Текст книги "Обліковець"

Автор книги: Марина Троян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

6

Я не мав жодного бажання слухати ті дівочі теревені ще й сьогодні. Від кількості переказаних дівками всяких всячин голова аж гуділа, а якби могла, то частувала б мене мігренню при самому погляді на котрусь із тих двох. Може, було б іще нічого, якби ці дрібні балачки не вібрували мені нутро. Подумати лишень, наскільки вміння відчувати приховані настрої, що супроводжують озвучені слова, може зіпсувати людині життя! Чи то пак, зіпсувати існування обліковцю.

Якщо можна вжити цей вираз стосовно нашого брата, то я був виснажений.

Цілодобово я висів у Міли над душею: слухав, дивився, варився в її соку й невтомно… байдикував. Я був незримою чутливою тінню, котра пропускає крізь себе навіть більше, ніж її господиня, і досі навіть не знав – навіщо.

Я виплив із Лейлиної кімнати, де дівчата шили собі саше, проминув заклопотану Серафиму (що на моєму рівні відчуття була немов згусток спецій, від яких можна зомліти), пройшов повз Шрама (водянистого й несолоного типа, який курив у сінях) і висунувся надвір.

Зима ніжилася й блищала де тільки можна. На кожному сантиметрі горизонтальної поверхні лежав сніг, за винятком порога й доріжки до воріт – хоч якусь частку господарчих робіт із Шрама таки витискали.

Та більше, ніж розчищене подвір’я, мене подивувало видіння над воротами, що біліло і блищало краще, ніж сніг у сонячну днину. Не вірячи своїм очам, я попрямував туди.

На стовпі воріт, закинувши ногу на ногу, сиділа чорноволоса дівчина в білому вбранні. Розпущене довге волосся вільно стікало по спині, надаючи навколишній білизнí ще більшої сліпучості, потилицю прикрашав маленький круглий капелюшок, що нагадував феску, а боса ступня погойдувалася в такт польоту монет, які дівчина підкидала й ловила з виразом цілковитої нудьги в темних очах.

– Це ж треба! – бездумно вигукнув я. – Я тебе бачу!

На якусь мить вона повернулася й глянула на мене тими знудьгованими очима.

– Я тебе також бачу, – спокійно відповіла і відвернулася, ніби мала важливіші справи. Монети продовжували підлітати в повітрі.

– Я хотів сказати, – спробував я реабілітуватися й видатися меншим йолопом, ніж був насправді, – що ти перша з наших, кого я побачив! Не знаю чому, але я дуже зрадів цій зустрічі. Я чомусь думав, що ми одне одного не бачимо.

– А-а-а, – байдуже протягла вона, не полишаючи свої монети. – Декого з наших ми можемо бачити, але не всіх.

– А ти чия? – Я таки не втримався й озвучив це питання.

– Лейлина, – відповіла чорнявка, покрутившись на стовпчику, і в цьому русі я помітив певну нетерплячість. – Міг би й здогадатися, адже ти мене таки бачиш! – передражнила вона мене.

– О, вибачте, Ваше Всезнайство! – ображено буркнув я й відвернувся. – Не буду більше ображати вас своєю неосвіченою присутністю!

Я попрямував за хату в надії й собі знайти якогось стовпа, бажано – вільного від бундючних дівуль.

– Та ну, хто ж так швидко ображається! – гукнула мені в спину чорнявка, і я сприйняв ці слова як спробу вибачення. – Іди, сідай поруч. Усе одно нам із тобою доведеться часто перетинатися.

Я примостився біля чорнявки на сусідньому стовпі й хотів назватися, але не міг цього зробити належним чином, бо досі не знав свого імені.

– Сто двадцять восьмий, – сказав я, трохи ніяковіючи. – Вибач, але той номер – це єдине, що я про себе знаю.

– Не хвилюйся, я знаю не більше, – дівчина облишила свій зверхній тон і тепер здавалася якщо не доброзичливою, то хоч нормальною. – Я – сто тридцять третя, – на цих словах вона трохи поморщила носа. – Як гадаєш, ми наші імена колись дізнаємося?

– Я так собі думаю, що нам їх відкриють, коли ми станемо сірими, – з розумним виглядом відповів я, згадуючи Сороя.

– А ми повинні стати сірими?

– Точно не знаю, але чомусь мені так здається. Адже очевидно, що сірі більше знають і більше вміють, отже, вони мають бути вищі за ієрархією. Крім того, мені не хочеться думати, що я до кінця віку буду лише порядковим номером.

Сто тридцять третя просяяла до мене загадковою усмішкою й хитнула босою ногою.

– У нас залишилося значно більше від людей, ніж ми собі думали, чи не так? – закинула вона, і я з нею не міг не погодитися.

Отак ми сиділи на воротах, двоє обліковців-початківців, і відзначали своє знайомство, чеберяючи босими ногами в зимному повітрі.

Виявляється, Третя (ми домовилися для зручності скоротити наші номери до однієї цифри), крім мене, бачила ще обліковця Серафими. Це був тисяча чотириста сьомий (схоже на те, що наша нумерація в якийсь момент починається спочатку), сивий дідок із бородою, за словами Третьої, дуже жвавий як на свій вік. Хоча в нашому випадку про вік мову вести, мабуть, недоречно.

– Що дивно, – ділилася роздумами Третя, – я ніколи не бачила Шрамового обліковця! Хоч за цей час ми вже мусили десь стикнутися лобами.

– Я також не бачив іще жодного обліковця Мілиних домашніх, – розділив я її подив. – Зрозуміло, що в Полі його ще немає, бо ж їй лише шістнадцять, але Надин мав би вже показатися. Он навіть тебе я бачу, а Міла з Лейлою тільки нещодавно познайомилися…

– У Полі вже є, – виправила мене Третя.

– А ти звідки знаєш? – не повірив я.

На мить у мене майнула підозра, що Третій відомо більше, ніж вона показує, але та спокійно відповіла:

– Сьомий каже, що дівчина, яка народила дитину, отримує обліковця незалежно від віку. Не забувай, що він – обліковець повитухи і знає, про що говорить. І він стверджує, що завжди бачить обліковців новоспечених мам. Але навіть він, – Третя розвела руками, – жодного разу не бачив Шрамового. От тобі й тема для роздумів!

Насправді, крім того, чому ми одних обліковців бачимо, а інших – ні, роздумувати нам обом було над чим. Наприклад, над тим, звідки ми взялися, адже обоє мали відбиток враження про людське життя й підозру, що ми – вчорашні люди, хоч нічогісінько про те вчорашнє й не пам’ятали.

Або яке наше призначення тут сьогодні, крім того, щоб назирці ходити за нашими підопічними та збирати монети?

Так, монети. Третя сиділа й підкидала правою рукою жменю золотих монет. І я знав напевне, що в її лівій кишені лежить купка срібних. Я теж мав такі: у правій кишені – золоті, у лівій – срібні. Монетки час від часу з’являлися в мене то в одній, то в іншій руці, і я клав їх у відповідну кишеню. Не знаю чому, та я не міг їх впустити на землю, викинути чи загубити. І що з ними робити, я також не знав. Тому просто тягав за собою в кишенях, скидаючись на ходячу свинку-скарбничку, і сподівався на єдине: що кінець кінцем мене не доведеться розбивати, як ту свинку, щоб отримати накопичене.

– А хай йому, оце так вона розійшлася! – несподівано вигукнула Третя й зістрибнула з воріт.

Якусь мить я сидів і з подивом витріщався на її схвильоване обличчя, аж поки й мене наздогнало щось схоже на емоційне цунамі.

З хати йшов такий вихор, що якби ми мали хоч трохи ваги, нас би знесло до котрогось із полюсів. Серед усього потоку відчуттів, що важко хльостав нас зусібіч, я зміг розпізнати лише маленькі часточки Мілиного занепокоєння, тимчасом Третя аж трусилася від того, що впало на її голову.

Імовірно, у хаті здійнявся скандал серед господарів, від якого Лейла опинилася чи не на грані, а Міла була просто спостерігачем.

– Ой, хоч як не хочеться, але доведеться туди пірнати! – зітхнув я, намагаючись надати голосу якомога більшої безтурботності, щоб трохи збадьорити Третю. Але вона вже зникла.

7

Якби Шрама хтось запитав, чим є життя особисто для нього, він без зволікань відповів би: «Водостоком». Ти сидиш у ньому гвинтиком, і повз тебе постійно щось пропливає: іноді чиста вода, іноді брудна, а часом узагалі якісь смердючі відходи, такі токсичні, що після них від тебе залишається хіба шапка. Отак воно все тече повз тебе, і ти нічого не можеш вдіяти, бо від тебе нічого не залежить. Усе залежить від того, у якому місці якого водостоку тебе вкрутили. Якщо пощастить – сидітимеш у вихідній трубі з артезіанської свердловини й насолоджуватимешся чистотою й свіжістю буття. Якщо не пощастить, усе життя нюхатимеш помиї в каналізації. Але основна заковика полягає в тому, що хай би де ти сидів, рано чи пізно все одно заіржавієш і полетиш на брухт, тож нащо його смикатися? Сувора правда життя: усе, що ти можеш зробити, – це навчитися призвичаюватися до своєї труби й брати від неї все найкраще, доки не опинився на брухті. Ось так.

Шрам не сумнівався, що його вкрутили в каналізацію. І вважав, що це назавжди.

Чи був Шрам сиротою? Ні. У нього була мати, був навіть батько. Були собака і кіт. Що ще? А, так – було ще п’ятеро сестер і двоє братів. І на всю цю братію долею виділено було лише шістдесят квадратних метрів житла, трохи готівки батькової зарплати й довгі трудові будні на городі та біля хазяйства.

Шрам був третім сином, тому довгий час його оберігали. Та коли старші брати подалися вчитися, на Шрамові плечі разом із почесним званням старшого, якого він чекав, немов титулу, зненацька впала непосильна ноша чоловічої роботи. Думаєте, Шраму як старшому перепало більше квадратних метрів власної території чи більше готівки? Ні. То, може, він як старший мав більше материнської довіри, батьківської поваги та сестринської прихильності? І знову ні: замість першого, другого й третього – тільки нескінченний потік розпоряджень до негайного виконання. Більше перепадало лише трудових буднів.

Тож чи був Шрам знедоленим і нещасним сиротою? Ні. А чи втішало його те, що він має матір, у якої, хай там як, усе життя крутилося навколо дітей, яка завжди нагодує, вдягне в чисте й не пропустить повз увагу жодного дитячого чхання? Чи втішало його те, що має батька, який і на роботу ходить, і вдома хазяйнує, п’є тільки на свято і, на відміну від батька Шрамового друга Дімочки, не пішов від сім’ї до молодшої жінки? Чи втішало те, що навіть якщо Шрам у всьому світі не подужає знайти собі жодного справжнього друга, він завжди матиме семеро людей, які його не залишать у біді?

Ні, не втішало. Натомість він почувався глибоко ображеним. За те, що цілий день мусить батракувати – на відміну від сусідського Сьоми, з якого мати пилинки здуває й не дає нічого робити по господарству, щоб не підірвав здоров’я. За те, що не має жодної вільної хвилини – на відміну від сусідського Геника, який після школи гуляє, де йому заманеться, з травня по жовтень ходить купатися на ставок, краде в сусідів сигарети й курить за туалетом коноплю, супроводжуючи це все своїм дурнуватим сміхом. За те, що спільно з батьком «розважається», тільки копаючи городи й пораючи свиней, тоді як Дімочка зі своїм татом тільки те й робить, що ловить рибу, грає у футбол чи, щонайгірше, дивиться по телику бойовики. І це ще не згадували, що Шрам ніколи не мав таких кросівок (плеєра, ігрової приставки, комп’ютера, велосипеда й багато-багато іншого), що мали Сьома, Геник, Дімочка та інші кляті друзяки.

Шрам уже почав був здогадуватися, що, швидше за все, батьки його не люблять, коли ці підозри підтвердилися. Побачивши синову повістку в армію, його батько – на відміну від інших, люблячих батьків – і пальцем не поворухнув, щоб сина відмазати. Тож, тоді як Сьома й Дімочка пакували речі до столиці на куплені батьками місця за університетськими партами, а Геник і далі насолоджувався дебошами й байдикуванням, Шрам пішов відбувати військову повинність. І, зачиняючи за собою хвіртку батьківського двору, він твердо для себе вирішив: більше сюди не повернеться. Навіть у гості! Ні на хвилину! Крапка!

В армії медом мазано не було. Як не було й після неї. Відслуживши, Шрам зненацька збагнув, що не вміє робити нічого, крім як виконувати накази. Які тут були варіанти? Освіти було лише одинадцять класів школи. Водійських прав не мав. На підсобні роботи з будівництва чи вантажні підробітки Шрам влаштуватися не міг: отримавши дембеля, він так гуляв, що впав із танка, розсік щоку й пошкодив собі спину, отримавши абсолютну непридатність до важких робіт і безкоштовний додаток у вигляді шраму на щоці та відповідного прізвиська. З усього цього прізвисько виявилося позитивним моментом: Шрам отримав можливість позбутися останнього зв’язку зі своїм минулим – свого імені.

Після довгих і безрезультатних пошуків роботи (чомусь навіть в охорону влаштуватися не виходило) Шрам випадково зустрів армійського приятеля, який запросив його на святкування дня народження. Після гулянки Шрам прокинувся в ліжку немолодої, але самотньої й відносно забезпеченої жінки. Так почалася його «кар’єра» утриманця. І заразом розуміння того, що він – гвинтик у трубі й нічого з цим зробити не здатен.

Мінялися жінки, мінялися місця Шрамового осідання, мінялися шпалери на стінах – це, мабуть, і все, що мінялося. Оскільки шпалери здебільшого були дешевенькі, Шрам і дійшов висновку, що йому дісталася каналізаційна труба.

Але якби його спитали, чи можна в каналізації знайти щось гарне, він без роздумів відповів би: «Лейлу».

Власне, він її зустрів у звичайній електричці. Вона сиділа навпроти, глибоко про щось замислившись і час від часу смішно посмикуючи кутиками губів. Через п’ять хвилин підглядання за нею Шрам зрозумів, що не може з нею не заговорити. Через п’ять хвилин після того, як вона вийшла на своїй станції, він збагнув, що не зможе її забути.

Ця дівчина разюче відрізнялася від усіх «дівок», із якими йому досі доводилося мати справу. Відрізнялася віком, бо була ще мала, але своєю самостійністю й самодостатністю могла заткнути за пояс кожну з його підстаркуватих дам. Різнилася вродою – так, Шрам вважав Лейлу хоч і трохи занедбаною, але вродливою; на противагу його фарбованим-перефарбованим паннам із вискубаними бровами, лакованими (хоч і часто облупленими) довгими нігтями й випаленим волоссям, вона була як ковток свіжого повітря без присмаку хімії.

Уперше в житті Шрам щиро захопився особою жіночої статі, тому начхав на її вік, який для нього світив кримінальними наслідками, начхав на свою тодішню даму, яка його вдягала-годувала, і поїхав у те село, де жила Лейла. Грошей, які він мав, повинно було вистачити десь на місяць «гостювання» в тому селі. За цей час Шрам розраховував обкрутити Лейлу, насолодитися життям, а коли гроші закінчаться – повернутися до колишньої дами.

Але все вийшло і простіше, і заплутаніше одночасно. Обкрутити Лейлу було легко: виявилося, вона геть не має друзів, тому улеслива увага з його боку швидко увінчалася її довірою та прихильністю. Але несподівано звідкись на Шрамову голову узялася Лейлина мамка. Хоч як дивно, вона не намагалася соромити Шрама Лейлиним ніжним віком, погрожувати міліцією чи дядьком із важкими кулаками. Вона лише поставила Шраму дивний ультиматум: якщо він хоче продовжувати з Лейлою зв’язок, то нехай селиться в них удома й живе з дочкою як цивільний чоловік або хай вимітається із села, доки щось у нього не відсохло.

Цю погрозу Шрам сприйняв досить серйозно, бо на той час уже начувся про здібності баби Химки. Але пропозиція привабила його більше, ніж погроза налякала. Чи ж це не та сама роль у жіночому домі, яку він досі успішно виконував? Жити за рахунок старшої жінки йому звикати не доводилося. Тільки тепер була одна дуже приємна різниця: розважати доведеться не стару матрону, а її молоду привабливу дочку…

Усе йшло як по маслу: звикся, обжився, збагнув, чого не можна робити, побачив, що робити можна, якщо непомітно. Потихеньку підтягував собі з різних кутків усе, що не так лежало, аби було потім за що посидіти у веселій компанії. Так би й далі собі жити й горя не знати, але, видно, став якось під нещасливу зірку.

Лейла помітила ще одне зникнення свого таємного запасу (кілька днів тому Шрам виколупав з-за плінтуса сто гривень) і влаштувала йому армагеддон. Шрам не на жарт перелякався, бо й до цього він тут цупив потихеньку, але Лейла йому нічого подібного не викидала. Він вважав, що між ними укладено таку собі мовчазну угоду і він просто бере, що йому належить. Аж вийшло, що ні. З налитими кров’ю очима й шваброю в руках Лейла згадала йому всі свої заначки (які, виявляється, збиралися то на нову кофту, то на стрижку, то на зуб, а остання – на мобільний телефон) і без докорів сумління вигнала його з дому із забороною ще будь-коли підходити навіть до хвіртки.

Не знаючи, що йому тепер робити, Шрам пішов туди, куди завжди ведуть усі дороги, – до бару. Він узяв пляшку й зайняв запаскуджений столик, налив повний шкалик і випив його залпом. Порівняно з гіркотою, що бродила в його душі, ця палена горілка здалася йому медовим нектаром. Випив іще одну. І ще одну. Гірчити не перестало.

Гірчило страшно від самої думки про те, що доведеться повернутися до старих тіток. Він не міг навіть уявити, як після молодої й душевної Лейли бодай сяде поруч із протрухлими цинічними бабами. А доведеться, мабуть, і сісти, і лягти, і гопака танцювати, якщо накажуть, бо по-іншому він жити не вмів.

За такими кислими думками Шрам не відразу зрозумів, що до нього звертається міліціонер. Це звертання містило в собі дві диковинки: по-перше, міліціонер звернувся до нього не на прізвисько, а за справжнім ім’ям, якого в цьому селі ніхто не знав; по-друге, міліціонер скалив до нього всі тридцять два зуби й розкинув руки для привітання, що для його погонів було досить дивно. Шрам навів різкість і здивовано вигукнув:

– Геник, ти?

– Я, друзяко, я! – сміявся той, плескаючи Шрама по спині.

Шрам із несподіванки спробував протверезіти. Геник у цій місцевості, та ще в погонах? Той Геник, що до нього до першого приходив дільничний у разі правопорушень у їхньому селі? Той Геник, що за ним тюрма ридала рясними сльозами?

– Як це ти примудрився в міліцію пролізти? – запитав у нього Шрам.

– Пхе, і примудрятися не довелося! – махнув той рукою. – Робота собача, платять мало… Усі нормальні люди звідти тікають, і доводиться підбирати таких, як я!

Геника, схоже, веселила відмінність від «нормальних» людей – його розкотистий сміх розлітався далеко за межі бару.

– І як ти там справляєшся? – ввічливо запитав Шрам.

– Та як усі – викручуюся! У вічній гонитві за показниками…

– То ти тут типу на роботі? – кивнув Шрам у бік хазяїна бару.

– Друже мій, я завжди на роботі, навіть коли до дівки їду! – заіржав Геник своїм специфічним сміхом, який із роками менш дурнуватим не став. – Ніколи не знаєш, де знайдеш показник. А зараз іще за один висяк голову знімають… А ти як живеш? – переключився він на друга.

– Та по-всякому, – відмахнувся Шрам.

– І зараз, я дивлюся, діло – труба! – потріпав міліціонер друзяку по плечі. – Давай тоді вип’ємо й подумаємо, як ми можемо один одному допомогти…

8

Серафима нарешті дозволила собі сісти на стілець і шумно, не криючись зітхнути. Колишніх і теперішніх домочадців наразі поруч не було, вона залишилася вдома сама й могла хоч ненадовго розслабитися й випустити назовні почуття. Хоча чого їй нині більше хотілося, – тужити чи тішитися, – вона ще не вирішила. Тому зітхнула ще раз, аж із присвистом. І їй на мить здалося, що з тим видихом виплеснулося все, що зазвичай ховається й консервується десь глибоко в собі, поза межами досяжності навіть найближчих людей.

Лейла із забитими памороками й червоними очима пішла проводжати Мілу. Чи то радше Міла витягла Лейлу, щоби провітрити її важку, немов напхану отруйним свинцем голову… Байдуже, аби не чадіти в застояному, затягнутому павутинням і проїденому міллю місці, яким був цей дім і життя в ньому…

Відвівши дев’ятирічну Лейлу до п’ятого класу Розлогівської школи, Серафима мала ще купу клопоту: домовитися щодо пробиття колонки у дворі та врізки до газопроводу, відремонтувати двері, повставляти шибки, побілити кухню і ще переробити безліч справ із довжелезного списку. Вони перебралися обживати цю запущену, нікому не потрібну хату, і слід було багато чого тут зробити, щоб назвати ту халупу домом. А ще треба було пройтися по дворах і запропонувати тутешнім людям свої послуги медсестри, масажистки й косметолога.

Не встигнувши навіть завернути за школу, Серафима почула розмову кількох місцевих кумась, які, підперши шкільний паркан, виливали одна одній своє невдоволення:

– У нас зроду не було циган, а тепер що, виходить, спокійні часи скінчилися? Подивіться тільки на сусідні Олешки: там половина жителів – наркомани. А все чому? Бо тамтешні цигани наркоту свою тицяють усім без розбору, а потім наживаються на людському горі!

– Та це ж тільки одна маленька дитина!

– Де один – там і плем’я не забариться з’явитися! Чи ж ви, Ганю, не знаєте, що вони тільки кодлом осідають?

– То що ж нам тепер, те циганча виганяти?

– Я вам скажу так: усі ми ходимо під Богом, і ту дитину я не чіпатиму навіть косим поглядом. Але якщо мій Васько не захоче сидіти з нею за однією партою, я нічого йому вдіяти не зможу.

Серафима аж сумку з рук випустила. Кумасі озирнулися на незграбну жінку й продовжили собі розмову. Ніхто поки що не бачив батьків «циганчати», тому ту біляву молодичку сприйняли за людину зі «свого табору».

До кумась підійшов пошарпаний п’яний дідок, який ошивався тут поряд, і докинув слівце від себе:

– Бити треба тих циган відразу, як тільки сюди покажуть носа! – з бійцівською готовністю заявив він. – Будемо з ними панькатися – наберемося лиха! Ось хай тільки вийде зі школи, я вам покажу, як із ними треба!

– З тобою і так горя вистачає! – шпигнула захмелілого діда котрась із кумась, але по ній було видно, що вона цілком із ним погоджується.

Серафима тоді забула і про колонку, і про двері, а пішла тинятися селом. Вона не могла тверезо мислити, очі застилала злість упереміш із відчаєм, а в серці немов оселилася орда термітів.

Жінка блукала по вулицях із єдиною метою – вивітрити із себе важкі емоції, щоб мати змогу щось далі вирішувати, та на одній із вулиць натрапила на того п’яного діда – він лежав білий із піною коло рота. Нахилившись до п’яниці, Серафима зрозуміла, що той мертвий.

Вона сіла біля тіла і якусь хвилину непорушно сиділа. Потім підвелася й пішла до школи.

Дочекавшись закінчення уроків, вона довго спостерігала за тим, як діти купками перешіптуються в Лейли за спиною, тицяючи в неї не тільки пальцями, а й гілками, шарпаючи її та сміючись із неї. Потім вийшла поперед школи й голосно, як із трибуни, заявила, щоб її почули і учні, і вчителі:

– Хто насмілиться вчинити шкоду цій дівчинці, на того ляже невідворотне прокляття!

Забрала Лейлу й пішла додому.

Звісно, дідове тіло скоро знайшли серед вулиці. Селяни почали перемовлятися, хто і за яких обставин бачив його останнього разу. А на додачу селом поширилася чутка про Серафимин вибрик перед школою. Усі швидко додали два і два.

Серафиму почали побоюватися. Лейлу відкрито вже ніхто не займав…

Як хотілося Серафимі вберегти дочку від усього павутиння й молі цього світу, запхнувши їх, як і свої жалі, собі глибоко всередину, самій тихо труїтися й задихатися, але бачити, як Лейла живе й радіє життю. Бачити, як вона всміхається людям, і як люди – о, диво! – відповідають їй тим самим. Бачити, як вона трудиться над чимось, не зморюючись і не жаліючись, а благословляючи кожну нову справу, бо знає – вона потрібна і без неї не можуть обійтися. Бачити, як вона ночами тихо й міцно спить, а не схлипує в подушку й не метається на ліжку від нічних марень – відгомону денних нещасть. І ніколи, ніколи – ніколи! – не почути від дочки слів докору й ненависті, коли вона дізнається правду про них…

Та хай би як Серафимі цього хотілося, вона ще не втратила останньої тямки, щоб розуміти: то все утопія. Їй не вистачить часу, щоб проковтнути самій усі доччині негаразди, не вистачить рук, щоб відгородити її від світу. Але поки поруч, вона загартовуватиме Лейлу всіма доступними способами.

Певних успіхів Серафимі таки вдалося досягти. До свого повноліття Лейла не боялася ніякої роботи, не боялася людей і – завдяки мудрому підходу Серафими – уже не боялася й чоловіків.

Шрам виявився несподіваним, але в остаточному підсумку досить корисним поворотом у Лейлиному житті. Спочатку Серафима, як і кожна любляча мати, мало не вибухнула з люті, коли дізналася від людей про безсоромного спокусника, який обкрутив її маленьку, ще таку зелену, нетямущу, довірливу дочку. Але життя навчило Серафиму не рубати на гарячу голову, і вона згодом не раз подумки хвалила себе за те, що їй вистачило терпіння дослухатися до тієї науки. Переступивши через себе, через жіночу гордість і свої материнські пориви, переступивши через людей, – які неодмінно її осудять, і кожен, хто ще не встиг покласти собі в кишеню камінь на неї, тепер обов’язково це зробить, – Серафима знайшла того покидька й замість того, щоб власними руками задушити його, запропонувала поселитися з ними. Вона розсудила так: хай краще Лейла набирається цього досвіду тут і зараз, під пильним оком мамки-знахарки, ніж збиратиме собі фізичної й моральної кривди десь по темних кутках. А вона, Серафима, уже стерпить сором за них обох, аби тільки Лейла остаточно не зневірилася в людях і в собі.

Але Шрам перейшов межу. Сама Серафима ще стерпіла б, та вона більше не могла дозволити Лейлі терпіти це все. Хіба ж Лейла все життя мусить жертвувати своїми зубами, своїми захованими скарбами і своїм спокоєм на догоду якомусь нікчемі? Хіба ж вона це заслужила? І хіба ж мати змириться з такою долею для єдиної дочки?

Шрам пожив у них своє, настав момент випроводити його з миром на всі чотири сторони. Настав час, щоб Лейла сама його випроводила. Мати бачила, що Лейла дійшла до цього, тільки не може наважитися на рішучий крок. І трохи дитині помогла. Вона навмисне на Шрамових очах дала Лейлі сотню, порадила десь заховати й почала вести зворотній відлік…

Серафима зняла кришку з каструлі, де настоювався її відвар, і вдихнула ароматний пар.

З цим етапом завершено. Треба починати наступний.

Серафима налила відвару собі в чашку, решту процідила в банку, щільно закрила кришкою й понесла до шафки. За дверцятами рядочком вишикувалися слоїки і пакетики того, що нині складало Серафимине існування. Вона поставила банку з відваром на вільне місце, попередньо діставши з дальнього кутка поліетиленовий пакет з аптечними коробками. Лейлі вони ніколи потрібні не були й навряд чи будуть. Серафима загорнула коробочки в кілька шарів газети й викинула в сміття. Сьорбнула відвару з чашки, трохи подумала, підійшла до сміття й накидала зверху ще газет.

Ні Лейла, ні її нова подруга Міла не повинні були навіть здогадатися, що ті ліки із самого початку призначалися для смітника. І хоча лікувати тіло тим лікам не довелося, вони гідно виконали не менш благородне й не менш цілюще завдання.