Текст книги "Обліковець"

Автор книги: Марина Троян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

9

Мілі ніколи не було важко дотримуватися елементарних правил ввічливості: щось спитали – відповідай, щось дали – подякуй, щось попросили – виконай… Мілі не важко було зрозуміти слова, давно-давно сказані покійною бабусею про те, що рідню треба берегти й всіляко допомагати, хоч би яка була та рідня. Адже, всім серцем люблячи бабусю, вона своє дитинство провела, озираючись, а чи не їде мама, щоб забрати її додому. Бо вона знала, що дім дитини має бути там, де дім матері. Тож чому зараз, врешті-решт віднайшовши той дім і ту рідню, Мілі все важче було допомагати, дякувати й виконувати?

Минув місяць після відвідин пологового будинку та появи в домі немовляти, і вп’ятеро більше часу збігло від дня Мілиного переїзду в Розлоге. Весь цей час вона робила майже всю хатню роботу, безвідмовно виконуючи всі мамчині вказівки. А як інакше? Мама працювала продавцем у сільському магазині і, можна сказати, була в сім’ї єдиним годувальником. Від Мілиного батька хоч і приходила чимала сума, але це було лише раз на рік – на Мілин день народження, і майже всі ці гроші йшли Мілі на одяг. До того ж цього року батько щось запізнювався з подарунком, якщо взагалі про нього не забув. Полин же батько – Надин другий чоловік – давно здимів, тихо й безслідно.

Отже, мама заробляла гроші. Поля спочатку була вагітною й не могла перевтомлюватися, потім, народивши, заявила, що не має сил поратися і з дитиною, і по господарству. Виходило, Міла була єдиною в цьому домі особою, не перевантаженою власними клопотами й здатною підтримувати елементарний порядок.

Але якось непомітно до поняття «елементарний порядок» долучилося й приготування «королівських» обідів і вечерь для дяді Борі, коли той приїжджав до них (а це було часто!), і прибирання в Полиній кімнаті, і прання та прасування дитячих речей, і, врешті-решт, нічні годування й заколихування дитини, бо молода мама за день настільки зморювалася, що вставати вночі була просто не здатна.

І дарма, що Надя працювала лише по півдня, а решту часу проводила або в подруг, або з дядею Борею, або за читанням журналів. І дарма, що Поля займалася не стільки дитиною, скільки своєю зовнішністю, а головною нянькою як вночі, так і вдень виявлялася знову ж таки Міла.

Сказано: рідню треба берегти й усіляко допомагати. І кому є діло до того, що все більше й більше Міла почувалася в цьому домі кухаркою, прибиральницею, нянькою, у кращому разі манікюрницею – ким завгодно, тільки не членом сім’ї?

Мабуть, Надька того вечора мала якісь свої плани, бо їй конче знадобилося виштовхати з дому обох дочок.

– Сходили б ви до клубу чи що? – сказала вона дівчатам за вечерею. – Там, кажуть, сьогодні Довгий, внук діда Гаврила, дискотеку «по-міському» робить.

Полю довго вмовляти не довелося.

– Дай мобійника – пожвоню Машчі, щоб жайшла жа мною! – відразу зажадала вона, навіть не дожувавши.

Надька, даючи їй телефон, попередила:

– Тільки Мілу із собою візьміть!

– Та пофіг, хоч і чорта! – вигукнула Поля, поскакавши до кімнати планувати з Машкою вечірню вилазку.

– Ма, я краще з малою побуду, – озвалася Міла.

– Іди погуляй! – наполягала Надька. – Тобі також не завадить час від часу на люди виходити! А з малою я впораюся.

Міла перечити не наважилася, бо нюхом чула, що мамі начхати на те, показується вона на люди чи ні, – їй просто на сьогодні потрібна порожня хата.

Отож, начепивши на себе все найгарніше, що в кого було, сестри дочекалися Машки, і кожна у своєму настрої (Поля – збуджена й піднесена, Міла – тиха й понура) пішли до центру.

Вломившись до клубу з виглядом королев вечірок, Поля з Машкою почали з усіма виціловуватися, вигукувати дотепи, пищати від щипків за зад і розкручувати перших-ліпших парубків на пиво. Міла тихенько просочилася в напівтемне задушливе приміщення, де пахло пилом і сигаретами впереміш із дешевенькими парфумами, притулилася до стіни й спостерігала за веселощами сестри, яка про неї вже геть-чисто забула.

Дискотека «по-міському» набирала обертів: поступово сюди позлазилися всі гуляки від тринадцяти до тридцяти років. Хто прийшов тверезим чи не накуреним, відразу цю помилку виправляли й ломилися в натовп танцівників показати кожен свій клас. Тут була досить стерпна апаратура, доладна світломузика й наймодніші хіти (таки недарма столичний Довгий правив за діджея!), тому публіка шаленіла й відривалася на повну.

Скоро Міла загубила Полю з поля зору. Іноді над натовпом вигулькували Полині підняті руки, іноді Мілі здавалося, що вона бачить, як сестра звивається біля самого діджея, приймаючи такі сороміцькі пози, аж Міла очі відводила – і губила її знову.

На сльозливий повільний танець до Міли підкотив якийсь підстаркуватий парубійко і запросив танцювати, а коли дівчина чемно відмовила, потягнув мало не силоміць. Сяк-так дівчина витерпіла п’ять хвилин стійкого перегару над вухом, грубі граблиська, які постійно плутали спину з тим, що нижче, і тертя по її стегну чогось, що в неї не викликало довіри. Потім швидко забилася в темний куток коло самого виходу й знову почала вишукувати очима Полю. Помітивши, як сестра випливла у двері попід руку з якимось типом, Міла поспішила за нею.

На вулиці під клубом була майже та сама гульня, що і всередині, тільки без музики – пили, курили, кричали та трохи дебоширили. Маневруючи між компаніями, Міла роззирнулася довкола, але Полі так і не знайшла.

– О, то це ж Міла Зайченкова! – вигукнув хтось із курців.

– Хто, хто? Щось я такої не знаю! Не місцева? Ану іди сюди – познайомимося! – підхопив його товариш. Курець – не курець, але з голосу чутно було, що пияка добрячий.

– Та це ж Полина сеструха! – відповів йому перший. – Недавно до нас перебралася.

– А-а! А я думаю! – не вгавав пияка. – Я кожну собаку знаю, а тут незнайомка! Полина сеструня, кажеш? – багатозначно перепитав солоденьким голосом, і всі оточуючі хихикнули з розумінням. – Іди, зайчику, скляночкою пригощу! Поля якраз зайнята, пішла на романтичну прогулянку з Кабаном, тож давай ми тебе розважимо!

– Ні, дякую! – відповіла Міла й позадкувала до дороги.

– Гей, хлопці, зайчик зараз утече! – заметушився пияка й посунув перехоплювати злякану дівчину.

Товариші з тютюканням кинулися йому допомагати. Пияка схопив Мілу за лікоть і потяг на себе, намагаючись обійняти. Друзяки розповзлися з обох сторін, перекриваючи дівчині шлях до відступу. Міла зіщулилася й зібралася закричати…

– Облиште її, вона з нами! – пролунав хрипкуватий голос у Міли за спиною, і всі озирнулися подивитися, хто це там такий сміливий.

Біля дороги стояло четверо хлопців досить міцної статури, серйозно налаштованих на своє. Те, що Міла їх не впізнала, не дивно – вона тут мало кого могла впізнати. Але її «кавалери» знали їх не більше. Прийшлі якісь.

Пияка оцінив обстановку й навіть своїм не вельми тверезим розумом зметикував, що дівка не варта тих ризиків.

– Забирайте свого зайчика! – сплюнув він під ноги й почвалав назад до клубу. Його бригада посунула за ним.

Міла переконалася, що «кавалери» від неї відчепилися, і поволі пішла на дорогу.

– Дякую, – тихо сказала до хлопців, які стояли й дивилися на неї. Схоже, вони ще не встигли досягти нормальної для тутешньої події кондиції, тому вирази облич, рухи й голоси в них були напрочуд тверезими.

– На здоров’я! – відповів той, із хрипкуватим голосом, що й заступився за Мілу.

На вигляд йому, як і всім іншим із компанії, було від двадцяти до двадцяти п’яти років, одяг усі мали розтріпано-стильний, а вираз – зацікавлений і знудьгований водночас.

Студенти. Родом не з цього села. Приїхали додому на вихідні.

Міла оминула їх, ще раз подякувала, не знаючи, що ще сказати, і пішла дорогою від клубу.

– Я тебе проведу, – знову озвався хрипкуватий. – Щось у вас тут дуже неспокійно.

Дівчина не дуже зраділа тій ідеї – іти темною порожньою вулицею самій із незнайомим хлопцем. Але відмовлятися вона не дуже вміла, а її мляві заперечення й цього разу пропустили повз вуха.

Ішли мовчки. Міла, і так не дуже говірка, тепер узагалі була близька до німоти, а до кола інтересів хлопця, здавалося, нічого, крім галантного обов’язку, не входило, навіть імені свого не називав. Музики й гамору з клубу вже не було чутно, усе інше село спало, тому тишу порушували тільки човгання ніг і далекий гавкіт собак.

Незважаючи на зовнішнє умиротворення, у Мілі наростало якесь напруження. Вона не могла пояснити, що її так тривожило, і це ще більше роз’ятрювало незбагненний страх. Врешті, опинившись у пустинному завулку за річечкою, де до найближчої садиби було метрів зо триста, дівчина побачила значення того страху.

Хлопець раптом зупинився. Схопивши Мілу за плечі, підбив їй ноги й повалив на землю. Налігши зверху всім тілом, він однією рукою закрив дівчині рота, а іншу підніс їй поперед очі так, щоб вона гарно бачила – стиснута в кулак.

– Оце тобі, – прохрипів він, – за зіпсований випускний! – І він вдарив тим кулаком Мілі в груди так, що вона якийсь час не могла дихати.

Не відпускаючи їй рота й не зважаючи на її закочені очі, він продовжив:

– Оце тобі – за зірваний день народження! – Ударив у живіт, і в Міли в очах почорніло та забило памороки, що вона заледве могла його чути.

– Оце тобі, – вдарив ще, – за все добре, що дісталося твоїй сім’ї замість моєї! А оце, – вдарив Мілу в обличчя, – привіт твоїй сучій мамці, щоб знала, як брати чуже!

Останні слова Міла чула вже з темного провалля, у якому за секунду геть зникла…

Отямившись, дівчина побачила, що лежить серед темної дороги. У вухах свистіло з кожним подихом, здалеку гавкали собаки, але більше нікого поруч не було.

Відчуваючи запаморочення й нудоту, вона заледве підвелася й мало-помалу, то перечіпаючись, то притуляючись до якогось паркана перевести дух, дісталася додому.

Надька – звісно, не сама, з дядею Борею – була геть невдоволена такою ранньою появою дочки. Та побачивши Мілин стан, швиденько допомогла їй умитися, дійти до кімнати, роздягтися й лягти до ліжка.

– Дядя Боря вважає, що зараз їхати до лікарні немає потреби, – сказала Надя змученій дочці. – Переночуєш, відпочинеш, а на ранок буде видно.

– Мам, – ледь чутно вичавила із себе Міла. – Це син дяді Борі зробив…

Надька витріщила очі й заклякла. Якийсь час вона сиділа мовчки над дочкою, намагаючись осмислити почуте.

Вона знала, що в Бориса дорослий син-студент із важким характером. Чула від коханця, що в нього конфлікт із сином. Розуміла, що таке цілком могло бути. Але вона також усвідомлювала, що це буде кінцем їхніх із Борисом стосунків.

– Не кажи дурниць! – відрубала вона та вийшла з кімнати провести дядю Борю.

Надька заборонила Мілі ще говорити про це їй, а тим більше патякати будь-кому іншому. Наступного після пригоди дня вона звозила Мілу до лікарні та переконалася, що серйозних ушкоджень немає, дала дочці свій тональний крем, щоб замасковувати синець на вилиці, і по цьому вдавала, що нічого не сталося…

У ці суворі будні розрадою для Міли була нова подруга, «циганка» Лейла. Усупереч грубій поведінці і ще гіршій славі вона виявилася чи не єдиною людиною в Мілиному оточенні, здатною на співчуття й допомогу.

А крім того, ще до смерті бабусі й переїзду до матері Міла встигла вступити до університету. Хоч він був і провінційний, проте диплом серед роботодавців ще вважався дипломом, а не шматком розмальованого пластику. Хоч вступила на заочне, проте на безплатне, що в теперішніх обставинах було запорукою того, що мама дозволить там довчитися. І хоч Міла була позбавлена всіх радощів самостійного й безтурботного студентського життя, та кілька разів на рік мала по місяцю передиху, могла розвернутися й поїхати геть, до іншого світу, маючи для цього законний привід.

Міла відкрила комод і з солодким передчуттям змін почала перекладати свої небагаті пожитки в торбу. Надійшов час того самого «законного приводу» – сесії, і завтра вранці треба вирушати до іншого світу. І не питайте, як Мілі вдалося сяк-так підготуватися до сесії, і не питайте, на які гроші вона ту сесію «переживе». Перше залежало виключно від самої Міли, тому певні результати вона мала. Друге було пов’язане з батьковою совістю й справною роботою пошти. Так і не отримавши за два місяці свого подарунка до повноліття, Міла могла лише здогадуватися, яка з цих двох складових дала збій. Щодня дівчина питала в мами, чи не прийшли гроші, на що Надя тільки відводила очі й хитала головою, а врешті виділила дочці з власної кишені прожитковий мінімум, на який Міла повинна була перебитися.

– Куди це ти збираєшся? – почула Міла невдоволений Полин голос у себе за спиною.

– Як куди, на сесію, – спокійно відказала вона, запихаючи до пакетиків білизну й шкарпетки. – Завтра вранці виїжджаю, тож сьогодні маю все спакувати.

– Як це – завтра вранці виїжджаєш? – несподівано скипіла Поля. – Завтра ж кума святкує день народження, я йду до неї! А хто з малою посидить?

Міла знизала плечима.

– Ну, маму попроси.

– Мама завтра не зможе, у неї важлива зустріч! – З виглядом великого начальника Поля схрестила руки біля грудей і тупала по підлозі носком правого капця.

– І я завтра не зможу, у мене – важлива сесія. Тож доведеться тобі якось уже самій…

– Ти що, пропонуєш мені не вітати куму з важливим святом? – скипіла Поля, мало не підстрибуючи від розуміння того, що все виходить не по ній.

Мілі подумалося, що за останні роки совість жодного разу не підказала Полі привітати з «важливим святом» власну сестру, і цей спомин не дав їй розкиснути під Полиним натиском.

– Думаю, кума тільки зрадіє, якщо ти її привітаєш разом із хрещеницею! – огризнулася Міла, і сама дивуючись своєму нахабству.

– Що тут за галас? – почувся з кухні голос Наді, яка щойно повернулася додому.

– Мамо! – відразу кинулася до неї Поля, скрививши рота й гидотно скиглячи. – Вона хоче покинути свою племінницю напризволяще! Вона знає, що мені обов’язково треба бути завтра в куми, і не хоче посидіти з дитиною!

– Що це за безсердечність така до найближчих людей! – насупилася Надя до Міли, яка також опинилася на кухні й не встигла ще навіть рота відкрити на свій захист. – Не розумієш по-доброму, то доведеться виховувати тебе з усією суворістю! – із запалом продовжувала Надя свою гнівну промову. – Завтра ти під домашнім арештом, а ввечері глядітимеш малу! – відрізала вона, обнімаючи Полю.

Поля переможно усміхнулася з-під маминого крила й пурхнула до своєї кімнати. Міла вхопила за руку маму, яка вже відвернулася до дверей.

– Але ж у мене післязавтра починається сесія, завтра я маю бути в інституті!

Надя округлила очі: було видно, що вона зовсім про це забула. Як, власне, забувала все, що стосувалося старшої дочки. Смикнувши нафарбованими бровами, мама на кілька секунд замислилася й миттю знайшла для себе оптимальне рішення.

– Ну, нічого страшного, – м’яко вимовила вона.

Мілі на мить здалося, що мама хоче перепросити за несправедливість і скасувати поспіхом призначене покарання. Але Надя спокійно продовжила:

– Нічого страшного не станеться, якщо ти приїдеш туди післязавтра. Ну хіба ж ти не бачиш, – взялася переконувати вона, – що Поля і так виснажена дитиною та постійним сидінням у чотирьох стінах. Їй просто необхідно трохи відволіктися, розважитися… Постав себе на її місце і зрозумій, як їй важко!

У Міли промайнули в голові картини їхнього з Полею «дозвілля»: Міла готує обід, Поля сидить із дитиною біля телевізора й дивиться серіал; Міла миє посуд, Поля поклала дитину на килимок і гортає журнал; Міла прибирає в хаті, Поля разом із дитям спить; Міла готує пляшечку з дитячим харчуванням, Поля збирається на гульки; Міла о третій ночі шукає випущену пустушку й заколихує дитину, Поля тільки-но повернулася з гульок і відразу заснула мертвим сном.

– А мені… – тільки і встигла вигукнути Міла, та Надя відразу перебила:

– А тобі на що скаржитися? – Надя приклала обидві руки до скронь, показуючи, як вона втомилася. – Отже, досить, вирішено! Завтра посидиш із малою, а поїдеш післязавтра.

– Так післязавтра може бути екзамен! – випустила Міла свій найвагоміший аргумент, на що отримала відповідь:

– Хіба це проблема? Перездаси.

10

Міла була чуйним, добрим і терплячим створінням. У цьому не треба було переконувати ні Лейлу, ні Серафиму, а остання ж, мабуть, людей знала. Проте вважати Мілу Попелюшкою (чи хто там іще в казках мав безмежне терпіння без жодної тобі вади?) також було помилкою. Це Лейла розуміла хоча б із того, що її подруга була живою людиною, а не вигаданим персонажем, і їй притаманні були всі людські пристрасті, а не лише смирення, за яке зараховують до лику святих. Тому коли Міла ввечері з’явилася на її порозі з валізою в руках і божевільними іскорками в очах, Лейла просто відступила вбік, пропускаючи подругу у двері свого скромного помешкання.

– Можна я в тебе переночую, а завтра вранці піду на електричку? – поздоровкалася захекана Міла, звільняючись від довжелезного шарфа.

– Та на здоров’я! – припросила Лейла. – А Надька хоч знає, де ти є, чи вже із собаками шукає?

– Їй байдуже, хоч би й по радіо передали, що я полетіла в космос! – відрубала Міла, яка все ніяк не могла відсапатися й прийти до тями.

Коли Поля з Надею, сказавши все, що хотіли, відвернулися від неї й розбрелися по своїх кутках, Міла замкнулася в себе в кімнаті й спочатку за звичкою спробувала все мовчки перетравити. Але орган, який тихо перетравлює обрáзи, нарешті відмовив, і Міла заходилася гучно, зі схлипами й шмарканням ридати.

Довго ревла, намагаючись виплакати все за минуле, а заразом і за прийдешнє, і так голосно хлипала, що між нею та дверима аж протяг утворювався. Ясна річ, ніхто з домашніх і вухом не повів, тільки Поля раз через двері шикнула, щоб Міла затихла, бо дитина заснути не може.

Врешті Поля з малям поснули, а Надя кудись повіялася.

Усупереч усталеним уявленням про виплакані очі й звільнену душу легше не стало ні на йоту. Лише більше місця звільнилося всередині, наче пуста кулька утворилася. Невже для того, щоб знову збирати сльози?

Думати про щось Міла не хотіла, і якщо по правді, то й не могла. Тільки одна думка не давала спокою: у цьому домі вона спати не зможе.

– Аж не віриться, що твою сестру звуть Поліною, – через годину ділилася думками Лейла, вислухавши Мілину пригоду в усіх подробицях. – Поліни повинні бути милими й дружніми янголятами, а не змієподібними паскудами. Одним своїм виглядом вона дискредитує всіх ні в чому не винних Полін!

– Це, мабуть, тому, – усміхнулася Міла у відповідь, – що насправді вона не Поліна. Її повне ім’я – Леопольда.

– Нічого собі замашки! – по-пацанячому присвиснула Лейла. – Це що, для остраху нам, простим смертним?

– Ага, обізвалася проста смертна, яка відгукується на поширене слов’янське ім’я! – гигикнула Міла, до якої завдяки жартівливим випадам подруги почав повертатися добрий гумор. – Якщо серйозно, я думаю, що назвати так дочку – це була своєрідна мамина спроба вирватися із зачарованого кола, піднятися над злиднями. Я читала, що ім’я Леопольда раніше давали тільки особам шляхетного роду.

– А-а! – з перебільшено серйозною пикою протягла Лейла, – А ти тоді хто? Емілія? Мілена? Мальвіна?

– Ні, наскільки знаю, я просто Міла.

– Слава Богу! – театрально вигукнула Лейла й обійняла подругу за плечі. Але в цьому жесті вже не було нічого награного.

Що за словниками означає слово «дискредитувати», Лейла, звісно, не знала. Але віднедавна почала приблизно уявляти його зміст і тихенько цим пишалася. Як і тим, що за місяць вона від корінця до корінця прочитала чотири книжки – аж чотири! – а це на чотири більше, ніж за останні півроку. І вивчила майже слово в слово половину підручника з анатомії. Власне, про будову людського тіла й функціонування людських органів вона й так знала досить добре, але в один прекрасний момент мама почала вимагати від неї не просто загального розуміння, а детального й точного знання кожної клітини й кожної кісточки.

Спочатку дівчині здавалося, що мама здумала навантажити її будь-чим, аби тільки вона не згадувала про Шрама. Потім Лейла збагнула, що Шрам випарувався з маминої голови одночасно зі своїм запахом: година провітрювання – і всі справи.

Ні, Серафима не мала ілюзій стосовно доччиного розбитого серця, адже Лейла і справді не почувала себе нещасною й покинутою. Вона просто завзято й невблаганно почала розчищати дорогу до Лейлиної освіти.

А дорогу таки треба було не просто протоптувати, а косою викошувати двометрові бур’яни. І справа була не в Лейлиній розумовій безнадійності чи небажанні гризти досить специфічний на смак (сказати б – на любителя) граніт науки. І розуму вистачало, і граніт гризла, ретельно пережовуючи. Принаймні в тих місцях, що стосувалися біології та мови – саме ці предмети вона мала здавати при вступі до медучилища (на медінститут із фінансових причин не замахувалися). І незважаючи на те, що інші дисципліни вона тягла сяк-так, що не прикрасило її шкільний атестат, ці два предмети на вступних іспитах Лейла здала блискуче. Вона так вважала (а як іще мала вважати, без заминки розповівши все по білету й відстрілявшись на всі додаткові питання?), доки не дізналася, що її не взяли. У темному кутку училища вона ламала собі голову, як же це так вийшло, адже навіть недоумки сюди вступили, коли почула з-за рогу голоси викладачів із приймальної комісії. Вони саме просторікували щось про «обличчя закладу», яке не варто псувати «циганськими неблагонадійними елементами».

Тоді Лейла трохи поплакала та й махнула на все рукою. Видно, не місце їй серед працівників медицини. Нічого, не пропаде. Буде помагати мамці, біля неї чогось навчиться, якось крутитимуться. А тут ще й Шрам нагодився, і життя пішло зовсім в інше русло…

Дівчина досить скептично поставилася до того, що мама почала готувати другу спробу. Врешті, навіть коли вона переповість назву кожної кісточки й кожного органа латиною, усе одно залишиться для тих викладачів «циганською нікчемою». І хто сказав, що в лікарняних стінах на акушерку-циганку дивитимуться інакше?

– Твоє завдання – переконати їх у ґрунтовності своїх знань! – серйозно відповіла їй Серафима. – Щоб опинитися в одному ряду з посередніми, ти мусиш бути на голову вищою за найкращих. Тільки так ти проб’єшся. Але не сумнівайся, що ти найвища і є…

– З тебе вийде чудовий медик, – констатувала Міла, передивившись стоси книжок у Лейли на столі. Неважко було здогадатися, що це не просто дружнє підбадьорювання, а глибоке внутрішнє переконання. Хіба ж воно могло бути інакшим після кількох годин споглядання Лейлиної роботи там, біля Полі?

– Якщо тому медику дадуть із мене вийти! – перевела все на жарт Лейла, хоча скромною усмішкою подякувала подрузі за теплі слова. Так мало вона їх чула у своєму житті, що кожне було на вагу золота. І так небагато мала подруг, тож дякувати тій, яка є, було не просто чемністю, а душевною потребою.

У Лейли над вухом задзвонив мобільний. Роздягаючись, Міла поклала свій телефон на полицю, щоб був на видноті, а сама всілася в іншому кутку кімнати. Лейла, не задумуючись, вхопила телефон, який був від неї на відстані витягнутої руки, і понесла його Мілі. Лейла здогадувалася, що то дзвінок із тих, на які треба відповісти негайно: хто ж у таку пору буде телефонувати, як не мати, яка переживає за свою втікачку-дочку? Але, кинувши оком на екранчик, Лейла побачила, що, виявляється, у таку годину подзвонити Мілі може собі дозволити ще й дехто на ім’я Ростик. Єхидно піднявши одну брову, Лейла передала телефон подрузі, яка ледь помітно зашарілася й натиснула на червону кнопку.

– Це есемеска прийшла, – ніяково пояснила вона.

Лейла не мала свого мобільного й не була спецом у технічних премудростях, але таки могла розрізнити, коли хтось дзвонить, а коли надходить повідомлення.

– Ага, – зіщулила вона очі, – есемеска від хлопця, який не зміг заснути й подумав: «А чому б не подзвонити Мілі?»

– Це мій одногрупник, – ще більше знітилася Міла. – Він нагадує, що завтра треба бути в інституті.

Лейла трохи покивала головою – німий жест красномовної ситуації: «Я тобі вірю, але ти не вір мені, коли я тобі це кажу».

– Ти закохана в нього? – несподівано в лоб запитала вона.

– Ні! – відразу випалила Міла. Потім, трохи розміркувавши, додала: – Я думаю, що ні. Але він мені подобається.

Лейла знову покивала, та цього разу це було: «Добре, зупинимося на цьому».

– Як на мене, то на тепер із тебе вистачить і цього, – по-дружньому мовила Лейла, на що Міла полегшено усміхнулася:

– Я теж так вважаю.

Спати полягати не встигли – хтось з усієї сили гатив у двері, наче намагався вибити їх разом з одвірками.

«Трясця б його вхопила, того Шрама!» – подумала Лейла, натягуючи светр поверх нічної сорочки. Серафима, очевидно, думала так само, бо, випередивши Лейлу, уже відмикала двері з войовничим виглядом і макогоном під рукою.

– Де вона? Ану, гукайте її сюди зараз же! – вигукнула жінка з порога, навіть не привітавшись.

Незважаючи на значну гучність голосу й скажену колотнечу, що їй передувала, Надя зберігала подобу благородної стриманості. Продемонструвавши таким чином зверхність, вона так і стала у дверях, очікуючи виконання своєї вимоги. Її супутник залишився стояти в сінях.

На Лейлин подив, Серафима у відповідь на це хамство тільки кивнула їй, щоб привела Мілу, а Наді сказала:

– Не хвилюйся, з нею все добре.

– Це ми побачимо! – скупо відрізала Надя, не спускаючи пихи з густо нафарбованого обличчя.

Серафима, здавалося, знову пропустила зневагу повз вуха й спокійно сказала чоловікові, що ховався за Надиною спиною:

– А-а, Борисе, заходь! Не стій там на морозі, бо ще застудишся.

Дядя Боря скромно переступив поріг і поздоровкався.

– Як там справи в Тетяни? – поставила невинне, на перший погляд, запитання хазяйка дому, доки Міла з Лейлою боязко ховалися за дверима й чекали, доки буря трохи вляжеться.

– Добре! – якось різкувато відповів дядя Боря, зиркнувши на Серафиму, потім скосившись на Надю. Серафима, наче й не було нічого, вела далі:

– А як себе почуває?..

– Усе нормально, дякую! – поспішив обірвати її дядя Боря і з непритаманною йому агресією гукнув у бік хати:

– Міло, поквапся, ніч надворі!

Міла слухняно виповзла з-за дверей, обнімаючи свою валізу. Потім, як у німому фільмі, Надя мовчки взяла дочку за плече й вивела на вулицю. Міла безслівно підкорилася. Дядя Боря вискочив слідом. Ніхто їх не спиняв.

Лейла близько хвилини стояла й витріщалася на двері. Потім здивовано глянула на матір.

– Чому ти так спокійно їм поступилася? Навіть не спробувала поставити їх на місце?

– Бо я теж мати й можу зрозуміти Надьчині нерви.

– Оце так зрівняла: її – із собою! Та вона ж як зозуля: дітей кине й кукує собі на стороні. Думаєш, вона за Мілу дуже переживала?

Серафима не дивилася на дочку, не дивилася на двері, а дивилася, здавалося, кудись в інший світ.

– Вона мусить переживати, – пробурмотіла жінка чи то Лейлі, чи всьому іншому світу.