Текст книги "Москалиця"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

– Су-у-ука... – зашипів Воронін. – Ти що, сука, граєшся зі мною?! – його голос упав до хрипу. 

Северина підвелася з лавки, випроставши спину мало не на струнко, довго дивилася в очі Вороніну незмигним, таким самим, як у гадюки з кошика поглядом, а тоді мовчки, але дуже поволі, почала скидати із себе кептарик-безрукавку. 

Застиглим із несподіванки і страху чотирьом чоловікам, що тепер уже півколом обступали жінку, відкрилася потворна й жахка картина: 

з глибоко розпореної пазухи гаптованої білим по білому Северининої сорочки звисав витончений мало не до мізинного пальця чорний батіг гадючого хвоста. 

Саме тіло гадюки, очевидячки, гніздилося під серцем... 

– Ви можете зараз забрати мене у світ, пане-товаришу. Але всі мої служниці також підуть слідом зо мною... У мене їх багато. Самі видите... 

– ЧУЄТЕ, КУМО-МОСКАЛИЦЕ! А може, би ми при такій нагоді випили собі по п'ятдесят грамів оцего дурного віскі та трохи молодість свою згадали? Ну, що за гидотне пиття, вам скажу! Діти з Києва привезли, вже півроку, як розкоркував, а допити не можу: таке недобре. Про великого гостя сказали тримати цей напій. Аби гість не подумав, що дід, окрім кулеші й бринзи, ніц не видів. Та й діти би сварилися, якби знали, що не признаю їхні напитки. Казав зять, з Англії привіз те віскі. Щось чи не сто долярів коштує фляш-ка. Але побийте мене березовим прутом, а нема ліпшого, як наша самогонка з малини, хочу вам сказати. Та ви й самі знаєте. Або ні? – ще досить кремезний дідок у білій в синю смужку сорочці, з ріжком вишневої хусточки в кишеньці на грудях і нових темно-синіх джинсах із нашитою латочкою «В088» метушливо розвертався навколо столу, дістаючи з холодильника все нові наїдки та розставляючи тарілки й консервні банки мало не одна на одну. 

Якщо добре придивитися, то в господареві можна було розпізнати Василя Полотнюка – найстаршого сина отих Полотнюків, що жили колись під явором у Трав'яному. Колишнього посильного із сільради. 

– Не тратьтеся, Василю. Ви знаєте, що я до пиття не дуже охоча. Але п'ятдесят грамів нашої таки попробую, дай, Боже, вам здоров'я і вашим дітям, що добре стоять там у тому Києві і вас не забувають. – Северина відвела Василеву руку від тарілки перед собою, намагаючись врятувати її від чергової порції їдла. 

– Та хотіли, любко-кумко, забрати діти мене до себе, а я, як посидів там місяць, – заледве не тронувся ума. Людей мільйони, а заговорити нема до кого. А коло дітей, скажу вам по секрету, кумко, саме панство з телевізора. Тепер, котрого в новинах послухаю, сміюся собі у вуса: о, та я й 

тебе, й тебе живцем видів. А з отим-о-о-0, – показує на фото на стіні, – бігме, Боже, порцію віскі пив! Великий бізнесмен і політик, скажу вам, кумко! Казав зять, олігархом скоро буде! 

– Хто? Цей чи зять олігархом буде? – уточнює інший білоголовий дідок, що сидить напроти Северини й крутить в руках ще порожню кришталеву чарочку. 

– Цей тобі, Семе, кажу! Цей-цей, бородатий та хитрий, що по-нашому люкс добре говорить! – Полотнюк показує на фото. – А зять мій, дякувати Богу, також не послідний. 

– Та знаємо, Васи, знаємо. Сідай уже за стіл до Божої ласки! Не викладай того всього добра. Ти знаєш, що ми своє любимо. Рубай мені солонинки та й буде. А ви з кумою отруюйтеся й далі тими заморськими шинками-ковбасами. – Семен нібито невдоволено, а все ж; смачно прожовує оливи, а далі ложкою смакує червону ікру з миски. 

– Ну, що! Дякую ґречно, кумко й куме, що зуважили діда своїм приходом. Що не забули, що дідові стукнула вісімдесятка і п'ятка. Аби'х жили і нарік цеї днини дочекали! – і, цокнувшись із Севериною й Семеном, Полотнюк смачно перехилює чарку віскі, скривившись чи то для годиться, чи таки від незвички. – Якби не діти, сам би й не згадав, коли вродився. Ото чудасія! 

– Слухай, Баси, ти був там у тому Києві, ви-дівся з такими людьми... а-ну, кажи-ко нам, що то далі з Україною буде? Видиш, тиснуть москалі Україну тим газом, але де тобі! Чуєш, вже поверх двіста долярів хочуть за кубік! І скажи мені, хто то край боронити буде, як одні розумні пішли в олігархи, а другі лиш на москалів сподіваються? 

– Семе! Ти знаєш, що я так дивлюся на москалів, як босий на гадину! 

– Васи! Я тебе не питаю, як ти дивишся на москалів. Я питаю, як Україна на них дивиться і що з Україною буде!!! 

– Слухайте ви! – Северина поправила сиве-сивіське волосся під канадською хусткою з шовковими тороками і майже гнівно сказала: – Я вас колись уже просила! І ви обидва мені не раз давали слово не говорити при мені дурне!.. 

І два білі діди прикушують язики. 

Семен Дудка – солониною. 

Василь Полотнюк – ікрою. 

...ВЕРТАЄТЬСЯ СЕВЕРИНА від дідів у свій Лустун завжди одною й тою самою дорогою. 

Хоча з Панської Долини на її хутір можна йти навпростець – горбами. Але давно вже ноги не ті. Роки не ті, щоби впоперек ходити. Та й по дорозі яка машина може бути, то підкине до кладки за «дякую». 

Понад усе вона любить піший хід. 

Ідеш собі. 

Думаєш. 

Ніхто не заважає. 

Ні з ким особливо до бесіди не стаєш, навіть, коли є з ким говорити. 

А що говорити? 

Нема що говорити. 

Три чисниці до смерті – а вона ніби й не жила. Лише чекала... 

Коли би хто знав, що вона насправді в голові своїй думає... та вона ні Василеві, ні Семенові сказати того не може. 

Чоловіки грубі. Гострі. Вони тонке не розуміють. 

А це тонке. 

Як шовкове полотно. 

Як перший лід у потоці. 

Може, так у жіночому череві дитина ворушиться, як її минуле у ній мало не щодень озивається. Северина того ворушіння не знала, то й сказати точно не може. 

Але своє знати – знає. 

Воно в ній дрижить – і перестати не може. 

Вже на той світ збиратися треба – а воно все дрижить попід грудьми. 

Спати не дає. 

Часом посеред ночі встає Северина й подовгу дивиться у вікно. Вона таки відважилася й давно прорубала велике вікно в колишній Косо-вановій стайні – заледве не на всю стіну. 

Ніби за все попереднє життя у вікно надивитися хотіла. 

А воно так – і не зовсім так. 

Насправді вона ж не у вікно дивилася – насправді чекала. 

Дотепер чекає. 

Дивиться – і майже нічого не бачить: чекає. 

Колись, ще малою, заціпивши зуби, чекала, що об'явиться її тато. Ніхто й ніколи їй не казав, та вона й не питала, хто він. Знала, що був у неї Тато. Але був тоді, коли ще її на світі не було. 

А коли вона на світі стала – не стало в неї Тата. Москаля. 

Тепер думає, що, навіть, коли би був об'явився, воно нічого б не змінило. 

Вона давно навіть і не чує, як її називають. 

Байстриця. 

Москалиця. 

Северинка. 

Мольфарка. 

Онде кум Полотнюк – і той їй каже «моска-лиця». 

А їй однаково. 

Давно переболіло. Тепер навіть подеколи тішить: мало хто в селі має таке відверто тверде ім'я, яким називають не позаочі, а так, ніби дивляться в паспорт. 

А як подумати, воно їй не помагало й не заважало. Лише подеколи робило так, ніби ножем по оці хто штрикав. 

Але тата вона чекала недовго. Нема – то й нема. У інших є – то й добре. В інших і мама, й тато були – а долі не було. 

А в неї – нікого-нікогісінько. 

О, скільки разів у житті вона борсалася, як знесилено борсається дитина дикої свині, коли морозної снігової зими пробиває собі дорогу під молоді смерічки чи добуваючись до букового жиру. 

Колись-то, як іще Северина служила в Онуф-рійчуків, послала її вуйна Марія недалеко-неблизько – лише на Писарівку до Пантели-шев-ця за новими чоботами. 

То вже було після Різдвяних свят – і тріску-чі сніги стояли такі, що мало не врівень із деревами. Северинин коник-гуцулик раз по раз ставав посеред білого незайманого савану, віддихувався, фиркав, з нього валила пара, але він крок за кроком уперто пробивав собі дорогу, іржучи на всі гори. Чи то з утіхи, що долає сніг. Чи від туги, що не він вибирає собі дорогу. 

Білі горби й видолинки з чорними піками поодиноких дерев і кущів, здавалося, завмерли під безконечною товщею снігу. Але то там, то тут, особливо ближче до молодих смерічок, у розпорених білих полотнах снігу видніли-ся тонкі вервечки замерзлих поросяток, ніби вкарбовані чиєюсь безжальною рукою в холодний мовчазний пейзаж зимових гір. Худі чорні спинки визирали з-під снігу якось так без-захисно, майже по-дитинячому, що Северині хотілося злізти з коня й відігріти кожне поросятко-дитятко в пазусі. Морози й великі сніги їх застали в дорозі до житла і їдла – та так навіки й запечатали на своїх білих сувоях, не пожалівши і не змилостивившись до заблудлих чорноспинних мандрівників. 

О, так... кожен собі пробиває дорогу до життя, як може. Дикі свині, шукаючи посеред лютої зими поживи й тепла, переходили на затишніше місце в надії перебути холод і голоднечу... людина також: шукає тепла й захисту, як сама вміє... а доля посилає, що хоче. Подеколи – саме те, чого найбільше бракує для порятунку. 

...ДОЛЯ ПОСЛАЛА ЇЙ РОЗУМ. 

Добре здоров'я й розум. 

Статків не треба було, відколи на свої очі побачила, до чого доводять маєтки та статки. 

Від Онуфрійчукової господарки лишилися стіни, які потім стали колгоспною фермою, а не-конфісковані хатні речі до нитки порозтягали свої – сільські – люди. Ті, що ще вчора скидали капелюхи перед господарем того добра. 

Чоловіка не хотіла ніколи... бо не хотіла. 

Може, кров якусь не таку мала. 

Може, задавнений страх перед повтором материної історії зробив її нечулою. 

Але не хотіла, то й не хотіла. 

Що тепер? 

Не було кого хотіти. 

Та й чоловіки не полювали за нею, бо спершу не мала чим принадити... а далі – тільки відлякувала. 

Тепер байдуже. 

Може, тому Господь їй уділив розуму більше, ніж: серця. 

То й вижила. 

...НЕ СПАЛА НОЧАМИ. 

Бродила пасовиськами. 

Молилася перед образом Божим. 

Ворожила на квасолі. 

Пестилася в понеділок і суворо дотримувалася п'ятниці. 

Після того, як із Трав'яного ні за то ні про то забрали її утриманців, почала твердо й не-порушно пеститися дванадцять п'ятниць у році. 

Першу п'ятницю, від скверни і хворі, тримала на першому тижні Великого посту. 

Від наглої смерті пестилася у п'ятницю перед Благовіщенням. 

Від неправого суду, супротивника й кровопролиття її захищала велика Страсна п'ят-ничка. 

Вознесенська п'ятниця боронила від утоп-лення. 

Непокаянну смерть, лісовий блуд, напасть, полон і гадину відвертала пісна п'ятниця перед Петром і Павлом. 

Від вогню, пожежі й грому та від смертельних гріхів за неї заступалася п'ятниця напередодні Спаса. 

Богородична п'ятничка відводила лихоманку, ворога й меч. 

П'ятниця перед Головосіками – берегла від суму. 

Охороняла в дорозі п'ятниця Здвиженська. 

Від наглої смерті, від звіра й усякого гріха хоронила п'ятниця напередодні архангела Михаїла. 

А пости у п'ятницю перед Андрієм та по Різдву Христовому обіцяли їй найбільшу винагороду – Господь візьме її душу на небо й запише до своєї небесної книжки. А ще вбереже її від вітру й морозу й порятує від напасті. 

У п'ятницю Северина ніколи не прала, не золила, не причиняла тісто й не пекла хліб, не чесалася, не мила голову, не мастила припічок і не співала. 

Через отой дурний людський поголос про щезника на неї косо дивилися сільські ґаздиньки на службі Божій, відступаючи від Северини, як від скаженої. А вже як занадилася в хату гадина... 

Боже твоя воля! 

Нібито, коли в хаті живе злодій, насильник чи інший людський кривдник, то ліпше, ніж жива твар. 

Але хіба годен щось розумне розказати тому, хто не має наміру слухати?! 

І тоді котроїсь неділі Северина твердо собі сказала «ні»! Вона цілу Божу неділю колінкувати-ме в молитві перед образом Божим у своїй хаті-стайні, але більше ніколи не піде молитися між люди, де тебе протикають очима, ніби Каїн Аве-ля вилами. Де осудно шепчуть твоє ім'я замість славити ім'я Господа. 

Вона проситиме Бога тихо. 

Наодинці. 

Леліючи й пестячи його ім'я. 

І випрошуючи в нього прощення за вчинені і не вчинені провини. 

Вона би всіх була цьому вчила. Та нема кого вчити. Одна Іванка Борсукова випитувала в неї всі її знання, слухала та запам'ятовувала – не 

боялася, як інші, москалиці. 

І добрий Господь у тяжку хвилину поміг Іванці. Але то не до теперішньої згадки й розказу. 

...ЯКОЇСЬ ДНИНИ того непевного часу Севе-рина молилася коло каплички в Нижньому Лус-туні, коли з недалекого подвір'я Івана Чигрина жіночий голос заголосив так, нібито з хати виносили мерця. Северина могла туди не йти й не питати: знала – настала черга й за Чигринами. Аякже. Двоє синів – у лісі. Їх тато Іван не вернувся з Бухаресту з воєнної мобілізації, коли ще румун був союзником німця. Казали, пропав безвісти. А москаль тому не вірив. І урядовому паперові, що сповіщав про Іванову пропажу в Бухаресті, не вірив. Лишилася мама Софія, обкладена п'ятьма малолітніми дітьми, та її свекор Петро. 

Северині від каплички добре видно: стоїть посеред двору, ридаючи, мовчазна Софія з двома дітьми на руках, а троє, й собі плачучи, тримаються за її спідницю. Дід Петро, зігнутий у дугу, махає ковінькою перед очима двох офіцерів. А один з них кричить швидше збирати речі. 

І знов велике серце забилося в Северині. Діти! Навіть малі діти не пом'якшують серце цих мисливців на людей! То, може, краще, що вона їх не має – дітей?! Бо як боронити дітей у такі часи??? 

Сьогодні прийшли за Чигринами. 

Завтра прийдуть і за нею. Не біда, що в неї нема нікого. Доста того, що її хата на безлюдді, під самісіньким лісом. 

І тієї ночі її осінило. 

Боже!!! 

Як вона до цього не додумалася раніше?! 

Таку велику голову має – а додумати не додумалася?!! 

...СЕМЕН ДУДКА з лісу прийшов по мазь і трави рівно так, як договорювалися. Точніше, Северина сама прийшла до нього під розчахнутий явір над своєю хатою, коли вчула одночас не пугикання сови й вовче виття. І так три рази без перерви. 

Неговіркий Семен цієї ночі був якийсь інакший. Заговорив майже одразу, лиш тільки узяв до рук принесені ліки: 

-Давай, москалице, бігом кажи, який тут лік від чого. Бо мушу йти: ранених багато, а доправити до них доктора не можемо. Ці пси перекрили всі підходи до бункера зі шпиталем. Хлопці загнивають живцем. І ще одно... Аби'сь знала: скоро будуть до Сибіру виселяти весь Лустун. 

Тоді вона принесла багато відварів трав і мазей на борсуковому й ведмежому салі та овечому маслі – від загноєння, затруєння, кровотечі, «дикого» м'яса, від вошей, недокрів'я, від гниття зубів і ясен. 

Але найбільше дякував Семен за відвар від сонливості. Северина випробувала його на собі: 

після горнятка напою вона дві доби не те що не могла – не хотіла спати. Мала тоді якусь таку люту силу, що гори могла перевертати. Знала, що хлопцям того зілля, ой, як треба... бо від довгих переходів, напруження, голоду й нервів мали таке недосипання, що могли засинати на-стоячи. А воно ж недобре, коли на тебе чатують капкани. 

– Семе... – тільки й попросила тої ночі під явором. – Прийди до мене завтра вдень. Дуже тебе прошу. Перед полуднем залізеш у копицю сіна, оту, що найближча до лісу. Сиди й чекай, поки я звезу сіно в долину разом із тобою, щоб ніхто не знав. Маєш мені щось помогти, 

Вона не дійшла два кроки до хати, як десь далеко з лісу донеслися короткі постріли. 

Назавтра Северина лиш тільки зібралася йти догори по сіно, в якому мав чекати Семен Дудка, як на подвір'ї несподівано став посильний із сільради Василь Полотнюк – колишній їхній сусід із-під явора в Трав'яному. 

Та Северина не засмутилася: навіть теперішній сільраді нічого довго робити в неї на подвір'ї. 

Проте Василь, не кваплячись, топтався по двору, питав про всяке – аж. вона нарешті без-церемонно перебила його: 

– Кажіть, Васи, що треба, бо мене чекає робота. 

– То ти, москалице, кажи, що тобі помагати. Семен не прийде ані під явір, ані в копицю: цеї ночі був ранений. 

І отут Северина завагалася. 

– Не бійся, – сказав Василь, скидаючи через плече планшет. – Я вчора був під явором разом із Семеном і чув усю вашу бесіду. Давай роботу. Мені ще в сільраду вертатися. Як там твоя гадина поживає? Добре доїться? – засміявся, аж ямки в кутиках вуст показалися. 

– Я хочу, щоб ви її вбили, – подивилася йому просто в очі. 

– Для чого?! 

Вона відповіла не зразу. Спершу довго подумала. Так її навчила думати Іванка, коли мала щось сказати. А тоді вже відповіла колишньому своєму сусідові: 

– Хіба ви не знаєте, Васи, що одна вбита гадина сорок гріхів людині списує?! А мені із зміїних нутрощів ліки хлопцям робити треба. Так що не шкодуйте вбивати гадину. У мене на горищі того добра – зичити можу. А боятися – також; 

не бійтеся. Я свою паню трохи матриґаном і арнікою придурила, аби не дуже пручалася. 

Коли Северина поклала перед Василем кошик із-під стелі, Полотнюк спершу потер чоло: 

блискуче чорне тіло гадини блистіло, складене зиґзаґом, на дні, вистеленому корінням, а зверху на тому чорному колесі мирно лежала гадюча голова. 

Василь примруженими очима довго мірявся із застиглою, здавалося, твар'ю. Та тільки він із двох боків притис зміїну голову кліщами, як гадина вмить обвила його руку хвостом. 

То було так миттєво, що Полотнюк навіть не встиг зауважити, чи справді шкіра гадини холодна, наче шкіра мерця, – бо Северина зверху одним різким ударом розтрощила затиснуту голову гадюки буковою палицею. 

...А РЕШТУ ВОНА РОБИЛА ВСЕ САМА. 

Після заходу сонця, коли з гадини витекло життя до останньої краплі, спочатку забрала з-під неї нанизані одне на одне, ніби кулі в патронташі, яйця. 

Яйця були живі – бо вже чорні. Ось-ось могли показатися молоді голови гаденят. 

Але Северина не викинула той патронташ. Лиш занурила на ніч у потоці в мерзлу воду: знала таке місце, де навіть посеред літа зашпори заходили в руки. 

Далі відрізала частину гадючого тулуба. 

Викидала нутрощі. 

Складала шматки розтрощеної голови й замащувала її живицею. 

Зшивала шкіру шовковою ниткою з тороків великодньої хустки. 

«Начиняла» нутро глеєм. 

А далі... 

Далі Северина без тіні сум'яття зняла зі стіни старий австрійський годинник вуйка Онуфрія. Розпечатала його груди, як розпорола би людські. І, не вагаючись і миті, вийняла з нього все його серце – залізні прутики і пружини. Так, ніби вийняла живе серце з живих іще грудей. 

Пружини здокупила – і лише тоді простромила їх крізь гадюче нутро, начинене глеєм. 

А по всьому вчилася робити мертву гадину живою... 

Якщо інших людей від вивозу в Сибір вже не рятують ні грудні й малолітні діти, ні руки, що вміють тримати лише сапу й граблі, то кожен шукає рятунку, як уміє й може. 

Якщо тебе змушують боронити свою господарку не косою й граблями, а зброєю, то треба брати до рук зброю. 

Але її руки не від того. Не чує вона в собі сили взяти до рук ґвера. 

Не вміє. 

Не хоче. 

Не знає. 

Бо гріх брати до рук зброю – зброя умертвляє життя. 

Та покірно чекати, поки їй скрутять в'язи, – Северина також не буде. Не тої вона крові. Крові в ній, як у гадині, або нема, або вона застигла навіки. Тому їй кров її москальська не заважає. Бо вона в собі не чує її поштовху. 

Вона буде боронитися, як їй Бог дав розум. 

...Занурювала руки в кошик, набитий зіллям, повільно стискала годинникову пружину – 

й потворна чорна голова ледь здіймалася над краями коша, на мить завмерши; 

далі кілька разів сіпалася; 

а тоді падала на дно, відпущена Северини-ними пальцями. 

Бридкіше було із хвостом. 

Але вона мусила то зробити, аби навіть ригала по тому три дні. 

Бр-р-р... 

Замотала один кінець відрізаного хвоста хусточкою, змоченою святвечірньою, йорданською та стрітенською свяченою водою, і зсередини пришила до пазухи сорочки. А другий, видимий, кінець випустила наверх сорочки – мережаної білим по білому, і завжди праної в непочатій воді і «воді Єлени» – отій, що беруть її з криниці чи корита до схід сонця й натще. 

Так вона поселила частину мертвої гадюки в себе над серцем. 

...І поміж: тим чекала на них. 

Бо не могло бути такого, щоб по неї не прийшли єдинокровці її незнаного батька. Вони ні до кого тут пардону не мають. 

І дочекалася. 

І прийшли. 

Чим вона краща від тих, хто також був не винен? 

...Колись до неї привозили самого майора Во-роніна. Нога йому після поранення загнила була до кістки. Місцевий доктор чистив її ножем. Дочистив до того, що вже хотіли відітнути ногу до половини. 

А Северина поворожила – посвистала над нею, зробила ліки на меду, карпатському «кадилі» й «вогнику» – казали потому, що котрийсь сільський ґазда мало не відтесав одужалу ногу Вороніна, коли застав воєнного в хаті зі своєю жінкою. 

...Северина присипала рану попільцем із спаленої квітки «вогника»; 

далі мастила маззю з меду й «кадила»; 

обвивала борсучими шкірками – 

а Воронін, стримуючи стогін, мало не пестив її очима. 

Просив чи боявся? 

А могла, як би хотіла, затруїти. Було за що Вороніна спровадити на той світ. 

Та вона цього не зробила. 

Коли би здоровий зазіхав на неї... о, тоді б не вагалася. А тепер перед нею сидів каліка. Убій-ник, але каліка. Вона убійницею не могла стати для каліки. 

Але хіба це причина не чіпати її тепер, коли вся Панська Долина у вимушену дорогу лаштується? 

А коли подумати, то мала Северина провину перед своїми єдинокровцями – москалями. Ой, мала. 

Лиш двоє людей на світі – Семен Дудка й Василь Полотнюк – знали, хто передавав у ліс хлопцям ліки. 

Та вона б і не приховувала, коли б її москалі питали. Вона зцілює всіх, хто потребує. І не питає, де й кому мастити тіло її мазями будуть. 

О-о-о... скільки в ній умерло знання! Якби хто знав, як то все робилося тоді!.. Якими винахідливими й відважними ставали люди, зусібіч оточені страхами, підозрами, доносами, зрадою й ненавистю!.. 

Северина у зрубах виловлювала гадюк, убивала їх, випотрошувала, а голови припасовувала в зілля кошика. 

Так у неї розвелося ціле гадюче кодло. 

...ОБЛАВА ТРИВАЛА ВЖЕ ТИЖДЕНЬ. 

І тиждень Воронін зі своїми вояками навідувався на Северинине подвір'я, шукаючи слідів банди. 

І той тиждень із дня у день Северина сідала перед порогом хати з кошем, повним гадючих голів, із розкритою пазухою, і цицькою ворушила гадючий хвіст на грудях. 

З помутнілими очима, а може, вже й із помутнілим розумом, сиділа перед хатою зі своїми панями-служницями із кошика – й моторошне шипіння, здавалося, перекривало тріск автоматних черг. 

У тому гаморі ніхто би й не задумався над тим, що людина вміє шипіти не менш природно, ніж: гадина. 

Якщо хоче. 

А банда, за якою полювали емгебісти, – Семен Дудка й Василь Полотнюк – сиділи в сіні на горищі Северининої хатки. 

І ті, й ті – мисливці одні й мисливці інші – знали, що господиня цієї хатки – недоторканна. 

Бо не в собі. 

І кожен із них – мисливців одне на одного – так чи інакше думали про Северину. 

Одні з надією, інші – з острахом. 

Навіть скутий смертельною небезпекою Василь Полотнюк в напівпотемках Северинино-го горища мовчки дивився на Семена Дудку і мовчки питав сам себе: хіба людина б своєму умі буде просити чоловіка вбити пригріту в хаті гадину, як просила колись його Северина? Буде?! А для чого? Щоб позбутися непевних гріхів? Які гріхи у цеї москалиці? Життя на безлюдді – ото й усього! Та й нащо вбивати одну гадину, коли ондечки в кошику (Василеві добре крізь шпари з горища видно) кишить цілий виводок гаддя – а жінка бавить ту нехар1, ніби дітей своїх бавить. Бр-р-р... 

То буде людина в умі замахуватися на ту, що пригріла в хаті і говорить із нею, як із живою людиною, чи ні?! Не буде, якщо не знається із щезником. 

Проте молодий Полотнюк не смів про це ні запитати в Семена, ні відповісти собі самому. Бо зараз та нехар рятувала їхні життя. 

Не смів багато питати й Воронін, люто матірку-ючись на Северининому подвірї, але дивився, як незворушно сидить перед порогом його рятівниця із зануреними в гадюче кодло руками, – і тільки хіба що не спльовував під ноги від пронизливого відчуття бридливості і погамованого страху. 

А Северина сидить зі своїми служницями, про щось собі плямкає губами й жаско для людського погляду ні-ні – та й погладить тріпотливий гадючий хвіст у пазусі. 

Так скажитє мнє, бітому-пєрєбітому, стрєля-ному-прострєляному майору Вороніну всє здєш-ніє і нєздєшніє бєндєри і нє-бєндєри: будєт вмє-няємий чєловєк согрєвать гадюку на своєй груді?!! Нє будєт, єслі в свойом умє! Нє будєт! 

Но пусть согрєваєт на здоровьє. Селі очєнь хочєтся. В горах єщйо люді імєются. Вмєсто етой нєвмєняємой москаліци в Сібірь Воронін возь-мйот другіх. В конце-концов – нє такая уж она опасна, єслі на то пошло. 

Главноє – викуріть банду із лєса. 

...ГОСПОДИЧКУ-БОЖЕ... Все так давно минуло, що Северина й не згадує ті часи, окрім, як у сні хіба що. Навіть зі своїми дідами – Семеном і Василем (колись врятованою на ії горищі бандою) – ніколи ні про що не згадує: наче не було в них минулого. 

А ті несамовиті діди, ті незрадні приятелі її молодості, дотепер мають пильну чоловічу робо– 

ту – то на свої безконечні мітинги злежані прапори зі скринь щотижня витягають, то новими древками прапорів скажені червонопрапорні мітинги розганяють. 

Отак останніми роками й живуть – від мітингу до мітингу. І ніхто б ніколи не подумав, що таке станеться в світі, що ніхто її дідам не буде тепер ні розказом, ні указом. 

Але й вони не все знають. 

Не про все у світі знають. 

Та й про неї не все знають. І про служничок її не здогадуються. 

Северина і їх тоді потрохи дурила: ні Василь, ні Семен дотепер не здогадуються, що гадина в кошику й гадина в пазусі, якою вона тоді дурила недобрих людей, – була гадина мертва. Василем же і вбита. 

Та звідки їм про таке здогадатися? Будь-яка розумна людина й не подумала би й не присни-ла, що інша людина – людина в умі – могла би робити таке, як зробила тоді Северина! 

А як добре подумати, то розумному й дивуватися на таке не варто: бо що має робити людина, коли на неї чатує Сибір?! Рятуватися має, якщо голова є на плечах! А Северині голову ніхто не стинав. Вона недаремно волосся ніколи не відрізала, щоб розум собі не вкорочувати. 

Ото у прикру годину й узяла за приятельку й рятівницю гадину. Байдуже, що гадина холодна й бридка. То також жива твар і жити так само, як людина, хоче. Тому й кусає, коли втретє на неї наступають. 

А на дотеперішні людські суди-пересуди Северина не сердиться – вона на них ніколи не зважала. Жила собі – як жила, ні перед ким серця й раз не відкривши. 

Але часами лежить Северина в своїй хаті, дивиться в стелю, дихає, пчихає, кашляє – а серця свого не чує. Мацає руку, стискає до болю зап'ястя – та кров у ній не пульсує: тече собі, холодна, холодними жилами й знати про себе не дає. 

Колись Северина сама собі кров пускала, коли давлення їй голову мало не рознесло. Тоді навмисно, хоч і бридливо, спробувала власну кров на гарячість – а кров була холодна. Червона, як сік примерзлої калини, вона майже парувала зі склянки, а тепла не мала. Так, ніби то була не людська кров, а схолола вода. Ніби Северина й не мала в собі крові, а лише її червону, холодну подобу. Як не мали крові й гадюки, що їх Северина навчилася трощити без чоловічої допомоги, коли біда підступила до неї впритул і притисла зусібіч, так само, як уперше притис колись Василь Полотнюк першу гадючу голову. 

От що зробив із Севериною задавнений страх і холодний розум: він зробив із живої людини людину, змерзлу до життя. 

Вона ходить, дихає, дбає в свою дрібну господарку – та ніщо в ній не тремтить, не здригається, на світ Божий не проситься. 

Ні сльоза. 

Ні сміх. 

Ні осуд. 

Тільки мовчання й холодний розум ведуть її життям. 

Може, тому й не задубіли її кості десь там у тамтім Магадані, де позамерзала половина Панської Долини. 

Бо коли подумати, то вийде, що в цім світі будь-яке людське життя варте не більше, ніж життя отих чорноспинних молодих поросят, колись задубілих у снігах на Писарівці. 

А коли думати дуже добре та казати самій собі правду, то страх її ніколи й не покидав. 

І до сьогодні. 

Вона до сьогодні чекає, що таки прийдуть і за нею. 

Дотепер не вірить, що вона їх тоді обдурила. 

Обдурила всіх – і своїх, і чужих. 

А вже як зовсім по правді... ну, зовсім-зовсім тихо, так, що й самій не чути... то Северина дотепер не вірить, що Україна – надовго. 

Бо стільки того видимого й невидимого вар'ят-ства круг неї! 

Так люто брешуть безсовісними словами в очі – і навіть не кліпають... всі брешуть, всі! І ті, що брехнею весь світ пройшли, і ті, що від брехні колись боронилися. Щось таке невидиме, але всесильне, липке, ніби смола, і твердіше від бетону, зцементувало невірників і праведників – і тепер вони, як рідні брати: пройдисвіти зі злодіями і праведники із колишніми мучениками... всі вони за одно, хоч здебільше говорять нарізно і нібито батожать одне одного лютими й ненависними словами... але всі так тими словами хитро люблять Україну, що Северині подеколи від об-ридження ригати хочеться. 

Колись-то з лютості разом із «брехунцем» вирвала зі стіни й розетку, коли ще одну вселенську брехню почула із тих брехливих уст та безличних і безсовісних писків. Бо то ж ні мольфарем, ні знахарем не треба бути, щоб розпізнати щоденне велике лукавство світових лукавців, що повилазили з усіх щілин, як ота повзуча нехар. 

Та на нехар приходить Здвиження – і нехар залазить у землю. А ця двонога нехар із телевізора і «брехунця» всією кров'ю насправді бридить своєю землею – але не давиться святим її хлібом. 

То хто ж із розумних людей буде вірити, що Україна надовго, коли мало хто пам'ятає, що невинних людських кісток розкидано по її землі не менше, як листу?! 

Коли мало хто й знати хоче про вкорочені долі людей, які би жили й жили, коли б не армія вороніних... 

О! Северина не так хитра, як прихована. Вона – равлик у своїй хатці. Вона мало не щодень так собі думає, що хтось десь іще є такий, хто пам'ятає, що вона – москалиця. 

Не Северин. 

Не Северина і не Катеринівна, а москалиця. Мос-ка-ли-ця. 

Хоч і пише в розумних книжках, що дитину по материній крові судять. Але то може, десь в якихось інших краях і не з тутешніми людьми... де, може, й не розпитують про кров. 

А тут люди дуже пам'ятливі. Тут чоловік уже умре —· а про нього люди довго пам'ятати будуть. І дітям своїм перекажуть, що Катрінчина Северина – то є чиста тобі москалиця, хоч по-мос-кальськи й слова ніколи не знала. 

Люди звичай дітям своїм не передадуть, 

обряд переінакшать, 

а чужий гріх у пам'ять, як у книжку запишуть. 

Ще й ніби у спадок відкажуть. 

На цій землі чуже падіння не забувається ніколи. 

Ну, та це про кров її тайна відома всім. 

А про гадину – ні!!! Северина потепер той застарілий кошик разом із гадиною під стелею тримає. Провсяк. Хай думають, що й далі вигодовує своїх служниць. 

Але хіба вгадаєш? Хіба мало в нас потайних і до часу мовчазних свідків світом нудить? 

І може, десь є і той, кому без неї відкрилася її давня тайна з гадиною. 

Не одна ж вона така хитра на світі.