Текст книги "Вежі та підземелля"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Вони з Вайлаком спільно склали це пояснення, сподіваючись, що воно вдовольнить допитливих. Утім, Анджа не був певен, що воно звучить достатньо переконливо. Юстин і Євдокія дивилися на нього зі співчуттям, але Йован усе ж колись був рабантцем і мусив би пам'ятати, що такого дарунку неможливо спекатися.

– Ну і правильно, – мовив Йован, насилу відводячи погляд від тавра. – Що там хорошого, в тому Рабанті? Хіба злидво. Ех... Але і в нас є чим горе залити! На ось, скуштуй ракі!

Він мрійливо зітхнув і простягнув Анджі череп'яного келиха з якоюсь зеленкуватою рідиною. Анджа з підозрою понюхав уміст, викликавши цим тихий Юстинів регіт.

– Диви, хлопець думає, що ми збираємося його труїти! То ж найкраще ракі з єпархового гінекея!

– Так он чим вони займаються на «жіночій половині», – розсміявся Йован. – Я думав, чемно тчуть і мріють ночами про... е-е-е, – він сторожко зиркнув на свою дружину. – Щасливе заміжжя. А вони ракі гонять під полою!

Євдоха зневажливо пирхнула.

– Авжеж, вельможні схимниці! Мріють вони... Від тих мрій в єпарховім палаці навіть євнухам нема проходу... Та ти, хлопче, не бійся, ракі в них хороше, мій чоловік може засвідчити. А він у нас – перший пияк в околиці, – гордо мовила вона.

Анджа, який розгублено блимав очима, намагаючись допетрати, про що йдеться, – він не розумів і половини, – наважився таки ковтнути хваленого ракі. За мить очі йому полізли на лоба – це було навіть краще за злидво – густий холодний вогонь з легким присмаком винограду. Мусакас, приготований до святкової вечері, виявився ще ліпшим – овочі, запечені з подрібненим м'ясцем і духмяними травами, були, мабуть, найсмачнішим наїдком за все Анджине життя.

Невдовзі хлопець, який і далі мало що розумів у розмові своїх господарів, спожив стільки їжі й питва, що йому стало вже, власне, байдуже. Та Йован таки згадав про свою обіцянку розказати йому про блакитних і зелених. Як виявилося, то були дві спілки учасників перегонів на квадриґах. Зелені були факцією влади, а блакитні – народу, точніше, заможних купців. Та факція, яка перемагала на перегонах, діставала можливість змінити закони – зокрема, податкові правила – на свою користь. Анджа все каяк не міг збагнути, як це коні можуть вирішувати долю держави. «Краще вже коні, – тоскно мовив Юстин, – їм принаймні байдуже, яким буде ввізне мито цього року!»

Наступні перегони були заплановані на позавтра і, як Анджа зрозумів, Йован з Юстином покладали на них великі надії. Втім, навіть якщо виграють зелені, в місті буде гульба і культурні розваги – гетери, міми і всілякі ігрища.

Гетери. Анджа раптом згадав щось важливе.

– А не підкажете, – поцікавився він. – Гетери – це що таке? Це такі гарні жінки, які грають на е-е-е, гетарах?

Юстин заледве не похлинувся ракі.

– Ну-у, на гітарах теж. Грають, – ошелешено мовив він. – А що?

– Я тут зустрів одну. Гарна така чорнявка. На ймення Теодора. Сказала, що вона – майбутня імператриця. У вас що, таке часто трапляється?

Юстин і Йован перезирнулись.

– Та ні. Але це ж Теодора, – мовив Йован. – А що, ото був би номер!

Юстин і Йован тут-таки заходилися мрійливо обговорювати можливі зміни до законодавства, втілені за сприяння гетери-імператриці. Зокрема, чомусь передбачалося, що вхід до гінекеїв стане загальнодоступним, зате платним.

– А, е-е-е, велика септима – це що? – раптом запитав Анджа.

– Це не «що». Це «коли», – виправила його Євдокія. – Це десь приблизно, – вона прислухалася. – Зараз.

– Ой, – сказав Анджа, підхоплюючись. – Даруйте, я мушу бігти.

– Це ще куди? – здивувався Йован.

– До тої, е-е-е, імператриці. Вона сказала, їй може знадобитися моя допомога.

– Це ж цікаво, яка? – скептично гмукнув Юстин. – Гітару тримати?

– Ну, раз таке діло, – заусміхався Йован, – то біжи. Приходь завтра – в мене буде для тебе робота перед тими перегонами. І розкажеш, чого від тебе хотіла наша майбутня імператриця!

Анджа пообіцяв прийти завтра не пізніше великої квінти – якби-то ще знати, що воно таке! – і поспішив до підніжжя Білої Вежі, де йому призначила зустріч Теодора. На Анджине щастя, всі валдарці без винятку знали, де це, тож блукав він не надто довго, тобто, Теодора ще не встигла втратити надію дочекатися молодого рабантця.

– О, ну нарешті, – обурено сказала вона, поправляючи смугасту сукню невловним Граційним рухом. – А що це ти зробив з собою? Помився? От лихо! Ну нічого, цьому можна буде зарадити...

Анджа лише приголомшено хитнув головою. Це місто мало якусь свою незбагненну логіку. А може, не мало жодної. І схоже, не надто тим переймалося.

• • •

Так казав Іса, звертаючись до храмовників:

«Єдиним святом для вас та братів ваших нехай буде віднині день очищення і вознесіння на Небо. Хай не звабить вас замисел відступників, які закликають, святкуючи, вклонятись прелатам-покровителям. Нікому зі світлих прелатів не потрібен день тілесних утіх, та й вам він не принесе нічого, крім шкоди. Святкуйте, обмежуючи себе, очищаючи свій дух і плоть від скверноти.

Розваги тіла знесилюють і спустошують, відбираючи снагу, необхідну для Служіння. Погляньте лишень на тих, хто напередодні звеселяв себе гучним святкуванням! Втіха минає, залишаючи пустку, куди підступ Темного неодмінно поселить свої потворні відображення. Тілесна втіха – це отрута, яка п'янить, упокорюючи душу. Отож, відмовтесь від неї! Нехай тішить вас радість духовна – насолода зреченням і служінням.

Ті ж, хто збирають братів своїх для мерзенних розваг, тричі будуть прокляті Ясним Небом. Перший раз – за позбавлення ближніх своїх сил та часу, потрібного для служіння Небу; вдруге – за поклоніння земному і плинному; і втретє – за радість, яку такі свята приносять недосконалим. Радість зменшує страх і вселяє надію, котра зрештою приведе втрачених до царини спраглого мороку».

• • •

Валдарська гетера мешкала на горищі Палацу Правди, яким відав імператорський квестор – верховний суддя і автор переважної більшості законів. Теодора полюбляла жартувати з приводу цього сусідства, мовляв, закони законами, але є дещо, вище за них. Приміром, кохання, гроші й розваги.

З вікна Теодориної опочивальні відкривалася розлога панорама імператорського палацу, і, цілком ймовірно, що розуміння її найвищого призначення прийшло до гетери саме завдяки цьому краєвиду. А втім, амбіція завжди знайде вікно, в яке можна зазирнути. Анджа міг би підтвердити це, надто ж тому, що більшу частину життя він прожив у хатинці, яка взагалі не мала жодних вікон.

Того вечора у скромнім помешканні Теодори зібралися найамбітніші та найменш розважливі мешканців Валдарри. Тобто, її творча еліта. Анджа, звісно, не міг знати, хто ці люди, але кинувши оком на низькі канапи, погідних, гарно вбраних гостей, він відчув, що світ у цьому приміщенні якийсь нібито щільніший, мовби хтось зачерпнув саму гущу юшки з дна казанка.

– Товариство! – гордо мовила Теодора. – Дивіться, я знайшла нам справжнього варвара на готські танці.

На хлопцеві спинили погляд п'ятеро пар пильних глузливих очей.

– О, дивіться, і справді! Руденький! – захоплено мовив манірний юнак у розкішних шовкових шатах, – Теодоро, люба, ти мудра, рівно ж як і прекрасна. Дозволь мені цілунком безневинним торкнутись вуст, пестливих, наче море... Е-е, тьху, холера... Чого це я...

Теодора пирхнула, зібрання пустило стримані смішки.

– Анджо, не лякайся, це Агафій, він у нас пише любовну лірику... як ти вже, мабуть, устиг помітити. До речі, я йому розказувала про той твій зворот щодо «танку смерті», так метр сказав, що це дуже навіть...

– А, то це той самий рабантець? – поцікавився високий худорлявий чоловік у плащі з коштовними вставками. – Варварство – це, скажу я вам, взірець природного життя. Нам давно вже слід повернутися до витоків, бо надмірні мудрування викликають збочення натури. Погляньте, скільки розплодилося в нас витончених євнухів – як тільки вони плодяться, не збагну...

– А це – Христо Мілітейський, – прокоментувала Теодора. – Він у нас – найсправжнісінький магістр оффіцій. Тобто, дуже велике цабе.

– До речі, настільки велике, що його тут нема і бути не може, – повідомила молода жвава смаглявка, що сиділа просто на подушках, кинутих на підлогу. – Зрозуміло тобі, рудий?

Анджа кивнув, не бажаючи дратувати товариство. Нема, то нема, йому що з того?

– А, Касіє, дуже цікаво... – промовив суворий літній чоловік, схожий на жерця чи духівника. – Якщо Христо немає з нами, значить, і нас немає з ним... Отож, хто із нас більше цабе?

– Не ускладнюй, Пселле, – відсторонено порадив лисуватий дядько, відкладаючи папери, які він щойно переглядав. – Мова про готські танці. Я тут накреслив таку цікавеньку систему дзеркал – можна нескінченно множити відображення танцюристів... Тільки от не збагну, як її до справи приткнути...

– Та нічого, Леве, якось приладнаємо, – кивнула Теодора. – Правда, після твоєї останньої забавки з пружинами, коли реквізит самотужки поскакав з підмостків просто під час вистави... Не знаю, треба буде все ретельно перевірити.

– Хлопче, – звернулась смаглявка Касія до Анджі. – А ти хоч знаєш, що таке готські танці?

Анджа похмуро озирнув присутніх. Поки зібрання обговорювало дорогі серцю абстракції, він тихенько думав про своє. Згадалося давнє вайлаківське твердження щодо варварів – тоді Анджа мало що зрозумів, але нині зміст поняття поволі відкривався.

– Не знаю, але маю підозру, що мова про щось брутальне.

– Яке точне спостереження, – усміхнувся магістр оффіцій. – Трохи грубощів на солодке, га, Агафію?

– Христо, не край мені серце, – зітхнув поет.

– Ви мусите знати, юначе, – суворо мовив Пселл, звертаючись до Анджі, – готські танці – це свого роду ритуалізована брутальність, якою група розманіжених естетів урівноважує власну неміч, котра...

Теодора дратівливо труснула головою.

– Анджо, не слухай. Ми готуємо виставу для імператора з нагоди чергових ігор, і наш славетний володар замовив нам оці готські танці. Без того нас навіть до палацу не пустять. Нікому з нас це не подобається, але нема ради...

Анджа розгубився. Вистава для імператора?

– А чим я можу зарадити? – поцікавився він.

– Ти, звичайно, можеш їх виконати, – відказала гетера.

– Е-е-е, Теодоро, ви серйозно? – розгубився хлопець. – Я ж ніколи не чув навіть про ті танці...

– А тобі і не треба чути, – пожвавився Агафій. – Ти колись зброю в руках тримав? Ну, е-е, меча чи там що?

Анджа ошелешено кліпнув.

– Ну. А що?

– Так от, треба буде просто виконати під музику кілька, е-е-е, фехтувальних рухів.

– Яких рухів?

– Фехтувальних, – з огидою повторив Агафій. – Ну, це як наче бій з уявним суперником.

– А навіщо? – щиро здивувався Анджа. – Ви хочете викликати когось на бій?

Тепер настала черга Агафія ошелешено кліпати очима.

– Тобто?

– Чи, може, ви хочете продемонструвати імператорові свою бойову майстерність?

На якусь мить товариство в німому зачудуванні дивилося на Анджу. Потім Христо Мілітейський почав тихо сміятись.

– А що, може, й справді, – радісно запропонував він, – викликати імператора на герць із готськими лезами? Його почет просто ошаліє!

– Егм, хлопче, – звернувся до нього Пселл, щільніше загортаючись у свій гаптований плащ-пенулу. – А ви взагалі знаєте, що таке вистава?

Анджа заперечливо хитнув головою.

– У нас того діла нема. У нас воно заборонене.

– Весело, – зітхнула Касія. – Хіба ж можна пояснити таке на пальцях?

– Це складно, – погодилась Теодора. – Найкраще, мабуть, просто показати. Ти не знаєш, чи ніхто з наших колег не виступає цього вечора на Авґустеоні?

– Та, здається, Філістон зі своїми брудними сценками, – зневажливо відказала смаглявка.

– О, дуже добре, – зраділа гетера. – Давайте так – ви закінчуєте другу сцену, а я тим часом покажу нашому гостю, що таке вистава.

Теодора смикнула Анджу за рукав, запрошуючи іти за собою. Він стенув плечима, не здогадуючись навіть, що на нього чекає. Вистава в його розумінні була грою, а гра – чимось таким, що не личить доброму ісаріанину. Втім, його злочинів супроти віри уже стільки набралося, що хоч греблю ними гати... Ось, приміром, він мився двічі за один день. Ненормально, як не глянь. Або говорив з єретиками – теж неабиякий гріх. Анджин смуток з цього приводу поглиблювався ще й тим, що досі ще ніхто не запросив його відвідати омріяні банії з чарівними єретичками. Там уже, аби не гнівити світлих прелатів, він би не став з ними балакати. Либонь дав би собі раду мовчки.

Тим часом, поки Анджа зважував шанси своєї душі пережити подорож до Валдарри, навколо них з Теодорою завирувало несподівано буйне нічне життя. Між площею Грацій та Авґустеоном – центральним майданом – звивалося мереживо вузьких ошатних вуличок, якими плескало сяйво смолоскипів та барвистих ліхтарів. Вулицями походжали веселі компанії, з численних генделиків чутно було сміх і галас. Попри те, що, за Анджиним ліком часу, наближалася північ, а за валдарським ліком – нічна прима, ніхто і не думав полишати гульки.

Будучи справжнім знавцем рідного міста, Теодора впевнено простувала до відомого їй призначення. Невдовзі вони вийшли на центральний майдан, де, при колонаді одного з палаців, чималенький натовп кривобоким колом оточував щось, вочевидь, надзвичайно цікаве. До Анджі з Теодорою відразу ж підскочив торговець із тацею, пропонуючи скуштувати якогось терпкого питва. Теодора насилу відсмикнула Анджу від звабливої таці, пообіцявши йому щось цікавіше за ракі.

Щоправда, довелося проштовхатися крізь досить щільну юрбу, зате, наблизившись до епіцентру подій, сердешний Анджа справді забув за свою духмяну брагу.

Посеред кола стояв широкий поміст, встелений барвистим рядном. На помості танцювали двоє – чоловік і жінка – у костюмах, зшитих з такої кількості контрастних кольорових клаптів, що годі було зупинити на них уважний погляд. Танцюристи тримали в руках по дві маски, ще троє акомпанували танцю, награючи на бубнах і тростинових флейтах-фретель. Звук тої музики різав вухо, а танець дратував якимось наче навмисним спотворенням. Та складалося враження, що якраз на це публіка і чекає.

Нарешті, музика змовкла, і танцюристи завмерли у відчутно незручних позах. Жінка піднесла до лиця маску зі схематично зображеною трагічною гримасою. Угледівши це, її партнер із переляканим гуком відстрибнув назад.

– Ти хто?! – злякано зойкнув він. – Невже та варта подуріла, тебе пустивши до світлиць?

Жіночка присіла в поклоні, прикладаючи «веселу» маску.

– Моя докладна мова тіла усіх в палаці вдовольнила. І варту, й почет, без дурниць.

– Іди звідсіль, жахлива жінко! У мене траур, піст, війна!

– Та я ж до тебе на хвилинку! Я – мить розваги і спочинку, усе для тебе, пустуна.

Жіночка, скрадаючись, підійшла до партнера і повісилась йому на шию. Той розпачливо заволав.

– Ой, варто, варто, де ти, варто! Невже це смерть? Я марю? Сплю?

– Дурний, пручатися не варто! Кохання, знаєш, то не жарти – як не полюбиш, задавлю!

Чоловік силкувався вирватись, але агресивна партнерка збила його з ніг і заходилася – невідомо – чи то душити, чи цілувати.

Анджа з жахом роззирнувся. Всі довкола реготали, як навіжені.

– Чого вони так радіють? – спитав він у Теодори. – Може, треба допомогти тому чоловікові? Здається, йому там непереливки.

Теодора якусь мить витріщалася на нього, а потім зігнулася від невтримного реготу.

– Ти що... – між істеричними схлипами промовила вона. – Гадаєш, що все це – насправді?

Анджа поскріб потилицю.

– Ну... а що ж тоді?

Теодора за мить посерйознішала.

– Це – гра, дурненький. Артисти – Філістон і його партнерка – кепкують з нашого славного імператора і його нинішньої фаворитки Склірени, яка його, бідолашного, буквально переслідує.

Анджа давно не відчував себе настільки недотепним, та він наважився запитати про те, що його непокоїло найбільше.

– Але навіщо це все?

Теодора тяжко зітхнула.

– Людям потрібно глузувати з тих, хто має над ними владу. Інакше можна потихеньку сказитися. Від... від безпорадності.

Хлопець пильно озирнув святковий натовп. Значить, он воно що. Значить, валдарцям теж знайоме відчуття безпорадності... Але в них принаймні є спосіб порятунку.

Анджа посміхнувся. Він починав розуміти, чого саме чекає від нього Теодора.

• • •

«Людське життя є сукупністю обмежень, які надають йому сенс. Найбільшим із таких обмежень є необхідність коритися законам логіки, без яких поняття змістовності взагалі б не існувало. Отож, ми самі створили для себе обмеження, упокоривши первісний і всевладний абсурд. Логіка нині є у всьому, проростаючи вглиб існування коренями доцільності. Однак, ми не змогли повністю знищити безглуздя, тож воно і далі виринає з глибин нестями, наповнюючи життя красою. Краса нелогічна, а отже – вільна.

Свято є маленьким форпостом незнищеного абсурду у нашому житті. Все в ньому – логіка на межі безглуздя, і безглуздя на межі логіки. Так само як і музика. Вона не могла б існувати без логічної структури – початку, розгортання та завершення, стрункої побудови інтервалів та ритмічного малюнку. І, разом з тим, музика є недоцільною, оскільки сама вона нічого не створює і не руйнує.

Свято є інтерлюдією, порою спочинку від тягаря змістовності. Свято, яке є складовою ритуалу, несправжнє, бо несе на собі тавро функціональності. Свято повинно порушувати норми і порядки, бодай незначні, повинно приносити втіху, бо радість сама собою є недоцільною. Ті ж, хто намагаються підкорити свято законами раціональності, лише намарне втрачають час, бо порядок плинний, а безлад – вічний».

• • •

Наступну ніч Анджа перебув у «Домі ліхтарів» – величезному критому ринку, де, освітлені яскравими ліхтарями, продавалися розкішні, гаптовані золотом і сріблом, полотна. Теодора перемовилась із охороною, і Анджі дали притулок в гамазеї. Тут зберігалися такі тканини, що в порівнянні з ними святкове вбрання барона Черенбера видавалося б не те що бідним – ганебним. Отож, улаштувавшись на згортках із крамом казкової вартості, Анджа провів у гамазеї одну з найпишніших ночей свого життя.

Прокинувся він пізно, коли на ринку вже буйно вирувало торжище – купці вибирали тканини, скублися між собою, торгувалися і щосили кляли облогу. Анджа почувався так, наче безсоромно підглядає за кимось у шпарку, і це відчуття зненацька йому не сподобалось. Він був тут чужинцем, але Валдарра чомусь не квапилась його позбутися. Навіть, здавалося, навпаки.

Коло полудня його розшукала Теодора. Вона принесла Анджі згорток з кількома шматочками сиру і якимись фруктами, і потім, поки хлопець смакував наїдки, запропонувала йому відвідати разом з нею одне дуже цікаве місце, яке, безперечно, сприятиме анджиному культурному розвитку. Ну і, власне, фізичному також, бо Теодора йшла на ринок, і їй потрібен був носій. Єдине, що і справді було дивним у цій пропозиції – це товар, по який зібралася Теодора. Адже мова йшла про Хартопратей, книжковий базар.

– У вас що, книжки продаються на ринку? – вражено запитав Анджа.

– У нас продається все, – стенула плечима гетера. – Тож краще вже на ринку. Там і вибір, і ціни людські. Та й потеревенити можна зі знавцями. Цієї весни Агафій продав там чотири копії своєї «Вологи кохання».

– Своєї – що? – не повірив Анджа.

– Та то ми глузуємо з бідаки, – розсміялася Теодора. – По-дружньому. Його поема називається «Володар кохання». Сам розумієш, це... спонукає. Ну, ходи. На Хартопратей треба йти до обіду, поки найцікавіше не розібрали.

Виявилося, книжковий ринок був розташований зовсім поряд з Артополієм. Вони були навіть трохи схожі – такі ж ятки, купці і крамарі. Тільки от відчуття було зовсім іншим – ніхто не лаявся і не заїдався, торгувалися тут повагом, притишуючи голос. Тутешні крамарі сиділи над своїм товаром поважні й значущі, наче втаємничені коло вівтаря.

– Я мушу придбати пісенник із походеньками Дігеніса, – повідала Теодора, уважно озираючи сувої, розкладені до продажу. – Мені щойно сьогодні сказали, що імператорові вони особливо до вподоби.

– Вам Дігеніса Акріта? – підхопився смаглявий бородань, почувши її слова.

– Кого ж іще? – пирхнула Теодора. – Епос наш найгероїчніший, трясця його матері... То є чи ні?

– Хвилинку! – крамар швидко переглянув свої запаси, та, вочевидь, не знайшовши бажаного, гукнув до сусіда. – Фоко, в тебе є Дігеніс?

– Що, трилогія? – перепитав той. – Та хто ж тепер таке читає? Купіть он краще «Житіє праведних». А не хочете «Житіє», купіть «Мальджуцькі тортури» – зі свіжим доповненням! У нас навіть із єпархового гінекею замовляють!

– Я знаю, – простогнала Теодора. – Та мені Дігеніса треба – просто кров з носа.

– Ех, – зітхнув крамар. – А точно не хочете «Тортури»? Ні? Дарма, дарма... Ну, коли так, то тримайте свій епос... Три лібри.

– Ви жартуєте? Та за такі гроші я раба-писаря можу придбати. Він мені таке задарма перепише!

– Я жартую? Ви жартуєте! Раба? Та може й так, тільки де ви Дігеніса дістанете? Це вже, вважайте, раритет! Та героїчний епос ніколи задешево не продавали! Це ж наша, вважай, історія!

– Історія?! Оці побрехеньки?!

Крамар взявся захищати Дігеніса, і між книжкових яток спалахнула тривала дискусія, з котрої Анджа виніс хіба переконання в тому, що історична правда належить найбалакучішим. Теодора мала належний талант, тож зрештою пісенник вартістю півтори лібри перейшов у її власність. Теодора, задоволена покупкою, вручила Анджі доволі важкенький сувій.

– Ну все, купимо ще паперу для Агафія – на нього знов зійшло натхнення розтринькувати папір на свої паскудні віршики... А тоді можна і додому.

Здійснивши закупи та доправивши надбання до помешкання Теодори, Анджа з гетерою вибрались на ґанок Палацу Правди. Там, зручно розташувавшись коло підніжжя колонади над сходами, вони пообідали маленькими хрумкими пиріжками з сиром, що звалися тіропітакі. Раціон Теодори не відзначався особливою поживністю, але хлопець однаково відчував сердечну вдячність: для нього тіропітакі були нечуваними ласощами, а полуденне байдикування – втіленням мрії про небесне блаженство.

Теодора ж, ніжачись у сонячних променях, які щедро поливали ґанок ясним теплом, налаштувалася трохи потеревенити.

– Ти, Анджо, давно в Валдаррі? – звільна поцікавилась вона, розправляючи свою довгу смугасту спідницю.

– Та кілька днів, – сторожко відказав хлопець.

– Кілька?... А, справді, ти ж казав, що відбився від князівського почту, коли той приїжджав на перемовини. А скажи, як воно там у вас, на півночі?

– Там усе цілком інакше, – щиро відповів Анджа. – Немає такої краси, мало веж, зате багато... підземель. В нас страшно засинати, бо ніколи не знаєш, чи прокинешся.

– Як це? – здивувалась гетера.

Анджа зітхнув.

– У нас говорять, що, засинаючи або зомліваючи, ми потрапляємо у світ, де владарює Темний Мисливець, який полює на... ну, на нас і полює. Він згодовує серця тих, кого він наздогнав, Чорнозвіру... Тому, власне, серця шляхетних небіжчиків загортають у парчу і зберігають у коштовних раках.

Теодора зиркнула на нього нажахано.

– Ну ви й понавигадували страхіть! – мовила вона, відмахнувшись від анджиних слів рукою з дзвінкими браслетами. – Але ж ти, мабуть, щасливий, що звідти вибрався!

Анджа кивнув, опустивши очі.

– Щасливий. Лише не знаю... Не знаю, чи можна насправді вибратись із наших підземель.

Гетера легко торкнулася його руки.

– Припини. Зараз ти тут. А повітря міста робить вільним. Чув таке?

– Та... чув, – насупився Анджа. – Вас – може, і робить. Щоби бути настільки вільними, треба, мабуть, дихати цим повітрям особливо... часто.

Теодора розсміялася.

– Та й серед нас повно рабів. Ти будеш здивований. Навіть імператор... але нехай. Я, здається, знаю, як позбутися твоєї біди. Коли ти будеш певен, що хочеш залишитись тут назавжди, ти мусиш піти до Білої Вежі й присягнути на вірність Валдаррі. Там, нагорі, є така стіна – вся пописана словами тої обітниці, певно, щось дуже зворушливе, хоч я так і не подужала дочитати до кінця. Але головне промовити «Я приймаю...» І все. Тоді старі жахіття більше не будуть тебе непокоїти.

Анджа скептично хитнув головою.

– І що, тоді Темний Мисливець не зможе перетнути ці стіни?

– Ніхто не може, – гордо мовила Теодора. – То чого робити виняток для твоєї лихої потвори? А знаєш... як уже про те мова зайшла, я покажу тобі дещо. На всіх рабантців справляє дуже сильне враження. Ну, ходи.

Теодора легко підхопилася і, смикнувши Анджу за руку, змусила його підвестися. Він покірно поплентався за гетерою, котра, блимнувши бісівським вищиром, вочевидь задумала щось дуже, на її погляд, кумедне. Анджа йшов, не розбираючи дороги, роздумуючи натомість над її словами. Просто промовити обітницю? І все? І Мисливець отак просто відмовиться від здобичі? Хлопцю дуже хотілося повірити, проте весь його досвід донині стверджував – неможливо! – тож наразі віра йому не давалася.

Тим часом вони з Теодорою підійшли до величного храму з високим круглим склепінням, довкіл якого здіймалися чотири стрункі вежі.

– Це Храм Двокільця, – пояснила Теодора. – Всесвіту-Всесвіті. Ми віримо в те, що ми є лише частиною Всесвіту, тоді як Всесвіт – лише частина кожного з нас. Як музика... але то довго пояснювати. Зайдемо досередини.

Вони пірнули в прочинені двері, та хлопець мимохіть спинився на порозі. Цей Храм був надземним відображенням тієї цистерни, через котру почалася його подорож до Валдарри, лише значно більшим і розкішнішим. Рясні ради колон, оперезаних золотими кільцями, бігли вглиб, скликаючи морочливе відчуття нескінченності. Підлога була встелена мармуром, відшліфованими до дзеркального блиску, так що, здавалося, ступаєш по воді.

Теодора впевнено помандрувала між радами колон, ведучи його до місткого алькову, стіни якого були оздоблені мерехтливою мозаїкою. Анджине око відразу ж спинилося на шляхетному вершнику в білому плащі, котрий застромлював списа у черево страшенній зубатій потворі. Цей малюнок був знайомий йому до болю. До справжнього, щемкого болю, бо саме тоді, коли він розглядав це зображення в книзі, його мати пішла, аби ніколи не повернутись.

– Це... хто? – хрипко запитав він.

– Це... – Теодора лукаво примружилась. – Це один з героїв-покровителів Валдарри. Правда, нічогенький? Ми звемо його Георгій-переможець. Або Георг. Або, як-то кажуть у вас, на півночі, Йорг.

Анджа мимохіть відступив на крок. Світ гойднувся перед його очима. Це – Йорг? Той самий Мисливець? Він придивився, змушений визнати – так, саме той. Він миттю упізнав того, хто цькував його буремними ночами. Хіба лише тут його хижий усміх здавався радше врочисто-переможним.

Втекти від Мисливця? Анджа пересмикнувся. Попри все, що він зумів здобути, – це однаково марна надія.

• • •

Так говорив Арод, зібравши володарів у своєму палаці:

«Влада надана вам для виконання небесного задуму, отож ви повинні зрозуміти її природу, аби витримати усі випробування і з честю приєднатися до світлих прелатів. Осердям влади є сила; страх, любов і ненависть виростають з неї, наче пагіння зі стовбура. Ті, хто бояться, люблять чи ненавидять – ниці раби, нездатні протистояти силі. Отож, навчіть нижчих за себе любити чи боятись, і ви триматимете їхні душі в покорі».

«Як же дістати таку силу, царю?» – запитали володарі.

«Ви, відзначені Небом, маєте її, – відповів Арод. – Однак, багато з вас, потураючи власним бажанням, втрачають її назавжди. Не прагніть любові – любов повинна бути вашим слугою, не бійтеся нічого – нехай бояться вас, на ненависть же відповідайте зневагою. Як не можете збудити любов – убивайте. Не можете вбити – примусьте себе. Володар без влади – ніщо, непотріб, огидний Небу. Зрозумійте, ви прийшли у світ не для задоволень, тут вам немає, чого втрачати, окрім власної душі».

«Чи можуть мати владу відступники?» – запитали володарі.

«Так, – мовив Арод. – Ця влада зветься спокусою. Тяжко йти шляхом випробувань, знаючи, що винагорода чекає на вас лише на Небі. Ті, хто хоче дістати винагороду на землі, стають жертвами марних надій, що їх пропонують відступники. Надія – теж влада, але тікайте від тої влади світ за очі, бо надія – викажчик найслабших, котрі найпершими стануть здобиччю темної зграї».

• • •

Коли з вершечка Білої Вежі заклично пролунала велика квінта, Анджа досі ще блукав крученими вуличками міста. Він запізнювався на зустріч до Йована, але нічим не міг зарадити – він не знав жодного орієнтиру, за яким можна було би знайти ергастерій колишнього рабантця, окрім двох розбещених мармурових наяд. А цей тип прикрас був тут надзвичайно поширеним. Вулиці Валдарри лише в центрі мали впорядковану структуру, ближче ж до стін вони бігли навскоси, як їм зручно, звертали, аби глянути на щось цікавеньке за рогом, а потім зовсім зникали, мовби втомлені безцільною метушнею. Втім, іноді, коли блукач уже втрачав надію вибратися з їхнього плетива, вулички іронічно посміхались, брали заблудлого перехожого за руку і вели його, мов сліпця, куди вважали за потрібне, перебираючи на себе повноваження долі.

Скоро Анджа опинився в кварталі Копарія, оселі човнярів та веслярів, неподалік від валдарського порту. Невдовзі до нього долинув терпкий запах моря і тихий шелех хвиль – перед ним височіла портова брама Валдарри, нині зачинена. Коло воріт невеличкий гурт валдарців вів бесіду з вартовим; придивившись пильніше, Анджа впізнав серед них Йована і Юстина. Йован здивувався, побачивши його тут, утім, задіяний розмовою з вартою, він не став вимагати подробиць, кивнувши лише, щоби Анджа приєднався до гурту.

Прислухавшись, Анджа збагнув, що мова йде про отримання дозволу на коротку прогулянку за межі захисних стін, а власне, до порту. Хоча старшина варти не цілком розумів, що саме Йован з Юстином хочуть звідти дістати за відсутністю в порту торгових суден, він завбачливо обумовив свій відсоток від того здобутку. Отож, після звичної для крамарів торгівлі, ворота прочинилися, випускаючи їх назовні.

Анджа роззирнувся, шукаючи очима вартові вежі. Сутеніло, тож вежі на двох краях протоки проглядали крізь морок хіба лише тьмяним прорисом. Утім, навіть звідси були видно, як куриться дим на вершечках веж – гавань і надалі залишалася під надійним захистом «вічного вогню».

Невеличка група метких крамарів, керована похмурим Юстином, торувала шлях вздовж довгих дерев'яних доків, повз торгові нефи, що нині стояли на рейді порожніми, та ґраційні бойові ґалери, звідки також не чутно було ані звуку. Схоже було, що моряки, втомлені очікуванням сумнівного нападу з моря, знайшли собі краще застосування в портових генделиках. Анджа намагався зрозуміти, навіщо ж крамарі влаштували цей дивний вихід – може, заради якогось товару, який ще й досі зберігався на котромусь із нефів? Але ось товариство проминуло порт, ведучи свій шлях уздовж берега. Невдовзі вже зовсім поночіло, тож доводилося напружувати зір, аби розгледіти бодай щось, а власне – тоненьку щоглу, що вигулькнула зненацька з-поза узбережних скель. Назустріч їм вийшов насуплений чоловік у підібганому халаті та тюрбані.