Текст книги "Обліковець"

Автор книги: Марина Троян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

11

Я психував. А хто б не психував на моєму місці?

Кожен божий день я ламав голову, як би підштовхнути Мілу до того, щоб вона врешті поплакала. Як порадив Сорой: щоб, виплакавши все наболіле, вона, так би мовити, звільнила місце для нових бажань і вражень. Спочатку я не надто переймався. Здавалося б, що може бути легше, ніж побачити сльози дівчини, якій у її «веселій» сімейці виділено роль цапа-відбувайла? Тут нічого й робити не треба, просто чекати й запастися посудиною побільше, аби не потонути, коли греблю нарешті прорве. Але ж ні, не з моїм щастям! Терпіла все, як кам’яна баба, і брови не супила! Я мусив утрутитися.

Хай би хто там що думав, для мене це було завданням підвищеної складності. Як же, на Бога, мені це зробити, якщо я жодним, навіть наймізернішим чином не міг вплинути на свою підопічну? Перепробував усе: говорив із нею уві сні, крутився біля неї перед дзеркалом (а раптом там мене буде видно?), намагався передати свої думки через доторк… Усе марно. Міла мене не чула й не бачила. Ті вміння, які я мав, допомагали мені пересуватися самому і, якщо дуже напружитися, переміщувати предмети. Але розкрита на певній сторінці книжка, розбита шибка чи розсипана сіль не наштовхували Мілу ні на які роздуми, крім як про нехлюйство своїх сусідок.

Я не міг нічого. І раз у раз ставив собі одне єдине питання: «Навіщо людині такий обліковець, який ні на що не здатен?» Я не міг подужати навіть такої дрібниці, як змусити дівчину поплакати досхочу – а це вже скандал, бо на це здатний кожен, навіть найнікчемніший мужик!

Тільки не я. Бо я наче й не зовсім мужик. Але таки не зовсім і янгол. Я – щось посередині, а якщо говорити точніше, я – ніщо. Ні на що не здатне ніщо.

І навіщо я весь час волочуся біля Міли? З якою метою? Що я з такими «талантами» можу (чи мушу) для неї зробити? Крім того, звісно, що збирати монети. Але вони з’являються самі по собі, без мого втручання. Більше того, з’являються навіть тоді, коли мене поруч із Мілою немає. Для такого й простої коробки вистачило б.

– Я обов’язково мушу постійно тинятися за Мілою? – спитав я в Сороя при нагоді.

– Ні, не мусиш, – відповів той.

– Чудовенько! – вигукнув я, не звертаючи уваги на те, що Сорой хотів іще щось казати. – Тоді я йду у відпустку! Багаж при мені: півмішка золотих копійок у правій кишені та жменька срібних – у лівій! Одним словом, усе, що треба для курортного сезону!

То я вже дурманів, бо прекрасно розумів, що навіть якщо забажаю купити собі морозива (якщо говорити фігурально, бо точно не зможу ні забажати, ні купити, ні тим паче з’їсти його), жодної з цих монет мені здихатися не вдасться. Але я розумів також, що мені конче потрібна зміна клімату. Бо від того клімату, у якому я перебуваю останнім часом – клімату Мілиного дому – у мене от-от зупиниться серце (знову ж таки – фігурально).

Так, я винен: дав маху й не зміг допомогти людині трохи поплакати. Але, думаєте, після того, як це сталося саме по собі, комусь полегшало?

Надька мовчки везла Мілу додому в машині дяді Борі й навіть не завдала собі клопоту насварити її за втечу. Натомість, підозріливо зиркнувши на водія, почала в нього випитувати:

– Хто така Тетяна, про яку тебе Химка питала?

Вона ж бо добре знала, що його жінку звуть Наталею, з дітей він має тільки сина і серед його найближчих родичів Тетян немає.

– Що це ще за допит? – відразу вишкірився дядя Боря. – У тебе що, нема зараз інших кандидатів, щоб полоскати мізки? – Він кивнув у бік заднього сидіння, де зі своєю валізою скрутилася Міла.

Надька й замовкла. Вона ще не бачила дядю Борю таким злим і не хотіла далі лізти під вогонь.

Зате, залишившись удома удвох із дочкою, Надька відважила їй такого ляпасу, що відлуння по хаті пішло.

– Бачиш, до чого ти догралася! – заверещала вона на Мілу. – Посварила нас із Борисом і рада собі?

– А я тут до чого? – Міла хоч і перелякалася, але не згодна була одразу давати себе на поталу.

– Як до чого? – лютувала Надька. – Думаєш, він не мав інших справ, як тинятися вночі по всьому селу й вишукувати сопливу втікачку? Хіба після цього не будеш злий, як вовк?

Міла прикусила губу. Насправді вона геть не чекала, що мама буде так перейматися й шукати її серед ночі по всіх усюдах. Ну, поїхала в інститут раніше – яка різниця? Вона ж попередила маму запискою, щоб не хвилювалася. Потім, по приїзді, отримала б свою кару за непослух, – домашній арешт абощо, – і всі справи. Але ж ні, мамі, виявляється, не байдуже!

– Вибач мені, я такого не хотіла, – покірно й майже радісно перепросила Міла в матері. – Не треба було так переживати, зі мною ж усе гаразд.

– Не переживати? – вигукувала Надька, розмахуючи руками. – Як же тут не переживати? А що люди про нас казатимуть? Що в нас неблагополучна сім’я, що діти з дому тікають? А Полі ж іще заміж треба вийти! Хто ж нормальний її потім візьме, ще й з дитиною, коли про нас всяку погань балакатимуть?

От вам і все! Тут, щоб полегшало, одними сльозами не обійдешся.

Мілу посадили під домашній арешт на два дні: якраз щоб Поля нагулялася, а потім відійшла після гулянки.

А я сидіти в цьому дурдомі не мав ані найменшого бажання.

– У вас тут є щось на зразок кімнати відпочинку для обліковців? – запитав я в Сороя, на що він розвів руками, показуючи обрій.

Іншими словами: весь світ твій, роби, що хочеш.

Ну й добре!

Так і не надумавши, куди мені подітися, я просто майнув якнайдалі. Ішов, біг, летів куди-небудь, де б усе було інакше.

Коли врешті почав звертати увагу на оточення, помітив, що опинився в якомусь парку якогось міста, де гралися діти, а мешканці вигулювали собак. Усі лавочки були зайняті парочками, газони – собаками, а гойдалки – дітлашнею. Тут не було снігу, дерева були зеленими, а люди – галасливими. Я набачив лише одну відносно тиху місцину, де, як на диво, нікого не було, – дитячу пісочницю. Всівся на бортик і підпер щоки руками.

Якби мене хтось побачив, то, напевно, замовив би за мене слівце якомусь міліціонеру: статний чолов’яга сидить у пісочниці, впершись колінами мало не у вуха, і витріщається на свої босі ноги! Але мене ніхто бачити не міг.

– Чому ти такий сумний? – запитав дитячий голосок.

Ні, я не подумав, що це було сказано мені – просто стало цікаво, хто тут іще, крім мене, вирішив тихенько й непомітно посумувати. Коли я підняв очі, то побачив біля себе дівчинку років чотирьох, яка тримала в руках відерце з пасочками, лопатками та іншим пісочним причандаллям. Покрутився вправо-вліво, але в радіусі кількох метрів навколо нас нікого не було, лише трохи осторонь вмощувалася на лавочку літня жіночка – вочевидь, бабуся. Я знову глянув на дівчинку, намагаючись збагнути, у кого вона запитувала, і та, дивлячись просто мені у вічі, повторила питання.

– Бо я не знаю, що мені робити, – відповів я, не вірячи до кінця, що говорять саме до мене.

– А що тобі кажуть батьки? – знову запитала дівчинка.

Вона говорила таки зі мною! Не знаю, як таке може бути, але вона мене бачила й чула! Може, я раптом «ожив»? З цією думкою я глянув на бабусю, яка спокійно сиділа собі, дивилася на свою онучку в піску й не виявляла жодних ознак хвилювання з приводу того, що біля неї сидить чужий дивний дядько. Ні, бабуся мене не бачила, це точно. Чому ж дівчинка змогла?

– У мене немає батьків, – відповів я дівчинці, яка почала розкладати навколо мене пасочки, оминаючи те місце, де стояли мої ноги. Не знаю чому, але при цих словах у мені щось тьохнуло, наче відгомін почуття, якого вже не буде.

– А-а, – мовила вона зовсім по-дорослому. – Ну, тоді роби хоч що-небудь. Так мама татові каже. Можу дати тобі відерце, і ти зробиш хатку…

Вийшовши з парку, я на хвильку притулився до стіни й роздумував про дівчинку, яка мене бачила і, не надавши цьому значення, продовжувала ліпити фігурки з піску.

– Чого киснеш, чувак? – почувся голос.

Я й не помітив типа, який сидів на бордюрі між стіною й кущами, огорнутий хмаркою диму, і босою ногою відбивав ритм тільки йому відомої мелодії. Можна було подумати, що це один із наших, якби з-під куща не виглядали його сандалі, а в погляді не було дурману, якого я, навіть маючи велике бажання, нагуляти не зміг би. А таки цей тип мене також бачив.

– Я не знаю, що мені робити в цьому довбаному світі! – відповів я, як і тій дівчинці, від несподіванки сказавши правду.

– Респект, чувак! Я тебе розумію! – І він так божевільно зареготав, що, здавалося, під ним і бордюр підстрибує. – А що ти хочеш робити? – висміявшись, запитав він.

– Кричати, – видав я перше, що спало на думку.

– То кричи! – просто відповів хлопець і, показуючи мені, як це робиться, набрав повні груди повітря, розкинув руки й почав волати що було сили.

Я й собі розкинув руки й настроївся глибоко вдихнути, аж тут до мене дійшла вся безглуздість дійства.

– Ні, уже не хочу, – опустив я руки.

– То не кричи! – І він знову зайшовся реготом, від якого навіть мені рота скривило в посмішку.

Ви будете сміятися, але третім місцем, куди я забрів, виявилася божевільня. Її територія, відділена бетонним парканом, межувала з парком, але я, петляючи туди-сюди, того паркана навіть не помітив. І ви знову будете сміятися, коли дізнаєтеся, що втретє за сьогодні я почув те саме питання: чого я так зажурився? Цього разу його озвучила жінка, що з виду була типовою тутешньою мешканкою. Вона висмикувала зі своєї голови по волосині та підкидала вгору. Щоразу, як волосина падала на землю, жінка була така спантеличена, наче тільки щойно відкрила, що гравітація діє від землі, а не від неба…

Їй я відповів те саме, що й попередникам.

– Навчися літати, – порадила вона мені, не полишаючи скубти свою голову.

– Це я і так умію, – зітхнув я, удавши, що розмовляю з мудрецем.

– Тоді навчися не літати, – була її наступна порада. – Це не менш складно. Я, наприклад, не вмію ні того, ні другого.

Я поплівся далі, і в якийсь момент мою увагу привернув старенький дідок, який сидів біля свого гаража й перебирав якісь залізяки. Їх була перед ним ціла гора: великих і маленьких, довгих, покручених, круглих, і ще якоїсь незрозумілої форми гвинтиків і деталей. Він сидів на ослінчику перед тією горою, брав у руки деталь, довго та уважно її роздивлявся, потім відкладав на одну з менших куп, ліворуч або праворуч від себе. Я зазирнув до гаража й побачив запилену, затягнуту павутинням комору, де накидано всілякого мотлоху, але нема й сліду від машини чи мотоцикла. Навіть велосипедом тут не пахло. Дід наводив лад у старому гаражі, де давно не жив ніякий транспорт і куди майже ніколи не ступає нога людини.

– А ти чого байдикуєш? – гаркнув дідок до мене начальницьким тоном.

– Може, ти скажеш мені, що я маю робити? – з викликом запропонував я йому.

– А ти не маєш діла? – Дідок здивовано повів бровами.

– Я сказав би, що ні, – зізнався я.

– Тоді допоможи мені робити моє, – поділився дід.

Я міг би допомогти йому. Але якщо я це зроблю, то що тоді тому бідному діду залишиться робити в цьому житті?

Не знаю, скільки я так тинявся, натрапляючи на різних людей. Деякі мене бачили й розмовляли зі мною. Звісно, то була така категорія осіб, що якби вони комусь розповіли про мене, їм би ніхто не повірив. Вони самі собі не повірили б наступного ж дня. Але таких було мало. Для основної маси я залишався невидимим. І хоч скільки вештався, скільки дослухався, просвітлення так і не діждав.

З таким результатом, чи то пак, із його відсутністю, я повертався назад.

– Що у вас тут новенького? – запитав я в Третьої, яка за своєю звичкою сиділа на стовпі в Лейлиному дворі. Я знав, що Міла повернулася після сесії й зараз навідалася до подруги, щоб поділитися враженнями.

– Та нічого особливого, – проспівала Третя, наділивши мене однією зі своїх загадкових усмішок. – Окрім того, що, поки ти десь провітрювався, твоя підопічна вийшла заміж!

12

Мілине інститутське життя у вирі загального студентського варива нічим суттєвим не вирізнялося. Більше того, якщо порівняти з іншими, більш активними особами, воно могло видатися прісним і одноманітним.

Довге сидіння в бібліотеці, довгі черги до ксерокса чи до комп’ютера, довгі нудні лекції й довгі вечори в кімнаті, яку їй давали в гуртожитку на час сесії, наодинці із собою. Та й чи могло бути інакше? Зайвих грошей у неї ніколи не водилося, тому, щоб отримати навіть поганеньку трієчку, доводилося скніти над книжками й конспектами та сподіватися на те, що екзаменатор ще не всю свою совість продав. З тієї самої причини доводилося уникати групових походеньок по кав’ярнях і клубах, обмінюючи гучну веселу компанію однокурсників на мовчазне меланхолійне товариство книжок і голих стін. Залишалися хіба кілька хвилин компанійського хихотіння між парами, перед дверима екзаменаційної аудиторії чи на зупинці маршрутки.

Але це була її власна дійсність, іншої вона не мала й бажати не наважувалася.

Крім того, не все було так погано. Окремі предмети були Мілі дійсно цікаві, і тоді час у бібліотеці минав непомітно, а сидіння над книжками приносило їй певне задоволення. І ті хвилини хихотіння з дівчатами та хлопцями – носіями свіжої крові, що, здавалося, були вільні від упереджень, – Міла не проміняла б на місяці перебування вдома, нехай би навіть мама із сестрою здували з неї пилинки й носили на руках. Цими приємними митями Міла й жила, намагаючись не зважати на прикрощі й не помічати того, що інші цих митей мають у тисячі разів більше.

Так, у коротких радощах і довгих завчаннях, минув перший рік. Так, певно, минув би і другий, і наступні роки Мілиного студентства, якби застояну воду не спінила певна обставина.

Якось Міла, засидівшись у бібліотеці, не встежила за часом і спізнювалася на важливу лекцію. Її пропуск дорівнював смерті, бо професор відмічав присутніх, відсутніх мав звичку на екзамені «розстрілювати», а спізнення вважав чи не найгіршою образою. Тому Міла, порушуючи всі можливі правила поведінки, як обпечена, мчала коридором, налітаючи на людей та волаючи в бік ліфта, щоб невідомі пасажири, які вже встигли до нього увійти, притримали дверцята. Вона руками вчепилася в ті дверцята, та її ноги поїхали по слизьких кахлях далі по коридору, а легкий наплічник, накинутий на руку абияк, обкрутився навколо шиї й стукнув її по голові. Отакою хвеською вона й постала перед єдиним пасажиром, який втягнув її разом із неслухняними кінцівками та наплічником до ліфта й простежив, щоб поза ліфтом, бува, ще чого потрібного не залишилося.

Підвівши очі, Міла побачила перед собою хлопця, який прилаштував її в кутку і тепер сам зручно обперся об хромовану ручку на стіні. Він не був писаним красенем, його одяг і речі нічим позаземним не виділялися, і він не кинувся щебетати до Міли ввічливі слова, причаровуючи своєю сердечністю. Він був ні низький, ні високий, мав волосся ні темне, ні світле, риси його обличчя були ні тонкими, ні грубими. Він не пахнув дорогими ароматами, але й не тхнув потом і куривом. Проте він був із тієї породи хлопців, яким хотілося подобатися, кортіло піймати його зацікавлений погляд, виманити в нього слова звертання й прагнути його товариства.

Міла рефлекторно випросталася, обсмикнула одяг і поправила волосся. Дівчина не наважувалася прямо дивитися на сусіда чи першою заговорити, бодай для того, щоб подякувати за допомогу. Вона тільки стояла біля стіни, збентежена й розгублена, намагаючись зрозуміти, чи дивиться хлопець на неї, і думала про те, аби ніхто більше до ліфта не ввійшов і не став поміж ними. Міла й сама не могла б сказати, чого вона сподівається, адже навряд чи цей непримітний сірий бовван у її подобі міг отак зразу зацікавити хлопця. Вона лише хотіла зараз проїхати в цьому ліфті з ним удвох, хай і безслівно, і ще трохи помліти в цих нових і п’янких хвилях.

Але коли двері зачинилися, а ліфт тріпнувся й загудів, хлопець почав весело реготати, абсолютно Міли не соромлячись і ніскільки не боячись зачепити її ніжних почуттів. Дівчина від несподіванки вирячилася на нього й зніяковіла ще дужче від розуміння того, що тільки з неї він може зараз реготати й тільки така дурепа, як вона, надіялася викликати в нього якісь інші емоції, крім сміху.

За мить її кров закипіла – чи то образою на нього за його малодушність, чи праведним гнівом на себе за свою сентиментальність. Міла не мала наміру розбиратися в цьому, вона із силою натиснула на червону кнопку з написом «Стоп», а коли ліфт зупинився – на кнопку з цифрою «3», бо якраз до третього поверху вони встигли доїхати. Хлопець припинив сміятися. Двері відчинилися, Міла вискочила в коридор і побігла за ріг, перш ніж він зміг щось сказати.

Спочатку вона просто заховалася в куток, притулившись ліктями й лобом до стіни, і спробувала стримати сльози, які навернулися на очі. Коли почула, як ліфт рушив і в коридорі залягла обнадійлива тиша, Міла відвернулася від стіни, покліпала, осушуючи очі, і підняла з підлоги свій рюкзак. Хлопець хлопцем, але треба йти на лекцію. Чи він глузував із неї, чи крутив пальцем біля скроні – Міла намагалася не думати й раділа, що не бачить цього. Вона пішла до сходів, намагаючись поспішати, але вже без того шалу, який заніс її в ліфт.

Підійшовши до дверей лекційної зали, дівчина обережно смикнула за ручку. Двері не відчинялися, хтось зачинив їх зсередини на замок. Ще один вибрик ексцентричного професора, щоб провчити несерйозних студентів.

Міла застогнала і, з’їхавши спиною по стіні, сіла просто на підлогу. Забагато на сьогодні випало неприємностей, щоб залишатися бадьорою. Мало того, що жіноча гордість була розтоптана, – розтанула й надія на позитивну оцінку, а на горизонті маячило дві години втраченого часу в гірких роздумах про те, що доведеться приїжджати на перездачу, попередньо отримавши від матері і за свою тупість, і за додатково викинуті гроші, і за зайвий час інститутського «загулу».

Хвилин десять просидівши на підлозі й послухавши басовите бубоніння професора, що вчувалося з-за дверей, Міла підвелася й попрямувала до їдальні. Вона вирішила сьогодні не ходити голодною, як зазвичай, економлячи на обіді, – досить уже втрат на один день, хай хоч шлунок порозкошує.

У їдальні Міла розщедрилася на царський обід: узяла відбивну на півтарілки (хоча за ті гроші, які за неї віддала, могла б харчуватися увесь завтрашній день), плов та склянку соку (куди ж подітися, як душі захотілося!). Їдальня була майже порожньою, тільки двійко студентів за дальнім столиком також вбивали час до наступної пари. Міла поставила тацю на столик в іншому кутку зали й не встигла ще й сісти, як із-за рогу, якраз біля неї, вийшов той самий хлопець із ліфта. Побачивши її, він зробив суворе обличчя й грізно вигукнув:

– Дівчино, годі мене переслідувати! Я скаржитися буду!

Міла від несподіванки та обурення смикнулася й зачепила рукою склянку, яка впала на відбивну, заливши соком ще й плов. Глянувши на рештки свого понівеченого царського обіду, вона із серцем вигукнула до хлопця, вклавши в голос весь жаль, все розчарування і всю прикрість сьогоднішнього дня:

– Що я тобі поганого зробила?!

Хлопець відразу змінився на лиці, замість суворого погляд став здивованим і розчуленим.

– Та нічого не зробила, – примирливо відповів він. – Я ж просто жартую. Зачекай хвилинку.

Він пішов до роздавального столу й за кілька хвилин поставив перед Мілою тацю з таким самим набором страв, рештки якого дівчина встигла винести. Вона глянула на хлопця, який тепер так мило їй усміхався, і відкарбувала:

– Мені від тебе вибачень не треба.

– А я й не прошу вибачення, – так само виразно відповів він. – Мене природа зробила таким легкодухим нахабою, тебе – такою чутливою дитинкою. За що тут перепрошувати? Тут уже нічого не вдієш.

Не чекаючи її подальшої реакції, він розвернувся й пішов геть.

Міла з хвилину постояла в здивуванні й роздумах. Чи він тут когось шукав і не знайшов, чи прийшов сюди пообідати, а вона йому перебила апетит – залишалося загадкою.

Дівчина сіла й почала їсти. Врешті, вона заплатила гроші й мала повне право вийти з їдальні ситою. І вона змусила того хлопця змінити тон, а це було хай незначною, хай примарною, але таки підставою вирости у власних очах.

На наступній парі Міла зауважила, що всі в її групі були страшенно розбурхані, немов серед них пронісся тайфун. І він таки справді з’явився в особі нового студента. Міла його ще не бачила, але чимало наслухалася про нього. Подейкували, що він, два роки провчившись на стаціонарі, влип у якусь історію й був поставлений перед вибором: або кидати інститут, або скористатися компромісним варіантом і піти на другий курс заочного відділення. Саме її групі пощастило отримати таке нове надбання, і більшість одногрупників залишилися цим задоволені.

Новачок виявився запальним, енергійним веселуном, з якого дотепи, кумедні забави й цікаві пропозиції аж вихлюпувалися. А вкупі з добродушним характером і відсутністю комплексів ці якості забезпечували йому майже стовідсоткову прихильність дотичних до нього людей незалежно від темпераментів, переконань чи соціального статусу.

Наступного дня в аудиторії, коли група зібралася на консультацію, Міла таки його побачила. Той самий хлопець із ліфта вільно увійшов до кімнати, весело привітався з тими студентами, з якими вже встиг затоваришувати, і, оточений гучною компанією, дзвінко сміявся, аж поки не зайшов викладач. Мілу, здається, він і не впізнав.

З появою Ростика (так звали нового одногрупника) почалися нові часи, причому для всіх. У ньому кров аж бурлила й закипала, не даючи сидіти на місці ні йому самому, ні його оточенню. Ця компанійська енергійність була настільки заразною, що розворушила всіх. Ростик почав підбурювати групу на колективні гуляння й сам організовував усе так, щоб виходило весело та недорого, таким чином втягуючи до тусовки навіть найнезаможніших, які не могли дозволити собі витрачатися на розваги. Крім того, маючи відкриту натуру й тугий гаманець, він не раз сам спонсорував деякі дійства, заражаючи своєю щедрістю інших заможних одногрупників. Такі починання безслідно не минулися: одногрупники, які раніше знали одне одного лише в обличчя, роззнайомилися, розібралися й здружилися, група стала більш монолітною, а гуртом, як відомо, і батька легше бити. Навіть успішність поліпшилася.

Так Міла й покинула свої чотири стіни та потрапила до гурту.

Вона вперше пізнала відчуття приємної важкості в ногах і легкості на душі, що супроводжують людину, яка всю ніч протанцювала в клубі. І хоч цей стан тривав недовго (рівно стільки, скільки знадобилося їй, щоб дістатися подушки), і хоч він не змінив її скромної й негулящої натури, проте був цінним для дівчини, як шматок коралу, вихопленого під час підводного плавання: неважливо, чи бажаєш ти повернутися під бурхливі води, усе одно спомин про пірнання в них навіки залишиться з тобою.

Вона вперше потримала в руках більярдний кий. І хоча орудувати ним її вчив несимпатичний і зарозумілий сусід по парті, тоді як той, інший прикипів до гри на сусідньому столі й нічого більше не помічав, Міла все одно сповнилася майже лицарської відваги.

Не сказати, що той, інший, тобто Ростик, геть цурався Міли, холодно ігнорував чи показово не визнавав. Він тримався з нею рівно й доброзичливо, достатньо ввічливо, може, трохи розхлябано – так само, як тримав себе з усіма іншими дівчатами з групи. А про те, що якось він уже Мілу бачив і мав із нею, так би мовити, інцидент, Ростик не згадував ні словом, ні поглядом, ні поведінкою. Здавалося, це для нього було настільки несуттєвим і непомітним, що пронеслося крізь пам’ять та увагу, як пилинка над квітником.

А Міла чомусь постійно згадувала ту ситуацію і ніяк не могла змусити себе ставитися до хлопця так само, як і до інших одногрупників. Проводячи час у спільній компанії, вона мимохіть шукала його очима, нашорошувала вуха, щоб почути його голос, розгублювалася, коли він опинявся від неї на відстані витягнутої руки. Але, звісно, ні словом, ні поглядом, ні поведінкою намагалася свого ставлення не виказати.

Одного разу, проте, Міла таки себе виказала. Ні, вона не почала загравати, сміючись із будь-якого приводу, аби показати, як із нею може бути весело; не вступала у філософські розмови, щоб продемонструвати свій гострий розум і тонку душу; не намагалася відверто вдягатися, щоб зачепити його предковічний інстинкт. Вона просто не змогла стримати свого пориву.

Якось перед екзаменом виявилося, що для допуску потрібно пред’явити екзаменатору свій конспект. Деякі студенти, які залишили конспекти вдома, стрімголов помчали за ними, деякі кинулися нашвидкуруч заповнювати прогалини у своїх. У Ростика конспекту не було взагалі. Міла зі щемом слухала, як він жаліється перед аудиторією на своє невезіння, як бідкається, що тепер точно завалить екзамен, бо й так поганенько розуміє предмет і має пропуски, і як театрально змиряється з тим, що тепер батьки точно відправлять його до армії, як і обіцяли. Коли він із сумним обличчям і опущеною головою заходив до аудиторії, Міла ладна була обняти його й заплакати. Коли за дверима почувся гоноровий голос екзаменатора, що читав бідному хлопцю нотацію, яка не могла завершитися нічим іншим, як ганебним вигнанням цього «лінивого й безвідповідального студента» з аудиторії, у Міли щось перемкнуло. Вона вхопила свій зразковий конспект, швидко вирвала з нього першу сторінку з підписом власника й увірвалася до екзаменаційної. Міла поклала зошит перед екзаменатором, захекано пояснила, що позичала в Ростика його конспект і не встигла вчасно віддати, і, намагаючись не помічати ні критичного погляду професора, ні здивованого погляду Ростика, вискочила за двері.

Ця дрібниця викрила її більше, ніж усі жіночі хитрощі. Міла стояла біля стіни, сповнена якоїсь ейфорії, що завжди супроводжує божевільні вчинки, і з острахом чекала того моменту, коли Ростик вийде з аудиторії. Та мить, коли він, усе зрозумівши, уперше подивиться на неї новими очима, стане для неї або початком великого жалю, або стартом нових сподівань.

Ростик вийшов, але Мілі його погляд не дістався – його перехопив натовп схвильованих одногрупників, які обступили хлопця й один поперед одного почали закидати питаннями й вигуками. Міла чекала, але те чекання було надто витонченими тортурами для її й без того стріпаних нервів.

Боячись остаточно злетіти з котушок, вона встрибнула у відкриті двері, коли наступний одногрупник із виразом полегшення вийшов з аудиторії.

Тоді вона ледве натягла на «задовільно». Відповіла добре, але відсутність конспекту стала нездоланною стіною між нею й гарною оцінкою. Дивно, що професор узагалі дозволив їй відповідати, та, певно, її попередній вчинок укупі з виснаженим обличчям трохи його розчулили. Ростик отримав «добре», що вважав для себе досягненням більш ніж достатнім, і без заперечень піддався на вмовляння товаришів негайно це відсвяткувати. Коли Міла вийшла в напівпорожній коридор, його вже там не було.

Тож Мілині почуття отримали відстрочку. Але наступного дня в гамірній аудиторії перед черговою консультацією вона знову вся тремтіла й задихалася. А Ростик, увійшовши, як завжди, в оточенні своєї свити, розмито привітався до присутніх, тільки злегка ковзнувши стрімким поглядом по партах, і всівся на своє місце. Тільки раз, коли Міла нервово пиляла ручкою сторінку порожнього зошита, гублячи очі в його клітинках, їй на мить здалося, що Ростик збоку її роздивляється. Але коли дівчина підняла голову, він дивився в інший бік, і вона швидко змирилася з тим, що їй лише здалося.

Через кілька днів вона знайшла в себе на парті свій горезвісний конспект. Через півгодини, виходячи з корпусу, Міла з розмаху викинула його в смітник.

Ще через тиждень вони групою святкували закінчення сесії. Пили, танцювали, сміялися. Міла також трохи пила, трохи танцювала, трохи сміялася, після чого безсило пролежала всю ніч, не в змозі заснути, дивлячись у стелю.

Сесія пройшла, залишивши відлуння гучних подій і тихий відгомін невиправданих сподівань. Міла поїхала додому. Її сестра Поля була вагітною, а мама потребувала її допомоги й повної моральної віддачі.