Текст книги "Цурпалки"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Досягнення Внатура на особистому фронті були, певна річ, визначними, однак, дісталася йому у спадок справдешня економічна руїна. Король озирнувся, насупився і промовив: «Так, хто крайній?!» Та, як виявилося, його сановники встигли заздалегідь подбати про свою безпеку: стіл, за яким зібралися учасники аудиту виявився круглим, тож крайнього так і не знайшли.

Вже на схилі літ король Внатур трохи схибнувся і вирішив одружитися. За дружину взяв він молодицю із сусіднього князівства на ймення Подорва. От тут-то і почалися проблеми. Чомусь на засіданні Найвищої Ради постійно бракувало кворуму, а члени Ради ходили замріяні, з колами від недосипу під очима. Короля це спочатку непокоїло, потім діставало, а зрештою, коли його вже остаточно трафив ясний шляк, Внатур пішов у запій. Інколи він з’являвся межи люди, бурмочучи щось на зразок: «А де чарка?» За однією з канонічних інтерпретацій, власне з цієї фрази почалася історія пошуку Грааля та стратегічних квестів.

Коли король нарешті сконав, всі дуже сумували. Втім, як свідчать численні пророцтва, король Внатур за свої благодіяння потрапив до райських кущ, де постійно пишно квітнуть вишневі сади, та з артезіанських джерел б’є Hennessy VSOP.

Відторгнення

Здається, неможливо бути більш щасливою! Це… як сонце, як ядерний вибух… трильйони мікрочастинок безмежного захоплення… всесвіт, наповнений розпорошеним п’янким теплом, дивовижний зорепад ніжності, іскристий потік секунд, кожна з яких – повнокревна вічність… Це неболамна симфонія задоволення, від якого хочеться кричати, доки голос не зірветься у стогін найвищої гармонії… грішна і безкарна, серцеривна насолода існуванням!

Вона лежала на широкому ліжку, гаряча і знесилена, всміхаючись палаючими очима, розкинувши руки в інфантильній імітації польоту. З вікна екзотичними пахощами та солоними іонами линула тепла південна ніч. Поряд з нею спав чоловік, його повільне дихання впліталося у тиху музику десь знадвору та надривне дзинчання цвіркунів. Жінка піднялася на лікті і поглянула на нього, лагідно, ледь-торкаючись, провела пучками пальців по скроням і шиї, немов у невпинному пориві ще раз пересвідчитися, що він – реальність, що залишиться з нею назавжди.

Завжди. Надто… і довершене поняття. Його ірреальна дійсність, ситуативна істина заколисує і зачаровує… мить насолоди і впевненості… Хіба цього не досить? Аби зрозуміти… Ні, відчути безумовну причетність до світотворення і світоспоживання. Існує лише єдине позачасове «завжди», на яке посилаються у намаганні… людську сутність часу. Однак, саме людські почуття – необхідна передумова чуттєвого сприйняття світу – болі і задоволення… А інакше, нащо воно здалося, це «завжди»?

Не в силі витримати енергетичну бурю непорушно, вона підхоплюється з ліжка і за мить визирає у вікно, звідки видно мерехтливу площину моря, обрамлену візерунком гілок чінар, пласковерхих ліванських кедрів та віялом пальм. На небі ні хмаринки; місяць повновладно висвітлює ніч на три-чотири тони, пестячи прохолодними потоками живу поверхню води, що віддзеркалює ритмічними спалахами. Сяйво ллється на оголене тіло жінки, яка завмерла біля вікна, прислухаючись до власних відчуттів. Нестримувані конвульсії радості все іще торкаються її вуст, в очах бринять іскорки невиплаканого кохання.

Ну звичайно, воно… знайти сенс, виправдати власне існування… І тому найвищим тріумфом є його пробудження – чуттєве зречення недоліків світу заради того, хто… адвоката диявола в одвічному судовому процесі проти себе. Той хто ні разу не… не знатиме, яким беззмістовним щастям наповнюється буденність. Звісно, тоді кожний раз коли… фізіологія перетворюється на одкровення. І почуваєшся тоді дитиною на долонях Бога, беззахисною і безтямною. Засинаючи в обіймах один одного, ба навіть ще ближче…, знаєш напевне – ось воно…

Він поворухнувся уві сні, і простирадло ковзнуло вниз. У чоловіка гарне засмагле тіло, молоде і сильне. Звичайно, він спить, втомлений спекою, денними розвагами і, ну, природно… Вона дивиться на нього, відсторонено усміхаючись. Їй вже його не вистачало: було б добре зараз відкоркувати фляжку Піно-Грі і сісти поряд коло вікна – аби запам’ятати цей дивовижний курортний місяць, примарне узбережжя, любовну агонію цвіркунів. Так шкода, що він всього цього не бачить, та не хочеться переривати його сон: він усміхається.

Чомусь любити можна тільки одного – себе або когось іншого. Інакше, це лише ще недолюбов, чи вже недо… Це не так вже й…, коли щастить знайти того, хто так само погодиться змінити пріоритети. А як ні? Іноді навіть найщиріші запевняння – чарівна облудна брехня, яку вигадуєш так натхненно, а потім, з часом… Ну, гаразд. З часом не тільки брехня, а найсвятіша…, все набридає або перетворюється у звичку: невідомо, що гірше. Та хочеться продовжити свято, якщо вже пощастило на нього потрапити. Viva fiesta!

Щось – чи то свіжий вітер з моря чи доторк холодного паркету до босих ніг – змусило її здригнутися. Холодно і… ось що! Їй самотньо. Він, найближча, найрідніша у світі людина, поряд, однак їй не вистачає його присутності, уваги, посмішки. Вона зітхнула, дивуючись недоречному відчуттю. Може б почати ревнувати до снів, які він бачить, яким посміхається? Жінка роздратовано відвертається до вікна; над морем з різким зойком пролітає нічна птаха, під вікном, схвильоване подихом вітру, шумить тьмяне листя інжиру та крислатих пальм. Швидше б настав ранок.

* * *

Господи, як же ж тут все смердить! Треба відчинити вікно… Тхне брудом із кислуватим присмаком залишків якихось харчів… пляма від пива чи… ще чогось. Нудить, нема ніяких сил піднятися. Де це я взагалі? Га? Ой, невже я тут живу? Ні, не може бути. Щось не пам’ятаю… це ж треба так …

Ну, спробуємо підвестися. М-не, таке я бачив дуже давно … востаннє, коли був тверезим. Йой, холера! Жодних різких рухів! Хе, а вона крутиться таки… І з якого це приводу, цікаво? Новий рік за якимось вар’ятським стилем, чи день народження чергового покидька з моїх найближчих…? Чи, може, хоча би поминки? Ніч-чого не пригадую. І коли: вчора чи… Не знаю, виглядає, наче як мінімум з тиждень тому. Оце ніколи не підозрював про наявність у мене такого таланту. А… я сам пив, як псих-самітник? Якщо ні, то де тіла товаришів і сподвижників? А може мене в нестямі хто – шляхетна душа – дотяг до рідних пенатів, замість полишити валятися попідтинню?

О, а це що за потвора? Боже ж мій, який наніц пропитий, як остання заначка, вигляд – ось що зі мною зробила непосильна праця і постійний стрес!

Ні, треба провітрити цей сморід. А то, навіть дивно, як це у мене кров не перетворилася на кефір, а мізки – на кисляк: дуже вже тут сприятлива бактеріологічна атмосфера… Ну ось. Це що на дворі? Зима? Звідколи це? Наче ж був жовтень, чи я щось плутаю? Чи це просто така демісезонна мряка… Якось світ спаскудився за той час, що я його не пам’ятаю. І люди ще… Хробачки великого міста-смітника… М-мерзота!

Вху. Повітря, якби тебе можна було пити! Прохолодне і вогке, ні це ще не…, так, пахне прогірклою осінню. Приємно, що не зима ще, а то було б смішно, як би я прокинувся з бородою і двадцятирічним похміллям. Ой, ну навіщо я про це згадав? В голові неначе – Великий Вибух: і пне і крутить і гуде. І зорі в очах. Може, там новий всесвіт утворився? Якусь би пігулку…

Тю, а це ще що таке? Це я що, ще у несвідомому стані намагався дати собі раду? Не характерно. Тоді, може, це було приємне доповнення до молодецької пиятики… Та не схоже, капсули інші, а це… Ага, снодійне. Дуже цікаво. Стоп, але немає майже півпачки. І куди це я його… Ні, ну не може бути! Якби я все це спожив, давно б уже вів скорботну бесіду із дияволом на тему беззмістовно прожитих літ. Ну звичайно, десь порозсипав. Але нащо це мені знадобилося? В мене, скільки себе пам’ятаю, сон мій завжди був огидно міцним і здоровим. Не розумію нічого. Може в мене той, була яка екзи-екзе… стиційна криза? Чи любов романтична і безнадійна, га? Любов? Та ні, це ж смішно, чоловіки мене завжди любили, проходу-спокою не давали. Ну, припустімо, справді, якісь проблеми. Тоді вже, напевне, дуже серйозні. Шкода, що не пам’ятаю, цікаво ж – що могло довести такого молодого і вродливого до суїциду? Ну нехай, не зовсім і молодого… але якраз, якраз у самому, так би мовити, розквіті… І врода моя звичайно, не те щоб очі сліпить… а то, як би це я голився? І, той, засвічував би фотоплівку. Ги-ги. Боже, яка нісенітниця! Ну який іще до холєри суїцид?!

Не буду більше пити. Ні, чесно, заприсягаюся… А то потім займайся дедукцією на хвору голову. Ну, може, тільки пиво іноді. І стограм-за-свято. І все, хай його шляк…

Т-чорт! Ну яка остання скотина може дзвонити… якраз, коли я замислився про позитивні зміни? Я знаю, це – супротив всесвіту моїм добрим зачинанням.

Ну чого ще?

Ні, немає мене, помер, і лежу весь синій, задравши ноги.

Хто, я алкоголік? А в пику?

Та пішов ти!

Так про що я…? Ага, позитивні зміни. Може, просто зібрати це все і викинути? Пляшок же, пляшок! Можна бабусь з Подолу на рік вперед працевлаштувати. А потім, слід би зазирнути до Метра… цьому дурникові якраз представляти нову колекцію. А якщо поголитися і відіспатися, можна і знов перед камери… А там і Віктор. Може він зрештою, вибачив мене…

От тільки прийде ранок. Слід владнати це непорозуміння. Я й сам можу… з покаянням, мені не шкода. Завтра…

* * *

– Мені здається, ми знайомі?

Молода жінка поглянула уважно, відкинувши лискуче темне пасмо з очей.

– Щось не пригадую. Хоча, ваше обличчя вдається мені подібним до… Та ні, навряд.

Він ніяково всміхнувся. Однак, навіть найстрімкіший порух його вуст утворив магічну композицію. Він був просто чарівний у сліпуче-білій сорочці, що обрамляла смагляве привітне обличчя.

– Вибачте, якщо я помилився. Але, може, тоді є сенс все ж таки познайомитися? Я замовлю для вас шампанського.

– Чого б це раптом?

– Вважайте, що ви мені сподобались. Ну, прошу, дозвольте мені…

– Гаразд. Я, нажаль, вже не поспішаю.

Вона відкинулася у м’якому кріслі, сумно всміхаючись. Чоловік, не приховуючи задоволення, спостерігав за граційним рухом її тіла.

– Нажаль?

– А… навіщо вам знати…

– От і нехай. Ваше шампанське, прошу.

– Дякую.

– За зустріч, чарівна леді?

– Та за що хочете.

Кришталеві келихи наближаються, піниться прозора магма, виплескуючись іскрами сонячного феєрверку. М’яке світло сяє веселкою на гранях кришталю, випростовуючи ніжні спалахи на бліде обличчя жінки та ховаючись у безжурній усмішці чоловіка. Келихи торкаються один одного і проходять наскрізь, не зустрічаючи опору.

Напередодні весни

Себастьян поклав ноги в армійських чоботях на різьблений столик і роздратовано метнув бичок самокрутки до склянки з коктейлем. Він потер неголену щелепу і гнівно зирнув на партнерку.

– Селестіна, мені здається, чи ти і справді не розумієш, у якій глибокій ду… дірі ми тепер опинилися через твої дурні забаганки?

Молода жінка у розкішному вечірньому вбранні волошкового кольору, випростала змучені високими підборами філігранні ступні на той же багатостраждальний столик. Вона витягла шпильку з високої зачіски і відповіла йому поглядом, в якому провина була присутня лише десь відсотків на п’ятнадцять.

– Вибач будь-ласка, партнере, але ця історія з визвольним повстанням і горянами! Ну шкода було того симпатичного хлопця, ну, вони трохи засмутилися, ну і що? Ця тема вже давно обсмоктана, мов льодяник на патичку.

Себастьян тяжко зітхнув. Він не міг сперечатися з цією бестією. Йому просто не пощастило, що їх призначили напарниками для цього завдання. Адже Себастьян – досвідчений і кваліфікований працівник, йому б до пари такого ж професіонала. А тут – дівчисько, тільки-но влаштувалася до контори, і вже хоче, щоб він пристосувався до неї. Яке нахабство! Його весь час тягнуло ласкаво, по-батьківськи, відлупцювати її, аби знала своє місце. Але це важко було б назвати професійними стосунками. І крім того, вона – таке чарівне дитя. Був би мужик, можна було б проштемпелювати його староанглійським прокльоном на діалекті кокні, відразу знав би, хто тут начальник. А так…

– Ну гаразд. В чомусь є і моя провина. Але оця твоя благодійна акція – от це було дуже дотепно. Вони ж поприходили лише аби пови… каблучуватись перед камерами і обцюлювати угодований писок мера. І власне через це ми так запізнюємося зі звітом, забула? Начальство з нас голови познімає!

– Та знаю я! Зате в мене є інша ідея – нова, цікава, відповідає духу епохи. Це обов’язково повинно спрацювати, я впевнена. Ні, чесно. Ну Себастьян! Ну не треба так на мене дивитися! Що я тобі такого зробила?

* * *

Не хвилюйтеся, пане Анджей. Ми всі в однаковому становищі. Ми зібралися лише для того, щоб поговорити… Звичайно, якщо ви не хочете продовжувати, ви не повинні цього робити. Ваші почуття належать тільки вам. Та можливо, ваш досвід допоможе комусь із присутніх зрозуміти щось важливе для себе. Якби ви могли допомогти комусь, чиї переживання подібні до ваших, хіба ви б цього не зробили?

Ви все перевернули догори дригом, док! Змусили мене відчути себе винним! Ну гаразд, якщо це і справді комусь потрібно… Я дійсно іноді почуваюсь досить самотньо, навіть більше того… Коли я залишаюся у великому будинку наодинці зі спогадами, старими фотографіями на стінах, старими речами навколо… Коли я вимикаю світло, вимикаю телевізор… Не знаю, вам знайоме це відчуття? Здається, що все оживає, але якимось химерним, викривленим життям. Тіні моїх давно спочилих батьків, моєї дружини Хелени, що не так давно померла – дуже повільно, день за днем згасаючи від невиліковної хвороби… Ну і, мені починає здаватися, що це не я залишився жити, а вони всі відійшли… а навпаки, немов це я, лежу у великій домовині, а навколо мене вирує життя, недосяжне і незрозуміле. Мені вчуваються тихі кроки навколо, іноді здається, що темрява навколо мене наче дихає – судомно, поривчасто, як тоді Хелена… І ще – це відчуття повільного руйнування, майже реальне відчуття тиску, немов наді мною шар ґрунту, мені стає важко дихати…

Ви знаєте, в нас не було дітей, Хелена не могла їх мати. Тому я і залишився на самоті, а у моєму віці це вже не жарти. В мене, звичайно є родичі, друзі. Але рано чи пізно настає вечір, від цього нікуди не дітися. Не просити ж мені моїх знайомих бавити мене вночі, бо, бачте, мені страшно, підтверджуючи цим підозри про невідворотній старечий маразм. Та і кому це потрібно? Колись давно, коли помер мій батько, я вже таке бачив, і чомусь згадати це простіше ніж котрийсь із сонячних днів мого майже щасливого подружнього життя.

Я не можу заснути. Та власне, мені страшно заснути, бо сни, які я бачу – вони є продовженням тієї пустоти, якою наповнене моє існування. Нагромадження потворних символів, чорно-білий гротеск… нічого приємного.

Будь ласка, пан Анджей, спробуйте відволіктися від цього відчуття. Мені важко порівняти це з власним досвідом, але, я певен, у подібній ситуації я почувався би не краще за вас. Втрата близької людини – це завжди тяжке випробування. Я не буду вам нічого радити – поки що. Послухаймо пані Катерину, прошу вас.

Я перепрошую, докторе Адам. Я навіть не знаю, після того, що оповів пан Анджей… Мені якось незручно. Тут у людини така біда, зрештою… те що я відчуваю, ну, це знайоме кожній жінці мого віку. Ну, ви, хм-гм, не будете, сподіваюся, уточнювати…

Звичайно, продовжуйте. Для нас важлива лише суть проблеми.

Ну не знаю, чи можна навіть це проблемою назвати. Я… ох, мені справді незручно. Хоча, треба ж колись зважитися! Мої відчуття, вони радше фізичного характеру. Я останнім часом почала помічати, що для мене дуже важливим є відчуття задоволення, ну, так би мовити, в сексуальному плані, ви розумієте. А мій чоловік, ну, він старше за мене, набагато. Я не працюю, він наполіг на цьому ще коли ми тільки побралися, після інституту. Я звичайно не втомлююсь, як він на роботі, але й розваг в мене небагато. Не знаю, чи через це, але коли ми, мгнм… під час сексу в мене просто клямку зриває. Я починаю кричати, поводжуся, ну, агресивно, мабуть йому це не подобається.

…І він постійно затримується на роботі. Тому в нас давно вже не все гаразд… з інтимним життям. Він не може – а може й не хоче?! – забезпечити те, що мені необхідно. В результаті, я весь час перебуваю у стані незадоволеності, нервую, в нас постійні сварки… ну, мене дратують його звички, ті, що я раніше навіть і не помічала. Мені з ним якось самотньо, незручно… Я не хотіла б шукати пригод на стороні, адже ж діти… Але так більше не може продовжуватись, мені здається, я просто здурію з усім цим. Я вже почала плакати, коли дивлюся мелодрами. Не можу навіть пояснити, чому, ну от просто ні з того ні з сього. На дітей кричу, хоча і розумію, що не можна так. Може… може, він мені просто зраджує? І тому ні сил у нього не залишається, ні бажання… І що ж я тоді робитиму, якщо і справді…

Адже сім’я для мене – це й весь світ. В мене давно не було ніяких інтересів поза домом: тільки тим займаюся, що куховарю, прибираю, по магазинах. Пробувала було ходити до спортзалу, але там мені швидко обридло – там мені ні з ким поспілкуватися, та і нема про що. Подруги, звичайно, іноді з ними посидимо за чаєм, але така, як я стала, дратівлива, я й з ними скоро пересварюся…

Я розумію про що йдеться, ваші відчуття є цілком природними. Дійсно, ця проблема може призвести до ускладнень у ваших стосунках. Сподіваюся, ви знайдете спосіб запобігти цьому. Що ж, просимо тепер пана Артура Пендрагона – я правильно вимовляю?

Ви що, знущаєтеся? Я так і знав, що все так і буде. Якийсь паршивий розумник буде всім вправляти мізки. Правильно і зробив, що не записав свого справжнього імені, потім ще хто дізнається, засміють, як останнього.

Гаразд, а навіщо ви взагалі прийшли? Ніхто ж вас не умовляв! Якщо у вас справді є якась проблема, яку б ви хотіли обговорити, дуже прошу. Якщо ви прийшли аби розважитися, вам тут нічого робити. Але, пане Артур, мені немає жодної потреби нікому «вправляти мізки», повірте, ніякого задоволення я від цього не отримую. Спробуйте розказати, що вас турбує, і побачите, чи стане вам легше. Якщо ні, можете залишатися при своїй думці, і навіть я визнаю, що ви мали повне право назвати мене «паршивим розумником».

Ну, от хіба що заради цього. Та ви все одно не зрозумієте. Ніхто не розуміє. Це напевне все тому, що люди – всі, ну, більшість, обмежені і далі власного носа не бачать. Я вже не раз переконувався – ти їм про високе, а вони не врубаються ні фіга. Особливо батьки – вони взагалі хочуть в мені бачити якогось робота – встав, пішов до школи, прийшов, зробив домашнє, а потім вимкнувся і спати вночі не заважав. А в школі – там самі рогулі. Вважають мене за дивакуватого. Чого б це? Бо їм інтелекту не вистачає. От я – я пишу вірші, вчуся грати на гітарі і стану відомим музикантом! Як Чак Норіс, соліст групи «Повний Кайф». Пісня в них кльова: «всіх повбиваю, а-ааа, гуп-ца, гуп-ца, о-йей!». Вони, я гадаю, просто заздрять, розуміють, що їм нічого такого не світить. Так їм і треба, потім пошкодують. Але я не такий сильний як вони. В мене хоч і є талант, але дехто з них – вони просто сильніші. Тому я поки що не зміг довести своєї інтелектуальної зверхності: не вірять, покидьки. І в дворі – тамтешня компанія, взагалі самі алкоголіки і наріки. Я теж спробував, казали, кайф можна зловити, а, виявилось, фігня. Так потім хріново стало, що довелося промивання робити, ледве очі на лоба не вилізли – оце, називається, вставило. В інтернет-клубі, правда, можна, іноді розважитися, але на це потрібний кеш, а як в батьків вибити? Взагалі, не знаю. Ну що, стало мені легше? Чорта з два!

А ви що, сподівалися, відразу всі свої проблеми вирішити? Думаєте, так просто досягти тієї мети, яку ви перед собою поставили? Та, зрештою, вам вирішувати. Прошу панну Лідію оповісти нам про свої переживання.

Я… мені складно вирішити, з чого почати… Мені важко знов звикати до самотності, після того, як я почала вірити, сподіватись, що щастя – можливе. Я майже відчула, майже зрозуміла, що це таке, і ось, тепер… Це – просто історія дівочого ідеалізму, самообману, ілюзій… Ніколи більше, мабуть, я не наважуся так ризикнути. Але, водночас, я розумію, що без почуттів неможливо по-справжньому збагнути життя, оцінити красу світанкового неба і запах свіжого листя… чи відчути, як завмирає серце лише від звуку чийогось голосу… Після того як я дозволила собі закохатися, повірити чоловікові, тепер – так боляче усвідомлювати, що все найкраще вже сталося… і більше ніколи я не буду так щиро вірити, так гостро відчувати.

Боляче й через те, що спогади про безліч прекрасних хвилин не зникають, а наче стають ще більш яскравими і об’ємними – аби поглибити розчарування і жаль… Мені так бракує теплоти і ніжності, відчуття справжньої цінності спілкування, наповненості кожної миті… І буквально все навколо нагадує, про те, що я втратила: сюжети фільмів, пісні, навіть найбанальніша реклама. І все ж таки найбільшою проблемою є, мабуть, відчуття власної незначущості. Адже, якщо так можна було вчинити зі мною, значить я того і варта була? Якось сама спричинила таке завершення? Я проганяю в пам’яті ледве не кожну сцену, програю її заново – а що якби я сказала оце, вчинила отак? Чи наші стосунки ще з самого початку були приречені? Якби я знала, те що знаю зараз, чи стала би я йти на це? І розумію, що так. Я чомусь відчуваю, що так мусило статися, що я мусила пережити все це. Фаталізм? Не знаю.

Здається, що залишився лише холод і смуток, все навколо немов порожнє і позбавлене змісту. Вибачте, я, мабуть, перебільшую все і вживаю якість невідповідні поняття…

Нічого, пані Лідія, ви якраз дуже точно описали ситуацію. Я думаю, це відчуття добре знайоме кожному, хто знає, що таке розчарування. Можливо навіть, хтось з присутніх зможе оповісти про досвід боротьби з подібною проблемою. Гаразд, тепер, я думаю, ми послухаємо останнього нашого гостя – пана Гарольда – і по тому перейдемо до обговорення.

Що я можу розказати про себе? Я, середнього віку, середнього достатку, середнього інтелекту, чоловік. Я не можу сказати, що мені бракує чогось конкретного – чи матеріальних благ, чи визнання колег чи жіночої уваги. Ні, в мене все гаразд, я, напевне, досяг всього, чого можна було, за моїх обставин. От це, мабуть, мене і бентежить. Дурне питання: ну, і що далі?

Я так і не знайшов для себе ніякої тієї так званої «найвищої цінності», задля якої можна було б продовжувати боротьбу. Сім’я – ні, це глупо, продовження роду, побут… Робота? З дня у день – та сама хижацька боротьба за статки, марудні проблеми, амбіції. Кохання – ну от, у віці пані Лідії можна було про таке говорити, я вже, наче як, мушу тверезіше на речі дивитись. Адже жінки, ну, нехай вже вибачають, вони приблизно всі однакові – за рідким винятком – з типовими проблемами і комплексами. Друзі – вони вже мені так набридли – постійні одноманітні зустрічі за пляшкою коньяку, п’яні розмови «за жисть»… Я не бачу в своєму житті нічого справжнього – одні умовності, ролі, суспільні очікування. Або я помилявся все життя – і тоді треба було б щось змінювати, та вже пізно, або і справді, це в мене момент прозріння, який скоро мине, сподіваюсь, без втрат… Що скажете, доктор Адам, зовсім вже я схибнувся, чи це ще можна вилікувати?

Ну, пане Гарольд, я, знаєте, не психіатр. Однак, той факт, що ви не втрачаєте почуття гумору, це дуже позитивний симптом. Він свідчить про те, що це в вас ще не патологія. Так що я не поспішав би з діагнозом. Отже, пані та панове, ми вислухали всіх присутніх і тепер я пропоную…

* * *

– Хто б міг подумати, у вас вийшло!

– Се-ер, ви мали сумніви?

Себастьян, вперше за останні кілька тижнів, був чисто поголений, у пристойному костюмі, який, щоправда, трохи стовбурчився на спині, там де від мужніх плечей відходили потужні дуги крил. Видно було, що йому ніяково в такому незручному вбранні, та з обличчя Себастьяна не зникав нахабний самозадоволений усміх. Поряд стояла Селестіна. Попри те, що трималася вона досить вільно, можна було помітити, що її руки тремтять – звичайно, це її перший звіт на такому рівні.

– Я, взагалі-то, навіть і не сподівався, що у вашої команди буде такий блискучий результат.

Керівник департаменту Сен-Лоран зітхнув і відсунув золотавий німб з трьома зірочками – ознака рангу – на потилицю.

– В нас, доведеться зізнатись, мої молоді колеги, давно вже проблеми із емоційним компонентом для еліксиру. Ваші попередники вичерпали всі ресурси винахідливості: люди, на жаль, стають все менш чутливими. Та ви й самі помітили. Тобто, ми все ніяк не могли знайти правильний підхід. Звичайно, теорії розроблялися, так то теорії. От ми і ризикнули – дали це завдання найбільш невідповідній команді – ану як боротьба протилежностей, і все таке…

– Сер, як же ж це?! Як же ви…

– Ну не ображайся, Селестіно, у вас же вийшло! Тільки досить гнітючий отримано результат: виходить, вони найбільше переймаються самозакоханим милуванням власними стражданнями… Але то вже мої проблеми. Головне, що весна цього року буде винятково бурхливою.

* * *

…так, ще додамо квіткової ессенції, трошки адреналіну… Обережно, панове лаборанти, це ж концентрована самотність, можна попектися! Нам потрібен лише слабенький розчин. Високоякісну речовину передали від Сен-Лорана, давно такого не було! Ну от, в цю пробірку можна ще трохи небесної блакиті і аромату бузку… а тут, що в нас? Ага, сюди додайте мотиви іспанської гітари і теплий – не гарячий – вечірній вітер. Валік, де ти вчився таким чином застосовувати лінзу дівочої привабливості? Хочеш перетворити півміста на сексуальних маніяків? Хто вже поцупив квітучі каштани? Негайно поверніть, в цій реторті вже травень дозріває!