Текст книги "Цурпалки"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Корені ясеня

Veit ek, at ek hekk

vindgameiði á

nætr allar níu,

geiri undaðr

ok gefinn Óðni,

sjalfr sjalfum mér,

á þeim meiði

er manngi veit

hvers af rótum renn.

Hávamál[10]10
Знаю, висів яНа вітру серед гілляДев’ять довгих ночей,Простромлений списом,Присвяченим Одінові,В жертву самому собі,На дереві тому,Чиї корені сягаютьГлибин незвіданихСлово Високого (давньоісл.)

[Закрыть]

Якусь хвилину по пробудженню інспектор Гарт не міг збагнути, на якому він світі. Стіни ганебно гойдалися, не даючи Гартові сконцентруватися і з’ясувати, де він і що з ним. Більше того, в цьому чистилищі на межі сну і реальності побутувала одна значуща обставина, яка робила існування в ньому просто нестерпним. Якийсь гучний нудотний звук. Телефон! Шляк!

Інспектор зі стогоном випав з ліжка, з’ясувавши дорогою, що спав одягненим. З очей посипалися яскраві цятки, але він звитяжно подолав відстань до пекельного монстра, який і не думав припиняти дзижчання.

– Га? – видихнув Гарт.

– Пане інспектор… – глухо прозвучав голос з якоїсь неймовірної далечини, – вибачте, я… тут така справа…

– Що ви там мимрите, сержант Отарка? Що з вами?

– Зі мною? – не зрозумів той, – Та зі мною все гаразд, вельми вдячний. Біда з нашим свідком, цим… Флодегреном.

– Ну то що з ним?

– Він… – на іншому кінці телефонної линви якийсь незрозумілий шум.

– Отарка, чорт вас в пельку, говоріть голосніше!

Сержант Отарка прочистив горло і чітко вимовив:

– Він повісився, пане інспектор.

* * *

Може, я збожеволів? Так, справді, це цілком ймовірно. Може, ха! Може, мені податися до спеціаліста, барвисто оповісти йому свої пекельні видіння, і він призначить мені курс медикаментозного лікування… барбітал, валіум, нітразепамчик… І все припиниться! О, Боже! Хельдо, чому ти залишила мене?

Це все почалося через тебе… чи завдяки тобі. Не знаю.

…Я тримав твої холодні руки, намагаючись упіймати хоч ледь-чутне дихання, помітити хоча б напівпорух. Я відмовлявся повірити в те, що тебе більше немає. Це був момент – ні, навіть не горя, не відчаю – якогось такого панічно жаху, безмежної слабкості… Чи ж весело, коли тримаєш смерть за руку… руку, яку знав з дитинства, яка лагідно торкалася тебе, яка підтримувала, не даючи впасти? Впасти в ту саму прірву, на краю якої я тоді опинився?

Саме в той момент, певно, я і зрушив глуздом. Я боявся впасти в уявні глибини, що на якусь мить відкрилися переді моїми очима? Так, але мабуть, більше за все я боявся назавжди втратити тебе. І тоді я рушив за тобою.

Мені складно пояснити, що сталося. Я пам’ятаю швидкість. Стрімкий рух, круговерть уламків образів і звуків… Обличчя знайомих і незнайомих мені людей, спотворені криком… вони простягали до мене руки і щось кричали. Я не розумів мови, якою вони до мене звертались, їхні голоси так само були викривленими, мов би хтось прокручував запис то зашвидко то занадто повільно. Більше того, з’являлися і зникали видовища, настільки потворні, що й зараз волосся мені стає сторч… Дебелий чолов’яга з писком, перемащеним кров’ю – він пропонував мені соковитий кавалок чогось вельми схожого на людське серце… Високий чоловік, з лицем злим і погордливим, зв’язаний кривавими тельбухами… Троє статурних жінок сидять навпочіпки… вони обертаються до мене, і я бачу, що вони плетуть мереживо, в яке вплетені нутрощі, кістки та уламки зброї… Величезний чорний пес пожадливо рве на шматки чиєсь тіло…

Я часом більш чи менш чітко згадую ще якісь епізоди тієї пекельної подорожі. Я певний, що моя пам’ять просто відмовляється надати повну і вичерпну картину побаченого мною. Інакше я би просто збожеволів. А втім, я ладен припустити, що саме це і сталося. Хотілося б вірити.

Коли я прийшов до тями, був уже ранок. Безжальний ранок першого дня без тебе, Хельдо.

* * *

Інспектор завів машину і поволі рушив на місце подій. Поволі, бо якраз сьогодні вночі випала легка мряка, яка відразу ж взялася слизькою кригою. Вже починало ясніти, і день цей обіцяв бути винятково паскудним. Якщо справді трапилося те, про що повідомив сержант Отарка – а це таки сталося, не слід давати шансу марним сподіванням – то його розслідування зайшло у безвихідь. Спочатку справа була проста як дві копійки – нелегальне вивезення жінок під прикриттям фіктивної філії програми Au Pair: буцімто для догляду за дітьми в заможних голландських сім’ях, а, як з’ясувалося невдовзі, для роботи у тій-таки Голландії, але на кардинально інших умовах. Слід було відразу зметикувати, що в справі замішані чималенькі кошти, а отже, виявити винних буде дуже непросто.

Це був лише початок. Незабаром справа стала серйозною далі нема куди – було вбито Юрве Панчека, посадовця з департаменту іноземних представництв, на нещасливу долю якого випало зареєструвати фіктивну організацію. Ось тут і з’явився цей божевільний швед Боел Флодегрен зі своїм загадковим попередженням. Тобто, ні, не так: спочатку з’явився швед, а вже потім було вбито чиновника. Власне ж Флодегрен прийшов саме для того аби повідомити, що незабаром Панчек загине. Ще він сказав, що той загине так чи інак, єдине, що може поліція – спробувати вистежити вбивцю.

Флодегрен відразу ж викликав в інспектора Гарта якесь занепокоєння. Ну звичайно, саме так і слід ставитися до психів, мало що вони здатні втнути… Але природа цього збентеження була трохи іншою. Гарт відчув, що Флодегрен говорить абсолютно впевнено, мовби бачив загибель чиновника на власні очі. А хто він був такий взагалі – це бліде, руде й недолуге дитя імміграції? Його сім’я жила в столиці вже кілька поколінь, тож, мабуть, від скандинавських предків в ньому залишились лише розтріпані світло-руді бакенбарди. Ну, іще прізвище. Він мав свій невеличкий букіністичний магазинчик на розі вулиць Бортнянського та Лорки. Який же міг існувати зв’язок між ним та департаментом? Чи з організаторами фіктивної Au Pair?

* * *

Минуло кілька років, але я так і не навчився радіти життю, світові, в якому не було нікого, хто б любив мене, так як ти. Мабуть, власне самотність завершила те, що розпочав тоді сплеск смертного жаху…

Смерть переслідувала мене, мов ображена коханка. Одного разу відчувши мене своєю власністю, вона вже не відпускала мене, але й не поспішала повернути належне, знаючи напевне, що мені не уникнути її жаских обіймів. Вона лише ходила за мною, примарно всміхалася, заглядаючи мені в очі. Спершу я було подумав, що в мене просто погіршується зір. Я довго відмовлявся вірити в неймовірну здатність передбачати її наближення.

Коли вона обирала когось, то – як це бачилося мені – накривала його прозорим флером. Мені здавалося, що повітря навколо такого приреченого тремтить, як марево над розпеченою дорогою літнього полудня. Це тривало лише кілька секунд, потім видимість прояснювалася. Я не відразу збагнув, що означає цей оптичний феномен. Остаточно я впевнився в природі особливості свого зору лише після того як моя постійна клієнтка, а згодом і добра знайома Анелі Жижель зібралася на заробітки. Я побачив тремтіння повітря перед її обличчям і, певно, зблід, здогадавшись, щó це означає. Я спробував відмовити її від поїздки до Нідерландів, та Анелі понад усе не любила змінювати прийняте рішення. Втім, вона вагалася якусь хвилину, зваживши на мій приголомшений вигляд. Нажаль, вона пояснила це моїм нестабільним емоційним станом після пережитої особистої трагедії… Дійсно, шкода, але в мене не було й шансу переконати її своїми химерними аргументами. Вона не повернулася, ставши – я дізнався згодом – ще однією жертвою злочинної організації, яка обманом вивозила таких же відчайдух для рабської праці десь в дешевих будинках розпусти.

Останнє, що я пам’ятаю, це була її відчайдушна посмішка, як у переляканого юного десантника, готового виголосити своє перше «джеронімо». Анелі попрощалася і вийшла з мого магазинчика, теленькнувши дзвіночком над дверима. Вона пішла, залишивши мене на порозі ще однієї тужливої пустки.

* * *

Що міг знати Флодегрен? Дізнавшись про загибель Панчека, інспектор Гарт змінив свою думку щодо несамовитого шведа. Він кільканадцять раз викликав того до відділку, але Флодегрен лише сумно посміхався, пропонуючи озвірілому інспекторові просто повірити в його пророчий дар. Легко сказати! Зрештою Гарт облишив марну справу, наказавши, тим не менш, вести постійне спостереження за оселею можливого свідка.

Ну і ось, доспостерігалися! Біда в тому, що в Гарта не було ніяких інших доказів, які б вивели його до вбивць. Було, звичайно, кілька підозрюваних, всі версії активно розроблялися, але Гартові бракувало іще однієї ланки… повинен був існувати посередник із тутешніх, людина яка вивела злочинців до Панчека, звісно, з пропозицією посприяти реєстрації за певну матеріальну винагороду. Адже ж з посадовцями не так легко зустрітися. Цей посередник – ідеальний свідок, який міг би викрити вбивць. Гарт покладав такі сподівання на Флодегрена, а той… Стоп! Смерть свідка – подія, хоч і малоприємна, але теж може служити джерелом оперативної інформації. Якщо це, звичайно, була насильницька смерть, а не самогубство. Повісився, кажете?

Навколо будинку Флодегрена вже назбирався натовп, тож інспекторові довелося проштовхуватися між збентеженими сусідками в домашніх капцях і спраглими до цікавинки перехожими, які, витягуючи шиї, намагалися зазирнути через плечі похмурих поліцейських.

– Розступіться! – втомлено виголосив Гарт, – Кримінальний розшук, офіційне розслідування! Розійдіться громадяни, не заважайте!

Громадяни поволі розходилися, скорботно зітхаючи, та вже, мабуть передчуваючи кухонні посиденьки з лейтмотивом: «а от сьогодні на нашій вулиці…» Інспектор ставився до таких із погано стримуваним презирством. Наскільки ж нудним і беззмістовним повинно бути життя, щоби нагла смерть ближнього викликала таке пожвавлення!

– Ну, що тут в нас, Отарка? – звернувся Гарт до підлеглого, – Де ви знайшли тіло?

– В дворі, пане інспектор. На дереві. Ну ми, звичайно, вже зняли покійного звідти, а то що ж йому там теліпатися?

– Ну і, звичайно, перетовкли там усі сліди, так сержант? Дуже винахідливо.

– Сліди, пане інспектор? Ви вже вибачайте, але він же ж того… сам…

– От у цьому ми ще не можемо бути впевнені, – роздратовано мовив Гарт, – чи не знаєте, скільки вбивств було інсценовано під самогубства? Га, мовчите? А, що з вами говорити, телепні! Покажіть мені покійного.

Покійний виглядав не надто. Щоправда, повисіти він встиг не так довго, та і холодно було надворі. Але це спотворене, безформне (якесь навіть ожіночнене, чи що?) обличчя… Звісно, нічого вимагати від трупа вольового зосередження на чолі… Хоча інспектор вже другий десяток років працював у поліції, і покійники стали для нього звичним видовищем, Гартові все ж таки менш неприємно було мати справу з трупами незнайомих йому людей. Його все іще неприємно вражала різниця між живою людиною і її рештками. Мовби якась зла пародія, насмішка над дорогоцінними сподіваннями людини на її виключний статус у світобудові.

Гаразд, досить. Інспектор оглянув загиблого, намагаючись на око визначити, чи не має на його тілі ознак насильства чи примусу. Дуже вже йому хотілося вірити, що смерть ця справді – насильницька. Гарт сновигав по вітальні Флодегрена, сподіваючись знайти хоча б щось, що надало б нового поштовху розслідуванню. Ага! Під склом на робочому столі лежала фотокартка з портретом усміхненої молодої жінки з підписом «Не дрейф Боел, все буде супер!». Це обличчя було знайоме Гартові… за якусь мить він пригадав, де він бачив її раніше. Це ж Анелі Жижель, жінка, яка стала однією з перших жертв злочинної організації! Тобто, саме з неї розпочався кривавий список тих, хто так і не повернувся з заробітків. Мабуть, бідолашна занадто активно намагалася вирватись з полону чи навіть необачно погрожувала своїм «працедавцям» викриттям.

Що ж, значить, зв’язок таки існує!

– Пане інспектор! – раптом гукнули знадвору, – Тут якийсь знак на дереві!

– Що там ще?

Гарт, втішений знахідкою та сповнений оптимізму, вискочив до невеличкого дворику коло будинку Флодегрена. Сержант Отарка та двоє констеблів із зацікавленням розглядали щось на стовбурі могутнього дерева, яке височіло якраз посеред двору.

– Це те дерево, на якому повісивсь… тобто, ну, висів, коли ми його знайшли, наш покійник.

– Можете не пояснювати, – хихотнув Гарт, в якого неочікувано покращився настрій, – тут всього одне дерево!

– А, точно. Дивіться, тут щось вирізано.

Справді, на стовбурі дерева бовванів свіжий поріз. Форма його нагадувала латинську літеру Z, поставлену на нижній куток.

– Та-аак, ясно, – протягнув інспектор, нічого не розуміючи.

Що означала ця літера? Гарт замислився. Такі значки вирізали молоді дурисвіти, все у стилі «тут був А, А любить Б, Б – курва», і т. д. Тут був? А може й справді? Зет. Може, це – чийсь ініціал? Якщо латинкою – то, мабуть іноземець? Зальц? Зондер? Цаппель? Ого. Серце інспектора забилося швидше. Цаппель, цей плюгавий помічник Панчека, який вусмерть впився на поминках! Як же він раніше не здогадався? Треба негайно перевірити цього субчика. І привід є, вдячно подумав Гарт. Злощасний Флодегрен, ти ще прислужишся слідству!

Нажаль, інспектор у своєму запалі не помітив, що знак на дереві, якщо і нагадував літеру Z, то лише у дзеркальному відображенні.

* * *

Злий на себе та свою безпорадність, яка призвела до загибелі Анелі, я спробував провести невеличке власне розслідування. Мої пошуки не були ні складними, ні тривалими. Інтуїція, яка ніколи не була моєю сильною стороною, тепер спрямовувала мене до єдино правильного рішення, як рука влучного мисливця спрямовує спис. Мені вдалося знайти чиновника, паскудного хапугу, який покривав всі ці брудні справи з фіктивною Au Pair. Я ледве стримувався, спостерігаючи як цей вдоволений товстун з масним писком крокує від ресторану до свого авто, певно, заробленого тим же безчесним шляхом. А моя – чи не єдина після твоєї смерті? – подруга Анелі, як і інші жінки, яких відчай змусив шукати кращої долі, гинуть або ж назавжди втрачають себе десь у брудних завулках світових клоак!

І тоді я наважився… Хельдо, я певен, ти мене зрозумієш.

А потім… одного дня я прокинувся аби побачити примарний флер вже просто перед собою. Я протирав очі, сподіваючись, що це лише ранкова слабкість. Але ні, весь світ було затягнуто прозорим мерехтінням. Кінець світу чи що? Навряд. Лише мого світу, мого необов’язкового життя… Що ж, все справедливо, саме час. Я не буду пручатися; мені нема чого втрачати. Може якраз навпаки… якщо справді існує та безодня, в яку мені випало зазирнути, я скоро зустріну тебе?

…ця руна зветься Ейваз. Космічне дерево. Смерть і новий початок. Всесвіт, пронизаний нескінченною дорогою, якою я сьогодні йтиму до тебе.

Казочка про виродження

Магістр казав, що існувати повинно лише те, у чому є сенс, оскільки все решта лише збільшує міру хаосу. Він прибув для невеличкої ревізії, і, боюсь, в мене немає для нього втішних новин…

Над містом сходила блякла урбаністична зоря. Вранішні перехожі ховалися в блакитний сморід, тупцюючи по своїх беззмістовних справах. Під їхніми ногами плюскотіла багнюка, багнюка плескала в їхніх очах.

Розчахнуте жерло підземки. На дверях якийсь дотепник вишкрябав: «заходячи, облиште сподівання». Гм. Мабуть, ніхто вже не боїться пекла. Вони, певне, просто не в стані уявити собі муки, гірші за цю вранішню штовханину, яка викликає нудоту та стійку людиновідразу. Кидаючи пластиковий обол, приречені зникають за скляною брамою аби потрапити в багаторукі обійми чудовиськ гекатонхейрів.

– Ти програв. В цьому світі немає ніякого сенсу, – сказав Магістр.

– Чому ж, панотче? – мовив я приречено.

– А, – він подивився крізь мене відстороненим поглядом, – сенс – це все, що ми любимо. Якщо ж воно втрачає цінність, то…

Натовп атакував нас з безтямною люттю стихії. За якусь мить Магістр зник у юрбі, і слова його розчинилися у булькотінні людської твані. Проте, я зрозумів, що він хотів сказати: любов – це більше, ніж реальність. Це – виправдання.

Цілий день я намагався знайти хоч слід цієї древньої магії. Так, я хотів виграти. Ми посперечалися з Магістром на цей світ, бо я не вважав його безнадійним. Я прагнув довести Магістрові, що цей світ іще здатний продукувати власний сенс, обдираючи себе як старі шпалери та обновлюючись силою мутації уподобань і прагнень. Я хотів переконати його в тому, що любов, а значить і сенс – це не просто психосоматична індукція, не просто сила звички. Любов до ближнього, любов до пива… хоч би й до трьох апельсинів. Fin amor et fol amor. Шляхетна і ница, витончена і примітивна. Бодай якась!

Спершу я натрапив на фей. Вони збираються коло самої брами, з якої постійно дме холодний вітер. Ви бачили їх неодноразово, але, певно, не звертали уваги. Такі приземкуваті, з обличчями заспаними і злими, в теплих кожушках; вони проводжають очима натовп і перемовляються. Вони продають почуття: радість і сум, провину і вдячність, прихильність, ніжність чи навіть хіть. Гарно прикрашені стрічечками, на будь-який смак, у різних комбінаціях. Так, продають. Феям теж треба на життя заробляти. Здається, справжні почуття тепер непотрібні, купити простіше. От і торгують. На жаль, тут мені нічого не світить.

Потім я зустрів Пророка. Він торгував милосердям. Віддавав задешево, хто скільки зможе. Його сива розпатлана борода не могла сховати вкрите виразками тіло, а тремтячі руки стискали пластикову торбину із якимсь ганчір’ям, просмаленими газетами, порожніми пляшками. В очах Пророка застиг такий добре втрамбований відчай, що на ньому можна було б зводити храми. Він був справжнім, останнім із справжніх, але на біду, його бізнес був збитковим. Часом йому давали якийсь дріб’язок, але товар нікого не цікавив; так мабуть бідака і сконає від нерозділеного розуміння істини. Шкода…

Ще через якийсь час мені випало побачити Героя. Він виступав у срібних штанях мов павич, кожним своїм жестом уособлюючи велич і змістовність. Ним захоплювались; так, в ту мить я майже повірив у свій успіх. Але невдовзі я зрозумів, що насправді-то він викликає в людей тугу, а весь той галас потрібен для заповнення лункої порожнечі їхніх дірявих душ. Ні, це мені не допоможе.

Ще якийсь час я шукав любов у точках перетину страху і сподівання. Якось в одному магічному фоліанті я прочитав про такий маргінальний стан, коли людина майже очікує на диво, на якийсь знак, який змінив би плин долі. Вони були ладні вхопитись за першу ліпшу дурницю, і вона ставала їхнім сенсом. Але так напевне було в ті часи, коли ще діяли закони почуттів. Сьогодні тут володарює метушня. «Від другої платформи відходить поїзд у незвідане. Прохання до проводжаючих в останній путь вийти з вагону.» Я швиденько зіскакую з підніжки.

Вечоріє. Я йду, натикаючись на химери, які пхають мене своїми кам’яними крильми і лайливо перемовляються. Невже і справді нічого не залишилося?

Аж раптом я бачу Його. В його замріяних очах віддзеркалюється світло ліхтарів, на вустах зміїться посмішка-передчуття. А! Він таки той, кого я шукаю – закоханий, який вірить, чекає побачення і сподівається на взаємність. Останній трубадур, шляхетний прапороносець прекрасних пристрастей. Ну що, Магістре, як вам це? Дійсно, ну повинен же був бути хоч один! Він іде собі до коханої, не знаючи навіть, що якраз зараз рятує світ.

Він підходить до віконця кіоску. Нахиляється і щось промовляє. Я не розчув, тому мені довелося відкрутити запис трохи назад. Що?! Ні, лише не це!

– Привіт, Михайлич. Мені дві пляшки пива і пачку дешевої резини.

Редукція, панотче! Втоптані в багнюку, бліді квіти сподівань.

Я зрозумів, що таки програв.