Текст книги "Цурпалки"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Симбіоз

Чи бачили ви колись, як розмножується світогляд? Як хижо запускає пазурі в чергову жертву, як хтиво вигинається і виплескує спори свого буття в чиюсь наївну душу? Новонадбаний носій зародку нічого не підозрює, загрозу можна буде ідентифікувати лише значно пізніше, коли крізь його риси випнеться обличчя чужинця. Та буде вже занадто пізно. Ми мимоволі стаємо сурогатними матерями для чужих ідей, не усвідомлюючи, що нас було зґвалтовано. Заколисані умовляннями внутрішнього психотерапевта, ми обираємо єдиноправильний шлях: не думати, забути, відкараскатись… Так простіше.

Подивіться на он – того літнього чоловіка в капелюсі. Хіба він схожий на тата і маму? Ні, на Гемінгвея, і трохи на Маркса. А цей, патлатий і нетверезий – викапаний Керуак. А онде почимчикувала Де Бовуар-молодша.

І ось, нас вже немає. Є лише погано склепана компіляція всього прочитаного, побаченого, почутого…

* * *

Ми занадто недовго зустрічалися з Віктором. Якби в мене було хоч трохи більше часу, я мав би змогу краще зрозуміти його, його мотиви. Але я був занадто щасливий аби вдаватися до пошуків таємних пасток. Він здавався мені найшляхетнішим з усіх моїх пасій, дивовижно витонченим і чутливим. Зрештою, просто відвертим.

Якоюсь мірою так це і було. Я пригадую, коли ми зустрілися, він першим дав мені зрозуміти, що ми з ним – на одній стороні барикад. Це був лише погляд. Але погляд, від якого, мушу зізнатись, я почервонів. Я, значно старший і набагато досвідченіший, як я вважав, прихильник нетрадиційних стосунків. Зараз це все здається мені хлоп’яцтвом: мої тодішні претензії до світобудови, вагання, муки… і химерні сподівання на щось невизначено-прекрасне. На зразок взаєморозуміння.

Я закохався. Але, присягаюся, це було востаннє, коли я втнув таку дурницю. Я бачив у Вікторові свого друга, брата, спільника. Крім того, він був талановитим до нестями, його фотопортрети в стилі ню вводили в транс прихильників, а критиків змушував рвати на собі патлі від безсилля. Я захопився ним, його талантом, його невимушеним естетством, юнацькою безпосередністю. Ми могли годинами розважатися, переповідаючи один одному сумбурні історії власного життя, відредаговані у стилі пародії, ми напивалися до очманіння коктейлями мого виготовлення з книги рецептів La Fée Verte. А потім фотографували один одного. Його фотографії навіть в інтоксикованому стані були свого роду маленькими інтимними шедеврами, я й досі зберігаю їх, як свідчення найеротичніших та, мабуть, найщасливіших хвилин мого життя… Мої ж фотографії – то вуха, то п’ятки, то стелі – нажаль, вражали лише несподіваністю ракурсу.

Втім, цей зоряний етап наших стосунків невдовзі вичерпався. Віктор то зникав, то з’являвся, непередбачуваний, як флешбек. Щоправда, він запевняв, що нічого не змінилося в його ставленні до мене, та я передчував ці зміни, як старий рубець передчуває негоду.

Одного разу він запросив мене на вечірку, присвячену його черговій експозиції в галереї Курвуазье. Я не міг відмовити, знаючи, наскільки важливою є для нього ця імпреза. Але в цьому всьому був іще один момент: ми мусили вперше з’явитися на публіці удвох, та публіка публікою, а найближче Вікторове товариство – інша річ. Я і не уявляв, наскільки інша. Компанія Віктора, його друзі й подруги виявилися для мене якимось абсолютно чужим світом. Я не хочу сказати, що вони поставилися до мене вороже чи недоброзичливо. Ні, вони просто мали занадто багато спільного всередині свого тісного космосу, та надто мало – зі мною, зайдою.

Від того часу, коли я усвідомив свою приналежність до нетрадиційної меншини, я так і не зміг збагнути, що за штуку втнула з нами природа. Все це, звісно, надзвичайно стильно і вдідька неординарно, але сенсу в цьому я бачив досить мало. В мені не було абсолютно нічого від гомосексуаліста, окрім неконтрольованої потреби знатися з чоловіками. Мені подобалися спортивні машини, зайняття боротьбою та фінансова аналітика. І я не фарбував волосся в помаранчевий колір, не вдягав тісних брюк аби підкреслити звабливі лінії сідниці та не носився з інтимною лірикою французьких авангардистів… Вони ж, друзі мого Віктора, знаходили в перверзії спосіб самовираження, якийсь шик і шану. Вони пишалися своєю належністю до меншини, замикаючи світ на собі, своїй зверхності та виключності.

Крім того, я відразу ж відзначив, що ця компанія – не так товариство людей, як спільнота текстів. Коли вони зустрічалися, починалася забава – гра цитатами, натяками, óбразами. Я не просто відчував себе зайвим, я розумів, що їм моє нерозуміння дарує якесь задоволення, немов черговий доказ особливості, недоступності їхньої масонської ложі. Втім, доброго ставлення Віктора вистачило на те, щоб спробувати соціалізувати мене в це закрите товариство. Із якимсь місіонерським заповзяттям він приносив книжки та касети, які мені слід було спожити. Скоро голова мені почала набрякати та тріщати від Жене, Пруста, Місіми – кого там ще? – Жана Кокто, Паоло Пазоліні, Вільяма Берроуза… Не зміг я витримати такої наруги, тож бідолашні припадали пилом на полиці замість перетворювати мене на адепта цієї схибленої віри.

* * *

… просмалений закамарок таверни «Філей та сокира» на окраїні Фоувілля.

Крюшон (злісно, пошепки):

Ти хочеш довести мене до сказу?

Леблан (втомлено):

Аби вже швидше сказився.

Сивий Пес:

Хлопці, досить гризтися. Хтось нарешті мусить піти та вдавити того дженджика. Ну?

Крюшон:

Лише не я. Я ж тільки щойно з буцегарні.

Леблан (торкається рукава Крюшона та заглядає йому в очі):

То, мабуть, ще й ковдра на нарах не охолола.

Крюшон (роздратовано):

Слухай, Сивий Пес, може нехай Огюстен залишиться на сніданок? Я б залюбки вдавив оцього-от опецька.

Леблан (лагідно):

От паскуда.

Сивий Пес (на мить збуджується і нервово жестикулює):

З глузду з’їхав? Забув, як вели до страти? Як в тебе кидали каміння і квіти, як ревів натовп… Знов захтів? Не дратуй мене, свояк.

Крюшон:

Ти не розумієш! Ніхто не розуміє: лише тоді я жив. Я був! Всі жадали мене чи то моєї кривавої смерті, байдуже!

Леблан:

Всі, лише не я.

Крюшон (задумливо):

Мабуть, ти любив мене.

Леблан:

То й що? Втім, якщо ти вб’єш Огюстена, я знов зможу тебе покохати.

Сивий Пес (іронічно):

Он як? Виявляється, ти й на таке здатний?

Крюшон (огидливо кривиться):

Ну звісно. Яка любов, Сивий Пес? Він же марить. Це в нього від голоду.

Сивий Пес:

Ні, я думаю, це якась його особиста антипатія. Бідака Леблан дивитись на нього не може останнім часом.

Крюшон:

От нехай сам його і вдавить.

Леблан (насупившись):

Не можу, я йому винен. Подумають, що я вбив його через три соверени.

* * *

Мабуть, я був просто застарим аби сприйняти це все безпосередньо та перейнятися богемною атмосферою. Крім того, я почав помічати цікаві закономірності внутрішніх стосунків цієї компанії. Був серед них такий специфічний молодик, що звався Анімусом. Тобто, навряд чи його батьків спіткала така дивна захцянка при підборі імені, але ніхто не звертався до нього іншим чином. Та й ставлення було відповідним. Це був тиран місцевого значення, норовливий і неврівноважений. Анімус міг бути душею компанії, вигадувати якісь нові цікаві збочення та забави, а міг за якусь хвилину зіпсувати всім настрій своїми уїдливими судженнями. Втім, його любили і намагалися всіляко догодити: його ласка автоматично означала вищий статус чи щось таке… Віктор же висловлювався щодо цього типа як коли – то із пієтетом, то з бурхливим обуренням. Ще більш дивною була його виключна чутливість до витівок Анімуса, Віктор занадто емоційно реагував на його слова: то сповнювався ентузіазму і ходив сонцесяйний, а то ледь не вибухав у відповідь на його випадкову образу. Невдовзі я почав здогадуватися, що було причиною такого ставлення.

Відтоді наші стосунки полетіли шкереберть. Безтямні ревнощі зробили з мене якогось психопата – я визвірявся на друзів, дивував колег своєю безвідповідальністю, готовий був чинити беззмістовне насилля в усіх його формах, заледве стримуючи цей потяг. Якось я відвозив Віктора додому після однієї з вечірок. Того вечора він трохи перебрав і залицявся до Анімуса, навіть не приховуючись. Я ловив на собі глузливі погляди його друзів, і поволі чуманів, відчуваючи себе приблизно як Везувій за мить до виверження. Аби запобігти стихійному лиху, я рвучко підхопився і повідомив, що йду звідси – з ним чи без нього. Віктор невимовно здивував мене, та, підозрюю, й усіх інших, коли вирішив піти зі мною. Везувій вдавився власною магмою.

Ми їхали нічним містом на пристойній швидкості. На щастя, тоді мало хто складав мені конкуренцію, тож можна було без особливого ризику віддатися власним роздумам. Нарешті я не витримав:

– Чому ти все ж таки вирішив їхати зі мною? – поцікавився я, намагаючись втримати голос в межах пристойного.

– Хіба в мене був вибір? – безтурботно мовив Віктор, – Що мені було, пішки йти через усе місто?

– Зовсім ні, міг би й залишитись. Ти знаєш, що я маю на увазі.

– Вітольд, не муч мене. Я просто вирішив, що мені час додому, – він відвернувся до вікна, тож я не міг бачити його обличчя.

– Доведеться трохи потерпіти. Час вже нам з’ясувати, що відбувається. Чуєш? Скажи мені, Анімус – він твій коханець?

Віктор повернувся до мене і повільно усміхнувся. Ця його посмішка ледве не викинула мене з крісла, мені захотілося вдарити його так, щоб цей глузливий усміх перетворився на гримасу болі. Замість цього я притис педаль, мій старенький форд аж підскочив, рвонувши вперед.

– Якби… якби тільки ти вбив Огюстена! – промовив він пошепки з якимось відчаєм.

Я нічого не зрозумів. Якого вдідька Огюстена? Що, в цій справі був іще один зацікавлений? Навіщо мені його вбивати?

Якийсь час я мовчав, роздумуючи. Вік теж мовчав, опустивши погляд; він, схоже, чекав на мою відповідь. Але що я міг сказати? Якщо навіть зараз, в момент, коли вирішувалася доля наших взаємин, він обрав чужі слова, якусь цитату бозна звідки? Замість простого «так» чи «ні» він вирішив зайвий раз підкреслити належність до іншого світу, зайвий раз завдати мені болю…

* * *

Лише багато років по тому я збагнув, про що йшлося тоді, що мав на увазі мій безкебетний Віктор. Це моє розуміння стало цікавим спонтанним наслідком того, що я нарешті почав отримувати задоволення від жіночого товариства. Тобто, звичайно, зі мною не сталося катастрофічної зміни орієнтації, але в мене з’явилася подруга, яка часом складала мені компанію. Вона прекрасно знала про специфічні обставини мого особистого життя, і, схоже, це здавалося їй кумедним. Потім я сам перейнявся цим настроєм, і ми розважалися, іронізуючи над тими самими культовими творами і особами, яких у свій час намагався згодувати мені Віктор.

Отож, одного разу ми вирішили відвідати виставу за п’єсою Жака Лаклю «Негідники». Спершу я скептично дослухався до малозрозумілих проблем героїв, але мимоволі захопився, починаючи впізнавати знайомі інтонації та вислови. В якийсь момент мене відвідало розумове затемнення – мені почало здаватися, що один з героїв – то ніхто інший, як Віктор. На щастя, це тривало недовго; я зрозумів, що такий ефект було спричинено надзвичайною подібністю манери поведінки Леблана та мого давнього друга. Тоді та фраза про Огюстена, яку, звичайно, я не забув, роками намагаючись підібрати гідну інтерпретацію, нарешті набула сенсу. За п’єсою, Огюстен був вурдалаком, який мав владу над нещасним Лебланом. Тож, тодішня Вікторова пропозиція була, насправді, визнанням його прихильності до мене і водночас проханням про допомогу…

Я досидів до кінця вистави ні живий ні мертвий. Як міг я отак по-дурному втратити єдину людину, яку насправді любив? Відштовхнути його, замість допомогти і підтримати? І все через ідіотську п’єсу, яку я не спромігся прочитати!

* * *

… втім, це співіснування має в основі не паразитування чужого світогляду, але симбіоз окремої особистості та «іншого». Чужинець одержує тіло для подальшого поширення ідей, але водночас надає індивіду нові комунікаційні інструменти. «Носій» отримує можливість користуватися запозиченою символічною системою, як своєю власною. Інша справа, що в такому разі складно ідентифікувати визначника сього симбіотичного співіснування. Ким є ця особистість? Чого в ній більше: власного чи запозиченого?

Покохати джазмена

Це просто. І зовсім не обтяжливо. Юнак невизначеного віку з довгими нервовими пальцями та замріяним поглядом… В ньому все доречно – і розхристана сорочка, і химерна посмішка, і награна безпорадність.

Він кладе пальці на клавіші і пірнає в себе. Він не грає, немає для нього ні гри, ні ігор, його музика – це інший вимір, де володарюють закони сну, логіка божевілля і гармонія невизначеності. Це – занотована філософія, відображення відображень, тавтологія абсурду. Він не грає. Ні, він пригадує, іронізує, бешкетує, поринає у ностальгію. Вона бринить на кінчиках його пальців, як краплини сліпого дощу, які за мить розсипається веселковими спалахами.

Він не живе. Він імпровізує, підкорюючись лише долі, яка розгортається варіацією знайомої мелодії. Можна у будь-який момент обірвати висхідний рух і завершити його розсипом акордів. Піти, забути, почати знов. У нього не може бути проблем, адже, що б не відбувалося – це лише контрапункти, лише фон для основного руху-роздуму. Ось-ось з’ясується щось важливе… Синкопа? Ні? Зітхання. Та байдуже, сенс у тому, щоб не зупинятися.

Кохання? Так, він живе в ньому. Неважливо, хто закоханий, хто страждає, а хто тішиться взаємністю – адже все це лише віддзеркалення… Головне – не спотворити мотив, не порушити ритм. Він знається на емоціях, він розуміє їх краще за інших. Адже для нього все – емоції. Осіння злива чи спалахи свічки, теплий поцілунок чи доторк вітру… Все народжує інтуїтивне розуміння причинності, плинності прагнень і відчуттів. А отже – музику.

Безперечно, в нього є стиль. Його визначає потреба у гармонії, відчуття належності… а, втім, навіть несмак стає стилем, коли уособлює якусь традицію чи просто відходить в минуле. Хоча ні, для нього це – ставлення, самовідчуття, емоційний стан, ключ і тональність. Він належить іншій ері; він живе там, де все іще панує очікування дива, дитяче сподівання змін, які принесе прогрес, передчуття забав, які подарує технологія спокуси. Той час вже завершився, а він добровільно віддає себе аби служити носієм пам’яті наївних попередників, довгим відлунням колишнього.

Спілкування з ним є марним намаганням осягнути поезію викривлених відображень. Найпростіше порозумітися з ним, підхопивши його думку-мелодію аби влаштувати імпровізований jam session. Результат нікого не хвилює, важливими є лише випадкові здобутки безперервного лейтмотиву-пошуку. Але це принаймні чесно. Ні в кого немає ніяких претензій. Можна творити глибину, тримати лункий ритм чи вести м’яку мелодію. Можна все, крім дисонансу. Дозволено все, крім фальші.

Отож, варто любити джазмена. Слухати, як улюблену мелодію, і водночас бути його варіацією на тему кохання. Це красиво, вишукано і просто. Тут завершення є прелюдією, а початок – відлунням останнього акорду. Так, він імпровізує, але нехай тебе не вводить в оману вільний політ його прагнень. З часом ти навчишся впізнавати варіації, а згодом вже не зможеш позбутися відчуття, що все це – вже вигадано, зіграно, віджито… Нехай тебе не турбує, як завершиться та чи інша фраза, яка доля прозвучить синкопою. Досить того, що він відчуває ритм і зможе провести тебе заплутаними манівцями складної композиції. А потім мелодія мусить стихнути, завершитись просто і природно. І не буде розчарування, не буде жалю… лише смуток, який відлетить і розчиниться, як курява над водою.

Як знищити піпуцю

Знайти Шуг-шугая було не так вже й просто. В кожній набобії є свій Шуг-шугай, але наш був диваком. Він надавав професійні послуги не за винагороду, не за особливі привілеї, належні чувайлі його рівня, його не можна було найняти навіть за хмуряк. Наш Шуг-шугай брався за справу лише коли відвідувачу вдавалося зацікавити його своїм проханням, і ще жоден з його клієнтів не повертався незадоволеним. Ну, деякі з них просто не поверталися.

Тому шукали Шуг-шугая лише відчайдушні сміливці, які вже втратили останню надію розв’язати свої проблеми якимсь людськішим шляхом. Мене ж вів праведний гнів, шалена ненависть і жадоба помсти осоружному Темею, який залишив мені своє чоко-чоко, а сам знайшов нице щастя в обіймах цицкастої бабентури. Я не говорила про це нікому, боялася розголосу, непотрібного і принизливого співчуття; і тим сильніше клекотала моя лють, так і не вихлюпнута ні на чию безневинну голову. А я ж мала на це повне право! Я – дочка чувайла Барабоба, та й сама немало заробляла для всієї братокляні. Але я хотіла більшого, і Шуг-шугай повинен був мені в цьому допомогти.

Втім, після кількох днів безрезультатних пошуків, мені почало здаватися, що ніякого Шуг-шугая насправді нема, що ним лише хирляпчиків лякають замість брати буркатори і вдаватися до безчинств. Ніхто його, виявляється живцем не бачив, ніхто не говорив з ним безпосередньо, лише жертви Шуг-шугаєвих «проектів» могли засвідчити його існування і безперечну фахову компетентність.

Нарешті, після кількох невдалих спроб вийти на контакт із легендарним Шуг-шугаєм, мені таки пощастило. Залишивши повідомлення на лабудабі, вже на наступний день я отримала запрошення від загадкового пана Льоліболі.

За якусь годину я стояла коло дверей старовинного хибайла.

– Мені пана Шуг-шугая, – зухвало повідомила я брякатій бубуямі.

– Хм, – почулося з тієї стороні, – а ви хто? Тобто, е-ее, ХТО ПОСМІВ ПОТРИВОЖИТИ ПІСЛЯОБІДНІЙ СОН ВЕЛИКОГО…?

– Арета Барабоб, ось хто. Відчиняйте, чувайло, я по справі.

– Ну й нахаба! – хихотнула бубуяма.

Втім, двері прочинилися, і я опинилася в передпокої найзагадковішого майстра чорної пульпуляції всіх часів і народів. Тут все натякало на те, що це не просто місце роботи видатного чувайла, але понтора професіонала, схибленого на своїй справі. Стіни були прикрашені зображеннями найбільших відомих катастроф останнього століття – ймовірно, майстер натякав, що тут без нього не обійшлося. На почесному місці стояли залишки чийогось розтрощеного постаменту, і девіз «руйнувати – не будувати».

– І в чому ж полягає важлива справа, через яку я був змушений перервати законний сон просто посеред робочого дня?

Він вийшов мені назустріч все іще позіхаючи, скуйовджений і невиспаний. І оце – він? Великий Шуг-шугай? Чоловік невизначеного віку із хитрим поглядом і нездоровим кольором обличчя, більш за все схожий на бешкетного нявмява з підворіття?

– Що, не схоже? – він, всміхаючись, спостерігав за моєю реакцією, – ну то зважте, якби мій вигляд відповідав моїм вчинкам, я б ходив вулицями у вигляді шипастого кракотяпа, плюючись вогнем і шкварками. Для провадження ділової діяльності – дуже незручно, повірте. Ну і отже, я прагну почути причину вашого візиту, якому передувало оте розпачливе оголошення на лабудабі!

– Я хотіла заручитися вашою підтримкою – і мені є чим віддячити! – я хотіла, щоб ви допомогли мені помститися Темею…

– Координатору Темею? – вирячився на мене Шуг-шугай.

– Саме йому, – я улещено всміхнулася. Мене вельми потішило, що майстер вражений рівнем моїх потреб.

– Це вже цікаво. Хм. Ну то що ж ви бажаєте з ним такого вдіяти? Перетворити на кракотяпа?

– Ні, я хочу знищити його піпуцю. Повністю. Вщент. Жеби навіть цурпалків не лишилося. Аби жодна бабентура на нього більше навіть і не глянула.

– Похвальне бажання! – розцвів Шуг-шугай, – Гаразд, я допоможу вам, але, зважте, я – не благодійник, мої послуги – це предмет розкоші, як мумухляйська сисяка. Отож, мушу повідомити, що знищення піпуці обійдеться вам недешево.

– Я ж казала, я готова викласти значну кількість гопляків. Якщо ж вам потрібно ще щось…

– Саме так. Плата за мою допомогу – послуга з вашої сторони. І саме тоді, коли я її потребуватиму.

– Дуже цікаво, – я криво всміхнулася, – А раптом вам знадобиться прирізати якогось галабоха… а потім мені – за ґрати, так?

– Не зовсім. Я вам обіцяю, що в будь-якому разі за ґрати ви не потрапите. І вбивати я вам нікого не пропонуватиму. Ну що, згода?

Так я здійснила найбільш нерозважливий вчинок у своєму житті: заключила згоду із Шуг-шугаєм. Втім, мене можна зрозуміти – я прагнула будь-що помститися за завдану мені образу, не дозволити збиткуватися з мене, як з останньої фіфіндри. Що ж, в той момент я готова була навіть на більше, та буде мені наука: не слід приймати важливі рішення у стані афекту.

Отож, ми з Шуг-шугаєм розпочали підготовку до кампанії зі знищення піпуці. Це виявилося надзвичайно цікаво; я мимоволі захопилася: методи Шуг-шугая вразили мене своєю підступністю і глибоким розумінням природи людських взаємин. Передусім я мусила розказати йому все, що я знала про координатора Темея, тобто, абсолютно все, включаючи особисті уподобання та шкідливі звички. Це тривало досить довго, оскільки, схоже, Шуг-шугаєві потрібна була якась специфічна ляляція, а мої нарікання могли служити хіба тільки матеріалом для зворушливих балад, що їх виконують лабанти своїм прекрасним бабентурам. Нарешті Шуг-шугай задоволено посміхнувся і повідомив, що вже отримав приблизне уявлення, з чого слід починати.

– Перш за все нам слід обрати стратегію, – зосереджено мовив він, – мої улюблені комплексні прийоми – це кпин і спис.

– Що, вибачте?

– Ну, КПиН: компромат, плітки, наклеп. І СПиС: саботаж, провокація, скандал. Розумієте, найчастіше чогось одного недостатньо. Деякі піпуці досить складно знищити, особливо ж, якщо клієнт користається громадською підтримкою та популярністю. Якраз наш випадок.

– А що ж нам робити?

– Не лякайтеся, моя люба. Популярність має і зворотну сторону – будь-яка ляляція про цю особу швидку набуває розголосу. Отож, якщо вдається похитнути піпуцю такої особи, то вона летить під три пирляві крякотяпи швидко і якісно.

– Ага! З чого почнемо? Мені, якщо чесно, безтямно хочеться наблизити цей солодкий момент.

– Вірю. Добре, в мене є кілька ідей. Наскільки я зрозумів, піпуця Темея має такі основі складові: керівник, що має підтримку маєтного пантаганата, чесний чувайло, улюбленець лярнявих бабентур. Це все не зовсім відповідає дійсності, про що свідчить хоча б ваше звернення до мене. Вже на одному цьому можна було б побудувати кампанію, та ж не можна вас вплутувати – він відразу зрозуміє джерело халепи і зможе завдати зворотного удару. Доведеться створити прецедент… Гаразд, приходьте до мене завтра, я спробую дізнатися більше про життя-буття нашого координатора і підготую більш розгорнутий план кампанії.

Я пішла додому, втішена радісними перспективами. Я не мала сумніву, що за участі спеціаліста такого високого класу, долю Темея практично вирішено. Інша справа, що ще невідомо, чого захоче Шуг-шугай від мене. Поцупити улюблені шкльопки старшини Б’йоха чи вдавити маленьку смердючу тяпку намісника Жобкожоба?

Наступного дня я, сповнена надій і нечітких побоювань вдруге переступила поріг понтори Шуг-шугая. На цей раз у приміщенні сновигало набагато більше народу: якась непримітна жіночка в сірому костюмі, молодик із гострим обличчям гризозага та поважний сивий чоловік, схожий на лікаря або навіть на хароправця. Цей останній якраз виходив з кабінету Шуг-шугая. Господар вийшов за ним; обоє ледь стримували усмішки.

– Ну, хай щастить, шановний! Сподіваюся невдовзі побачити результати, – мовив Шуг-шугай, випроводжуючи гостя.

– Ну, Арета, – звернувся він до мене, – в мене є чим тебе потішити. Падіння твого Темея вже почалося. Він про це ще не знає, але не так довго залишилися йому перебувати в стані блаженного невігластва.

І справді, далі події почали розгортатися із неймовірною швидкістю, мов би бурхливий потік прорвав хирляву шлябамку. «Слід починати з правди, – пригадую, казав мені Шуг-шугай, – щоб клієнт на якийсь короткий момент втратив куманячність, намагаючись замести справжні сліди». Дійсно, почалося все досить ординарно: один з підлеглих Темея, нещодавно звільнений ним за якусь незначну провину, виступив з відкритим листом до всіх абищописень, де він відкривав народові правду про неналежне поводження Темея з казенними гопляками. Себто, типова розтрата і використання службового положення. Сталося так, що серед абищописень виявилося кілька таких, що належали суперникам пантаганата, який фінансував виборчу кампанію Темея. Отож, лист було оприлюднено. Спершу це не викликало значного обурення: справді, кого лише в наш час не звинувачують у зловживанні – ну не гопляками, так народною довірою? Втім, далі цікавіше.

Поки Темей старанно робив вигляд, що лист його зовсім не стосується, одна прудка абищописня опублікувала статтю про мережу закладів швидкого порносервісу. Цю мережу під зворушливою назвою «Скоропуся» було нещодавно закрито через одну страмну халепу, яка спіткала її працівниць. «Скоропуся» стала джерелом страмної інфекційної хвороби, яка життю не загрожувала, зате викликала розлад шлунку та висипку на тілі. Здавалось би-який зв’язок із координатором Темеєм? Справа в тому, що одна з масасьозок такого закладу повідомила, що координатор Темей був постійним відвідувачем «Скоропусі». Більше того, вона розказала про значні пожертви цього благородного чувайла на розвиток бізнесу. «Ось куди йдуть народні гопляки! – виголошував автор статті, – Замість забезпечити юним мешканцям набобії обіцяні хохизвохи, а громадянам похилого віку-копистритні галюкоби, координатор Темей спускає кошти на делікатних хирляпчиків та заразних масасьозок!»

Справа була в тому, що Шуг-шугаєві вдалося роздобути ляляцію про те, що Темей дійсно якось зазирнув до «Скоропусі». Про це, власне, зловтішно повідомив колишній співпрацівник Темея, той самий, несправедливо звільнений з посади. Тому Темей, підозрюючи, що ініціатори всієї цієї бучі можуть мати матеріальні докази його візиту, не став подаватися зі скаргою до арбешазні, але значуще усміхався на запити колег та абищописців, примовляючи «ви ж знаєте, ця дупкосрячна вулична абищописня кого завгодно ладна обілляти брудом аби лишень ратраш підняти». Йому вірили, йому співчували.

Однак, невдовзі стався неочікуваний конфуз. Відпочиваючи в якомусь парглюконі, Темей дещо перепив і побив писок якомусь незнайомцю. Нічого, в принципі страшного, з ким не буває. Але ж сталося так, що жертвою Темеєвої бузи став головний абищописець «Дряпоправа», тієї самої абищописні, що опублікувала страмну статтю. Тут вже піднявся справжній скандал. Абищописні – особливо ж ті, що належали пантаганатам-суперникам – масовано опротестувати акт насилля, що його вчинив значний чувайло над беззахисним працівником нехай і «дупкосрячної» але ж всенародної абищописні. Насправді ж, нещасний Темей навіть і не знав, хто був цей лубряк, який пристав до нього з нецензурними наклепами. Він просто побив йому писок; дійсно, не міг же координатор знати в обличчя всіх вуличних абищописців!

Виходило так, що Темей просто помстився за розкриття ганебної ляляції. Та ще й так неделікатно. Громадський осуд не змусив на себе чекати: почали з’являтися сороміцькі історії та веселі віршики про походеньки Темея в мережі «Скоропусі», на зразок:

 
Стіни закладу тремтять,
Масасьозки там не сплять:
Не змикаючи очей,
Любить свій народ Темей!
 

Подібні твори, ще й талановито проілюстровані, розповсюджувалися перед важливими нарадами, на яких мусив головувати Темей. Так ставалося, що усі присутні знаходили каверзні листочки з анекдотами серед ділових паперів. Ці віршики, звісно, не були витвором мистецтва, але як же всім було весело! Особливо ж, коли під час якоїсь конференції бідний Темей зблід і мусив терміново вибігти: у нього-таки стався шлунковий розлад. Мабуть, від стресу, а може й від розчину гузрелація, підмішаного в його склянку. Усі присутні миттєво запідозрили, що бідака таки підчепив оту страмну хворобу в «Скоропусі»! Навіть пантаганат, що досі підтримував Темея в скрутній хвилині, не ризикнув потиснути його руку, яка на той час вкрилася підозрілою висипкою. Слід було знати, що Темей має алергію на хирляпчиків, а власне їх вручили йому напередодні у якості подарунку від того ж таки пантаганата!

Після цього лише лінива абищописня не написала про «небезпечний» стан здоров’я координатора. Суперники, що раніше боялися гніву пантаганата, тепер скористалися нагодою на повну кирбайбу. Критика полилася рікою, були згадані всі колишні помилки та огріхи Темея, всі його службові романи та неетичні висловлювання.

Однім словом, невдовзі з державної арени ногами вперед було винесено лолепічний труп координатора Темея. С координаторської посади він вилетів мов хляпс із птурка, та й навряд чи, після такої лакулями йому світила якась пристойна позиція в набобії. І жодна бабентура не розрадила його у горі – а як же, всі боялися підчепити оту страмну халепу, яку в народі вже почали називати «висипкою Темея».

Йому залишилося лише змінити ім’я і тікати світ за очі. Так він, власне, і вчинив. Моє прагнення страшної помсти було задоволене.

Деякий час я тішилася таким станом речей, хоча й не забуваючи про те, що винна Шуг-шугаєві послугу. Втім, я сподівалася, що йому моя допомога не знадобиться, а якщо і знадобиться, то нескоро. Все ж таки ми обоє отримали масу задоволення він нищення піпуці Темея.

Як виявилося, даремно я сподівалася. Шуг-шугай нічого не забув, і не змінив своїх планів щодо мене. Одного дня я знайшла повідомлення на лабудабі: він просив про зустріч.

– Я зараз працюю над черговим проектом, – повідомив він, – і мені потрібна ваша допомога.

– Розплата за лакуляму, – сумно мовила я.

– Ну, не все так трагічно. Мені треба всього лише дістати чоко-чоко пантаганата Козькопа.

– Як… – вражено прохрипіла я, – як ви можете мені таке пропонувати?! Він же страшний як драмбамот! Та і взагалі! Я – дочка Барабоба, і не буду я вам прислужувати, не на ту напали!

– Ага, а коли вам потрібна була моя допомога, ви готові були «прислужувати»? Хіба, скажете, я погано виконав свою роботу?

– Ні, Темея ви закопали просто бездоганно, слід віддати вам належне.

– Я виконав вашу забаганку, тепер ваша черга, – мовив він, хитро посміхаючись.

– Ні!

– Он як? – він витяг з кишені цруклявий пантиктон, – Що ж, ви тільки-но самі визнали, що замовили знищення піпуці Темея. Ваші слова тут: записані і готові до використання. Я зможу дати хід цій справі, подивитесь, буде весело.

А я й забула, з ким зв’язалась… З того часу я почала працювати разом із Шуг-шугаєм, і жодного разу я не пошкодувала про прийняте рішення. Пупльпуляція – страшна сила, особливо ж, якщо до справи береться фахівець із хорошим почуттям куркохмиху!