Текст книги "Вежі та підземелля"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

– Ну, що там таке діється? – нетерпляче шарпнув Анджа дядька Клеча, котрий, завдяки своєму високому зросту, бачив трохи далі.

– Отець гніваються... – замислено повідомив Клеч. – Бризкають слиною. Напевне, когось проклинають. Так плюються, що вже на анафему тягне... О, тепер отець махають руками. Чого, не знаю... Так, наче збираються свиню колоти...

– А що він говорить, дядьку Клеч?

– Ну, чого смикаєшся, мов ґедзем укушений? Чи тобі не однаково? Стій спокійно, слухай проповідь...

Отож, попри щире бажання познайомитися зі змістом промови Чільного Храмовника, Анджа мало що зрозумів, окрім того, що Отець Бругар таврував Валдарру, розплідник всілякого непотребу, і закликав вояків помститися за образу, завдану короні. Тобто, зрівняти те кубло розпусти з землею.

Вояки, в принципі, не заперечували, оскільки це було єдине, що вони насправді вміли робити.

По звершенні проповіді всі посунули до своїх звичних місць. Окрім двох незнайомих Анджі молодих людей, вбраних у руб'я та підперезаних важкими кривими боделерами. На шиї в них теліпалося по залізному дворогу, що свідчило про їхню причетність до почту Отця Бругара. І – дивна річ! – ті звитяжні бійці світлого воїнства, озирнувши подвір'я, рушили просто до Анджі.

Хлопець обернувся, намагаючись відшукати в натовпі бодай дружню підтримку, але ні Вайлака, ні Мідяка не було поряд. Храмові воїни не забажали давати йому пояснень, тож Анджі нічого не лишалося, лише йти за суворими вояками, котрі, міцно вхопивши хлопця за рукави грубої свитки, повели його кудись до баронського донжону а потім – униз.

Звісно, Анджа не міг цього знати, але саме тут зупинявся Отець Бругар, відвідуючи барона. Лише тут, у глибокому підземеллі, він відчував себе в достатній безпеці.

Коли Анджу заштовхнули до вузької келії, в очі йому різонуло світло кількох смолоскипів, змусивши хлопця замружитись, аби розгледіти бодай би щось. Світло ще плавало перед його очима яскравими плямами, коли тихий, безбарвний голос промовив:

– Ну. Заходь.

Анджа роззирнувся, шукаючи власника примарного голосу. У кутку келії, коло столу, на якому громадилися сувої та запнуті в чорну шкіру книги, сидів чоловік. Був він високий і такий худий, що здавалося дивним, як він узагалі тримається купи. Високі вилиці, запалі щоки, бліді зеленкуваті жаринки очей. Наче вогні над могилами, згадалося Анджі.

– Ти. Знаєш. Хто я? – поволі вимовив храмовник.

– О... Отець Бругар? – затинаючись, відповів Анджа. Він уявити собі не міг, навіщо храмовнику заманулося говорити з ним. Та, як казали в Чорнобурівці, йдучи до храму, думай про покарання. Підстави знайдуться.

Храмовник продовжував свердлити його лихим поглядом.

– А ти знаєш. Хто ти?

– Я... е-е-е, моє ім'я...

– Я скажу. Ти – мрець, Анджо Вихоре. Гірше навіть. Сморідне падло.

Анджа закляк, прохоплений знайомим холодом підземелля.

– Ти розумієш. Що ти робиш? Намагаєшся порушити. Порядок. Я мусив би. Знищити тебе. Просто зараз.

Рука Отця Бругара – може, навіть ненавмисне – лягла на загострений сталевий дворіг, зброю і знаряддя покарання, котре в побуті називали рогачем. Відстань між двома вістрями могла змінюватися відповідно до будови тіла невдатного бранця. Власне, до відстані між очима. Анджа мимохіть здригнувся. Він зрозумів – оцей саме рогач довго ще ввижатиметься йому маячними ночами.

– Але є деякі обставини. І я схильний. Дати тобі вибір. Серве.

Храмовник говорив повільно, вивірено, мовби кожній фразі передував замах – аби надати сили удару.

– Ти можеш повернутися. До твого хутору. Або залишитися тут. І відповідати за свої вчинки. Переді мною. Особисто.

Анджа судомно вдихнув.

– Ти зрозумів мене? Серве?

– Що це значить... – заледве спромігся Анджа, – відповідати...?

– Значить. Ти служитимеш Черенберу. Вірно. Помреш за нього. Якщо буде треба. Я наглядатиму за тобою. Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?

Анджа рвучко кивнув. Як тут не зрозуміти... Раптом що, Бругар його навиворіт виверне, аж не буде Темному за чим лісом гнати...

– Ну, то що, серве? Кажи голосніше.

Може, й справді – назад, в село? Дожити своє у мирі та спокої?

– Я... залишуся, панотче. Я служитиму вірно... Зроблю все для барона і – для Храму. Небом присягаюся!

Отець Бругар повільно кивнув.

– Ти сказав.

Повертаючись до стайні і потім намагаючись заснути, Анджа все ніяк не міг уторопати, що ж саме він пообіцяв храмовнику. Що віддав йому, не підозрюючи навіть? Що прогаяв?

Наразі він не міг цього збагнути. Але він знав – настане день, коли доведеться відповідати перед Бругаром. І тоді він усе зрозуміє. Можливо. Насамкінець.

• • •

Сказав так пророк Іса, звертаючись до володарів:

«Знайте, що любов плотська – осердя вашої немочі, гріх потворний і безглуздий, основа всіх інших гріхів, що приводять відступників до підземелля світу. Прагнучи злягання, ви ставите себе на один щабель зі звірами земними, котрим невідома духовна благодать.

Принадність жінки, якої жадають відступники – то лише мана, створена Темним. Гляньте уважно, і ви побачите, що жінка потворна: низька й незграбна, з відвислими грудьми, драглистим тілом і бляклим лицем. Краса, звабливість – лише маячня в очах того, хто хворіє на звірину гарячку.

Зійти зі шляху, послухати вмовляння тіла-звіра просто, повернутись назад – важко, адже той, хто відпив із чаші гріха, будить в собі спрагу, вдовольнити яку може лише більший ковток.

Подивіться на тих, хто шукає плотських утіх – їхні очі тьмяні й порожні, їхнє обличчя спотворене гріховною жагою. Ці люди хворі на звірину гарячку, і невдовзі тіла їхні вкриються шерстю, тіло зігнеться, і грішники ввійдуть вічно голодними, скаженими хортами до зграї Того, хто полює в темряві».

• • •

Вислухавши розповідь Онечки, як і належить, мовчки, Анджа якось водночас здобув її довіру. І мав від того, слід сказати, неабиякий зиск. Із баронського столу зникали безвісти недогризки та недоїдки, а помічник конюха розкошував, обгризаючи хрумкі кісточки. Невсипущий голод був частиною його єства, тож Анджа відчував себе неймовірно щасливим, розгортаючи Онеччині гостинці.

Онечка чомусь узялася опікуватися хлопцем, випрала і полагодила його драну свитку, змусила поголитися, і за певний час Анджа припинив скрадатися на виваляного в гною рудого кнура. Дядько Клеч, від ока якого несила було приховати ці карколомні зміни, брутально глузував, примовляючи, що жінка спершу робить із чоловіка опудало, а потім – татка. Анджа супився, але не пручався. Він уже непогано розібрався з тією половиною, де йшлося про опудало, і тихо сподівався на спізнання решти жіночих інтриг.

Та Онечка не поспішала. Навряд чи вона справді мала якісь романтичні сподівання щодо молодого конюха, але з ним вона почувалася майже так, як колись у Чорнобурівці, а це значить – значно краще, ніж без нього.

Утім, наближення війни змінило баронську господу, поселивши тут, без ренти й подушного, цілу ватагу демонів далекої подорожі. Вояки ходили замріяні, чистили й ладнали обладунки, немов перед святом урожаю (котре для гарнізону переважно оберталося на свято збору данини). Над кузнею вовчими хвостами здіймався дим: у коваля не було жодної вільної хвилинки – всі раптом вирішили гострити й лагодити зброю, кувати коней, ладнати реманент. Сам барон ходив дратівливий, пирхав, визвірявся безпідставно, а зрештою сідав на коня і мчав кудись у ліси ганяти оленів.

– Ти ідеш із бароном? – запитала Онечка, перестрівши Анджу коло замкової криниці.

Хлопець не знав, що сказати. Черенбер жодним чином не натякнув на те, що бажає взяти його з собою, та, з іншого боку, Отець Брутар зобов'язав його служити баронові. А як же служити, перебуваючи деінде?

– Я бачу, ти хочеш їхати, – підсумувала вона. – Навіщо, Анджо? На війні такими як ти засипають рови під фортецями!

– Знаю, але що буде, як я лишуся?

– Я теж так казала, як ішла до замку. Ось і дістала... зорі з неба.

– Не треба, Онечко... – він обережно торкнувся її руки.

– Не треба, то не треба, – вона вивільнила руку і підняла важку діжку з водою, вихлюпнувши трохи на курну втоптану землю. – Бажаєш до Йорга в капшук – то хто я така, щоб тебе тримати?

– Чекай, дай допоможу... – він вихопив діжку з її рук. – Куди? До кухні?

– Та ні. Мушу прибратися в баронських покоях.

– Ой, а можна я з тобою? Діжку ось доправлю. Мені б глянути, одним оком лише...

– Здурів? Барон же нас на тасьма поріже!

– Онечко! Ну, одним оком, лише краєчком...

– Тільки не ний, патлатий!

Та Анджа не здавався, як і завжди, коли щось йому зайде, тож Онечка зрештою дала себе вмовити.

Зітхнувши, дівчина провела його на другий рівень донжону, де мешкав барон Черенбер. На першому рівні вони зухвало проминули варту – Онечка пояснила, що Анджа потрібен їй для якоїсь чорної роботи. Алебардист Дрюк не став чинити перепони, хіба провів їх глузливим оком. Ні Онечка, ні Анджа тоді не подумали про те, що Дрюк був товаришем і напарником Гачка, котрий саме примостився на стільчаку в караульній, і напевне переповість останньому цей епізод. А Гачок, у свою чергу, швидко зметикує, як з тою звісткою вчинити. Але, може, й добре, що не подумали, бо хтозна, куди б тоді повернула примхлива доля.

Тим часом, Анджа, розкривши рота, роздивлявся омріяні дивовижі. Баронові покої причарували юного конюха. Гобелени з випрілими битвами й гуляннями та брунатні фрески з пузанями-янгеликами були для нього митецьким одкровенням, а баронський герб із облізлим коршаком, викладений грубою глиною над каміном, – втіленням шляхетного гонору.

Зазирнувши до тісної гардеробної, Анджа натрапив на вішак, на якому було напнуте парадне вбрання Черенбера – оксамитний сюжені-безрукавник та шовковий шенс. Покоївки, схоже, чистили убір, але, докінчивши справу, не встигли забрати його до шафи. Затамувавши подих, Анджа спинився коло баронських шат. Тканина була м'яка, мов хмарка, вирізи оздоблені хутром, борти прикрашені золотою валдарською канителлю.

– Яка, е-е-е, штука... – захоплено промовив Анджа, торкаючись тканини.

– Забери руки, йолопе! – злякалась Онечка. – Замастиш ото, кров'ю будеш відтирати!

– Та годі, Онечко, я мив руки, е-е-е, позавчора. Та і хто дізнається? Де той барон? Нема! У лісах своїх пропадає. Так що...

Якесь затьмарення найшло на помічника конюха. В такому стані варвари з войовничими гуками грабували міста і, під гуркіт барабанів, трощили все, що перестрінуть... Анджа ж обережно підхопив розкішний сюжені й накинув собі на плечі.

– Чи до душі вам мій убір, прекрасна панно? – запитав він в Онечки, виконавши те, що, на його думку, повинно було нагадувати пірует.

Зойк жаху завмер на її вустах. Анджа, уроджений свинар і волею долі – замковий конюх, в брудних шкарах, обвислих штанях і латаній свитці, а зверху того – в дорогому баронському вбранні, мав вигляд доволі фантастичний. Враження посилювала його химерна поза, яка, замість галантного реверансу, нагадувала швидше муки прихопленого корчами паралітика. Вражена до живого серця, бідна Онечка заледь не впала додолу від реготу. За якусь мить він приєднався до неї, схлипуючи від марних потуг урвати нездорові веселощі.

– Повісь ото... назад, – промимрила Онечка крізь сльози. Оскільки Анджа неспроможний був дати раду вбранню самотужки, вона мало не силоміць стягла з хлопця баронські шати. Потім з раптовим ляком відсмикнула руки від убору і так само несподівано розплакалася.

– Онечко? Ти що? – розгубився Анджа. – Що таке?!

– От клятий... – промовила вона крізь сльози. – Йоргів гак йому межи ребра...

Геть збитий з пантелику, Анджа, намагаючись утішити дівчину, обійняв її за плечі. Гіркі сльози полилися йому на свитку.

– Ну годі, годі... – він невміло, але щиро торкнувся губами її щоки, витираючи сльози. Онечка щільніше притислася до нього і, судомно вдихнувши, відповіла на його поцілунок.

Десь глибоко всередині вони обоє були здивовані тим пориванням, котре змусило їх шукати близькості просто тут, у гардеробній, серед порохнявих шаф і дубових скринь. Це був, мабуть, пекучий страх самоти і відчайдушний протест проти тої безпорадності, що судилася сервам. Від нас нічого не залежить, авжеж? А от і залежить! От! Тримай, кульгава доле!

У такому зайнятті було більше болю, аніж утіхи. Але втіха була також, і в якусь мить Анджа вперше відчув, що стіни його тісних підземель розтискаються, і він може нарешті дихнути вільніше... Страх відступав, хоч і ненадовго, поступаючись місцем надії.

Ні Анджа, ні Онечка, звісно, не знали, що вони в гардеробній не самі. Лише легенький порух ґобелену видавав присутність гостя. Гостя? Ні – господаря... Гачок здійснив свою маленьку помсту, розповівши баронові, щойно той повернувся до замку, про те, що надумали конюх та покоївка. Барон зацікавився. Барон, як ми вже знаємо, любив спостерігати.

Черенбер стояв за старим ґобеленом і зосереджено розмірковував. Тоді зітхнув. Відвернувся. І вирішив нарешті, як йому вчинити з нахабним хлопчиськом.

• • •

«...що таке любов? Лише зміна темпу від largo до presto, зміна акцентів, раптове crescendo і неминуче стихання... Одне слово – зміна. Еволюція. Нічого більше. Адже любов – це лише слово, слово, в яке кожен вкладає щось своє. Що означає, приміром, слово «ніч»? Для когось – це спочинок після тяжкого дня, для когось – час таємниць і чар, для іншого – час пітьми і страху. Такі слово «любов» – сукупність різного, часто протилежного, досвіду.

Одне тільки лишається спільним – загострення чуття, здатність розчути найтихший звук, найслабшу зміну інтонацій. Любов народжує митців, але вона ж, буває, і нищить необачних, не готових прийняти зворотній бік насолоди. Слід розуміти, що протилежний досвід – радість і біль – надає почуттям глибини, і лише так, лише сполучаючи протилежне, можливо сягнути краси, до сприйняття якої готує нас чуттєва еволюція.

Смішно накладати заборони на висловлення почуттів. Хіба можна заборонити радіти чи журитися? Втім, спраглі влади вважають чомусь, що краса – це розкіш, а отже, мусить належати найкращим, мусить бути запнута в золоті оклади і закрита на замок».

Похід

Це було вже третє попелище на їхньому шляху. Колись цей хутір був заможнішим за Чорнобурівку – десятки чотири дерев'яних хат понад річкою, хлібниця, толока... Нині над чорними кістяками плив смоляний дим, напуваючи холодне ранкове повітря духом руїни і смерті. Над згарищем, хрипко кашляючи, кружляло ненажерне вороння.

Анджа, мружачись спросоння, розглядав сумні свідчення чиїхось кривавих безчинств. Ранковий холод – а може, й бридливий ляк – запустив йому під свитку жменю крижаків, і Анджа щільніше загорнувся у випозичений в дядька Клеча кептарик. Добре, що йому пощастило їхати верхи, хоча спершу Анджа й проклинав Дожа, баронського бойового коня, яким йому випало опікуватися в поході. Кінь був дурним і дратівливим, зате в отакі холодні ранки Анджа міг зігрітися, притулившись до живого й теплого, хоч і норовливого кінського тіла.

Почувши бентежний запах згарища, Дож гнівливо смикнув головою, ледве не вирвавши вуздечку з Анджиних пальців.

– Ну, що за холера? – несхвально мовив Мідяк, що їхав неподалік. – Поясніть хтось мені, невігласу, невже ми воюємо з Фрабією?

– Ми воюємо з усіма, хто володіє чимось корисним, – похмуро відповів Вайлак.

Чернець насупився.

– Чия робота, як гадаєш?

– Та, мабуть, лідійських найманців, – мовив Вайлак. – А може, Йоргове плем'я, хтозна... Може, й наші, рабантці, які йшли перед нами – князівська кіннота чи морренштибські лучники... Поповнювали запаси, так би мовити.

– Вайлаку, даруйте за дурне питання... – подав голос Анджа. – Але чому князь не зупинив це? Навіщо було палити хутір? Хіба ж можна так – безпідставно...

Вайлак саркастично гмукнув.

– А хто каже, що у них не було підстав? Певно, якийсь ґазда не виявив особливої пошани до грабіжників, чи якась молодка без належної радості віддалася котромусь зі світлого воїнства...

– Ну, ти й загнув, голово! Був би тут хтось із храмовників...

– Мені набридло, бляшанко! – відгукнувся той. – Знав би ти, як мені остобісіли ці походи супроти скверноти!

Вайлак дав коневі грубого шенкеля, його сонний курсьєр ображено заіржав, прискорюючи ходу. Анджа пустив Дожа навздогін. Якийсь час вони мовчки їхали поряд, потім зрештою Вайлак виринув зі своїх невеселих роздумів і кивнув до Анджі.

– Ну, чого тобі, патлатий?

– Я хотів запитати, Вайлаку... Ця земля – вона ж належить князю Фрабії, так?

– Ну. То що?

– Чому ж тоді він не захистить свою землю від... оцього? – Анджа кивнув на попелище, яке повільно відпливало назад, лишаючи в повітрі солодкавий чад.

Вайлак кинув на нього зацікавлений погляд.

– Думаєш, князь Фрабії такий дурний, щоб ставати поперек Священного Походу? А хутір... Потім трохи зменшить подушне, і люд із сусідніх сіл сам посуне. Серви – що? Сам кажеш – плоть землі. Кому їх шкода?

Анджа прикусив губу, опустивши погляд. Дож навдивовижу сумирно брьохав по грязюці битої дороги, котру за останніх кілька днів місила не одна тисяча погано взутих ніг.

– Ти це хотів почути, малий? – спитав Вайлак.

Анджа підкинувся, міряючи голову гарнізону помисливим поглядом.

– А ви, голово, це хотіли сказати?

Той мстиво вищирився.

– Знаєш... одного дня, тобто – ночі, ти будеш спати, а я прийду і непомітно відріжу тобі язика. Побачиш, твоє життя одразу ж зміниться на краще.

– Агов, голово! – пролунало десь спереду. – Ходіть сюди... Тут таке!

Вайлак пхнув коня загостреним миском чобота, пускаючи його тюпки. Анджа спробував повторити цей фокус, але Дож зненацька вирішив пограти в козла. Тож, коли хлопець, вкритий свіжим шаром болота, нарешті наздогнав голову гарнізону, навколо того вже зібрався чималенький натовп. Вайлаківський курсьєр, скориставшись службовим становищем, скуб травичку на узбіччі, а коло нього юрбилися десятки зо два вояків, навдивовижу мовчазні й урочисті.

На узбіччі лежав небіжчик. Вбраний у кольори князя долатського. Схоже було, що смерть настала в результаті нараження на вили. Спиною.

– Йоргів хвіст! – вилаявся Мідяк. – Якщо вже князівським гайдукам нема тут безпечного проходу, то що казати про нас, шарпаків?

– Що з того, що князівський гайдук? – відгукнувся молодий лучник на ймення Мізинець. – Один же, а не весь загін. З ким не буває? До речі, ніхто не претендує на чоботи?

Вояки загомоніли.

– Ти ж бач – вили! То, певно, хуторяни, хто живий лишився, наздогнали їх, тхорів п'яних, і – в спину!

– Нічого дивного – якби наш хутір хто підпалив...

– То знамення, кажу вам, знамення...

– Чоботи, питаю? Можна знімати?

– Так, хлопці! – владно мовив Вайлак. – Ану, всі назад, на дорогу. Хто пішака, тримайтеся середини. Вершники – довкіл обозу. І відправте когось до барона.

Вояки слухняно повернулися на битий шлях. Анджа намагався поспіти за іншими вершниками, та Дож потрактував його потуги як особисту образу й відмовлявся бігти, лише зрідка дозволяючи собі тюхтіюватий виснажливий клус. Тож невдовзі Анджа почував себе наче лантух із бруквою – таким же жвавим і статурним. І митарству тому не видно було кінця і краю.

Як передбачав Вайлак, мрець на узбіччі вижився лише першою, так би мовити, ластівкою. Невдовзі дорога розродилася багатим урожаєм забитих князівських, а іноді – й морренштибських вояків. Дротики, вили, коси... Схоже було, що «плоть землі» оголосила війну надто вже знахабнілому духу.

Наближалася ніч.

• • •

Говорив так Арод, звертаючись до володарів:

«Убивство – гріх. Позбавляти людину життя, даного їй Небом, значить поставати супроти волі Тих, що обдарували її життям. Проте, є такі людці, чиє життя нічого не важить для Неба, – серви, жінки, варвари, відступники й лихварі. Вбивати їх не гріх, а іноді навіть – чеснота.

Серви не мають душі, мають лише серце. Жінки, не мають душі, мають лише піхву, варвари мають лише зброю, відступники – лише облудний язик, а лихварі – лише підступом нажиті гроші. Вкорочувати їм життя – значить звільняти світ від зайвого тягаря. Втім, хоча ці людці й непотрібні Небу, вони є необхідними для інших людей. Серви забезпечують шляхетних їжею, жінки – нащадками, варвари перевіряють на міць їхнє тіло, відступники загартовують їхній дух, а лихварі випробовують волю. Тож, караючи, не слід знищувати. Коли кара перетвориться на бійню, людці, затиснені в кут, можуть завдати шкоди. Пам'ятайте про це і не повертайтесь спиною до сервів та жінок.

Той же, хто підійме руку на володаря чи храмовника, буде проклятий і по смерті буде ув'язнений на дні найглибшого провалля, ім'я якому Холод, Самота і Відчай».

• • •

Вичесавши і влаштувавши на спочинок свого підопічного, Анджа повернувся до багаття на узліссі. Вайлак спершу заборонив розпалювати вогонь, та, зглянувшись на змучений дорогою гарнізон, дозволив засвітити невеличкий підсліпуватий вогник. Для барона встановили маршовий намет, і що лише він робив там наодинці з темрявою, нікому не відомо.

Вояки коло вогню скидалися на купу черепків – брудні й биті, вони попадали, де прийдеться, зрідка зблискуючи ґлянцем металу. За час, проведений у дорозі, всі вони заросли різної гущини бородами, забрьохалися по пояс і стали подібними один на одного, немов брати, чи радше – як пси-приблуди з одної зграї.

Анджа підсів до вогню, де вже сидів Крук, зосереджено ворушачи вуглики вістрям ножа. Мідяк поряд чистив свої безцінні обладунки шматочком крейди, а Чернець намагався видушити ще щось із фляжки, яка спорожніла ще позавчора, ну бо химерна річ – надія...

– От шавка драна... – невиразно пробурмотів він, так і не досягши бажаного. – Ніхто не хоче мене пригостити? Ні? – а що ніхто з частунком не нагодився, то він сумно виснував: – Кляті скупезні п'яниці...

– Не гризися, Чернече! – порадив Мідяк. – Завтра будемо на тракті, там поновимо твій запас. За тиждень дійдемо до Баварена, а звідти – крок дороги до узбережжя. А там – і Валдарра.

– Валдарра... – мрійливо промовив Крук. – Вайлаку, а правда, що всі там ходять у червоних шатах з широкими рукавами?

– Угу... – сонно гмукнув той.

– А правда, що жінки там носять прозорі сукні й золоті паски з дзвіночками?

– Свята правда, – позіхнув Вайлак. – І не забудь оті, е-е-е, фризури...

– Ну, точно, фризури. І будинки там високі, вищі за Храм Пророка в Дол-Друа? Зі срібними флюкалами?

– Флюгерами... – скривився Вайлак. – А тобі що з того?

– Та просто. Думаю, що зі своєю долею робити... Землі купити, будинок кам'яний, і – оте флюкало можна поставити.

– Ого! – засміявся Вайлак. – А ти вже захопив Валдарру? Перебрався через три стіни в три лікті кожна? І... ах ти ж, псячий дрин...

– Де? – не зрозумів Крук.

– Швидко гасіть вогонь! – гримнув Вайлак. – До зброї!

Його послухали, не сперечаючись. Хтось кинувся топтати вогонь, хтось намацував руків'я меча, хтось, перечіпаючись через товаришів, спішив знайти сховок за деревами. І недарма спішив: за якусь лише хвилину на галявину, мов стиглі вишні, посипалися стріли, а назирці – темні фігури, озброєні здебільшого косами та вилами. Скрикнув сигнальний ріг котрогось бійця з баронського почту. Скрикнув, зараз же захлинувшись тишею.

Бойовисько в темряві було страшним і безладним. У нічній пітьмі тяжко було визначити, хто свій, а хто – ворог; нападників вирізняла хіба невибаглива жага вбивства, у баронських же вояків, щойно розбуджених, та ще й так брутально, відсутній був усякий запал. Натомість були такі-сякі обладунки і суто фахова звичка виживати.

Анджа ж не встиг іще здобути тої корисної звички, однак не схоже було, що йому дозволять ухилитися від бою на цих непереконливих підставах. Щойно підхопивши свого пассота, він побачив, що просто на нього суне зловмисна тінь, намагаючись настромити його на довге криве лезо. Анджа відступив праворуч, відбиваючи «косаря», і на мить замислився, розважуючи, куди ж краще вдарити... Живіт? Шия? Лице? Ні, лише не лице... Тієї миті його вагання вистачило, щоб нападник оговтався, знов налаштувавши «косаря» для удару. Цього разу Анджа не встиг відхилитись, і довге лезо мазнуло йому по плечі; нападник, під'юджений успіхом, з гарчанням посунув уперед. Тут би хлопцю й кінець, якби не чийсь лютий удар, що припав ззаду по шиї Анджиному супротивнику. «Не спи, малий», – гримнула темрява вайлаківським голосом. Анджа не встиг засоромитися – інший нападник наскочив на нього ззаду, намагаючись накинути йому на шию ланцюга. Особливо не роздумуючи цього разу, хлопець присів і, розвернувшись, пнув його вістрям у живіт. Далі був ще хтось і ще... лунко дзвенів метал, ятрила біль у плечі й судомно стугоніло серце...

Анджі здавалося, що бій триває вже хтозна скільки, та насправді не минуло й кількох хвилин. Зрештою, все скінчилося. Запала несподівана, разюча тиша, сяйнув вогонь: хтось запалив багаття – гаряче й недбало. Іскри стрельнули попід крони дерев, освітлюючи місце бойовиська.

Двадцять? Тридцять тіл? Із баронського гарнізону загинуло лише п'ятеро, більшість відбулася незначними ранами. Решта загиблих – звичайні вілани, озброєні хтозна-чим, вбрані бозна-як... Дивно, в темряві вони здавалися значно страшнішими. Анджа скривився, присідаючи коло вогню. Його трохи млоїло.

– О, диви, ти ще живий, патлатий? – спостеріг Вайлак, упавши поряд. – Дивно. Не сказав би, що з тебе наразі добрий боєць...

– Ну, з них, либонь, теж, – Анджа кивнув на мертвих віланів.

Десь зблизька пролунали зойки барона. «Ну, що за нехлюйство? Де вартові? Клянуся Темною зграєю, хтось мені за це відповість!»

Вайлак зітхнув.

– Зараз полетять голови. Не люблю я ці походи. Холод, голод, шляхта шаленіє... А ти, – Вайлак насмішкувато глянув на Анджу. – Он-о зелений який! Ти сходи в кущики, не соромся...

Голова підвівся і рушив шукати винних. Невдячна в нього робота, подумав Анджа. Може, й справді в кущики зазирнути? Вайлак поганого не порадить... Особливо ж тепер, мимохідь вберігши його життя... Цікаво, навіщо? Чи, може, таки слід питати «чому»?

• • •

«Є ті, що шукають чесноти у битві, красу і міць – у вбивстві. Що ж принаджує душогубів, як не влада над чужим життям? Народження – велика таїна, смерть – таємниця ще глибша, лунка, як удар гонгу. Тож вбити – значить вчинити незворотне, розірвати причинний зв'язок раптовим sforzando. Немовби підштовхнути руку Імпровізатора. Спокусливо? Певно, так.

Вбити – значить урвати чужу мелодію, але що, як саме ця мелодія виявиться лейтмотивом? Невже музика всесвіту затихне, захлинувшись шумом? Ні, всесвіт має досвід і вміє долати подібні негаразди. Лейтмотив? Що ж, той, хто підняв руку на носія теми, сам дограє за нього. Зрадивши, вбивши відзначеного Імпровізатором, вбивця нестиме на собі тавро його долі. Так чи інакше дограти мотив, закінчити, дозвучати.

Війна ж – повторення теми одвічного хаосу. Безглуздого і дикого. Шум забиває музику, бгаючи гармонії дисонансами вогню і металу. Втім, музика постала з шуму, і війна може народити новий порядок, нову тональність. Нову, а отже – іншу. Що там – за подвійною рискою? Тиша чи нова мелодія? У певному сенсі, і те, й інше».

• • •

Попри Анджині сподівання, вілани повернулися. Одного разу насправді, посеред ночі, невлучно посипавши табір величальним розсипом стріл. Двічі – уві сні. Проте, як на сон, то було справжнє жахіття: хлопець бачив себе над жерлом колодязя – він з останніх сил тримався за край, знаючи, що варто його пальцям розтиснутися, і він загуде в безодню такого страху, що годі й уявити. Він тримався, але пальці все слабшали... Він кликав на допомогу, але ті, що стояли назовні, дивилися байдуже своїми порожніми очницями, їхні мертві долоні незрушно лежали на кам'яному краї криниці. Особливо Анджі запам'ятався один, із розсіченою шиєю, на якій лише якимось дивом трималася голова – він усміхався. Хлопець ловив його мертвотний погляд, захлинаючись жахом, його пальці розтискалися, і він неминуче падав у прірву.

На щастя, він щоразу встигав прокинутися, не досягши дна. Анджа витирав холодний піт, згадуючи розповіді про тих, хто помер уві сні, – він розумів тепер, як саме.

Утім, невдовзі й дійсність обернулася жахіттям. Спершу закінчилась провізія. Гарнізонна хура, що везла харчі на весь кагал, могла вмістити сушеного м'яса та ячмінних коржів лише на вісім днів. Далі барон гадав запастися харчем у придорожніх селах чи принаймні в Баварені. Села зустріли змучених голодом вояків гостинною пусткою – чутка про Священний Похід бігла швидше за маршового рисака князя долатського, і ніхто з хуторян не палав чомусь бажанням полягти жертвою благого зачинання. По собі завбачливі поселяни не залишили ні крихти.

До Баварену вояки дійшли, вже надсилу волочачи ноги. Були серед них такі, що вже скоса поглядали на коней, та барон притьмом висік вигадників: коні були цінніші за піхотинців. Але так чи так, голод брав своє, тож можна уявити собі радість гарнізону, котрий, прибувши під стіни Баварена, побачив там піднятий міст, опущені ґрати і лучників на стінах. Баварен, столиця Фрабії й остання надія нужденних, зухвало зневажив Священним Походом.

Тут же, попід стінами, вже влаштувалося воїнство графа Морренштиба – п'ять із гаком штандартів. Баронський гарнізон налічував лише один штандарт, близько сотні вояків усім гамузом. Тож змагання за провізію могло стати доволі жорстким.

Гарнізон змушений був розбити табір неподалік від графського стану. Брати Баварен облогою? Натщесерце? Радше вже можна було сподіватися улестити городян своїм безпорадним видом. Мовляв, подайте нужденним... Либонь, допоможе.

Щойно було вибрано стоянку, барон та Вайлак вирушили під стіни міста на перемовини. Гарнізон тим часом попадав, не дбаючи вже ні про вогонь, ані про намети. Коли вони востаннє їли по-людськи? Щось із тиждень тому? Анджа відчував, що ще трохи, і він з горя покусає Дожа або почне й собі скубти траву. Дехто вже, до речі, встиг скуштувати того кінського харчу, і тепер тихенько стогнав у кущах. Коли Анджа сідав, йому починали ввижатися Онеччині частунки – хрумкі кісточки зі смужками смаженини, зелені яблука, пшеничні коржики... Це спричиняло ще більші муки, тож він вирішив погуляти, аби якось відігнати ману.

Його знайомці Крук і Мідяк сиділи коло розлогої сосни, спрагло споглядаючи стіни Баварена, мовби ті й направду були складені з медових паляниць, як-то кажуть про далеку прекрасну країну Кокань...

– А знаєш, бляшанко, – просторікував Крук, – у країні Кокань навіть землю можна їсти – на смак вона, як ніжне м'ясце куріпки. А трава там п'янить, наче злидво. Згризеш кущик, землею закусиш – і співанки пієш...

– Мовчи, собацюро, – огризався Мідяк. – Ще слово про їжу, і я сам тебе поріжу на січеники... от, Йоргів дрин!

Анджа зрозумів, що тут йому позбутися своїх страждань не світить. Він вирушив до найближчого ліску, де знайшов якийсь гриб, зжер його сирцем і почав чекати смерті від отруєння. Шлунок, ображений скупою подачкою, боляче стиснувся, але смерть не йшла. Зате прийшов Вайлак.