Текст книги "Обліковець"

Автор книги: Марина Троян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Марина Троян
Обліковець
Роман

Лауреат II премії Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

© Троян М. М., 2013

© DepositPhotos.com / Konrad Bak, обкладинка, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес ( www.litres.ru)

* * *

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Передмова

Кожне вдале нове знайомство потребує розголосу (звісно, якщо йдеться не про сердечні таємниці). Особливо це стосується книжок. Прочитавши твір, який сподобався, зачепив тебе і дрібними скалками вдалих образів та метафор тривалий час тривожить твоє серце, завжди прагнеш поділитися своїми враженнями – але не завжди знаєш, як це краще зробити. Переказувати сюжет? Це нечесно щодо тих, хто ще не читав книгу. Напустити туману й обмежитися загальними фразами та вигуками «Чудово! Неперевершено!»?.. Це також нечесно, знову ж таки – щодо майбутніх читачів. Промовчати, і нехай небайдужі самі пірнають по свої перлини в бурхливе море сучасної літератури? Однозначно не варіант. То що ж тоді робити? Мабуть, спробувати дати всього потроху, крім мовчання, звісно. І сподіватися, що це буде корисним тому, хто вперше взяв до рук уподобану тобою книжку.

Світ, створений автором, завжди має бути справжнім. У нього мусиш вірити. І байдуже насправді, у якому жанрі написано роман. Містика, фантастика, суворий реалізм, екскурс в історію або альтернативна історія… варіантів безліч. Але читач мусить бути певен: отак усе і трапилося. Саме так і ніяк інакше. На позір це ніби просте завдання, однак не в кожного, навіть відомого автора, це виходить. Проте створити не один, а цілих два реалістичні, проникливі, впізнавані й надзвичайні світи, безумовно, вдалося Марині Троян у романі «Обліковець».

Світ перший – наш із вами. У ньому живуть наші сучасники, звичайні люди, не заморські принцеси, не лорди та герцоги, не американські кінозірки, а ті, кого називають «пересічними громадянами». Вони багаті і бідні, закохані і самотні, порядні і безпринципні. Вони мріють і страждають, потерпають від ран і завдають болю, ідуть до мети за будь-яку ціну і знають, що далеко не завжди мета виправдовує засоби. Вони – живі і справжні й тому не лишають байдужими. І циганка Лейла, чия мрія лікувати людей раз у раз розбивається об суспільний стереотип – квітчаста спідниця, сім разків намиста на шиї та скоромовка «соколику срібний, дай поворожу, усю правду скажу», і її мати, цілителька Серафима, і Міла, юна, чиста, надзвичайно віддана своїй родині дівчина – віддана тим, хто, правду мовити, не вартий доброго слова, і Славко – син заможних батьків і заручник їхнього уявлення про те, що є правильним заняттям для мужчини, – усі вони напрочуд реальні і хвилюють, збурюють уяву та викликають співчуття цією реалістичністю. У них просто неможливо не вірити. Вони – це ми. Їхнє життя – це наше життя. Тому воно нас і цікавить.

Світ другий – потойбічний. Загадкові сірі та білі обліковці, яких має кожна людина, але не янголи-охоронці. Вони не можуть захистити своїх опіканців від жодної біди, їм узагалі заборонено втручатися у справи земні та виказувати будь-які емоції, однак і в тому, іншому світі заборонений плід – найсолодший. Їх бачать діти та божевільні, а вони бачать нас, доки хочуть бачити; вони не ходять за нами слід у слід, бо їхнє завдання – не охороняти, а рахувати. Що саме? Вони спочатку й самі не знають що. Потім – не знають навіщо. А згодом разом зі знанням приходить усвідомлення мети – їхньої і їхніх опіканців. Обліковці дізнаються, хто вони, звідкіля взялися і ким, можливо, стануть. А далі… історія про те, як перетинаються ці світи. Історія захоплива, розказана вміло, досконало і – сердечно. Це оповідь, у яку авторка вклала душу, це книжка, якій віриш без примусу, від якої важко відірватися, а перегорнувши останню сторінку, ти починаєш заздрити тим, для кого знайомство з «Обліковцем» іще попереду. Дуже сподіваюся, що для вас воно буде не менш приємним, аніж для мене.

Наталка Шевченко

Пролог

Коли на мене дмухнув вітерець, а я нічого не відчув, то подумав: «Буває». Коли в око різонуло світло, відблиск сонця від води, а я навіть не примружився, виникли певні підозри.

Коли млява чайка неквапно летіла просто на мене, навіть не збираючись звертати, я подумав: «Із чайками також буває». Коли горопашна птаха таки влетіла прямісінько в мене й без найменшої шкоди фізичному та психічному здоров’ю й вилетіла з іншого боку, попрямувавши собі далі, – я вже точно знав, що вскочив у халепу.

Потупцяв по піску – ні тобі гарячого лоскоту на п’ятах, ні слідів під ногами. Вдихнув на повні легені розхвалене поетами й медиками морське повітря – і не відчув ані солоного присмаку в горлі, ні самого горла. Про легені, мабуть, я також бовкнув дурню.

Порожній дикий пляж невідомо яких широт цвів собі дикістю; хвилі перламутрового моря одна за одною облизували й без того мокрий пісок; п’ятачок сонця гордо сяяв щосили, надаючи всьому під собою безтурботної млявості.

«Життя прекрасне!» – сказав би я, огорнутий цією розкішшю. Сказав би, якби раптом не збагнув, що тепер являю собою щось, що винесене за рамки того життя.

Я швендяв по пляжу, намагаючись зібратися з думками. Ліг. Встав. Поплив. Повернувся. Нічого. І так до лиха часу. Добрим знаком було те, що я таки міг піти, лягти, встати, пливти й пірнати.

Оглянув свої руки, ноги – ніби нормальні кінцівки людської особини. Білі штани, біла сорочка – теж нічого особливого, лахи як лахи. Тільки взуття не знайшов. Мабуть, хвилі злизали, доки я силувався збагнути, що тут до чого. Обмацав щоки, ніс, бороду. Цікаво, я й гадки не мав, як це все на мені виглядає. Зиркнув довкола ще раз, але, звісна річ, тут не було не те що дзеркала, а й узагалі нічого антропологічного. У море заглядати не було сенсу – на метушливих баранцях хвиль я навіть тіні побачити не зміг.

Ліг. Задумався. Якось аж надто порожньо в голові. Крім того, що я оце зараз бачив перед собою, думати ні про що не виходило. Хіба про те, якого насправді кольору моє волосся та як виглядає носюра. Отже, можна вважати, у мене з’явилася перша мета – з’ясувати це.

Знайшовши затишну місцину, я спробував викопати в піску ямку, щоб наносити туди води і глянути на своє відображення в тій калюжі. Та дзуськи! І чому відразу не второпав: якщо я навіть слідів на піску не здатен залишити, то годі й думати цей пісок загрібати руками!

Цікаво, що я маю тепер робити? Я знову ліг. Це в мене виходило найкраще.

Почало сутеніти. Сонце хилилося до обрію, немов сп’янівши від своєї вищості, мостило почервонілого носа туди, де його не буде видно. Вітер посилився. Хвилі розійшлися не на жарт. А мені знову ні холодно, ні жарко. От нудьга!

Я обіперся на лікті і дивився на рожевий захід. Гарно. Нудьга відпускала, натомість росло зачарування.

Якоїсь миті, коли я отак зачаровувався, мене осяяло нове відчуття, якого я тут ще не знав. Ні погане, ні хороше, просто відчутне. Відчуття присутності. Я озирнувся. Позаду стояв чоловік у сірих штанях і сірій сорочці. На голові в нього був чудернацький сірий капелюх, який нагадував чи то хвилю на злеті, чи кущ бур’яну. Як і я, він був босий.

– Я, мабуть, тебе тут чекаю, – сказав я перше, що спало на думку.

– Еге ж, – погодився той, ніби ми з ним і справді сто років були знайомі і він прийшов зараз привітати мене з днем народження.

– Ми маємо кудись іти? – продовжував вгадувати я, роздивляючись оте безглуздя на його голові.

– А ти вже хочеш звідси йти? – спокійно поцікавився «сірий».

– Хочу, – впевнено відповів я.

– То чому сам не пішов?

Гарне питання. А й справді, чому за весь час перебування на цьому пляжі й метикування, що я маю робити, мене й разу не зачепила проста думка – піти звідси?

«Сірий» залишався спокійним, але на його виду мінилася легка усмішка.

– Я не «сірий», а Сорой, – між іншим промовив він, наче й забувши про своє питання.

– Ти що, умієш читати думки? – вигукнув я, сповнений лоскотливої мішанини захоплення, образи й занепокоєння.

– Ні, це ти вмієш думки показувати, – усміхався Сорой уже на всі зуби. – До речі, вітаю з днем народження!

От нахаба, і це прочитав! І як тепер із ним говорити?

– Ні, я серйозно, – без тіні іронії повторив Сорой. – Вітаю тебе з днем появи в нашому світі!

Він повів мене від моря, кудись у сутінки, де місце сонця встиг окупувати не такий осяйний, але не менш самовдоволений місяць.

– То я тепер янгол? – допитувався я, намагаючись з’ясувати найсуттєвіше в цьому «нашому світі». – Чи демон?

– Ні, – отримав відповідь.

– Привид? – одразу скис я.

Сорой поплескав мене по плечу. Дивно, але цей дотик я відчув. Не тепло його руки і не тиск на моїй шкірі, як можна було очікувати. Схоже було на те, що концентрована пляма чогось інакшого з’явилася на поверхні мого особистого простору. Я дивився на його профіль, відшліфований місячним сяйвом, гладенький, довершений, але абсолютно нічим не примітний – можна відвернутися й відразу забути його. Я намагався пролізти в його думки, як він пролазив у мої, але в мене нічого не виходило.

– І не привид, – відповів він, уп’явшись у мене своїми сірими очима, у яких не було ні зверхнього висміювання, ні шанобливої доброзичливості.

Я не міг побачити там нічого. Цікаво, а мої очі чимось відрізняються? Я ж, за його словами, умію показувати свої думки.

– Хочеш подивитися? – раптом запитав Сорой. – На себе? – уточнив за мить. Не чекаючи відповіді, він показав собі під ноги, де на піску лежало щось маленьке і тьмяне. Присівши, я збагнув, що це невеличке дзеркало, повернуте лицьовою стороною донизу.

– Пхе, – скривився я. – Хоч би не знущався! Я не зможу його перевернути! Я ж не матеріальний!

– Зможеш, якщо захочеш, – заперечив Сорой. – Ти дійсно не маєш звичного тобі тіла, – пояснював він, – і не можеш впливати на предмети в той спосіб, який тобі здається очевидним і єдиним можливим. Ти не можеш залишити відбиток на піску, наступивши на нього ногою, або підняти дзеркало, узявши його рукою. Але ти можеш зробити інакше…

Сорой глянув на дзеркало. Воно саме по собі поволі піднялося й повернулося до нього.

– О, сила думки! – Я був у захваті. Хто не мріє витворяти такі фокуси?

Сорой тільки тихенько хихикнув. Зараза, чим йому згадка про фокуси не догодила?

– Тоді думай, – підморгнув він мені, кивком показуючи на дзеркало.

Я манірно стрепенувся (гадав, що саме так треба було налаштовуватися на ментальну працю), заплющив очі та почав подумки промовляти команду: «Дзеркало, повернися до мене! Дзеркало, повернися!» Повторивши разів десять, я вирішив, що цього буде достатньо, і розплющив одне око. Сорой підсміювався. Дурне дзеркало залишалося на місці.

Може, воно глухувате й треба думати голосніше? А може, очі не треба заплющувати? Точно! Чого це я так буксую, треба ж свої думки показувати. Зухвало блимнувши на Сороя, я витріщився на дзеркало. Знову почав подумки посилати команди, усе більше напружуючись і збільшуючи тиск. Дзеркало мене не чуло й залишалося нерухомим. Сорой стежив за мною зі своєї позиції неподалік. Глянувши на нього, я побачив, що його плечі здригаються, і зрозумів, що він аж тріщав од стримуваного реготу.

– Ну годі, – нарешті промовив він. – Якби ти був людиною, то вже б луснув від напруги!

– А ти луснув би зі сміху, і всім полегшало б! – невдоволено буркнув я. – Різниця в тому, що ти знаєш, на що здатен, а я не знаю, на що здатний я. І замість того, щоб викаблучуватися, міг би навчити мене, так би мовити, основ поведінки…

– Добре, якщо ти не лізтимеш поперед батька в пекло. – Сорой був знову спокійний і виважений. – Зрештою, саме для цього я тут.

Він жестом запросив мене підійти ближче, я мовчки підкорився. Він поклав мою руку собі на плече, і я знову відчув те зіткнення з інакшим. Він із хвилину помовчав, дивлячись на дзеркало.

– Щось відчуваєш? – запитав він. – Крім доторку?

– Ні, – чесно відповів я.

– Добре, – кивнув він. – А тепер? – запитав, знову глянувши на дзеркало перед ним.

Раптом моя рука ніби змокріла й залипла. З огляду на мою теперішню іпостась, це було якесь безглузде відчуття, але я міг би сказати, що вмастився рукою в теплий мед. Тим часом дзеркало ворухнулося й застрибало між нами, мов тенісний м’ячик.

Я відняв свою руку, яка пашіла тим липким теплом, і дивився на неї, мов на пришитий до мене хвіст. Рука вмить охолола і знову втратила чутливість. Дзеркало зупинилося перед Сороєм.

– Урок перший, – вимовив той. – Силу мають не твої думки, а твої бажання. Щоб щось зробити, ти маєш не тільки подумати, а дуже захотіти.

– То це бажання такі на дотик – теплі та в’язкі? – Я тер долонею об долоню, ніби міг відродити в них тепло. Дивився на Сороя, на дзеркало й хотів – аж підстрибував – зробити, як він. – Я маю спробувати? – запитав у нього, перебуваючи в цілковитій готовності. Він жестом запропонував діяти.

Я стояв і хотів. Намагався хотіти сильно, щоб добре вийшло. Але вийшло, як завжди, – ніяк. Я в собі не відчув ні тепла, ні в’язкості так само, як і дзеркало не відчуло. Я почувався нікчемою, ні на що не здатним шматком простору.

– Не переймайся, – заспокоював Сорой, узявши мене попід руку. – Рідко в кого це виходить одразу. Треба навчитися хотіти правильно – точно, чисто, без домішок вагань і зайвих думок. У тебе буде багато часу, щоб потренуватися.

Чи керуючись своїм планом, чи піддавшись бажанню мене розрадити, Сорой знову «потеплів», дзеркало підпливло ближче й зупинилося перед моїм носом. Шматок скла показував мені симпатичного юнака з густими бровами, що майже зрослися над переніссям, темними очима та смоляним волоссям, зібраним угорі у хвіст. На голові в нього – тобто в мене – був білий капелюх не менш вигадливої, ніж у побратима, конструкції, що нагадувала грибок у павутинні. Рогів не було, крил також.

– Отже, непогано… – Від того, що хоч пикою я вдався нівроку, трохи відлягло від душі. – То хто ж я такий?

Ми із Сороєм знов ішли, під ногами вже не було піску, і я майже не чув моря.

– Ти – обліковець! – прошелестіло біля мого вуха.

1

Мело так, ніби мало стерти всі рельєфи й кольори дощенту. В очі било чималими клаптями снігу, змушувало мружитися, не давало й напіврозплющити очі. Горлянку судомило від похапливих ковтків морозного повітря, у вухах свистіло й завивало, забивало памороки, аж думалося: «А може, це гаплик моїй клепці?»

І хай гаплик хоч і останньому нерву в ошалілій голові, аби не забувати переставляти ноги. Треба добратися. Дістатися. Дотягти за всяку ціну. Якнайшвидше.

Хапаючись за гілки придорожньої акації, – чи то щоб не зачепитися за них, чи аби втриматися на ногах і не пірнути в страхітливу снігову трясовину, – провалюючись у сніг мало не по коліна, рухалася безстатева постать, закутана в якусь ряднину.

– Дивися, Шраме, хтось наче пхається! – протираючи запухлі очі, гукнула Лейла із сіней. Вона саме вийшла винести сміття, що вже не поміщалося в мішок, і сморід від нього проникав навіть у сонний мозок. Відчинивши двері на вулицю й отримавши по голові шматком затверділого снігу, що налипнув на краю охлялого даху і впав від різкого руху, Лейла вмить передумала виходити. Вона повідомила про це відбірним матюком, кинула мішок на порозі й швидко зачинила двері. Шрам, її джиґун-приймак, якраз сидів у сінях і ліниво затягувався куривом, не надто переймаючись тим, як тягло від нещодавно вибитої шибки. Саме в ту діру у вікні Лейла і примудрилася вгледіти кутану постать, що сунула повз їхню хату.

– Іди проспися, бєлочка! – пестливо відгукнувся приймак, якому несила була й голову повернути. – У таку погоду й піп у церкву не піде! – видав свою теорію. – А в ці нетрі – зуб даю! – і поготів ніхто не полізе.

– Тобі краще знати, – підколола Лейла, перш ніж пірнути з холодних сіней до хоч і облупленої, але теплої хати. Шрам, який жив у Лейли другий місяць і був родом не просто не звідси, а геть не звідси, сприйняв ці слова винятково як комплімент своїм розумовим здібностям.

Лейла зайшла до хати, притулилася спиною до гарячої печі та кинула оком на сліди чоловічої присутності в її домі. Стіл був завалений брудним посудом, порожніми пляшками, банками й недоїдками Лейлиної консервації. Підлога закидана брудним одягом, пачками від цигарок і знов-таки порожніми пляшками та всім уже переліченим. Лейла ще раз усмак матюкнулася. Почувши, як її шлунок матюкнувся у відповідь, згадала, що від учорашнього обіду й ріски в роті не тримала, і вирішила спочатку попоїсти, а потім розгрібати цей гармидер.

Зазирнула в каструлю з учорашнім супом і з серцем гахнула кришкою об підлогу: на поверхні ще їстівної, звареної на м’ясі юшки плавали острівці попелу, а з глибин картопляно-пшоняної гущі нахабно визирав недопалок. «Вижену, гад!» – сичала подумки, копирсаючись у шафках у пошуках чогось, що можна відразу вкинути до рота. Знайшла окраєць давнього чорного хліба і, відгризаючи від нього шматки, жувала на ходу. Ногами згребла брудні лахи до кутка, поставила на табуретку ночви, а на плиту – чайник. «Поїм, помиюся, а потім вижену!» Скривилася, відчувши на язиці гіркоту, повернула окраєць іншим боком і, побачивши на скоринці зеленавий пушок, виплюнула все з рота до каструлі із супом.

Лейлу аж пропасниця била від цього бруду й злиднів. Хотілося їсти й водночас кортіло побалувати себе перед тим, як знову силуватися надати злиденності бодай подоби чистоти й затишку. Врешті, чи ж не вона майже добу, не присідаючи, виконувала мамині доручення, не забувши перед цим зварити співмешканцеві свіженького супчику? І чи ж не їй зараз ще мало не добу прибирати тут після його самостійного «хазяйнування», доки мати не повернулася й не повідбивала їм обом голови? І чи ж не в неї, врешті-решт, сьогодні день народження, а від Шрама, крім радісного «З тебе пляшка!» і подарунка у вигляді цього рейваху, привітань так і не дочекалася? «Вижену свиню таку! Тільки спершу зжеру свою заначку».

Пішла до спальні, де під шматком лінолеуму за шафою було заховано трохи грошей і коробку цукерок. Гроші вона відкладала, щоб поправити зуб. Якось, іще тільки оселившись тут, Шрам уві сні виштовхнув Лейлу з ліжка, вона вдарилася об тумбочку й відбила половину переднього зуба. А це ж не діло дівці ходити з відбитим переднім зубом, мов алкоголічці чи жебрачці! Цукерки їй віддала мамка, якій вони дісталися як подяка за певну послугу. Лейла навмисно не їла їх, чекала «свята».

«Свято» прийшло, і Лейла полізла за шафу. Намацала коробку, і, ще й не витягши її з-під лінолеуму, уже кипіла праведним гнівом. Вона відчувала, що на коробці нема целофану й рельєфні візерунки кришки аж шкребуть – не так шкіру на пальцях, як і без того роз’ятрені нерви. «Паскуда безсовісна! Сам ніколи карамельки поганої не приніс, та ще й до чужого подарунка добрався!» Відкриваючи коробку, дівчина вже не розраховувала багато там побачити, але надіялася знайти бодай щось. Та коробка виявилася геть порожньою, тільки пластикові форми були вимащені рештками шоколаду.

Стоячи на колінах біля шафи, Лейла вилизувала залишки своєї «заначки», доки не почав боліти язик, а слина не змішалася зі сльозами. Вона беззвучно ревіла на підлозі в день свого народження, без шоколаду, без сил, і навіть без злості – тільки з безмежним жалем до себе, до своєї безпорадності та втраченої юності.

Перед її носом безсоромно зяяло зібганими простирадлами незастелене чоловіком ліжко. «Трутень поганий, вижену!» – про себе хлипала вона, витираючи сльози. І знала, що не вижене. Кому ж вона така ще потрібна? Мамці хіба що. Але ж мамка не вічна. Лейла ткнулася лобом у подушку, усе ще прим’яту Шрамовою головою. І мамка – не мужик. Лейла схлипнула ще гіркіше.

На кухні зачовгало: Шрам уже накурився. Задзенькало скло: мабуть, відставляє банки з-під консервації в куток.

Певно, що не вижене. Хіба ж це кінець світу? Аби не гірше. І що з того, що лінькуватий і нічого не робить? Хоч не б’є, не ширяється, не збирає в хаті п’яні тусовки. Звісно, трохи п’є – як же без цього? – та хоч не кінчений алкоголік і з котушок не зривається, як нап’ється, а спить тихенько.

Лейла витерла сльози об наволочку й підповзла назад до шафи: треба хоч гроші переховати. Мацала-мацала під лінолеумом, витягла руку, як могла, скроню обдерла об куток шафи, а грошей так і не знайшла.

«Вижену, як вошивого пса!» Лейла знову аж трусилася з люті, і на цей раз не дала собі часу, щоб охолонути. За два кроки дострибнула до порога спальні, ляснула дверима об стіну, аж штукатурка посипалася, і в скаженому запалі з’явилася на кухні, мов маленьке, але небезпечне торнадо.

– Тут прийшли, – байдуже озвався Шрам із розчищеного кутка біля столу, колотячи свій чай у літровому кухлі. Решта гарячої води, що собі Лейла наготувала для миття, була і на столі, і на підлозі, і трохи – у банках із-під консервації. На порозі, притулившись до одвірка й тупцяючи з ноги на ногу, стояло якесь опудало у валянках і ряднині, з мокрими, ще дитячими очима.

– Мені потрібна баба Химка, – озвалося до Лейли доробало, яке при уважнішому огляді виявилося дівчиною десь одного з нею віку. Великі сірі очі були б гарні, якби не вирячилися з переляку так, що повіки мало не репалися. Обличчя було б чарівним, якби не хворобливий рум’янець до самої шиї.

Лейлин шал трохи влігся.

– Мало що там кому потрібно! – огризнулася вона до дівчини, яка продовжувала тупцяти й витріщатися, але, на Лейлин подив, без презирства чи огиди, а з німим проханням і надією. – Мамки нема, – відказала вже спокійніше.

– А де вона? – не вгамовувалася витрішкувата дівчина. – Я піду за нею…

– Її нема в селі, вона в лікарні, – буркнула Лейла, оглядаючи те дивакувате сміливе дівча.

– У лікарні? З нею все гаразд? – у голосі дівчини чулася вселенська турбота впереміш з особистим розпачем.

«Отакої, ще й вихована! Хоча одразу видно, що не від доброго життя сюди припхалася», – відзначила про себе Лейла, а вголос сказала:

– Апендицит. А чого тобі від мамки треба?

– Та мені… сестрі допомога потрібна… – Дівчина, здавалося, не знала, що робити: чи стояти думати, чи відразу плакати, чи бігти кудись, чи вже не варто.

– Ясно, – коротко відрізала Лейла, ніби показувала, що то не її проблема. І враз, щось надумавши, бовкнула: – Я вмію все, що вміє мамка. Можу піти з тобою. Тільки не безплатно, ясна річ.

Дівчина в ряднині рясно-рясно закліпала й перестала тупцяти. Вона подивилася на Лейлу так, ніби та була чарівною паличкою: і очам не віриш, але хапаєшся за останню, хоч і примарну надію.

– А за скільки? – тихо вичавило із себе дівча, приклавши руку до шиї, ніби намагаючись дужче закутатися в ту свою ряднину.

Лейла, не думаючи, випалила суму:

– Двісті. – Рівно стільки в неї було відкладено на зуб і стільки вона сьогодні не дошукалася у своїй схованці.

– Добре, – ще тихіше пробубніла дівчина, притискаючи ряднину сильніше. Доки Лейла встромляла ноги в старі, порепані по боках чоботи й натягувала коротку курточку, вона тулилася все більше до одвірка, ніби намагалася хоч так отримати більшу опору, і бігала очима по підлозі, наче щось згубила. – От тільки… – натужно вимовила вона, піднявши великі очі на Лейлу, і затнулася, дивлячись, як та насупилася й наготувалася зірвати із себе куртку й випхати непрохану гостю втришия.

Чи могла вона зізнатися, що має тільки сотню? Зараз, коли ця насуплена циганка була єдиною, хто може хоч якось допомогти?

– Що? – нетерпляче гаркнула Лейла.

– Там холодно, – пробелькотіла дівчина й опустила голову.

Лейла кивнула, швидко роззулася і вдягла великі валянки – занадто великі для худорлявої Лейли, але кращі, ніж порепані короткі чоботи, витягла з-під навішеного безладною горою одягу велику пухову хустку, замоталася в неї по самий пояс і скомандувала:

– Тоді бігом! Думаю, твоя сестра довго чекати не зможе…