Текст книги "Вежі та підземелля"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

– Добре, – сказав храмовник, хоч Анджа геть нічого доброго навколо не бачив. – Ти тут. Значить. Жоден єретик. Не спокусився сумнівним щастям. Звільнити світ. Від тебе. Злидню.

Бругар узяв свічку і, підійшовши ближче, зазирнув йому в лице.

– Ти боїшся. У тебе є. Підстави.

Він підніс свічку вище і раптом сахнувся, мовби на Анджиному обличчі намалювалася теза якогось мерзенного єретицького вчення.

– Невже?... – вражено прохрипів Отець Бругар. – Невже? Він таки встиг?

Анджа не наважився запитати, про що мова. Але відразу по тому Отець Бругар учинив щось дуже дивне. Він підніс миску з водою, що стояла на ослінчику, і вихлюпнув її просто хлопцеві в лице. Холодна рідина вдарила його по очах, бридкою хвилею спливла на груди. Анджа не ворухнувся. Може, то вже почин обіцяної кари, і далі йому в обличчя полетить щось чимраз разючіше?

Отець Бругар придивився до нього пильніше і гмукнув.

– Так і є. Скажений барон, – храмовник стенув плечима і виснував. – Він. Повинен знати. Ти. Стій тут.

Він крутнувся і вийшов з намету. На якусь хвилину Анджа лишився на самоті. Чим же його лице могло так вразити Чільного Храмовника? Голився він, правда, давно, та хай би Бругар сам на себе глянув! Анджа пошукав очима щось таке, що могло би служити за дзеркальну поверхню. Знайшовши якийсь металевий келих із підозрілим вмістом, він підніс його до очей. На нього вовкувато зиркнув химерно вигнутий, патлатий і замучений серв, зі смужками крові на обличчі і... На його правій щоці яскраво прозирали три паралельні червоні риски, начебто слід від пазурів звіра. Звідки б це? Анджа ніби не пригадував такого, щоби вражі валдарці, замість рубати його мечем, накидались дерти його кігтями...

Коло намету почулися голоси. Анджа швидко поставив келих, де взяв.

– Ви. Мусите бачити це. Князю.

Князь?! Анджа ледве не присів. Хіба не досить з нього Чільного Храмовника? Лише Князя йому бракувало!

Вони зайшли досередини – Бругар і... Арно. Анджа мигцем упізнав того веселого шляхтича, котрий в ніч мальджукського нападу замало не покраяв його своїм анеласом. Нині Арно був убраний в забрьоханий гамбізон із червонопиким долатським левом. Він встиг уже зняти обладунка, та на його шиї ще й досі теліпався кольчужний нашийник, внаслідок чого князь із кожним кроком дзеленькав, мов заблудна корова. А ще князь був трохи напідпитку. І коли тільки встиг?

– Отож, це і є наше чорнобурівське диво, – реготнув князь долатський. – Але чекайте... Ми, здається, знайомі. Чи не так, серве? Останнього разу нашу розмову так брутально перервали... Ну, та пусте.

Князь обійшов Анджу навколо, розглядаючи його так, мовби перед ним була свиня, в котрої раптом повиростали крила. Потвора ніби, а все ж, яка не є, цікавинка.

– Бачите? Князю?

– Еге ж, значить, наш гарячий друг надумав-таки скористатися правом. Казав же я, що він у нас трохи, теє... головою набакир. А ви – очищення, пости, молитви... От і маємо ниньки... Ну то що нам тепер із цим робити?

– Відомо що, – пирхнув храмовник. – Коли б не...

– Морренштиб. Шляк. Справді.

Анджа на те лише очима кліпав. Він зовсім не розумів, що діється, та бругарське «відомо що» його вчергове вжахнуло. Князь і храмовник раптом нагадали йому Ненароджених – Царя і Пророка: страшних, кожен на свій манер. Анджа обсмикнув себе. Ну, та, зрештою, страх – то чеснота, тож навряд чи він згрішив.

– Добре, синку, – сказав зрештою князь. Від того «синку» Анджа ледве не впав додолу в корчах. – Добре. Не знаю, чим ти причарував старого навіженця, та, схоже, барон, помираючи, залишив тобі криваву відзнаку. Ото вже не думав, що доживу до цього чорного дня...

А світ таки сказився, підсумував Анджа. Коли б це барон міг... Але й справді, міг! Тоді, на полі, він тримався рукою за рану, а потім торкнувся його обличчя... Отож, барон здійснив-таки одвічну Анджину мрію... Чому? Чому цей лютий душогуб, який полюбляв мучити сервів у своєму підвалі, раптом вирішив ощасливити одного з них перепусткою на небо? Анджа мимохіть ухопився за праву щоку... хто він тепер? що він...?

– Що він сказав тобі, наостанку?

– Е-е, сказав, «тримай мій прапор, серве», – чесно зізнався Анджа. – Я думав, про штандарт мова, розумієте, я ніс...

– Цить, – звелів Бругар. – Отож. Він зробив це. Цілком. Свідомо.

– Еге ж, – відгукнувся князь. Він ще раз глянув на Анджу, скривившись, наче від гнилого духу. – Ну, нехай. Але чому саме цей? Він же міг вибрати кого завгодно.

– Черенбер підозрював. У ньому. Нешлюбного сина.

– Ну так, у кого їх нема... – реготнув Арно. – Ви, Отче, думали, що очищення вкоротить баронові, е-е, амбіції... А він, знай собі, поселянок жужмив... Та нехай, не про те нині мова. Паскуда Морренштиб за першої ж оказії загребе Чорнобурівку і оголосить суверенітет. Ну, а оскільки в Черенбера немає прямих спадкоємців, оцей на законних підставах може передати землю мені. І хай Морренштиб укусить себе за дупцю. Ха! То що, серве? Жити хочеш?

Анджа насилу зметикував, про що йдеться. Та коли нарешті зрозумів, в обличчя йому хлюпнуло жаром... Барон довірив йому свою землю, бо хотів уберегти своє ім'я і свій маєток від сваволі сусідів... Він хотів перевірити його, Анджину, вірність. І хто ж знав, що перевірятимуть інші...

– Він наказав тримати його прапор... – кволо промовив Анджа, розуміючи, що зараз князь – на законних підставах – просто скарає його на горло. Але він не міг цього не сказати.

– Ах ти ж, трясця твоїй матері! – розгнівався Арно, хапаючись за зброю. – У шляхтичі пнешся, селюче?!

– Князю, – подав голос Отець Бругар. – Це. Зачекає. Валдарра – ні.

Князь глянув на Бругара, кліпнув здивовано, а потім розсміявся і панібратськи ляснув храмовника по плечі.

– От холера! Все пам'ятає!

– Хтось. Повинен.

– Гаразд. Слухай мене, юначе, – звернувся він до Анджі. – Про землю ми з тобою поговоримо пізніше, як вернемось до Рабанту. В підземеллях мого замку. А поки що, так чи так, ти залишаєшся моїм васалом. А мені якраз потрібен волонтер – забратися до Валдарри і з'ясувати, як нам подолати їхні потрійні стіни. У нас є підстави думати, що ти знайдеш для нас таку можливість. Якраз доречно вийшло... Відомо тобі – ті, що носять криваву відзнаку, просто неспроможні зрадити? А коли того тобі мало, додам ще й від себе особисто... Схибиш – уб'ю. Зрозуміло?

Ще б пак! У князівськім голосі виразно пролунали черенберзькі інтонації, а це вже було звичним і знайомим. І зрештою, не таким і страшним.

Але потрапити до Валдарри? З якого це дива вони надумали, що він знає, як? Вайлак казав, що там... Вайлак! Ледве вибравшись із бругарського намету, Анджа побіг шукати голову гарнізону.

Той спав, знайшовши омріяний спочинок на оберемку кінського фуражу коло згаслого табірного вогнища. Змучений бойовиськом та дотичним справами, він не подбав навіть дістатися намету, втім, як і більшість уцілілих: того вечора табір занурився у важкий німотний сон, лише подекуди озиваючись стогоном поранених та перегуком вартових.

Анджа не наважився будити командира. Навряд чи Вайлак йому за це подякує, а гнівити єдиного наразі доброзичливця хлопцеві не випадало. Відтак він просто сів поряд, намагаючись привести думки до ладу.

Отож, він нарешті дістав те, про що мріяв. Проте... він уявляв це собі якось інакше. Він не знав, звичайно, як мусить почуватися щойно відзначений кривавою міткою, але сподівався на зміни, до того ж, на краще. Але де там! Натомість йому було якось порожньо і прикро. Не те, щоби хлопцю бракувало кровожерного барона, але... Він якось звик до Черенбера, і геть не знав, що йому робити далі.

– Ти ще заплач, – позіхнувши, порадив Вайлак. Виявляється, він устиг прокинутись і, розплющивши одне око, стежив за Анджиними муками. – Будеш рюмсати, як п'яна вдова на поминках, а я тобі шмарклі витиратиму. А що? Ніколи нікому шмарклів не витирав...

– Та, мабуть, не варто, – кволо всміхнувся Анджа. – Бо я тоді щовечора буду приходити ридати під ваш намет... Воно вам треба?

– Ой, налякав! – пирхнув голова. – Ти й так щовечора приходиш під мій намет. Ну, хоч не ридаєш, дякувати Небу... А що таке, власне, сталося?

– Ось, – Анджа продемонстрував Вайлакові криваву відзнаку.

Той вражено гмукнув.

– Ну... вітаю, – проказав він. – Ти ж цього хотів, чи не так?

– Угу, – хлопець спохмурнів. – Я щойно мав розмову з Отцем Бругаром і князем. Ну, радите, вони мали розмову про мене.

Вайлак кивнув зацікавлено.

– А! Про Морренштиба і його зазіхання? Вчасно ж Черенбер надумав... – голова потягнувся і спритно сів. – То що ти тепер робитимеш?

Анджа зітхнув.

– А хіба від мене щось залежить? Князь відразу збагнув, як мене позбутися, – звелів забратись до Валдарри і з'ясувати, як можна нишком подолати стіни. І нащо так складно, питається? Міг би просто горлянку втяти, так ні ж...

Вайлак замислено пошкріб підборіддя.

– Стіни... Ну, звісно, це повинно його хвилювати. Тут нам очевидячки не перебратися. Хіба з боку моря, там захист значно гірший, але там – сам же бачив! – свої забавки... – Вайлак зиркнув на хлопця примружено. – А ти що, патлатий, хотів би Валдарру подивитись?

– Жартуєте? Як мені – махнути, е-е, вухами і перелетіти на другий бік?

– Ну-у... А чого? – реготнув Вайлак. – Хороші вуха, великі...

– То від того, що мене дід за вуха тягав, – усміхнувся хлопець. – Мамка боронила, поки була з нами, та потім....

– А що, до речі, з нею сталося? – сухо якось поцікавився голова.

– Та, кажуть, втопилася, – стенув плечима Анджа. – Але я завжди гадав, що вона просто пішла шукати кращої долі. Малий був, думав, сюди пішла, до міста за червоними стінами... Яку книжці...

Вайлак зітхнув, мовби зважуючись.

– А як її звали, малий?

– Її називали Руда Нейна. А що вам з того?

Голова подивився на нього якось дуже дивно, мовби хлопець знагла обернувся привидом-віщуном. Та, зрештою, може, це йому приверзлося – якраз щойно смеркло, а в сутінках ще й не таке примариться... «Сповийте сутінками світ, і він одразу ж сповниться химерами...» Анджа не пам'ятав, де чув таке, але той вислів видавався йому навдивовижу правдивим.

– Я... кхм, може таке бути, що я знав її. Давно.

Вайлак замислився, розглядаючи чомусь власні долоні. М'яка сутінь скрадала відзнаки віку, і голова зненацька здався Анджі на кільканадцять літ молодшим. За хвильку він підійняв очі, і вперше Анджа не побачив у ньому звичної насмішки.

– Я знаю, як потрапити до Валдарри. Я покажу тобі, якщо захочеш.

Анджа повільно кивнув. Йому було лячно і весело. Нарешті все складалося так, як слід.

Валдарра

Це місце звалося Імператорською Цистерною. Назва нічого не говорила Анджі, викликаючи хіба якісь брутальні асоціації, та Вайлак пояснив йому – це просто водосховище. Велике водосховище Валдарри. За браком досвіду Анджа уявляв собі якусь калабаню чи став; отож те, що зринуло перед хлопцем у ту мить, коли він випірнув з каламутної води підземного бурчака, викликало в ньому захоплений зойк.

Сотні могутніх колон розбігалися врізнобіч, підставивши високому склепінню заокруглені плечі арок. Колони, здавалося, стоять, спершись на глянець води – тяжкі й невагомі водночас; темне плесо множило їх, кидаючи колони-перевертні вглиб басейну. З-поміж колон струменіло непевне вранішнє світло – десь там, у горішньому світі, зоріло, виплескуточи новий день на високі вежі.

Анджа вибрався з басейну і, хлюпаючи водою та трусячись від холоду, подався шукати виходу з цистерни. Двері знайшлися, хоч і замкнені, тож Анджа змушений був скористатися коротким ножем, позиченим у Вайлака, аби відімкнути засувку. Та піддалася з першого ж разу – у Валдаррі, схоже, не надто переймалися міцністю запорів.

Він причинив за собою двері водосховища і озирнувся. Місто, окреслене м'яким сяйвом молодого дня, сторожко глянуло згори вниз, а потім, немов наважившись, стрімко опустилося йому на плечі, приголомшуючи, притискаючи до землі. Десь так почувається мешканець пласких, мов стіл, степів, коли вперше потрапляє в гори – він дивиться догори, не розуміючи, чого б це земля раптом стала дибки, а гори дивляться вниз, зі своєї захмарної височини, мовби глузуючи. Небо Валдарри було покраяне гостроверхими вежами й пінаклями, увінчане зубцями шпилів та казковими химерами срібних флюґерів. Анджа рушив вулицею, не відриваючи погляду від горішньої дивовижі, і з кожним кроком краєвид мінився, відкриваючи оку величні храми з золоченими капітелями, легковажні мереживні вежі й розкішні палаци, оздоблені низками струнких колон.

Анджі ніколи раніше не доводилося бачити подібного. Ті міста, через які вони проїжджали разом зі Священним Походом, були радше сморідними смітниками в оточенні стін; це ж місто приголомшувало. Краса і велич мали тут не умоглядне, але цілком предметне втілення, і вже це робило Валдарру чужорідною аж до дрібної цеглини в стінах. Такого не могли звести ніде в Рабанті, однак це місто здавалося більшим за весь знайомий Анджі світ, а отже, навряд чи справжнім. Дійсність відтак підступно розточилася, лишивши хлопця десь на межі нестями.

На щастя, городяни, що простували повз, не помічали змоклого та розгубленого Анджу. Мабуть, вони просто бачили в ньому міського безумця, та й не надто помилялися, коли вже на те пішло... А втім, ці вранішні перехожі варті були осібної уваги, і скоро хлопець облишив споглядання веж заради самих валдарців.

Вони були різні – сановники, вбрані в шовкові плащі з коштовними аграфами, шляхта у мереживних габах, прості мешканці міста в коротких барвистих туніках... А втім, не вбрання та прикраси здивували Анджу найбільше; його збентежило інше – в очах валдарців панували спокій і певність, так, наче не було на світі ні голоду, ні чорної тіпанки, ні мальджуків, ані храмовників... І це було таким неймовірним, що Анджа часом озирався на перехожих, не ймучи віри власним очам. Отож, якщо валдарці сприймали Анджу за навісного, той ладен був закинути їм точнісінько те саме.

Сталося так, що вибравшись із цистерни, Анджа зразу ж натрапив на центральну вулицю, яка звалася Неса; саме цією вулицею імператор Валдарри вирушав на щовечірню відправу до Білої Вежі. Хлопець не знав цього, певна річ, але крокував із певністю, наче хтось показував йому шлях. У місті ходила примовка, що Біла Вежа причаровує причинних і приблуд; зрештою, можливо, саме так воно й велося.

Біла Вежа була, мабуть, найвищою будовою міста. Вона здіймалася над площею Ґрацій, наче велетенське, сповите світлом веретено; між її чотирма посрібленими пінакалями було влаштовано годинник, котрий мелодійним дзвоном відзначав кожен інтервал. Якраз нині над містом лунала мала секста, тож слід було мати неабиякий слух, щоби зорієнтуватися в часі. Втім, більшість валдарців не мала з тим жодних проблем.

На широких сходинках коло вежі, перебираючи струни маленької дзвінкої цитри, сиділа молода жінка. Якби то було в Рабанті, Анджа вирішив би, що вона старцює при божниці. А що ще, скажіть, було робити людині під храмом о такій порі? Втім, зараз він був не вдома, і хтозна, як саме це слід було розуміти. Схоже, вона просто сиділа там, бо їй так хотілося. Сиділа, бо якраз тепер теплі сонячні промені падали на площу, зігріваючи сходи, пестячи босі ступні та тоненькі литки, оздоблені скляними браслетами. Сиділа, бо гарно було притулитися до теплого каменю, заплющити очі й легко торкатися струн.

Анджа замружився. Це вже просто занадто, вирішив він. Це якась маячня... За стіною – кілька тисяч брудних і п'яних вояків, змучених голодом і відчаєм; там – кривава багнюка і вчорашні мерці, тут – сонце і спокій. І ця гарна молода жінка, якій просто подобається сидіти на сходах.

Приголомшений аж до млості, він теж присів, чи радше, впав неподалік, намагаючись дати раду чуттям, в чиїй круговерті ще трохи, і згинули би безвісти стражденні залишки глузду. Анджі бракувало досвіду, щоб отак запросто повірити в незбагненне й цілковито чуже. Чорнобурівка пручалася, не бажаючи поступатися місцем Валдаррі, та й місця того, правду кажучи, було іще просто не вдосталь.

Дівчина не звернула на нього жодної уваги, але її цитра бризнула іскрами нової жвавої мелодії. Анджа вдячно відклав на потім свій нерівний двобій із дійсністю і почав прислухатися. Такої музики він не чув ніколи доти – було враження, що саме сонце бринить на струнах, пінячись п'янким ритмом... Йому знову хотілося скочити й бігти, ось лише він не міг зрушити з місця, цілковито причарований незнайомим наспівом.

Він незчувся, як музика стихла. Дівчина дивилася на нього привітно й запитально, немов чекаючи на його судження.

– Це було... я просто...

Вона дзвінко розсміялася, відкинувши назад гриву лискучого чорного волосся.

– Ти, мабуть, з Рабанту? Так?

– А? Е-е... Звідки? – вдавано здивувався він, зненацька злякавшись викриття.

– Точно, з Рабанту, – пирхнула жінка, – ну бо, знаю, рабантці живуть на околиці, в Сіках. Такі ж бліді й... велемовні.

Анджі раптом стало прикро. Чи то навіть соромно. Хтозна чому.

– Дарма ви так. Я просто розгубився. І... я спробую ще раз.

Вона глузливо всміхнулася, сівши зручніше, немов пропонуючи – говори, послухаємо.

– Це було наче, – Анджа зітхнув, пригадуючи, – наче танок... Танок, такий запальний, що його несила урвати... Хіба, може, разом із власним життям.

Молода жінка замислено кивнула.

– А ти не безнадійний. Танок життя, танок смерті... Цікаво. Ми називаємо його «тарантела». Тебе звати як, рабантцю?

– Анджа, – повідомив він, відчуваючи незборне бажання вчинити те, що споконвіку роблять усі чоловіки в товаристві гарних жінок, – вихвалятися. – Анджа Вихор, конюх і... майбутній барон.

– Який збіг... – усміхнулася жінка. – Теодора, гетера і майбутня імператриця.

• • •

Так казав Арод, звертаючись до володарів:

«Ніколи не говоріть із відступниками. Розмову нехай ведуть ваші мечі, парламентери холодні та люті. Відступники втрачені для Неба, нема для них прощення й спокути. Вони обрали союз із Темним, який нагородить їх мертвотними трофеями своєї зграї. Бійтесь їх, вбивайте їх, без сумніву та милосердя.

Тільки той, хто сам – неначе крайка леза, що знає лише шал війни і спокій піхов, може говорити з ними, не боячись за свою душу. Але таких – надто мало. Решта ризикує втратити милість Неба, спокусившись сумнівом. Адже відступники, зухвало вивертаючи зміст священного поклоніння, вклоняються всьому, що тішить їхні тіла – наїдкам, питву і страмним забавам. Вони вклоняються безглуздому і надмірному, присвячуючи себе пошуку того, про що навіть думати гріх.

Бійтеся відступників: їхня сила – породження вашої слабкості, ви самі створили їх, дозволивши їм жити, гнівлячи Небо своїм безглуздим непослухом. Бійтеся відступників, як боїтеся себе, як боїтеся тих таємних дверей в найглибших підземеллях ваших снів, звідки приходить у світ лютий морок, ненажерний Чорнозвір».

• • •

Валдарський ринок Артополій був, мабуть, найбільшим на всьому узбережжі. Власне, все у Валдаррі було най-якимось, особливо ж для недосвідченого ока. Чи навіть двох. Та скільки б їх не було, Анджі здавалося, що цього надто мало – аби вдосталь надивитися на барвисте розмаїття товару, викладеного до негоції сотнями запальних крамарів. Коштовні візерунчасті тканини, шовк-метакса, дорогі прикраси, духмяні прянощі та безліч принадних дрібничок... Таких, як-от, приміром, ножі. Анджа задивився на ятку з вибагливо оздобленими лезами, випадково почувши, як шляхетний юнак гаряче сперечається з крамарем.

– Не можу я тобі зараз заплатити! – гарячкував той. – Так, поставив на квадриґу. Як на кого? Звісно, на зелених! Як це, не продаси? Як це, не виграють?! А хто ж тоді? У першого-ліпшого, хочеш, спитай!

Крамар, очевидячки, не йняв молодикові віри.

– Ось ти! – гукнув юнак, і Анджа з подивом збагнув, що звертаються саме до нього. – Так, до тебе кажу! Блакитні чи зелені?

Анджа сторопів. Дурнішого питання йому ще чути не випадало. Крамар і купець дивилися на нього вимогливо, нетерпляче чекаючи на вирок.

– Е... що?

– Блакитні чи зелені, кажу, йолопе! Ну?

Шляхтич Анджі не сподобався. Чого ото на людей наскакувати з невідомо якого приводу? Сам, чи що, колір вибрати не годен?

– Блакитні, – зухвало мовив Анджа, – як небо весною.

Шляхтич зиркнув на нього гнівно і відразу ж, без пояснень, схопився за свого довгого ножа.

– Зара я тобі зроблю небо весною! Таке блакитне, що сам посинієш!

Така вже в мене доля, – подумав Анджа. Не вперше вже хтось зі шляхетних поривається скарати його на горло. Ну, та нині він матиме чим відповісти...

– Вельможний Апіоне, сину Стратигія! – втрутився раптом власник ятки з ножами. – Прошу не гніватись на того недоумка. То мій містій, він у мене троха дурнуватий... Ану, ходи сюди, пришелепо, я тобі покажу, як до шляхетних зачіпатись!

– Пф-ф, плебеї, – підсумував вельможний Апіон, гордовито розвертаючись і рушаючи геть.

Хлопець поволі видихнув, розтискаючи долоню на руків'ї власного ножа, притаєного під свиткою.

– Ти, самогубцю! – гукнув до нього крамар. – Ходи сюди!

Анджа сторожко підійшов до ятки. Крамар, вусатий дядько, дебелий та черевастий, немов діжка зі злидвом, криво всміхався.

– Чи вже життя тобі обридло? – дивувався він. – Чого ото Апіонові шлях заступати? Всі ж знають, що в панича лезо в піхвах свербить!

– Я б сказав, Йоване, де в нього свербить, – реготнув його сусід, котрий відмовився продати Аніонові в борг. – Ох мені ця вельможна молодь!

– А чого він взагалі до мене причепився? – розсердився Анджа. – Зелені, блакитні, чи йому не однаково?

Крамарі ошелешено перезирнулись.

– Ти що, з неба впав? – запитав Йован. – Не знати такого... Це хіба що ти з Рабанту...

– Ну а хоч би і з Рабанту, то й що?

– О, Йоване, твій земляк! – зрадів Маркел. – А я думаю, чого це він такий просторіка!

– Мовчав би вже, скнаро, – незлостиво порадив Йован, – земляк, значить. Ти ж бач. То що, земляче, недарма ж я тебе рятував від лихої долі... Мій помічник поїхав за товаром з навклером Фомою, так що в майстерні бракує пари рук. Хочеш заробити собі на вечерю?

Анджа кивнув, заворожений чарівним словом «вечеря». Після ранкового купання у водосховищі та полудня, збавленого на вештання ринком, йому вже якраз починало щеміти у шлунку.

– Тебе звати як, рабантцю? – поцікавився крамар.

– Анджа Вихор.

– Вихор – це тому, що чуб нестрижений, чи тому, що вітер в голові?

Анджа замислився.

– Дідо казав, що це від непосидючості. А тоді брався за дрючка.

– Ха, вірю. Ну, ходімо. Маркеле, будь ласкавий, попильнуй лавку, доки я заведу цього приблуду до ергастірію.

Крамар вибрався з-за прилавку і кивнув Анджі, наказуючи йти за собою.

Проштовхавшись крізь галасливий натовп, вони вийшли з Артополію і помандрували гомінкою вулицею вглиб міста. Ремісницькі вулички не були такими ж розкішними як Неса, однак навіть найзанедбаніші з них змушували Анджу вивертати шию в намаганні закарбувати в пам'яті чергові мармурові принади. Невдовзі Йован зупинився коло брами, довкіл якої вигиналися двійко легковажних наяд. Анджа закляк із роззявленим писком, спрагло розглядаючи дві брили пишної жіночності.

– Це – що? Майстерня?

Крамар гордовито заусміхався.

– Нічогенькі, еге ж? Коштували, правда, втричі дорожче за живих, але що ж удієш, коли наш імператор – такий поціновувач мистецтв... Оце недавно рескрипт видав – «зовнішню стіну ергастірію оздоблювати мармуром, аби прикрасити місто і потішити перехожих», – з нудним виразом процитував Йован. – І нащо мені, питається, тих перехожих тішити? Скільки вже живу в Валдаррі, а все ніяк не звикну...

Йован відімкнув браму, закликаючи Анджу досередини. Вони перетнули затишне внутрішнє подвір'я з кам'яним фонтаном і зайшли до просторого приміщення, де пашіло димом і гарячим металом.

– Оце, власне, майстерня і є. Юстине! – покликав крамар. – Ану, ходи сюди, неробо!

За-за великої груби визирнув похмурий чолов'яга у засмальцьованому шкірянім фартуху.

– Ну, чого тобі, Йоване? – буркнув він.

Крамар тяжко зітхнув, обернувшись до гостя.

– Оце Юстин, мій раб, – повідомив він.

– Хто? – здивувався Анджа.

– Раб, кажу. Бачиш, до чого призводить непоміркована людяність? Робота стоїть, раби нахабніють...

– Та годі вже блазнювати, Йоване, – порадив раб хазяїну. – Якби не менші податки, дідька лисого я б на таке погодився! Ти, хлопче, не слухай, він же весь час вихваляється, тільки-но вдячна публіка нагодиться.

– От завжди так, – поскаржився Йован. – Оце тільки мені заманулося гонор потішити... Ну, гаразд, Юстине, я тобі помічника привів. Постав його на клейма, думаю, він швидко збагне, що до чого.

Юстин кивнув.

– Як накажеш, пане. Тільки давай уже, забирайся! Роботи до біса, а ми тут ляси точимо!

Той лише трагічно зітхнув і, нарікаючи на недоліки рабовласництва, вийшов з майстерні. Юстин повернувся до Анджі.

– Ти, хлопче, не зважай на нього. Мені насправді належить половина цього ергастірія, от тільки на рабську працю немає податків, так що доводиться поки що зносити йованівський поглум. Ну нічого, наступного року ми його рабом запишемо, ось тоді йому й ткнеться... Гаразд, – Юстин зміряв Анджу скептичним поглядом. – На клейма? Можна і на клейма...

На Анджин подив, робота «на клеймах» полягала в акуратному затиранні клейм на руків'ях ножів. Як пояснив йому Юстин, дешевше було привезти партію ножів з Фінікеї в обхід октави – ввізного мита, – аніж виробляти їх тут. Отож, ножі провозили контрабандою, а потім просто затирали виробничі клейма і ставили свої.

Усе це здавалося Анджі аж занадто складним – наяди над дверима в майстерню, несправжні раби, несправжні клейма... В його світі все було справжнім, тобто, по-справжньому брудним і потворним. Валдарра видавалася йому дивовижною грою; такої гри не хотілося уривати, не дійшовши краю, і Анджа сподівався, що в нього ще є час... поки що є.

• • •

«Не бійтеся тих, хто не схожий на вас. Зустріч з чужим, незвичним – шанс краще зрозуміти світ, та і, власне, себе самого. Доки ви не бачили моря, ви не знали, що ваше око здатне розрізнити всю безліч його відтінків і настроїв; доки ви не чули музики, ви не знали, яке задоволення може принести гармонія співзвуч. Доки ви не зустрінете того, хто не схожий на вас, ви не дізнаєтесь, ким ви є насправді.

Що різноманітнішим є ваш світ, то повнішим, насиченішим буде ваше життя. Не прагніть усталеності – вона прийде сама, як завмирає маятник, зуживши силу поштовху, як затихає звук, тонучи в тиші. Не зваблюйтесь рівновагою – одній людині так чи так не досягти її, для цього потрібні ваші прагнення і бажання іншого, не схожого на вас, які зрештою урівноважать одне одного.

Інший не може бути незбагненно чужим, адже між людьми насправді більше спільного, ніж відмінного. Він – той, ким ви могли би бути, якби доля склалася інакше. Прислухайтесь, і ви впізнаєте в чужинці відлуння ваших власних мрій і спогадів. Не бійтеся їх, як не варто боятися себе самого – скорботного раба і всевладного пана».

• • •

– Вони призначили перегони на позавтра! – радісно виголосив Йован, повернувшись надвечір із ринку. – Попри цю дурнувату облогу! Будуть єпарх із логофетами, а імператор навіть виставляє свою квадригу!

Похмурий Юстин лише стенув плечима.

– То й що? Хай хоч сам туди впряжеться... Я не йду.

– А, ти й досі не можеш вибачити йому ті три номісми, які програв на останніх перегонах! – зловтішно мовив крамар. – То не треба було ставити на тих кульгавих зелених шкап!

– Пане Йоване, – поцікавився Анджа, відкладаючи чергового ножа та протираючи очі, які сльозилися від їдкого диму з груби. – То, може, ви все ж таки розкажете, що у вас зелені та сині не поділили?

Юстин зміряв його приголомшеним поглядом.

– Звідки, ти кажеш, він узявся?

– Еге, справді, – кивнув Йован, – я ж тебе не попередив. Ти, хлопче, наступного разу просто мовчи. Бо ж не всі ставляться до рабантців з таким же розумінням, як... е-е-е... інші рабантці. Надто ж тепер. Бачив тих недоумків за стіною? Заступили нам гавань, перепинили торгівлю, та й узагалі, ганьба. Що про нас сусіди скажуть?!

Анджа гмукнув зневірено.

– Ну, вони, взагалі-то, намагаються це місто завоювати, якщо ви не помітили.

Юстин і Йован зловтішно розсміялись.

– Розігналися, ха, – мовив Йован. – Ну гаразд, як будеш чемним, я тобі розкажу про ігри. Тільки перше дайте щось з'їсти, бо зараз впаду... Продав сьогодні чотири леза, чуєш, Юстине?

– Геній. Просто геній, – кивнув Юстин. – Ну, йди до мегарону! Євдокія нібито мусакас приготувала.

– О! Мусакас, кажеш! – зрадів крамар. – А що таке, хіба в нас якесь свято?

– Ну, як не новорічні календи, то, певно, ви з нею десять літ як жонаті.

– Ні, я думаю, все ж таки календи, – заусміхався Йован. – Ну, добре, не баріться. І – Юстине – відведи того дурника помитися. А то якось негарно – таке свято, а в нас брудні варвари за столом. Євдоха мені не вибачить.

Анджа здивувався – митись? Навіщо? Він же лише сьогодні зранку плавав у цистерні – грубілий бруд змився, а коли що й лишилося – так то хіба бруд? Втім, у нього все ж стало розуму прийняти невідворотне без нарікань: не слід було гнівати господаря, доки той його принаймні не нагодує.

Юстин відвів Анджу до комори, де містилася діжка з водою, нагрітою літнім сонцем, лишив його там, наказавши швиденько привести себе до ладу, а потім іти до передпокою.

Анджа з головою пірнув у теплу воду, і цей досвід, на його подив, виявився доволі приємним – так наче з нього, мов зі старого казанка, стирали масний накип колишніх страхів і потерпань, очищаючи його для нового – хоч і невідомо ще якого – варива.

За кілька хвилин він вибрався з діжки і, вдягнувши залишену йому Юстином чисту стару свитку, рушив до мегарону. Звідти вже чувся бундючний бас Йована, котрий в особах переповідав чарівний порятунок Анджі від вельможного Апіона. За низьким дерев'яним столом влаштувалися троє – сам Йован, Юстин і не юна вже, але свіжа, як пампушка, моторна жіночка. Товариство якраз згуртувалося навколо казанчика, звідки долинали знадливі аромати поживи. Анджа соромливо потупцював до столу.

– О, Анджо! Заходь! Оце і є мій рабантець. Чистий рабантець. Неабияке диво, – схвально кивнув Йован, котрий, схоже, відчував щось на зразок відповідальності за свого недолугого земляка. Раптом Йован прискіпливо примружився, розглядаючи Анджу, а потому тихо вилаявся. – Ану повернись, – звелів він. – Ні, правим боком... О! Це... Те, що я думаю?

Анджа блимнув на нього розгублено, але потім збагнув, про що йдеться. Кривава відзнака! Якщо Йован сам з Рабату, він не міг не впізнати цього почесного тавра – нині, коли Анджа змив з лиця грубий шар трудового бруду.

– Е-е, це рубці... – сторожко мовив він. – Дарунок від мого барона. Він був великий знавець того діла, і я все чекав, як би його спекатися при нагоді. Тож за останнім візитом князя до Валдарри я тихенько відбився від його почту.... Ну і ось.