Текст книги "Москалиця"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Але на двох інших – є місце й людині. 

Вона знає, що треба робити – підстерегти нечистого. Так, як учила вуйна Онуфрійчучка... ось отак... звичайною дерев'яною рогаткою поцілити у ворону на плоті. По тому випотрошене вороняче опудало підвісити до стелі стаєнки. Хай тепер щезник на вороні цілу ніч верхи їздить, а не Северині спати заважає. 

Тимчасом Северина лагодитиме свою хатку до життя. Бо ніхто їй цього не зробить. 

...ДО ОСЕНІ над полатаним дахом стаєнки курився дим. 

Стіни утеплені глиною з кінським послідом і побілені. 

Лише вікно Северина лишила те саме, маленьке, – заледве більше, ніж; на людську долоню. Та хіба що ще піч із лежанкою виклала якусь нетутешню: на цілих три чверті стайні-хати. Отак переступаєш поріг знадвору – й одразу або вилазь на піч, або ступай крок праворуч і падай на лавицю та стіл. 

Падати на лежанку з порога нікому: гості до неї не ходили – не було коли та й не було кому гостювати в Северининій хаті. 

Світ чим далі – тим стає більше смутним та чорним. І не мають сили його звеселити ні квітучі гори, ні щебет невтомного птаства. 

Як дивно, Господи... 

Відколи в сороковому році із села втекли румунські урядники, уступивши дорогу урядникам-русакам, з якогось дива вся Панська Долина згадала справжнє Северинине ім'я. Десь водно-мить щезло оте щоденне, багатолітнє шиплячо-зміїне, принизливо-зневажливе і нещадно-байдуже назвисько москалиия, що завжди йшло як не попереду неї, то підло й безжально наздоганяло в спину. 

Як плювок. 

Як стусан. 

Цьохкання батога чи заїзд межиочі. 

Змалечку й дотепер. 

І хтозна, чому село раптово прозріло при новій владі, відновивши ім'я, дане їй матір'ю? 

Чи лише через те, що москалі твердо зайшли в гори? 

А може, від неусвідомленого страху земляків перед Северининою кровною приналежністю до теперішніх зайд? 

Хтозна... хтозна... 

Вона над тим не думала. 

СЕВЕРИНА ТАК І НЕ ВСТИГЛА зрозуміти, що трапилося з її односельцями, враз подобрілими до неї, бо за рік почалася нова війна. 

І румуни вдруге вернулися в край. А з ними вернулося до неї й старе її ім'я, в якому одночасно злилося її назвисько, й прізвисько, її фамілія, тавро й остаточний вирок – мос-калиця. 

Слизьке й холодне, ніби гадюча шкіра. 

Гостре, що піка. 

Безсердечно припечатане праведниками й праведницями Панської Долини в день її народження й тепер уже незмивне, як залишався незмивним дьоготь на хвіртці материного подвір'я до тої ночі, поки раптово прийшлі великі води не звершили суд над сплячою Катрінкою і її хатою... а може, тільки над її поламаною долею, яка подеколи таки нагадує Северині поламані хребти тутешніх гір. 

Коли Северина думає, вона заплющує очі. Тоді не так болить. Та все одно... ховайся – не ховайся з думками, а вони лізуть до голови, як нічні миші з-під підлоги. І нема від них спасу... Ні від мишей, ні від думок. 

На тому подвір'ї, де її маму Катрінку наздогнала ганьба й людський осуд, давно ґаздують чужі люди, не знаючи, що Северина обходить свою батьківщину десятими дорогами, лугами понад річкою, коли спускається в село до церкви. 

Подеколи їй так кортить лиш одного – на хвильку схилитися над цямринням і зазирнути в темінь старої їхньої криниці. І може, відшукати на її дні обриси материного обличчя. Тремкі, розпливчасті, неясні. Аби лиш обриси. 

Северині інколи здається, що мама кличе її з води. Може, тому вона так любить воду. Але не оту, тиху, з криниць чи корита, – а любить воду бунтівну. Дощову раптівку чи неза-гачену воду потоку. Щось у тих водах є потаємного, людського, того, що завжди приховане на споді, але завжди рветься на волю. Як у час повені. 

Може, то не вода – а людські пристрасті проривають землю в часи потопів, і так безжально шматують гори й доли, як лиш уміє шматувати людина одна одну?! 

Іноді Северина подовгу дивиться в нуртуючий потік – ніби чекає, що ось-ось, колись... десь колись – та й затремтить із-під котрогось каменю тепер уже майже забутий, але такий же бентежний, як образ Божий, образ материн. 

Проте вода лише голосно піниться, мовби сердиться на неї, як, бува, сердиться жива людина, і зі злості тільки бризкає слиною, чи випускає біле шумовиння із рота. 

Тоді Северина вже не думає. Ходить горами – трави збирає, як навчила її вуйна Марія. Северина кожну травку знає. І силу її знає. Тепер трава їй жити дає. Бо худоби вона не тримає. За худобою догляд треба. А їй не хочеться: 

надоглядалася чуже, своє тепер немиле. 

Землі – лиш та, що навколо стайні. 

По людях ходити не ходить. 

Наймитує сама в себе. 

Жити ж бо з чогось треба. 

Але складатися на статки – Боже борони. Онуфрійчуки мали статки... 

Ото збирає трави – людям у хворобі помагає. А найліпше яка трава людині стає на поміч? Та, що зібрана там, де людині пуп різали: у своєму краю. 

Ондечки скільки хворовитих жінок у селі зробилося, відколи війна триває і відколи на чоловіків голод. То вона їм квіти арніки сушить. Та деревій із хвощем варить. Додасть трохи материнки, чебрецю розтолочить, соннику капне – маєш лік: не треба чоловіка. Як котра дочекається чоловічого сім'я в собі – плодючою, наче земля, буде. Здорову дитинку на світ Божий учинить. 

А чоловікам також багато сили чоловічої треба. Скільки порожніх жіночих утроб тепер насіння просить! А де його взяти, того гарантованого ліку для здорового чоловічого сімені, як не в москалиці? 

То нате вам, прошу дуже, домнуле-пане-то-варишу, корінчика з матриґану, на горілці настояному. І то небагато – лише дві краплі натще. А за тим молока півлітерки, будьте ласочка, випити. Бо інакше – біда буде: після матриґану гори звернути можна, не те, що здорову жінку під себе кинути. Ще й розумом помилити можна, як злегковажити Северининим приписом пити настоянку тільки по дві краплі... й ані на 

грам не більше. 

А скільки вона знає, лише нікому не каже, інших секретів про людське здоров'я?! Лиш отими дурними приворотами-відворотами не бавиться. Та силу людську не підкошує. 

Бог кожному, хто заслуговує, сам уріже все, що треба. Або доточить, як чого людині бракує. 

Отак вона й живе – дні людям продовжує. 

Вони їй за те з голоду не дають умерти. 

Чи одежину яку з торжка принесуть. 

Чи просто поговорять. 

Уже добре. 

Та ще когось за зіллям пришлють. 

У Северининих казанах вічно щось булькає: 

пахощі розносить на всю околицю. 

Зайти в теперішню її обжиту хату – вже й не зайдеш: уся стеля й стіни сухим зіллям та корінням обвішані. 

У хаті темно. 

Прохолодно. 

День леда крізь мізинне вікно пробиває, хоч бери та й носи відрами світло в хату. 

Десять котів у ряд серед білої днини на печі дрімають. Бр-р-р-р! 

А якби хто знав, як воно насправді було... Коти до неї самі один за другим поприбивалися. Знала, чим їх заманити із зарослих бур'янами порожніх подвір'їв, звідки кілька років тому позабирали людей у світ, як і Онуфрійчуків. Кого іншого принадиш у цих скалах, як не живу котячу душу? Людей вона й не боїться, й не сторониться – але пускати до себе не хоче. Час тепер не такий, щоби когось пускати ближче, ніж: 

на подвір'я. То ж у душу доведеться пускати – не в хату. 

А в душі її місця вже ні для кого немає. Заселено там усе навіки. 

Чи може, пусто навіки. 

І так добре: коли заселено. 

І друге добре: коли пусто. 

Отож якогось дня Северина наварила казан потовченого валер'янового коріння, розлила його в бляшані тасочки – й порозкладала довкруж хати. Коло корита. На стежці. 

До вечора хутірські й приблудні коти почали сходитися на той манливий запах, як оси на грушки-дички. Коти смачно хлебтали густе чорне вариво – й потихеньку влягалися спати, ніби втомлені вояки після тривалої битви. 

Северина акуратно склала їх на руку, начебто сонних дітей, занесла в хату, уклала на свою постіль на печі, грубо устелену твердими батогами свіжого зілля, й підсунула тасу молока, розведеного валер'яновою кашкою. 

Вона приручала котів так ретельно, як приручала би чоловіка. Бо потребувала захисту. Може, хоч кіт заступиться за людину, якщо з людей нема кому за неї заступитися в цей дурний час. Правду старі люди кажуть: колись за ґаздами вівці слідом ходили, а тепер – лише пси та коти.

Сказати, що вона боялася своєї одинокості на цьому пів-порожньому хуторі, який мало не за один день раптово знелюднів, – не скажеш. Могла би вночі йти шукати а хоч би й цвіт папороті. 

Але яку холеру тепер знайдеш, окрім безголів'я на свою голову?! 

Вечорами чорні мовчазні стіни гір обступали зусібіч – і, хочеш-не хочеш, робилося страшно. 

Ні вогника. 

Ні душі. 

Хіба лише шум потоку. 

Та далека якась канонада збурює землю ночами. 

Хто його знає, що тепер у світі робиться і чим воно знову обернеться для людини... 

Ото чаклує собі над зіллями та травами – та на дорогу за потоком дивиться: людно чомусь стає на дорозі. Недобре. 

НАЙБІЛЬШЕ Северина любила, коли до неї по трав'яні ліки присилали Іванку Борсукову. Дівчинка – як шило – вертілася на подвір'ї, далі зазирала в булькаючі казани чи говорила з принишклими котами, пощипуючи їх за настовбурчені вуха, а насамкінець сідала на поріг і розпитувала Северину про всякі речі. 

– Що ти сьогодні робиш? – безстрашно зазирала карими очима в чорняву Северининого погляду. 

– Шукаю долю, – відповідала та. І починала зазирати під лавку. 

– Агій на тебе! – сплескувала в долоні дівчинка, як стара баба, але погляду із Севери-ни не зводила. – Хіба доля може ховатися під лавкою? 

– Ого, Іванко! Долю можна загнати в нетрища, сховати в болото, не те, що під лавку. З нею, як і з людиною, можна зробити все. Злякати, наврочити, проклясти, відвернути чарами. 

– А ти не знаєш, москалице, де моя доля? – трохи подумавши, запитала дитина. 

Вона завжди думала перед тим, як про щось запитати. 

Ніхто, крім цього дивакуватого дрібного мізинчика – Іванки Борсукової – не називав її москалицею так ніжно й тепло, ніби насправді пестив, а не знущався. 

Дитина розтягувала слова, мовби гойдалася на канаті, не боячись зірватися з нього. 

Тоді Северині до горла котилися сльози, а вона їх заштовхувала назад, так, як би місила руками. 

– Дитинко... Доля ніколи не шукає людину. Людина сама її має знайти й заволодіти нею. Знайдеш – буде твоя. 

– А як не знайду? 

– То так і проживеш. Без Долі. Іванка знову довго мовчала. Тоді спідлоба подивилася на Северину: 

– Як ти? 

Северина не відповіла, лиш поклала перед дівчинкою тасу з горохом. 

– Поможи мені перебрати ці адамові сльози. 

– А що, горох – то адамові сльози?! 

– Коли, Іванко, Господь, вигнав Адама і Єву із раю, їм треба було жити й харчуватися. Ото й мусив Адам обробляти землю, щоб прогодуватися зі своєю жінкою. Але Адам, як ми, не був привчений до роботи, тому й плакав, коли вперше ходив за плугом. А де падали його сльози – там сіявся й виростав горох. Тому він і називається адамовими слізьми. 

– Як гарно... – зітхала Іванка. 

– Ой, дитино... тяжко, а не гарно. Але як тобі хочеться, щоб було гарно, – на тобі цей вузличок до хрестика на шиї. То твій оберіг буде. Я зробила його із купальських трав. Він тобі поможе долю свою зустріти. 

– По дорозі додому? Розкажи, москалице... – Іванка не по-дитячому звеселіла. – То буде панич? 

– Розкажу, колись, Іванко, розкажу... краще, щоб була пава, аніж панич. Але тепер біжи домів і скажи мамі, щоби тебе не сварила. Скажи, москалиця жити мене вчила. «Сама жити не вміє, а чужу дитину вчить», – відповість на те тобі мама. Але ти не перерікайся з мамою ніколи. Вона завжди все краще знає. 

– І твоя мама знала? 

– Ой, знала, Іванко, знала... краще би була не знала. 

...А ДАЛІ Панською Долиною пустили поголос, що хитра москалиця лише на перших порах причаїлася після відходу москалів... вона не тільки виманила з Трав'яного одного щезника – вона їх там вивела тепер цілих десять... онде у зграю сонних котів перекинулася нечиста сила, що служить їй. І та сила разом із москалицею блудить – світом нудить, ніби знову якого москаля собі виглядає... ну, певно, що... то ж хочеш-не хочеш – кров кличе... 

То, може, вона і в своє зілля якогось дурману домішує, що так скоро легшає людям у хворобі... і рани на них затягуються на очах... і декотрі порожні молодиці понесли, як тільки скуштували москалициного варива... не інакше, як нечистий їй помагає... стережіться, жінки й люди Ч Чи то вам треба такого здоров'я?.. Від нечистого? 

До Северини також дійшли ці бесіди. На що вона лише сплюнула, а далі засміялася. 

Коротко. 

Глухо. 

В себе. 

Аж здригнулася та, що переказувала їй сільську брехню. 

Або їй не все одно, що кажуть? Ніхто не знає про неї краще від неї самої!!! 

...ЯКОСЬ СЕРЕД НОЧІ-постукали до неї в двері троє з лісу. І вона всіх їх упізнала. 

Але нащо їй то пам'ятати й забивати собі голову їхніми лицями? 

Нагодувати нагодувала. 

Мазі від ран дала. 

Почути – почула. 

А почула не дуже добрі вісті: її хата опинилася в центрі фронту – якраз між двома лініями оборони, сказав... ну, той, що вона його впізнала першим. 

На одних горбах засідають німці, боронячись від наступу москалів. А на другій лінії оборони, через горб, потік і ще кілька горбів – мадяри'. Не довіряє німець мадяреві, сказав той – перший упізнаний, не довіряє, хоч і союзник мадяр німцям. А нам, сказав другий, (о, Боже, як добре вона знає того другого!!!), бити й німця, й мадяра, бо скоро знову москаль сюди зайде, то треба буде бити й москаля, москалице... лиш тільки й зітхнув. 

Та вона не образилася за москалиию: казав без ненависті, лише з якоюсь важкістю в голосі. Ніби чув, що надовго не матиме сили для того двобою. 

Потім усі троє разом наказали їй тримати язик за зубами й варити загойні трави... багато загойного зілля скоро треба буде хлопцям у лісі. 

...А ВЧОРА прийшли до неї ті, що були тепер тут владою. Тимчасовою, звичайно. Бо у війну одна влада на одному місці довго не тримається. 

Теперішня влада обхід хатами робила. 

Спочатку на подвір'ї став війт – новий сільський голова, а за ним – солдат-мадяр із затиканим пір'ям у картузі, із підв'язаною до шиї лівою рукою. 

Северина вже знала, що в гори наблизився фронт. На Янчулові стояли німці, а над То-варницею, в Сіруку й Радулові окопувалися мадяри. 

Возовою дорогою повз її хату на тому боці потоку день і ніч якісь нетутешні – бо дуже костисті, а все більше м'ясні – коні-важковаговики тягнули на Сірук і Радулів усяку всячину: зброю, провіант, амуніцію. Бойня тут мала бути велика... то Северина тихцем прибрала кладку з-над потоку. Мало що. 

Як кому треба до неї – ставав над потоком і кричав: «Москалице-е-е-е!!!!» – і вона поволі перекидала два смерекові стовбури, приховані в траві, на протилежний берег. 

Коли вода мала, до кісточок, охочий міг, як хотів, перебрести потік убрід. А як вода прибуде – без кладочки не обійтися. 

А як інакше убезпечиш себе від біди? 

Учора війт сказав бути дуже обережною, світла в хаті не світити, а коли би хто пробував прийти до Северини з лісу, негайно дати знати в село. 

Ага! Вона отак і розбіглася давати знати в село, хто пробує прийти до її хати! Нібито вона не знає, що лісами зараз ходять наші хлопці. Якби не хлопці, між людьми не було би порядку. 

Чуючи близьку канонаду, румуни забралися із села – ніхто не встиг кліпнути. А поки в село зайшли мадяри – то Панська Долина жила сама по собі. 

Сама по собі... та й не зовсім... бо хтось таки стеріг село від розбою й грабунку. 

Воно ж як? Дехто з людей так залив смальцю за шкіру іншому як не за межу, то через заздрість, що пустив би у дим чужу господарку в кліп ока, якби не боявся, що хтось таки тримає село в дисципліні. І хлопці таки тримали. 

...УЧОРА НА ПРОЩАННЯ війт із тхорини-ми – швидкими й боязкими – очима також: попросив для пораненого мадяра мазі. 

Северина мовчки стрелила поглядом на забинтовану руку вояка, не питаючись, зняла її з підв'язки і взялася за ґудзики його форми... 

– Чим намастила? – по всьому запитав Севери-ну війт, витираючи з чола мадяра краплі поту. І, не мигнувши оком, вона відповіла: 

– Зміїною слиною. 

...А НА ЗАВТРА кошик із сушеним зіллям, підвішений до сволока мало не над самими дверима Северининої хати, глухо зашипів на господиню із самого ранку. 

Те характерне шипіння-сичання вона би розпізнала навіть тоді, коли би була глухою. 

Проте Северина не перелякалася. 

В хаті, захаращеній чи не під стелю оберемками віників із сушених трав, коріння та галузок, давно було слід чекати якоїсь живності. Ото нарешті й знайшлося місце для гадини. Не всім же козу в хаті тримати. У кози до колін – чортові ноги. Тому козу не тримала, хоч поживне козяче молоко залюбки споживала, як хто приносив їй у подяку за ліки із трави. 

А в природі кожна твар хоче жити. І гадина також. 

Перед гадиною не мала страху ніколи. Ще мама Катрінка її навчила, що гадюки не треба боятися: вона ніколи з першого разу не кусає, навіть якщо на неї наступить людська нога. 

Перший раз гадина не вкусить, бо подумає: людина мене не бачить. 

Коли людина наступить на неї вдруге, гадюка собі скаже: це так людина зі мною жартує. 

І лиш на третій раз випустить жало. Через те, що людина з нею дрочиться. 

А як хто коли догодить гадюці, тому вона буде вдячною, аж поки гадину не вб'ють. 

Та вже як хто вб'є гадину, тому сорок гріхів буде відпущено навіки без суду Божого. 

Але, казала мама Катрінка, гадина живе на світі лише задля того, щоб укусити людину. Інакше її не приймає земля після Чесного Хреста – Здвиження. Тому вона до пізньої осені лазить – шукає, щоби хтось або їй відібрав життя, або вона позбавила життя іншого. Зате гадину, яка за літо не вкусила ні людину, ні тварину, допускають у гадючий вирій – це найвище царство повзучої живності, це трон усесильності й невразливості. 

Та про гадючий вирій і про вибір у ньому цариці із золотими рогами Северина колись розкаже тільки Іванці Борсуковій. А та буде сидіти на порозі із широко розплющеними очима й ловитиме кожне слово, подеколи стискаючи плечима, як стара .жінка, та складаючи долоні в замок. 

...З ТОГО РАНКУ тонка чорна гадюка з лискучою шкірою прилаштувалася жити в кошику, коли-не-коли тікаючи на горище крізь шпари в розсохлій дерев'яній стелі. 

А Северина відтоді щоранку ставала на стільчик і клала в кошик між: зілля їжу для непроханої пані, що так несподівано заквартирувала в неї... 

Та перед цим незмінним ритуалом, вона щоразу незмінне хрестила на всі сторони хату, тоді хрестилася сама – й опускала праву руку на дно кошика. 

– ...Ти знахарка, москалице? – запитала якось Іванка, щойно подавши їй глечик із молоком і відерце з грибами. 

– А хто тобі сказав? – гладила дівчинку по двох тоненьких кісках, викладених круг голови віночком, раз по раз зиркаючи під стелю, чи раптово не вигне з кошика чорну дугу свою гадина. 

Треба буде сказати дитині. А то ще перестрашиться, зненацька вчувши сипіння. 

– Мама наша мені сказала. Сказала, що твоя мама вродила тебе в понеділок і в понеділок відлучила від грудей. І що ти постишся в понеділок. Тому ти знахарка. 

– Іванко, щоб ти від мене навіки знала: хто пеститься в понеділок, тому не лише добре жити на землі, але й не страшно буде помирати. 

– Як це? 

– Коли людина вмирає, душка її покидає тіло і йде до Божки на небо. І найперше мертва душка зустрічає воротаря раю. А воротарем раю є святий Понеділок. І там, на райській брамі, святий Понеділок розпитує душу про її гріхи на землі. Він, правда, і без розпитування знає всі людські провини, але все-одно розпитує, щоб пересвідчитися, чи душа перед ним не лукавить... не бреше. Лише після того райський брамник переводить умерлу душу через вогненну ріку смерті. І тоді вже показує їй рай і пекло. А там уже сам Спаситель каже, які ворота відчиняти перед праведною чи грішною душею... 

– Але мама мені казала, що на брамі раю померлу душу зустрічає святий Петро. 

– Може, він називається Петром, а може, просто брамником, а може, Понеділком. Хто його знає? Ніхто там не був, то й правди про його ім'я не знає. 

– Чуєш, москалице... – видно було, що Іванка хоче про щось запитати – і не наважується. – Чуєш... а то правда, що в тебе в хаті живе гадина і що ти її раз на тиждень доїш, а потім гадючим молоком людей лікуєш? 

Северина не встигла відповісти – бо з кошика нараз зашипіло, а далі тонкий чорний хвіст шмигнув сволоком на горище. 

– Правда-а-а-а... – видихнула дитина, затуляючи обома долонями безкровний ротик і незмигно дивлячись на Северину. – Але я нікому не скажу! – швидко заговорила знову. – Нікому – нікому... хіба лише мамі... 

...Відтоді москалиця стала ще й гадючою мамою. 

А гадина, як усім відомо в Панській Долині, походить від диявола, що добре видно по її зубах. Так що, сказали в селі, в москалиці тепер – ціла щезникова ферма. 

Нечисте місце! 

Краще туди не ходити. 

Навіть по ліки. 

...Чи то так помогла гадюка, чи так на небі стали зорі, але фронт обійшов стороною як Панську Долину, так і довколишні хутори, подавшись собі на Берегомет. 

А тут, у Лустуні, тривало життя. Та так би, може, уже й довело Северину до старості, коли б не ті люди, що завжди і всюди любили втручатися в життя інших людей, змінюючи їхню долю без погодження із винахідником і розпорядником Долі – самим Господом Богом. 

...НЕВДОВЗІ ПО ВІЙНІ, але за -надцятих із початку століття господарів у цім краю 

(ні, вона таки зараз порахує, скільки їх було тут на людську голову: 

коли жила ще її мама Катрінка, в селі порядкували австріяки, 

потілі у першу війну село тричі «орали» русаки. на конях, 

далі австрієць більше, як на двадцять років уступив край румунові, 

по тому москалик у румуна видурив край аж до початку другої війни, 

у другу війну накоротко вступив сюди німець, привівши за собою знову румуна, 

коли румун драпав, мадяр наступав тут на ноги людям, 

а тепер, як зайшла знов вдасть – то, певно, так і не вийде звідси ніколи)... 

отож невдовзі по війні, але за -надцятих із початку століття господарів у цім краю яко-їсь-то днини Северина при відчинених дверях стриміла на стільчику, підкладаючи в кошик поживу для своєї квартирантки, коли з порогу впала тінь, і бадьорий чоловічий голос поцікавився: 

– Здєсь живьот Москаліца Сєвєріна Катєрі-новна? 

Северина подивилася зверху, подумала трошки – й поволі стала перед молодим чоловіком у воєнній формі, в картузі із червоною зірочкою посередині: 

– Що ви хотіли, пане-товаришу ґаздо? 

– О чьом она спрашиваєт? – звернувся гість до того, чия тінь маячила за дверима надворі. 

– Она интєрєсуєтся, чєм інтєрєсуєтєсь ви, то-варіщ капітан. 

– Тогда пусть виходіт на уліцу, а то у нєьо слішком темно. Страшновато даже. Только часи тікают. 

– Та тут не тільки вона страх нагонить... – пробубнявив про себе вже третій голос знадвору. 

І це були єдині слова, які Северина добре зрозуміла. Ще й запідозрила, що знає господаря того голосу: він був із Панської Долини. 

На оборі стояв чоловік років сорока п'яти, в такій же воєнній формі, але із синіми петлицями на картузі й гімнастерці. 

– Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, – відрекомендувався старший. – Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і небла-гонадьожних. Прошу показати метрику про народження. 

Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було. 

А як і мала – то вода її взяла разом з її мамою. 

Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно – Петра-Павла п'ятнадцятого року. 

– Петра-Павла – це коли? – перепитав Вороній. 

– Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, – стиснула плечима Северина. – А як не знаєте, то запитайте отця їларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку. 

– О чьом она? – запитав старшого молодший. 

– У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чіс-ла свого рождєнія. 

– Вот темнота-а-а... 

– Нє темнота. Она москаліца. Так єьо назива-ют в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь. 

– Откуда ізвєстно? 

– Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. – розтлумачив нарешті старший і звернувся до Севе-рини: – Господарство яке тримаєш? Худоба... ну, там коні, корова... Чоловік. Діти. 

Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини – вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров – ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати. 

– Усе, що бачите, – то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також. 

Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко. 

Северина показала рукою на них: 

– Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас рі-ворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила. 

– І більше нічого не маєш? – старший офіцер занотовував щось у зошиті. 

– Маю. Служницю маю. – відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. – Показати? 

– Служницю? – недовірливо перепитав Во-ронін. – Клич її сюди. 

– Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня. 

– О чем она? – удруге поцікавився молодший. 

– Говоріт, что у нєйо єсть служанка. 

– Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конєч-но... – і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем. 

– Слухай, москалице... Чи то, Северина... А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді... Ти ще молода. Га, москалице? 

Северина нібито опустила очі додолу – а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою: 

– Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту – то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. – І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непро-шених гостей. 

– Іншим разом, – чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки. 

НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше – лишити. 

Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина – і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину – а далі летить у хату. Щось там мудрує. 

А дорога, як гадина, в'ється понад самий потік. І все їй добре із граба видно, аж ген до Нижнього Лустуна. Хто йде, хто конем їде... а ондечки троє вершників усе більшають і більшають із долини, і поблискують проти сонця їхні картузи із зірками. 

І Северина зсувається з дерева, стає лицем до схід сонця – і хреститься... хреститься.., та перебирає поблідлими устами нечутну молитву. Ніби когось за щось перепрошує... чи кається... а тоді біжить до хати, не причиняючи дверей. 

І так майже щоднини. Майже щоднини... Боже! Їй треба боронитися! 

А що роблять ті, у кого повна хата дітей?! Як вони бороняться? 

Навіть Северині відомо, що в сільраді є такий папір, який каже весь Лустун – і Верхній, і Нижній – звільнити від живих людей. До ноги. 

І звільняють. 

Горб за горбом. 

Урочище за урочищем. 

Хутір за хутором. 

Ще трохи – і тут залишаться лише буки та ялиці. Але як так далі піде, то скоро не буде кому притулитися лицем до живого стовбура, обвивши його руками, щоб набратися сили з кори. 

І вона знову летить у хату, не зачиняючи дверей. І щось там мудрує. Чи може, молиться. Хтозна... 

Якби хто відважний просунув голову поміж зілля й коріння, то, може, й знав би. 

А так... ліниві коти дрімають собі в ряд перед порогом, ніби вартують свою господиню. 

А їй тільки того й треба. 

...КОЛИ НАРЕШТІ ПРИЙШЛИ за нею, вона вже сиділа на лавці під хатою: обтирала яйця. Навіть не так. 

Зі стежки, якою до хати наближалася група уповноважених із зірчастими кашкетами, було видно лише одне: Северина сиділа на лавці і між розчепірених колін затискала плетений кошик. Руки втоплені в кіш, але збоку було зрозуміло, що вона там щось перебирає. 

– Ну, що... – без особливої церемонії, але доволі приязним голосом, ще здалеку звернувся до неї майор Воронін: – Не прикидайся, а лишай роботу і збирайся, москалице, з нами. Може, твій тато, дякуючи нам, у світі знайдеться... – стояв так близько, що вона втягнула носом запах його поту. Піт був ледве чутний. І якийсь мало не солодкавий. – Що це ти робиш? – зазирнув у кошик. – Бандитам яйця готуєш? Так уже не встигнеш. Хай вибачають. – засміявся до неї дуже білими зубами. – Чекай, а що це ти робиш? – перепитав раптово занепокоєний Воронін, нагнувшись над кошиком трохи нижче, але тут же якось дивно відкинувся назад. 

Тимчасом Дмитро Берник – «стрибок», обходив хату, раз по раз поправляючи за плечима ґвера. 

Посильний із сільради Василь Полотнюк – найстарший син колишніх сусідів Полотнюків з-під явора в Трав'яному – незрушно стовбичив поодаль Вороніна, ховаючи очі від Северини. 

А молоденький русоволосий солдатик відганяв прутиком оводів від зграбного коника-гуцулика, що, фиркаючи, пощипував траву за рогом хати. 

Ніхто начебто й не звертав уваги на те, що відбувається на подвір'ї. 

У Северині забилося велике – на всі груди – серце. 

Аж перейняло дихання. 

Але вона, повільно підвівши простоволосу голову із масним – блискучим від овечого масла – волоссям, хрипко сказала: 

– Пане-товаришу ґаздо! Говоріть потиху, бо моя служниця можуть розсердитися. Вона – велика паня. 

І з тим Северина поклала кошик перед себе на траву, а на тепер уже стиснуті коліна виклала дрібні – наче перепелині, а може, ще дрібніші – яйця. 

– Що?! – рявкнув Воронін, шарпнувшись було до кошика, та тут же відсахнувся знову. 

Лише поклав руку на кобуру. 

Северина, не зважаючи на офіцера, одною рукою тримала, а другою обтирала яйця. 

Яєць було небагато. 

Із восьмеро. 

Проте були якісь дивні: не круглі, а ребристі. 

Як розм'яклі чи незастиглі цукерки-іриски. 

Нанизані одне до одного докупи, ніби патрони в патронташі. 

Декотрі вже потемнілі, а декотрі – майже чорні всередині. 

Здавалося, на дотик вони були м'які, ще мить – і самі тріснуть під Северининими пальцями. 

– Що ти робиш, чорт тебе побери!!! – знову гаркнув тепер уже не на жарти розлючений Во-ронін, але з місця не зрушив, лише витягнув пістолет із кобури. 

Северина, не встаючи, нахилилася над кошиком, ледь торкаючись верхнього зілля, пошаруділа на дні рукою, – і за якусь мить із кошика почала повільно підводитися зміїна голова. 

Маленька. 

З потьмянілою лускою. 

Зі скляними очима. 

Якась ніби мертва. 

Витягнуте тіло гадини застигло, не рухаючись. Лише голова кілька разів сіпнулася догори, та раптом знову впала між зілля. 

Северина щось пошептала над кошиком, так і не приймаючи руки із дна, а другою вкинула зверху жмут зілля, ніби накриваючи своє добро. 

А тоді підсунула кошик на витяг руки до Во-роніна.