Текст книги "Москалиця"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)

Марія МАТІОС 

МОСКАЛИЦЯ 

кожній жінці зокрема... 

ДОСТЕМЕННО ПАНСЬКА ДОЛИНА знала одне: Катрінка назвала доньку не по кровному татові, а так, щоби лиш відвести людські бесіди від правди, а дитину – від осудливих обмов. 

Бо насправді було так. 

Петро Северин, син Івана, перестав ходити до Катрінки рівно за день до Маковея. 

На Маковея 1914 року Петра Северина разом із двома десятками сільських чоловіків забрали на цісарську війну. 

А за тиждень до Головосік у Панську Долину вперше за цю першу війну на сірих конях влетіло чуже військо. Переважно русацьке. 

Згодом це ж військо, жадібне до чужого й люте до збитків, влітатиме в Панську Долину ще двічі. Але воно вже не матиме стосунку до Кат-рінчиної долі. 

А перший раз, поки військо забралося із перестрашеного села, його вояки встигли наробити по людях чимало шкоди. Всього лише за маленький місяць із гаком. 

У кого зголили, неначе бритвою, реманент зі стодол та клунь. 

Кого осиротили на дійну корову чи відгодовані свині, не кажучи про кури. 

Кого дочасно – тільки через дурну кров та неміряну силу – спровадили на той світ. 

А декого з тутешніх усе ж пожаліли від грабежу та погрому – та й лишили навіть із приплодом. 

Так що, коли на Петра-Павла 1915 року Катрінка неждано вродила дитину, Панська Долина дала їй ім'я швидше, ніж сільський панотець. 

Катрінка, кілька місяців виношена в зубах непорочних сільських молодиць, як здобич у пащі яструба, а по всьому – очищена та висповідана в церкві, довго не думала й ради ні в кого не питала, а тільки найперше охрестила дівчинку... Севериною. Нібито прямо вказуючи на фамілію її батька. А що дитина мала таке саме прізвище, як і Петро, син Івана Северина, то дивуватися було нічого: половина Панської Долини носила прізвище Северин, а половина – Полотнюк. 

Але безкості сільські язики таки задовго до церковної книги припечатали новонародженій дитині її довічне ім'я – москалиця. Нібито так само прямо, але вже вголос, нагадуючи про минулорічний постій у Катрінчиній хаті трьох чорноволосих вояків-русаків, після відступу яких двері з ґанку в сіни добу хилиталися, відчинені навстіж, а сирітська дівчина не показувалася на подвір'ї від четверга до суботи. 

Коли серед білої суботи Катрінка стала коло криниці в роздертій білій сорочці з густими бурими плямами крові по ній, то спершу вилила собі на голову відро води, навіть не повівши очима, чи хто із сусідів те бачить. 

Далі винесла на подвір'я весь домашній крам і заходилася білити присадисту хату. 

По три рази кожну стіну. 

Знадвору і в середині. 

На що уважні й окасті сусіди таки стиснули плечима: до Різдва далеко, до Великодня – ще далі, а дівка муштрується, як до віддавання:певно, таки чекає з війни Петра Северина. 

Та коли Катрінка вчинила дитину, ніхто вже нічого не думав і плечима особливо не стискав: у кожній хаті було своє. А в декого – й гірше. 

На біду, Петро Северин, як іще п'ятеро чоловіків із Панської Долини, згинув у Сербії. Тому підтверджувати чи спростовувати його батьківство не було кому. Та, врешті, не було й потреби. 

На печатках цієї історії дехто із більш милостивих та м'якосердих пробував пом'якшити ім'я невинного байстряти, називаючи його позаочі русачкою. Але назвисько москалиця прилипло до дитини не згірш, ніж би його навмисне смолили віхтем чи припечатували тавром до самої шкіри. 

Батько загиблого Петра Северина – Іван, що отримував урядову пенсію за втраченого на війні сина, – якоїсь-то днини приніс Катрінці тридцять крон. Багато не говорив. Лиш довго роздивлявся хату, нібито намагався не стрітися поглядом із молодою жінкою, що й сама скидалася на дитину, а не на маму. А далі втупився очима в її бліде обличчя – і так дивився доти, доки не сказав усього, що хотів, майже без передиху: 

– Купиш собі черевики, небого. Бо не можу дивитися, як боса по селі ходиш. А що це не Петрова дитина – знаю. Ти була чесна дівка. Але ліпше би таки дитина була Петрова... ми хоч би пам'ять про сина мали. Та що зробиш – судьба... І війна, згибла би була з нашої голови, дай Боже... 

Щоб не гнівити доброго чоловіка, в очах якого стояла осіння сльота й невимовна жалість, Катрінка таки купила дамські черевики за двадцять чотири крони, хоч і довго вагалася: могла би і в постолах ходити до старості. Навіть на Великдень до церкви. 

Але нові черевики коштом Петрового тата зайвий раз підтверджували перед сільською громадою Катрінчине чесне дівування, а також її добру опінію в очах старого Северина. 

Решту грошей Катрінка поклала в хаті за образ святої Катерини-Великомучениці – своєї милостивої заступниці й покровительки. 

Хатні миші так і не перетрубили той, колись вартісний, цісарський папір, який Катрінка через незнання не встигла обміняти на нові гроші – румунські леї. Як і не спроможна була простим своїм селянським розумом вникнути в перипетії великої світової політики. Бо велика політика проторохкотіла, як завжди, безжальним возом по землях і людях, а після війни й чергового переділу держав маленьку Панську Долину (австрійську з незапам'ятних часів і русинську за суттю) тепер політика записала румунською. 

Як завжди в таких випадках, справедливе чи не дуже, але все-таки своє, право між людьми зробила природа. Безстороння, майже байдужа, вона скасувала всі людські борги і пробачила дрібні провини, що впродовж життя назбируються між людьми на малій території. 

Отож теперішнє природне право було миттєве й жорстоке: 1927 року нагла нічна повінь у мент ока запечатала велику драму невинної Катрінчиної душі, понісши у світ за водою кілька маєтків із Панської Долини, а разом із ними – й Катрінчине біле тіло з убогою хатою, з Божими образами й нечинними тепер шістьма австрійськими кронами поза образом Катерини-Великомучениці. 

Нічна катастрофа сліду цілого людського життя не лишила. 

І тіла впізнаваного на берег не винесла. 

Так, ніби й не жила людина ніколи... не раділа й не плакала, а лиш була для того, щоб здобрити землю своїм тліном. 

Ото й уся ціна людини. 

КАТРІНЧИНШ доньці Северині Бог продовжив дні, бо на той час вона вже наймитувала по людях. А на час повені якраз колисала дитину на хуторі Трав'яному в господарів Полотнюків – Андрія й Параски. 

Ураз осиротілій дитині вертатися не було куди, ото за кілька років Полотнюкові сусіди – бездітні ґазди Дмитро й Марія Онуфрійчуки – взяли бідовану Северину за годованку, нарешті заспокоївшись, що перед смертю буде кому їм Годованка до роботи вдатна. Беручка. Як колись і її мама Катрінка. Лише вдачею якась така... як би то сказати точніше? Ну, якась...інакша. 

Катрінка за дівки була сміхованка на всю Панську Долину, аж. поки її не спіткнуло лихо, що нега-дано загарцювало в хату на конях та при зброї. 

А Северині за слово треба платити. 

Навіть на оте різке, як удар батога в спину – «москалиця», нікому не відповіла й разу. 

Роботу робила мовчки – ніби секрет який за зубами тримала. Та й говорити особливо не мала з ким. Трав'яне від села далеко: поки дістанешся хутора на Великдень від церкви з Панської Долини – з писанок курчата вилупляться. 

А сусідів у Онуфрійчуків також не густо: одні Полотнюки під горбом коло явора, до якого конем чверть днини треба трястися, другі Полотнюки – внизу, під гуркотливим потоком, звідки, проте, до Онуфрійчуків навіть шуму води не чути, 

а треті Полотнюки – отамо-о-о, за трьома горбами від Онуфрійчуків, де вже тільки дідько 

каже «добраніч». 

Ото, коли б навіть хотів чоловік із ким говорити, – все одно нема до кого. Хіба до самого себе та до худоби. І так аж до літа – поки вівчарі, а восени – мисливці не звеселять одноманітне життя Онуфрійчукової господарки. 

Та хіба королівські лісники цілорічне просяться на обійстя води напитися та сметани з бринзою скуштувати. 

Сметану куштують – а Северину очима поїдають. 

А то ж не дівка – а справжня тичка: висока, худа, в грудях плеската й мізерна. Божка його знає чому, але завжди ходить уся в чорному. Ніби після вчорашнього похорону. 

Але як подивиться раптово з-під густих чорних брів – немовби гострим серпом черкне. Та так само раптово затисне бритву погляду під віями, ніби той серп у землю зажене. 

Бр-р-р-р... хіба з такою зостанешся наодинці? 

А в якімсь часі Панською Долиною пішов поголос, що на хуторі Трав'яному Онуфрійчукова москалиця (що би ви собі думали?) не менше не більше – лише висиділа Того (щезла би сама згадка про нього!)... Ну, Того самого – щезника. 

Бо що вечорами робити дівці, як не Його під пахвою сорок діб вигрівати?! 

Не вірите? 

А чого б то, відколи в них годованка, Онуф-рійчукам усе добро само йде пішки до хати? Лише корів та биків – ціла полонина. А що вже тих овець наплодилося... п'ять вівчарів полонинами наймитують, а троє наймитів, окрім москалиці, коло хати порядкують. Один косить. Другий – носить. А третя – робить все й одразу. 

Не інакше, як щезник помагає... Певно, що таки виплодила дідька! Бо любчика під пахвою не гріла, своїм теплом ні з ким не ділилася. Усе віддала тому гонихмарникові. А то ж – ого-го-о-о яка справа, як незайманка своєю цнотою щезника вигріває! Тоді він неміряну силу дістає від цнотливого дівочого тіла. 

Люди не дурні – вирахували: Северина більше, як сорок днів до церкви в Панську Долину не сходила. А тепер поготів не йде. Забилася в горби – та й коли над своїм дідьком, коли над господаркою Онуфрійчуковою труситься. 

То ж; так – самі знаєте як: коли людина знається із щезником, їй до церкви дорога заказана. Тому й не поспішає годованка перед Господом свою душу відкривати. 

А якось-то вівчарі з Трав'яного в жидовій корчмі розказали диво-дивенне. Так і так, мовляв, кілька днів тому звезли Онуфрійчукам із полонини бочки з бринзою та свіжі сири, сидимо в хаті, полуднуємо, а москалиця кругом столу тупцює, ніби корова до бика проситься. Видно, свіжого молока щезникові прийшов час давати, та вийти при чужих людях не наважується. 

А один із вівчарів був хитрий. Висунувся нібито до виходку, а сам у сінях улив молока в бляшанку, засунув під сходи, присолив трохи – та й вернувся в хату. 

Москалиця тимчасом із віником у сіни вилетіла, начебто замітати хоче. 

А за якусь хвилину як загуркотить на горищі, ніби нечиста сила з людиною змагається. 

Вівчарі лише перезирнулися. 

Москалиця в якімсь часі входить у хату та мишей до смерті проклинає. Каже, ганяла їх горищем – аж: бочку із сушеними яблуками перевернула, шляк би був трафив ту ненажерну худобу – котів, що порозгодовувалися, як свині, а до мишей – але де тобі ліниві: мало не бавляться з мишами коти. 

Перезирнулися мовчки вівчарі між собою, покивали головами нібито на знак згоди – а на завтра вже й у Панській Долині знали, що таки точно є щезнику Трав'яному. І мама йому– москалиця. 

А скупіндра2 яка вже та приймачка-моска-лиця – світ такої не знав і не видів. 

Казали, прийшла Полотнюкова (того ґазди, що з-під явора) до Онуфрійчучки залізну тасочку до хліба позичити, бо своя чи то заіржавіла, чи то розломилася. Ґаздині Марії вдома не було – лише сама годованка. Так і так, каже Полотнючка, мовляв, хліб надумала пекти, а таси діряві, чи не позичили би, сусіди... Посунула москалиця в комору, винесла три таси до хліба —велику круглу, середню кантову й малу квадратову —та й питає Полотнючку: 

– Такі таси хотіли? 

– Такі, – майже зраділа Полотнючка. 

А москалиця далі й каже: 

– То купіть собі самі, як ви ґаздиня. Таса – це не вила для сіна. Ми це не зичимо. 

І закрутилася назад із крамом у комору. 

Отож хіба дивно, що така прикра годованка досиділа в дівках до двадцятьп'ятки: кому дівка-тичка, та ще та, що знається з нечистим, до серця припаде?! 

Уже хотіли Онуфрійчуки потай зговоритися з Полотнюками (тими, що живуть ближче до потоку) та й віддати Северину за їхнього старшого сина Михайла. Байка, що той Михайло мало не на вісім років був молодший. 

Марія через день годованку (треба – не треба) до Полотнюків у потік посилає. 

Полотнючка мало не через день до Онуфрійчу-ків ні за чим навідується, а сама швидкими очима обмірює-обмацує статки майбутніх сватів. 

Вже мало не до старостів потай два обійстя готуються, хоча ні Михайло, ні Северина про те й не здогадуються. 

Але як воно у світі є? Чоловік собі думає, а Бог, коли підсміюючись, коли плачучи, чоловікову судь-бу на свій манер підправляє. І лише дивиться, як чоловік Божим даром розпоряджається. 

Отож черга розпорядитися Божою ласкою дійшла нарешті й до Северини, яка ні сном ні духом не здогадувалася, що й вона має свою цінність у Господа Бога. 

Бо інакше б навіщо Господь давав їй такі випробування, коли б не хотів її визнати своєю улюбленицею? 

...ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЬ РОКІВ після народження Северини Панську Долину знову заповнило військо. Таке саме метушливе й таке саме влазливе, як те, що колись стояло постоєм у Северининої матері Катрінки. Навіть із тією самою говіркою, хіба лише в інших мундирах та з пришпиленими до кашкетів червоними зірочками. 

Сільські люди, що добре пам'ятали першу війну, тихцем між: собою перешіптувались, що начебто ці, теперішні, схожі на тих, давніх, так само, як діти бувають схожі на своїх батьків. 

А може, ці, теперішні, хотіли знати, як задо-бре наслідили їхні батьки? 

Чи мали намір який інший... 

Війська на цей раз було багато. 

Прийшли зненацька, не дуже гучно, але, виглядало, що твердо. 

Проте ніхто ні з ким не воював.1 

Навіть із бабами. 

Лише сказали, що властпь тепер буде не цісарська і не королівська, а тільки наша. 

А менше як у півроку військові русаки пішли по людях тутешніх: дивитися, чи добре ґаздують гуцули. На поміч – за поводирів і нашіптувачів – брали місцеву бідноту. 

...ЗА ОНУФРІЙЧУКАМИ у Трав'яне прийшли вдосвіта. 

І хоч як рано Северина вставала до роботи, гості з долини застали її, коли вона підперізувалася. 

Ґаздиню Марію болів поперек, то вона, обгорнута поясом із непареної вовни і потовченим корінням гав'язу, вже третій день лежала на твердому – без перин – ліжку. 

Ґазда Дмитро, завалений ліжниками й килимами мало не під стелю, також іще обертався на різьбленому ліжку під протилежною стіною, обраховуючи в умі цьогорічні приплоди та обмірковуючи роботи на осінь. 

– Усім залишатися на місцях! – зненацька, без «добридень», з порогу коротко скомандувала воєнна людина зі зброєю у правій руці, впускаючи перед себе ще двох таких самих воєнних. 

І Северина, зі страху й несподіванки, як тримала наполовину обгорнуту круг себе горботку, то так і випустила її з рук, не встидаючись, що залишається перед чужими людьми в самій нижній – хоч і до п'ят – сорочці. 

Із сусідньої кімнати хутко вбіг господар у підштаниках – і тут же був укладений на підлогу по-турецьки з вимогою не рухатись. 

Коли було з'ясовано, хто є хто, Северині наказали подати одяг ґазді й ґаздині. 

Северина зо страху шукала речі вуйни Марії – і не могла знайти того, що до сьогодні знала із заплющеними очима. Вдягала ґаздиню – і в неї тремтіли руки. 

Маріїні ж руки наче розбив параліч: вона не могла втрапити ні в рукава літнього кептарика, ні пов'язати на голові хустку. З очей їй чомусь котилися сльози. Але вона їх не втирала. 

І не дала втерти й Северині. 

Поки в хаті тривав обшук, Северина стояла маком посеред великої кімнати над вуйком Дмитром, що сидів зі складеними під себе ногами й дивився в підлогу. 

Вуйна Марія, заціпивши від болю зуби, за наказом також сиділа на підлозі, впираючись на-задьсебе обома руками так, начебто її болів живіт. 

Дивилася у вікно, звідки відкривалися тільки сині гори. 

Горб за горбом і горбом прикритий. 

Коли в хаті все вже було перевернуто догори ногами, речі зі скринь викинуто, а на дні однієї з них, очевидно, знайдено щось важливе, той, хто був за старшого, тицьнув ґазді Дмитрові під ніс кілька паперів і світлин: 

– Що це за контрреволюція? 

– Це, паночку, подяка мені від Цісаря за вірну службу й фотокарточка з престолонаслідником, коли він приїжджав до нас на фронт у окопи. 

– А це що? 

– Це наша «Січ». 

– Що таке січ? 

– Це таке руханково-спортивне товариство було в нашому селі з 1911 року. Ми ще хлопцями проходили там різні фізичні виправи. Але найбільше наші січовики боронили сільських людей від пиятики. Відмовляли людей від тої дурної справи. Бо тоді в Панській Долині урядував такий урядник, що одна корчма стояла перед вікнами громадської канцелярії, друга – по правім боці від неї, а третя – таки в канцелярії, де пан начальник з паном дяком та іншими панами забавлялися цілими ночами грою в карти при пи-ятиці. Наш посол – барон Микола Василько навіть до крайового сейму звертався з того приводу, але то нічого не дало. То ми, січовики, цих урядників-пияків трохи встидали. І так довсти-дали, що люди таки скинули того двірника. От що таке була наша «Січ». 

– У вас була зброя? Прокламації проти радянської влади? 

– Пане! Бійтеся Бога, пане! Яка зброя?! Ми тоді були майже діти, ми вчилися, що треба робити на випадок пожежі або якого іншого громадського лиха. Але без зброї. Ми марширували на сільському вигоні, щоб потім могли добре Цісареві в армії служити. А про вашу владу тоді тут не чули. Не було ще тоді вашої влади, пане. Навіть у вас ще тоді не було вашої теперішньої влади, коли ми «Січ» тут організовували. Порахуйте самі по роках, як умієте. 

– Ну добре-добре. Філо-о-ософ... – перебив Дмитра офіцер. – Ці побрехеньки розкажеш, де питатимуть. І про румунську націоналістичну партію свою розкажеш, і про «Просвіту»... Ми вашу тутешню контру давно знаємо! Так що збирайтеся – і без лементу! 

...Обхід представників нової влади скінчився тим, що пішли вуйко Онуфрійчук із вуйною Онуфрійчучкою у світ із Панської Долини без «будь здоров» так само, як колись щезла в повінь зі світу Катрінка. Точніше, обв'язаних кількома клунками, вчорашніх твердих господарів забрали великі чорні вантажівки, наглухо затягнуті брезентом. Казали, до залізної дороги у Вижницю. Звідки й закурилося за ними. 

Аж по сьогодні. 

...МОСКАЛИЦЮ РАЗОМ з Онуфрійчуками до колії не забрали – евакуювали на хутір, ближчий до села: в Лустун. 

Сповістили, що громадянка Северин Северина Катеринів-на ні в документах щойно організованої замість примарії сільради, ні в церковних записах членом сім'ї політична неблагонадійних і куркулів Онуфрійчук не значиться, що використовувалася в господарстві як наймана сила, тому ізоляції не підлягає. 

їй дозволили продовжити одноосібне життя, для чого взяти з собою лише клунок особистих речей, кілька черепків із Онуфрійчукової комори, дещо з реманенту та пару кошиків їстівного. 

Якраз в одну підводу все й помістилося. 

Хіба що потайки від військових Северина загорнула в хустку австрійський настінний годинник, привезений вуйком Онуфрієм із війни. Взяла на пам'ятку про своїх добрих господарів. Рівномірне й одноманітне цокання старого механізму в кімнаті, де довгі роки спала Северина, як не дивно, завжди додавало їй рівноваги й спокою. І це, напевно, була єдина річ, що зберігала домашнє тепло господарки, яку чужі й злі люди щойно прирекли на загибель. 

Щоранку вуйкова рука або рука Северинина продовжувала безконечне життя цього розумного й невтомного механізму, серце якого містилося чи то в запечатанім тілі, чи в язикатому маятникові. Ніби підтверджуючи незмінність людського тривання. 

Проте, як з'ясувалося, ніщо не є таким мінливим, як життя людини, коли в нього непрошено втручаються інші люди. 

Оскільки дівка своєї хати не мала, військові люди дали їй дозвіл вселитися ближче до села, в літню стайню для худоби, що належала колись ґазді Косовану, якого замели у світи в один день разом із Онуфрійчуками та іншими ґаздами. 

...ТО БУЛА НАВІТЬ НЕ СТАЙНЯ, а стаєнка-зруб, із маленьким, ніби в'язничним вікном, укрита дранкою. Розміром так десь чотири на чотири метри. 

Дивне Северинине житло, попри всю свою непридатність для проживання людини, мало одну безсумнівну перевагу: потемніла від часу й дощів будівля, здавалося, колись раптово зіскочила з людного місця й задньою стіною вросла в крутий горб, порослий густим буковим лісом. 

Горб нависав над стаєнкою, захищаючи її дрантивий дах від вітру та дощу. Ба, більше того – горб тепер служив мовчазним сторожем і захисником бідної сироти, розчавленої ще одним – несподіваним і неочікуваним – поворотом своєї долі. 

Втомлена з нервів, далекого переходу й непевності, Северина сиділа на порозі теперішнього свого житла й роздивлялася нове місце. 

Обіруч стелилися нетолочені трави колишніх Косованових пасовищ і обнесених загінок для худоби. 

Міде ними тоненько вилася худа стежка до кладки – такої самої худої: шириною в дві зрубані молоді смереки. Рівно стесані від кори стовбури легко перекидалися через воду з одного на другий бік потоку. Так що за бажання й потреби Северина сама могла будь-коли зліквідувати кладку, всього лише стягнувши в траву два смерекові стовбури. 

Гойдлива кладка в кліп ока перебігала небагатоводний, проте шумливий, потік, впираючись у возову дорогу, а та врізалася в неперервну стіну обривистих гір – та й бігла собі далі у світ, повторюючи зиґзаґи коли порослих лісом бескидів, а коли копіюючи зиґзаґи долі тутешніх людей, не розбещених ані багатством, ані іншими надмірностями – хіба що втішалася лише волею безконечних гірських хребтів. 

Лісисті й безлисті хребти почергово шикувалися аж до самого обрію, здалека нагадуючи скам'янілі зімкнуті лави безіменних воїнів зі щитами на грудях, то вигиналися, немовби спини прудких карпатських оленів, нагло гнаних азартними мисливцями чи звіром-неприятелем. А то розгорталися перед людськими очима хвилястими зелено-синіми сувоями полотен чи підіймалися горбатими хвилями небаченого тут ніким і ніколи моря. 

Гостроверхі хребти, один раз грубо зламані тектонічними бурями, вистоювали віки й роки, з непритаманною живим істотам послідовністю затуляючи одне одного – так ніби в непролазних нетрях твердо боронили якісь свої непролазні таємниці, відомі лише лютим вітрам на лисих горах, та хіба ще зірким яструбам, що висіли над горбатими хвилями лісу, немов із-під небес убираючи в свої гострі очі нуртуюче життя на землі, сховане від ока людського. 

Отож, ідучи наїждженою возовою дорогою хутора Лустун і одночасно пасучи очима далекий обрій, можна було сказати, що йдеш насправді не дорогою, а лісом, бо ліс, який зливався з дорогою, нібито лиш тільки на якусь мить випускав дорогу із себе на волю. А он отам, за поворотом, ліс назад підминав її в себе, неначе затягував чи загоював потоптаний тисячами ніг і коліс хребет дороги. Чи з якихось причин не хотів нікому показувати пішаків і їздових на ній. 

Було щось у тому закам'янілому природному строї захисне... оборонне... Бо схована лісом дорога на якусь мить оберігала того, хто топтав її спину, від злої долі чи злої людини, готової будь-якої миті вишмигнути з-за будь-якого деревця й ухопитися в горлянку винному й невинному. 

Такий був тепер час у цих неміряних лісистих горах. 

І такий час тут був завжди. 

Як, напевно, й усюди. 

Та замислюватися над цим не мали коли ні ті, кому тут пуп різали з діда-прадіда, ні ті, що недавно ввійшли сюди господарювати, не питаючи ні в кого ні дозволу, ні згоди. 

Як, урешті, не питали згоди й ті, що були перед ними... 

...ПОСИДІВШИ ТА ПОЗІТХАВШИ, набравши безлюдного простору очима до памороків у голові, Северина нарешті взялася за роботи. 

Найперше – прибила над скрипучими дверима стайні поіржавілу кінську підкову, знайдену на горищі стайні. 

А друге – припасувала вуйковий годинник на протилежній від дверей стіні, навіть не обмітаючи її від павутиння. Так, немовби оселила живу душу коло себе, на око виставивши годину, ніби на око визначаючи людський вік. Або їй тепер не все одно? 

...Першу ніч Северина спала в яслах, у старому, пересушеному й потертому сіні. Під голову підбила свіжого сінця. Постелила старий ліжник, другим його боком укрилася – та так і дочекалася ранку, раз по раз скидаючись від лопотіння крил кажанів на горищі та надоїдливого мишачого шурхоту під підлогою. 

Цілу ніч у ґонтах даху вило, скреготіло, шаруділо й шипіло. Із чорного дощаного перекриття, що служило стелею, лякливими почварами звисали цілі батоги задавненого павутиння, яке біліло вночі мерцями й тягнуло свої потворні лаписька до начисто розбитої Северини. 

Так що, коли перші промені сонця пробилися крізь сволоки стайні, вона вилетіла з ясел, ніби ошпарена. 

Кволо снідала коло корита за стаєнкою, з якого Косовани колись поїли свою численну худобу.

За стінами похмурої стайні був інший світ. Свіжі, соковиті трави байдуже переливалися блискучою росою. 

Вранішнє сонечко, таке сміливе, поспішне, але не надокучливе, било їй просто в очі. 

І простоволоса, але, як завжди, – вся в чорному – Северина ні-ні – й утирала мокрі очі. Чи то плакала, нарікаючи на свою долю. Чи слізьми дякувала за ще один день життя. Чи тільки боронилася від усепроникного й діткливого до самого серця сонця. 

...ТАК ПОЧАЛОСЯ нове Северинине життя на новому місці. 

Добре, що вона скуштувала наймів. І добре, що мала добрі вуха, то слухала вуйну Марію, скільки жила у приймах. Навіть, коли й не дуже було що слухати. Наймитування навчило мовчазну, але допитливу Северину знати й уміти робити все без сторонньої допомоги. 

Шкода лише, що, навчившись в Онуфрійчу-ків усякої – і насамперед чоловічої – роботи, вона так ніколи й не спробувала висидіти щезника (прости. Господи, їй нинішню згадку про нього!), як побріхують дотепер про неї в селі пожадливі до брехонь молодиці. Навіть не пробувала! А могла би – мала час! 

Кров її ні до кого не гнала. 

Язик за зубами тримати вміла. 

Терпіння мала. 

А щезника не висиджувала. 

Не хотіла мати його силу, а йому – віддавати свою. Бо вже замолоду думала про смерть. Знала: хто в житті із рогатим, парується – вмиратиме тяжче, ніж: від задухи. А Северині Бог дав тяжке – сирітське вкупі із наймитським – життя. То хотіла бодай би легкої смерті, як не могла мати легких щоденних днів. 

Язики людям не попришиваєш. Вони такі – мине тиждень-другий і люди-юди позаздрять навіть теперішньому Северининому життю. А зроблене на цьому обійсті її грубими, бо навченими, руками все одно припишуть нечистому. 

Бачте, вона від народження нечиста. 

У гріху зачата. 

У гріху народжена. 

Та ще до всього – москалиця. 

Бог із ними – із людськими язиками. Хай іде, як іде. Хіба може людина переінакшити те, чого ніколи не переінакшиш? 

Якщо Бог розвернув її Долю в ці скелі й безлюддя – значить, вона заслужила такої Долі. А раз так – то треба дякувати Богові. Завтра буде видко, як воно буде далі. Та не тої вона породи, щоби чекати ярма на шиї. 

Коли Северина згадує, як покірно, зі складеними перед себе руками, зі схрещеними по-ту-рецьки ногами сидів вуйко Дмитро перед своїми убійниками (а що вони його закатрупили, Северина не сумнівається ні на хвилину!), вона чує, як закипає в ній злість... як він розказував тому хижому чоловікові у воєнній формі про «Січ»... про посла барона Василька... 

Северина не розказувала би, бо то не було кому розказувати, вона би була боронилася, як уміла би, а хоч би й з вилами в руках. Навіть, коли б тоді вуйко Дмитро говорив до них «отченашем», воєнні люди би його не розуміли, бо вони прийшли по душу, а не по розказ про «Січ» і не по вуйковий маєток. Казати можна тому, хто чує. 

Северина вдивляється перед себе в такий веселий ранковий світ ще трохи сонного Лустуна і чує, що їй тепер так, ніби хто у пропасть її кинув і лишив там без хлібчика-без водички. А вона ще й без тата, без мами. 

То як їй складати руки і покірно чекати?! Перед смертю складе. А тепер – ще зарано. 

...НАЙПЕРШЕ, ЩО ЗРОБИЛА наступного дня, – перешукала нове своє житло на щезника. Бо все може бути. Хто його знає, яку худобу тримали в стаєнці Косовани? Якщо все більше коней – тут їй довго не нажитися. 

Северина змалечку знає, що кінь – то перетворений диявол, який так любив перекидатися в різних тварин, що врешті Господь «поблагословив» його кінською мордою. А ще за свою ж захланність кінь приречений їсти – й ніколи не наїдатися, бо, як був би не висмикував сінце із ясел, де лежав народжений Спаситель, то не був би Ним згодом і проклятий на вічний голод. Через те коневі й не наїстися ніколи. 

Воно, звичайно, було би добре, щоб мати тепер коня до роботи. 

Але жити й спати зараз там, де в Косованів колись жили коні... навіть Северині страшно. 

Ото як не жаліла, а таки відібрала з глиняного глечика жменьку пшениці, взятої у вуйни Онуф-рійчучки для Свят-вечора, та й насипала купками на всіх чотирьох кутах стаєнки. 

Зранку буде видно, чи придатне її теперішнє житло для людини, чи воно годиться і для нечистої сили. 

Майже цілу ніч Северина знову не зімкнула очей: дослухалася до поривчастого вітру та гучного шелесту лісу за стінами, пугикання сов та далекого вовчого виття. 

А вдосвіта, леда зазоріло, обійшла чотири стіни своєї хати – й не на жарт засмутилася, ба, навіть, сполошилася: дві купки пшениці на двох кутах стайні залишились незаймані, а в двох – хтось таки погосподарював. Не проти Божої днини буде сказано, хто. 

Тепер Северина знала точно: це місце для життя не є щасливе. Тут нечистий дух аж на двох кутах товктися може. 

Але на двох інших – є місце й людині. 

Вона знає, що треба робити – підстерегти нечистого. Так, як учила вуйна Онуфрійчучка... ось отак... звичайною дерев'яною рогаткою поцілити у ворону на плоті. По тому випотрошене вороняче опудало підвісити до стелі стаєнки. Хай тепер щезник на вороні цілу ніч верхи їздить, а не Северині спати заважає. 

Тимчасом Северина лагодитиме свою хатку до життя. Бо ніхто їй цього не зробить. 

...ДО ОСЕНІ над полатаним дахом стаєнки курився дим. 

Стіни утеплені глиною з кінським послідом і побілені. 

Лише вікно Северина лишила те саме, маленьке, – заледве більше, ніж; на людську долоню. Та хіба що ще піч із лежанкою виклала якусь нетутешню: на цілих три чверті стайні-хати. Отак переступаєш поріг знадвору – й одразу або вилазь на піч, або ступай крок праворуч і падай на лавицю та стіл. 

Падати на лежанку з порога нікому: гості до неї не ходили – не було коли та й не було кому гостювати в Северининій хаті. 

Світ чим далі – тим стає більше смутним та чорним. І не мають сили його звеселити ні квітучі гори, ні щебет невтомного птаства. 

Як дивно, Господи... 

Відколи в сороковому році із села втекли румунські урядники, уступивши дорогу урядникам-русакам, з якогось дива вся Панська Долина згадала справжнє Северинине ім'я. Десь водно-мить щезло оте щоденне, багатолітнє шиплячо-зміїне, принизливо-зневажливе і нещадно-байдуже назвисько москалиия, що завжди йшло як не попереду неї, то підло й безжально наздоганяло в спину.