і знову глухий грохот долинув до хлопчачих вух.

– Тепер знаю! – вигукнув Том. – Хтось потонув.

– Точно, – сказав Гек, вони робили таке минулого літа, коли потонув Білль Тернер. Палили з гармати понад головами, – від цього тіло спливає на поверхню. А ще, і окрім цього, вони беруть окраєць хлібини і кладуть на нього ртуть і пускають по воді, він пливе до того місця, де саме знаходиться потопельник, і зупиняється над ним.

– Так, я чув про таке, – сказав Джо. – Не розумію, чому хліб так діє.

– Та ні, тут річ не в хлібі, – сказав Том. – Я гадаю, вони промовляють заклинання на хліб, а вже потім пускають.

– Отож, що нічого не наговорюють, – заперечив Гек. – Я сам бачив, – нічого не кажуть.

– Це все маячня, – сказав Том. – Можливо, вони промовляють мовчки. І скоріше за все, це саме так. Будь-хто може зрозуміти.

Решта хлопців погодились, що слова Тома мають сенс, інакше безглуздий шмат хліба, не здобрений належним заклинанням, навряд чи зміг би виконати таке важливе доручення.

– Хотів би я там бути, – зауважив Джо.

– І я теж, – сказав Гек. – Дорого я би заплатив, щоб взнати, хто це.

Хлопці продовжувати слухати та чекати. Раптом Тома осяяла думка і він вигукнув:

– Хлопці, я знаю, хто потонув: це ми!

Вони вмить відчули себе героями. Тріумф був повний: їх не знайшли; за ними сумують; за ними проливають сльози; їх мучать докори сумління через образи, що колись заподіяли нещасним зниклим хлопцям, а ще безглузді співчуття та докори, а головне, про втікачів теревенить усе село і всі хлопці заздрять їхній шаленій славі. Це дуже тішило. Заради цього варто було ставати піратами.

Коли стемніло, пором повернувся до переправи і ялики зникли. Пірати повернулись на стоянку. Вони тішились від марнославного усвідомлення своєї величі та знаного гармидеру, який їм вдалося зчинити. Вони наловили риби, приготували вечерю та з’їли її, а потім взялися розмірковувати щодо того, що саме думають та що кажуть про них у селі; і картини загального співчуття стосовно їхньої долі, які вони малювали у своїй уяві, дуже їм лестили. Але коли настала ніч, вони поступово стихли і сиділи, дивлячись на вогонь, і блукаючи думками десь дуже далеко. Збудження вщухло; Том і Джо не могли не зметикувати, що вдома у них залишились рідні, для яких ця чудова витівка геть не є такою ж радісною, як для них. Вони забули про образи. Вони почували себе нещасними, їм було ніяково. Мимовільне зітхання вирвалось з грудей два чи три рази. Нарешті Джо наважився обережно перевірити, що думають інші стосовно повернення у цивілізацію, – не тепер, а…

Том затиснув йому рота з презирливим глузуванням. Гек, який не встиг скомпрометувати себе, долучився до Тома, а малодушний Джо поспішив все пояснити і був щасливий від того, що обійшлося самими лише насмішками стосовно його заячого серця. Обурення стихло цього разу на самому початку.

Коли темрява вкрила землю, Гек став куняти носом і врешті-решт захропів. Джо невдовзі наслідував його приклад. Том лежав, опершись на лікоть, і нерухомо спостерігав за товаришами. Потім він тихо став на коліна і заходився нишпорити у траві при тремтливому світлі догораючого багаття. Він підібрав та оглянув кілька напівциліндричних шматків тонкої білої кори індійської смоківниці і нарешті обрав з них два, що видалися йому підходящими. Потім він посунувся ближче до вогню і абияк нашкрябав щось «червоним кілем» на обох шматках кори. Один з них він скрутив і поклав до кишені своєї куртки, інший поклав до капелюха Джо і відсунув його на невелику відстань від його власника. У капелюх він також поклав деякі свої скарби, практично безцінні, в тому числі шматочок крейди, м’ячик та справжню кришталеву кульку. Потім він пішов, продираючись навшпиньках крізь кущі, поки не переконався, що його вже не почують, а тоді вже стрімголов помчав до піщаної коси.