Текст книги "Вежі та підземелля"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Марина Соколян
Вежі та підземелля

Вступ

Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво – питво, від якого навіть сумирні шаліють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало – свиней він боявся до корчів. Тож кожного разу, зобачивши, як дід, хилитаючись, суне з корчми, він ховався в коморі серед старого непотребу, який узимку ніхто чомусь так і не спалив.

Книга була його таємницею. Малий любив, сховавшись від усього світу, гортати потерті жовті сторінки, вкриті чорними вузликами-візерунками. А ще там були малюнки. Зі сторінок книги визирали дивні звірі з вогненними очима, гострими пазурами й великими крилами. Чорні гнівливі коні мчали дорогою; на конях сиділи велети в залізних шапках, вони тримали в руках барвисті знамена й срібні мечі, а їхні червоні плащі летіли за вітром... Там височіли білі вежі, червоні стіни й чарівні золоті палаци. Красиві жінки в білих сукнях стояли на стінах, зустрічаючи вершників у сяйних обладунках...

Це був світ, незнайомий малому, чужий і принадний. Коли він вдивлявся у барвисту плетеницю, йому хотілось підскочити й бігти чимдуж, так, щоб аж вітер співав у вухах, бігти швидко, аби опинитися далеко звідси, далеко від діда Лема і його злидва, від рохкання свиней, від материних сліз над недогарком сальної свічки. Йому хотілося опинитись там, де мчать великі чорні коні з дужими вершниками, де височать могутні червоні стіни. Малий не знав, де це. Лише значно пізніше до зображення долучиться ім'я.

Місто. Валдарра.

Сонячні промені сочилися крізь великі шпари в стінах комори, у теплих струменях танцювали порошинки; ззовні було чутно лайливий дідів голос та неквапливі мамчині слова. Десь грюкнули двері, від чого благенька хатка здригнулася, мов сполоханий звір, а на книгу зі стелі посипалася потерть. Малий дбайливо змахнув бруд зі сторінки – там лицар у білому плащі саме застромлював списа в черево страшенній зубатій потворі.

Почулися кроки. За мить перед очима малого виник коричневий материн подол. До її дерев'яних черевиків тулилися грудочки гною та кілька соломинок.

«Анджа!»

Мамка опустилась на коліна, зазираючи йому в лице.

«Я мушу йти. Ти... зрозумієш мене колись».

Вона лагідно торкнулася його рудого чуба.

«Не сумуй, малий. Так треба».

Він зосереджено роздивлявся сторінку, хоч і не бачив більше ні потвори, ні лицаря. «Знаєш, мамо... Знаєш, я теж... я теж піду туди. Ми будемо жити там, за червоними стінами. Там не буде гною і бруду, не буде діда Лема, не буде бридких баронових вояків. Лише ми з тобою!»

Малий мовчки провів мамку очима. Знову рипнули двері, і її не стало.

Барон

• • •

...так оповідають про Арода та Ісу, братів ненароджених, царя та пророка. Пришили володарі до них, просячи поради та настанови.

«Як жити мусимо, аби прийняло нас Небо та світлі прелати у покої свої?»

«Лише вірою та волею врятуєтесь», – сказав Іса.

«Лише правдою та вірністю врятуєтесь», – сказав Арод.

«Хто служить Небу вірою, той успадкує сонце», – сказав Іса.

«Хто служить Небу волею, той успадкує місяць», – сказав Арод.

«Хто ж успадкує землю?» – запитали володарі.

«Земля – то колиска бруду та розпусти», – сказав Іса.

«Земля – то колиска брехні та безчестя», – сказав Арод.

«Земля – доля сервів, тих, хто служитиме вам, як ви служите Небу», – сказав Іса.

«І буде так, – сказав Арод, – володарі, що служать Небу волею, пануватимуть над землею та сервами».

«І буде так, – сказав Іса, – храмовники, що служать Небу вірою, наставлятимуть та судитимуть братів своїх».

Зрозуміли володарі, що справедливо мовлять Арод та Іса, і втішились. І відтоді повелося так: нащадки Арода панують над землями, нащадки їси панують над душами, аби вберегти їх від влади Темного Володаря, мисливця за душами, повелителя підземних угідь.

• • •

Шлях до серця барона Черенбера лежав через підземелля.

Щоправда, нині Анджа вже й не пригадував, нащо той барон йому здався. Всього два тижні ув'язнення в цілковитій темряві, в кам'яному череві замку, встеленому вологою пліснявою, – і колишній чорнобурівський забіяка став на диво чемним і сумирним. Таким, як у труну кладуть. Ну, майже таким...

Спершу він, звісно, сипав прокльонами, приязно згадуючи барона та його посіпак. Потім гаряче каявся. Молився навіть. Утім, його мотивного запалу надовго не вистачило. Тут, правду кажучи, мало чого вистачало надовго. Анджа знав про це, до того ж, знав ще давно – коли розпочинав лише свою відчайдушну борню за право жити за стінами замку, а не поза ними. Чому? Почасти зі страху перед тим неминучим, що чигало за плетеною огорожею Чорнобурівки, почасти від вродженої норовистості, а ще – зі страху до скону пасти свиней в гаю. Ну і ось, власне, його бажання здійснилося. Правду казав покійний мірошник Чудра: не бажай забагато, бо як дістанеш, не знатимеш, де подіти...

Він перебрав усі приступні йому шляхи – намагався записатися до гарнізону, пробував податися в служники. І зрештою, коли жодна зі спроб не відімкнула для нього воріт баронської твердині, він вигадав родинний зв'язок між собою, безбатченком, та самим Черенбером. Власне, хлопець вигадав не таку вже й дурницю – барон, хоч і неодружений (кажуть, з причини граничної скупості), за часів своєї юності не цурався гарненьких хуторянок. Так що Анджа цілком міг би бути його нешлюбним нащадком. Одначе барон зреагував на його претензії без особливої приязні. Серв, свиняча кров... Несамовитий Анджа лише в холодному підземеллі замку допетрав, якої образи він завдав честі барона.

Тепер на нього чекала вся гостролеза прірва баронської вигадки: Черенбера знали в навколишніх землях як людину витончених уподобань у каральній справі. Навіть брат графа Морренштиба, отець Бругар приїздив до Черенбера для обміну досвідом. А що вже оповідали про Бругара... Такого не зміг би вигадати навіть Темний Володар – де вже йому, темному.

Нині, на Анджине щастя, ця біда його зовсім не бентежила. Як і жодна інша. Він сидів, байдуже притулившись до шкарубкої холодної стіни, іноді лише ворушачись, аби відігнати зухвалих нетерплячих щурів. Змученому бранцеві почало вже здаватися, що так воно й було завжди, а попереднє його невдатне життя хіба наснилося йому межи перегуками варти та роздачею хлібного варива.

Утім, спливло якихось два тижні, й барон згадав нарешті про свого в'язня. Двері підземелля прочинилися з натужним охканням, упускаючи досередини тьмяне світло і двох вайлуватих вартових у кожухах із залізними бляхами. Лаючись та наступаючи бранцеві на ноги, вони відімкнули його від стіни, підвели і виштовхали з темниці. Анджа байдуже підіймався гвинтовими сходами баронського донжону, не помічаючи того, що так гаряче мріяв бачити – казарм варти, кімнат челяді, встелених гобеленами покоїв господаря. Він мусив би здивуватися – його вели не вниз, до камери для баронських розваг, але кудись угору – туди, де в оточенні челядників, покоївок та охоронців мешкав сам Черенбер. Анджа й здивувався б, але зараз його найбільшою бідою було пересування верткими сходами – завважувати бодай щось довкола він не спромігся би навіть за священний дворіг царя Арода і спасіння душі на додачу.

Нарешті його шлях завершився біля бенкетного залу. Вартові прочинили двері й заштовхнули хлопця досередини. Він зупинився, блимаючи очима.

У бенкетній залі, власне кажучи, відбувався бенкет. За столами сиділи десятки зо три гостей, вбраних у валдарський шовк та парчу. Все навколо світилося – чи принаймні так здалося Анджі, який за все життя не бачив двох свічок водночас. Світло численних смолоскипів множилося в начищеному посуді, зброї та прикрасах; челядники метушилися межи столами, розносячи наїдки й напої. Від звабливих пахощів у Анджі боляче звело шлунок.

Біля вогню стояв барон, а коло його нот лежали двоє псів-людоловів.

• • •

Жриця Білої Вежі замислено точила перо. Книга, яку вона пише, стане втіленням пам'яті її покоління. Ніколи раніше не виникало потреби записувати постулати вчення Двокільця, це знання передавалися від старої жриці до наступниці. Однак зараз вона знала – наступниці не буде. Не буде продовження. Все, що вона може вдіяти, – це закінчити роботу. А там... Жриця зітхнула. Хитнулися тіні, торкнувши сторінки примарами спраглого полум'я. Відступили. Чи надовго?

«...світ – це велетенська арфа, струни якої – плин життя, а основа – вічність. Наш світ призначений для творення музики, де кожна нота неповторна й сповнена гармоній. Кожен із нас має в собі відгомін цієї музики, кожен із нас – необхідна її частина, нехай це буде акорд, окремий звук чи пауза. Зупиніться, прислухайтесь, і ви відчуєте тремтіння велетенських струн, і ваша душа відгукнеться прекрасним співзвуччям.

Ми всі – частина мелодії, і жоден із нас не є важливішим за іншого, бо у найшляхетнішому – відлуння ницості, а в ницому – відлуння шляхетності. Для всесвіту не має значення, хто виконує яку партію, а мандрування нотними рядками лише додає музиці глибини. Насправді ж усесвіт прагне щоразу нового звучання, і кожна нота може змінити тональність, стати початком нової мелодії».

• • •

Барон Черенбер був не такою вже й лихою людиною. Барон просто був добрим ісаріанином – він точно знав своє місце в світобудові й вимагав таких же чеснот від оточення. Тому, коли хтось порушував усталений порядок, барон непокоївся, мовби якась лиха сила намагалася видлубати наріжний камінь з його вартової вежі. А втім, у барона Черенбера була ще одна особливість – він був затятим мисливцем, тож вони з Темним Володарем поділяти одну і ту ж незборну пристрасть.

Анджа збагнув, що баронські досліди зовсім не обов'язково обмежувати підземеллям. Давній страх відживив, сипнувши іскрами та стиснувши серце. Барон злостиво ощирився.

– Ім'я?

Анджа ковтнув слину. Язик не бажав ворушитися.

– Є в тебе ім'я, свинарю?! Ну?!

– Анджа Вихор... – спроквола проказав той.

Барон рвучко обернувся до гостей; світло смолоскипів зблиснуло на вістрях срібних шпор, метнулося вздовж короткого меча-кутіля, призначеного втинати горлянки неслухам.

– Оцей ось виродок видавав себе за мого сина...

Зала загомоніла, хтось навіть реготнув, але несміливий сміх, нашпилившись на вістря баронового погляду, миттю затих.

– Ну, сучий виплодку... – Анджа одразу ж збагнув, що барон знову звертається до нього. – Ти й надалі стверджуєш, що в твоїх брудних жилах – кров Черенберів?!

– Я... я... ні... світлосте... я лише хотів служити вам, – ледве спромігся він.

– А, служити... – протягнув барон. Анджа з жахом упізнав у його голосі нотку зацікавлення. – Он-о як... Служити, кажеш?

Анджа ствердно хитнув головою.

– Служити вірно, як останній брудний пес коло моїх ніг? Так, селюче?

Той міг лише кивати у відповідь. Черенбер підійшов на крок, розглядаючи його. Усміхнувся. Анджа в якомусь безтямному заціпенінні роздивлявся візерунки на мисливських чоботях барона.

– Що ж, гаразд, серве. Я дам тобі шанс здобути місце коло моїх ніг. Але тобі доведеться його відвоювати. Аро, Торе! – крикнув барон. – Ату, хорти!

Двоє людоловів миттю підхопилися з місця. Це були тупоморді алани, здатні роздерти дикого кабана, рівно ж як і хазяїна, коли той якось не так гляне. Боязкі та дурні, але напрочуд цілеспрямовані. Барон, власне, й цінував їх за цю нехитру затятість, віддаючи перевагу аланам перед загоничами. Та й вигляд вони мали значно ефектніший.

Пси з голодним гарчанням, хляпаючи слиною, рушили до Анджі. Той панічно роззирнувся, намагаючись знайти шлях до порятунку. Охоронці за його спиною лише люто вищирилися, спрямувавши до нього вістря гізарм.

– Ату, хорти! – знову гукнув барон.

Анджа благально огледів натовп. Де там! Гості з мисливським завзяттям спостерігали за розвитком подій. Дехто навіть підвівся з місця, аби краще бачити.

Пси атакували. Один із аланів учепився в його литку, інший – стрибнув на груди; світ став дибки, перевернувся і сповнився собачими мордами, слинявими зубами та пазурами. Анджа відбивався, як міг, намагаючись вивільнитися, але його сили швидко танули – все ж, два тижні в темряві, на воді та пшеничному вариві, де вже тепер... Котрийсь із псів видерся йому на плечі, намагаючись сягнути шиї; Анджа крутнувся з усієї сили, та йому так і не вдалося скинути зубату потвору. Лютий страх накрив його з головою, заливаючи зір червоним туманом... і тоді хлопець, нажаханий понад міру, і сам утратив людську тяму. З диким гарчанням він відштовхнув одного пса й обхопив руками іншого, якимсь дивом вивернувся і вчепився зубами в його шию, якраз коло вуха. Пес рвонувся, та Анджа не розчепив рук. Не помічаючи, як другий пес шматує його ногу, він стискав зуби, аж поки до рота, набитого собачою шерстю, не полилася цівочка, а потім і струмінь гарячої крові. Він відштовхнув скаліченого пса, другий же, побачивши, яка зла доля спіткала його товариша, зі скавучанням позадкував. Анджа виплюнув жмут шерсті, перемішаний з кров'ю, і тут його знудило просто на безталанного алана.

У залі запала тиша. На якусь мить, здавалося, все завмерло – заціпеніли слуги зі срібними тацями, бридливо кривлячись, завмерли гості, та й сам барон завмер, стиснувши долонею руків'я меча.

– Такі справи, значить, – звідкись іздалеку почувся баронів голос, – геть серви здичавіли, клянуся Темною зграєю... Хто-небудь, приберіть це падло! Ну!

...високе склепіння бенкетної зали майнуло вгору отвором колодязя, штовхаючи Анджу вниз, у морок, у холодні глибини, в темряву і сморід підземелля. Десь зовсім близько пролунав хижий сміх. Загавкали загоничі... Вчасно ж барон згадав Йоргову зграю, ох і вчасно...

• • •

...так оповідають про Арода та Ісу, царя та пророка. Прийшли храмовники до братів ненароджених, просячи поради.

«Як служити слід Ясному Небу та його прелатам, аби сподобитись небесної ласки? Як наставляти братів наших на путь горішній?»

«Вчіть їх бути сумирними, але стійкими у вірі своїй», – сказав Іса.

«Вчіть їх коритися волі Неба із вдячністю, але чинити опір волі Темного», – мовив Арод.

«Як же навчити братів наших відрізнити одне від іншого?» – запитали храмовники.

«Простим є шлях до правди, – сказав Іса. – Знайте ж: Небо посилає випробування, а Темний – спокуси».

«Знайте ж, – мовив Арод. – Небо дає силу й відвагу, а Темний – хитрість і непокору».

«Пам'ятайте, – сказав Іса, – той, хто йде горішнім шляхом, не прагне задоволень».

«Хто йде горішнім шляхом, – сказав Арод, – не спокуситься минущим, не виявить неміч і ницість свою перед лицем Ясного Неба. Слабкість – насолода Темного, який чекає в тінях та мороку».

• • •

Тієї ночі Мисливець майже наздогнав його. Гонитва йшла темним лісом, між кучугурами, гіллям, гнилим торішнім листям, між колодами, вкритими чорним мохом, між байраками й болотами, де світилися зелені вогні-примари. Анджа збивав ноги на коренях, що гладкими хробаками виповзали із землі, падав долілиць, перечепившись через повалені мертві стовбури, і весь час за спиною, зовсім поряд, чутно було гавкотіння зграї, гикання мисливців та тупіт кінських копит.

Він біг, не пам'ятаючи себе, знаючи лише, що наздогнавши, Мисливець розітне його тіло, а серце, гаряче й живе, покладе до свого ягдташа. Мисливець сміявся, відчуваючи страх душі-звіра, яку він гнав темними яругами. Обертаючись, Анджа міг навіть бачити його чорне лице з вузькими очима-зірницями, його хижий нестямний усміх.

Таке вже було з ним колись. Було давно, коли Анджа нездужав – тоді мамка виходила його, і Мисливець так і не наздогнав малого. Потім ще, коли їхнім селом, як повінь, прокотилася пошесть «священного вогню», лишаючи після себе чорні, спотворені недугою тіла, і дим, масний дим від вогнищ, на яких палили мертвих... Він заледве вижив тоді – але цієї ночі Мисливець був найближче, і лише якимось дивом Анджі вдалося прокинутись...

Він із криком підхопився на ліжку.

То, власне, й не ліжко було – лише стос торішнього сіна, вкритий тим, що за кращих своїх часів називалося, певне, попоною. Було темно і холодно, хоч і не так, як там, у володіннях Темного. Пощастило, він таки зміг утекти... Все ще трусячись від потойбічного холоду, хлопець розпачливо забурмотів: «О, вогню-цвіте, пломеню-світе, сонце-птиці, блискавиці...» Замовлянню його навчив старий мірошник, який ще казав, що вогонь не можна гасити – бо то гріх, а потім якось згорів разом зі своїм млином. Не згрішив. Хай щастить тобі, мірошнику, в темних угіддях, там немає вогню...

Попри вогкий, з присмаком гниття, холодний протяг, Анджа відчував, як спиною струменить гарячковий піт. Але тут, немов у відповідь на його молитву, десь поряд рипнуло, і теплою зірочкою спалахнув вогонь свічки.

Із темряви виступив той, хто приніс вогонь, – високий сивий чоловік з обличчям так люто посіченим негодою та недолею, що Анджа на якусь мить перестрашився. Втім, крива, мов шабля східняка, усмішка чоловіка була радше глузливою, ніж лихою. До стегна прибулого значуще тулився меч-кацбальґер, «драний кіт» – таких і не носять тут, здивувався Анджа. Еге, та він, певне, ланд-лицар, найманець-заброда... Бачили таких у Чорнобурівці, аякже. Особливо ж перед тим, як починався голод – навіть коли був добрий урожай. Ну і, звісно, ніхто не любив ланд-лицарів – за що їх, круків, любити? Анджа насупився, чекаючи негараздів. Лицар гмукнув і, роззирнувшись, але не знайшовши нічого ліпшого, присів на край Анджиного трухлого ложа.

– То що, селюче? – мовив він різким рипом-шепотом. – Як воно, від Темного бігати, непереливки? Не те, мабуть, що хортам баронським горлянки гризти... І за що ти так бідолашних песиків, га?

Анджа лише очима кліпнув. Геть лицар з ума вижив, чи що? Бідолашних песиків... Це ж треба таке!

– Чого мовчиш, патлатий? Язика проковтнув? Було б раніше пельку стулити, та ні – розбаландав усьому селу, як твоя матінка з бароном гаєм блукала, а тепер – мовчиш? Чи мудрий став від баронської ласки?

Хлопець смикнувся, аби відповісти, і тут-таки спалахнув біль у похапцем перев'язаній нозі, пошматованій отими «песиками». І, що найгірше, боліли збиті коліна й п'яти – тіло пам'ятало гонитву темним лісом...

– Звідки ви... знаєте про Темного? – ледве придушивши крик, запитав Анджа.

Він завжди гадав, що Мисливець лише за сервами ганяє, а шляхетні... ну, вони, певне, одразу в небесні палати, гоп – і там...

– Та що там знати? – кутиками губ усміхнувся ланд-лицар. – Сам колись бігав, доки верхи їздити не почав... Та не про те мова. Мені, власне, барон велів глянути на тебе й сказати, чи буде з тебе яка користь...

– А ви що, пане, першим душогубом при баронові?

– Ги, – сказав лицар. – Ну чого ви, серви, таю злі? От скажи мені, Анджо Вихоре, свинарю з Чорнобурівки, за яким лихом тобі так припекло до замку? Гадаєш, краще тут? Тепліше в барона за пазухою?

– Та я не знаю... – промимрив Анджа. – Тільки скажіть мені, пане, навіщо весь вік у багні пріти, якщо нам так чи так до Темного в ягдташ?

Лицар глянув на нього скоса, усміхнувся.

– Ти ж бач який... Так чи так – а не так. До Темного – завжди встигаєш, хіба ні? Гадаєш, зрадіє старий хорт? Ну гаразд, Анджо, псячий душогубе... Так і скажу баронові – в багні пріти не бажає, бажає пишно жити, злидво пити...

Анджа злякано зиркнув на лицаря, та старий химерник лише всміхнувся, мовби лук тугий вигнувся – ось-ось стрельне... Підвівся, взяв свічку.

– Е-е, пане, – підкинувся хлопець, – чи не залишите недогарка? Не гнівайтеся, пане, темно тут, лячно...

Лицар глянув на нього, насупившись. Та все ж відламав кусень свічки, підпалив.

– Надовго не стане, хлопче.

– Та все ж легше. Повік вдячний, пане лицарю...

– Е-е, та який там з мене лицар... Вайлак я. Чув, може?

Не чекаючи на відповідь, старий розвернувся і рушив геть. Вайлак? Анджа чув про нього, як не чути. В селі казали – відьмак, Йоргів хорт. Казали – над гарнізоном голова, хоч і зайда, з мечем ходить – хоч і не лицар. А ще казали – боїться його барон. Не любить, але гнати не спішить. Хтозна чого. Йому, баронові, краще знати.

• • •

«...усі втіхи і страждання – лише зміна ладу від дужого dur до м'якого moll. Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких – люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м'якості, несуть спустошення собі й світові, Називають їх – люди безладдя або руїнники.

Лише розуміння того, ким ти є, народжує гармонію. Це – єдине та найважливіше випробування всесвіту, найскладніше, бо ми несемо в собі відгомін чужих страхів та бажань, які, накладаючись, звивають музику кублом дисонансів. Слід покласти долоню на струни серця – нехай затихне на мить колишнє, поступаючись місцем чистій мелодії тебе, справжнього».

• • •

Якщо Анджа сподівався вибратися з багна, потрапивши до замку, то він помилявся. Де там... Баронське подвір'я було не чистіше за обійстя діда Лема. Коні, тварини шляхетні й розумні, ходили, де їм заманеться, лишаючи за собою поклади добірного добрива. В куточку між казармою і стайнею рохкала свинка, плацом сновигали галасливі кури. Рідні аромати землі й прілої соломи змішувалися з новими для Анджі запахами шкіряних обладунків, які ніколи не милися, та й знімалися нечасто, псарні, де панських хортів поїли кров'ю перед полюванням, і, зрештою, кузні, звідки сунув гарячий дим і кручена лайка коваля, котрий намагався укоськати баронського дестрієра – дужого, але дурного бойового коня.

І все ж... Він вважав, що йому пощастило. Ну, по-перше, барон так і не скарав його на горло. По-друге, він дозволив Анджі помагати гарнізонному конюху. Хоч і в багні по коліно, зате – коні. З поросятника до стайні – для Анджі то був стрибок вище голови. Якби до псарні призначили – то взагалі був би злет у захмарні висоти. Та, як здогадався колишній свинар, барон не довіряв йому своїх псів. Боявся, мабуть, за їхнє собаче життя.

Самого барона Анджа не бачив, та не дуже й хотілося. Правда, старий конюх, дядько Клеч, багато розказував про володаря замку, от хоча би й те, що барон не спить уночі, а сновигає замком зі смолоскипом. Служники, казав Клеч, іноді бачили, як барон зупиняється коло голої стіни в трофейній залі й читає відхідну. Кажуть, замуровано там когось... І кожну ніч когось нового, – абсолютно серйозно подумав собі Анджа.

Він запитав його про Вайлака.

«А що, – стенув плечима конюх. – Вайлак як Вайлак. Прибився до гарнізону на війні в Альбігоні, відтоді й служить баронові. Вояка справний, лише... лише, – конюх почухав потилицю, – чудний він, Вайлак. Мовби й наш, та не зовсім. Не боїться нічого... Навіть Темного, хай би йому повилазило... Ну, досить патякати, ходи, поможеш мені стійла чепурити». Це переважно означало вигрібати тій. Але Анджа не скаржився.

Якось, за тиждень після свого призначення до господарства дядька Клеча, Анджа вибрався надвечір на ґалерею вартової вежі. Галерея була тимчасова, хоч і розпадалася вже від старості – між балками її дерев'яного кріплення можна було пропхати свиню. Тому, власне, варта нечасто навідувалася сюди, слушно побоюючись, що поміст галереї не витримає їхніх броньованих тіл.

Анджа присів на самому краєчку помосту. З висоти вартової вежі баронського замку видно було всю Чорнобурівку з її покошеними хатками без вікон, маленьким ставом і млином на околиці; далі темною хмарою бовваніли вкриті чорним лісом пагорби. Власне, ліс був чорно-бурий, звідти ж село отримало своє ім'я. Дехто навіть усерйоз вважав, що барон Черенбер насправді Чорнобур, тільки мовиться по-іноземськи. Та що їх слухати, сільських брехунів – і не таке наплетуть після кухля злидва...

Анджа всміхнувся. Все ж добре бути тут, нагорі, а не там, зовсім поряд із чорним лісом...

– То ти, патлатий? – пролунало за спиною.

Анджа сіпнувся, розвернувся й побачив, як через мерлон захисної стіни перебирається на ґалерею якась темна постать.

– Що, селюче, – рипнув Вайлак, ставши поряд, – не сидиться тобі в теплому гною? Набридло баронським коням гузно підтирати?

– Та ні, не набридло, – обережно мовив Анджа. – З конями не нудно. Кожен день щось нове... і такими кучугурами...

Вайлак тихо розсміявся.

– Гаразд, – мовив він, – але що забув на вартовій вежі? Виглядаєш рідних свиней, як вони там без тебе, бідолашні, журяться?

– Журяться, – серйозно кивнув Анджа, – їм же скоро під ніж – баронові та його воякам на харч. Їх якраз тепер, мабуть, війт причащає...

– Що, свиней? – вразився Вайлак.

– Еге, – Анджа криво всміхнувся, – свиня – то плоть землі, тварина брудна, як і ми, серви. Шляхетні не можуть їсти м'ясо землі – аби собі не забруднитися перед Небом. Хіба пан не знали?

Вайлак гмукнув.

– А як ви їх причащаєте?

– Кров'ю голубів, пане. Крапельки досить – і свиня перед смертю стає мовби птицею небесною.

– Які добрі звичаї... – кивнув старий вояк, – і це що, всюди так, чи лише в твоїй славній Чорнобурівці?

– Ну, в Заморенці, що в землях графа... – Анджа хотів був кивнути на схід аби показати, де саме лежить земля Морренштиба. І завмер.

У вечірніх сутінках на схилах пагорбів ясно світилися кілька зеленкуватих вогнів. Вайлак простежив за його поглядом.

– Що таке, малий? Болотних вогнів налякався?

Анджа ковтнув в'язку слину.

– Та ж там, той... нема мочарів. Ці вогні, це... Могул, Нічний Лісоруб, рубає мертві дерева Темному на ватру – вечерю смажити... – Анджа здригнувся. Він виразно міг уявити, що саме смажить Мисливець собі на вечерю.

Вайлак похмуро задивився в морок. Його глузлива посмішка зникла, мов потопельник в холодному ставку.

– Знаєш, Анджо, – сказав він дивним голосом, мовби сам до себе. – Це справді страшно... Те, які ми. Те, чого ми боїмося. Ми навіть уявити собі не можемо, що буває інакше. Варвари, та й годі...

Анджа не зрозумів його. Він не знав такого слова.

• • •

Арод, ненароджений повелитель князів людських, мовив так, звертаючись до володарів землі:

«Ваше призначення – служити Небу волею своєю, ведучи за собою підвладних вам, та долати ворогів силою, даною вам Небом. Ви обрані для очищення землі від скверноти, та Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не очиститеся від бруду земного, ім'я якому – тлін.

Чотири випробування повинні ви пройти, чотири немочі здолати, аби звільнитися від прокляття земної долі. Перша неміч – милосердя. Милосердя робить вас рабами недосконалих, ослаблюючи руку та розм'якшуючи серце. Друга неміч – надія. Той, хто має призначення, не повинен сподіватися, бо надія збиває обраного зі шляху, спокушуючи його земними втіхами. Той, хто виконує призначене, не сподівається, він твердо знає, що вчинки його будуть належно оцінені Небом. Третя неміч – сумнів. Той, хто сумнівається, хто не певний у серці своєму, не може вірно служити, бо не має віри й пошани до Неба. Четверта неміч – любов. Любов – найгірша з недуг, бо той, хто любить, милосердний, той, хто любить, сумнівається та плекає надію.

Лише той, хто в собі здолає звіра земного, вартий служити Небу. Той же, хто прогнівить Небо, схибивши зі шляху горішнього, по смерті втрапить до володінь Темного, до підземель страху і відчаю, звідки нема вороття».

• • •

Коли барон від'їжджав на полювання, все господарство замку присідало, де прийдеться, мовби з нього висмикнули осердя. Сідав на ослінчику коло стайні дядько Клеч, сідали, притулившись до куртини, вартові. Сідали навіть коні, пірнаючи з головою в духмяну тирсу. Анджа вийшов на подвір'я, шукаючи, де б і собі присісти, подалі від кінських гостинців та веселих караульних, які наразі вирішили вдатися до гри у вибивного. Як Анджа з'ясував у свій час, «вибивний» означало щонайменше «вибивний зуб», а іноді, за належної майстерності, гра могла сягнути й «вибивного ока». До того ж, до гри залучалися всі, кого лиха доля занесе в поле зору гравців. Тож Анджа вирішив піти погуляти.

Сновигаючи коло замкової кухні, причарований запахом смаженини, Анджа натрапив на Онечку. Спершу він не впізнав її – на гожому обличчі мірошникової доньки нині грубою борозною тягнувся від правого кутика вуст до скроні потворний рубець. Якби Анджа міг пожартувати з цього приводу, він би сказав, що Онечка стала напрочуд усміхненою за життя в замку... Але жартувати якось не праглося. Наче громом побитий, він стежив, як дівчина з якимось кухлем біжить через замковий двір.

«Онечко!» – врешті гукнув він навздогін дівчині. Вона обернулася, заледве не впустила кухля, але за мить опанувала ляк і побігла далі. Правда, швидше, ніж доти. «Зачекай, Онечко!» – Анджа рвонув за нею. Йому раптом несамовито закортіло поговорити з дівчиною. Все ж, стільки років були сусідами... Колись Анджа шалено заздрив їй, та де... Онечці заздрило все село – звісно, їй вдалося потрапити до замку. А там, – казали в Чорнобурівці, – там усе може бути. І мрійливо зітхали.

Нарешті він наздогнав її і вхопив за руку.

– Та зачекай, Онечко! Чи не впізнаєш?

– Чого тобі, Анджо? – тихо запитала вона.

– Не тікай! Я поговорити хотів... Скільки не бачилися! Онечко, ти коли пішла до замку, ми в селі весь час про тебе говорили. Як ти тут, як живеться... Чи гарно тобі в барона?

Анджа розумів, що верзе дурниці, але її погляд, разючий мов мисливський батіг, змушував говорити – хоч би що, аби лише не мовчати.

– Як живеться... А ти як гадаєш? – мовила вона, усміхнувшись спотвореним краєм губ. – Як на небі, незгірш. Відпусти, бо як не встигну баронові вечерю зладнати, у цім раю буде буря... Ну, відчепися!

Хлопець мимохіть випустив її рукав. Не сподівався він побачити Онечку такою. Все, що завгодно, але... Але що? – запитав він себе. Якби йому не пощастило з тими хортами... Анджа похмуро побрів до стайні, і саме тоді прозвучав гук мисливського рогу – барон повертався до замку.

Так швидко? Невже барон устиг щось там уполювати всього за годину? Анджа не мав жодного сумніву, що встиг би, але барон любив полювання, а любов не терпить поспіху.

По підвісному мостку дрібно простукотіли підкови, і до замкового двору в'їхала кавалькада загоничів і псарів. Попереду на дебелому рябому коні парадував сам барон, ведучи на короткому мотузку свою здобич – побитого, вимащеного кров'ю і брудом селюка. Мешканці замку підвелися з насиджених місць, розглядаючи незвичний трофей. Хуторянин, упольований бароном, лише тихенько скиглив, відсапуючись – не схоже було, що Черенбер завдав собі клопоту вповільнити біг коня, аби не змучити бранця.