Текст книги "Цурпалки"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Марина Соколян
ЦУРПАЛКИ

Маніакально-депресивна культура

Есе у формі потоку свідомості, присвячена творчості сучасних українських митців та літераторів.

Живе вона десь між брудною підземкою та ґранітною будовою на Банковій, вік її десь між віком Спасителя і віком Іуди, в її блідо-блакитних очах посмішка Гамлєта, який повернувся у своє королівство з концтабору чи з вирію. Полюбляє вона тризіркову каву, що її подають за столиками з білого пластику епохи Луї 14го в гастрономі на розі Прорізної та Пушкінської. А охороняють її прикордонники Ойкумени без визначеного місця проживання.

Батьком її був національний герой Леопольд фон Винники, а матір’ю – затуркана Венера, що одного ранку прокинулася повією. Брати і сестри її розбіглися межи людьми, мов засоби масової комунікації, повільно втрачаючи людську подобу, напиваючись щороку шостого червня за рахунок/прорахунок Президента. Бо його бач трохи…

Вивчала вона поетику постмодернізму і фронезис потворного, куючи національну свідомість за підручником з національного волання для восьмого класу. Потім вона виросла і покохала прекрасного принца на ймення Еклезіаст. Він кинув її покриткою, коли під лопухами вже дозрівали навколомистецькі еліти. Їх виростила, причепурила, одягла в камізельки і відправила у світ великий місіонерами та конкістадорами. Часом, трапляється, схожі вони на батька, зажурені, сірі, ковзають у обертово-поступальному русі між жовтими колонами Спілки. Часом, схожі на бабулю, яскраві, у срібних піджачках чудовим голосом сіють зі сцен фаталістичну романтику та істеричний оптимізм. Вони вчилися на інженерів, працювали у державних адміністраціях, заробляли співом коломийок у переходах. Купити їх любов можна лише за великі гроші або ж за миготіння блакитних ліхтариків, які міцно тримають, боячись інцесту, їхні ж дядьки, схожі на засоби масової комунікації. Бо такі сороміцьки зв’язки породжують мутантів, які фанатично проповідують релігію засобів від лупи, туристичних подорожей туди ізвідки та таблеток від відчаю. Треті ж, схожі на діда, складають докупи слова, в яких сміх і гріх, пиво і курви, червона калина і мастурбація. Їх люблять, за те, що вони звеличили лайку, зробивши її мистецтвом, якого так довго чекав народ, який не мав уже слів, лише самі народні мудрості.

Їхньою спільною хворобою стала параноя, страх що їхнє місце у лоні родини займуть зайди, російські іміджмейкери, які відберуть у справжнього митця право писати спічі для президентства, депутатства та бізнесменства, що їхні повії потіснять наших, що потом і кров’ю вибороли робоче місце біля готелю Дніпро. Бояться, що гонорар їхній, оплачений пророками з гуманітарних фондів, святий, мов причастя для уст достойних, відберуть молоді і нахабні байстрюки, що зневажають рідну дідьківщину.

Всі вони, і справжні діточки, і зайди, вміють жебрати, хто роздягаючись, хто роздягаючи. Вміють вони пожалітися, про те, як їх зневажають, і навіть не платять уже за веселу розвагу, про те, як за браком коштів для масовки, знімали вони групові сцени своїх порнофільмів, бігаючи навколо камери. Прекрасно засвоївши стиль і ритм благання і, горді своїм соромом, багаті своїми втратами, продають свій біль, розфасований у примірники та альбоми. Хтось не витримує і, наділений пекельною дотепністю, висміює імпотенцію братів своїх, клімактичні вибрики сестер своїх, вважаючи, що самі – недоторкані. А потім перші ж отримують дипломи магістрів-кініків і занурюються у польові дослідження того, що і так давно відомо.

А ненька їхня все журиться на валу, чекаючи коханого, якому вже дійсно байдуже і лише хочеться борщу та сала, та пива з футболом, та ковтку кефіру після ефіру. І він сідає за ф-но і грає джаз у гармонійному мінорі для тих, хто народжується старими, чий перший крик був спричинений болем ностальгії і тугою за втраченим майбутнім.

Les signes
(знаки)

Я приніс тобі цигарки Давідов і червоний портвейн, моя мадонна. За рогом літа, виявилося, на нас чекав холод, і сьогоднішній вечір, безперечно, призначений для того, щоб зігріти оселю антропогенним теплом. Я чекатиму на тебе.

Ти прийдеш, запізнившись на трохи менше як мільярд світлових років, так вже склалося, струснеш дощ з квітчастої парасольки, усміхнешся, а твоє розкішне волосся, неслухняно-закручене, немов спіраль історії, впаде на плечі вологим чорним серпанком.

А що ще? Я чекатиму, бо люблю твій вишуканий профіль з присмаком античної arete, і твої ніжні, як гримучі піски, губи, і шов на панчохах, тих, вульгарно-естетичних, які тобі так пасують, моя вавілонянка.

Ну, нарешті. Тепер можна спустити знамена меланхолії.

– Привіт, carissimo!

– Вітаю, dolce vita.

– Звідки ти знаєш?

– Що?

– Мої парфуми.

Тоді я роблю спробу відтворити на обличчі посмішку, що личила б щербатому сфінксу. (В мене неперевершений нюх на жіночі парфуми, моя мудрість не знає меж.) Дуже переконливо. Моя гостя звично вмощується на затишній канапі, чекаючи належних почестей.

Я, блідий невільник комп’ютерного павутиння, марную юність у своїй дизайнерській барлозі, тож комфорт мусить бути максимальним: один порух руки – і світло згасає до квазі-інтимного, один непомітний жест – і мій енергетичний вампір квітне ліліями і саксофонними синусоїдами. Я ховаю дистанційку, роздумуючи, чи не занадто агресивно поводжуся.

– Які новини з гарячих точок світу?

Посмішка. Я знав, що вона неправильно зрозуміє.

– Ну, роботи так і не знайшла. Коли ж закінчиться це ходіння по муках? Мені вже вночі ввижається, як я на нескінченних інтерв’ю пояснюю, що це в мене за досвід роботи в компанії «Рекет консалтінг» і чому це мої рекомендації видані дитячою кімнатою міліції.

– Ет, ці люди не розуміють справжніх цінностей. А може, засліплені твоєю красою і аристократичністю, вони просто втрачають здоровий глузд.

– Звісно, треба до резюме докладати пробірочку з пробою блакитної крові. І тоді мені пряма дорога на рекламу гігієнічних засобів.

– Не треба себе недооцінювати. І, як на мене, непрацевлаштована жінка куди як привабливіша за ту, що, захекана і зеленкувата, мчить містом з папкою і авоською, гублячи гудзики і стильно розштовхуючи ліктями перехожих.

– Ой, що тобі, нещасний продукт патріархату, пояснювати. І так настрій гидотний, а тут іще цей… З тією маленькою рудою сучкою. Слухай, в тебе є що випити?

Мене не дивує ця зміна тематики. «Цей» означає, не інакше як мого попередника, і вона про нього згадує час від часу. Вислухувати такі речі є моїм почесним обов’язком, хоча я зовсім не страждаю на хворобливу зацікавленість даним предметом.

Випити знайдеться. Правда, тости типу «a nous»[1]1
  За нас (фр.)


[Закрыть] вже тепер не в моді, тож ми просто п’ємо це вино, щоб звільнити свої юні організми від радіонуклідів і зайвих роздумів.

Зовсім не так мені якось випало пити вино в Лангедоці. Це був один з тих небагатьох випадків, коли я залишав свою халупу, щоби подивитись світ. Та й то, це не була моя ідея. Один приятель з благодійної фундації, для якої я колись розробляв макет веб-сторінки, отримав пропозицію від якогось, в свою чергу, знайомого приїхати на заробітки до Франції. Платня за два тижні роботи була такою, що покривала б дорогу, і залишалося ще достатньо, щоб відвідати Париж. Я погодився.

Чарівний Лангедок, сонячний Русійон! Зеленого оксамиту пагорби, перші сходинки Піренеїв, старезні фортеці, над якими часом швидко проносилися бузкові хмари… І виноград, звичайно, який ми збирали власноруч у великі плетені корзини. Це білий виноград Mauzac, з якого роблять золоте, іскристе вино Blanquette. Наш господар володів двадцятьма гектарами випестуваних на багатих крейдою грунтах виноградників Blanquette de Limoux, що у верхній частині долини Aude, біля містечка Ліму. Жили ми тут же поряд, у двоповерховому маєтку мсьє Жака, разом з його сім’єю.

Ці люди – мсьє Жак, його дружина Анн-Жюстін їх дочка й син, що характерно, не ставилися до нас, як до найманців, а швидше, як до спільників чи родичів: з нами ділили роботу, так само, як і вечерю.

На виноградниках на випадок спраги до наших послуг були два величезних барила: одне з водою, інше з молодим вином. Легко передбачити нашу першу реакцію та її наслідки. Коли ми Генком (це той мій товариш з фундації) після мізансцени з елементами слов’янських єдиноборств, посідали межи виноградними рядами, обнявшись у дусі християнського братерства і наспівуючи щось самокритичне про два дубки, стало очевидно, що так далі не піде. Мсьє Жак подивився на наші пики, де красномовно проступав процес бродіння, хитро усміхнувся і промовив «quand la vin est tiré il faut le boir»,[2]2
  Коли вино відкорковане, його треба випити (фр.)


[Закрыть] з чим я абсолютно погодився би за інших обставин.

М-не, збирати виноград з похмілля – те іще задоволення. Так і проминули два тижні, причому до барила з вином якось зовсім не тягнуло. Зате після збору урожаю у Ліму повинен був відбутися глобальний ярмарок. Родина мсьє Жака і чути не хотіла, щоб ми їхали до того.

Перед ярмарком нас звозили до Каркассону, старовинного центру виноробства. Місто було засноване ще римлянами і було в свій час найбільшою укріпленою фортецею Європи. В 1Зму сторіччі Каркассон був осередком єресі катарів. У 1209 папа Іноцентій ІІІ відправив на південь Франції хрестовий похід, що знищив більш як 40 тисяч Amis de Dieux,[3]3
  Друзі Бога (фр.)


[Закрыть] як називали себе катари. У Каркассоні ж катаризм зберігся до початку 14го сторіччя, коли Великий Інквізитор Памієрської єпархії Жак Фурньє взявся за цю справу з усією відповідальністю, і за його керівництва у Каркассоні було побудоавно сумнозвісну La Tour de l’Inquisition. Великий Інквізитор Памієрський відомий своїм науковим підходом у стосунках з єретиками, а в 1334 він отримує підвищення і вже з того часу знаний в Авіньйоні як папа Бенуа ХIІ.

Поки мсьє Жак домовлявся про упаковку і реалізацію свого вина, ми з Генком відвідали La Cité de Carcassone, власне, саму старовинну фортецю, зараз повністю відновлену. Як нам повідомили, там у вигляді музейних експонатів живе і працює близько трьохсот людей. Коли Генк поцікавився, чи не переобладнали вони свою La Tour під офіс «Кеботу», я вирішив вберегти нещасного від подальшого морального падіння і вивів його з музею.

Ярмарок у Ліму був своєрідною комерційною виставкою у «європейському вимірі». Вдень вулицями міста пересувалися тачанки з рекламними стендами і представниками фірм, а ввечері всенародні гульки логічно завершилися дегустацією продукту на фоні багатої фольклорної традиції. На жаль, багато що лишалося мені малодоступним, оскільки мовна практика Лангедоку не була моєю сильною стороною. Тож нам з Генком лишалася тільки дегустація, що нас якось не дуже засмучувало. В якийсь момент ми вирішили знайти наших хазяїв і відшукали мсьє Жака десь під тентом, де він з колегами виконував звучним басом мелодійну пісню. Вона, як потім виявилося, була ледве не місцевою марсельєзою, і цей історичний момент я потім навіть занотував:

 
Sur la terre de Larida
L’un perde et l’autre gagne
Las, mon ami
Nous y avons beaucoup perdu:
Nous avons perdu notre Dame
Las, mon ami!
Mais o? L’irons-nous cherher?[4]4
На землі ЛарідаХтось втрачає, а хтось отримує.На жаль, друже мій,Ми втратили багато:Ми втратили нашу Панну.На жаль, друже мій!Чи зможемо ми її віднайти?(фр., «Chanson d’Aude»)

[Закрыть]
 

Мсьє Жак нас угледів і запросив до столу. Далі все пригадується мені у дещо затуманеному вигляді. Здається, комусь за столом стало недобре, не інакше як серцевий напад. Сивовусого винороба поклали на стіл, хтось поїв його водою, хтось спиртом натирав скроні. Загалом же стало зрозуміло, що терміново треба лікаря. Однак потерпілий, прийшовши до тями, почав відчайдушно вимагати якогось Белібаста, і навколишні дещо розгубилися.

– Бланш! – покликав мсьє Жак свою дочку, – знаєш де живе Белібаст?

Вона кивнула?

– А де Ніколя?

Бланш вказала підборіддям на найбільший натовп, де репетували найголосніше. Цей варіант, схоже, відпадав. Тоді з проханням супроводжувати дівчину мсьє Жак звернувся до мене. Я обернувся в пошуках Генка – дубль пусто. Що ж, зрештою, обов’язок і почесний і приємний. Бланш (що означає, приблизно, Білявка і зовсім не відповідає її смаглявій суті) була дуже цікавим товаришем, я лише сподівався – і намарне – не втрапити через це в якусь халепу. Біля Notre Dame de Marseilla нас перепинили троє молодиків напідпитку. Один з них почав щось говорити, звертаючись почергово то до мене, то до Бланш, та я (ганьба, ганьба!) не був, як то кажуть, disposè,[5]5
  У стані (фр.)


[Закрыть] якось на те відповісти. Справа в тім, що на півдні говорять трохи зашвидко, трохи більш емоційно і трохи не в тих виразах, ніж, скажімо, aux Champs-Elysées. А тут ще й ситуація склалась така, що моє найувічливіше «Pouvez vous repeter, s’il vous plait, monsieur?[6]6
  Чи не могли б ви повторити, мсьє? (фр.)


[Закрыть]», як рекомендують чинити у подібних випадках розмовники, прозвучало б витонченим хамством. Та після того, як п’яний почварик пхнув мене в груди, мені не лишилося нічого іншого, як перейти на мову знаків і висловити категоричний протест. Така моя поведінка їх не те щоб сильно обурила, а якось наче здивувала, і тоді я, знов таки, знаками повідомив Бланш, що настав час для оперативного відступу з метою дезорієнтації супротивника.

До оселі Армана Белібаста ми дісталися досить швидко. Вислухавши Бланш, цей вбраний в чорне аскет прихопив з собою, схоже, біблію, і вирушив з нами.

Коли ми повернулися, коло хворого чаклував справжній лікар, та, побачивши нас з Белібастом, він піднявся і, сумно усміхнувшись, відступив. Белібаст нахилився до старого, помацав пульс. А потім зробив досить дивну річ: поклав пацієнту біблію на чоло, а руки – на його груди і почав говорити щось латиною, час від часу повторюючи «Parcite Nobis», що, як я здогадуюсь, означає «вибач нас».

Adoremus, Patrem, et Filium et Spirirtum Sanctam.

Старий помер. А наступного дня ми з Генком поїхали з Ліму. Та мені потрібно було ще досить багато часу, щоб зрозуміти, що це все означало.

По-перше, «Larida» – це замок du Carcasses, a «notre Dame» – так називають і до сьогодні церкву катарів. А по-друге, те, чому ми були свідками, схоже, було церемонією Consolamentum, що за традицією катарів було і хрещенням, і відпущенням гріхів та символізувало перехід від статусу Croyant (віруючий) до стану Parfait (довершений, тобто, пастор). Та, може, я і помиляюся, і Белібаст – це просто випадкове прізвище, а не ім’я нащадка останнього Parfait Лангедока. І може, то було ніяке не consolamentum, а звичайне собі відпущення гріхів, трохи трансформоване під впливом місцевих традицій. Якби тільки я зметикував раніше! Може, я зустрів останніх єретиків Європи, які ще вірили у маніхейський дуалізм і дотримувалися доктрини катарів, а може… Хтозна, що це означає. У мене завжди були проблеми з семіотикою.

Отак і зараз, я не розумів, що означала поведінка жінки, яку я любив. Ми допили портвейн, викурили той мій «вибір досвіду», і, як я і сподівався, того вечора вона залишилася зі мною. Однак, поводилася вона нервово, а потім, гадаючи, що я сплю, довго лежала, притиснувши до себе подушку і дивилася в стелю.

Це був наш останній вечір.

Вона мені нічого не сказала. Та й добре. Між словами і відчуттями народжуються знаки, які я мусив би зрозуміти. Я був сліпим, бо просто не хотів їх бачити. Вона повернулася до того, про кого, тепер я розумію, думала навіть в найкращі наші часи.

 
Sur la terre de Larida
L’un perde et l’autre gagne…
 

Якось, десь місяці за два по тому я брів парком, розгрібаючи ногами осінній гербарій. Не можу сказати, що вже зовсім позбувся тонкого шарму наслідків болючої втрати, та був, хотілося сподіватися, на шляху до видужання. На лаві під великим каштаном сиділа дівчина, у стані легкої медитації прикіпівши поглядом до прозорого склепіння з оголених гілок. (Сезон?) Вона була трохи молодшою за ту, що пішла, її невпевнено-руде волосся хвилями падало на плечі, а в очах, коли вона на якусь хвильку глянула на мене, нехай навіть крізь туман стримуваних сліз, спалахнула іскорка вродженого кокетства. За цей вогник, таких, як вона, часом означують не надто доброзичливо.

Цікаво, чи зміг я хоч зараз правильно прочитати запропоновані мені знаки?

– Я перепрошую, ви мене мабуть не знаєте, та у нас з вами є дещо спільне. Це…

Consolamentum?

Хроніки Забодянщини

Епізод І

Незайманку виписали з-за кордону за шалені гроші. Королівського спадкоємця попереджали – і чи одноразово!? – при дворі повинна бути штатна незайманка для урочистих подій! І така була у наявності, та принц Куртезан, ну… як би це точніше, затримався занадто довго на своїй посаді і вже було втратив надію на просування. Король, його батько, був рідкісною паскудою і, поклавши за мету протистояти усіма силами міжгенераційній мобілізації, продовжував жити і володарювати, зводячи роль принца до абсурду. В результаті, коли король врешті дав дуба, принц був вже досить підтоптаним старим циніком, що швидкими темпами просувався на шляху до маразму. Тому і потрібна була незайманка. Однак принц, знову ж таки, занадто довго чекав свого зоряного часу і в процесі всіляко шукав собі застосування. І ось, печальний результат зловживання природними багатствами – рідне королівство вичерпало всі наявні ресурси.

Дівчину привезли в спеціальній кареті для буйних божевільних – лише непробивна криця, міцні ґрати та м’які войлочні стіни могли ґарантувати недоторканість і цілісність цінного вантажу. На королівському подвір’ї її зустрічала озброєна варта і близький до нервового нападу, та сповнений неясних очікувань принц Куртезан. Цнотлива панія виплила з карети, і принц ахнув, підозріло примруживши очі. Панянка не надто схожа була на представницю вимираючого виду – вона пашіла здоров’ям та енергією і, хоч і втомлена подорожжю у цупкому контейнері, дивилася на принца відвертим поглядом одвічної жіночої мудрості. Ну та що вже робити, доведеться довіряти міжнародним стандартам якості (ISO, все таки) – перевірити не можна, не пошкодивши, як би це… основну цінність замовлення. Почали підготовку до процедури.

Власне, для чого принцові незайманка? Йому, силою традиції, було необхідно розшукати у глухому лісі однорога і отримати від нього ознаки легітимності влади. Попередники Куртезана вирішували це по-різному: хто змушував священну тварюку постояти на державній символіці і залишити сліди, а хто просто в лоба отримав копитом, також матеріальний доказ. Загальновідомою є прихильність однорогів до цнотливих громадян, і отже розбещені лібертени, яким виріс занедбаний батьками Куртезан, не мали жодного шансу поспілкуватися з носієм права узаконити обійняття спадкоємцем високої посади.

Тому принцеві довелося звернутися по допомогу за наймом. Передбачалося, що дівчина (а Куртезан замовив власне представницю жіночої когорти; при спробі домогтись послуг незайманого юнака, принца висміяли б на міжнародному рівні), так от, дівчина сяде десь на пеньочку, виставивши на огляд дівочні принади на фоні ландшафту, і одноріг, тварина допитлива і наївна, прийде дослідити рідкісне природнє явище. І тут принц, що сидітиме у засаді в кущах чи нашвидкуруч викопаній траншеї, плигне на однорога і змусить його легітимізувати монархію.

Підготовка йшла повним ходом. В лісочку було вирито і замасковано під натюрель бункер, облаштований комфортно і зі смаком; замовлена дівиця поцепила білу хламиду і сновигала королівською резиденцією, дратуючи адміністративних працівників питаннями типу «то є національна кольорита?», «де то є сортір?» та вимогами показати їй «народний ляйфстайл». Тоді їй пояснили, що її запрошено для виконання відповідального завдання на найвищому рівні, тому потрібно шанувати місцеві традиції і не муляти очі персоналу до інавгураційної процедури. Слід зберігати обережність, позаяк серед рідної адміністрації можуть виявитися ставленики політичної опозиції, які, скориставшись нагодою у темному кутку, можуть завадити принцеві вчасно коронуватися.

Нарешті, настав відповідальний день. Принц, озброєний добрими намірами і панянка у бойовому дезабійє зайняли позиції на лоні природи. Припікало сонечко, панна підсмажувала імпортовані телеса, принц повільно душився добрими намірами, заледве в силі зберігати статус кво. Одноріг виявив кращу витримку і на принаду не реагував. Коли почало сутеніти, Куртезана почали мучити різноманітні підозри, що підживлювалися зацікавленими поглядами, які часом спрямовувала на нього втілена дівоча сором’язливість. Принц втішався думкою про можливі причини цих поглядів (як то холод, голод, страх темряви чи культурний шок), гірко зітхав і нервово вовтузився у кущах, ведучи нерівну боротьбу з основним інстинктом. Одноріг все не з’являвся, і схоже було, що принцеві доведеться сутужно у його благородній справі – вочевидь, невтримні еманації Куртезанового досвіду перекривали ніжні випари високоякісної цноти.

Минуло кілька діб, і принц з панянкою повернулися. Вигляд у принца був гранично виснажений, в очах світився красномовний натяк на божевілля. В руках у нього була спідня білизна, вся геть потоптана роздвоєними копитцями однорога. Куртезан дико всміхався при думці про необхідну зміну державної символіки і реакцію на ці кардинальні зміни міжнародної громади. Панія ж кидала на принца розчулені погляди і нечленоподільними зойками висловлювала захоплення самобутнім забодянським державотворчим процесом.

Епізод ІІ

Наступною йде оповідь про героїчну епоху правління короля Фіндераса ХХХ-го, якого у просторіччі називали Король-сонце, оскільки був він жовтим карликом типу К-6. Це означає, що в його блакитній крові випадково затесалося десь з 58,6 % крові мудрих та вправних, хоча й косооких, кочівників, а низький зріст, як свідчить народна мудрість, сприяє швидкій військовій кар’єрі. Тому короля Фіндераса ХХХ-го супроводжувала народна повага у вигляді кремезних сек’юріті, а в країні настало благоденство, про яке ні в промовах сказати, ні в квартальних звітах описати. Щоправда, іноді на місцях виникали деякі непорозуміння (пов’язані в основному із політичною неграмотністю народних мас), які, однак, давали можливість королівській гвардії розім’ятися, подихати свіжим повітрям і безпосередньо роз’яснити населенню механізм державного управління.

Отже, країна тішилася злагодою і стабільністю, на вербах двічі на рік дозрівали банани, а відсоток м’яса в ковбасі досяг безпрецедентних висот. Та ніхто не підозрював, що у небезпечній близькості до кордонів Забодянщини скупчуються чорні хмари, хоча синоптики безвідповідально стверджували, що на атмосферному фронті без змін. Як було доведено в ході слідства, були вони ницими ворожими ставлениками, купленими оптом на чорному ринку (3-й ряд, 7-ме місце). Згодом з’ясувалося, що ці атмосферні катаклізми були пов’язані зі страшним кошмаром, який наснився на п’яну голову повелителю сусідньої Шишординської імперії каліфу Уклюк-ібн-Каюку. Та, власне, примарилася сердешному, як завше, якась фрейдистська маячня, і справа була зовсім не в кошмарі, а в підступному візирі каліфа, який щойно пройшов закордоном спецкурс із провокації для початківців і вирішив трохи попрактикуватися. Саме він витлумачив еротичні мотиви видіння, як прагнення каліфа до великих звершень, і, вказавши на нескромні макроекономічні показники сусідньої Забодянщини, запропонував каліфу покласти край цьому неподобству. Уклюк-ібн-Каюк, в цей момент власне зі смаком хлебтав розсіл, що значно покращувало його самопочуття, тож ідея була сприйнята з ентузіазмом.

Висококультурні забодянці, дізнавшись, що до кордонів країни наближається чималенька делегація, вирішили, що це – державний візит, перефарбували будівлі в центрі столиці і освіжили запас горілки в універмагах. Втім, вже скоро всі зрозуміли, що неочікувано сталася війна, бо ж державні візити відбуваються переважно без супроводу багатотисячної армії добре озброєних недоброзичливих бойовиків.

Довелося швидко мобілізувати волонтерів та прирівняних до них, і скоро стрункі колони могутньої забодянської армії вишикувалися на кордоні. Король-сонце в елегантному вбранні з останньої колекції «Bar Boss» та супроводжуваний дивізією фавориток, очолив військо. Тут варто зауважити, що король Фіндерас якраз був одружений з феєю Морганою (що дало підстави недоброзичливцям натякати на морганатичність цього шлюбу). Моргана ж на момент початку воєнної кампанії працювала над книжкою про науку і мистецтво діяльності першої леді, а така добра інформаційна нагода, як війна могла посприяти розкрутці потенційного бестселлера. Отож, королева вирішила супроводжувати чоловіка на поле битви, прагнучи забезпечити йому посильну допомогу і/або останні почесті.

Оглянемо тепер поле битви перед початком бою. З одного боку поля розташована армія Шишординської імперії, з іншої – забодянське військо, гордо майорять над воїнством з одної сторони – штандарт з зеленим драконом, а з іншої – прапор, де на червоному фоні зображені стильні майтечки і копитце однорога. У таборі забодянського війська можна спостерегти захопливе видовище підготовки жіночої дивізії до бою: шквальної стрілянини очима та пускання бісиків з теплолокаторами та ядрьоними боєголовками. У таборі імперії готували до використання стратегічну зброю масового ураження «шмурдяк нервово-паралітичний». З обох сторін долинають невимушені бойові гуки і брязкіт зброї. Ніщо вже, здавалося, не зможе зупинити кривавого міжнародного побоїща. Та тут королева Моргана, яку якась холєра потягла на передову, запримітила ворожого візира, що тулився коло намету каліфа, нервово смалячи цигарку. «Ага, – зметикувала вона, – це ж мій хороший знайомий Шмерлін!» Слід відзначити, що королева була жінкою злопам’ятною і неврівноваженою; за якусь хвилину вона вибралася на підвищення і заволоділа рупором.

– Агов, паскуда! – вискнула вона, – Що, вже найнявся під каліфом батрачити?

– А, то ти, курва зальотна! – радо відгукнувся Шмерлін, – Застрибнула нарешті в монарше ліжко?

– Та ми з вас зараз фаршмак зробимо!

– Бігус з кльоцками!

Нарешті обидва монархи зацікавились процесом. Король Фіндерас насилу відібрав в дружини рупор і вступив у дискусію.

– Виходь, Ібн-Каюк, старий козел!

– Сам козел! Собака і син собаки!

– Моя армія твоїй мармизу враз начистить, не встигнеш від страху в штани накласти!

– Та в тебе ж не армія – збіговисько недоумків! Ми вас як синків повкладаємо!

– Та ви з бодуна очі ще не пороздирали! У вас і на прапорі змій зелений!

– А в вас труси сімейні!

– Не займай, це плавки! В них сила! Давня традиція могутньої династії!

Тут до обговорення почала підключатись широка громадськість. Звідусіль долинали слогани типу «Ганьба!», «Но пасаран!», «Бий хранцуза прямо в пузо!» та різні неподобні побажання. Час від часу натовп перекривали зойки монархів, які зосереджено намагалися з’ясувати чия мама зогрішила у найбільш чудернацький спосіб.

Так зав’язалася перша в історії Забодянщини інформаційна війна. Тривала вона кілька днів, контужених і нервово виснажених виносили з поля бою сотнями, ще багато зірвало голоси і заробило мігрень на решту життя. Протягом цього безпрецедентного конфлікту дві супердержави зібрали достатньо матеріалу для кристалізації національного менталітету і започаткування багатої фольклорної традиції.

Епізод ІІІ

Після кончини короля Фіндераса в країні склалася ситуація критичного перенасичення ринку: дітей в небіжчика виявилося близько трьох десятків, а трон – лише один. Отож, ціни на меблі негайно зросли, а на памперси – катастрофічно впали. Спадкоємці спробували володарювати разом і по черзі, наглядно ілюструючи підданим корони процеси природного відбору та боротьби за виживання у світі дикої природи. Після кількох років такого володарювання кількість спадкоємців зменшилась на порядок, та порядку ніскільки не збільшилось. Кожний наступний спадкоємець, сівши на трон переполовинював казну; народу ж пояснювали, що бюджет практично нескінченний, оскільки за парадоксом Зенона, половина від половини від половини від половини – асимптотично наближається до нуля, але ніколи його не досягне. На податкову систему, однак, парадокс ніяк не розповсюджувався. Загалом в Забодянщині настала пора всезагального декадансу, втім, ходили, хитаючись з перепою, чутки про те, що десь росте справжній, найавтентичніший зі спадкоємців, який прийде, сяде на трон… ну і там все природним чином якось владнається.

В цей невеселий час при господарстві схимника Шмерліна, жив хлопчисько на ймення Внатур. Там він виконував функцію здебільшого іригаційно-асенізаційну, що виховувало його юну натуру в дусі суворого аскетизму та моральної чистоти. Шмерлін вчив його всьому, що знав: як бити байдики та уникати відповідальності, пускати пил в очі і переконливо брехати, знаючи, що ці вміння знадобляться Внатуру в порядному товаристві.

Нарешті, до Шмерліна дошкутильгали ті самі чутки про Короля у грядущому, прийдешньому та майбутньому. Будучи схимником зі стратегічним мисленням та хорошими зв’язками у верхніх ешелонах, Шмерлін вирішив посприяти втіленню очікувань забодянців. Йому вдалося розмістити в провідних ЗМІ – баладах менестрелів і бродячих вагантів, інформаційних агенціях Базарінформ і Кумаекспрес – повідомлення, які б сприяли підвищенню попиту на автентичного короля: «Хіба випадковий нащадок Фіндераса здатний задовольнити Ваш вибагливий смак? Лише справжній принц Внатур – вибір досвідченого підданого», «Принц Внатур – Ваш кандидадур!» Щоправда, Шмерлін точно не знав, що таке «кандидадур», але десь у грубезних фоліантах древньої мудрості значилося, що це така штука (типу могорича), яка обов’язково повинна бути у кожного нормального претендента на високу посаду, оскільки вона викликає в народу бурхливий ентузіазм і захват.

Скоро тільки й мови було, що про загадкового Внатура, хоча було не зовсім зрозуміло, про що саме йшлося: про дієтичні продукти чи ліки від радикуліту. Слід було терміново організувати громадську акцію, і це Шмерліну таки вдалося: він дістав з національного музею майтечки принца Куртезана і організував привселюдне приміряння спідньої білизни, мовляв, тільки справжньому нащадку славної королівської династії ті майтечки підійдуть за розміром.

І ось, настав урочистий день. Ще досі менестрелі співають романтичних пісень про те, як осоромилися попередні володарі, в яких майтечки ганебно спадали додолу, і як явився народу справжній король Внатур, на якому роззолочена королівська білизна, сиділа як рідна. Правда, народ мав тоді щастя безпосередньо спостерігати всю велич королівської анатомії. З тих часів монарша династія сильно охляла, але ще й досі на урочистих подіях виконують пісню, складену того дня: «Боже, борони королеву». Зброю короля Внатура ще довго жартома називали Нехулібур, аби підкреслити фізичну міць її володаря.

Тож не дивно, що новоспечений король користувався неабиякою популярністю в жінок. В нього були всі шанси перевершити скандальну репутацію свого попередника, аби не стала на заваді природна делікатність Внатура. Йому не хотілося розголосу, заздрісників та недоброзичливців, тож він (за допомогою Шмерліна, який став його радником) винайшов концепцію куртуазного кохання. Відповідно до цієї концепції, черговій пасії короля пропонували: «А чи не хочете Ви часом куртуазної любві? Так король сьогодні Вас запрошує до сауни.» І ніхто нічого навіть не запідозрив.