Текст книги "Вежі та підземелля"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Холодний вітер роздмухав димні завіси, і хлопець зміг побачити кам'яний покій, освітлений кількома тарелями з вогнем. Великим колом здіймалися стрункі колони, підтримуючи невидне в темряві склепіння. Стало трохи світліше, і Анджа побачив, як із-поміж тих колон до зали ввійшла висока жінка в сліпуче-білім покриві. Хлопець не міг розгледіти її лиця – воно курилося світлим димом, як і все довкруж; та все ж, він міг би з певністю сказати, що жінка зупинилася, дивлячись на... нього, Анджу. Йому раптом перехопило подих – та світла постать здалася йому лиховісною, наче привид-віщун, котрий буремними ночами сновигав Чорнобурівкою, скімлив і кликав живих за собою.

– Це – сон, – сказав собі хлопець, – лихий сон...

– Лихий сон, – відгукнулася постать лунко, немов з дна колодязя. – Але це мій лихий сон, приблудо.

Вона підійшла ближче, намагаючись розгледіти Анджу. Той мало не зашпортався, задкуючи. Понад усе йому здавалося важливим не датися до того розгляду, мовби довідавшись, хто він, примара невідь-як, але зможе його занапастити.

На його щастя, мало не впавши та відвівши погляд, він мовби розірвав зв'язок між собою та химерним видивом.

Підхопився, відсапуючись. Просто в очі йому сяяв повний місяць. Анджа змусив себе прокинутися остаточно, боячись, що заснувши нині, він неодмінно потрапить назад до темних підземель.

Табір спав, притрушений білястим інеєм, лише в бароновому наметі тьмяно світився вогник. Може, він теж боїться заснути? – чомусь подумав Анджа, і відразу ж осмикнув себе. Баронські страхи – аж ніяк не його біда. Нехай навіть той – єдиний кастелян в околиці.

Наступні тижні були для гарнізону не легшими за весь попередній шлях. На перевалі Сен-Бренер їх застав дощ. І не просто дощ, а люта злива зі снігом, котра розмила стежину, перетворивши її на брудний потік; вояки змушені були ковзати вниз по коліно в багні, ризикуючи будь-якої миті гуркнути зі скелі. Найгірше було коням, які падали й калічилися – шістьох довелося залишити на перевалі. Крім того, злива розмочила їхню провізію, і значна частина харчу після цього вже не була придатна до вживання.

І все ж, нехай і помалу, але вони просувалися вперед. Одного дня, вже надвечір, проминувши перевал, подолання якого вартувало гарнізону ще кількох життів, уцілілі побачили море.

Коштовне смарагдове полотно, гаптоване срібним шумовинням, стелилося до самісінького неба. А над берегом ікластою потворою причаїлося місто-фортеця Теренція, союзник Рабанту в Священному Поході. Неоціненний союзник, без якого похід на Валдарру був би просто неможливим. Теренція мала потужний військовий флот, кораблі якого вже готувалися до відплиття. Гарнізон Черенбера встиг якимось дивом – ще день, і Священний Похід вирушив би далі без них.

• • •

Якось прийшли діти володарів до Арода й їси, царя та пророка, і запитали:

«Чому ми вмираємо?»

Тоді Арод покликав лучників і наказав їм покласти стріли на тятиви і спрямувати їх на малих гостей.

«Я можу наказати їм вистрілити, – сказав Арод. – Скажіть мені, чому?»

Діти злякалися, почали голосити, і лише один з них, найстарший, відповів цареві:

«Тому, царю, що ти маєш владу зробити це».

«Атож, – мовив Арод. – Саме так чинить Вогненне Око Неба. Іноді наказує стрілам злетіти, бо має на те владу. А іноді притримує їх, бо бажає почути відповідь на своє запитання».

«Чому ми живемо?» – запитали діти.

Тоді Іса покликав служниць і звелів їм принести тарелі з фруктами і солодощами.

«Я можу запросити вас до столу, – сказав Іса. – Скажіть, чому?»

Діти зраділи і побігли до наїдків, і лише найстарший з них не рушив з місця.

«Тому, провіснику, що ти хочеш випробувати нас».

«Атож, – мовив Іса. – Так чинить Вогненне Око, пропонуючи нам спокуси та відбираючи тих, хто зможе їм протистояти. Небу не потрібні ті, хто нездатен подолати бажання свого тіла. Їх радо прийме до себе Темний Володар, котрий знає безліч і один спосіб повернути бажання на муки».

І тої миті діти, що встигли з'їсти щось зі срібних тарелів, впали додолу, скімлячи від болю.

• • •

Подорож морем Анджа затямив досить погано: між нудотою, нудьгою та гойданиною не чинилося нічого вартого уваги. Великий теренційський неф, який міг умістити до тисячі вояків, був напханий вщерть, мовби воєводи мали намір засолити їх на чорний день, наче рибку в дубовій діжці. Бійці спали всі покотом у тісному підпалуб'ї на припнутих до бортів прілих вітрилах. Гойдало тут несамовито, надто ж коли неф лягав уздовж хвилі й хитався, немовби перебравши злидва. Правду кажучи, таке відбувалося безперервно – на той час стерно ще не отримало належного визнання, а кермувати таким великим кораблем кормовими веслами було так само зручно, як вишивати алебардою.

Понад тим, поділяти сон та дозвілля із сотнями славних піхотинців і лучників, які нудилися, скублися, а також хропли і потіли, було надмірно тяжким випробуванням. Анджа скористався своєю причетністю до баронського дестрієра, і раз по раз тікав до кінського загону, де й звив собі кубелечко в скирті вогкої соломи. Гойдало тут так само, однак зносити це на самоті було значно легше, тож Анджа вважав, що йому певною мірою поталанило.

Іноді, вибираючись на палубу ковтнути повітря, він дивився на море – воно було гладке й ліниве, як величезний кіт, розімлілий під променями полуденного сонця. Його боки ритмічно здіймалися, підштовхуючи теренційські нефи, кінські баржі та ґалери до мети. Часом морський кіт починав гратися кораблями, підкидаючи їх та шматуючи пазурами вітрила – такими ночами вояки хапалися за мотуззя та, зціпивши зуби, з усіх сил кляли Священний Похід, тобто, на цьому етапі радше Священний Заплив. Мешканці гористого Рабанту, де найбільшим водоймищем був став коло млину, не були створені для морських переходів, і впевненість у цьому росла день у день. Утім, на їхнє щастя, морська подорож тривала на надто довго – вже за два тижні теренційські кораблі досягли Затоки Лева, в глибині якої маячіли омріяні червоні стіни.

Щойно пролунав радісний зойк з «воронячого гнізда» на верхівці фок-щогли, на палубу нетерпляче посунули вояки; на носі нефа їх набралося стільки, що корабель, здавалося, перекинеться. Утім, видовище було того варте.

Місто було просто велетенське. Непохитні червоні стіни оточували територію, не меншу, мабуть, за князівство Долатське. Вздовж стін рясно стриміли круглі захисні вежі, а над ними здіймалися гостроверхі дахи і шпилі. Було враження, що місто ледь-ледь тримається землі, застигнувши на злеті – такими легкими здавалися обриси його палаців, такими високими й стрункими були його білі вежі. Сріблені шпилі та глянсові покрівлі ловили сонячне сяйво, розсипаючи довкіл пригорщі сліпучих відблисків. Місто мріло й мінилося, немов прекрасне сновидця.

Кораблі підійшли ближче, і тут лише Анджа помітив, що вхід до гавані закрито. На скелястих мисах, що стерегли єдиний прохід, стояли вартові вежі. Між вежами, перекриваючи вхід, було напнуто грубий ланцюг; на верхівках веж щось помітно курилося. На них, схоже, чекали.

Анджа пошукав поглядом Вайлака. Той стояв коло борту і, стримано усміхаючись, розглядав вартові вежі.

– А скажіть, – поцікавився Анджа, підійшовши ближче, – чи завжди гавань замкнуто на ланцюг?

– Еге ж, – відгукнувся той. – Та ланцюг – то дурничка. Це в них ніби така засторога – не пхайся, бо дістанеш. Але хто в нас дослухається до розумних порад? Ну от, подивися на цих недоумків!

Анджа зиркнув туди, куди вказував голова. Один із нефів, керований кимось із найбільш нетерплячих завойовників, рушив уперед, вочевидь маючи намір розірвати ланцюг вагою корабля. Втім, щойно корабель торкнувся межі, як із найближчої вежі стрілило великим зарядом, за жим курився довгий димний слід. Заряд поцілив прямісінько у грот-щоглу, зібгав її і з гуркотом проломив палубу. На кораблі щось палахнуло – вогонь стрімко помчав вітрилами, майнув щоглами, і скоро весь безталанний неф палав, наче святкова ватра. За борти із зойками пострибали обійняті полум'ям люди; втім, потрапивши у воду, вогонь не згасав, продовжуючи горіти навіть у глибині. З інших нефів поспускали шлюпи, та ніхто не наважувався підплисти ближче до людей-смолоскипів, сахаючись дивовижного вогню, наче якої зарази.

Анджа закляк, не в змозі відірвати погляду від страшного видива.

– «Вічний вогонь», – крекнувши, пояснив Вайлак. – Усе найкраще походить з Валдарри.

Вхід до затоки, очевидячки, був наразі заказаний, і керівництво Священного Походу вирішило пристати до берега за межами валдарської гавані. Невдовзі знайшли зручне місце, й почалося вивантаження вояків, коней та спорядження. Анджа, зайнятий коло баронських коней, котрих треба було намовити до співпраці й вивести з тісної баржі, все ж помітив, як із інших нефів на берег витягають якісь величезні споруди невідомого призначення. Деякі з них, найбільші, мали колеса, як у водяного млина, інші – гігантські шкіряні торби, ще інші – велетенські ложки. Анджа мало не з роззявленим писком спостерігав за вивантаження цих потвор; він ніяк не міг збагнути, що воно за диво. Перше, що спало йому на гадку, – це велетенські пристрої для тортур. Утім, він швидко відмовся від цього здогаду, бо не добачив, куди саме там можна припнути жертву. Другий його здогад був ближчим до правди. Анджі уявилося, як вояки на сторожовій вежі при вході у гавань вкладають у таку гігантську ложку барильце з «вічним вогнем» і за допомогою хитрої системи блоків і противаг посилають її просто на голови ворогам. Схоже, війна була явищем дещо складнішим, ніж він це собі уявляв.

Урешті, впоравшись зі своїми обов'язками, Анджа знайшов місце, звідки зручно було оглядати зовсім близьку вже Валдарру. Місто здавалося йому якимось несправжнім – навіть здалеку було помітно його чужорідні, незвичні риси.

Невже мрію і справді можна взяти штурмом? – дивувався Анджа. Але ж не можна мріяти, – згадав він, – це гріх. Ось тому й штурмують, подумав він майже вже крізь сон – день виявився нелегким. Штурмують, бо не розуміють, що це просто мрія. Скоро у сни попнуться зі своїми велетенськими ложками...

Анджа позіхнув, озираючи табір, котрий повнився світлом багать, випинався барвистими наметами і стугонів тисячами голосів. Здалеку вже лунали наспіви гітерна і сміх веселих молодих жінок, що їх за собою привезли теренційці. Священний Похід? Ото ще...

• • •

«Музика нескінченна, але окремі її звуки не можуть тривати вічно, інакше мелодія перетвориться на жахливий шум. Кожен звук неповторний, та разом з тим, кожен повторюється, адже існує обмежена кількість рис, що різнять його від інших, – тональність, тривалість, місце на нотному рядку.

Людина – це також сукупність рис, хоч і наділена власним сприйняттям. Властивості сприйняття, в свою чергу, залежать не лише від набору вроджених ознак, але й від досвіду та обставин життя. Отож, існує дуже мала ймовірність, що всі ці обставини повторяться, відтворюючи те єдине, унікальне звучання. Втім, нехай мала, але ця ймовірність існує – адже кожен імпровізатор може повторити певний пасаж, який його чимось зацікавив. Мотиви, що повторюються, кличуть лейтмотивами. Ті, хто потраплять до такого лейтмотиву, змушені раз у раз повертатися до життя, відтворюючи колишнє достеменно або з варіаціями. Ті ж, хто не потрапив до мелодії-рефрену, продовжуватимуть жити у відлунні, у всьому тому, до чого вони були причетні. Так, кожна наречена несе в собі відгомін тисяч наречених, які йшли до шлюбу до неї. Кожен убивця – відголос тисяч інших, що несли на собі прокляття згуби.

Що більше збігів, то глибше звучання. Отож, кожна нота, що колись виринала з тиші, залишається звучати нечутним відлунням під склепінням фермати-вічності».

• • •

Кілька днів не відбувалося нічого. Себто, ті дні були вкрай заповнені десь на рівні стратегічних нарад у шатрах знаті, перемовин із містом, вироблення плану дій та розв'язання нагального питання – хто керуватиме ким. На рівні ж солдатського побуту дні були сповнені дозвільним спогляданням та зрідка бійками між запальними теренційцями й гордими рабантцями. Вони погано розуміли одні одних, тож вояки призвичаїлися розв'язувати спірки у найбільш придатний для прикордонних контактів спосіб. Ось, приміром, Чернець устиг дістати в око від котрогось із теренційських лучників – за честь пані, як він гадав. Правда, лучник вважав, що б'є нахабу за те, що той підглядав до чужого намету. Але, врешті, кожен дістав своє і забрався до себе вдоволеним.

Надвечір третього дня надійшла звістка, що наступного ранку валдарці приймуть бій на широкому пустищі коло південних стін міста. Правда, пустищем те місце назвати було складно – то був чарівний видолинок, порослий квітучими чагарями та оливами. Втім, воякам було байдуже – нарешті мало відбутися те, задля чого вони долали такі шалені відстані, мерзнучи, мокнучи та гинучи від стихійних лих і біснуватих мальджуків.

Вечір був майже святковим. Вояки гострили зброю, лагодили обладунки та реманент. Іноді в таборі чулися навіть войовничі пісні про героїв минувшини, котрі так гамселили єретиків, що аж курилося, – де вже їхнім недолугим нащадкам... І справді, оглянувши союзницький стан, Вайлак скептично мовив: «І з оцим вони хочуть штурмувати Валдарру?!» Утім, мало хто поділяв його занепадницький настрій.

Черенбер наказав Анджі обрядити Дожа в парадну упряж та чепрак з гербами. А потім звелів зайти до його намету. Анджа не чекав такого веління, тож устиг добряче себе настрашити, малюючи в уяві різні вжитки, які міг би знайти для нього барон. Ану як йому кортить розпружитися перед боєм, трохи повправлявшись у маршових різновидах улюблених катувань? Хлопець, однак, змусив себе йти – від барона однак ніде було подітися.

Черенбер зустрів його напівлежачки на довгій скрині зі зброєю, котра правила йому за ліжко. Барон був якийсь на диво блідий і нервовий, а побачивши Анджу, він заледь не підскочив.

– Ну? – поцікавився він.

Анджа розгубився.

– Ви, світлосте, звеліли прийти, і я...

– Та знаю, – роздратовано кинув він, підхоплюючись і починаючи міряти намет швидкими кроками. – Ти, свинарю, якось казав, що прагнеш служити своєму баронові. Хоча насправді, я бачу, ти прагнеш іншого.

Черенбер закляк, спинивши на ньому лихий незрушний погляд. Анджа мимохіть відступив.

– Я знаю, – сказав барон. – Знаю, що всі ви, серви – паскудні брехливі пси, нездатні на справжню вірність. Але завтра мені потрібна буде ваша вірність – уся, яка є, до останньої краплі. До останньої, зрозуміло?

Анджа злякано кивнув, не в силі збагнути, до чого йдеться. Барон помовчав трохи, а потім мовив повільно, немовби зачитуючи вирок.

– Я хочу, щоб ти дізнався, що значить іти за своїм володарем. Крізь страх і смерть. Дізнався, що таке справжня відданість. Мій прапороносець загинув на перевалі, тож завтра ти візьмеш мій штандарт. Ти будеш їхати на чолі мого загону. І якщо ти бодай спробуєш відступити, то помреш. Лихою смертю. Зрозумів?

Анджа вклонився, намагаючись стерти з лиця дурнуватий усміх.

– Так, світлосте. Як накажете.

– Зрозумів, то вимітайся, – бундючно мовив барон. – І скажи, щоби до ранку мене не турбували. Надто ж той осоружний Вайлак зі своїм зубоскальством.

Барон відвернувся, і Анджа вискочив з намету. Він не міг повірити в те, що сталося. Він нестиме баронів штандарт! Така честь! Не те, щоб Анджа не боявся, – він боявся до сказу. Та він розумів, що доля подарувала йому єдиний, неповторний шанс вискочити з багнюки. І треба було скакати, не зволікаючи, – хоч би навіть на вістря ворожих мечів.

– Знаєте що, я нестиму баронів штандарт! – радісно повідомив він Вайлакові.

Той зиркнув на нього роздратовано.

– Ну, і чого тут радіти?

– Він же, певно, думає, що то – велика честь, – пояснив Мідяк, перевіряючи на гостроту свій фолчен.

– Діти-діти... – скрушно хитнув головою Вайлак. – Пам'ятаю, як ми сиділи в бастіоні під Альбігоном. Розваг було мало, і ми тоді викидали на пайку, хто зіб'є арбалетним болтом вражого прапороносця. Гарно було! Пригадуєш, Марте?

– Ну! Я тоді ще виграв пайку в Кульгавого, але він не хотів віддавати, казав, що той сам перекинувся. Та я добре пам'ятаю, як я тому дженджику поцілив просто межи очі! Бац! Він аж з коня навернувся!

Анджа захолов.

– А... чого ви їх так?

– А щоб не розмахували панським гонором. Дратує. І ще – мішень така гарна, здалеку видно, як поцілиш.

– Диви, Марте, як малого скрутило, – криво всміхнувся Вайлак. – Ну, та нема чого журитися – всі там будемо. Я тебе прошу, не забивай собі баки ратними подвигами – від того ще ніхто безсмертним не зробився. Е, ну гаразд, якщо ти тепер така велика птиця, не личить тобі в дранті виїжджати. Ходи, щось підберемо.

Голова підвівся і, махнувши Анджі, рушив до обозу. Там він покопирсався в котрійсь із підвід і дістав щось на зразок довгої шкіряної сорочки з нашитими зверху металевими колечками. Колечок, правда, трохи бракувало – якраз на рівні печінки, де була натомість пришита крива латка. Анджа уявив собі сумну долю попереднього власника обладунку і тяжко зітхнув. Сорочка була трохи завелика, внаслідок чого кожен його рух супроводжувався дратливим дзвоном.

Вайлак гмукнув.

– Дзеленчить. Ну, та нічого, будеш ворога відлякувати, як змія-гримучка. Ану, дай свій пассот... Е, хлопче, цієї залізякою нічого не простромиш... хіба будеш довго колупати. До того ж, закороткий він, як для кінного виїзду... Ану ж бо, що тут у нас? Ага! Осьо, тримай. Подужаєш?

Вайлак видобув з купи начиння меч-півтораручник із довгим руків'ям. Анджа взяв меча і спробував крутонути «зашморг». Всміхнувся, згадуючи, як під час навчання в Мідяка мало вухо собі тим «зашморгом» не відтяв... Півтораручник був значно важчим за пассот, але його вага компенсувалася хорошим балансом – здавалося, меч сам веде руку, а не навпаки.

– Почистити і погострити б його... А так нічого. Тим паче... – голова хитро примружився. – Цей меч зветься «байстрюк». Ні те, ні се, просто як ти, патлатий... А що сказав барон, з якого доброго дива він тебе прапороносцем покликав?

– Та сказав, що хоче перевірити мою вірність.

– Он як! Відколи це він почав тим перейматися? А хоча, зрештою... Він немолодий уже, спадкоємців нема. Та й не буде вже, либонь, після того очищення.

Вайлак зацікавлено зиркнув на Анджу.

– Значить, патлатий, барон зрештою може визнати тебе за спадкоємця. Ну, ти і вляпався, скажу я тобі...

– Та нічого такого він не говорив. Навпаки! Чули б ви його – лякав, погрожував лихою смертю...

Вайлак лише пирхнув.

– Хіба я не знаю старого? Мені він погрожує лихою смертю двічі на день. То в нього улюблений риторичний зворот.

– То в нього – що?

– А, довго пояснювати, – відмахнувся голова. – Ну все, йди приведи зброю до тями, потренуйся трохи, аби хоч рука звикла... І – спати. Виступаємо на світанку. Попереджаю, будити буду копняком під зад, чи під... куди прийдеться. Так що варто би тобі виспатися, бо хтозна, коли ще потім випаде нагода.

Попри всю слушність цієї поради, Анджа так і не зміг заснути. Він уявляв собі завтрашній бій, уявляв, як вони помчать назустріч валдарському війську... А потім уява зраджувала, і зчинялася маячня. Мідяковські жарти зробити своє – від страху хлопцеві аж в животі крутило. А ще – ці вайлаківські натяки щодо намірів барона.... Невже? Та ні, пусте. А що, як і справді? Анджа вже й не розумів, спить він чи марить.

Табір навколо нього принишк – уперше за ці кілька днів ущух п'яний регіт, стихли балачки й веселощі. Повітря було просякнуте бентежним очікуванням і пахощами злидва, котрим ветерани рятувалися від безсоння. Зваживши на те, Анджа збагнув, що він не самотній у своїх потерпаннях, однак це вже не тішило.

Подейкували, що перед бойовиськом Йоргові слуги ходять поміж вояків і ставлять відзнаки на чоло тим, хто загине наступного дня. Анджа загорнувся з головою в кінську попону – хай ставлять, куди прийдеться. Вмирати не хотілося.

• • •

Так говорив Іса, звертаючись до храмовників:

«Страх – основа всякої віри. Віра боронить, і віра карає. Бережіть страх, бо лише той, хто боїться, не шукає причин, той, хто боїться, – вірить. Страх – найкраща зброя, учитель і наглядач. Змушуйте братів своїх боятися, і ви врятуєте їх.

Я розкажу вам, як викликати страх, оберігаючи душу від прагнення задоволень. Запам'ятайте, все, що викликає віру, здатне лякати; ім'я цьому живильному джерелу – невідомість. Отож, сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами. Інше джерело страху – біль. Люди – раби свого тіла, тож біль, чи то навіть страх болі, поселяє в їхніх душах відчай приречених, а отже, змушує вірити. Лякає людей також безпорадність. Хтось міг би стерпіти біль і відчай, аби лишень бути спроможним боротися і померти в борні. Для таких стан повної безборонності – найстрашніший.

Що ви отримаєте, сполучивши ці три складові – невідомість, біль і безпорадність? Звісно, смерть. Отож віра – це зворотний бік страху смерті. Нагадуйте братам вашим про смерть, нехай їхня віра міцнішає, тішачи Небо. Нагадуйте братам вашим про смерть – нехай міцнішає їхня шана перед Тим, хто збирає страх – крижану росу на мертвих квітах підземелля».

• • •

Насправді виступили вони значно пізніше, ніж гадалося. Хтось не міг знайти парадного щита, інший – не бажав їхати в недочищеному бацинеті, ще інший, знеможений похміллям, не міг вилізти верхи... Аякже, війна – річ серйозна і поспіху не любить... Поза тим, бойовисько затримали ще й складні тактичні маневри, бо різні частини союзницького війська все ніяк не могли вибрати диспозицію, котра би всім була до душі. Валдарське військо натомість з'явилося з воріт своєчасно і стояло тепер, терпляче очікуючи, поки союзники зготуються до бою. Байдарці були дивовижні й мальовничі – в шкіряних клібаніонах, шоломах з гребінцями, жовтих та червоних плащах. Рабантці не йняли очам віри – в червоних плащах. У таке міг вбратися хіба понтифік Храму в Дол-Друа чи, може, князь із якоїсь особливо урочистої оказії. А тут – піввійська в червоному! Одне слово – єретики!

Чимдалі гірше – замість прапорів валдарці тримали списи, на яких напнуто було драконячі морди. Поглум суцільний, як не глянь. Анджа перевірив свій штандарт. Майорить? Ну, не так щоб аж надто гордовито, але нехай хоч так. Накинута на зап'ясток шкіряна стрічка дозволяла, крім штандарту, тримати ще й вуздечку, що було дуже навіть доречно – кінь, відвойований у мальджуків, показував норов – він, схоже, виробив довічну нелюбов до баталій. Утім, його, як і Анджу, ніхто не питався про згоду.

Нарешті всі зацікавлені визначилися, коли і з якого місця розпочинати атаку. Війська рушили назустріч одні одним. Спершу – вершники, за ними – піхота. Лучники засіли в ар'єргарді, хитро мружачись із-за щитів-павез.

Котрийсь із воєвод вигукнув щось войовниче, і коні рвонули чвалом. Ще мить – і війська зійшлися, відзначивши зустріч оглушним гуркотом та двигтінням земної тверді. Зчинилася штурханина, знайома Анджі по сутичці з мальджуками, щоправда нині вариво вдалося далебі густішим: ззаду підштовхували, спереду не пускали, особливо ж нетерплячі, не діставшись навіть ворога, волали й махали зброєю навсібіч.

Хлопець відчув, що його пробирає дрож, а долоні зненацька робляться мокрі й холодні. Його проймав то жар, то холод, а серце заходилося калатати так, що аж, здавалося, вискочить з грудей, навіть попри нові обладунки. Анджа збагнув – іще трохи, і зброя вислизне зі зненацька ослаблих долонь. «Високе Сонце, промінням з хмари, звільни від кари, хай згине темінь, нічні примари, звільни від кари...» – він молився, як ніколи раніше, мріючи опинитися де завгодно, аби не тут. Назад, у хутір, пасти свиней, нащо йому ця війна?! Небо, нащо?

Утім, вже наступної миті Анджі стало не до спізнілих прозрінь. Ряди кінноти перед ним розступилися, даючи дорогу валдарським вершникам. На мить хлопець мовби оглух, а все навколо взялося примарною млою. Спроквола, мовби крізь сон, він підніс «байстрюка» навстріч нападнику, і саме вчасно – бо довкіл уже буйно кипіла кривава січа... Втім, ясна тяма до хлопця так і не наспіла – що відбувалося далі, він усвідомлював уривцем... ось, він насилу відбиває чийсь удар... сахається від вістря довгого списа, б'є когось навідмах у лице, розсікаючи наносник... кров бризкає йому в очі... він не встигає ухилитись, але його обладунок приймає удар, уп'явшись залізними колечками в тіло... хтось намагається стягнути його з коня, Анджа кидає меч на його незахищену шию... підносить зброю, намагається і собі напасти, але зустрічає чийсь схожий на пласку тарелю щит... нападник б'є його, в Анджі немає щита, але він встигає поцілити в кінську морду, і кінь сахається, відносячи нападника...

Рука давно вже втратила чутливість, перетворившись на якусь осібну підпору для меча, обладунок у кількох місцях обвис подертим шматтям... Вайлак сваритиме, але що ж... Судомив кожнісінький м'яз, мовби хлопця гамселили, як паршивого пса, а власне, так і було...

На мить Анджі трохи розвиднилося перед очима, і він побачив неподалік барона Черенбера, котрий зійшовся в двобої з якимось латником на дебелому верховому. Барон б'ється, мов навісний, його противнику, вочевидь непереливки. Аж тут... Інший валдарський вершник, прагнучи, схоже, допомогти товаришу, під'їздить до барона збоку і заміряється мечем зверху вниз – цілячи просто в щілину між кірасою і краєм барбюта. Анджа поривається крикнути, але мусить ухилитися від чергового нападника, котрий прагне застромити йому в груди списа з китичкою; причім ухиляється так невдало, що сам летить з коня... На Анджине щастя, нападник втрачає до нього інтерес – поки хлопець ловив коня та намагався знову на нього видертись, епіцентр бою перемістився кудись назад.

Анджа роззирнувся – барона не було ніде поблизу. Та, глянувши пильніше, він все ж помітив Черенбера – на землі, під ногами в на диво сумирного Дожа. Барон був весь у багнюці впереміж із кривавицею, але ще, схоже, живий. Анджа зіскочив з коня і підбіг до нього; той люто хрипів, притуливши руку до рани, з якої юшила кров. Збитий підступним валдарцем шолом лежав тут-таки, поруч. Анджа розгубився – що робити? Тягти барона до своїх? Але ж йому не підняти такої ваги – всі ці залізяки важили, мабуть, стільки ж, як і сам злощасний кастелян. Йому не впоратися, але він однаково спробує – інакше... Анджа не міг уявити собі, що буде, якщо барон помре. Він став навколішки.

– Тримайтеся, світлосте... – промимрив він. – Зараз, я покличу наших, і ми...

– Та цить, – суворо сказав барон, і Анджа злякано стих. Барон судомно зітхнув, скривившись від болю. – Це... все, мені не дотягти... Ти...

Він підніс руку, яку був приклав до рани, випроставши її, мовби у намаганні вчепитись за повітря і звестися. Це йому, певна річ, не вдалося; його закуті в залізо пальці ковзнули по Анджиній щоці.

– Ти... Тримай мій прапор, серве! – гнівно звелів барон.

Анджа з пекучим соромом усвідомив, що кинув штандарта, впавши з коня, а потім, виглядаючи барона, не похопився підняти. Ну, все, барон його згноїть у підземеллях, влаштує йому лиху смерть, як і обіцяв...

Черенбер закашляв, кров полилася йому підборіддям. А потім він, схоже, сконав. Принаймні скидалося на те. Анджа вкляк на місці. Так їх і знайшли вже після того, як прогудів ріг, завершуючи бойовисько – на чию користь, наразі невідомо. Ну, та нехай, керівництво, либонь, розбереться.

Барона відвезли до табору на похідних марах; Анджа їхав назирцем, змучений, захлюпаний кров'ю і геть розбитий. Що тепер буде? Кому вони служитимуть, якщо барона не стало? Від гарнізону лишились недобитки: Вайлак ходив, хоч і пошарпаний, зате, схоже, цілий; Мідяк, лаючись, чаклував над лівою рукою; інших же знайомців не було видно. Це, правда, ще нічого не значить, та все ж було лячно.

Анджа присів десь скраєчку, поринувши у млосне зціпеніння. Він, хоч і дивом, урятувався, а барон, виходить, – загинув. Хіба таке може бути?

– Анджа Вихор? – зненацька постав над ним якийсь молодик у руб'ї, з-під якого поблискував повний обладунок.

Анджа спроквола кивнув.

– Йди зі мною. З тобою говоритиме Отець Брутар.

Схоже, Анджа дещо поспішив з висновками щодо дивовижного порятунку. Найгірше було попереду.

• • •

«Релігія мало спільного має з вірою. Релігія – це форма плазування, тоді як віра – це побажання, прагнення до чогось нетутешнього. Чом би, власне, й не вірити у щось прекрасне, долаючи нудьгу й тренуючи уяву?

Віра – аж ніяк не пошук істини. Це, в найліпшому разі, вдала алегорія, поетичне наближення. Завважте, всі первісні вірування сповиєш поезії, своєрідної жорстокої краси. Отож, віра – це пошук гармонії поза реальністю.

А чи є гармонія в дійсності? Є, але, на жаль, не для всіх – для тих лише, хто не вірить в непохитність реальності, хто вважає життя сновиддям, хто вміє часом відступити на крок від земної круговерті, озирнутись. Прислухатись. Тоді лише те, що раніше видавалося буденним, може прорости новими співзвуччями. Останній промінь крізь жовте листя, журлива посмішка, тремтіння склепінь у чорному дзеркалі калюж: гармонійний мінор, andante grazioso... Буває й інакше, коли весняний вітер надимає душу, наче біле вітрило, і мчить її за срібний виднокрай: vivace leggero... Цього нам ніхто не подарує, і ніхто не заборонить.

І віра тут зовсім ні до чого».

• • •

Як з'ясувалося невдовзі, Отець Брутар супроводжував князя від самого зачину Походу, спрямовуючи його духовний пошук та не дозволяючи володарю ухилитись від виконання свого священного обов'язку. Якби не Отець Бругар, князь повернув би додому ще в Лідії, та нині, діставшись стін прекрасної та багатої єретицької твердині, князь зміцнів духом і врешті усвідомив своє призначення.

Так чи інак, Анджу вели нині до намету, де влаштував свою похідну келію Чільний Храмовник Рабанту. Хлопцю здавалося, що він вже утомився боятися, – та де там! Оце щойно він віднайшов у собі доти незвідані резерви бентеги... Певна річ, зараз Отець запитає його, чи добре він служив баронові, і Анджа відповість – мабуть, непогано, барон не скаржиться. Уже. З однієї дуже простої причини...

Храмовник відгорнув полог намету і штурнув хлопця досередини. Анджа блимнув очима. Надворі стояв ясний погожий день, а в наметі Отця Бругара царювала темінь, що її ледве розсіював вогник самотньої свічки. Якби Анджі сказали, що Отець Бругар боїться світла, він би певно вирішив, що світ сказився. Боїться? Ну, скажімо так... Отець Бругар мав алергію на сонце. Він повернувся до Анджі, і той зміг розгледіти її трагічні наслідки – червоні набряклі очі на змарнілому лиці. Втім, оскільки хлопець не знав причини бругарських потерпань, своїм страхітним видом той іще дужче його наполохав. Хай там як, нічого хорошого погляд Отця не віщував.